J.
Чонбін стиснув телефон, й озирнувся. Поки що ніхто з команди не звернув на нього уваги, але варто було зробити хоч щось підозріле – й одразу помітять. Треба було зберігати якомога природніший вигляд.
— ...Розумію. Будь ласка, зачекайте хвилинку.
Він провів долонею по обличчю, підвівся й узяв піджак, що лежав на спинці стільця. Шурхіт тканини здався надто гучним.
— ...
Кілька колег кинули в його бік здивовані погляди. Чонбін нічого не сказав – лише вказав вказівним пальцем на стелю. На обличчях колег проступила втома. Хтось навіть зітхнув.
Затиснувши телефон між плечем і вухом, Чонбін швидко написав щось на клаптику паперу й підняв його:
[Я на хвильку вийду. Перепочиньте.]
Прочитавши, члени команди кивнули. Щойно він вийшов з офісу й відчинивши двері запасних сходів, його кроки пришвидшилися. Черевики швидко ступали сходами вгору.
Чонбін зупинився перевести подих біля сходів, що вели до підвалу – там не було камер і не було кому підслухати.
Зазвичай він би проігнорував таке. Списав би на чергового самозванця. Але...
«J повернувся.»
Чи розуміла ця людина, яку вагу мали ці слова?
Чонбін провів великим пальцем по задній панелі телефону, глибоко вдихнув і заговорив:
— Перепрошую за затримку. Можете говорити.
— Здається, ти був не сам. Ще працюєш?
— ...
— Уже майже північ.
Щоразу, коли він чув цей штучно змінений голос, у грудях щось стискалося. Відчуття, яке він не міг до кінця збагнути, було напруженням чи передчуттям? Ні, навряд чи це можна назвати передчуттям, радше тривогою.
І незалежно від того, чи знав співрозмовник про його емоції, той продовжив:
— По телефону розмовляти якось ненадійно. Я б волів зустрітися особисто. Ти зараз вільний?
Ця людина – J, якого вони так безуспішно намагалися знайти, навіть сформували спеціяльну команду – і ось він сам вийшов на зв'язок і запропонував зустріч.
'До того ж...'
У голові пролунали слова Хон Єсона:
«J так сказав. Він думає, що перебудова підземелля сталася через нього, хоча досі не знає чому. Поки не з'ясує, з'являтиметься лише за крайньої потреби – як-от тоді, в підземеллі.»
Крайня потреба. Надто нечітке формулювання. Він швидко перебрав у думках останні події. Що могло бути терміновішим, ніж підземелля класу S+? Попри те, що «Прометей» проник у глибини бюро управління пробудженими, це навряд чи було настільки серйозною причиною для втручання J. Тож чому? Чонбін не міг знайти відповіді.
— ...
— Ти дуже зайнятий? Якщо так, тоді... що ж, нічого не вдієш.
У спотвореному голосі відчулося розчарування. Чонбін одразу відповів:
— Ні, я вільний. Куди йти?
— Я надішлю адресу. Але приходь сам. І не кажи директорці.
Голос продиктував адресу, і Чонбін машинально занотував її, заглибившись у роздуми.
Після того як манекен «Прометея» проник у самий центр бюро управління пробудженими, повністю відкидати ризик пастки було б нерозумно. Минуло вже вісім років з того моменту, як J зник у розломі, і відтоді чимало людей намагалися видати себе за нього. Більшість виявлялися просто сміттям, не вартим уваги, й зникали ще до того, як їх встигали спіймати...
'І все ж...'
Навіть якщо шанс мізерний – він мусив піти. Це – обов'язок тих, хто вижив.
Адреса, яку надав J, вела до дитячого майданчика. Дорогою туди Чонбін намагався йому зателефонувати, та безуспішно: ніхто не відповідав. З цікавости він перевірив номер, і виявив: це був номер загального користування.
— ...
Він припаркував машину у сусідньому провулку, і повільно рушив пішки. Ніч була тихою – навіть комашок не чути. Губи тріскалися від сухости. Зрештою, перед ним з'явився майданчик.
На самому краю червоної гірки сидів юнак у кепці та простій чорній масці. Його поза була невимушеною: руки спиралися на коліна.
На ньому була тепла куртка, застібнута до шиї, чорні спортивні штани й капці з трьома смужками. Такий буденний вигляд, що він міг би здатися цілком звичайною людиною... якби не маска.
Під мерехтливим світлом ліхтаря невпинно кружляли комахи. Повітря навколо юнака, здавалось, застигло. Немов відчувши присутність Чонбіна, той підвів голову.
— О.
Спотворений голос коротко вигукнув, і ледь помітно кивнув – ніби вітаючись.
— Давно не бачились. Як ти?
Чонбін не відповів. Тон був знайомий, та довіри до нього було мало.
Це справді він? Звідки взяв його номер? Якщо це дійсно він, чому раптово з'явився? Чому не зв'язався раніше? Питань було більше, ніж відповідей.
На щастя, Чонбін добре вмів приховувати емоції – а ще краще вмів здобувати інформацію.
Склавши руки за спину, він широко усміхнувся.
— Так. Минуло багато часу.
— ...
Цього разу мовчав юнак. Чонбін спробував перебрати туманні спогади. Якою була статура J? Хоча цей юнак видавався трохи нижчим, загалом тіло було схожим. Важко було зрозуміти точніше, бо він сидів на пластиковій гірці.
