Інтуїція підказувала йому.
— Пробуджений.
Ба більше, аура хлопця зовсім не здавалася звичайною — у ній відчувалося щось незвичне. Юн Бін подав мисливцям сигнал. Ті, що вже встигли наблизитись, миттєво відійшли назад. Юн Бін витягнув ланцюг і обмотав його навколо руки. Незважаючи на звуки й присутність, які неможливо було не помітити, хлопець так і не обернувся.
По спині пробіг холодок. Бе Вонву розглядав хлопця то крізь скло пристрою нічного бачення, то неозброєним оком, ніби намагаючись покраще його оцінити.
Він досі стояв нерухомо, ніби самотній острів серед бурі. Лікарняні штанці були надто короткими, щиколотки оголеними, а босі ноги стояли на холодній землі. Все навколо нього плавилося, розкладалося, а сам хлопець лишався таким… Спокійним.
— …Виглядає трохи небезпечно, командире.
За інших обставин Бе Вонву уже кинувся б рятувати дитину. Але цього разу щось було не так. Простір сам по собі здавався важким — наче повітря поглинула та чорна маса. Юн Бін мовчки кивнув, а Бе Вонву нервово почухав коротко стрижене волосся.
— Як не глянь, цей малий і накоїв усю цю кашу.
— …
— Якщо підійдемо надто близько, то Богові душу одразу віддамо… Дідько, а це взагалі нормально? Нам взагалі слід підходити до нього?
— Ні, зачекайте.
— Чому?
— Спочатку треба переконатися, що це безпечно.
Дослідницький центр, який, за чутками, викрадав людей для експериментів, розчинився без сліду. Єдиний, хто вижив, стояв серед усього цього хаосу в лікарняному одязі, який дивним чином був абсолютно чистим і неушкодженим. Ця картина викликала лише одну тривожну думку. Затамувавши подих, Юн Бін нахилився, підібрав камінь із землі та кинув його у чорну рідину.
Ш–ш-ш-ш… Камінь почав розчинятися у ту ж саму мить, коли торкнувся рідини. За кілька секунд він зник у ній, залишивши по собі лише клубок чорного диму. Бе Вонву завмер з відкритим ротом, а Юн Бін же спокійно прокоментував:
— Краще не лізти напролом. Варто спробувати знайти якийсь обхідний шлях.
— Це кислота? На кшталт хлоридної або сірчаної? Чи то якась отрута все ж?
— Не знаю. Треба буде провести аналіз, але… Що б це не було, воно точно небезпечне.
Бе Вонву нахмурився, знову поглянувши на хлопця, і тільки зараз, із запізненням, промовив уголос:
— …Він, мабуть, пробуджений.
— Так, враховуючи, що він не постраждав від усього цього.
— Можливо, він щойно пробудився?
— А ось це варто з’ясувати.
Юн Бін підвівся, і ланцюг на його руці м’яко дзвякнув. Бе Вонву теж хотів піднятися слідом, але завмер, коли Юн Бін похитав головою.
— Будь ласка, відійди до решти. Я підійду до нього сам.
— Але ж усе навколо вкрито отрутою. Може, краще я? Моє тіло витриваліше.
— Скільки б не витримувало твоє тіло, мисливцю Бе Вонву… Не думаю, що ти переживеш це.
Юн Бін кивнув у бік чорної маси. Після короткої паузи Бе Вонву неохоче відступив.
Новопробуджені зазвичай погано контролюють свої здібності. До того ж загострені відчуття роблять їх надзвичайно чутливими. Надто близький контакт може їх спровокувати. Окинувши поглядом територію навколо будівлі, Юн Бін видерся на камінь, якого не торкнулася чорна рідина.
— Чуєш мене?
Хлопець повільно підняв обидві руки. Збирався напасти? Юн Бін міцніше стиснув ланцюг, а його обличчя у мить спохмурніло.
Але хлопець лише поворушив пальцями. Ніби вивчав, як вони рухаються. Його фіалкові очі уважно стежили за кожним рухом власних пальців. Потім він подивився на свої ступні, потер підошвами білу підлогу, зробив крок уперед і… Несподівано сів, витягнувши ноги.
Кожен його рух був обережним і таким дивним.
Наче хтось, хто вперше за дуже довгий час почав рухатися…
Юн Бін нарешті прийшов до тями. У хлопця було довге, скуйовджене волосся, яке, здавалося, не стригли цілу вічність. Його одяг — надто тонкий для перебування на вулиці та і загалом зовсім не його розміру. А дослідницька лабораторія, яка викрадала людей для експериментів…
Мабуть, він один із тих викрадених людей…
Їм потрібно було врятувати хлопця, щоб з’ясувати, що тут сталося. Глибоко вдихнувши, Юн Бін гукнув:
— Я — Юн Бін із Бюро управління пробудженими. Прийшов, щоб урятувати тебе.
Хлопець, який досі не виявляв жодної реакції, раптом повернув голову і втупився поглядом у Юн Біна. Його бліде, майже примарне обличчя було позбавлене емоцій. Щойно Юн Бін збирався сказати щось ще, як хлопець підняв руки й обхопив ними свою шию — ніби намагався задушити себе. Юн Бін широко розплющив очі й механічно потягнувся вперед.
— Зачекай!..
На щастя, хлопець, схоже, просто щось перевіряв. Руки, що стискали горло, повільно піднялися вгору. Його фіалкові очі ковзали за власними пальцями, поки він торкався шиї, щелепи, щік. Потім він повільно кліпнув, розтулив рота й показав чорний язик.
