— Гей… З чого б це мало значити, що ти мені подобаєшся… Ні-ні, зажди хвильку…
Ча Відже швидко проковтнув лайку, яка ще трошки і злетіла б з його вуст. Він щиро намагався бути добрим до Лі Сайона — наскільки тільки міг, — але це виявилося зовсім непросто. Той зробив крок уперед і, зупинившись прямісінько перед Ча Відже, злегка нахилив голову набік.
— Що таке?
— Обличчя своє… Прибери його.
— Невже я Вам не подобаюсь?
Його довгі вії затріпотіли, і Ча Відже зціпив зуби. У його голові боролися два зовсім несумісні образи — зухвалий, навіть дещо різкий Лі Сайон і той добрий хлопчина у бинтах. Він цілком розумів, що це одна й та сама людина, що Лі Сайон багато чого пережив за ці роки і весь цей час чекав на його повернення. Ча Відже був вдячний йому. Щиро вдячний і водночас зворушений тим, що цей хлопець і справді виконав свою частину обіцянки, але…
Моє перше враження про Лі Сайона було… Мʼяко кажучи, таким собі.
Йому пригадалося те, як Лі Сайон влаштував побоїще прямо у провулку. А ще той момент, коли цей хлоп без сорому тицьнув йому середній палець ледь не в обличчя, а потім причепився, як репʼях… Чи радше як пʼявка.
Тому й кажуть, що перше враження — найважливіше…
Ча Відже неоднозначно глянув на Лі Сайона. Хоча, якщо так подумати, сам він тоді теж виглядав не найкраще. Тож, враження один про одного у них було, м’яко кажучи, поганеньким. Зустріч двох божевільних — ніяк не інакше. Ча Відже мимоволі замислився про себе, й у цей момент…
Варто було йому нічого не відповісти, як губи Лі Сайона ледь сіпнулись.
— Не хочете відповідати, хах… — невдоволено пробурмотів той собі під ніс.
— Ні, ти мені подобаєшся. Звісно, що подобаєшся.
Ця фраза вирвалась сама по собі, мов заготовлена відповідь оператора служби підтримки на всі випадки життя. Було очікувано, що Лі Сайона вона не влаштує. Він насупився і нахилився вперед.
Однак завжди ввічливому працівнику Ча Відже наздогнати ті чи інші висновки Лі Сайона було ну просто нереально. Той мав ще один особливий талант — всього одним нещасним реченням міг змести всю атмосферу зворушливої розмови.
Бляха, й у чому він тільки не майстер, га…
Гаразд, спокійно. Ча Відже глибоко вдихнув і видихнув. Це ж той самий хлопець, якого він так довго шукав. І він, ймовірно, пережив чимало. Треба набратися трішки терпіння та й все. Ча Відже обережно взяв Лі Сайона за руку, що метушливо смикала його маску, і, намагаючись говорити якнайм’якше, запитав:
— І що ж… Привело тебе до такого висновку?
Але особливо м’яко спитати у нього все ж не вийшло.
— Га? Ах… — Лі Сайон відвів погляд і знизав плечима. — Ви ж не збиралися зустрічатись із Юн Біном, так? Та навіть якщо й збиралися, то не зараз, правда ж?
Це було і справді так. Якби Лі Сайон не уникав розмов, немов справжнісінький вугор, Ча Відже не довелось би зустрічатись сьогодні із Юн Біном. Він би зачекав на більш підходящий момент.
— Але Ви самі зв’язалися з ним і не просто так… Ви запитували саме про мене, — повільно продовжив Лі Сайон.
Його фіалкові очі ненав’язливо ковзнули по Ча Відже і невдовзі звузились у лукавій, майже грайливій усмішці.
— Виходить, я Вас таки зацікавив, еге ж?
