— Хвилинку. А тут уже подробніше. У сенсі затягнуло її туди? — Юн Бін нервово кинув погляд на Юн Ґьоль, яка лежала на операційному столі.
— Та в прямому. Її тіло — проста оболонка без душі, — тикнувши пальцем у кулю світла, спокійно відповів Нам Вуджін.
— Але ж…
Юн Бін замовк, спостерігаючи за тим, як ледь помітно підіймалися груди Юн Ґьоль, і, підійшовши ближче до столу, обережно торкнувся її зап’ястя з червоною міткою. Пульс є, значить вона все ще жива, але, якщо вірити словам Нам Вуджіна, її тіло залишилося без душі.
— Якщо це правда, то чому вона досі жива? Вона ж навіть дихає без жодного апарата…
— Гадки не маю. Вперше бачу, щоб душу повністю затягнуло в інший світ, тож доведеться розбиратися.
— …
— Тільки не дивись так на мене. Я і сам мало що знаю, — Нам Вуджін легко постукав себе по скроні пальцем і натягнуто усміхнувся.
— Так, ти правий, — зітхнув Юн Бін.
— Але є у мене одна здогадка. Хвилиночку.
Нам Вуджін озирнувся, помітив у кутку лабораторії білу дошку й потягнув її до себе, особливо не церемонячись — просто копнув у сторону стос книг, що заважали. Юн Бін розтулив рота, наче збирався щось сказати, але зрештою передумав.
На дошці збереглися сліди старих, майже стертих написів. Нам Вуджін неохоче витер їх, відкрив чорний маркер та почав було щось шкрябати на дошці, але вже наступної миті зупинився, зрозумівши, що маркер засох.
— Коли ти востаннє ним користувався? — насупив брови Юн Бін.
— Не питай. Взагалі-то не так вже і давно.
— Господарю.
До них підійшов хлопчик і простягнув коробку з новими маркерами. Нам Вуджін забрав її і недбало потріпав його по голові.
— Дякую.
— Завжди радий допомогти, господарю, — хлопчик усміхнувся і так само швидко зник, як і зʼявився мить тому.
— Ти без цієї ляльки хоч день можеш прожити? — Юн Бін лише похитав головою на це видовище.
— І про це теж не питай. Краще повернімося до теми.
Нам Вуджін зірвав ковпачок з нового маркера й почав щось креслити на дошці. Лінії поволі склалися у фігуру, що віддалено нагадувала людину. Над її головою він домалював невеличке коло.
— Це типу… Юн Ґьоль? — примружився Юн Бін.
— Який же ти проникливий.
Юн Бін мимоволі глянув на дівчину. Волосся у неї трохи розтріпалося, та вона все одно виглядала, як завжди — з тим самим фірмовим пучком на голові.
— Її здібність із самого початку була… Особливою. Вона ближче до Системи, ніж будь-хто інший. А у світі, де все підкоряється законам Системи… Це неабияка перевага. Скажімо, виняток з правил.
— І не посперечаєшся.
— До того ж вона може бачити фрагменти світу. Сама Система їй це дозволила, — ледь усміхнувся Нам Вуджін, намотуючи на палець пасмо свого білосніжного волосся. — А от мені ні.
— …
— Якщо казати коротко, її душу затягнуло в один з фрагментів. Але питання полягає більше у тому, чи передбачила це Система.
Юн Бін не знав, що й відповісти на це. Тоді Нам Вуджін постукав по дошці тильною стороною маркера.
— Скоріш за все, ні. Це сталося випадково.
— Чому ти настільки у цьому впевнений?
— Гей, хлопче.
— Так, господарю.
Хлопчик знову з’явився поруч — цього разу він тримав у руках маленький кинджал, розміром десь із долоню. Він простягнув його Юн Біну.
— А це ще нащо? — здивовано перепитав той.
— Вколи її. Юн Ґьоль.
— Що?! — гаркнув Юн Бін.
— Ти за кого мене взагалі маєш? Гадаєш, я кажу тобі у шию її заколоти? Просто трохи палець подряпай. Як перед здачею крові, — скривився і цокнув язиком Нам Вуджін.
— …
— Що, не хочеш? Чи мені цим зайнятися?
— …Ні, я сам.
Юн Бін повільно видихнув і підійшов до тіла Юн Ґьоль. Він обережно підняв її руку й легенько торкнувся кінчиком леза пальця. У ту ж мить…
— Агх!
Блим! Її рука раптом засвітилася яскравим білим світлом. Юн Бін прикрив очі долонею і відступив, мало не перечепившись через стос книг. Коли світло нарешті згасло, він подивився на палець Юн Ґьоль і не побачив на ньому навіть найменшого сліду від кинджала.
Його очі округлилися від здивування — він просто не міг повірити у те, що зараз бачив.
— Це ж…
— Ось чому її тіло ще функціонує, хоча душі вже нема.
— …Хочеш сказати, що Система підтримує її життя?
— Мгм, але ненадовго, — Нам Вуджін клацнув кришкою маркера і поклав його на стіл. — Наш світ просто величезний, і є ціла купа всього, що треба контролювати. Навіть якщо Юн Ґьоль пов’язана з Системою, та не може зосередитись лише на ній.
— …Тобто багато часу ми не маємо. Зможемо її якось витягти?
