Споглядаючи з-за лаштунків

14:00. На землю ступили туфлі, настільки чисті, що на них не було й пилинки. Посеред кам’яної стіни виднівся прохід, а над ним висіла табличка з написом:

[Погунмун]

Колись Погунмун був популярним маршрутом для тих, хто підіймався на гору Пукхансан. Але незабаром після того, як Хон Йесон оселився у селищі Чан Їн, доступ до цієї місцевості обмежили, посилаючись на проведення реставраційних робіт.

Юн Бін витягнув із внутрішньої кишені свого костюма жовтий талісман. Не втрачаючи і хвилини, він зробив крок до проходу під стіною.

І ось перед ним відкрилась зовсім інша картина. За кількома шарами мотузок з оберегами показався двір, укритий яскравою зеленню. У кутку стояла велика гончарна піч, а трохи далі — традиційна хатинка з солом’яним дахом. Саме тут, під час вигнання на Пукхансані, і мешкав Хон Йесон.

Юн Бін обережно проліз під оберегами й увійшов всередину. Десь поблизу закудкудакало курча.

— Хон Йесоне, ти тут?

— …Га?

Бура грудка, що лежала на ґанку й скидалася радше на розпливчасту краплю слизу, повільно підняла голову. Хоч вигнання тривало ще не так довго, Хон Йесон виглядав так, наче пережив другу світову. Він перевернувся на бік і глянув на Юн Біна. У ту саму мить його затуманений погляд поступово прояснився.

— Невже… Моє вигнання вже закінчилось?!

— Навіть не мрій, — Юн Бін обірвав його надії і схрестив руки за спиною. — Я прийшов дещо від тебе дізнатися. Маєш хвилинку?

— Ем… Ні, я зайнятий.

Хон Йесон розлігся зручніше і витягнув ноги, на що Юн Бін знизав плечима.

— Хіба ти щойно не лежав, як тюлень на пляжі?

— Це був творчий процес, пане держслужбовцю.

— Ох, лишенько…

Юн Бін зітхнув так, щоб Хон Йесон точно почув, і витягнув з інвентарю ще теплу коробку зі смаженою у фритюрі куркою.

— Якщо ти такий зайнятий, мабуть, не матимеш часу поїсти курку, яку я приніс. Як шкода…

— …

— Ну що ж, доведеться віддати її колегам з бюро…

— Ні! — Хон Йесон миттєво зірвався, вліз у капці й підлетів до Юн Біна. — Швидко ховай її, поки Ккокко не побачив!

— Невже віконце зʼявилося у твоєму ну дуже щільному графіку?

— Так-так, ходімо, ходімо швидше!

Він швидко заштовхав Юн Біна до хатини, і щойно той зняв взуття, запхав його всередину. Коли вони обидва зайшли, Хон Йесон грюкнув дверима і притулився до них вухом, прислухаючись

— Фʼю, ледь пронесло, — зітхнув він із полегшенням.

— Тоді час для парочки питань.

— А курка?

— Отримаєш, як тільки на всі питання відповіси.

— Хн-н…

Хон Йесон невдоволено забурчав, але Юн Бін не звернув на це уваги. Він дістав з кишені намисто й показав його.

— Це намисто… Його, судячи зі всього, зробив ти, правильно?

— …Га? А що це?

Хон Йесон примружився, вдивляючись у підвіску, і зрештою нахилив голову, наче намагаючись згадати, чи дійсно це його робота. Юн Бін показав пальцем на ініціали, викарбувані на звороті.

— HYS. Ти це вигравірував, правда ж?

— Ах! Точно! Згадав. Так, це я зробив, — Хон Йесон швидко закивав, потираючи підборіддя. — Знаєш, та старшокласниця у піжамних штанцях знайшла якийсь уламок у големі. Шматок чогось там… Як його… Коротше, вона крутила його у кишеньці постійно, а перед тим, як її повели до гільдії Совон, я зробив для неї намисто з нього.

Він підняв очі на Юн Біна, з виразом обличчя «Ну я ж молодець, правда ж?», на що Юн Бін заплющив очі — Хон Йесон вивалив стільки важливої інформації за раз, що його мозок не встиг це все переварити одразу.

— Шматок… Це часом не фрагмент світу?

— Ага! Саме він. Оцей тут… О, щось він тепер інакше виглядає, але так, це він.

Хон Йесон показав на білий фрагмент на намисті. Здавалося, то був звичайний камінець, але насправді — фрагмент світу. І з’явився він не уві сні Юн Ґьоль. Юн Бін розгублено глянув на намисто, але швидко опанував себе. Справи були серйозні.

— А ти, бува, не чув нічого від J про розломи або еродовані підземелля? А ще було б ну просто чудово, якби ти міг з ним якось зв’язатися, хоча навряд…

— Га-а? Та звичайно, що можу!

