У Ворганських горах, на землях графа Кербека з’явився дракон. Це  повідомлення сколихнуло не лише мешканців земель графа Кербека, але й усе королівство Ріділль, вселяючи страх у серця людей. Дракони приносили лиха. Вони нападали на людей та худобу, руйнували цілі міста. Чорні дракони,  спричиняли лиха, про які ходять легенди — така істота з’являлася лише двічі в історії Ріділла.

Полум'я чорного дракона було подихом самого підземного світу, здатним спалити будь-що і будь-кого. Навіть бар’єр, який встановлювали об’єднані маги королівства не вистоював перед полум’ям дракона. Там, де з’являвся чорний дракон залишалася лише випалена земля. Щоразу, коли вони приходили в минулому, кілька міст зникали з карти, ставлячи на коліна саме королівство (

- Пані Ізабель, залишатися в особняку не безпечно. Евакуюймося до родинного дому графині. Ізабель Нортон, донька графа Кербека, похитала головою на пропозицію своєї служниці Агати з суворим виразом обличчя..

- Ні, - сказала вона. – Що б не сталося, я не покину це місце.

Ізабель нещодавно виповнилося п'ятнадцять. Її витривалий і непохитний погляд, зберігав гордість і гідність їхнього благородного дому, який захищав ці землі від драконів протягом багатьох поколінь.

Напади драконів були найгіршим, що могло статися, у східних краях королівства,  її сім’я — дім Кербек — багато років протистояла цим створінням. Історія дому Кербек була історією боротьби з драконами. У минулі роки Ізабель була свідком кількох катастроф, які принесли їхні крила. Вона пережила трагедії на власному досвіді. Обожнювані піддані її сім’ї бачили, як їхні врожаї перетворюються на попіл, а їхні будівлі руйнувалися. Іноді втрачали худобу чи навіть людей. Вона бачила це все — знову, і знову, знову, і знову.

- Лицарі зараз воюють у самому пеклі, а тато особисто веде їх вперед. Як його дочка, я не можу покинути своїх людей та втекти. Це було б нечесно, — рішуче заявила Ізабель, дивлячись на свою служницю, на її обличчі з’явилася трохи сумна посмішка.

- Агата, дякую тобі за всі довгі роки служби. Цим ти звільняєшся від своїх обов’язків.

- Ні! Ні, моя пані… Я буду супроводжувати вас до самого кінця.

Сім'я Ізабель була не єдиною, хто боровся проти нападів драконів. Кожна людина, яка жила на цих землях, воювала на боці Кербеків. Хоча ця дівчина, яка працювала у неї, була ще молодою, вона була дуже сміливою. Ізабель подякувала своїй покоївці, ледь не заплакавши від рішучості, почутої в її голосі.

Якщо чорному дракону вдасться пробитися крізь лицарів, землі дому Кербек перетворяться на тліючий попіл. Але навіть тоді Ізабель планувала залишитися в особняку і захищати його до смерті. За відсутності батька захист їхнього дому падав на її плечі.

- Пані Ізабель! Еггі, ви маєте це почути!

Молодший брат Агати, конюх на ім’я Алан, без стуку увірвався до кімнати. Коли Ізабель і Агата готувалися до найгіршого, Алан з почервонілими щоками, сказав:

- Маг із королівської столиці вбив чорного дракона!

Ізабель не могла повірити в те, що чує.

Вона знала, що столичні лицарі-дракони, загін експертів із вбивства драконів, прибули сюди як підкріплення. Також знала, що їх супроводжував один маг — один із Семи Мудреців, наймогутніших магів Ріділла. Її звали…

- Мовчазна відьма! — вигукнув Алан, не в силах стриматися від хвилювання. - Кажуть, що Мовчазна відьма сама вбила чорного дракона!

Його старша сестра Агата нахмурилася і почала дорікати йому.

- Алан, ти перебільшуєш. Жоден маг, яким би могутнім він не був, не зміг би перемогти чорного дракон сам.

