Інше ім'я.

Наступного дня до мого будинку навідався Нінохара. Він дзвонив у двері декілька разів із десятисекундними проміжками, і хоч я чув цей звук, не зміг розпізнати в ньому дверний дзвінок, тож не відразу зрозумів, що до мене прийшов гість.

Я повільно піднявся з ліжка, вийшов із затемненої через закриті фіранки кімнати і спустився сходами, поки світло засліплювало мене. Від того, як дзеленчав дзвінок, я зрозумів, що моїм гостем є Нінохара. Для нього не є незвичним ось так особисто навідуватися до мене непоміченим. Можливо до нього швидко дійшло, що сталося з Хаджікано, чи Чіґусою, чи з ними двома.

Я відкрив двері і Нінохара наблизився до мене. Його лице, що для нього нехарактерно, було повно переживання й квапливості.

— Як багато тобі відомо? — спитав він.

— Певно буде швидше, якщо почнеш ти, — я пройшов повз нього і сів на верхні сходинки назовні. — Як багато відомо тобі?

Якийсь час Нінохара дивився на мене так, наче хотів щось сказати, але кінець кінцем опустив плечі і сів поруч зі мною.

— Вчора в обід я отримав дзвінок від Чіґуси, — він витягнув із карману сигарету і неспокійно запалив її. — Ми обмінялися номерами, але це вперше, коли вона мені зателефонувала. Я був здивований, спитав: «Що сталося?». А тоді Чіґуса сказала: «Слухаєш, Нінохаро? Послухай уважно те, що я збираюся сказати». Я не знав, про що йшла мова, проте погодився.

Це напевно сталося перед тим, як я прийшов до будинку Чіґуси. Значить вона не тільки залишила мені листа, але й повідомлення з Нінохарою у формі дзвінку.

Нінохара продовжив.

— Сказала вона мало, проте я зовсім не зміг розібрати значення. «Віднині може статися низка дивних явищ. Але, будь ласка, не звинувачуй нікого», сказала Чіґуса. «І це все?», спитав я. «Це все», відповіла вона. І відразу після цього вона поклала слухавку. Це, звісно, було дивно, але вчора була добра погода для спостереження за зірками, тож я вирішив, що просто особисто в неї запитаю.

— Дивні явища… — повторив я. — Так сказала Оґіуе?

— Так, саме це, слово в слово. А минулої ночі у готелю я був один-єдиний. «Про яке таке «дивне явище» говорила Чіґуса?», задумався я. Проте відчував, що щось не сходиться. Мені здається, що Чіґуса описала б таку подію якось по-іншому, а не «дивним явищем». Тож я подумав: можливо вони троє не з’явилися якраз через вплив «дивних явищ», що вже сталися?

— Тож ти зателефонував Оґіуе.

— Так. Я подзвонив до її будинку сьогодні в обід, але ніхто не відповів. У мене виникло погане передчуття, тож я з перервами продовжував дзвонити. Увечері хтось нарешті зняв слухавку. Схоже, мати Чіґуси. Я спитав, чи вдома вона, але отримав незв’язну відповідь. Наче вона дійсно була ошелешена. Я відразу відчув, що сталося щось реально погане. Я сказав, що є близьким другом Чіґуси, і вона зненацька так сильно розплакалася. А потім сказала, що цього ранку Чіґуса потонула.

— Потонула? — інстинктивно повторив я. Чіґуса точно перетворилася на морську піну і зникла прямо переді мною. Але щоб знати напевно причину смерті, вони повинні знайти її тіло. — Де вони?..

— Її прибило до берегу в сусідньому місті. Хтось відразу викликав швидку, але вже було запізно. Матері Чіґуси прийшлося пройти через деякі формальності через смерть доньки в нещасному випадку, тож, гадаю, вона займалася необхідними документами, коли я подзвонив. Я настільки був шокованим, що навіть не зміг висловити співчуття. Чіґуса померла? Трохи складно в таке повірити. Але водночас з цим глибоко в душі я знав… то це було «дивним явищем».

Як тільки Нінохара закінчив першу сигарету, негайно запалив другу. Наче намагався приховати свої емоції за палінням.

— Я дійшов висновку, що Чіґуса знала про свою близьку смерть. А це призводить до імовірності, що її смерть була не нещасним випадком, а самовбивством. Але я не зміг вигадати жодної причини, чому Чіґуса б мала померти. Звісно, для неї не було надії на взаємне кохання, проте вона не з тих дівчат, які б вбили себе через подібне. І зненацька до мене дійшло, що ти можеш щось знати, тому я зателефонував, але тебе не було вдома. Тож тоді я подзвонив до будинку Хаджікано.

