— Так, хьоне.
Голос був м’який, заспокійливий. Навіть коли Сайон ніжно терся щокою об долоню Ийдже, його погляд залишався незмінно прикутим до нього. У його темних зіницях чітко відбивалася чорна маска J.
Сайон мовчки дивився на Ийдже, а потім пошепки запечатав цю мить:
— Це я.
— …Справді ти? — затнувся Ийдже. Слова, що йому вдалося вимовити, прозвучали жалібно. Сайон моргнув, і м’яко усміхнувся.
— Еге ж… Я трохи підріс. Здивований?
Сайон говорив невимушено. Ийдже ж стояв мовчки, розтуливщи рота.
‘Як?’
‘Ти був піддослідним?’
‘Чому?’
‘Чому тебе туди забрали?’
‘Ти знав, що я – J?’
‘Якщо знав – відколи?’
‘Чому мовчав?’
Безліч запитань виринали в голові, й одразу ж зникали. Раніше він часто ковтав слова, які хотів сказати, але вперше їх було так багато, що не міг вимовити жодного. Підібрати слова здавалося неможливим.
Сайон припинив тертися щокою об долоню Ийдже, і пробурмотів:
— Що, не віриш?
— ...
Лі Сайон всміхнувся.
— Я – єдиний твій успіх.
Єдиний успіх.
— Ти...
Тук. Серце шалено калатало. Ийдже здригнувся, мов від удару блискавки.
Він думав, що більше ніколи не почує ці слова. Ба більше – й гадки не мав, що пролунають вони з вуст Лі Сайона.
Це все ще здавалося нереальним. Та замість полегшення з'явилося безпідставне почуття тривоги.
А що, як усе це – лише сон? А що, як усе – омана? А що, як його розум затмарив пронизливий запах крови?
Здавалося, земля от-от провалиться під ногами, затягнувши його у прірву.
J не вірить у дива. Він занадто довго пробув у розломі, щоб вірити в них. Побачивши розкидані останки товаришів, у дива вже не віриш. Пізнавши цю спустошеність – не лишається місця надії.
І все ж, попри все.
У розломі західного моря J бачив сни. Можна було б сказати, що уві сні він був щасливішим за всіх на світі. Він прокидався на м’якому теплому ліжку, вітався з батьками, метушився зі сніданком, балакав з тіткою, жартував із Чонбіном, і завершував день, розповідаючи хлопчикові про все, що сталося. Звичайне життя, якого він так прагнув, але якого ніколи не мав.
Та щоразу, розплющюючи очі, він знову опинявся серед моря крови.
Надія на диво танула день за днем. Щоразу, коли він пронизував монстра. Щоразу, коли не чув криків про допомогу. Щоразу, коли знаходив сліди тих, хто колись був його товаришем.
Проте J тримався, зберігав останню крихту надії. Він підтримував себе і небагатьох, хто ще лишався поряд. Вірив: вони зможуть вибратися живими. Він дав обіцянку. І не міг стати брехуном для свого єдиного успіху. Лише ця думка допомагала йому триматися.
А зламало його остаточно...
Те, що він знайшов – руку тітки.
— …
Раптом він повернувся до реальности. Ийдже втупився в чоловіка перед собою. Важко було повірити, що це чисте, спокійне обличчя належить тому самому хлопцеві, чия шкіра колись майже стала бинтами. Рука, що щойно торкалася його щоки, здригнулася – ніби обпеклася.
Ийдже спробував швидко відвести руку, але чорна долоня, що її тримала, лише сильніше стиснулась. Пролунав ніжний голос:
— Ні, не так.
— Що?..
— У тебе ще є, що сказати, чи не так, хьоне?
Ще одна чорна рука потягнулася до його обличчя. Зазвичай Ийдже б вже ухилився – щойно відчувши рух. Але цього разу не зрушив з місця, навіть не думаючи ухилятися. Велика долоня накрила його маску, і повільно, обережно її зняла.
Прохолодне повітря торкнулося шкіри. Очі Сайона на мить ледь розширилися, а потім знов примружилися. Долоня, що досі стискала його руку, відступила, і водночас рука Ийдже мляво опустилася.
Сайон тихо прошепотів:
— ...Якщо в тебе такий вираз обличчя...
— ...
— Я нічого не можу сказати...
Стук. Маска впала на плитку.
Одночасно дві чорні руки знову простягнулися вперед. Вони обережно охопили щоки Ийдже — точно так, як колись робив він сам. Незнайоме тепло шкіри, передане через дотик. Великі пальці ніжно ковзали по його повіках, ніби торкались чогось дорогоцінного.
— Хіба ти не можеш бути трішки щасливішим, га?
— ...
Солодкаве тепло огорнуло його щоки, і Ийдже мимоволі сховав обличчя в цих великих долонях. Це була підсвідома дія. Сайон тихо зітхнув:
— Я не очікував такої реакції.
— …
— Чому ти виглядаєш так, ніби ось-ось заплачеш?...
Тільки тоді Ийдже усвідомив, яке у нього спотворене обличчя. Навіть прикушування внутрішньої частини губи не могло стримати наростаючі емоції.
Невже дива трапляються тільки з тими, хто на них не сподівається? Лише коли він відмовився від усіх бажань і відпустив усе, що тримав, у його долонях лишилося дещо... У порожнечі…
Його єдиний прийшов до нього.
