Повітря стало важчим. Чонбін поклав блокнот на коліна, зчепив пальці й міцно заплющив очі. Тіла, поховані в тому місці. Серед них, ймовірно, були й мисливці, яких він колись знав.
І останній, хто вижив й бачив їхні останні миті…
‘Те, що ти повернувся – справжнє диво.’
У сучасному світі, де мисливці втрачали розум, спостерігаючи, як гинуть товариші, це дійсно було дивом. Це історія, якій ніхто, хто її не пережив, не наважився б ані співчувати, ані запевняти, що розуміє. Тому Чонбін ледве розтулив вуста, промовивши майже офіційним тоном:
— …Так, тепер я розумію, чому ви з’явилися в ерозійному підземеллі. Якщо причина в цьому, то звісно ми повинні співпрацювати. Вам теж потрібна інформація про ерозію, так?
— Ти справді не проти?
— Немає причин відмовляти. Як ви й сказали, ви – герой цієї країни.
Ха. J тихо застогнав і, трохи відвернувшись, слабо сіпнувся. Реакція виявилася сильнішою, ніж очікував Чонбін. Він говорив це щиро, тож ніяково почухав потилицю.
Чонбін прочистив горло, і злегка насупився.
— Ах, втім, надання інформації про ерозії підземелль може зайняти трохи часу. Це не під моєю юрисдикцією.
— Хто цим керує?
— Можливо, ви про нього чули… Це Нам Уджін, лідер гільдії Севон. Він першим виявив ерозію, і відтоді спостерігає за нею.
У цей момент плечі J помітно здригнулися. Чонбін кинув на нього здивований погляд, притиснувши до скроні кінчик ручки.
— Якщо звернемося до нього, він швидко розбереться. Мені не зазначати, що це ви попросили?
— …Так, поки що не варто.
— Зрозумів. І…
Чонбін швидко взявся впорядковувати запити J. Дані про «Прометея», перша поява Лі Сайона – одного з піддослідних у «Прометеї»...
Було б краще передати всю доступну інформацію зараз – хто знає, чи вони ще колись зможуть так зв’язатися. Зрештою, Чонбін підвів очі. J усе ще стояв прямо.
Чонбін обережно запитав:
— Що вам відомо про «Прометея»?
J відповів легко, без найменших вагань:
— Те, що вони заманюють пробуджених наркотиками й створюють штучних пробуджених. У минулому використовували звичайних людей із особливостями – наприклад, жертв розломів – як піддослідних. Вони стверджують, що намагаються запобігти апокаліпсису, але насправді – лише купка некомпетентних, жалюгідних фанатиків, які ніколи не досягали успіху.
— …
— …
Між ними запанувала коротка тиша. Здавалося, їхні погляди зустрілися крізь маску.
— …
‘Можливо, в нього зараз очі цуценяти, що щойно наробило лиха.’ — Пройманула ця несподівана думка в голові Чонбіна. Він просто втупився в чорну маску, замислившись.
Розказувати більше нічого.
J володів винятковим талантом до узагальнення. Йому вдалося умістити суть звіту на сотні сторінок у три речення з усіма ключовими моментами. Це було настільки досконало, що Чонбін аж захотів поділитися цим докладом зі своїми підлеглими. Він не стримався, й мовив:
— Ви все вже знаєте…
— ...
— ...
J, досі мовчазний, повільно присів навпроти Чонбіна. Він пробурмотів, притиснувши кулак до куточка рота маски:
— Можна я заберу свої слова назад?
— Здається, ви вже зайшли надто далеко...
— Хіба ти не можеш просто вдати, що нічого не чув? У нас же з тобою є певний зв’язок, еге ж?
— Вибачте.
— ...Бляха.
J похмуро вилаявся, й після довгої паузи нарешті заговорив:
— То ти знаєш, що за апокаліпсис мають на увазі ці фанатики?
— А, апокаліпсис.
Чонбін упорядкував думки, й повільно відповів:
— У «Прометея» є так звані провидці. Вони стверджують, що у своїх снах бачать майбутнє, де настав кінець. І хоч усі ці люди різні, сцени, які вони описують, разюче схожі.
— То вони діють, лиш бо вірять у це? Що апокаліпсис справді настане?
— Так.
Чонбін гірко всміхнувся.
— У це справді важко повірити. Звучить як сектантські вигадки. Але навіть якщо це неправда, проблема в тому, що вони самі в це вірять. Вірять, поширюють вплив і завдають шкоди иншим. І ще...
На думку йому спала дівчина в окулярах.
Юн Ґаиль — дівчина, що бачить фрагменти світів. Вона також передбачила апокаліпсис, і що він настане в цьому світі теж. Чонбін зітхнув, потираючи куточки вуст.
— ...Кінець справді насувається. Не можна розповсюджувати деталі, але… гадаю, вам можна сказати. Є мисливиця, яка володіє здатністю зчитувати інформацію. Вона теж передбачила апокаліпсис. І є достовірні докази.
Плечі J знову сіпнулися – цього разу помітніше.