Як тільки він вимовив прізвище Хаджікано, його переважно рівний тон почав тремтіти. Здавалося, що він більш напрочуд розлючений чимось, ніж засмучений.

— Слухавку зняла мати Хаджікано. Я спитав, чи вдома та, і знову отримав розпливчасту, невиразну відповідь. Як і тоді з матір'ю Чіґуси, я сказав, що є близьким другом Хаджікано, але її мати була сильно обережна. Після довгого допиту слухавку передали молодій дівчині. Гадаю, то була старша сестра Хаджікано. Вона поставила декілька запитань, щоб впевнитися, що я дійсно є другом. Як тільки вона зрозуміла, що я не брешу, то вибачилася за свої підозри, а потім пояснила, що сталося з Хаджікано.

Тут Нінохара зупинився, схоже спостерігаючи за моєю реакцію.

— Це сталося в інший час, в іншому місці, проте Хаджікано мало не потонула, прямо як Чіґуса, — закінчив замість нього я. — Вірно?

— Та що в дідька відбувається? — Нінохара кинув сигарету під ноги та розтоптав її об землю. — Ти щось знаєш, чи не так?

— Ні, більше за це мені не відомо.

— Але ти принаймні маєш якісь здогадки?

— Не знаю, — я похитав головою. — Послухай, Нінохаро. Вибач, але якийсь час я хочу побути на самоті. Я досі не прийняв цього всього, тож потребую з усім розібратися. Якщо до чогось дійду, то зв’яжуся з тобою. Тож можеш поки піти?

Нінохара пильно спостерігав за найменшими змінами у моєму виразі обличчя, намагаючись проаналізувати мене. І, можливо, побачивши, що мені дійсно сумно, він смиренно зітхнув.

— Я зроблю все можливе, щоб дізнатися причину цих двох випадків. Я продовжу копати, допоки не знайду відповіді, що мене задовольнить. І якщо я з’ясую, що смерть Чіґуси не була нещасним випадком, а справою чиїхось рук, то відшукаю винуватця і розіб’ю його в пух і прах. Змушу пройти через те, що довелося пройти Чіґусі.

Нінохара піднявся і ногою викинув недопалок у жолоб.

— Подзвони, коли передумаєш. Побачимося.

— Ага, зрозумів.

Як тільки Нінохара пішов, я повернувся до своєї кімнати і ліг на футон. Почувши офіційну правду про смерть Чіґуси, я відчув, наче хтось таємно оголив частину мого тіла.

Я сказав Нінохарі: «більше за це мені не відомо». Очевидно, що це брехня. Я щонайменше знав у подробицях, як насправді загинула Чіґуса. Ба більше, в залежності, з якого боку на це дивитися, я, по суті, її вбив.

А в листі, який мені залишила Чіґуса, знаходилася інформація про «гріх» Хаджікано, який та намагається спокутувати. Про те, що сталося в ті чотири пусті дні. Заради мене Чіґуса дослідила це і дійшла того, що вважала правдою.

«Гадаю, я повинна була сказати тобі про це раніше, Фукамачі», написала вона. «Але я боялася, що видамся неприємною дівчиною, яка намагається усунути свою суперницю, тому і мовчала. Пробач».

Коли я прочитав те, то відчув, що інтуїтивно зрозумів, чому Хаджікано мусила себе вбити саме в цей час.

Можливо Хаджікано насолоджувалася цими спостереженнями за зірками більше, ніж будь-хто інший.

Ось чому вона відчувала, що не може бути єдиною, хто продовжує жити.

***

Стоячи перед дзеркалом у ванні, я зняв з маркера ковпачок і тицьнув ним собі під око. Хоч я і дуже пильно придивлявся до неї, чорна цятка все одно здавалася мені дуже натуральною на шкірі. Якийсь незнайомець точно б подумав, що це справжня плачуча родимка.

Відтоді, як до мого будинку навідався Нінохара, минуло два дні. У цей час я залишався в своїй кімнаті із закритими фіранками, розпитуючи себе про це та інше. Чи не повинен я був вивести Хаджікано з кімнати? Чи через моє втручання Хаджікано знову спробувала себе вбити? Чи справді не було ніякого способу врятувати Чіґусу? Якби я раніше здався щодо Хаджікано, то зміг принаймні б врятувати життя Чіґусі? Невже це ніхто інший, як я довів все до найгіршого кінцевого наслідку? Розпочавши усе обмірковувати, я не зміг зупинитися. Я відчував, наче все, що я робив, виявилося хибним.

Лежачи на футоні і витріщаючись у стелю весь день, я зрозумів, чому Хаджікано залишалася в своїй затемненій кімнаті. Як тільки вас захоплює у вихор каяття, ви починаєте безсильно думати, що будь-які ваші дії лише погіршать ситуацію, тож навіть вийти з кімнати стає випробуванням. А іноді вас охоплює розпливчасте бажання смерті. Наче на вас наклали якесь закляття.