Наче диво.
Не в змозі стриматися, Ийдже простягнув руки і притягнув до себе міцне тіло. Цей дотик змусив того застигнути. Ийдже глибоко вдихнув, і повільно видихнув. Його огорнув солодкий аромат. Коли він обхопив долонею потилицю, м’яке волосся сплуталося між пальців.
Він чув, швидке дихання. Як б'ється серце в грудях, притиснутих до його власних. Обидва серця шалено калатали — швидше, ніж будь-коли.
Та найбільше його тішило те, що вони билися в одному ритмі.
Ийдже зі спотвореним обличчям прошепотів:
— Пробач...
J часто думав, що скаже, коли нарешті повернеться.
Спочатку відповідь була очевидною. «Хьон повернувся. Ти дочекався. Я дотримався обіцянки». Звичайні фрази. Легкі слова, які можна було вимовити, не відчуваючи тягаря. Але що довше він блукав у розломі, то більше ці радісні слова тонули,
— Тітко!
поки зрештою вони не стали невимовними.
На Їхньому місця лишилися…
— Пробач, що запізнився.
— …
Провина і…
— Пробач, що порушив обіцянку.
— ….
— Пробач, що змусив тебе чекати.
Нескінченні вибачення.
— Пробач...
Сліз не було – вони висохли вже давно. Він відчув, як тіло поступово розслабляється в його обіймах. Сильні руки обвили його шию.
Сайон повільно видихнув, і прихилив голову — його м’яка щока й волосся торкнулися шиї Ийдже. І хоч його вага тиснула на нього, він не похитнувся. Стояв непорушно. Бо це був його справедливий тягар.
Голосом, схожим на зітхання, Сайон прошепотів Ийдже на вухо:
— Все нормально.
— …
— Бо я дотримав обіцянку.
Пальці, що заплутались у м’якому волоссі Сайона, здригнулися. Він згадав ту сцену в підземеллі: Сайон із блідим обличчям і спотвореною усмішкою. Ті незбагненні слова.
— А що, як я скажу, що чекав на тебе?
Те егоїстичне прохання, що він тоді озвучив.
— Почекаєш на мене?
Колись давно, коли він сидів навпочіпки серед тіл і крови, намагаючись думати про що завгодно, аби не збожеволіти. Хлопчик, природно, з’являвся в його думках. І кінцем цих думок завжди був лише жаль. J шкодував, що тоді дав ту обіцянку. Шкодував, що прив'язав хлопчика до себе.
Як марно чекати того, хто ніколи повернеться.
Іронічно, але саме цей жаль урятував J. Він став єдиним якорем, який тримав його, поки той безцільно блукав без пункту призначення. Без цього... можливо, він давно вже став би частиною моря.
У ту мить губи ворухнулися на його шиї.
— Чому вибачаються не ті, хто мають, а ті, хто не повинні?...
Голос, що спершу звучав, мов прокляття, невдовзі знову став м’яким. Сайон потерся чолом об плече J. Його волосся лоскотало шкіру.
— Ну, ти запізнився... але все ж прийшов.
— …
— Ти прийшов, знайшов мене.
— …
— І цього достатньо.
Це були несподівано теплі, добрі слова. Ийдже не знав, як реагувати на цю радісну подію. Єдине, що він міг зробити, – це ще міцніше притиснути до себе сильне тіло. На відміну від спогадів, водночас чужий і знайомий, Сайон усе одно залишався його хлопчиком.
Сайон був єдиним для Ийдже.
Вони мовчки стояли, обійнявшись, слухаючи власні серцебиття – наче це був їхній природний стан.
Ийдже поплескав Сайона по спині, й підвів очі до стелі. Замість гнітючої провини в ньому закипала лють. Сайона використовували як піддослідного для експериментів «Прометея». Але хто наважився зробити піддослідним довірену ним дитину?
‘Ці виродки…’
У цю мить Сайон, що притиснувся до нього, засміявся, й прошепотів:
— Тобі не варто думати про дрібниці, хьоне.
— Що?
Різко відповів Ийдже. Сайон тихо засміявся.
— Просто будь щасливим. Просто думай: «Він живий».
Рука на його шиї ковзнула вниз, щоб погладити Ийдже по спині. Незвичний дотик змусив його напружитися. Сайон, ніжно водячи рукою, прошепотів:
— Головне, що я живий,
— ...
— І що хьон повернувся. Щоб знайти мене.
— ...
— І це добре, хіба ні?
Ийдже, який досі мовчав, ледь помітно кивнув. Сайон, що зарився обличчям йому в шию, трохи підвів голову. Крізь розкуйовджене волосся яскраво світилися його фіолетові очі. Та цього не було видно людині, яка тримала його в обіймах Якорі завжди занурюються глибоко в морі.
Лі Сайон тихо промовив:
— Так, це добре.
Він обережно підвів голову, й торкнувся вустами скроні Ийдже. Та щойно той встиг це помітити, як Сайон вже відсторонився. Погляд, яким він дивився на хлопця, що обіймав його, був сповнений ніжної любови. Однак він не зміг приховати емоції, що вирувати за цією прихильністю.
Сайон беззвучно мовив:
«Більше тобі знайти нічого не потрібно».
