Переклад непрофесіональний, можуть бути помилки, тому, якщо помічаєте – пишіть.
Всі новини з перекладом можна глянути у тґк: Silarobdh
——————————————
Сайон, що досі торкався виступаючих лопаток і м’язів на спині, прибрав руку й лагідно поплескав по руках, які його обіймали. Ийдже повільно розтиснув обійми. Сайон підняв маску з підлоги, та простягнув її.
— Вибач, що впустив, хьоне.
— Нічого. Її зробив божевільний, тож мала би бути міцною.
Ийдже обтрусив маску. Його обличчя, на якому ще мить тому ледь не виступили сльози, знову набуло холодної, стриманої подоби. «Може, варто було подивитися ще трохи», — подумав Сайон, придушуючи хвилю жалю, що піднімалася з грудей, коли почервонілі очі зникли за чорною маскою. Йому кортіло доторкнутися до нього знову. Але час ще буде. Кинувши короткий погляд на світло, що просочувалося крізь напіврозчинені двері, Сайон мовив:
— Ходімо, хьоне.
— Ти певен, що не варто продовжити досліджувати? Це місце здається доволі великим.
Запитав змінений голос, ретельно вимовляючи кожен склад. Як же Сайон сумував за цим голосом. Він примружився й усміхнувся, схрестивши руки за спиною.
— Ну… розслідування вже завершено. Со Мінґі також забрав усі дані.
— А ті, що залишилися?
— Я навмисно їх лишив. Щоб ти побачив, хьоне.
Сайон простягнув руку, й ледь торкнувся пальців Ийдже, ніби намагаючись підбадьорити його. Але той навіть не поворухнувся. Сайон мовчки дивився на чорну маску – здавалося, хотів щось сказати. Після довгої мовчанки Ийдже нарешті заговорив:
— Ми ще не договорили.
— …
— Які експерименти над тобою проводили? Як тебе взагалі туди затягнули?
— …
— Як «Прометею» вдалося забрати тебе з лікарні…?
З-під маски почувся скрегіт зубів. Ці питання були очікуваними, але жодна відповідь не принесла б полегшення. Лише жаль. Ча Ийдже був доброю і чесною людиною. Аж до нерозсудливости.
‘Він не розуміє, що ця доброта роз'їдає його…’
Сайон, який досі мовчав, опустив погляд і кліпнув. Його довгі вії затремтіли. Пальці в рукавичках сплелися з пальцями Ийдже. Міцна рука того здригнулася. Сайон схилив голову, і пробурмотів:
— Я не хочу говорити про це тут. Це…
— …
— Поговоримо про це пізніше? Хьоне.
Ийдже не відповів. Лише міцніше стиснув руку Сайона. Иншою ж обережно обхопив його потилицю, лагідно погладив волосся – ніби заспокоюючи. Заговорив ніжним, хоч і спотвореним, голосом:
— Гаразд, розкажеш пізніше. Ходімо.
Сайон заплющив очі, відчувши ніжний дотик руки в його волоссі. Та відповідь зовсім не збігалася з його думками:
— Добре.
‘Ні.’
— Розкажу...
‘Це історія, яку тобі не варто знати.’
***
За тиждень. Ресторан із супом від похмілля, як завжди й буває під вечер, був переповнений.
Люди тіснилися в малих проміжках між столиками, а перед баром самообслуговування з кімчі та закусками вишикувалась черга. Вбудований магічний камень сяяв, безперервно наповнюючи миски кімчі. Час від часу вгору здіймалися руки.
— Два супи від похмілля сюди!
— Зараз, хвилинку!
— Перепрошую, можна пляшку соджу?
— Лише одну. Я бачив, як ви вже одну випили.
— У нашого підробітника, здається, зір покращився, відколи він став мисливцем.
Мисливець бурчав собі під ніс, прямучи до промислового холодильника. Але замість прямого маршруту він обрав обхідний шлях між столиками – неефективний, але з цілком очевидної причини.
— ...
Тому що за сусіднім столиком сидів, закинувши ногу на ногу, протигаз.
Можливо, в Сайона прокинулася совість. Колись він безцеремонно займав центральні столики, але тепер обрав місце в кутку, з якого було видно все приміщення. Проблема полягала в тому, що він приходив щодня. Не зрідка чи инколи – щодня.
Постійні клієнти були цим неабияк роздратовані. Хіба другий за рейтингом мисливець у Південній Кореї не має роботи? Чому він тиняється у ресторані з похмільним супом, замість того, щоб бути в гільдії Падо? Погляди, сповнені відчаю, зверталися до підробітника, як до єдиного, хто мав якусь владу у цьому ресторані, від усього серця благаючи вигнати його з ресторану.
Проте, як не дивно, Ийдже, що зазвичай мав би вже щось сказати, цього разу мовчав. Він не виганяв Сайона черпаком, як можна було б очікувати. Навпаки – час від часу обмінювався з ним короткими поглядами, навіть вітався. І щоразу, влолюючи його погляд, Сайон махав рукою у відповідь.
Підробітник і Лі Сайон!
Хто ж такий Сайон, як не найменш бажаний гість? І все ж – до нього виявляли таку доброту…
— Бляха, не можу на це дивитися.
