Юн Бін уважно вдивлявся в обличчя хлопця. За суворим, напруженим поглядом крився ледь вловимий відтінок настороженості.
Спершу треба його якось заспокоїти…
Йому доведеться залишатися поруч, поки здібності хлопця не стабілізуються. Чим швидше між ними з’явиться довіра, тим краще. Юн Бін спокійно витягнув з інвентаря ноутбук і продовжив:
— Дозвольте спершу пояснити ситуацію. Я — мисливець Юн Бін із Бюро управління пробудженими. До нас дійшла інформація про таємну лабораторію, де проводили експерименти на викрадених людях, і ми одразу вирушили туди… Ви — єдиний, хто вижив. Тому ми забрали Вас і доставили сюди.
— …
— У мене до Вас багато питань, і також мені є що розповісти, але… — Юн Бін нахилився трохи ближче, намагаючись не злякати. — Спочатку дозвольте дещо запитати. Ви ж бачили біле квадратне вікно?
Хлопець, який досі сидів мовчки, повільно кивнув. Це означало тільки одне — Система обрала його. Він і справді пробудився. Усе так, як Юн Бін і припускав.
— Ви пробудилися. Пам’ятаєте, коли вперше це віконце побачили?
— …Нещодавно.
Відповідь була розпливчастою. Юн Бін стукнув пальцями по кришці ноутбука і знову зустрівся з хлопцем поглядом. Чужа настороженість ні на грам не зникла.
Крізь ледь прочинені двері долинав чіткий, ритмічний звук — хтось бив по дереву. Бе Вонву спокійно розколював сухі дрова голими руками. Поки Юн Бін намагався підібрати слова, хлопець раптом сам заговорив:
— Ти казав, що з бюро?
— Так. Якщо не знаєте, що таке Бюро управління пробудженими, я можу пояснити…
— Я знаю, — хлопець уважно подивився на Юн Біна й знову запитав: — А розлом? Що з ним?
Спершу варто би відповісти на його питання, перш ніж вони підуть далі. Юн Бін відкрив ноутбук і запитав:
— Про який саме розлом Ви говорите? Якщо знатиму місце, то зможу допомогти з пошуками.
Напруга в плечах хлопця трохи спала. Він поглянув на Юн Біна і так само коротко відповів:
— Не знаю.
— Перепрошую?
Юн Бін здивовано підвів брови, а хлопець спокійно повторив:
— Не знаю. Місце.
— Гм… Ще щось про розлом знаєте? Наприклад, коли він з’явився? Хоча б приблизно?
— Не знаю.
Тон хлопця був дещо незграбним, але дещо було очевидно — він і справді багато чого не знав. Його фіалкові очі ковзнули в бік ноутбука з емблемою Бюро управління пробудженими, а сам він трохи схилив голову набік.
— То могло бути і підземелля…
— …
— У будь-якому разі… Мені сказали, що це займе багато часу.
— Розлом або підземелля, закриття якого займе багато часу…
Це була не надто корисна інформація. Що саме мало значити «займе багато часу», залишалося незрозумілим. Юн Бін потер підборіддя великим пальцем, а хлопець відвів погляд у сторону.
— Не знаю… Це все, що я можу сказати.
— Зрозумів. Я пошукаю, але…
Чим більше інформації, тим ймовірніше, що вони знайдуть цей розлом чи підземелля. Можливо, легше буде просто переглянути всі наявні списки, ніж намагатися вичавити з нього дрібки інформації. Юн Бін почав гортати один з переліків у ноутбуці, що був відсортований за датою. Та хлопець, який спостерігав за ним, раптом пробурмотів:
— …Ні, питати так — це не те…
— Що?
— Ти точно з бюро?
— Так.
— Ти знаєш J?
— Що? — почувши це ім’я, Юн Бін підвів голову.
Невже він був із ним знайомий? Або ж… Захоплювався ним? Зрештою J був національним героєм. Хлопець сидів із розгубленим виразом обличчя, підібгавши ноги до грудей, і, сперши підборіддя на коліна, пильно дивився на Юн Біна.
— Вони сказали, що J помер.
Пальці Юн Біна, які щойно швидко бігали по клавішах, завмерли.
Смерть J. Для всіх — це вже давно підтверджений факт, але, здавалося, не для цього хлопця.
Підтвердження смерті J зайняло близько трьох місяців. Якби йому вдалося трохи більше розговорити цього хлопчика, можливо, вдалося б приблизно визначити, коли саме його викрали. Та перш ніж Юн Бін встиг щось сказати, хлопець кліпнув очима. Прикусивши бліді губи, він заплющив очі. Його безвиразне обличчя на мить зворушили емоції. І, міцно стуливши повіки, тремтячим голосом він запитав:
— Скільки минуло часу?
Його голос був наповнений болем.
— …
Безмежним… Нищівним розпачем.
Юн Бін не зміг відповісти і просто стулив рота. Що ж могло змусити такого юного хлопця відчути настільки глибокий розпач?.. Та він не встиг знайти відповідь на це питання — хлопець різко підвівся і похитнувся. Юн Бін поспіхом відклав ноутбук і підвівся слідом. Варто було йому схопити хлопця за руку…
— Відчепись!
Грюк! З різким ривком хлопець вирвався й босоніж вискочив за двері. Бе Вонву, який якраз у цю мить складав дрова надворі, розгублено витягнув бездротові навушники з вух і закричав:
— Гей! Ти куди це босоніж зібрався?! Я ж капці біля дверей лишив взагалі-то!