Назовні досі чулося дзижчання цикад, проте у порівнянні з минулим тижнем воно стало тихішим. І сонце тепер, здається, сідало куди швидше. Спекотні дні спекотними днями, але я ніколи ще не відчував такої спеки, як в останні днів десять.

Що настане першим: кінець літа чи моя смерть? Якщо можливо, я б хотів полишити цей світ до кінця літа. До того, як розсіюються купчасто-дощові хмари, до того, як зникнуть цикади, до того, як зів’януть соняшники. Залишаючи все останнім, почуваєшся найбільш самотньо.

 

Вранці двадцятого серпня мені подзвонили. До того моменту мені стало складно навіть їсти, але у мить, як я почув дзвінок, моє тіло негайно відреагувало. Гадаю, воно досі не забуло радості, коли я спілкувався по телефону з Хаджікано.

Дзвонив Нінохара.

— Останні чотири дні я де тільки не побував, — сказав він. — Але завдяки цьому я склав загальну картину всього, що сталося.

— Загальну картину? — повторив я, думаючи, що він нізащо б не зрозумів усього лише за чотири дні, включаючи парі з жінкою по той бік слухавки.

— Ага. Я здебільшого зрозумів, чому вони двоє впали в море. Я покопався в історіях Чіґуси і Хаджікано.

— Га? Як?

— Спочатку, Чіґуса, — продовжив він, ігноруючи моє питання. — У її історії явно не було нічого поганого. Вона ніколи ні з ким не сварилася і, схоже, вела спокійне життя. Єдиним винятком було те, що від початкової школи до нещодавно вона знаходилася в інвалідному візку, пошкодивши хребці у нещасному випадку, а тому не могла довго стояти. Однак віднедавна нарешті знову змогла ходити.

— І, — підштовхнув я, — що там з Хаджікано?

— Тут все навпаки, — сказав він так, наче зачитував погані новини. — Я попитав минулих однокласниць Хаджікано, і всі вони твердили одне й те саме. «Вона не завжди такою була». «Вона була чесною, життєрадісною, її всі любили». Схоже, цю зміну можна пов’язати з родимою плямою, яка з’явилася на її обличчі взимку другого року середньої школи. Після цього її особистість поступово змінювалася, і півроку потому вона стала неначе іншою людиною. Ось що всі думають. Але деякі мають інакші припущення… Влітку, на третьому році, Хаджікано без усілякого попередження не приходила до школи чотири дні поспіль. І саме в ті чотири дні чесна, життєрадісна, усіма любима Хаджікано перетворилася на мовчазну та похмуру дівчину, якою є й понині… Ось що вони думали.

Крізь телефон я почув, як він присів на диван.

— Логічно вважати, що перша теорія є більш обґрунтованою. Особистості людей не змінюються за чотири чи п’ять днів. Але з якоїсь причини я відчував, що ці пусті чотири дні є ключем до відповідей моїх сумнівів. Коротко кажучи, моя здогадка виявилася правдивою… Хаджікано була відсутня прямо перед початком літніх канікул, десь дванадцятого липня. Я перевірив, що сталося з Хаджікано у цей проміжок часу. Розширивши пошуки від її класу до року, а потім до всієї школи, я натрапив на курйозний випадок. Все сталося в сусідньому місті, на другий день з тих чотирьох пустих. Того дня в одних руїнах в горах знайшли обвуглені тіла двох школярок середньої школи. В новинах сказали, що то було самогубство, навіть була передсмертна записка.

Вражений його детективними навичками, я мовив:

— Я пам’ятаю. Це потрапило в новини і навіть згадувалося на шкільних зборах.

— Так, про цей нещасний випадок знали всі. Але тоді я не зміг побачити, що могло зв’язувати ті дві мертві дівчини і Хаджікано. Однак я був незвично переконаний. Це не могло бути простим збігом, що їхні смерті і відсутність Хаджікано у ті чотири дні перетиналися. Поки я продовжував копати, то, звісно, зміг знайти те, що пов’язувало їх з Хаджікано. Усі троє були в одному класі на першому році початкової школи. І ось тут я припустив дещо божевільне… А якщо це жахливе самогубство від пожежі в руїнах планувалося не для двох людей, а для трьох? А якщо замість двох мали знайти три обвуглених тіла, проте одне з них втекло?

У мене забракло слів.

Нінохара дійсно настільки далеко просунувся всього за чотири дні?..

Він продовжив.