Бам! — Палички для їжі з точністю влучили в центр редьки. За зеленим столом сиділо троє: Бе Вону, що вже стиг спорожнити дві миски супу, керівник Хан у запітнілих окулярах, який саме тягнув до рота ложку, і Ганібі, що мучила бідолашне кімчі. Вона різко зітхнула, й кинула на Вону лютий погляд.
— Щите, нумо по-чесному.
— Гей, скільки можна, я ж просив не називати мене так. Що таке?
Ганібі тихо пробурмотіла:
— Що зробив твій лідер гільдії?
Вону закотив очі, продовжуючи старанно жувати рис із супом. Список того, що міг утнути Сайон, був занадто довгим. Нарешті він відкинув фільтрування, й похмуро відповів:
— Він нічого не робить вже декілька днів. Що саме маєш на увазі?
— Не вдавай із себе дурня! Кажи як є. Ми ж домовлялись біля входу в ресторан.
Керівник Хан поправив запітнілі окуляри, й втрутився:
— Це порушення угоди. Лідер гільдії Падо втручається в справи ресторану, а Ча Ийдже мовчить. Він що, з ним якусь угоду уклав?
— Яку ще угоду?
— Реконструювання ресторану з хеджан-ґуком чи щось таке.
— Та годі, це що, теорія змови?
— То що ж, заради всього святого, відбулося між ними, що дало такий результат…
— О, ну, я гадки не маю…
Поки керівник Хан сперечався, Ганібі перевела погляд на Сайона. Той не просто махав рукою – тепер він ще й склав долоні в «позу квітки» й уважно спостерігав за кожним рухом підробітника.
‘Що він витворяє?’
Щойно Ганібі вдала, ніби її знудило, їхні погляди зустрілися. Сайон повільно опустив одну руку, й виставив середній палець. Його майстерність лаятися під час «пози квітки»… просто на вищому рівні.
Ганібі відповіла одразу двома середніми пальцями. Але – тільки на мить. Щойно з кухні вийшов підробітник, руки в чорних рукавичках миттєво склалися у «квітку». Ганібі, спершись щокою на руку, не зводила з них очей.
Підробітник, тримаючи під пахвою тацю, підійшов до Сайона. Вони почали тихо розмовляти. У цій розмові не було нічого особливого:
— Принести тобі хеджан-ґук?
— Ні, все гаразд. Коли в тебе кінець зміни?
Звичайна буденна розмова, та підробітник при цьому м'яко усміхався.
‘Не думаю, що колись бачила в нього таку усмішку…’
Пролунав короткий смішок. Атмосфера між тими двома була геть иншою. Насупившись, Ганібі надула губи й продовжила спостерігати за видовищем. Що ж між ними такого сталося, що їх так зблизило? Що, вже не можете жити один без одного?
Та це тривало недовго. Її яскраво-карі очі звузилися. Гостре чуття – те, яке не раз рятувало їй життя, – дало про себе знати. За цією теплою поведінкою щось ховалося. Не можна довіряти лише тому, що бачиш.
Ганібі кліпнула. Під усміхненим обличчям... що там приховано?
‘Напруга…?’
***
23:53. Хоч зміна мала закінчитися вже давно, а дата ось-ось зміниться, в офісі першої польової групи бюро з управляти пробудженими досі яскраво світилося світло. Майже ніхто не пішов. Оскільки лідер команди досі сидів за столом, схиливши голову, ніхто не міг встати першим.
Навіть думки про відпочинок не виникало. Тому що все бюро перебувало у стані повної бойової готовности.
‘Мисливця з бюро управління пробудженими замінили, залишивши лише порожню оболонку.’
Це був безпрецедентний випадок – перший з моменту заснування бюро. Це, безсумнівно, діло рук «Прометея». Але коли саме й як відбулася підміна – залишається загадкою. Без доказів жодне розслідування було неможливим. Принаймні Лі Сайон розібрався з одним з дослідницьких центрів, і надіслав дані...
— Фух…
Та й там не було нічого суттєвого. Лише гори звітів про експерименти, які ще належало переглянути.
Зітхання знову вирвалося з грудей. Мисливці за своїми столами ледь помітно зсутули плечі. Лідер першої польової групи реагування, Чонбін, склав руки разом, обпершись об чоло, ніби в молитві.
Рукави його сорочки були засучені до ліктів, а звична м’яка усмішка щезла, поступившись місцем виразу глибоких роздумів. На правій руці, з якої зняли гіпс, лишився довгий рубець.
У цей момент задзвонив телефон. Навіть не глянувши, Чонбін схопив слухавку, натиснув кнопку й механічно відповів втомленим голосом:
— Так, це Чонбін, лідер першої польової групи реагування бюро управління пробудженими. Чим можу допомогти?
— Чонбіне.
Дивно спотворений голос. Трохи відрізнявся від того, який він пам’ятав, але інтонація – надто знайома. Від цього волосся стало дибки.
— Можемо поговорити? Мені є що сказати.
Тон – ввічливий, проте дещо грубий. Наскільки пам’ятав Чонбін, так говорила лише одна людина. І ніби підтверджуючи здогад, голос додав:
— А, це я, J. Про всяк випадок, якщо не впізнав.
