Том 1. Розділ 5

Переклад непрофесіональний, можуть бути помилки, тому, якщо помічаєте – пишіть.

Всі новини з перекладом можна глянути у тг каналi: Silarobdh
------------------------------


Чорне волосся і білий шарф. Єдина маска, яку неможливо сплутати ні з чим іншим.

‘Це ж пряме порушення приватності?’

Персонаж на обкладинці був безсумнівно мисливцем J, тобто самим Ча Ийдже. Як це назвати? Порушення прав на використання його образу? Навіть якщо його вважають мертвим, хіба це не занадто – так використовувати його образ?

Насправді, це була не єдина книга, де з’являвся J. Мабуть, тому що всі вирішили, ніби після смерті його ім’я можна використовувати як завгодно, або тому, що він був зручним прикладом для опису нової епохи, J миготів у всіляких медіа не менше, ніж Чонбін.

Побачити себе по телевізору його не особливо хвилювало, але побачити свій образ у друкованому вигляді викликало дивне занепокоєння. Можливо, варто було свого часу створити фонд і отримувати гроші за використання його імені на згадку про його пробудження S-класу. Відчуваючи певний дискомфорт, Ийдже кивнув Ха Ін йти на касу.

— Тридцять тисяч вон.

‘Ціна двох мисок похмільного супу.’

Ийдже витягнув гроші з гаманця, заплатив і, тримаючи книгу в одній руці, а Ха Ін — за руку іншою, вийшов із книгарні.

З часів дня розлому ціни злетіли до небес. Навіть суп із ресторану бабусі, який колись коштував сім тисяч вон, зараз подорожчав до п’ятнадцяти через зростання цін на інгредієнти. І це ще вважалося дешевим у порівнянні з іншими місцями. Можливо, тому так багато мисливців сюди приходили, навіть маючи купу грошей.

— Дядьку.

— Га?

Несподіваний поклик вирвав Ийдже з роздумів. Ха Ін вказала на книгу в його руці.

— Я хочу нести книгу.

Оскільки книга не була надто важкою для дитини, він легко передав її. Ха Ін відпустила його руку й міцно обхопила книгу обома руками, наче це був найбільший скарб.

— Куди ми тепер?

— Куди? Я відведу тебе додому, а потім піду в ресторан готуватися до вечірньої зміни.

— Це нудно.

Ха Ін надула губи, очевидно, сподіваючись піти з ним. Ийдже байдуже знизав плечима.

— Роботи багато. Я куплю тобі морозиво, тож іди додому і з’їж його з бабусею.

— …Добре.

Він погладив її по кругленькій голівці, і вони рушили далі. Попри її невдоволення, Ийдже знаходив Ха Ін, яка тулилася до нього, невимовно милою, і поклав руку їй на плече.

***

Сьогодні, як і завжди, Ийдже, не мисливець J, а звичайний кухар, готував похмільний суп для мисливців. Робочий день у ресторані розпочинався так:

О 6-й ранку ресторан відкривався. Мисливці, які розважалися до п’ятого раунду, приходили сюди на шостий, або ті, хто був завалений понаднормовою роботою, чіплялися за двері, як молюски, і поспішно займали місця. Ці клієнти нагадували зомбі. Їхні замовлення зазвичай звучали приблизно так:

— Е-е… друже?

— Зрозумів, дві миски похмільного супу.

Після сотого разу Ийдже навіть подумував перекваліфікуватися у перекладача зомбі – як свою третю професію.

Коли ці «зомбі» нарешті вибиралися з ресторану, приходили більш-менш нормальні люди. Вони снідали перед роботою, несучи з собою втому, але були принаймні адекватнішими за попередніх клієнтів.

З 11:30 до 14:00 наставала година пік – обід. У цей час ресторан заповнювали мисливці, які приходили хвилями, швидко їли і так само швидко йшли.

Часом мисливець міг отримати терміновий виклик прямо посеред трапези і вибігти, залишаючи свою їжу. Інші мисливці лише зітхали, спостерігаючи за тим, як він покидає улюблений суп, думаючи, що завтра це може статися з ними.

Після хаотичного обіду Ийдже вішав табличку з написом «підготовка інгредієнтів». Перерва була життєво необхідною, адже мисливці їли чимало. У цей час він забирав Ха Ін зі школи, перемивав гори посуду і готувався до вечірньої зміни.