- Але це правда! Мовчазна відьма сама пішла у Ворганські гори та вбила дракона!

Луска дракона була надзвичайно твердою та дуже стійкою до магічних атак. Кажуть, що вона з легкістю відбиває магію середнього рівня. Щоб перемогти дракона, потрібно було цілитися в місце, де його луска була найтоншою посередині чола або в очі. Оскільки дракони можуть літати, зробити це було дуже складно.

Ізабель чула це навіть від лицарів-драконів, але якими б вони не були досвідченими, вбити дракона було нелегко.

І вона, зробила це сама? Неможливо в таке повірити, після роздумів над почутим Ізабель запитала Алана:

- Які втрати?

-  Жодних, моя леді!

Люди, яких Ізабель так любила, — усі до останнього уникли історичної катастрофи й вижили. Якщо це не було диво, то що це?

Ізабель, охоплена емоціями крикнула з полегшенням. Саме тоді Агата ахнула, підняла голову й втупилася у вікно.

- Хвилинку, моя леді. Це...

Ізабель прослідкувала за поглядом Агати й помітила щось чорне в небі. Спочатку вона подумала, що це зграя птахів, але вона швидко стала більшою. Коли силует потрапив у фокус, Ізабель практично відчула, як кров бурлить по всьому її тілу. Вона відчинила вікна і вибігла на балкон. Не звертаючи уваги на благання Агати зупинитися, вона схопилася за перила, висунулася й подивилася на небо.

- Це… Це зграя птеродраконів…

Птеродракони були нижньою частиною драконівської ієрархії, з низьким інтелектом і відсутністю здатністю дихати вогнем. Однак їх рухливість і гострі пазурі все ще становили серйозну загрозу для людей.

 Дракони цього типу зазвичай не створювали зграї, але коли був присутній більший і вищий дракон поблизу, вони, як правило, збиралися навколо нього і ставилися до нього як до свого лідера.

 Зграя, яку вона бачила в небі, ймовірно, прибула, щоб приєднатися до чорного дракона у Ворганських горах. Але тепер, коли його не стало, їхня злагодженість розпалася, і вони оголили свої ікла, розлючені на тих, хто вбив їхнього лідера.

Нахилившись вперед Ізабель почала рахувати птеродраконів на своїх пальцях. Нарахувавши двадцятьох, вона відступила на крок від перил і зупинилася.

Слабкими місцями дракона були середина чола та очі. Таким чином, щоб позбутися птеродракона, його спочатку потрібно було спустити на землю. Щоб це зробити у дракона стріляли з балісти  стрілою до якої була прив’язана мотузка потім тягнули за цю мотузку щоб приземлити птеродракона і завдати останнього удару. Якщо так пояснювати, то це була проста справа, але усунення хоча б одного вимагало багато зусиль. Часто були жертви.

Зграя з понад двадцяти птеродраконів була безпрецедентною навіть у довгій історії драконячих нападі на дім Кербеків. Їх пронизливі, оглушливі крики ставали голоснішими, оскільки зграя продовжувала стирати попелясте небо.

- Будь ласка, поверніться всередину, моя леді.

Коли Агата смикнула Ізабель за руку, вони відчули сильний вітер. Він був від птеродракона, який наближався до маєтку. Ізабель міцно трималася за поручень балкона, щоб її не здуло.

Вона бачила величезне око цього дракона, що дивиться на неї.

Вона тихо зойкнула від відчаю

А потім у небі відчинилися ворота.

На небосхилі з’явилися ворота білого світла — більші за ворота замку, більші навіть за птеродраконів. Навколо них з'явилися кілька сяючих магічних кіл. Двері воріт безшумно відчинилися, випустивши зсередини порив вітру. Той вітер ніс із собою блискучі білі частинки, які блищали майже так само, як ворота.

Це було зітхання Вісника Весни, Сяючого Білого Вітру — обидва імені Шеффілда, короля духів вітру. Виклик короля духів був передовою магічною технікою; мало хто з людей у королівстві міг зробити таке.

