— Будь ласка, надай мені всю інформацію, пов’язану з «Прометеєм» та Лі Сайоном.
Запала тиша. У прохолодному ранковому повітрі єдиним звуком було цвіркотіння комах. Чонбін втупився в чорну маску.
Було стільки всього, що він хотів сказати J. Стільки запитань хотів поставити. Як він вибрався із розлому західного моря? Коли саме? Чи все з ним гаразд? І якщо він був живий, то чому не зв'язався раніше?
Він ретельно перебирав купу слів, похованих за ці вісім років. Він мучився, що сказати, про що спитати, а що краще залишити при собі. Увесь шлях сюди він лише й думав, якою буде ця розмова. Та все виявилося марним: варто було почути це прохання, як всі думки розсипалися, мов пісок крізь пальці. Замість них у голові промайнуло якесь химерне речення:
‘Як поводитись із колишнім колегою (він же герой), якого вважав мертвим, а тепер він раптом з'являється через 8 років і вимагає засекречену інформацію?’
Незвично для себе, Чонбін уявив заголовок, який викликав би шквал коментарів на анонімному форумі. Він почувався штучним інтелектом, якому потрібно надати чітку відповідь на запитання. Мимоволі підвів очі до темного неба. Почуття провини та полегшення, які охопили його при погляді на маску, давно розсіялися, наче попіл. Їхнє місце зайняла тривога.
Чонбін подумав:
‘Хіба він не казав, що це дрібниця?’
‘Та ні, це зовсім не дрібниця. Взагалі не дрібниця.’
J, якого вважали мертвим, повернувся живим і неушкодженим. Це було благословенням. Він виглядав цілком здоровим, усі кінцівки на місці – і це неабияк тішило. Однак в тій короткій фразі було вміщено забагато інформації.
‘Інформація про «Прометея» та Лі Сайона.’
Вміння отак випитувати засекречену інформацію для мисливця номер один було незвичним. Звідки йому взагалі відомо про «Прометей»? І який у нього зв’язок із Лі Сайоном?
‘Чи міг він зв’язатися з «Прометеєм»?’
Ні. Чонбін одразу відкинув цю думку. Прометея переслідували надто багато сторін – у них не було ані причин, ані засобів вийти на зв’язок із J.
Швидше за все...
‘Швидше за все, Лі Сайон втрутився…’
Він згадав слова, кинуті Ґю-Ґю в темній кімнаті для допитів:
— Придивись до Лі Сайона.
— Інформація була прихована Лі Сайоном та гільдією Падо. Цей покидьок поширює дезінформацію, збурюючи людей.
Ґю-Ґю явно підозрював Сайона. Саме Сайон блокував всі шляхи до J. І в день, коли J знову з’явився в рейтингу, Чонбін зустрів того перед меморіалом розлому західного моря… Це справді було дивно.
Тоді, навіть не думаючи про те, щоб приховати гнітючу ауру, той мовив:
— Усе, що вийде з розлому…
Тоді він…
— Моє.
Посміхався.
— Тож забирайся.
Моторошно та яскраво.
Тоді він безглуздо заявив, що J, який втік з розлому, – його. Однак Сайон пробудився через деякий час після зникнення J. Їхній зв’язок мав бути неможливим. Але чому тоді…
— Гм, невже це так складно? Тобі справді доводиться так мучитися?
Спотворений голос перервав нескінченний потік його думок. Чонбін різко підвів голову. J, який незграбно стояв із руками в кишенях, нахилив голову. Він невинно запитав:
— Дивно. Раніше між нами не було секретів, чи не так?
Ну, це тому, що в тебе був найвищий рівень доступу – ти знав усе. Чонбін ледь не сказав ці слова вголос, але вчасно проковтнув їх. Насправді, цей доступ давав J змогу бачити лише інформацію про монстрів, підземелля та розломи.
J пробурмотів:
— Гадаю, мисливець Сон трохи тримав мене осторонь… та байдуже.
Він знизав плечима.
— Було б добре, якби ти оформив усе це в документ та передав мені… але якщо боїшся витоку – просто розкажи. Я все запам’ятаю. Та й ти, мабуть, дуже зайнятий. Нещодавно ж навіть знявся в рекламі про правила безпеки під час землетрусу.
Тон був легким, ніби це він робив послугу. Чонбін потер обличчя руками: коли це він встиг побачити ту рекламу? Зазвичай він добре приховував емоції та видобував інформацію, але зараз було важко зберігати самовладання.
За мить Чонбін підвів голову. Попри втому, що чітко читалася на його обличчі, його вуста механічно вимовляли слова:
— J, рекомендую пошукати інформацію про Лі Сайона у вікіпедії. Там все дуже добре розписано.
