— Знайшов те, що шукав?
— …
— J
На його витонченому обличчі не було й тіні здивування – ніби він знав, що неодмінно зустріне тут J. У вузьких, фіолетових очах на мить спалахнув пустотливий вогник. Лі Сайон натягнув чорні рукавички, сховавши кінчики пальців, і пробурмотів:
— Я навмисно дещо залишив.
Охайно розкладені файли, кімната моніторингу з увімкненим світлом – ніби навмисне прокладений шлях. І голос уцілілого, що пролунав рівно в ту мить, коли Ийдже дочитав останній файл. Усе це було підготовлено лише для однієї людини.
Дарунок був призначений…
— Прочитав їх?
… Ча Ийдже.
Отже, ці файли на столі та ці тіла були виставлені навмисно. Ийдже подумки скривився. Хоча доводилось визнати: все організовано доволі чисто. Ийдже втупився в місце, де лежав чоловік. На порожній підлозі залишилося лише кілька плям крови. Він відповів дивно зміненим голосом:
— Так. Прочитав. Це записи з цієї установи?
— Ну, лише їх крихітна частина.
— …
— Я їх відфільтрував. Залишив небагато – боявся, що ти до мене не дійдеш.
— Здається, Со Мінґі сказав тобі, що я прийду.
Лі Сайон лише усміхнувся, замість відповіді. Со Мінґі та Романтичний Відкривач – вони допомагають Ча Ийдже, але все ж лишаються людьми Лі Сайона. І це зовсім не здавалося дивним, зважаючи на той досвід з просторовими дверима в порту Інчхона.
Оськільки Лі Сайон не відповів, Ийдже сам озвучив очевидне:
— Напевно, так і є. Оскільки ти зовсім не здивувався моєму раптовому візиту. І підготував усе заздалегідь.
— О, я таки здивувався. Не очікував, що першою діяльністю J після восьмирічної відсутности…
Лі Сайон озирнувся, й злегка знизав плечима.
— Буде вторгнення до дослідницького центру «Прометея».
— …
— Хоча я тебе про це не просив…
Лі Сайон мовчки підійшов до нього на кілька кроків. Його чорна рука простягнулась, і обережно зняла з Ийдже чорну кепку. Той не відсахнувся. Сайон пригладив його трохи розкуйовджене волосся, та прошепотів:
— Пам’ятаю, що, коли ми укладали контракт, я сказав лише, що переслідую групу, яка заманює людей наркотиками.
— …
— А потім ти раптом назвав ім’я «Прометей».
Сайон легенько вдарив пальцем по козирку кепки. Його довгі вії повільно кліпали. Кутики губ залишалися піднятими.
— Де ти його почув? Навіщо прийшов сюди?
І хоча слова прозвучали як питання, атмосфера була дещо иншою. Лі Сайон, якого знав Ийдже, у такій ситуації був би вже роздратований до межі, тиснув би на людину, допоки йому не стане легше. Але той, що стояв перед ним зараз…
— Щоразу мати новий секрет – це талант.
— …
— Брехун.
В його очах…
— Може, відповідатимемо на запитання, як колись? Ставитимемо запитання одне одному, й намагатимемося вгадати, що приховано за відповідями.
Погляд вдавав байдужість, а під спокійною поверхнею бурхливо вирувало щось невідоме та глибоке.
Ийдже відчув інтуїтивно: той його не відпустить. Зроби він бодай один хибний рух – і сильна течія змиє його.
Зловити розлюченого монстра було б простіше, ніж мати справу з роздратованим Лі Сайоном. Принаймні для тих ситуацій існувала чітка стратегія. А спокійний Сайон вимагав зовсім иншої тактики. Серце шалено закалатало, коли він зустрів погляд фіолетових очей.
Ийдже стиснув кулак у кишені, нігті сильно врізалися в долоню. Добре, що маска приховувала вираз його обличчя.
— У мене немає питань.
— О, насправді в тебе нема вибору, хьоне, — Відповів Сайон зі сміхом у голосі, і трохи нахилив голову. Його кучеряве волосся м’яко хитнулося.
— У мене так багато питань до тебе… про тебе.
— …
— Гаразд. Тоді… я почну?
Велика рука в шкіряній рукавичці міцно схопила Ийдже за потилицю. Тихий голос мовив:
— Ти ж знаєш, чи не так? Що я – колишній піддослідний «Прометея».
Питання було несподіваним. Пальці Ча Ийдже мимоволі напружились. Лі Сайон пробурмотів, похиливши голову:
— Хто тобі це сказав – очевидно. Це знають лише одиниці. І всі вони вже мертви.
— …
— В живих залишилися лише Хам Сокджон, Чонбін, Нам Уджін і Бе Вону... Ти уникаєш зустрічі з Чонбіном і Хам Сокджоном, значить не вони. Бе Вону не настільки кмітливий, щоб здогадатися, що мій хьон – J. Тож залишається…
Великий палець обережно ковзнув за вухо Ийдже.
— Нам Уджін. Цей виродок.