— Гадки не маю. Тільки вона у тому світі й була, а ми лише чули про нього і не маємо з ним жодного зв’язку. Хіба що є хтось іще, хто бачив його…
— …
— Поки що це все лише припущення. І, на жаль, єдина, хто міг би щось нам пояснити… — Нам Вуджін важко зітхнув. Його обпалені білі очі дивно зблиснули. — Лежить без свідомості.
У кімнаті запала важка тиша. Хоча Юн Ґьоль усе ще дихала, ніхто не знав, скільки це ще триватиме. Нам Вуджін бурмотів собі під ніс, а його тьмяні очі блищали неспокоєм.
— Чому ж Юн Ґьоль? Чому саме вона…
Юн Бін із тривогою глянув на неї. Його погляд зупинився на намисті, що висіло на шиї. Хіба учням взагалі дозволено носити такі прикраси у школу? З цікавості він нахилився ближче, щоб покраще роздивитися прикрасу, і, помітивши сріблястий квадратний кулон, обережно простяг руку й повільно витягнув його з-за комірця сорочки.
HYS.
— …Пробач, але це я позичу, — вираз його обличчя став серйознішим.
Юн Бін обережно підняв її голову й зняв з шиї намисто. Нам Вуджін, який до того задумливо втупився у дошку, відірвав нарешті від неї погляд і поправив окуляри.
— Що таке? Знайшов щось?
— А це ми зараз дізнаємось. Подбай про Ґьоль, — коротко промовив Юн Бін, перебираючи між пальцями прикрасу.
— Ти куди це зібрався?
— … — стиснувши у долоні намисто, він холодно промовив. — На Пукхасан.
Ча Відже повільно розплющив очі.
Він сидів, схилившись над столом, у темному ресторані похмільного супу. Все його тіло здавалося таким важким, а голова безсило лежала на складених руках. Він повільно випрямився і сонливо кліпнув очима.
Якого?.. Невже я і справді заснув?
Ча Відже почувався так, ніби його щойно витягли з глибокого сну — тіло було важким, кожен рух давався з труднощами, а в голові стояв непроглядний туман. Він не міг зрозуміти, звідки взагалі взялась така втома — день минув, як і завжди, без зайвого клопоту. Він кліпнув кілька разів очима, намагаючись прогнати залишки сну.
— …
Знайоме приміщення виглядало… Якось інакше. Наче все і стояло на своїх місцях, але щось підказувало йому, що це було не так. Якийсь дивний осад, тривожне передчуття повзло його шкірою. Ча Відже, сам того не усвідомлюючи, стиснув і розтиснув кулак.
Золота мітка, що слугувала доказом контракту з Лі Сайоном, зникла.
— …
Його очі округлились, й у ту саму мить хтось легенько постукав у двері.
Тук-тук-тук.
Ча Відже миттєво підхопився, окинув поглядом кімнату в пошуках хоч чогось, чим можна було захиститися. Його погляд зупинився на трохи погнутому половнику. І все ж це було краще, ніж нічого. Без роздумів він схопив його. Тим часом стукіт повторився.
Тук-тук-тук.
Було щось занадто дивне у цій тиші й несподіваному візиті, щоб одразу відгукнутися. Напруга застигла на його обличчі. Обережно, майже беззвучно, він підійшов до дверей.
Крізь матове скло металевих дверей він побачив темно-каштанове волосся.
— …
Він знав тільки одну людину з таким волоссям.
Але ж…
Ча Відже прикусив язика.
Зовсім не боляче.
Стукіт припинився, і натомість пролунало тихе:
— …J.
І волосся, і голос видавались йому дуже знайомими, але відчиняти двері було небезпечно. Він міцніше стиснув половник. І ось, після короткої паузи, з-за дверей знову обережно долинуло:
— Пробачте, що все так склалося. Просто… Це єдине, що я могла зробити. Я справді намагалася…
— …
— Вам не обовʼязково відповідати. Просто… Вислухайте мене, добре? — з кожним словом тихий голос починав все більше тремтіти. — Ви ж пам’ятаєте? Той фрагмент світу, який я Вам показувала. Тобто… Той світ, де Ви… Тобто, J… Ну, той самий світ. Зруйнований.
— …
— Здається… Я зараз там. Я не знаю, як це сталося. Я намагалася достукатися до інших… До дядька Юн Біна, наприклад… Але змогла лише до Вас. Трясця, та чому ж я знов…
Голос затремтів від сліз, і невдовзі пролунав приглушений схлип, а потім — шурхіт від рукава, яким витерли обличчя.
— Мені справді дуже і дуже шкода… Але Ви зможете мені допомогти?
— …
— Тут… У цьому місці надто…
Людина за дверима зникла.
І тільки після цього Ча Відже нарешті відчинив двері. На мокрому асфальті залишилися сліди босих ніг, а серед них — маленький білий фрагмент, забризканий чорними плямами.
Він мовчки дивився на нього і мимоволі згадав останні слова, вимовлені крізь сльози.
— Так тихо…
Тиша зруйнованого світу — та сама моторошна, мертва тиша. Він прекрасно знав, якою вона є. Бо, правду кажучи, лише він, Ча Відже, справді міг зрозуміти, як це, опинитися у тому злощасному місці.
Без жодних вагань він узяв цей фрагмент, і в його долоні майнула слабка іскра світла.
