— Я хочу, аби ми були рівні, J.
— Рівні? — насупився Ча Відже.
— Так, — легко кивнув натомість Лі Сайон.
Він м’яко провів великим пальцем під оком Ча Відже, ніби просячи його не хмуритися. Мимоволі Ча Відже прикусив щоку зсередини.
Навіть якщо він і розумів, що саме мав на увазі Лі Сайон, чужі слова залишали по собі дивний осад. Рівні стосунки. Одна лише ця фраза не вкладалась у його голові. Взяти відповідальність за Лі Сайона було для Ча Відже само собою зрозумілим. Він врятував його, буквально з того світу витягнув… Але не зміг урятувати його знову, коли це було так необхідно.
Але чому Лі Сайон…
Він раптом обірвався на пів думці. Лі Сайон майже одразу помітив, як змінився вираз обличчя Ча Відже, й у ту саму мить заговорив м’яко, навіть дещо заспокійливо:
— Навіть якби я все докладно пояснив тут і зараз… Ви б не зрозуміли.
Ча Відже вперше почув такий тон від Лі Сайона, і все ж він здався йому дивно знайомим. Навіть попри коротке заціпеніння він швидко пригадав: саме так він колись говорив до хлопчика, загорнутого у бинти з ніг до голови.
— Ви прожили половину життя, думаючи, що саме так воно і має бути. Я Вас цілком і повністю розумію.
— …
— Тому подумайте над цим. Що саме я маю на увазі під рівними стосунками, і чому для мене це важливо.
— …
— Як тільки зрозумієте, я все Вам розповім, — Лі Сайон підкреслив кожне слово. — Особисто. До найменшої подробиці.
Сказавши це, він простягнув мізинець. Ча Відже мовчки дивився на цей палець. Хлопчик… Лі Сайон, який колись намагався зробити так само своїми тремтячими і слабкими долонями. Ча Відже вагався, але все ж простягнув палець. Його шкіри торкнулося знайоме тепло м’якої рукавички. Лі Сайон швидко зчепив їхні пальці і невдоволено пробурмотів:
— І поки самі все не зрозумієте, навіть не думайте питати щось у таких, як Юн Бін. Як Ви самі вже і сказали: найкраще про мене можу розповісти лише я.
— …
— Я чекаю на відповідь.
— …Добре, — Ча Відже повільно кивнув.
Фіалкові очі Лі Сайона мʼяко примружились у ледь помітній усмішці.
— Ох, до речі…
— …Що?
— Ви взагалі знаєте, що таке «рівні стосунки»? Хоча, певно, ні. Але я все розумію.
— Та ти…
Ча Відже поспішно гаркнув, але майже одразу змовк, проковтнувши сказане. Щойно ці слова злетіли з його вуст, гіркота, що стискала весь цей час його серце, розтанула. Її змило хвилею дивного полегшення. І це не була несвідома реакція — радше дурна звичка, що вкоренилась за час, який він провів поруч із Лі Сайоном після того, як дивом втік з розлому Західного моря.
Людські звички часом і справді його лякали. Навіть коли він щиро намагався поводити себе стриманіше, тіло все одно діяло по-своєму. Та і… У його уяві хлопчик у бинтах і зухвалий Лі Сайон досі сиділи поруч, однаково схиливши голови набік.
— Оу… «Та ти»? — усміхнувся той куточками губ.
— …
— Дивина яка… А я гадав, що був Вашим «єдиним успіхом»?
— …
Виправдань не лишилось. Невже бути добрим було і справді так важко? Ча Відже повільно опустив голову і пробігся поглядом по землі, ніби намагався там знайти хоч одну мурашку, щоб хоч таким чином відволіктись, але дарма — там було лише кілька самотніх травинок, що хилитались між дощок дитячого майданчику.
— О, то моє нове прізвисько? — спитав Лі Сайон, ледь стримуючи сміх через те, як Ча Відже опустив голову.
— …Сайоне
— Та-ак?
— Замовкни.
Пф-ф. Лі Сайон прикрив рот долонею, намагаючись не розсміятись, але зрештою не втримався і сміх сам злетів з його вуст.
— Аха-ха-ха!
На несподіваний шум Со Мінґі, який до того зник у тінях, визирнув і втупився у них дивним поглядом. Навіть попри сонцезахисні окуляри було видно, що він був щиро здивований. Вочевидь, сміх Лі Сайона був рідкісним явищем.
Але Ча Відже це не хвилювало.
Не пхай носа, куди не просять.
Він ледь нахилив голову — і Со Мінґі покірно відвернувся, без слів зрозумівши його натяк. Тим часом Лі Сайон продовжував і далі голосно сміятися.
— Гей, припини вже, — скреготнувши зубами, прошепотів Ча Відже.
— Ха-ха… Ви зараз намагаєтеся бути ввічливим чи мені здалося?
— Припини. Як можу, так і намагаюсь бути чемним, — спробував спокійно і водночас серйозно відповісти Ча Відже.
— Ох…
Лі Сайон зробив глибокий вдих, намагаючись вгамувати сміх, але все одно тихенько хихикнув.
— Ще та задачка, правда ж? — і все ж той так і продовжив лукавити.
— …
Ча Відже не відповів, а Лі Сайон натомість усміхнувся так, неначе вже знав усе наперед.
Час, проведений із хлопчиком, якого він урятував, був для нього настільки цінним, що стерти його з памʼяті було просто неможливо. Саме цими спогадами він і жив багато років, але…
— Хьоне.
Життя Ча Відже розділило навпіл розлом Західного моря. До нього він жив із тіткою та тим хлопчиком у бинтах, а після — з бабусею, Пак Хаюн і Лі Сайоном.