J відповів холодним тоном:
— А хто питав про його особисті дані? Я запитую инше, тому й викликав тебе сюди. Ти ж сам усе чудово розумієш, то чому поводишся так?
— Це порушення закону про захист персональних даних.
— Я ж не прошу його ідентифікатор чи пароль.
— Заборонене є забороненим, J.
— Можливо, щодо Лі Сайона це дійсно так. Але на «Прометея» ж це правило не поширюється?
— «Прометей» – надсекретна інформація. J, мені потрібен дозвіл директорки, щоб розповідати про це.
Чонбін відчував гострий погляд, що пронизував його крізь чорну маску. Та позиції не змінив. Він не знав, чому J раптом про це запитав. Це були обидві теми, про які йому й самому було важко говорити. А ще…
‘Має ж бути причина, чому він не зв'язувався раніше.’
Розлом, куди зайшли незліченна кількість мисливців і не повернулися. Єдиний, хто вибрався звідти живим. Колишній найсильніший – і нинішній. Варто J з’явитися публічно – і вся увага буде прикута до нього. І невідомо, буде вона доброю чи поганою.
Чонбін не хотів залишати його беззахисним перед цим.
— …
Можливо, це було просто самозаспокоєння, а може – егоїзм. Можливо, він просто намагався зробити зараз те, чого не зміг тоді. Але Чонбін хотів його захистити. Тепер він був таким безсилим, як і колись. Це був його спосіб проявити турботу.
Але…
Вирвалося важке зітхання. J глибоко схилив голову, спершись чолом об долоню. Він похмуро пробурмотів:
— Я не хотів цього робити…
— Га?
— …Але, схоже, вибору немає.
Це прозвучало як передвісне попередження. За мить його капці тупнули об землю. Постава та аура раптово змінилися. Чонбін насторожено глянув на J – той стояв перекошено, мов гангстер, з підігнутою ногою, і раптом крикнув:
— Як можна – не розповісти герою, який урятував країну!
Це була пастка!
У Чонбіна відвисла щелепа. Він не повірив власним вухам. Хіба це не той самий J, який колись відмахувався від звання героя? А тепер він користується ним на повну. Незважаючи на те, що з їхньої останньої зустрічі встигли змінитися річки та гори, Чонбін затинався, не очікуючи такої ситуації:
— Щ-що?
— Скільки я монстрів знищив! Скільки розломів закрив!
— Зачекайте, J!
— Я кажу, скільки підземель я зачистив!
— Будь ласка, заспокойтеся!
— Я ж не прошу нічого надзвичайного! Навіть не вимагаю розповісти про всі події за ці вісім років! Лише два запитання – і навіть це старий колега не може мені сказати?!
— Я був неправий! Заспокойтеся!
На щастя, вибух емоцій J завершився монологом про те, як у свій час він не мав часу на відпочинок, ходив із підземелля в розлом і назад, використовуючи трупи монстрів як подушки…
Довго терплячи, Чонбін врешті-решт підійшов до лавки й важко впав на неї. J опустився поряд, схиливши голову біля виходу з гірки. Знову запала тиша. Цього разу навіть цвіркуни притихли.
‘Вісім років – достатній термін, аби юнака перетворити на старого буркуна,’ — раптом подумав Чонбін.
Після війни, в якій не було переможців.
— …
— …
Довгий час обидва мовчали. Точніше, жоден не наважувався порушити тишу. Чонбін глянув убік, і помітив, як J нервово совається.
Зрештою, за деякий час Чонбін згорбився, сховав обличчя в долонях і тихо пробурмотів:
— …Я розповім.
— …
— Але перед цим… Можна я дещо скажу?
— …Так.
Пролунала така сама слабка відповідь. Чонбін провів пальцями по губах, і зітхнув.
— J, щойно ви офіційно розпочнете діяльність, усі погляди неминуче будуть прикуті до вас. Чесно, я… сподіваюся, що ви не розкриєте себе. Кажу це не як лідер команди бюро управління пробудженими, а як Чонбін.
— …
— Люди иноді бувають жорстокими. Тоді…
Про що він думав, коли бачив виснажену постать J, що блукала коридорами бюро, з голови до п’ят у крови, яку він навіть не намагався витерти? Як усі навколо вдавали, що не помічають його втомленої постаті, ігнорували юне обличчя, яке не могла приховати навіть маска. Бо инакше – не вижили б. Чонбін пробурмотів:
— Хіба у вас було замало досвіду?
— Ой, про що ти взагалі…
Чонбін різко підвів голову. J, сперши підборіддя на долоню, дивився на нього. І після довгої паузи, спокійно, без тіні вагання, J мовив:
— Я вже давно перестав про це турбуватися. Я прийняв рішення.
