Запах підсмаженого хліба наповнював кухню. Лі Сайон м’яко всміхнувся і лагідно промовив далі:
— Сідай за стіл, хьоне. Я майже все закінчив.
— Може, мені з чимось все ж допомогти?
— Гм…
Замість відповіді Лі Сайон кинув у його бік грайливий погляд, на що Ча Відже підозріло примружив очі.
— Гей.
— Тоді… Можеш розставити тарілки на столі?
— Добре, як скажеш.
Його тіло рухалося саме по собі. Ча Відже краєм ока глянув у сторону — Лі Сайон спокійно собі скручував омлет. А те, як він виливав яєчну суміш на пательню, виглядало досить вражаюче. Ча Відже дістав із шафи дві тарілки, і саме в той момент Лі Сайон відклав лопатку і прикрив тильною стороною долоні очі.
— …Знову очі болять? — вчергове слова самі зірвалися з його губ.
Знову? Хіба очі Лі Сайона раніше боліли?
— Мгм…
— Ти прийняв ліки?
— Ще ні. Хотів після сніданку.
— Піди хоч закрапай їх тоді. Тут я і сам упораюсь.
— …Точно? Ти ж не спалиш все, як минулого разу?
— Буду сподіватися, що сковорідка таких планів на сьогодні не має.
І що це за дурна відповідь така? Гідність Ча Відже, як працівника ресторану похмільного супу, була серйозно поранена! Він відкрив було рота, аби буркнути щось у відповідь, точніше, захистити свою кулінарну честь, бо це було просто обурливо, як раптом…
— Угх… — тихо застогнав Лі Сайон.
Мʼякі кучері раптом торкнулися плеча Ча Відже, а таке тепле, міцне тіло опинилося у його обіймах. Ча Відже лагідно провів рукою по рівній лінії лопаток і спині.
— Якщо й після крапель болітиме, скажи, добре?
— Добре…
Лі Сайон поставив сковорідку й, спотикаючись, вийшов із кухні. Ча Відже провів його поглядом із дивним відчуттям жалю.
Лі Сайон був його слабкістю.
Ох.
Ча Відже врятував Лі Сайона, витягнувши його майже з того світу, вивів з його тіла отруту, увесь час досліджував матеріали з підземель, щоб вилікувати його роз'їдену шкіру, і зрештою узяв на себе відповідальність за його життя. З того часу вони й почали жити разом. Усе було ідеально. Майже ідеально.
Але чому «майже»?
Ча Відже так і не зміг повністю вилікувати очі Лі Сайона. Бачив він погано, а очі час від часу нестерпно починали боліти. Як от зараз.
Питання, які не мали жодного сенсу, знову й знову рвали хід його думок. Вони нав’язливо крутилися у голові, дратуючи до нестями.
Та хай там як, Ча Відже зараз співпрацював із Бюро управління пробудженими та шукав ліки, здатні повернути гарний зір Лі Сайону.
Бюро управління пробудженими?..
Не маючи термінових справ у свій вихідний день, він все одно повинен був бути готовим до будь-яких термінових дзвінків.
Хвилиночку, а чому?
Білі фіранки раптово затріпотіли, ніби їх підхопив слабкий вітерець. Ча Відже кліпнув. В одній руці він тримав квадратну сковорідку, в іншій — дві тарілки, які ледь не вислизнули з його долонь. Він обережно поставив сковорідку на вимкнену плиту, а тарілки — на стіл.
На них були квіти… Фіалкові квіти.
Фіалкові?
До речі, чому у Лі Сайона чорні очі? Його очі ж завжди були фіолетового відтінку, настільки яскравого, що світилися навіть крізь товсте скло лінз протигаза.
— Ах…
Мов крижана вода облила з голови до п’ят.
Бляха.
Грюк! Ча Відже вперся руками в стіл, схиливши голову, і широко розплющив очі. Тепер, коли він нарешті прийшов до тями, усе навколо здавалося дивним і таким чужим. Холодний піт стікав його скронями.
Де я, чорт забирай?