Ча Відже розкрив долоню. На ній залишився тонкий шрам, що мʼяко виблискував золотом. Він досі добре пам’ятав момент, коли розсік долонь тим кинджалом.
Від першої зустрічі з Лі Сайоном після втечі з розлому і до сьогодні вони провели стільки часу разом, що вже було неможливо згадати одне без іншого.
Він знав, що вони — одна й та сама людина, радів, що Лі Сайон вижив, і йому було щиро боляче за нього. Але тепер, коли правда відкрилася повністю, дивитися на Лі Сайона по-старому стало так важко. Він хотів бути добрим до нього… Просто й по-людськи тепло до нього ставитися. Але це давалося надто вже важко.
— Ви розумієте, що я і є той хлопець, якого Ви тоді врятували, радієте, що я вижив, і Вам боляче за мене і за все, що я пережив. Але, коли правда відкрилась, Вам стало важко дивитися на мене, як раніше… Хочете бути добрим, але зовсім нічого не виходить, правда ж? — ледаче прошепотів Лі Сайон, вигнувши губи у мʼякій усмішці.
Кожне слово було як удар у самісіньке серце.
— Ну… Раніше я поводився з тобою досить мило.
Фіалкові очі Лі Сайона пильно, але водночас грайливо дивилися на Ча Відже.
— Але Ви навіть не готові до цього, хьоне, так?
— …
— Ви досі не вирішили, як поводитися зі мною. То що ж збираєтеся з цим робити?
Ча Відже важко видихнув. Лі Сайон мав рацію. Відтоді, як Ча Відже усвідомив, що він — той самий хлопчик, то так і не зміг добре обдумати власні почуття. Він лише гнався за минулим, намагаючись дізнатися, через що пройшов Лі Сайон, й ігноруючи той дивний внутрішній дисонанс, який повільно гриз його зсередини.
— Якщо Ви дієте з почуття провини, припиніть, — Лі Сайон схрестив руки на грудях, так і тримаючи чужу маску.
— …
— Було б краще витратити цей час на роздуми над питаннями, які я Вам задав.
Ча Відже, не витримавши, рвучко вихопив маску з рук Лі Сайона й натягнув її на себе. Його злегка перекошений вираз обличчя одразу ж зник під чорною маскою, і невдовзі з-під неї пролунав змінений, невдоволений голос:
— Така неповага до хьона.
— А Вам хіба це так вже і не подобається? — Лі Сайон ліниво схилив голову.
— …
Ча Відже не відповів. Замість цього він раптом простяг руку й розтріпав волосся Лі Сайона. Той роздратовано пискнув і глянув на нього спідлоба:
— Що це Ви робите?
— Ти мені не не подобаєшся.
— …
— Та і як ти мені можеш не подобатися, га?
Рот Лі Сайона злегка розтулився, а фіалкові очі розширилися від подиву. Ча Відже ніяково почухав потилицю і різко розвернувся тієї ж миті.
— Та бляха.. Все, я йду звідси.
— …Хьоне, почекай!
Лі Сайон простягнув руку — й у той самий момент подув вітер, принісши з собою тихий голос Ча Відже.
— Я подумаю над тим, що ти сказав.
Вітер стих, а Ча Відже вже зник. Лі Сайон мовчки дивився на порожній майданчик і мимоволі стиснув руки. І тоді за його спиною почувся шелест.
— Лідере гільдії.
Со Мінґі підійшов ближче. На його шиї висіли навушники. Лі Сайон озирнувся. Романтичний провідник так і валявся на гойдалці, неначе підв’ялений кальмар. Со Мінґі зупинився за два кроки й обережно запитав:
— Я не думав, що Юн Бін буде таким мовчазним… — роздратовано пробурмотів Лі Сайон.
— Схоже, ви з ним ближчі, ніж ми спершу припускали.
— …
— Мабуть, це через те, що ви пережили разом у ті важкі часи. Ми це не врахували. Тож надалі я буду обачнішим.
— Забудь.
Со Мінґі краєм ока зиркнув на Лі Сайона і, відчувши настрій свого боса, швидко вирівняв спину, а руки схрестив за спиною.
— Наступного разу звітуй раніше, — холодно кинув Лі Сайон.
— Так, перепрошую.
Со Мінґі схилив голову, а Лі Сайон лише нетерпляче постукував пібором по землі.
— Ви впевнені, що його можна відпустити? З огляду на наш досвід простої розмови навряд чи буде достатньо. Раптом він знову полізе у якусь лабораторію… — несміливо запитав Со Мінґі, обережно глянувши на Лі Сайона.
— Ні.
Лі Сайон зупинився. Ліхтар, який весь цей час мерехтів, остаточно згас. У темряві його губи повільно вигнулись в усмішці.
— Він поки не стане діяти. Принаймні якийсь час.
— Перепрошую? Чому Ви так у цьому впевнені?
— Бо він дав обіцянку.
Лі Сайон повільно рушив далі. Со Мінґі клацнув пальцями — і тінь під гойдалкою зібралась в обриси маленької фігури. Вона підхопила непритомного Романтичного провідника й потягнула його за собою.
— Йому буде не до цього. Він буде надто вже зайнятий думками про мене.
— А відповідь на Ваші питання… Взагалі існує?
— Хто знає… — Лі Сайон висунув чорний язик і злегка прикусив кінчик. Жартівливо, майже грайливо. — Думаю, мені можна трошки побешкетувати.
— Наш клієнт навряд чи з цим би погодився.
Со Мінґі зітхнув. Коли вони вже підходили до виходу з майданчика, Лі Сайон раптом заговорив знову:
— Я шкодую про дещо.
— …
— Якби я знав, що він — J… Я б не дозволив йому так наблизитися.
Його слова розтанули у прохолодному вітрі ночі, і незабаром три постаті розчинилися у темряві.