Як і слід було очікувати, навіть така людина, як він, не змогла приховати подиву, почувши про наближення апокаліпсису. Чонбін співчутливо глянув на нього. Вижити в тому пекельному розломі лише для того, щоб тепер зіткнутися з кінцем. Таке вразить будь-кого.
— Саме тому ми вас шукали, J. Ми дійшли висновку: ви потрібні для запобіганню апокаліпсису.
І тоді Ча Ийдже подумав:
‘Що мені робити?’
Його добрий старий колега, Чонбін, дивився на його чорну маску з тривогою. Ніби боявся, що Ийдже може перебувати в стані шоку.
Шок? Він дійсно був у шоці. Просто… зовсім з иншої причини.
‘Бляха…’
Добре, що він був у масці. Бо ті тривожні почуття, які вирували на його обличчі зараз, точно не вдалось би приховати навіть із його здібністю покер фейсу.
У будь-якому разі, це була справжня катастрофа.
‘Я знаю… забагато…’
Більшість інформації, яку Чонбін так старанно й обережно йому повідомив, зовсім не була для нього новиною!
Ийдже замислився над своїм життям. Він справді намагався жити спокійно. Не те щоб знав як так жити, але принаймні зусилля докладав. І провалився з тріском. Виявляється, звичайний підробітник у ресторані з супом від похмілля знав усе: і надсекретну інформацію, яку суворо контролює бюро управління пробудженими, і мету якоїсь культової організації!
‘Нам Уджін, який відповідає за інформацію щодо ерозії?’
Він знав його. Не просто знав – вони зустрічалися особисто, він лікував його бабусю і навіть передав йому чорні квитки.
‘Мисливиця, яка бачить особливу інформацію й передбачила кінець світу?’
Її він теж знав. Це була Юн Ґаиль. Саме вона першою завітала до ресторану із хеджан-ґуком, передбачила апокаліпсис і навіть показала йому фрагмент уже зруйнованого світу.
У цей момент він почав боятися самого себе. Й не помітив, як пробурмотів уголос:
— Здається, мені не судилося спокійне життя…
— Що?
— Нічого. А як щодо Лі Сайона?
— Лі Сайон… Коли він уперше з’явився…
Чонбін знову насупив брови, ніби намагався пригадати, а тоді повільно заговорив:
— Це було сім років тому. Бюро управління пробудженими отримало інформацію про дослідницький центр, який викрадав людей для експериментів…
***
Сім років тому.
Холодної ночі, коли хмари приховали місяць, у темряві безшумно рухалися постаті. Чоловік попереду, низько пригнувшись, подав знак тим, хто йшов слідом. Усі завмерли.
Той, хто дав сигнал, Чонбін, поправив куленепробивний шолом і маску, що закривали обличчя. На схилі гори панувала моторошна тиша. Не чулося навіть звичного ревіння оленів.
Кремезний чоловік, пригнувшись за деревом, прошепотів:
— …Капітане, ви впевнені, що це те місце? Нічого підозрілого. Ані руху, ані натяку на присутність.
— Якщо повідомлення правдиве – це тут.
— Господи…
— А якщо брехня – тим краще. Перевірте.
Чонбін коротко відповів, і кивнув чоловікові. Той, Бе Вону, витягнув приціл нічного бачення, й почав оглядати місцевість.
У цю мить повітря наповнилося солодким ароматом, що лоскотав носа. Чонбін насупився. Обернувшись, він помітив, що й инші також уловили запах.
— Ви це відчуваєте?
— Так, що раптово…
— Капітане! Капітане!
Бе Вону раптом підвищив голос. Чонбін миттєво обернувся.
— Що сталося?
— Це треба бачити на власні очі… там щось… тобто, хтось…
Явно схвильований, Бе Вону поспішно простягнув йому приціл нічного бачення. Чонбін узяв його і, як і Вону, почав оглядати місцевість. І враз його очі розширилися.
Там стояла білосніжна будівля, яка зовсім не пасувала пишним зеленим горам. Але чому мисливці з їхніми загостреними чуттями не помітили її раніше?
Наче у відповідь, подув вітерець. Хмари розступилися, і місяць, що ховався за ними, повільно виплив назовні – й «воно» засяяло в його світлі. Чонбін мимоволі пробурмотів:
— Боже мій…
Будівлю вкривала липка, чорна, мов смола, рідина. Хоча… чи можна це назвати рідиною? Вона пульсувала, немов жива, поглинаючи кожну неушкоджену поверхню будівлі.
Шшшш… Простір наповнив звук, ніби щось плавилось. Усе навколо поступово роз’їдалося.
І посеред усього цього залишалося щось біле.
— Це…
— Людина, так? — Схвильовано запитав Бе Вону.
Чонбін мовчки опустив приціл. Тепер, коли темрява трохи розвіялась, вони могли бачити й неозброєним оком. Просто посеред вкритої чорною рідиною будівлі лишалася одна біла, недоторкана кругла ділянка.
Подув вітер. Довге, скуйовджене волосся спадало на шию хлопця. Солодкий аромат витав у повітрі.
І там…
— …
Стояв юнак у широкому білому лікарняному одязі.