— …
— А цікавість — це прояв інтересу…
Лі Сайон трохи задер підборіддя, немов кажучи: «Я ж правий?» А вираз його обличчя був, як у кота, що приніс мишу господарю прямісінько до порогу. Ча Відже м’яко поплескав його по спині, а тоді вже склав руки за спиною.
— Так, ну… Припустимо, це правда. І ще…
Погляд Ча Відже ковзнув повз Лі Сайона. Скрип гойдалки стих. Здавалося, що ремонт нарешті завершено — Со Мінґі спокійненько собі сидів на гойдалці-свинці, втупившись у телефон. Відчувши на собі чужий погляд, він підвів очі — і їхні погляди зустрілися.
— Ох, — Со Мінґі коротко охнув і, діставши з інвентарю навушники, швиденько вдягнув їх. — На мене не зважайте і продовжуйте свою розмову. А зараз я вирушаю у подорож світом року.
— Ага, буду вдячний.
— Тоді побачимося пізніше. Якщо щось термінове буде, то напишіть мені.
— Так-так, звісно.
— До речі, щоб Ви знали, шановний клієнте, Романтичний провідник цілком і повністю вибув з гри, тож за нього можете не переживати. Па-па!
На підтвердження своїх слів Со Мінґі закивав у ритм музики і незабаром зник у тіні. Романтичний провідник так і залишився непритомно висіти на гойдалці. Мимоволі навіть могла ковзнути думка, що він мертвий… Але його спина знову і знову ледь помітно підіймалась і опускалась, що свідчило зовсім про протилежне.
…Ну, якщо він непритомний, то яка різниця.
Ча Відже відвів очі, вдаючи, що нічого не бачив, і знову повернувся до Лі Сайона. Той так і не звів із нього погляду. Як тільки їхні очі зустрілись, на ніжному обличчі Лі Сайона розцвіла мила усмішка.
Спробувавши все швидко зважити, Ча Відже тихо зітхнув.
Як я і думав, мені легше прямо ляпнути, ніж кружляти навколо.
— Давай вже поговоримо відверто. Я щоразу щось питаю, а ти все з’їжджаєш з теми. Такими темпами ми нікуди не дійдемо.
— …
— Хоч цього разу викрутитися не намагайся, га.
Лі Сайон натомість нічого не відповів. Тіні на його обличчі змінювались із кожним мерехтінням вуличного ліхтаря. Помаранчеве світло спалахнуло всього на мить, ще більше підкреслюючи чужі риси. Його вродливе обличчя набуло ледь помітного сумного відтінку.
— Юн Бін розповів мені загальну картину, Лі Сайоне, з того моменту, як ти пробудився, і донині, але є речі, які знаєш лише ти, — повільно продовжив Ча Відже.
— Ну… Це і справді так, — попри дурну звичку уникати розмов Лі Сайон все ж кивнув.
— Нам є про що поговорити. Є багато, що я хочу тобі розповісти, і ще більше, що хочу почути саме від тебе.
— …
— Розкажи мені все, що з тобою сталося після того, як я зник у розломі.
Якщо Лі Сайон справді чекав на нього весь цей час…
Він хотів почути все. Все, що сталося за ці вісім років, упродовж яких його не було поруч. Хотів розділити той тягар і біль, який Лі Сайон ніс сам весь цей час. Хотів хоч трохи спокутувати свою провину за те, що не зміг бути поряд, не зміг його захистити, коли це було потрібно.
Але Лі Сайон…
— Навіщо?
— Що?
…Виглядав щиро здивованим.
Очі Ча Відже округлились. Він ніяк не очікував такої реакції. Лі Сайон склав руки на грудях і уважно придивився до нього, ледь мружачи очі. Невдовзі він тихо зітхнув і стукнув пальцями по своїй руці.
— Я очікував, що саме про це Ви і попросите, хьоне, але…
— …
— Але коли почув це від Вас… — пробурмотів Лі Сайон. — …То якось паршиво стало.
Чому?