Юнак сперся підборіддям на руку, й тихо мовив:
— Тобі вже краще?
— Перепрошую?
— Тоді... Ти поранив праву руку, захищаючи инших від ґолема.
— ...
Очі Чонбіна на мить розширилися, та він швидко взяв себе в руки. Новина про те, що він поранив руку, поширилася в багатьох місцях – зокрема на Першому каналі. Але деталі... Їх знали лише ті, хто був там особисто. Ні. Цього замало, щоб бути певним. Цілком можливо, що він почув це від Хон Єсона...
У цю мить юнак тяжко зітхнув.
— О, як же він може так неоднозначно говорити... Неприпустимо.
Зітхнувши, він підвівся й неспішно засунув руки в кишені. Його погляд неквапно пробігся по Чонбіну з голови до п'ят, і затримався на шрамах, що визирали з-під рукавів. Потім він знизав плечима.
— Ти став значно обережнішим.
— Вибачте. Враховуючи ситуацію...
Чонбін трохи схилив голову. Юнак, який мовчки стояв перед гіркою, занурений у роздуми, схрестив руки.
— Може, згадаємо старі часи, коли ми часто розмовляли на зовнішніх сходах штабу?
Зовнішні сходи... Чонбін затамував подих, почувши про знайоме місце. Напруга в плечах спала. Провівши долонями по обличчю, він нарешті пробурмотів:
— А... Отже, це справді ви.
— Авжеж. Я не підробка.
— ...
Після того, як Чонбін якийсь час тер обличчя, намагаючись опанувати себе, він раптом підвів голову.
J, який казав, що з'являтиметься лише за крайньої необхідности, раптом вийшов на зв'язок. Невже сталося щось справді серйозне? Це ж не просто, щоб привітатися.
Чонбін стурбовано запитав:
— Щось трапилось?
— А... це. Та дрібниця, — юнак ніяково потер потилицю.
***
Хлопчик, якого вважали мертвим, виявився живим і неушкодженим. Справжнє диво.
Навіть Ийдже, який не вірив у дива, повірив у них, щойно обійняв Сайона. У темряві, просоченій запахом крові, дихали лише вони двоє. Тепло від Сайона, затиснутого в його обіймах, було таким приємним, що Ийдже міг би обіймати його хоч цілий день.
Він був єдиним доказом того, що життя Ийдже не було марним. Настільки дорогоцінним, що жодні гарні слова не змогли б цього висловити...
Але...
— Я втомився.
— Розумію.
Цінність залишалася, та...
— Вибач, у мене збори гільдії. Поговоримо пізніше.
— Добре.
Але те, що вони досі не могли як слід поговорити, було окремою проблемою!
Минуло вісім років з їхньої останньої зустрічі. За такий час навіть друзям чи родичам було б про що поговорити – що вже й казати про Ийдже та Сайона?
Ийдже відчував: він зобов'язаний дізнатися, що ж трапилося з Сайоном за ці роки – як саме його забрав «Прометей» і які експерименти він пережив. Це його обов'язок як опікуна.
Та Сайон ухилявся від будь-яких серйозних розмов, мов слизький вугор. І це попри те, що він щодня навідувався до ресторану з хеджан-ґуком. Причини були щоразу нові: збори гільдії, підземелля, розлом, помилки підлеглих або раптовий виклик до бюро управління пробудженими тощо.
Одного разу Ийдже спробував зупинити його, та той лише вдав втому й обійняв його. Спершу Ийдже злякався: а раптом Сайон знову став жертвою ланцюгів Чонбіна? Але потім змиритися з цим.
Та у всього є межі.
У день, коли минув тиждень всіляких виправдань Сайона для уникання розмови, Ийдже сидів навпочіпки біля контейнера для переробки, відклеюючи етикетки з пляшок, і розмірковував.
Враховуючи те, скільки часу вже минуло, імовірно Сайон не мав наміру відкриватися. Надто чутливий, надто впертий – і ці риси з роками лише загострились.
Єдина карта, яку міг зараз розіграти Ийдже, – це Маленьке Диво, Со Мінґі. Та якщо звернутись до нього по інформацію про «Прометея», дуже ймовірно, що все зупиниться на Сайоні.
Як людина, що діяла під псевдонімом J, Ийдже краще за будь-кого знав, що таке обмежена інформація. І як із нею працювати – теж. Але... чи справді він мав миритися з цими крихтами? Ні.
'Потрібно знайти инше джерело інформації.'
Він відкинув пакет для переробки, й повернувся до ресторану. Там дістав [Посібник для новачків-мисливців] – подарунок, який за весь цей час переглянув лише кілька разів. А потім він розгорнув сторінку, де закладкою слугувала візитка:
[Бюро управління пробудженими, перша польова група реагування]
[Лідер команди – Чонбін]
***
Вуличні ліхтарі тьмяно мерехтіли. Пізньої ночі на дитячому майданчику, що здавалося геть недоречним, стояли двоє юнаків, напружено дивлячись один на одного.
Дивлячись на розгублене й знервоване обличчя Чонбіна, Ийдже мовив:
— Будь ласка, надай мені всю інформацію, що стосується «Прометея» та Лі Сайона. — Він попросив конфіденційні дані.