Виконуючи наказ заклинателя, зітхання короля духів перетворилося на гострі списи, що пробивали хмарний покрив і вражали птеродраконів між очима.

Дракони не встигли навіть крикнути, як в них влучили. Вони померли навіть не розуміючи, що сталося. Один за одним вони падали з неба.

- Це… Це…

Гігантське падаюче тіло птеродракона, саме по собі було загрозою, оскільки могло розчавити людей або будівлі під ним. Однак, як тільки списи пробили їхні чола, цих птеродраконів огорнув блискучий вітер. Вони впали на землю й навалилися однин на одного, як листя, що опало.

Закляття було неймовірно тихим і точним. А перед тілами птеродраконів стояла мініатюрна фігурка мага.

На ній була мантія, розшита золотом, і капюшон насунутий на очі, в руках вона стискала посох, вищий за неї. Біля її ніг стояв чорний кіт, напевно, знайомий, що торкався краю її мантії.

У Королівстві Ріділл довжина посоха мага вказувала на його ранг. Лише сімом дозволено було носити посох, довший за їхній зріст— Сім мудреців. Маленька фігурка, яка перемогла птеродраконів стояла на вершині ієрархії магів Ріділла.

Вона була одним із семи мудреців: Мовчазна відьма.

- Ух ти

Усе магічне мистецтво, яке знала Ізабель, полягало в тому, щоб запускати щось прямо в ціль, чи то полум’я, чи вітер. Це була чудова річ, але не більше того.

Ніколи раніше вона не бачила такого витонченого й гарного заклинання, як це… яке б так точно стріляло списами в чоло птеродраконам у польоті, а потім ніжно та беззвучно опускало їх на землю.

Ізабель стояла на балконі, її щоки почервоніли вона продовжувала дивитися на диво, створене їхньою рятівницею.

Тим часом чоловік спостерігав за тією ж сценою трохи віддалік. У його блакитних очах відбивається постать відьми, яка щойно наклала те тихе, прекрасне закляття.

Він захоплено зітхнув і пробурмотів собі під ніс.

- Нарешті я знайшов… те, що мене хвилює.

Його голос був схвильованим, наче він щойно закохався.