— …А.
— …
— М-м, е.
Його вимова була незграбною. Немов у дитини, що тільки починає вчитися говорити. Він ледь був здатний видати звуки, що зовсім не були схожі на слова. Нарешті пролунав перший чіткий склад:
— J…
Це ім’я неможливо було забути. Таке достобіса знайоме.
Рот Юн Біна мимоволі прочинився, а хлопець намагався продовжити:
— Скільки… Часу…
Та раптом почав сильно кашляти. Юн Бін, не вагаючись, стрибнув з каменю й кинувся до нього.
Вода з шипінням полилась з червоного гумового шланга. Юн Бін виплюнув гірку рідину, що підступила до горла. Темно-червона кров змішалася з прозорою водою й стекла геть.
Навіть після прийому протиотрути він залишався у такому жалюгідному стані. А може, варто було радіти хоча б тому, що вона взагалі подіяла, — подумав він із гіркою іронією, полоскаючи рот, і невдовзі підвів погляд. Його обличчя було бліде, мов полотно.
Добре, що інші не підходили ближче…
Юн Бін витер вологі губи тильною стороною руки й підвівся. Як він і припускав, речовина, що вкривала дослідницький центр, виявилася отруйною. Але він не очікував, що вона буде настільки сильною — здатною нашкодити навіть йому, мисливцю S-рангу, здатному витримати дію більшості токсинів. За такої кількості смертельної отрути навколо годі було й сподіватися знайти хоч якусь корисну інформацію.
Змушуючи себе проковтнути металевий присмак крові, Юн Бін подумав:
Надто небезпечно вести його прямо у бюро…
Краще тимчасово залишитись у покинутому будинку у підніжжя гори. Після Дня Розколу, коли один з розломів з’явився поблизу долини, цивільні терміново залишили околиці. Саме тому будинок з водопостачанням було доволі легко знайти у цій місцині.
Позаду почулися важкі кроки. Юн Бін одразу ж обернувся. Незважаючи на прохолодну погоду, Бе Вонву був в одній чорній футболці.
— Ви як, командире? То остання доза протиотрути була… — промовив той, чухаючи голову.
— Все добре. Як там ціль?
— Я прибрав одну з кімнат, попросив його зайти, і він спокійно собі це зробив. Тихіший, ніж я очікував. Зараз піду нарубаю дров і розведу вогонь.
Після зникнення J у розломі Західного моря у бюро панував повний безлад. Його відсутність залишила по собі порожнечу, яку ніхто не міг просто так заповнити. J самостійно пройшов більше підземель і розломів, ніж будь-хто інший, тож це було цілком очікувано.
Щоб закрити цю прогалину, бюро розгорнуло масштабну кампанію з набору пробуджених. Бе Вонву був одним із тих, кого терміново залучили через спеціальний відбір.
— Мисливцю Бе Вонву, ти впевнений, що не хочеш повернутися до штабу? Я можу сам з усім цим впоратися.
— Та все нормально. Нічого страшного у тому нема.
Всі інші мисливці вже повернулися до штабу, бо хлопець був занадто небезпечним, а нестача кадрів у бюро — критичною. Але Бе Вонву добровільно залишився.
— Вільна тільки одна кімната. Думаю, ми можемо поділити її. Або я можу поставити намет надворі, — той жартівливо додав.
— Поділимо кімнату. Ти говорив з тим хлопцем?
— Так. Спитав, чи все гаразд, чи не болить нічого. Відповідав він коротко, «так» чи «ні». Але… Є одне «але». Він якось дивно розмовляє, — Бе Вонву склав руки на грудях, зморщивши чоло. — Чистенький, вищий, ніж я думав. Але говорить, наче… Наче у нього у роті довгий час кляп був чи щось у тому дусі…
— …
— Ех, нема сенсу гадати. Як довго ми тут пробудемо?
Юн Бін підвівся й закрутив кран. Вода з хлюпанням перестала литися зі шланга.
— Доти, доки він не стабілізується й не навчиться контролювати свої здібності.
— …Що?
— До того часу ми залишимось тут. Вести його до штабу раніше надто ризиковано. Це може загрожувати не тільки працівникам, а й цивільним.
— Це ж…
— Можеш повертатись без мене.
— Та ні, я не про це.
Юн Бін поглянув на щільно зачинені двері. Здавалося, хлопець сидів там тихо й майже не ворушився. Викрадена жертва, єдиний, хто вижив, той, хто знищив дослідницький центр… Хлопець із дивною вимовою, який зміг вимовити тільки одне слово.
— J…
J.
Чому з вуст хлопця вирвалося ім’я героя, який зник у розломі Західного моря? Який взагалі міг бути між ними зв’язок?
Юн Бін швидко підійшов до щільно зачинених дверей. Ледь прочистивши горло, він почув шарудіння зсередини і, щойно обережно прочинивши двері, побачив хлопця, що сидів у кутку кімнати. Той майже одразу підвів на нього погляд.
— Як себе почуваєте? — ввічливо запитав Юн Бін.
— Забий.
Очі Юн Біна широко розплющилися від холодного тону хлопця. Фіалкові очі спалахнули лютою рішучістю.
— Скільки… Минуло часу?
— Що…
— Розлом, — буквально виплюнув ці слова хлопчина. — Скільки часу пройшло?