— Це була цікава теорія, проте надто виходила за рамки логіки. Я не мав жодного доказу. Якби я знав, що було в передсмертній записці, то правда була б очевидною, але, на жаль, я не маю таких зв’язків. І тільки я збирався здатися, як отримав дзвінок від друга, який почув, що я розпитую учнів середньої школи Міцуба. Виявилося, що він знав учителя в тій школі. Він сказав, що я можу зустрітися з ним у будь-який час, якщо мені цікаво.

— Тож наступного дня я пішов зустрітися з тим учителем і розповів йому свою абсурдну теорію з надзвичайною серйозністю. Я думав, що він відразу усе заперечить. Але коли я закінчив, учитель почухав пальцями брову, а потім видав ось що. «Від мене ти нічого не почуєш, проте було б незвично, якби цього не сталося». Хіба не думаєш, що це дивно?.. Хіба зазвичай люди не натякають на заперечення, коли кажуть «від мене ти нічого не почуєш»?

— Тут немає нічого дивного, — відповів я. — Одним словом ти кажеш, що твоя теорія виявилася правдивою?

Почувши мій придушений смішок, Нінохара роздратувався.

— Що смішного?

— Ні, я сміявся не з тебе, Нінохаро. Мене просто дуже насмішило те, що ти докопався до правди всього за чотири дні, коли я не зміг цього зробити за місяць.

Нінохара ковтнув.

— Я знав це. Тобі ж про все було відомо?

— Ага. Однак я дізнався про причину самогубства Хаджікано лише після того, як вона стрибнула в море, тож все одно вже було запізно.

Те, що розповів мені Нінохара, було здебільшого тим самим, що Чіґуса написала в своєму листі. Їхній підхід до таємниці та процеси мислення дещо збігалися, і дійшли вони тих самих висновків. Два окремі логічні бачення заповнили прогалини одне в одному, тож, схоже, більше не залишалося місця для сумнівів: Хаджікано була причетна до самогубства тих двох учениць середньої школи у сусідньому місті.

Переставши сміятися, я зібрався з духом.

— Гей, Нінохаро. Не знаю коли, але скоро я зможу зустрітися з Хаджікано у лікарні. Підеш тоді зі мною? Вона тобою захоплюється.

— Вибач, але я не можу, — холодно відмовився він. — Я досі не впевнений у зв’язку між нелогічною смертю Чіґуси і спробою самогубства Хаджікано. Але одне я можу сказати напевно. З якоїсь причини, щоразу, як Хаджікано намагається померти, їй це не вдається, проте натомість гинуть люди навколо неї. Або може моя теорія, що Хаджікано підштовхнула Чіґусу до самогубства, є хибною… І причина її смерті взагалі є разюче іншою, а я тут просто надумую змови. Але, в будь-якому випадку, три людини, які були сильно пов’язані з Хаджікано, мертві. Це незаперечний факт.

На декілька секунд він змовк, наче даючи час усвідомити його слова.

— Я більше не хочу ніяк бути з нею пов’язаним. Тобі краще остерігатися теж, Фукамачі. А інакше ти можеш просто стати четвертим. І тепер, коли Чіґуси не стало, я більше не маю причини приходити на той дах... Наші ночі спостереження за зірками скінчилися. Бувай.

Дзвінок завершився.

Я поклав слухавку, повернувся до своєї темної кімнати і знову ліг на футон. У кутку кімнати я помітив футляр із телескопом. У день, коли ми споглядали метеоритний потік Персеїди, Нінохара сказав: «Я зовсім забув, що телескоп тільки буде заважати», тож віддав мені на збереження. Хоча нещодавно він навіть не дозволяв мені його торкатися, останнім часом Нінохара підмічав, як палко я вивчаю зорі, тож все дійшло до того, що він дозволив мені потримати телескопа в себе.

Заради Хаджікано я зробив усе, щоб отримати цей телескоп. Тепер мені було неприємно навіть на нього дивитися. Він був символом мого провалу, символом моєї поразки. Останні декілька днів я намагався уникати телескопа, щоб він навіть в поле мого зору не попадав, але все одно відчував його присутність у кутку, навіть якщо не дивився на нього прямо. «Мені вже дійсно слід повернути його Нінохарі», подумав я.

Піднявши своє важке тіло, я схопив футляр, в якому лежали тубус з лінзою та штатив, і вийшов з будинку. Сонце досі сяяло, але його промені були слабкими; вони більше не обпікали шкіру. Дорога була брудною від багнюки, що залишив трактор. Можливо десь розпалили гриль, бо у вітрі відчувався теплий запах смажених сосисок.

Коли я міцно перехопив футляр із телескопом, щоб не впустити його, і почав іти, перед моїм будинком зупинилася знайома блакитна машина. На місці водія знаходився Масафумі. Виглядало все так, наче те, що він побачив мене, а тому зупинився, не було випадковістю.

