Білий попіл падав з неба, неначе справжнісінький передноворічний сніг.
— …
Повна тиша — здавалося, навіть повітря застигло у цій миті. Її скуйовджене каштанове волосся плуталося на безмовному вітрі. Дівчина у шкільній формі, Юн Ґьоль, розгублено озиралась навколо. Руїни — надто вже знайомий пейзаж.
Вона поглянула на свої руки. Обидві світилися всіма кольорами райдуги. Груди поволі наповнювалися панікою, і вона гарячково почала обмацувати своє тіло.
— …Якого біса?
Ще мить тому вона була на уроці, а тепер… Юн Ґьоль швидко озирнулась. Тиша. Зовсім нікого. Навколо одні лише руїни. Вона вже не раз бачила подібні фрагменти світів у своїх снах.
Але щось було не так. Зазвичай вона потрапляла сюди лише тоді, коли засинала саме вдома, а не у школі, вирішивши зовсім трошки подрімати після безсонної ночі. Тоді…
Чому я тут опинилась?
Побічний ефект здібності? Нова навичка? А може, вона втратила контроль над фрагментами? Все, що спадало на думку, підпадало під найгірший розвиток подій. По її скронях пробіг холодний піт. Врешті вона ляснула себе по щоках, і різкий біль допоміг на мить зібратись.
…Заспокойся. Гарненько все обдумай.
Вона витягла з-під сорочки намисто. До нього був прикріплений білий фрагмент і бейдж із написом «HYS».
Юн Ґьоль міцно стиснула його у руці. Навколо цього фрагменту, мов змії, закрутилися чорні нитки світла. Це був фрагмент, який вона зовсім нещодавно забрала з еродованого підземелля. Фрагмент з тіла голема, який вона вперше знайшла у реальному світі, а не уві сні. Зазвичай вона б одразу розповіла про це Юн Біну, але тоді він був тяжко поранений, та й ще втратив свідомість, рятуючи їх… Юн Ґьоль незграбно закусила нижню губу.
Я так нічого йому і не розповіла… Пробачте мені, дядьку.
Єдиною різницею між «тоді» й «зараз» був цей фрагмент. Можливо, саме він якраз і був причиною всього цього і водночас підказкою, як звідси вибратись.
Краще не залишатись тут надовго.
Вона досі була у школі і просто не могла допустити, щоб її друзі втягнулися у щось подібне. Юн Ґьоль глибоко вдихнула й ще дужче стиснула між пальцями фрагмент. Той засяяв перламутровим світлом. І в ту саму мить…
Підземеллям пролетів вереск.
Щось біле, мов стовп світла, вирвалося з землі і повністю огорнуло її тіло.
— А-А-А!
Юн Ґьоль скрикнула й похитнулась. Білий попіл, мов сніг, жадібно поглинав звук кожного її кроку. Щось затягувало її тіло, стискало, мов лещата. Вдихнути ставало все важче. Вона заплющила очі і на повні груди закричала:
— Допоможіть!..
І саме тоді…
Хтось схопив її за шию.
Трясця… Невже я отак і помру?
Юн Ґьоль скреготнула зубами, але раптом дихати стало легше. Повільно розплющивши затуманені очі, вона побачила щось чорне перед собою — воно виглядало абсолютно чужорідним у цьому білому зруйнованому світі.
Юн Ґьоль силувалась перевести погляд на те, що стискало їй горло. Чорна долонь. Точніше, усе від зап’ястя і вище було суцільно чорним. Біла субстанція, що щойно душила її, неначе чогось злякалась — так швидко зникла, ніби її і не було.
І це «щось» звернулося до неї.
— Поглянь на мене.
— …
— Поглянь.
— …
— Юн Ґьоль.
— Юн Ґьоль!!!
ГРЯСЬ! Щось гучно впало. Юн Ґьоль різко вдихнула і сіла. Вона знову була у своєму класі й одразу ж розгублено озирнулась. Перед нею сиділа її подруга Дайон і глипала оченятами.
— Що сталось?.. Я тебе розсердила?
— Га? Ти про що?
— Ну… Я ж кричала тобі прямо у вухо.
