Повітря було важке, мов перед бурею. Юн Бін поклав блокнот собі на коліна, зчепив руки в замок і міцно заплющив очі. Тіла, поховані у тому місці… Серед них, без сумніву, були мисливці, яких і він знав.
І єдиний вцілілий, який бачив їхні останні миті…
— Це справжнє диво, що ти повернувся.
У світі, де мисливці один за одним втрачали розум, спостерігаючи, як товариші гинуть у них на очах, це справді було дивом. Це була історія, яку не міг ані зрозуміти, ані відчути той, хто сам її не пережив. Тому Юн Бін ледь розтулив рота, стримано промовивши:
— …Так, тепер розумію, чому ти пішов в еродоване підземелля. Враховуючи всі обставини, нам варто би співпрацювати. Тобі ж потрібна інформація про еродовані підземелля теж, чи не так?
— Ти ж не проти?
— Чому б і ні? Як ти і сказав — саме ти герой цієї країни.
Кх. J тихо зітхнув і ніяково переступив з ноги на ногу. Його реакція виявилася неочікувано яскравою, тож Юн Бін, який говорив від щирого серця, ніяково почухав потилицю і, коротко прокашлявшись, насупив брови.
— Але… Щоб надати інформацію про еродовані підземелля, знадобиться трохи часу. Це не під моєю юрисдикцією.
— А хто ними займається?
— Можливо, ти чув про це… Лідер гільдії Совон, Нам Вуджін. Саме він першим виявив ці підземелля і відтоді спостерігає за ним.
У той момент плечі J здригнулися. Юн Бін, який час від часу поглядав на нього, із подивом притиснув кінчик ручки до скроні.
— Якщо ми звернемося до нього, все вирішиться доволі швидко. Чи мені не варто згадувати, що саме ти про це попросив?
— …Поки що не варто.
— Зрозумів. І ще дещо…
Юн Бін одразу почав упорядковувати запити J. Дані про Прометея, перша поява Лі Сайона, який був одним з піддослідних Прометея…
Найкраще буде розповісти все, що він міг, зараз. Хто знає, чи зможуть вони ще раз зв’язатися, як сьогодні. Зрештою Юн Бін підвів очі. J усе ще стояв посеред майданчику, витягнувшись, ніби у струнку.
— Як багато ти знаєш про Прометея? — обережно запитав Юн Бін.
— Вони підсаджують пробуджених на наркотики і використовують їх для створення штучних пробуджених. Колись вони використовували звичайних людей з деякими особливостями, наприклад, жертв розломів. Також вони стверджують, ніби хочуть запобігти апокаліпсису, але насправді вони — лише жалюгідні фанатики, які нічого так і не змогли досягти, — спокійно натомість промовив J.
— …
— …
Між ними зависла коротка пауза. Здавалося, що навіть крізь маску їхні погляди зустрілися.
— …
Мабуть, він зараз виглядає як щенятко, що щойно нашкодило…
Ця думка раптом закралась у голову Юн Біну. Він втупився у чорну маску, гублячись у власних роздумах.
Більше і розповісти нічого.
J мав справжній талант до узагальнення. Йому вдалося вмістити сотні сторінок звітів у три речення, влучивши прямісінько у саму суть. Юн Бінові аж захотілося поділитися цим зі своїми підлеглими.
— Та ти, здається, вже й так усе знаєш…
— …
— … — J, який вперто дотримувався мовчанки, повільно присів навпочіпки перед Юн Біном, і притиснувши кулак до кута маски, пробурмотів: — Можна я заберу свої слова назад?
— Здається, ти зайшов надто далеко, щоб це зробити…
— Може, вдаси, що нічого не чув, а? У нас же особливі стосунки, еге ж?
— Вибач.
— …Бляха, — J тихо вилаявся й після недовгої паузи озвався знову: — Тоді… Ти знаєш, що це за апокаліпсис, про який базікають ці фанатики?
— А, апокаліпсис… — Юн Бін зібрав думки й поволі продовжив: — У cкладі Прометея є істоти, яких вони називають провидцями. Кажуть, їм сняться сни про майбутнє, у якому настає апокаліпсис. І хоч вони всі різні, але сцени, які вони описують, дивовижно схожі між собою.
— І вони дійсно у це вірять? У те, що апокаліпсис справді настане?
— Так, — Юн Бін гірко всміхнувся. — У це важко повірити, правда. Вони радше на секту скидаються. Але навіть якщо це й вигадка — проблема у тому, що вони щиро у це вірять, поширюють свій вплив і завдають шкоди іншим…
Перед очима мимоволі постала дівчина в окулярах.
Дівчина, яка бачить фрагменти світу — Юн Ґьоль. Їй теж снився апокаліпсис, що має прийти й у цей світ також. Юн Бін важко зітхнув, потираючи губи.
— …Апокаліпсис і справді настане. Я не можу розповісти всього, але… Гм… Гадаю, тобі сказати можна. Є мисливиця, яка вміє читати особливу інформацію. Вона також передбачила апокаліпсис. І ми маємо переконливі докази, що це правда.
Плечі J здригнулися знову, але цього разу помітніше.