Лі Сайон мав гострий розум, і відмінно збирав інформацію. Більше не було сенсу щось приховувати. Таємниця, яку Ийдже так старанно оберігав, тепер була розкрита. І він чесно визнав:
— Так. Правильно.
— І дізнався ти це тоді, коли забрав свою бабусю, так? Саме тоді почув про «Прометея»?
— Саме так.
Лі Сайон скрипнув зубами, й тихо зітхнув. Він прибрав руку з потилиці Ийдже. Зникло те відчутне тепло.
— Тепер твоя черга, хьоне.
— …
Помовчавши, Ийдже сказав:
— Я чув, що жоден з експериментів «Прометея» не був успішним. Усі загинули.
— Ах-ха…
Лі Сайон повільно підвів голову. Куточки його губ були злегка підняті, ніби він глузував.
— Со Мінґі так сказав? Ну… він не збрехав. Прометей справді ніколи не досягав успіху в своїх експериментах. Жодного разу. Ніхто з піддослідних не витримав – їхні тіла або руйнувалися, або перетворювались на щось гірше за монстрів.
— …
— Тобі ж цікаво, правда? Як я, колишній піддослідний, досі живий…
Лі Сайон повільно торкнувся центру грудей Ийдже.
— Все просто. Я пробудився. — Прошепотів він млявим голосом. — Пробудився не завдяки їхнім експериментам. Мене обрала система.
Він згадав розмову, що сталася в ресторані із хеджан-ґуком, після того, як вони уклали той контракт. Тоді маленькі чорні люди рухались точно у такт пальцям Лі Сайона:
— То за яким критерієм система обирає тих, хто пробуджується?
Голос був розслаблений, спокійний.
— Система… — палець ковзнув по брудному склу, — відповідає на відчайдушне бажання.
Це стало загальновідомим фактом після дня розлому.
— Коли людина має справді відчайдушне бажання, система відчуває цю енергію й відповідає.
Нізвідки з’явившись, пара білих, вигорілих очей дивилася на Ийдже. Раптом усе навколо змінилось – він опинився посеред лісу. У пам’яті уривками спливала розмова з Нам Уджіном у гільдії Севон. Той ішов попереду, його білий халат розвивався, коли він прошепотів:
— Чи він пробудився через їхні експерименти, чи то система відповіла на відчайдушну молитву…
Оточення знову змінилося.
Тулившись серед уламків і руїн Ийдже стискав трупи своїх батьків. В повітрі був огидний сморід паленої плоті й крови. Холодні тіла. Туп, туп – десь неподалік лунали кроки монстрів, які нишпорили серед завалів.
У ту мить, перед обличчям смерти, про що подумав Ча Ийдже?
‘Я хочу жити.’
Він хотів жити.
‘Я не хочу помирати.’
Він не хотів помирати.
І тоді перед його очима спалахнуло яскраве біле світло. Саме в ту мить він зустрівся із системою.
Ийдже підвів голову. Темна, тісна кімната. Єдине джерело світла — напіввідчинені двері, крізь які лилося сяйво. Сайон мовчки дивився на нього. І раптом на думку спало запитання: а яка ж була його відчайдушна молитва? Що призвело до пробудження?
Як не дивно, Ча Ийдже здалось, що він вже знає відповідь.
Наче хтось підказував йому. Серце шалено калатало. Вирувала буря емоцій: очікування, тривога чи, може, розгубленість. Ийдже повільно розтулив рота.
— Ти…
Слова давалися йому нелегко, ніби щось застрягло в горлі. Він сам не був упевнений. Хоч як би це здавалося неможливим, у ньому жевріла крихта надії. Він хотів, аби це виявилося правдою.
Хлопчик, що помирав від отрути. Лі Сайон, що використовує отруту. Хлопчик, чиї записи стер «Прометей» чи хтось инший. Лі Сайон, який утік після того, як був піддослідним «Прометея». Хлопчик, що намагався усміхатися крізь примружені очі. Лі Сайон, який усміхався точно так само.
‘Неможливо.’
Ийдже збентежено дивився на Сайона. І саме в цю мить Сайон усміхнувся. Його сяючі очі звузилися, мов у дитини, що ось-ось відкриє підготований подарунок.
‘Це дивно.’
Ийдже проковтнув безліч невимовлених слів.
‘Надто гарно виходить…’
Дива не трапляються з Ийдже. Він знав це. Він давно перестав сподіватися на дива. І все ж, попри всі свої заперечення, він з труднощами вимови кілька слів. Голос його зрадливо тремтів.
— …Це ти?
Чорні чоботи ступили ближче. Між ними залишився лише вузький простір. Сайон простягнув руку. І Ийдже, мов зачарований, взяв її – так само, як вісім років тому.
Чорна рука ніжно потянула його долоню до щоки Сайона. Щоки його м'які й теплі. Відмінні від відчуття грубих бинтів.
Лі Сайон повільно потерся щокою об руку. Рука в рукавичці накрила долоню Ийдже, що лежала на щоці. Він тихо прошепотів:
— Так, хьоне.
