Але лише на мить, J ніяково додав:
— Я сказав це з такою впевненістю… але насправді я був страшенно розгублений.
Він постукав пальцями по щоці своєї маски, й заговорив повільніше:
— Я — єдиний, хто вижив у розломі західного моря.
— …Усі инші загинули?
— Так. Насправді, я нещодавно вибрався звідти.
— …
— Коли я вийшов, виявилось, що минуло кілька років.
Обличчя Чонбіна змінювалося, поки він мовчки слухав історію J. Хребтом пробіг крижаний холод. Він підвів очі з блідим обличчям.
— Зачекайте… Ви хочете сказати, що провели роки у розломі західного моря?
Минуло вісім років із того моменту, як J увійшов в той розлом. І тільки нещодавно йому вдалося вибратися. Якщо ж усі ці роки вони були замкнені в безвихідному розломі, а вижив лише J…
‘Це надто жорстоко.’
Чонбіна пронизав холодний піт. Він намагався зберігати спокій, та слова ніяк не йшли. Але сам J байдуже мовив.
— О, я не впевнений у цьому.
Пробурмотів він, злегка нахиливши голову.
— Чи справді я провів у розломі вісім років, чи час там плив инакше, ніж у реальному світі… Пам’ять у мене нечітка.
— Що ви маєте на увазі?
— Мої спогади розмиті. Туманні, наче вирізані з мого розуму.
— …
Можливо, проблеми з пам’яттю — наслідок надмірного стресу? Звучало правдоподібно. Насправді деякі пробуджені першого покоління мали подібне, й проходили лікування. Та поспішати з висновками не варто. Поміркувавши, Чонбін мовив:
— …Поки що не зареєстровано випадків, коли час у розломі йшов би инакше.
— Розлом західного моря може бути першим. Він справді був доволі дивним.
— …
— У будь-якому разі.
J потягнувся, продовжуючи говорити тоном, що межував із жалем.
— Я вийшов із розлому, і виявив, що минуло вісім років. Мене вважали мертвим, а навколо все змінилося. Це вже не той світ, який я знав…
— …
— Навіть без мене тут стало спокійно. А може, саме тому, що мене не було. Здавалося, варто мені з’явитися — і все це зникне.
Слова, які він сказав так невимушено, мали в собі тягар, важчий за будь-які инші. Чонбін мовчав, не наважуючись відповісти: лише слухав, поки J говорив далі.
— Мені тут не було місця.
Той J, якого Чонбін колись знав, понад усе прагнув миру. Вірив: якщо пожертвує собою — хаос з часом вщухне, і світ нарешті віднайде стабільність.
Та мир, якого він так прагнув, настав без нього. І саме той, хто мріяв про нього більше за инших, тепер переховувався, боячись порушити цей мир. Іронія долі.
J знизав плечима.
— Тоді мені було страшно стояти перед людьми… Відчував провину за те, що вижив. Що нікого не зміг урятувати. Та й відверто кажучи… я був не при собі. Тож, як хтось казав, я просто намагався жити тихо. Це був мій висновок після довгих вагань.
— …
— …Але все пішло не за планом.
Він мав на увазі день, коли оновився рейтинг? Не так уже й багато людей можуть сколихнути країну самим лише іменем. Чонбін криво всміхнувся. J спокійно додав:
— Зате в чомусь я переконався. У тому підземеллі.
— Підземеллі?
— Те, де ти руку зламав.
J вказав на праву руку Чонбіна. Той інстиктивно доторкнувся до шраму на ній. Ерозійне підземелля, рівень якого раптово підскочив. Підземелля, де з’явився J, розтрощив ґолема й зник тоді, коли Чонбін утратив свідомість. Він обережно спитав:
— Я чув пояснення від Хон Єсона, але... воно було якесь розмите. Можете розповісти, що тоді сталося?
— Га? Та нічого такого, — відповів J, постукуючи по масці, — У мене там були деякі справи. А потім ранг підземелля різко піднявся. З’явився господар, довелося розібратися. От і все.
Іще з самого початку J вкладав надто багато змісту в дрібниці. Чонбін, не в змозі обробити надмірну кількість інформації, потер скроні.
— Звідки ви почули про ерозійне підземелля…? Це ж засекречена інформація. Її знає тільки вузьке коло ранкерів. Як ви..?
J відвів очі.
— …Так склалися обставини.
— Впевнені, що намагалися жити тихо? Складається враження, ніби ви знаєте більше, ніж мої власні безпосередні підлеглі…
— Та ні, я справді намагався… чесно.
