Підсвідомо він уже знав.
‘Пробуджений.’
Ба більше, в аурі відчувалося щось незвичне. Чонбін подав знак иншим мисливцям. Ті, що вже встигли наблизитись, дружно відійшли. Чонбін витягнув ланцюг, і намотав його на руку. Та попри шум і присутність людей, хлопець навіть не озирнувся.
По спині пробіг холод. Бе Вону, що вже встиг повернути собі прилад нічного бачення, дивився на хлопця то крізь нього, то просто неозброєним оком.
Той досі стояв нерухомо, наче відрізаний від світу. Штани були короткими, тож щиколотки були відкритими, а босі ноги торкалися підлоги. Панувала тиша, що зовсім не пасувала до того жахіття навколо, де все розтануло.
— …Виглядає трохи небезпечно, капітане.
За инших обставин Вону вже б кинувся рятувати хлопця, але навіть він відчував: щось у цьому просторі не так. Саме повітря було важким, немовби поглиналося чорною рідиною. Чонбін мовчки кивнув. Вону грубо почухав своє коротке волосся.
— Як не глянь, схоже, це він зробив усе це.
— …
— Якщо підійдемо надто близько, можемо загинути… Чорт забирай, це нормально? Нам просто підійти?
— Ні, зачекайте.
— Чому?
— Спершу треба впевнитися, що це безпечно.
Дослідницький центр, який ніби викрадав людей для експериментів, розтанув, лишивши по собі одну-єдину постать. Той, хто вижив, був одягнений у щось схоже на лікарняний одяг, ба більше — дивно чистий і неушкоджений. У голові спливла лише одна тривожна думка. Глибого вдихнувши, Чонбін підняв із землі камінь і жбурнув його в чорну рідину.
Шшш… Камінь почав розчинятися одразу при дотику. За мить він зник, лишивши по собі клубок чорного диму. Бе Вону роззявив рота. Чонбін мовив:
— Краще не наближатися необачно. Потрібно шукати инший шлях.
— Це що, кислота? Соляна, сірчана? Чи якась отрута?
— Ну, нам доведеться дослідити склад, щоб це з'ясувати… Але, що б це не було, рідина однозначно небезпечна.
Вону насупився, поглянув на хлопця, а тоді, запізно усвідомивши, пробурмотів:
— …Він, мабуть, пробуджений.
— Так. Инакше як пояснити, що він стоїть посеред цього неушкоджений?
— Може, щойно пробудився?
— Це нам ще доведеться з'ясувати.
Чонбін випростався, ланцюг тихо задзвенів. Вону незграбно підвівся, але зупинився, коли Чонбін похитав головою.
— Будь ласка, відійдіть до инших. Я встановлю контакт.
— Але ж уся місцевість вкрита отрутою. Може, краще я? Моє тіло витриваліше.
— Яким би міцним не було ваше тіло, мисливцю Бе Вону… Не думаю, що ви витримаєте це.
Чонбін кивнув у бік чорної рідини. Після короткого вагання Вону, що досі щось бурмотів, неохоче відійшов.
Новопробуджені зазвичай не вміють контролювати свої здібности. Ба більше, через загострені почуття вони надзвичайно чутливі. Занадто близьке наближення може спровокувати їх. Оглянувши місцевість, Чонбін видерся на великий камінь, якого не дісталася чорна рідина.
— Ти мене чуєш?
Хлопець повільно підняв руки. Збирається атакувати? Чонбін міцніше стиснув ланцюг, обличчя напружилось.
Та хлопець лише поворухнув пальцями. Його фіолетові очі пильно спостерігали за цими рухами. Потім він опустив погляд до ніг, провів підошвами по білій підлозі й, зробивши крок уперед, сів, витягнувши ноги.
Кожен його рух був обережним і водночас дивним, ніби…
‘Ніби він рухається вперше за дуже довгий час…’
Чонбін отямився. Хлопець мав довге, скуйовджене волосся, яке, здавалося, не стригли цілу вічність. Одяг — надто тонкий для перебування на вулиці й надто тісний для його зросту. Дослідницька лабораторія, що викрадає людей для експериментів…
‘Він, мабуть, жертва викрадення.’
Їм потрібно було врятувати хлопця хоча б для того, щоб дізнатися, що сталося. Глибоко вдихнувши, Чонбін гукнув:
— Я — Чонбін з бюро управління пробудженими. Я прийшов, щоб урятувати тебе.
Хлопець, який досі не звертав на нього уваги, раптово повернув голову й уп’явся в нього поглядом. Його беземоційне обличчя було бліде, майже примарне. І щойно Чонбін зібрався ще щось сказати…
Хлопець підніс обидві руки до шиї, наче хотів задушити себе. Очі Чонбіна розширилися від шоку, і він підсвідомо простягнув руку:
— Стій…!
Та, на щастя, хлопець, схоже, не мав наміру завдати собі шкоди — радше щось перевіряв. Його руки, що стискали горло, повільно просувалися вгору: від шиї до щелепи, щік… Фіолетові очі хлопця дивилися крізь Чонбіна, ніби той був порожнім місцем. Потім хлопець повільно кліпнув і розтулив рота, показавши чорний, мов смола, язик.
— …А.