Нарешті, з п'ятої до десятої вечора тривав вечірній графік. Хоч обідня зміна була напруженою, ввечері в ресторані ставало ще гірше. Окрім схожості з обідом, найбільше дратували мисливці, які вимагали ще пляшку соджу.

Спостерігати, як вони ховають порожні пляшки, щоб замовити ще, змушувало Ийдже тяжко зітхати. Їхні хитрощі були завжди однакові – пляшки ховали в інвентар. Навіть незважаючи на те, що звичайний алкоголь на них не діяв, вони все одно замовляли соджу. Ийдже не міг зрозуміти, що в них у голові.

О десятій двадцять вечора, прогнавши останнього клієнта черпаком, ресторан знову занурився в тишу. Потягуючись, поки протирав столи, Ийдже тяжко зітхнув. Ще один виснажливий день добіг кінця.

Після прибирання столів, підмітання підлоги й миття посуду він узяв кошик із часником, що стояв у кутку кухні, і сів за столик біля каси. Живучи в кімнаті, що примикала до ресторану, відкривати й закривати заклад було його обов’язком.

Майстерно чистячи часник, Ийдже задумався:

‘Жити отак не так уже й погано.’

Не треба, щоб бюро управління викликало його на завдання, не треба боротися з монстрами. Просто сидіти й чистити часник – це була розкіш. Можливо, це те життя, яке він завжди хотів.

Останнім часом його турбувало здоров’я бабусі. Вона почала гірше ходити, і Ийдже взяв на себе більшу частину роботи в ресторані. Її потрібно було відвезти до лікарні, але що, як їй знадобиться операція?

Він тяжко зітхнув. Закрити ресторан навіть на день було складно через великий наплив клієнтів, а гроші на операцію стали ще більшою проблемою. На відміну від мисливця J, який жив без фінансових труднощів, Ча Ийдже цього собі дозволити не міг. Вирішивши жити тихо, він пожертвував усі свої кошти фонду розлому західного моря. Навіть із щомісячними виплатами цих грошей було недостатньо для операції.

Він нахмурився, задумавшись, і продовжував чистити часник.

‘Якщо вже на те пішло, можна потайки спробувати зачистити підземелля й продати трофеї.’

Трофеї з підземель завжди добре продавалися. Виручених коштів могло б вистачити на операцію. Обдумуючи цей варіант, він раптом почув, як на касі задзвонив телефон. Ийдже підняв слухавку, не припиняючи чистити часник.

— Алло, ресторан похмільного супу.

Він уже хотів сказати, що ресторан зачинено й вони не роблять доставок, але голос на іншому кінці змусив його застигнути.

— Як би це сказати, Ийдже...

— Бабусю?

Це була бабуся. Її голос трохи тремтів, щось було не так. Ча Ийдже затамував подих, чекаючи, поки вона заговорить. Нарешті, після короткої паузи, вона сказала:

— Ха Ін зникла.

— Що? Зникла?

Ийдже, ошелешений, міцніше стиснув слухавку. Бабуся, намагаючись заспокоїтись, поспіхом пояснювала:

— Її немає. Я не знаю, коли вона вийшла, я навіть не помітила. Світ зараз такий небезпечний, а вона вийшла сама...

Ийдже глянув на годинник. Десята двадцять вечора. Для дитини це занадто пізно, щоб бути надворі самій. Він відсунув убік погані думки, які почали підкрадатися до нього.

— Спершу я зателефоную в поліцію. Потім вийду сам її шукати. Бабусю, постарайтеся заспокоїтися, все буде добре.

Ча Ийдже навмисне говорив бадьорим голосом, поки відклав ніж і кошик із часником. Бабуся, все ще тривожна, запитала:

— Ти впевнений, що все буде гаразд?

— Так, не хвилюйтеся.

— Будь обережним. Ха Ін не могла піти далеко, правда? Не затримуйся надворі й скоро повертайся.

— Добре. Я передзвоню вам, як тільки щось дізнаюсь.

Поклавши слухавку, він згадав, як Пак Ха Ін радісно купувала книгу. Його обличчя, хоч і приховане за одноразовою маскою, виглядало напруженим. Слова, сказані бабусі, були спрямовані не лише на її заспокоєння, а й на те, щоб заспокоїти себе.

Швидко натягнув маску, Ийдже вийшов із ресторану. Закриваючи двері, він повісив червону табличку «Зачинено». Нічне повітря було холодним.