— Ха…
Чонбін важко зітхнув, і провів руками по волоссю.
— …То у чому ви переконалися?
— …Та нічого особливого.
J з глухим стуком неквапно підвівся з гірки. Мерехтливий ліхтар поблизу раптом спалахнув яскравіше. Він засунув руки в кишені куртки, й трохи нахилився вперед. Його змінений голос та постава набули грайливости.
— Я просто зрозумів, що мені й досі подобається рятувати людей.
— …
— Вбивати монстрів, закривати розломи, зачищати підземелля — усе це добре. Але найбільше мені подобається рятувати людей. Власними руками.
Чонбін трохи розтулив губи, але, не знаючи, що сказати, лише мовчки дивився на хлопця перед собою.
Чесно кажучи, для такого, як J, тихе життя, мабуть, було неможливим. І раніше, і тепер він завжди притягував погляди. Він був надто яскравим, його неможливо було не помітити.
— Я зазнавав поразок знову і знову, зазнавав невдач у розломі. Можливо, зазнаю ще… Але в мене є один успіх.
— …
— Тож я продовжуватиму намагатися. Я ж уже зробив невеличку перерву — тепер зможу досягати кращих результатів.
Є речі, які неможливо зробити тільки з почуття обов’язку. Раніше той J, якого пам’ятав Чонбін, був людиною, що трималася на краю прірви. Здавалося, весь світ тисне на нього, штовхає вниз. І Чонбін тоді теж був одним із тих, хто тиснув.
Були дні, коли J ледве тримався.
Але тепер…
Той, кого він зустрів уперше за вісім років…
— І…
…сяяв яскравіше, ніж будь-коли.
— Є дехто, хто чекає на мене.
— …
Той, хто колись стов на краю прірви, зник. За вісім років J та Чонбін пережили багато чого. Час, якого їм не вдалося провести разом, змінив багато. Але щось залишилося незмінним:
Чонбін, як раніше, так і тепер, хотів допомогти J.
— …Здається, я сказав зайвого.
— Це не було зайвим… Ви хвилювалися?
— Так, хвилювався. Але… здається, даремно.
Нарешті Чонбін повернув свою теплу усмішку. Він закотив рукави сорочки, ховаючи шрами, акуратно застібнув манжети. Потім витягнув із внутрішньої кишені піджака блокнот у шкіряній обкладинці та ручку. Обидна мали емблему бюро управління пробудженими.
Він клацнув ручкою, і подивився на J
— Ви просили інформацію про «Прометея» та Лі Сайона. Що саме вас цікавить?
— Усе.
— Перепрошую?
Чонбін спантеличено глянув на нього. А J лише схрестив руки.
— Я знаю, що Лі Сайон був піддослідним в «Прометеї». Зараз намагаюся зібрати все, що допоможе заповнити прогалини між цими фактами. Чув, що саме ти врятував його вперше. Розкажеш, що тоді сталося?
— Звідки ви взагалі про це дізналися?
— Скажімо так… були певні обставини.
— Якби це питав хтось инший, я б уже його затримав, аби дізнатися джерело інформації. Справді…
Чонбін на мить замовк, підбираючи слова, а потім нарешті заговорив, намагаючись звучати якомога стриманіше:
— …У вас і справді є вся найважливіша інформація.
— Вважатиму це за комплімент.
J зітхнув, і спокійно спостерігав, як Чонбін щось записує у блокноті. Коли той заповнив десь пів сторінки, J раптом відізвався:
— Я ж не проситиму про послугу просто так. У мене теж є деяка інформація для тебе.
— Справді? Яка?
— Пам’ятаєш ті пейзажі в ерозійному підземеллі, де пошкодив руку? Або инші подібні підземелля: монстри, які з'являються лише там, небо, засипане білим попелом, зруйновані будівлі…
— Так, пам’ятаю.
— Усе це напрочуд схоже на те, що було в розломі західного моря.
— Що ви сказали?
Слова J були повною несподіваною. Чонбін здивовано розширив очі, але J спокійно продовжив:
— Саме тому я туди і пішов. Хотів перевірити, чи не пов’язані між собою еродовані підземелля і розломи. Провести повноцінне розслідування не вдалось — рівень підземелля раптово зріс, але…
— Зачекайте! Це справді так?
— Лише гіпотеза. Але якщо проведемо належне розслідування, то дізнаємось.
J трохи схилив голову.
— Якщо вони справді пов’язані… можливо, ми навіть зможемо повернути тіла, що поховані там.