Чому він поводив себе так, ніби все було нормально? По спині мимоволі пробіг холодок, і він спробував згадати останні події.
Раптова поява Ккокко. Дзвінок від Юн Біна. Новина про Юн Ґьоль — що її душу затягло в інший світ і що зволікання може коштувати їй життя. Юн Ґьоль, яка з’явилася у його сні, залишила фрагмент… І зникла. А потім…
Ча Відже не вагаючись розтрощив його.
Я що, здурів?..
Тепер, нарешті все пригадавши, він розумів — це було достобіса імпульсивне рішення. Він міг би принаймні зачекати, зачинити нормально ресторан, завершити всі справи. Хто знає, скільки часу це могло зайняти, а він просто зробив це посеред зали. Ба більше…
Хіба я не був у масці?..
Ча Відже втупився поглядом у стіл, а тоді провів долонями по волоссю. Беззвучний крик застряг десь у горлі. Що йому з усім цим тепер робити?..
І саме в цю мить перед очима з’явилося біле прямокутне віконце. Екран замиготів, ніби вітаючи його.
Давно ж він не бачив Систему.
[Вітаємо, J!]
Тільки от радості від цієї зустрічі нуль.
Ча Відже навіть не глянув на системне повідомлення. Його думки були десь далеко звідси. Судячи зі всього, зараз він знаходився у тому самому зруйнованому світі, де опинилася душа Юн Ґьоль. Воно й логічно — вона ж залишила йому той фрагмент.
От тільки коли саме це все відбувається?
Він підскочив до вікна й визирнув надвір. У небі висіла чорна діра, наче жива рана посеред блакиті.
Значить, День Розколу вже минув.
Але ж у тому фрагменті Юн Ґьоль… Там усе вже було зруйноване. Світ гинув, і шансів його врятувати не залишалося, так?
І Лі Сайон там уже пробудився, а тут — ще ні. Значить, зараз він був у минулому.
Тоді чому його кинуло саме сюди? І головне — як тепер йому звідси вибратись?
Раптом перед очима знову з’явилося біле віконце.
[Хочете дізнатися своє поточне місцеперебування?]
Ча Відже примружився. Важко було не піддатися такій спокусі. Поточне місцеперебування… Це і справді могло хоч якось допомогти. Ба більше втрачати йому було вже нічого.
— Хочу.
[Місцеперебування: Меморіальне підземелля (Творець: ???)]
Меморіальне підземелля?
Ча Відже швидко окинув поглядом кухню. Щось ця квартира взагалі не скидалась на підземелля.
Та і що це за назва така? Зазвичай підземелля мають більш конкретні імена. Та і ще цей «творець». Тобто, хтось свідомо створив це місце? Ча Відже схрестив руки на грудях. Мабуть, варто просто спитати це у Системи.
— Що таке Меморіальне підземелля?
[Меморіальне підземелля — простір, відтворений на основі чиїхось спогадів.]
— Ага…
Ча Відже постукав пальцями по руці. Отже, підземелля, створене зі спогадів. Але, якщо це підземелля, значить, має бути спосіб його пройти.
Типу… Вбити його боса?
— Яка умова проходження цього підземелля?
Але Система, як і завжди, дала туманну відповідь.
[Це залежить від підземелля.]
— Та дякую, капітане очевидність…
Він зціпив зуби. Система завжди ходила колами і ніколи не казала головного. Ча Відже сперся на підвіконня, висунув голову надвір, аби трохи охолонути.
Перед будинком простягався парк. З вулиці долинав сміх перехожих, що прогулювалися поруч. Ча Відже сперся ліктями на підвіконня, підперши підборіддя рукою.
Нова інформація в голові не збігалася з тим, що він знав дотепер. Він і Лі Сайон живуть разом. Лікування пройшло успішно, Лі Сайон ще не пробудився, і його очі — чорні. Все це… Не відповідало реальності. Значить, це були не його спогади, а можливо…
…Спогади творця цього підземелля.