— Ая кличе тебе, — сказав Масафумі і вказав на пасажирське сидіння. — Застрибуй.

Я кивнув і сів у машину.

— Просто щоб ти знав, розпитувати про ситуацію у мене буде марною тратою часу.

Масафумі дістав недопалок сигарети з попільнички, наповненої попелом, що нагадувала насіння соняшника, вклав у рота і запалив запальничкою. Потім він зморщив лице, наче це було огидно, і видихнув дим.

— Ая лише попросила мене привезти тебе, тож я не знаю жодних деталей. Вона чекає в лікарні, тому розпитаєш її там. Мені сказали лише, що в лікарні лежить її сестра, яку відсьогодні можна відвідувати.

— Інакше кажучи, Ая хоче, щоб я побачився з Хаджікано — е-е, її сестрою? — спитав я, не до кінця вірячи.

— Я вже казав, що не знаю, — нещасливо промовив Масафумі, досі тримаючи у роті сигарету. — Можливо Аї просто прийшлося залишитися біля лікарні, розумієш?

Я кивнув. Він був правий. Існувала імовірність того, що Ая просто хотіла поговорити зі мною, але мала наглядати за Хаджікано в лікарні, тож і попросила Масафумі привезти мене до неї.

За вершиною вузького, звивистого горба знаходилася маленька місцева лікарня, оточена густим лісом. Масафумі висадив мене на повороті, сказавши: «Я маю купу роботи в лабораторії, тож додому доберешся сам», і поспішно поїхав. Я озирнувся, виглядаючи Аю, але не помітив її. Вирішивши, що безпечніше буде почекати тут, ніж бігати навкруги у пошуках, я присів на край клумби, поклав на коліна футляр із телескопом і став чекати.

Напроти лікарні протікала велика річка. Її русло вкривали рослини заввишки з людей, тож не було зрозуміло, скільки простору займала земля, а скільки вода. Щільна рослинність навіть зайняла більшість місця на березі вздовж узбіччя дороги, тож не схоже, що там можна було прогулюватися. За річкою я побачив гори, вкриті густою зеленню, від підніжжя до середини котрих здіймалися декілька сталевих веж. Чекаючи на Аю, я розсіяно споглядав мирний краєвид, ні на чому конкретному не зосереджуючись.

Через деякий час з головного входу вийшла Ая. На ній була футболка і джинсова спідниця з пошарпаними краями. Макіяж її був неохайним, як і зачіска, а сама вона виглядала так, наче постаріла на роки три з тих пір, як ми востаннє бачилися.

— Вибач, що так зненацька покликала, — Ая змучено всміхнулася. — Ще буде треба пізніше віддячити Масафумі. Ну, ходімо…

— Заждіть секунду, — я квапливо її зупинив. — Ви відведете мене до Юі?

— Ну, звісно. Чи ти знаєш когось іншого, хто зараз лежить у лікарні?

— Нічого подібного. Але мені здається, що моя зустріч з Юі прямо зараз дасть зовсім протилежний ефект. Ви сказали їй, що я прийду?

— Ні. Але розслабся, все добре, — вона всміхнулася, проте її очі залишилися порожніми. — Юі виглядає більш розслабленою, ніж за останні роки. Просто…

Вона обірвала власні слова, наче дещо переосмислила.

— …ні, тобі слід особисто з нею зустрітися, замість того, щоб я пояснювала.

Коли я пройшов крізь двері, то мене оповив неповторний запах дезінфікуючого засобу та пацієнтів. Флуоресцентні лампи в коридорах випромінювали бліде блакитне сяйво, через що вже-похмурий інтер’єр лікарні видавався навіть ще більш незатишним. Лінолеум був місцями у плямах, а старий диван напроти стійки реєстрації несказанно пошарпаним — його явно неодноразово ремонтували.

Отримавши пропуски відвідувачів на стійці реєстрації, Ая провела мене до ліфту, і ми піднялися на четвертий поверх. Ая зупинилася перед палатою з відчиненими дверима і без слів вказала всередину. Звідти, де я стояв, я не міг побачити, що там відбувалося, проте помітив на вході табличку з написаним на ній ім’ям «Хаджікано Юі». Там також було місце для ще трьох табличок, однак воно було порожнім. Значить це кімната на чотирьох людей, але зараз її займала лише Хаджікано.

Я поклав руку на груди, зробив глибокий вдих, знову подивися на табличку з ім’ям Хаджікано і рішуче ступив у лікарняну палату.