Звісно, відповіді він так і не почув. Хлопець зник у густій зелені. Чи варто було його наздогнати? Ні, якби командир хотів цього, то вже крикнув би щось. Бе Вонву невдоволено буркнув собі під ніс і повернувся до дров. Як раптом…
Хрусь!
— Га?
Пролунав гучний тріск. Бе Вонву різко обернувся і побачив…
— Ой, леле…
Він затамував подих. Юн Бін стояв нерухомо, врізавшись обличчям у верхню частину дверної рами. У товстій балці зяяла не мала така тріщина у формі його голови.
Зі сторони було видно лише нижню частину його зазвичай спокійного обличчя. Він невдоволено стиснув губи. Стеля у будинку була надто низькою для людини такого росту, як Юн Бін. І саме це і призвело до такої прикрої ситуації.
— Щ-що… Що сталося, командире? — заїкнувся Бе Вонву.
— …
— Секундочку… Ви допитували хлопця чи що?
— Я нічого такого не робив. Я просто… — Юн Бін тяжко зітхнув і знову сперся чолом об дверну раму. — Ні… Напевно, це просто не моє…
— Що?
Побачити зазвичай стриманого командира у такому стані було настільки незвично, що Бе Вонву навіть не знав, як себе зараз поводити. Він незграбно завмер, чекаючи на подальші вказівки. Зробивши глибокий вдих, Юн Бін раптом підвів погляд.
— …Мисливцю Бе Вонву, у тебе є брати чи сестри?
— Що? Ну, молодший брат є.
Це була втішна відповідь. Людина, яка має брата, ймовірно, краще впорається з норовливим підлітком. Юн Бін вказав на ліс, у якому зник хлопчик.
— Зможеш піти за ним? Не змушуй повертатися, просто залишайся поруч і переконайся, що з ним усе гаразд.
— Добре, я так і зроблю, але…
— Тоді… Я залишу це на тебе, бо маю дещо з’ясувати, — похмуро прошепотів Юн Бін, перш ніж похитнувся і зник за дверима.
Почулося клацання замка. Із цією несподіваною місією на плечах Бе Вонву не залишалось нічого іншого, як попрямувати у бік гір.
У туманному світлі ранку він ішов крізь високу траву, тримаючи у руках пару зелених гумових капців, і оглядав все навколо.
Гора була віддаленою, без позначених стежок і навіть без натяку на протоптані доріжки. Десь тут мали залишитися сліди того хлопця. Та Бе Вонву не був ані досвідченим слідопитом, ані вправним у таких тонких справах. Його куди більше турбувало, що зволікання може обернутися небезпекою для цієї дитини.
— Іншого виходу нема…
Іноді треба просто зробити, що наказано. Він склав руки рупором, глибоко вдихнув і за мить голосно крикнув:
— Агов! Та куди це ти подівся?!
Ти… ти… ти…
Луна рознеслася серед густо зрослих дерев, злякавши кількох птахів, які з шумом знялися в повітря. У відповідь же чулася тривожна тиша.
— Гей! Тут взагалі-то небезпечно! Навіть якщо ти тепер пробуджений! — закричав знову Бе Вонву.
Коли останнє слово стихло, він глибоко вдихнув, готуючись закричати ще раз, але просто не встиг. Позаду нього пролунав роздратований голос.
— Досить. Припини вже горланити.
Бе Вонву різко обернувся на звук. Хлопчик сидів на товстій гілці дерева. Як він туди забрався залишалося загадкою.
— Фух, добре, що ти цілий, — усміхнувся Бе Вонву, почухавши потилицю.
— …
— Ти чого це босоніж втік?
Хлопець відвернувся, явно не бажаючи його слухати, проте Бе Вонву продовжив:
— Ми не погані люди, а мисливці з Бюро управління пробудженими. І ми тут, щоб тобі допомогти.
— …
Хлопцю, здавалося, це взагалі не було цікаво. Він лише розгойдував ногами, мов дитина на гойдалці. Попри те, що він блукав лісом, його бліді ступні залишились абсолютно чистими. Командир Юн Бін наказав наглянути за цим хлопцем, але…
У будь-якому разі ми маємо доставити його до штабу.
Бе Вонву розумів, що насправді значили он ті слова командира. Юн Бін так чи інакше хотів, аби він переконав хлопця повернутися.
Але як його вмовити? Розмірковуючи над цим, Бе Вонву раптом підвів погляд. Він пригадав слово, яке вперше почув від цього хлопчика. J.
Навіть якщо J і загинув… Ніхто ж зараз не вбачає у мисливцях ворогів.
— Ти ж тільки-но пробудився, так? Напевно, ще не вмієш керувати своїми здібностями та і не розумієш, як працює он те біле віконце Системи. Ми з командиром можемо допомогти тобі з цим усім розібратися.
— …
— А ще, здається, ти досить сильний. Міг би навіть стати мисливцем, як я або командир.
— Мисливцем?
— Так, мисливцем.
Хлопчик витріщився на Бе Вонву. Добре, схоже, він заковтнув наживку.
Після короткої паузи той нарешті знову озвався:
— Якщо я стану мисливцем…
— Ага?
— Я зможу входити у розломи, правильно?
— Розломи? Ну так, зможеш. Битися з монстрами, заходити у розломи й підземелля.
— Тоді, якщо я зайду у розлом… — хлопець глибоко вдихнув і нахилив голову. — Чи зможу я знайти тих, хто туди увійшов раніше за мене?