Далі

Розділ 1 - Колега приходить та діє нерозумно

Моніка, яка заснула на своєму столі з ручкою в руці, прокинулася від ніжного відчуття біля щоки. Вона мляво підняла погляд та втупилася в золоті очі чорного кота. Кіт штовхав її лапою в щоку, а коли зрозумів, що вона прокинулася, його очі звузилися немов задоволена людська посмішка. -Привіт, Моніка. Настав ранок. Не можна спати вічно. Що? Ти не прокинешся, поки тебе не поцілує принц? Принцесо? Не збентежена балакучим котом, Моніка потерла очі й сіла на стілець. Чорний кіт був її знайомим. Він не тільки розумів людську мову, він навіть умів читати. Насправді він був набагато затятим читачем, ніж вона, користуючись будь-якою вільною хвилиною для цього, спритно гортаючи сторінки передніми лапами. Зокрема, йому подобалися пригодницькі романи, і швидше за все, він отримав ідею про поцілунок принца з одного з них. -… Ух. Привіт, Неро. Вже ранок? … Я  піду вмиюся Моніка допила решту холодної кави з чашки та підвелася. Повернувшись спиною до Неро, вона відчинила вхідні двері й відчула, як прохолодний вітерець лоскоче її щоки — це була ознака кінця літа. Хиткий будинок, де жила Моніка, стояв на горі Королівства Ріділл. Інших осель поблизу не було, а до найближчого села потрібно було іти більше години. Моніка пішла за будинок і почала набирати воду з колодязя, їй доводилося докладати великих зусиль, враховуючи її маленьку статуру. Останнім часом були досягнуті великі успіхи в технології транспортування води. Труби поширилися не тільки у великих містах, але й у менших селах у цьому районі. Але, цілком очевидно, що ніхто не прокладе трубу до маленької хатинки на схилі гори. Оскільки вона виросла в місті, спочатку гірське життя вважалося їй незручним. Однак тепер вона цілком звикла до життя у своєму будиночку. Найкращим було те, що територія була тихою та відлюдною. Набравши відро води, вона зібрала трохи речей повісила на стовп, щоб вони висохнули, і повернулася всередину. Потім, ніби щойно згадавши, вона подивилася на своє відображення у великому дзеркалі в кутку кімнати. Знайомий казав Моніці приділяти більше уваги своїй зовнішності. Саме дзеркало було дуже гарним і виглядало недоречним у даній обстановці. На його елегантному склі відображалася худа дівчина з кучерявим волоссям, яка була закутана у поношений халат. Хоча цього року їй мало б виповнитися сімнадцять, її пошарпана статура була набагато блідніша, ніж мала б бути в її віці — вона була майже мертвого кольору. Її світло-каштанове волосся, яке вона безладно розділила на пару кісок, було сухим і без блиску, виглядало навіть грубішим, ніж жмут сіна. Її очі, що виглядали з під чубчика, який вона відрощувала обрамляли темні кола.   Правду кажучи, вона виглядала жахливо. Але оскільки вона жила сама, а поруч не було інших людей такі речі не мали для неї значення. Раптом моніка згадала, що сьогодні їй мають доставити щомісячний запас продуктів. Моніка була надзвичайно сором’язливою і їй було важко купувати речі в магазинах.Натомість вона попросила жителів села, що було біля підніжжя гори доставляти їй їжу та інші продукти. На мить вона завагалася, розмірковуючи, чи варто їй знову заплітати волосся. Не встигла вона про це подумати, як у двері постукали. -Моніка, я тут, щоб доставити вам ваші продукти! Жвавий жіночий голос налякав Моніку. Від раптового жвавого жіночого голосу Моніка здригнулася. Вона натягнула капюшон халата на очі. Тим часом Неро спритно скочив на полицю та промовив. -Гість? Гадаю мені час прикинутися звичайним котом, мяу. -“Так”. Кивнувши Неро, Моніка нервово відчинила двері. Біля її будинку стояла повозка, а біля неї стояла дівчина близько десяти років. Це була жвава дівчина з закрученим ззаду оливково-каштановим волоссям. Її звали Енні,  вона була з села, що знаходилося біля підніжжя гори. Зазвичай саме вона доставляла Моніці продукти. Моніка визирнула з-за дверей і, тремтячи, сказала: -П-привіт! Енні вже звикла до поведінки Моніки, розвантаживши повозку, вона відштовхнула Моніку та відчинила двері.  - Я зараз все принесу, — сказала Енні. Ви можете притримати двері? - О…гаразд…  Моніка нервово кивнула, і Енні швидко занесла товар всередину. У будинку Моніки було небагато меблів, але стіл та підлога були заставлені стопками книжок та паперів так, що й нікуди було ступити. Навіть ії ліжко вже давно було поховане під ще більшою кількістю паперів і книг. Вона навіть не могла лягти на нього. Ось чому останнім часом вона стала засинала в своєму кріслі. -Тут як завжди безлад! Скажи чи важливі ці папери? Я можу їх викинути?— спитала Енні, розглядаючи купу паперу на підлозі. -Вони… вони всі важливі! -Гей, це ж формули? Що ви розраховуєте? Енні вміла читати, а оскільки вона була донькою ремісника, вона також добре володіла цифрами. Їй було лише трохи більше десяти років, але вона була розумніша за більшість інших дітей її віку. Але навіть для неї рядки та стовпці чисел на цих паперах були нерозбірливими. Моніка опустила погляд. Уникаючи зрового контакту з Енні вона відповіла: - Це… розрахунки для, орбіт планет. - А це що? На ньому багато назв рослин. - … Це… Я розраховувала співвідношення рослинних добрив і вносила їх у таблиці. - Тоді що це? Виглядає наче магічні символи. -...Це, гм, пробний розрахунок нової складної магічної формули що професор Мінерва запропонувала... Моніка перебирала пальцями рукав халату, тихо відповідаючи на запитання. Очі Енні розширилися і вона спитала. -Чарівна формула? Ви можете використовувати магію, Моніка? -…Я, ем, ну… Ц-це…», — затинаючись, промовила Моніка, її очі білали то праворуч то ліворуч. Нерон, який удавав, що спить на полиці, мявкнув, немов кажучи: - Ти там у порядку? Моніка продовжувала перебирати пальцями, доки Енні зрештою не поступилася, вона опустила плечі та засміялася. - Ха-ха. Звісно ти не можеш користуватися магією. Якби ти могла нею користуватися, ти б працювала у столиці! А не жила у горах як відлюдник. Магія була засобом, за допомогою якого можна було використовувати ману для створення чудес. Спочатку це була таємниця, яку ретельно охороняли аристократи, але в останні роки простолюдинам було надано більше можливостей для її вивчення. Але все одно були обмеження — щоб вступити до академії для вивчення магії, потрібні були значні багатства чи талант. Для простої людини стати магом було успіхом усього життя. Якщо ви станете магом високого рівня, вас може утримувати знатна родина або ви зможете знайти роботу в Магічному корпусі, члени якого по суті, були знаменитостями. Слова Енні мали сенс, що Моніка, яка жила у горах, не могла стати магом. - О, Моніка! Ти чула? Три місяці тому на східному кордоні був напад драконів. Плечі Моніки піднялися, а Неро, який удавав що спить на полиці, розплющив одне око. Його ліниво звисаючий хвіст, погойдувався наче маятник годинника. -Я чула, що птеродракони сформували зграю і з’явилися в одному селі! Їх було більше двадцяти! Птеродракони, були драконами нижчого класу. Вони мали нижчий інтелект і були менш страшними, ніж інші дракони, але з ними було надзвичайно важко мати справу в групах. В основному вони переслідували худобу, але напади голодних птеродраконів на людей стали більш поширеними в останні роки. -А ще! А ще! Тим хто очолив зграю був легендарний чорний дракон Дракон Ворган! Дракони, у чиїх іменах вказувався їхній колір, такі як чорні або червоні дракони, мали вищий ранг і вважаються особливо небезпечними. Самим небезпечним був чорний дракон Ворган. Його унікальне чорне полум’я, яким він дихав  було полум’ям підземного світу. Ним він міг безжально палити навіть захисні бар'єри верховних магів. Одна атака чорного дракона може легко перетворити королівство на попіл. Тому він дійсно був створінням лиха епічного масштабу. -І! І лицарі-дракони пішли вбивати його, і їх супроводжував один маг із Семи Мудреців! Почекай, ти знаєш, хто такі сім мудреців? Вони найкращі маги королівства. Справді дивовижно? - Ем…. - Наймолодшу з них звуть Мовчазна відьма! Кажуть, вона сама вбила чорного дракона і знищила всіх птеродраконів! У с селах такі історії були дорогоцінною формою розваги. Очі Енні майже сяяли від захоплення... але Моніці було однаково. -Кажуть, що Мовчазна Відьма єдина в усьому світі може використовувати магію без заклинань! Магія завжди потребує наспіву, але Мовчазній відьмі не