У тісній кімнатці ліжка були розташовані в чотирьох кутах, а Хаджікано знаходилася на задньому правому від дверей. Вона була вдягнута в бліду блакитну сукню і поглинута читанням дечого, що нагадувало товстий зошит, тож, схоже, мене не помітила. Що вона так палко читала? Я тихо підійшов і вгледівся в те, що вона тримала в руках. Я не розібрав змісту, але побачив багацько коротких від руки написаних речень.

І тоді Хаджікано нарешті помітила мою присутність. Вона здригнулася, хутко закрила зошит і поклала його на тумбочку біля ліжка, щоб сховати його від мене.

А коли подивилася мені в очі, то сором’язливо схилила голову.

Від цієї реакції мені стало так не по собі, що і словами не передати.

— Хаджікано, — голос, який я ледве вичавив зі свого горла, не відчувався моїм власним. — Чи могла б ти…

— Е-ем, вибач, — перервала Хаджікано. — Перш ніж ти почнеш говорити, я хочу в дечому впевнитися…

Вона схилила голову і жалібно зіщулилася, а потім повільно вдихнула і заговорила так, наче їй важко було думати.

— Як тебе звати?

Перед очима все попливло, у вухах так гучно задзвеніло, неначе саме через це у свідомості помутніло.

 

Поки я стояв там, втративши дар мови, Хаджікано невинно мовила:

— Місце, в якому я знаходжуся, це палата в лікарні… Те, у чому я сплю, це ліжко. За вікном ростуть дерева кеякі, а пора року зараз літо. Я не забула подібного. Як бачиш, я також можу чітко говорити. Але коли я дивлюся в дзеркало, то не відчуваю, що бачу там себе. Наче дивлюся на старшу родичку.

Для будь-кого стало б зрозумілим, що це ознаки втрати пам’яті — а більш конкретно, то ретроградної амнезії*. Можливо так вона рефлекторно втікала від душевних ран. Або, можливо, пам’ять пошкодилася від нестачі кисню. Але все це не є важливим.

Я переживав не через те, що викликало втрату пам’яті, а до якого майбутнього це призведе.

— Тож я не знаю, хто ти і які стосунки з тобою мала. Вибач, що говорю подібне, коли ти проробив такий шлях, щоб відвідати мене.

Я дуже добре знав, що радіти цьому є необачним.

Але, потенційно.

Можливо, якби її втрата пам’яті була не тимчасовою, а тривала деякий час.

Чи міг би тоді Фукамачі Йосуке розпочати все наново з Хаджікано Юі?

Але наступні слова Хаджікано роздавили ці надії.

— Однак, на щастя, до того, як я втратила пам’ять, я, схоже, кожен день вела щоденник. Він був у багажу, який принесла мені сестра. Тим не менш, це дуже простий щоденник, який є радше списком подій. А, і мені слід згадати, що тобі не потрібно приховувати того факту, що моє падіння в море було спробою самогубства, а не нещасним випадком…

Хаджікано безтурботно мені всміхнулася.

Я подивився на зошит, що лежав на тумбочці. Якщо подумати, то я пригадую його. У день, коли я увійшов до кімнати Хаджікано за допомогою Аї, він лежав відкритим на столі. Можливо вона якраз писала в ньому до того, як прийшов я.

Той факт, що Хаджікано щодня вела щоденник, був несподіваним, принаймні для мене. Я думав, що вона давно втратила інтерес до власного життя. Хіба хтось буде кожного дня писати в щоденнику, плануючи невдовзі себе вбити? Чи можливо вона продовжувала вести щоденник саме тому, що збиралася покінчити життя самогубством?

Побачивши мій погляд, Хаджікано здвинулася в бік, щоб загородити собою зошит.

— За останні декілька днів я прочитала лише початок, але, схоже, Хаджікано Юі мала сильне бажання себе вбити. Я досі не знайшла нічого, що пояснювало б це, але її певно турбувала ця родима пляма. Чи була втрата пам’яті найкращим способом для неї втекти від свого бажання померти? Як нещасно.

Вона підняла голову, яку весь час тримала опущеною, і вп’ялася поглядом прямо мені в очі з-під волосся.

— Е, отже, я б хотіла дізнатися, як тебе звуть…

— А хіба ти вже не здогадалася? — я ухилився від відповіді, бажаючи хоч трохи відтягнути її засудження. — Ти ж читала свій щоденник, вірно?

— Так, наскільки я розумію, то мене можуть відвідати доволі мало людей, тож я дійсно маю припущення. Просто я не впевнена в ньому.

А потім її погляд раптом зупинився на дечому, що звисало з моєї руки.

— Це…

Хаджікано вказала на футляр телескопа.

— Можливо ти Нінохара Юя?

Довго вагаючись, я, зрештою, повільно кивнув.

Хаджікано всміхнулася тією усмішкою, яку ніколи раніше мені не дарувала.