— …
— Мм, е.
Його мова була незграбною. Немов дитина, що вчиться говорити, він бурмотів звуки, які не складались у слова. І тоді, нарешті, перше чітке слово, яке він вимовив, було:
— Дже… й…
Надто знайоме ім’я, яке він не міг забути.
Чонбін роззявив рота. Хлопець із зусиллям намагався продовжити:
— Скіль… ки…
Але раптом почав сильно кашляти. І Чонбін, не усвідомлюючи, зіскочив з каменя й кинувся до нього.
***
З червоного гумового шланга з шипінням лилася вода. Чонбін виплюнув гіркоту, що підступила до горла. Потекла темно-червона кров, змішуючись з прозорою водою.
Навіть після прийому протиотрути він був у такому стані. Добре хоч, що вона взагалі подіяла, — подумав він, полоскаючи рота. Підвів голову. Його обличчя було блідим.
‘Добре, що инші не намагались підійти.’
Витерши вологі губи тильним боком долоні, Чонбін підвівся.
Як і очікувалося, речовина, якою був покритий дослідницький центр, виявилась отрутою. Та чого він не очікував, так це того, що вона буде настільки сильною, що зможе вплинути навіть на організм S-класу, стійкий до більшости токсинів. Скрізь — смертельна отрута. Сподіватися знайти якусь корисну інформацію було марно.
Ковтаючи металевий присмак крови, Чонбін подумав:
‘Занадто небезпечно вести його прямо до бюро…’
Єдиним найкращим варіантом було сховатися в покинутому будинку біля підніжжя гори, подалі від людей. У день Розлому поблизу долини, що біля цієї гори, відкрився розлом, і місцеві мешканці поспіхом зібрали речі та евакуювалися в безпечніші райони. Завдяки цьому було нескладно знайти порожній будинок із проточною водою.
Позаду почулися важкі кроки. Чонбін озирнувся. Вону, незважаючи на холодну погоду, був у чорній сорочці з підкоченими до плечей рукавами. Він почухав голову.
— Ви в порядку, капітане? Це була остання доза протиотрути…
— Я в нормі. А як щодо цілі?
— Я звільнив кімнату, сказав йому зайти — він пішов без заперечень. Слухняніший, ніж я очікував. Зараз ще піду нарубаю дров, і розпалю вогонь.
Після зникнення J у розломі західного моря в бюро управління пробудженими почався хаос. Його відсутність була надто відчутною — замінити його не міг ніхто. І не дивно, адже J самотужки закривав розломів і зачищав підземель більше, ніж будь-хто инший.
Щоб бодай частково заповнити цю прогалину, бюро оголосило масштабний набір пробуджених. Бе Вону був одним із мисливців, терміново прийнятих за спеціяльним набором.
Чонбін запитав:
— Мисливцю Бе Вону, ви точно впевнені, що вам не потрібно повертатися до штабу? Я можу й сам впоратися.
— Та все гаразд. Це дрібниці.
Усі инші мисливці вже вирушили назад до штабу. З огляду на небезпечні здібности хлопця й критичну нестачу кадрів у бюро, вони не мали можливости залишити тут ще когось. Та Бе Вону сам зголосився. Він весело пожартував:
— Є ще одна вільна кімната. Думаю, можемо поділити її з капітаном. А якщо ні — поставлю намет надворі.
— Поділимо. Ви вже говорили з ціллю?
— Так, спитав, як почувається, чи не болить нічого, щось у цьому дусі. Він відповідав коротко — «так» або «ні». Але якось дивно… він говорить трохи незграбно.
Бе Вону схрестив руки й насупився:
— На вигляд охайний, і вищий, ніж я думав. Але мова незграбна. Ніби йому надягали намордник чи щось подібне…
— …
— Гм, немає сенсу здогадуватись. Надовго ми тут затримаємось?
Чонбін випростався з присіду, й перекрив воду. Дрібний потік, що хлинув, вщух.
— Доки ціль не стабілізується, і не навчиться повністю контролювати свої здібності.
— …Що?
— Ми залишимось тут до того часу. Перевозити його до штабу, перш ніж він опанує отруту, — надто небезпечно. Це може загрожувати не лише штабу, а й цивільним.
— Це ж просто…
— Якщо хочете, можете повертатися без мене.
— Ні, не в тому річ.
Чонбін подивився на щільно зачинені двері. Здавалося, хлопець усередині сидів тихо, майже не видаючи жодного звуку. Жертва викрадення. Єдиний, хто вижив. Той, хто знищив дослідницький центр… Хлопець із незграбною мовою тоді промовив лише одне слово.
— Дже… й…
J.
Чому з вуст цього хлопця зірвалося ім’я героя, що зник у розломі західного моря? Що їх пов’язує?
Чонбін швидко підійшов до дверей. Трохи відкашлявшись, він обережно відчинив їх. Хлопець, що сидів у кутку, підвів погляд. Чонбін чемно запитав:
— Як ти себе почуваєш?
— Нормально.
Очі Чонбіна розширилися від його холодного тону. Фіолетові очі хлопця виглядати лютими.
— Скільки… часу минуло?
— Що?
— Розлом.
Хлопець виплюнув ці слова:
— Скільки часу минуло?