треба цього робити! Навіть без нього вона може використовувати потужну магію, як-от бум, бум, бум! Моніка мовчки притиснула руку до живота. Він болів так, наче його стискають у лещатах. Незважаючи на приємний літній ранок, вона вся спітніла. Енні поклала руки на щоки перебуваючи у захваті і сказала: - Я хочу одного дня зустріти справжнього Мудреця! Хоча б один раз! У сільській місцевості люди рідко зустрічали магів середнього чи навіть нижнього рангу, то що вже казати про когось з семи мудреців. Схоже це стало причиною захоплення Енні магами. Тримаючись за живіт, Моніка дістала зі шкіряного мішечка на шафі кілька срібних монет, щоб розрахуватися з Енні за товари які вона доставила, а також дати їй чайові. - Дякую… що завжди… доставляєш мені ці товари. Подякувавши, вона вклала срібні монети в руки Енні. Порахувавши монети Енні схилила голову на бік і промовила: - Я знаю, що весь час запитую, але чому? Чому ти завжди даєш вдвічі більше, ніж це все коштує! - Т-ти доставляєш мені все це… тому це моя подяка… Будь-яка інша дитина підскочила б від радості й сховала монети в кишеню, але Енні була розумною дівчиною. Вона знала, що винагорода виходить за межі виконаної нею роботи, і з запитанням подивилася на Моніку. - Чим ти займаєшся, Моніка? - Я, ну… Розрахунками. - Ти професор математики? - Щось… на кшталт цього . Стопки документів, які знаходилися в будинку, були зовсім різними. Окрім зоряних орбіт і розподілу добрив, вони включали загальну чисельність населення, податкові надходження, зміни продажу продукції та різні інші документи, вкриті цифрами. Вони лежали на підлозі безладно, що спочатку виглядало як хаос, але відповідали порядку та логіці, яких могла дотримуватися лише Моніка. Енні, здавалося, була цілком задоволена відповіддю «професора математики». -Хм. Тоді це означає, що людина, яка вчора приїхала до нашого села, теж має бути професором математики. -Хм? - Чоловік сказав, що він твій колега і хоче навідати тебе, тож я розповіла йому, як до тебе дістатися. Він має бути тут незабаром. Від слова колега обличчя Моніки зблідніло. Страшенно тремтячи у своєму халаті, затинаючись вона запитала. - Ц-ця, та людина, ем, хто… це був? - Це був я! Чистий, дзвінкий голос почувся позаду Моніки. У неї перехопило подих. Обернувшись вона побачила гарного чоловіка з гладким каштановим волоссям, заплетеним у коси, який сперся на двері із посмішкою на обличчі. Поряд з ним стояла красива білява жінка в уніформі покоївки. Чоловік був одягнений у чудовий костюм, з моноклем на оці та тростиною в руці. З усіх сторін він виглядав як справжній вишуканий, елегантний джентльмен. Його делікатні тонкі риси обличчя були такими привабливими, що більшість дівчат були б у захваті з першого погляду. Але Моніка дивилася на нього з широко розплющеними очима ледь стримуючи крик. - Л-Л-Л-Л-Л-Л-Луї-Луїс? - Я був би вдячний, якби ти не змінювала моє ім’я на Л-Л-Л-Л-Л-Л-Луї-Луїс. Це трохи безглуздо, тобі так не здається? - Ах! Мені шкода…— промовила вона, затинаючись, на межі сліз. - Навіть не глянувши в бік Моніки, чоловік  підійшов до Енні й усміхнувся. Тоді він узяв її руку і поклав у неї цукерку. - Дякую, що показали мені дорогу, юна леді. - Нема за що! Енні посміхнулась і відповіла красеню на знак ввічливості, а потім поклала цукерку до кишені. - У будь-якому разі, — сказала вона, — я не хочу заважати вашій розмові, тому я піду. Бувай Моніка. До зустрічі через місяць! Дівчина помахала рукою і вийшла з будинку, прийнявши більш витончену ходу ніж зазвичай. Безнадійно прислухаючись до стукоту коліс повозки, що віддалялася, Моніка зі сльозами на очах подивилася на чоловіка перед собою. Його костюм та тростина були камуфляжними. Зазвичай він носив розшиту золотом мантію і чудовий посох, бо він був магом. Вродлива дівчина в одязі покоївки, що чекала позаду нього, була не людиною, а духом, який уклав з ним договір. - Давно не бачилися… Луї – хвилюючись, сказала вона. Він приклав руку до грудей і елегантно вклонився. - Так дійсно давно, пані Моніка. Чи краще сказати, Мовчазна Відьма із семи мудреців Моніка Еверетт.  

Читати

Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!