— Кричала? Ти?
— Е-е… У тебе збірник впав.
Ах. Вона нахилилась і підняла з підлоги [Збірник тестових завдань ЗНО], намагаючись прийти у себе. Поряд з товстим зошитом лежав пенал, з якого висипались ручки. Так он звідки той звук.
— Щось ти сама на себе в останні дні не схожа. Ти точно у порядку? — стривожено зиркнула на неї Дайон.
— Га? Та все добренько.
— Точно? Невже навіть подрузі розповісти не можеш, м?
— Та ні, чесно, все добре.
— Просто… Чому я про це взагалі питаю… Інколи ти дивишся на нас так, ніби ми вже… — насупившись, пробурмотіла Дайон. — Тойво. Ґиґнули всі.
— Та про що ти таке кажеш взагалі…
Юн Ґьоль відмахнулась і озирнулась. У класі більше нікого не було. Вона кинула погляд на годинник. Вже десять хвилин обідньої перерви минуло. Вони ж всі зазвичай бігли у їдальню одразу ж після дзвоника!
— А ти чого тут досі? Обідати сьогодні не збираєшся? — поправила скуйовджене волосся Юн Ґьоль.
— Ти лежала, ніби хильнула не ті вітаміни. Я ж не могла тебе отак кинути! Та й обід сьогодні — салат із печалі й суп на воді зі сліз. Вчителі взагалі почали ганяти доставку… Мінджі й Суйон побігли до буфету і зовсім скоро повернуться, — зітхнула Дайон і сперлась щокою на руку.
— А чого саме вони?
— Програли в камінь-ножиці-папір.
У цю мить двері класу розчахнулись. Дві дівчини, обвішані пляшками й пакетами зі снеками, зайшли всередину, бурмочучи щось собі під носа.
— Та вони всі ніби зговорилися… Бо, ну, що це за аншлаг у буфеті? Жесть та й тільки…
— Піцу всю змели, тьфу…
— Ви коли це пробудитися встигли, га? Так швидко повернулись… — у Дайон ледь очі з орбіт не вистрибнули.
— Ага~ Я от піду на Мисливський іспит й вступлю до гільдії Падо.
— А я в HB тоді. Ох, Ґьоль очухалась вже?
— Ти як? Спала як вбита. Пощастило ж тобі, що заснула на класній годині, а не на якомусь іншому уроці.
Мінджі, вдивляючись у личко Юн Ґьоль, простягнула їй пакет із булочкою. Це був її улюблений бургер з кафетерію. Через невеликий розрив у пакеті здіймалася пара. Юн Ґьоль взяла хлібчик й ледь усміхнулась. Він був таким теплим.
Вона навіть не була певна, чи вдалося їй усміхнутися, як і зазвичай. Але судячи з того, що обличчя подруг ніяк не змінилися, схоже, що все обійшлося.
— Дякую, — через силу ворухнула губами Юн Ґьоль.
— Та ну, більше емоцій!
— Не чіпляйся, вона себе погано почуває.
— Може, у медпункт тебе відвести?
— А який у нас наступний урок?
— А біс його знає.
— Ти взагалі хоч щось знаєш, м-м?
Їхні голоси, сміх, легкий вітерець з прочиненого вікна… Юн Ґьоль з полегшенням видихнула й обережно розірвала теплий пакет з хлібчиком.
І раптом…
— …До речі, Ґьоль.
— А?
Юн Ґьоль підвела погляд. Суйон якось дивно дивилась на неї.
— Що це у тебе під рукавом?
— Га?
— Ну, там якийсь слід дуже дивний…
— …
Юн Ґьоль поспіхом закотила рукав шкільної сорочки. На зап’ясті червоніла смуга, неначе його чимось дуже туго стиснули.
ГРЮК! Ах!
Ні…
Перед її очима знайома картинка почала розмиватися. Клас, обличчя подруг — усе перетворювалося на калейдоскоп із зеленого, помаранчевого, синього, червоного, жовтого і білого. Їхні обличчя почали роздвоюватися. Чотири. Вісім. Шістнадцять…
Булочка випала з її рук і впала на підлогу.