А-а-а. «То ось як вона усміхається Нінохарі», подумав я.

***

Коли ця довга зустріч скінчилася, а я вийшов із кімнати, Ая, яка схоже весь час сиділа ззовні, насилу підвелася.

— Молодець, Йоччян. Чи мені слід звати тебе Ю-чян?

Я глибоко зітхнув.

— Ви все чули?

— Я вже вічність не бачила, щоб Юі так насолоджувалася. Яка розумна ідея, Нінохара Ює.

Ми спустилися ліфтом на перший поверх, віддали свої пропуски і вийшли назовні. З дерев навколо лікарні линули звуки хіґураші** та ворон, що накладалися одне на одного. На зупинці я перевірив розклад; до наступного автобусу ще двадцять хвилин.

— Що мені робити?.. — спитав я у Аї. — Я не можу просто продовжувати кликати себе Нінохарою Юєю.

— Я хочу дещо уточнити, — сказала Ая. — Нінохара Юя це той хлопець, який подзвонив мені не так давно і розпитував про Юі?

— Все вірно.

— Судячи з нещодавнього, Юі схоже прив’язалася до нього.

— Так. До того, як вона втратила пам’ять, лише до Нінохари вона відчувала приязнь.

— Лише? Хіба їй не подобаєшся ти, Йоччян?

— Вона не ненавидить мене, ось і все. Але Нінохару вона не тільки не ненавиділа, але і справді любила.

— Гм-м, — Ая непевно кивнула. — Тоді чому Нінохара Юя після того дзвінку ніяк більше не зв’язувався з нею?

Трохи подумавши, я сказав:

— Пані Аю, ви ж знали, що ми з Юі кожну ніч ходили до зруйнованого готелю подивитися на зорі, так?

— Ага. І з вами ще ходив Нінохара Юя, вірно?

— Саме так. А ще одним членом нашої команди спостереження за зірками була дівчина на ім’я Оґіуе Чіґуса. Наступного дня, після того, як Юі спробувала себе вбити, вона впала в море і загинула, наче попрямувавши за нею. І Нінохарі здається, що Юі є відповідальною за смерть Оґіуе.

— Зажди, про що ти? — Ая крутнула шиєю. — Навіщо цій Оґіуе стрибати в море, бо так зробила Юі?

— Хоча це лише припущення… — почав я, а потім пояснив. — Минулого літа стався нещасний випадок, через який двох школярок середньої школи знайшли згорілими в сусідньому місті. Нінохара підозрює, що Юі причетна до цього. Все тому, що в той самий час Юі не приходила до школи чотири дні поспіль без попередження. І деякі її однокласниці кажуть, що після тих чотирьох днів її особистість кардинально змінилася.

Ая замислилася.

— Інакше кажучи, Юі єдина, хто вижив з тієї групи самовбивць, а потім вона втягнула Оґіуе в щось схоже?..

Я захоплено кивнув. Вона швидко думала, на це була здатна лише сестра Хаджікано.

— Звісно, це лише те, до чого додумався Нінохара. Я переконаний, що спроба самогубства Юі не має прямого відношення до смерті Оґіуе.

— Зрозуміла, — Ая закрила очі, задумавшись. — В будь-якому випадку, цей хлопець Нінохара вирішив покинути Юі? Тому він не збирається її відвідувати.

— Гадаю, можна і так сказати.

— І все ж Юі цього не знає. Вона досі не зрозуміла, що її покинула людина, якій вона довіряла. Адже з’явився хлопець, що назвав себе Нінохарою Юєю.

Я опустив плечі.

— Мені шкода. Не слід було так брехати.

— Справді? Я особисто думаю, що це була гарна ідея.

— Ви зараз серйозно?

— Звісно. Чи ти мав намір прямо зараз повернутися до тієї кімнати і сказати: «Вибач, все це було брехнею. Я не Нінохара Юя, а Фукамачі Йосуке. До того ж справжній Нінохара Юя більше ніколи не хоче тебе бачити знову»? — Ая розсміялася. — Все добре. Юі виглядала дійсно щасливою та і для тебе це вигідно, вірно, Йоччян? Навіть якщо вона випадково дізнається, якщо добре все поясниш, то, ну, можливо вона не пробачить тебе, але, гадаю, хоча б це прийме.

— Сумніваюся, — я похитав головою. — Чому ви взагалі віддали щоденник Юі, пані Ає? Який сенс у тому, щоб повертати їй спогади? Хіба ви не вважаєте, що їй краще і надалі нічого не пам’ятати заради її щастя?