Пам’ять людини — річ неточна. Спогади того, хто створив цей простір, не могли бути винятком. Отже, це підземелля довго не протримається. Ча Відже зітхнув, переплів пальці у замок, а тоді вже вирівнявся, витягнувши руки вперед.
…Спершу доведеться просто прожити цей день.
Системне віконце знову блимнуло перед його очима.
[Бажаєте отримати нагороду за перше місце у рейтингу?]
[>Отримати]
Нагорода?.. Ча Відже здивовано кліпнув. А, ну так. Та сама, яку він отримав після оновлення рейтингу. Це була нагорода за… Те, що він натворив на власних же похоронах.
Він досі чітко пам’ятав те шалене тремтіння в грудях, коли його повернули до життя, хоч уже майже викинули, як непотріб. Тож, чому саме зараз з’явилося це вікно?
— І що ж це за нагорода? — байдуже кинув Ча Відже.
Система мовчала, а віконце так і лишалося порожнім. Як і завжди, одні розмови та й тільки. Ча Відже глузливо посміхнувся і вже хотів плюнути на цю нагороду, аж раптом на екрані повільно з’явилися слова.
[Те, чого Ви зараз найбільше потребуєте.]
Це звучало, як дешева реклама. Те, що він потребував найбільше… Невже квиток на втечу з підземелля? А, може, зброю? Підказку, як звідси вибратися? Ча Відже сперся підборіддям на долоню й повільно потягнувся до віконця.
Ніколи він не довіряв Системі, і зараз не стало винятком. Але цей раптовий порив…
— Гаразд… — тихо мовив він.
Це через те, що тут було надто вже затишно? Чи, навпаки, через тривогу, яка не давала спокою? А може…
Він натиснув «Отримати».
— Здивуй мене.
Гуп!
Щось важко гепнуло на підлогу — з того боку, де зник Лі Сайон.
Бляха. Невже він знепритомнів?
Ча Відже поспіхом минув коридор і зупинився перед щільно зачиненими дверима. Серце гупало десь у горлі, і він нервово прикусив сухі губи.
…Ні, з ним усе буде добре.
Він рвучко розчинив двері.
— Сайоне!
Це була ванна кімната, облицьована білою плиткою. Лі Сайон сидів на підлозі, притулившись до раковини. Його очі були заплющені, а обличчя — бліде і вкрите холодним потом. Ча Відже обережно доторкнувся до його щоки.
— Гей… Гей, подивися на мене. Ти як?
Лі Сайон застогнав і, здригаючись від болю, повільно розплющив очі. Колір його райдужок змінювався кожної миті.
Чорний. Фіалковий. Чорний. Фіалковий. Чорний…
Фіалковий.
Ча Відже затамував подих. Простір навколо Лі Сайона потемнів. Наче сам світ почав спотворюватись, ламатись, тремтіти від внутрішнього збою. Світло-блакитний фартух у клітинку, який був на Лі Сайоні, раптово потьмянів, і на грудях проявився логотип.
Жабка з соджу?..
Цей фартух… Він так-то мав висіти у ресторані! Рот Ча Відже сам по собі привідкрився від шоку. Він зробив крок назад, ніби його прошибло струмом.
Мені кінець.
У ту ж мить тіло Лі Сайона, ще мить тому мляве й безсиле, різко напружилось. Його очі, яскраві, світлі, майже неоново-пурпурові, швидко пробіглися кімнатою і зупинилися на Ча Відже, що завмер біля стіни, притулившись до неї, мов ящірка.
— …
— …
Повітря стало важким, мов свинець. Ча Відже повільно відлип від стіни, зустрівся поглядом з Лі Сайоном і ніяково прокашлявся. Треба було щось сказати — бодай щось.
— Е-е, привіт? Сайоне?..
На обличчі Лі Сайона з’явилась зловісна посмішка. Його вродливе обличчя перекосилося у гнівному виразі, неначе у нього вселився демон, а голос, низький і отруйний, розітнув тишу.
— …Знову.
— …Що?
— …І що ж ти знову накоїв, придурку?