У грудях щось стиснулося. Ча Відже чув у житті чимало — і в обличчя, і за своєю спиною, — і слова Лі Сайона зовсім не були жорстокими і не мали на меті його якось образити… Та все ж у ту мить йому чомусь стало так важко на серці. Дуже важко. Від цього дивного почуття він мимоволі стиснув кулак, і короткі нігті впилися у долоню.
— Якби Ви сказали, що хочете поділитися своєю історією, я б із задоволенням її послухав, — повільно продовжив Лі Сайон.
— …
— Мені було б цікаво, бо я справді дуже хочу знати, що Ви пережили у тому розломі.
— Тоді чому ж ти…
Слова самі зірвались з його вуст, а Лі Сайон натомість підняв брову.
— Дозвольте і мені дещо запитати.
— …Що саме?
— Чому Вам цікаве моє минуле? Я без сарказму чи чогось подібного питаю — мені справді цікаво чому, — Лі Сайон розвів руки. — Людина, яку Ви шукали, стоїть зараз прямісінько перед Вами.
— Ну…
Над Лі Сайоном, якого викрали Прометей, коли Ча Відже застряг у розломі Західного моря, проводили різні експерименти, намагаючись штучно його пробудити. Одних лише звітів з лабораторії на Одесані вистачало, аби уявити, через яке пекло йому довелося пройти.
І Ча Відже не міг собі цього пробачити.
— Поки я був у розломі Західного моря…
— Ні, — Лі Сайон рішуче його перебив. — Ви не з того починаєте.
— Та що ти мелеш? — різко відповів Ча Відже.
Лі Сайон нервово провів пальцями по волоссю, зачісуючи кучерявий чуб назад, і пробурмотів ледь чутно, більше до себе, ніж до Ча Відже:
— Я знав, що все зведеться до цього…
— Говори прямо і припини вже навколо ходити.
— Моє минуле — це не те, про що Вам варто турбуватись, хьоне.
Це просто якийсь абсурд. Ча Відже зціпив зуби і невдовзі через силу видавив з себе наступні слова:
— Чому це не має мене турбувати, га? Поки мене не було, ти…
— Це все сталося дуже давно…
Лі Сайон зробив крок ближче. Його рука потягнулась до обличчя Ча Відже і, охопивши край чорної маски, повільно підняла її. Ча Відже не відсахнувся, навіть не спробував відвести від нього погляд, немов щось всередині підказувало, що йому нічого не загрожує. Обережно, майже ніжно, Лі Сайон зняв маску, і їхні очі зустрілись.
— Ви не повинні нести за це відповідальність. Я ж казав це Вам ще у підземеллі, — тихо промовив Лі Сайон.
У тому еродованому підземеллі… Що ж тоді сказав Лі Сайон? На щастя, Ча Відже зміг пригадати чужі слова.
— Ви поводитеся так, ніби повинні взяти на себе відповідальність за весь світ і самостійно вирішити всі існуючі й ні проблеми.
Але ж це зовсім інша ситуація, хіба ні? Ча Відже ледь чутно прошепотів собі під ніс ці слова. Лі Сайон був його єдиним успіхом. Тим, кого він зміг просто дивом урятувати. Тим, кому зміг зберегти життя. Тим, кого поклявся захищати, незважаючи ні на що.
Він був особливим. Особливим для Ча Відже.
— Ти кажеш, щоб я не брав відповідальності за тебе? У той час, як я…
І тільки тепер він зрозумів, що за дивне відчуття мучило його весь цей час.
Ча Відже було… Боляче.
І тоді темні кінчики пальців ніжно і так лагідно водночас торкнулись його щоки.
— Мені справді дуже приємно, що Ви думаєте про мене, цікавитеся мною, але…
— …
— Я не хочу, щоб це перетворилось на тягар, — мʼяко прошепотів Лі Сайон. — Якщо хтось один усе тягне на собі — це вже не рівні стосунки, правда ж?
— …
— Я хочу, аби ми були рівні, J.