Як і слід було очікувати — навіть така людина, як він, не могла не здивуватись, почувши про апокаліпсис. Юн Бін співчутливо поглянув на J. Пережити той пекельний розлом лише для того, щоб опинитися на порозі апокаліпсиса… Це кого завгодно шокувало би.
— Ось тому ми й шукали тебе, J. Ми дійшли висновку, що саме ти — ключ, щоб зупинити апокаліпсис.
А Ча Відже тим часом думав зовсім про інше.
І що тепер мені робити?..
Його добрий старий колега Юн Бін дивився на чорну маску з тривогою, ніби боявся, що Ча Відже міг зламатися від шоку.
Шокований? Та ще й як. Але зовсім не через те, про що подумав Юн Бін.
Бляха…
Добре, що хоч маску не зняв, інакше ні за що не приховав би свою реакцію, навіть з усією натренованою стриманістю.
Це… Велика проблема.
Я знаю надто багато.
Бо все, про що Юн Бін так старанно розповідав, зовсім не було для нього новиною!
Ча Відже замислився над власним життям. Він же намагався спокійно жити, правда? Не знав як, але принаймні намагався. І все одно провалився з тріском. Адже навіть звичайний працівник ресторану похмільного супу знав секретну інформацію, яку мали зберігати під грифом найвищої таємності у Бюро управління пробудженими!
Нам Вуджін, людина, що знається на еродованих підземеллях найбільше за інших?
Він не просто його знав — вони бачилися одного разу, він навіть лікував його бабусю… І якраз саме він і подарував Ча Відже чорні квитки.
Мисливиця, яка здатна прочитати якусь особливу інформацію і передбачила апокаліпсис?
Знав і її теж. Це точно була Юн Ґьоль. Саме вона одного разу і прийшла до його ресторанчика, розповіла про кінець світу… І навіть показала йому те, як виглядає той зруйнований світ.
На цьому етапі Ча Відже почав боятися самого себе, і, не стримавшись, пробурмотів уголос:
— Схоже, мені не судилося жити спокійно…
— Що?
— Нічого. А що про Лі Сайона можеш розповісти?
— Лі Сайон… Коли він уперше з’явився… — Юн Бін знову насупився, пригадуючи подробиці, і поволі продовжив: — Це сталося сім років тому. Бюро отримало наводку про дослідницький центр, який викрадав людей для експериментів…
Сім років тому.
Холодної ночі, коли за хмарами сховався місяць, темні постаті безшумно рухалися між дерев. Чоловік, що йшов попереду, низько пригнувшись, подав сигнал — й усі одразу зупинилися.
Юн Бін поправив броньований шолом і маску, які закривали його обличчя. У горах панувала тривожна тиша. Не було чутно навіть таких звичних криків оленів.
— …Командире, Ви впевнені, що це тут? Ні звуку, ні ознак присутності не відчуваю, — прошепотів з-за дерева кремезний чолов’яга.
— Якщо наводка правдива, це має бути саме тут.
— Ох, леле…
— Якщо ж вона хибна, то це навіть на краще. Перевір.
Юн Бін коротко відповів і кивнув. Чоловік, Бе Вонву, дістав пристрій нічного бачення і почав оглядати місцевість.
У ту ж саму мить повітря пронизав солодкуватий запах. Юн Бін зморщив лоба. Озирнувшись, він побачив, що інші теж його відчули.
— Ви це чуєте?
— Так, раптом…
— К-к-командире!
Бе Вонву раптово заволав, і Юн Бін одразу ж обернувся.
— Що там?
— Це… Вам треба самому подивитися. Там щось є. Точніше, хтось…
Помітно знервований, Бе Вонву простягнув пристрій Юн Біну. Той підніс його до очей… І завмер.
Серед густого лісу стояла будівля. Сліпучо-біла, чужа, наче вирвана з іншого світу. Але як мисливці, з усіма своїми навичками, не помітили її раніше?
Наче відповідаючи на думки, здійнявся вітер. Хмари розступилися, і на небо виплив повний місяць. Світло торкнулося будівлі — і Юн Бін мимоволі прошепотів:
— …Боже мій.
Будівля була вкрита чорною, тягучою масою. Ні, хіба «це» взагалі можна було так назвати? Це було… Щось живе, пульсуюче, що вкривало кожен сантиметр її поверхні.
Ш-ш-ш-ш… Звук плавлення розривав тишу. Будівля і все навколо неї поступово почало розчинятися.
І серед цілковитої темряви… Там було щось біле.
— Це…
— Людина? — знервовано запитав Бе Вонву.
Юн Бін не відповів, лише опустив пристрій. Тепер, коли хмари розійшлися, перед ними відкривалася картина, яку можна було розглянути й без нього. Прямо перед вкритою темрявою будівлею розкинулась сліпучо-біла пляма.
Вітер знову повіяв. Волосся хлопця, довге й скуйовджене, що прикривало бліду потилицю, затріпотіло. У повітрі й досі витав солодкуватий аромат.
І там, посеред усієї тієї химерної картини…
— …
…Стояв хлопець у вільному лікарняному одязі.