Її подруги, тепер уже зі 108 головами, нахилили їх, а 256 ротів водночас ледь розтулилися.
— ?..
— …
Голоси, що накладалися один на одного, зливалися у єдиний глухий гул, у якому було неможливо розібрати й одне слово. Холодний піт швидко стікав її обличчям, живіт то і справа, що зводило, а дихати ставало важче з кожною миттю. Юн Ґьоль притиснула долоню до вуст.
Мене зараз знудить…
Край парти, за який вона вчепилась, заскрипів — дерево тріскалось прямісінько під її пальцями. Збірник для ЗНО і пенал знову полетіли додолу.
Юн Ґьоль похитнулась, щойно спробувавши підвестися. Перед очима пливли неначе розбиті дзеркала, й у кожному з них відбивалося її перекошене обличчя. Жодну з подруг вона не могла впізнати — немовби хтось скрутив обличчя кожної з них.
Крик прорізав повітря, мов лезо. Усе, що вона бачила, сяяло сліпучими візерунками, ніби всередині калейдоскопа. У мить світ закрутився навколо неї.
Юн Ґьоль вхопилась за голову обома руками. А-а-а-а… Здавалося, що вона закричала.
А наступне, що вона змогла пригадати…
— Її більше нема.
Рука у білій рукавичці поклала лупу на тацю. Хлопець із тацею хутко відійшов від столу. Нам Вуджін схрестив руки на грудях і важко зітхнув. Позаду нього стояв Юн Бін, який несміливо запитав:
— Як це «нема»? Маєш на увазі, що вона свідомість втратила?
Юн Ґьоль лежала на операційному столі у дослідницькій лабораторії гільдії Совон. Звична шкільна форма, жодних ран на тілі, але непритомна, і тільки червоні мітки на обох запʼястях.
Груди ледь помітно здіймались — вона все ще дихала. З-під розстібнутого коміра шкільної сорочки виглядав ланцюжок із білим фрагментом.
— У якому стані ти її знайшов? Щось дивне помічав за нею останнім часом? — запитав Нам Вуджін, витримавши невеличку паузу.
Юн Бін зітхнув, витягнув із внутрішньої кишені піджака записник і зачитав те, що раніше туди записав.
— Коли я приїхав у школу після дзвінка від її класної керівниці, Ґьоль уже лежала в медпункті. Говорив із її подругами — кажуть, вона цілий день спала, як вбита, і прокинулась тільки під час обідньої перерви. Раптом закричала і знову знепритомніла. А якщо казати за останні дні…
— …
— Кажуть, вона себе якось дивно поводила. Бувало, гляне на когось і ледь на місці не підстрибне, неначе… — обличчя Юн Біна набуло похмурого виразу. — …Неначе бачила мерця.
— Вона завжди непритомніє, коли бачить фрагменти? — запитав Нам Вуджін, не зводячи очей з блідого обличчя Юн Ґьоль.
— Ні. Я спостерігав за нею пару разів. Зазвичай вона просто виглядає так, ніби глибоко заснула.
— Тоді зрозуміло…
Нам Вуджін різко розвернувся. Його білий халат майнув у повітрі, поки він волочив свої крокси до кутка лабораторії. Юн Бін уважно за ним простежив.
— Чи може це буде втручання іншого мисливця психічного типу?
— Ні. Це дещо інше, — відрізав його Нам Вуджін і зірвав одним рухом біле покривало.
Там був предмет, дещо схожий на глобус — але замість карти світу, там пульсувала маса світла, дещо схожа на перламутр. Він простягнув руку до цього сяйва, і його білі очі тієї ж миті блиснули.
— Я знаю, що сталося… Бо мене і самого затягнуло одного разу в інший світ.
— …
— Точніше, мою душу. Хоч я досі не знаю, що зі мною тоді сталось…
— Якщо так… — Юн Бін розтулив губи від шоку.
— Якщо Юн Ґьоль побачила фрагмент зруйнованого світу… — холодно прошепотів Нам Вуджін, вдивляючись у сяючу масу. — …Саме туди її і затягло.