— Що?

— Зв’язатися з J!

— …Та як це?

Юн Бін запитав без особливої надії, тож був по-справжньому здивований його впевненістю. Що, чорт забирай, тут відбувається без його відома? Юн Бін здивовано розтулив рота, а Хон Йесон лише хитренько усміхнувся.

— Бо ми з ним дуже-дуже близькі. Тобі ж цікаво? Ну, скажи, що цікаво.

Та він не хотів цього знати. Йому було байдуже на їхню «дружбу».

— …

Але ні. Все ж було цікаво. Навіть дуже. З Лі Сайоном ще куди не йшло, але тепер і з Хон Йесоном? Чому? Як? Де вони взагалі перетнулися? І чому J пощастило наштовхнутися саме на тих, кого більшість воліє обходити десятою дорогою?

Юн Бін почав всерйоз хвилюватися за соціальне життя свого колишнього колеги.

Але він був певен, що варто лише спитати, і Хон Йесон одразу стане ще більш самовдоволеним і нестерпним. Тож, доклавши надлюдське терпіння, він все ж промовчав. Хон Йесон почав крутитися навколо нього, немов песик, що у господаря увагу намагався випросити. Та коли побачив, що Юн Бін не ведеться на його щенячі оченята, засмучено притис уявні вушка до голови.

— Невже тобі не цікаво? От узагалі-узагалі не цікаво?

— …Просто зв’яжися з ним, будь ласка.

— Ех… — надувши губи, як сердите каченя, Хон Йесон трохи привідчинив двері і вигукнув у двір: — Ккокко!

Курча, що сиділо на жердині, підняло голівку. Його кругле біле тільце блищало на сонці. Склавши долоні рупором, Хон Йесон закричав:

— Іди до J! Як прийдеш, то комунікатор увімкни!

— Квок-квок…

— Ой, я знаю, що важко, так ще й гора така крута… Але, будь ла-аска. Дуже тебе прошу. Допоможеш же?

— Квок.

Курча зістрибнуло з жердини й сумно пошкандибало до воріт. А це точно спрацює? Юн Бін з недовірою дивився йому услід, аж раптом Хон Йесон щось згадав і схопився на ноги.

— Ах, точно. Я зробив сікхе, хочеш скуштувати?

— Та невже нема важливіших справ?.. Ти серйозно думаєш, що зараз вдалий час?

— Та ну, спробуй.

Не чекаючи на чужу відповідь, Хон Йесон метнувся на кухню і повернувся вже з прозорою пластиковою пляшкою. Він швиденько налив сікхе у паперовий стаканчик і простягнув його Юн Біну. Той узяв, недовірливо на нього зиркнувши, але все ж сьорбнув і здивовано розплющив очі.

Смачно.

— Смачно ж? Ну, скажи, смачно? Та ще й як! Може, на пенсії сікхе продаватиму!

Юн Бін нічого не відповів, лише мовчки допивав сікхе, занурившись у думки.

Йесоне, молю тебе… Припини вже витрачати свої здібності на таке…

---

15:00. Ча Відже, як і завжди, підмітав залу. Коли все було нарешті чисто, він, тихенько хруснувши спиною, випрямився й важко зітхнув.

Після того, як фрагмент Юн Ґьоль зник, Ча Відже прокинувся на світанку у своїй тісній кімнатці. Здавалося, все те, що він чув, — тремтячий голос, схлипи, прохання, — було лише його дурним сном. Він кліпнув і хотів було підвестись, як раптом помітив щось у руці.

Білий фрагмент із темною плямою. Доказ того, що все це було не просто сном.

— …

Ча Відже не знав як, але він хотів врятувати Юн Ґьоль. Він надто добре розумів, що таке — лишитися самому в місці, де немає навіть натяку на живу душу, де мовчання тисне гірше за будь-які стіни. Але навіть якби йому вдалося дістатися до того світу, куди і затягнуло Юн Ґьоль, що далі? Він пробував і міцно його стискати, і якось наповнювати силою, а той лише зрідка тьмяно блимав, неначе насміхався з нього.

І тут раптом у двері постукали.

Ча Відже рвучко їх відчинив. Нікого. Та коли опустив погляд, помітив щось біле, кругле, що дивилося на нього знизу.

— Ккокко! — тепло привітав курча Ча Відже.

Але замість кумедного «квок-квок» пролунав сухий голос.

— Ціль підтверджено. Розпочинаю зʼєднання з господарем через комунікатор. Будь ласка, підготуйтеся.

Очі Ча Відже округлилися. Він хутко підняв курча й зачинив двері. Буквально за мить витягнув із інвентарю маску і вчасно одягнув її, бо за мить із дзьоба долинув знайомий голос:

— …Ах, чуєте мене? Це Юн Бін із Бюро управління пробудженими.