— Так, можливо ти і правий, Йоччян, — погодилася Ая. — Але я хотіла, щоб вона подивилася на своє життя з об’єктивної точки зору. Щоб побачила себе від третього лиця і зрозуміла, якими дурними ідеями була одержима. Тому що це єдине, що вона може зробити зараз, вірно?

Прибув автобус. Я кивнув Аї і встав на сходинки.

— Ти ж прийдеш і завтра, чи не так? — спитала вона позаду.

Я озирнувся.

— Який сенс мені приходити?

— Ем, Йоччян, — гучніше мовила Ая, щоб її було чутно за звуком двигуна. — Я покликала тебе сюди не тому, що хотіла, щоб хтось втішив Юі. На жаль, я не така добра сестра. Я лише хочу знати, наскільки далеко може зайти казкове кохання одного хлопця в такій складній ситуації. Я лише хочу побачити, як все скінчиться.

Водій сказав мені поспішати, бо двері вже зачиняються. Я піднявся сходинками і сів на найближче сидіння, а прямо після цього автобус поїхав.

Я відкинувся на спинку сидіння, закрив очі і подумки прокрутив усю розмову. І в черговий раз переконався, що завтра знову навідаюся до лікарняної палати. Складно було відмовити цьому запрошенню. Навіть якщо я дурив Хаджікано, навіть якщо використовував друга, я відчував, що це дозволить мені зблизитися з нею так само, як і чотири роки тому. Все інше стало неважливим. Зрештою, як і казала Чіґуса, я і справді був поганою людиною.

Коли автобус під’їхав до моєї зупинки, сонце вже почало сідати. Йдучи торговельним районом, я почув дзеленчання телефону, як і в той далекий день. Давно я вже його не чув. Коли я востаннє отримував дзвінок від тієї жінки? Гадаю, на другий день літніх канікул, коли вона згадала «Русалоньку» як приклад, щоб пояснити покарання за програш у парі.

— Це вперше, коли ви використовуєте такі засоби, — здивовано мовила жінка, коли я приклав слухавку до вуха. — Я не очікувала, що ви прикриєтеся ім’ям іншої людини, щоб наблизитися до Хаджікано. Не дуже й чесно, хіба ні?..

— Я не хочу вислуховувати лекції про чесність, коли ви одночасно запропонували парі мені й Оґіуе, — відповів я. — Неважливо, як все б обернулося, один з нас мусив програти своє парі, чи не так?

— Якщо не бажали смерті Оґіуе, то повинні були її покохати. Саме ви її покинули, — сказала жінка так, ніби вся відповідальність лежала на мені. — А тепер… Фукамачі. Я повинна тебе попередити. Прямо зараз для Хаджікано ти не Фукамачі Йосуке, а Нінохара Юя. Скажімо, що ваші стосунки розвинуться і між вами виникне взаємне кохання. Навіть якщо так станеться, то вона буде любити Нінохару Юю, який виглядає і розмовляє, як ти. Я не можу зарахувати це як перемогу в парі.

— О, я це знаю. Я прикидаюся Нінохарою не тому, що хочу так виграти парі. Я роблю це лише тому, що хочу.

Недовго помовчавши, жінка мовила:

— Цим ти визнаєш, що тобі все одно, якщо програєш парі?

— Не зовсім так. Звісно я боюся померти. Але прямо зараз я щасливий бачити так зблизька усмішку Хаджікано. Зустріти кінець, поки я очарований нею… дивно, але це не так вже і погано звучить, — відповів я, а потім засміявся. — Ну, гадаю, ви не зрозумієте.

— Он воно як, — прямо відповіла жінка, але я розчув, що її голос трохи більш роздратований, ніж зазвичай. — У будь-якому випадку, те, що ти зробив, є прямим порушенням правил. І через це ти отримаєш відповідне покарання.

— Покарання?

— Відтепер тобі заборонено розкривати свою справжню особистість перед Хаджікано, — повідомила мене жінка. — Оскільки ти назвав себе Нінохарою Юєю, то я зроблю так, щоб ти прикидався ним до самого кінця.

— Ага. Вибірково будете відбирати мій голос, коли я спробую назвати своє ім’я. Це робить все дуже схожим на Русалоньку, — стримано вимовив я. — І тепер безнадійно сподіватися на перемогу, га?

— Для твого відома, саме ти порушив правила, — холодно відзначила жінка. — Ну, тоді з нетерпінням чекаю тридцять першого серпня, Фукамачі Йосуке, що носить ім’я Нінохари Юї.

Я почув, як завершився дзвінок. Поклавши назад слухавку, я продовжив іти торговельним районом.

І ось так я провів решту одинадцять днів літніх канікул у ролі Нінохари Юї.

---

*з пам'яті випадають події певного відрізку часу (години, дні, місяці), що передували захворюванню.

**різновид цикад.