Бляха…

— Так зненацька? Що сталося? — відповів зміненим голосом Ча Відже, вирівнявши трохи збите через нерви дихання.

— О, J. Слава богу… — у чужому голосі відчулося полегшення. — Слухай, я хотів дещо спитати. Ти ж казав, що підземелля змінило свою структуру через тебе. Це правда?

— …Так. Але це лише здогадка.

— Тоді, може… Ти щось знаєш про фрагмент, який Ґьоль знайшла у тому підземеллі?

— Що?

— Ґьоль знепритомніла. За словами Нам Вуджіна, її душу ніби затягнуло в інший світ, — стривожено відповів Юн Бін.

Ча Відже мовчки слухав розповідь Юн Біна, витягнувши з кишені фартуха фрагмент, який Юн Ґьоль залишила йому уві сні.

— Вибач, що турбую цим… Просто, може, ти знаєш щось, що могло б допомогти? — все ж додав Юн Бін.

— Знаю.

— Вибач?

— Здається, я зрозумів, як її повернути, — Ча Відже обережно крутив фрагмент у пальцях і подивився в очі курчаті. — Не переймайся. Я все візьму на себе й поверну Ґьоль.

— Зачекай, J! Що ти маєш на увазі?

Ча Відже виставив курча за двері. Голос Юн Біна ще лунав із дзьоба, але Ча Відже вже перевернув табличку з написом «Підготовка інгредієнтів», замкнув двері й вимкнув усе світло у ресторані.

Як не крути, а він весь цей час ходив по колу, уникаючи найпростішого рішення.

Вона може загинути будь-якої миті.

Зволікати не було часу. Ча Відже глибоко вдихнув, затиснув фрагмент між великим і вказівним пальцем…

Хрусь.

Фрагмент розсипався у його руках, і з нього полилося сліпуче світло.

…Ча Відже повільно розплющив очі.

Перед ним простягався коридор, такий домашній, знайомий. На стіні висіла фотографія яскраво-блакитного моря.

Крізь велике вікно вітальні лилося тепле сонячне світло. Білі фіранки колихалися від легкого вітерця. Тут було… Так спокійно. Якось незбагненно затишно. Вся напруга у його тілі зникла в одну мить, і Ча Відже невпевнено зробив крок уперед.

Тепла підлога приємно зігрівала його босі ступні. Не думаючи, він попрямував коридором далі. З кожним кроком шелест, брязкіт посуду, тихе шкварчання ставали все чіткішими.

Він зайшов на кухню. Повітря було наповнене вранішнім теплом і запахом смажених яєць, а ще — легким жаром від тостера. Біля плити, спиною до нього, стояв високий юнак, і щось у цій постаті… Було до болю знайомим.

— Знову допізна спиш, так, хьоне? — заговорив той, навіть не озирнувшись.

У чужому голосі чулася легка, мʼяка усмішка. Він був дивно знайомий. І голос, і чорне кучеряве волосся, що спадало на потилицю, і висока постать, і ці широкі плечі  — все, до найменшої деталі, було таким знайомим. Хлопець, такий рідний у цій теплій кухні, одягнутий у білу кофту з підкоченими по лікоть рукавами.

Його руки, без жодного шраму на шкірі, вправно рухались. На спині чітко виступали лопатки, а на талії був зав’язаний такий знайомий блакитний фартух у клітинку. Щось у цьому видовищі змусило горло Ча Відже стиснутися, а всього за мить з його вуст мимоволі зірвалося:

— Я вже давно прокинувся. Просто з ліжка не вилазив.

— Завжди у тебе якісь відмазки.

— У мене нарешті видався вихідний, а ти вже бурчиш. Хіба мені повалятися у ліжку не можна вже, м-м?

Слова самі лилися з його уст. Але Ча Відже не відчував у цьому нічого дивного. Він просто тонув у цьому спокої, якого так давно вже не відчував.

Не вагаючись, Ча Відже підійшов і поклав підборіддя на широке плече юнака. Ледь вловимий аромат кондиціонера для білизни навіював ще більшого спокою.

— Що готуєш? Омлет?

— Ага.

— Омлет і тости? Ти ж ніби яєчню хотів?

— Як на того, хто готувати не вміє, говориш забагато.

— Та невже?

Ча Відже ледь підвів очі, щоб поглянути на обличчя юнака. Повні губи, легка усмішка… Усе таке знайоме. Особливо ці довгі вії. Чорні очі хитро, з ледь помітною іскрою у погляді, зиркнули на Ча Відже і грайливо примружилися.

— Хьоне.

У чужому голосі чулося стільки ніжності.

— Так, Сайоне, — само по собі злетіло з губ Ча Відже.