Наступного дня до мого будинку навідався Нінохара. Він дзвонив у двері декілька разів із десятисекундними проміжками, і хоч я чув цей звук, не зміг розпізнати в ньому дверний дзвінок, тож не відразу зрозумів, що до мене прийшов гість.
Я повільно піднявся з ліжка, вийшов із затемненої через закриті фіранки кімнати і спустився сходами, поки світло засліплювало мене. Від того, як дзеленчав дзвінок, я зрозумів, що моїм гостем є Нінохара. Для нього не є незвичним ось так особисто навідуватися до мене непоміченим. Можливо до нього швидко дійшло, що сталося з Хаджікано, чи Чіґусою, чи з ними двома.
Я відкрив двері і Нінохара наблизився до мене. Його лице, що для нього нехарактерно, було повно переживання й квапливості.
— Як багато тобі відомо? — спитав він.
— Певно буде швидше, якщо почнеш ти, — я пройшов повз нього і сів на верхні сходинки назовні. — Як багато відомо тобі?
Якийсь час Нінохара дивився на мене так, наче хотів щось сказати, але кінець кінцем опустив плечі і сів поруч зі мною.
— Вчора в обід я отримав дзвінок від Чіґуси, — він витягнув із карману сигарету і неспокійно запалив її. — Ми обмінялися номерами, але це вперше, коли вона мені зателефонувала. Я був здивований, спитав: «Що сталося?». А тоді Чіґуса сказала: «Слухаєш, Нінохаро? Послухай уважно те, що я збираюся сказати». Я не знав, про що йшла мова, проте погодився.
Це напевно сталося перед тим, як я прийшов до будинку Чіґуси. Значить вона не тільки залишила мені листа, але й повідомлення з Нінохарою у формі дзвінку.
Нінохара продовжив.
— Сказала вона мало, проте я зовсім не зміг розібрати значення. «Віднині може статися низка дивних явищ. Але, будь ласка, не звинувачуй нікого», сказала Чіґуса. «І це все?», спитав я. «Це все», відповіла вона. І відразу після цього вона поклала слухавку. Це, звісно, було дивно, але вчора була добра погода для спостереження за зірками, тож я вирішив, що просто особисто в неї запитаю.
— Дивні явища… — повторив я. — Так сказала Оґіуе?
— Так, саме це, слово в слово. А минулої ночі у готелю я був один-єдиний. «Про яке таке «дивне явище» говорила Чіґуса?», задумався я. Проте відчував, що щось не сходиться. Мені здається, що Чіґуса описала б таку подію якось по-іншому, а не «дивним явищем». Тож я подумав: можливо вони троє не з’явилися якраз через вплив «дивних явищ», що вже сталися?
— Тож ти зателефонував Оґіуе.
— Так. Я подзвонив до її будинку сьогодні в обід, але ніхто не відповів. У мене виникло погане передчуття, тож я з перервами продовжував дзвонити. Увечері хтось нарешті зняв слухавку. Схоже, мати Чіґуси. Я спитав, чи вдома вона, але отримав незв’язну відповідь. Наче вона дійсно була ошелешена. Я відразу відчув, що сталося щось реально погане. Я сказав, що є близьким другом Чіґуси, і вона зненацька так сильно розплакалася. А потім сказала, що цього ранку Чіґуса потонула.
— Потонула? — інстинктивно повторив я. Чіґуса точно перетворилася на морську піну і зникла прямо переді мною. Але щоб знати напевно причину смерті, вони повинні знайти її тіло. — Де вони?..
— Її прибило до берегу в сусідньому місті. Хтось відразу викликав швидку, але вже було запізно. Матері Чіґуси прийшлося пройти через деякі формальності через смерть доньки в нещасному випадку, тож, гадаю, вона займалася необхідними документами, коли я подзвонив. Я настільки був шокованим, що навіть не зміг висловити співчуття. Чіґуса померла? Трохи складно в таке повірити. Але водночас з цим глибоко в душі я знав… то це було «дивним явищем».
Як тільки Нінохара закінчив першу сигарету, негайно запалив другу. Наче намагався приховати свої емоції за палінням.
— Я дійшов висновку, що Чіґуса знала про свою близьку смерть. А це призводить до імовірності, що її смерть була не нещасним випадком, а самовбивством. Але я не зміг вигадати жодної причини, чому Чіґуса б мала померти. Звісно, для неї не було надії на взаємне кохання, проте вона не з тих дівчат, які б вбили себе через подібне. І зненацька до мене дійшло, що ти можеш щось знати, тому я зателефонував, але тебе не було вдома. Тож тоді я подзвонив до будинку Хаджікано.
Як тільки він вимовив прізвище Хаджікано, його переважно рівний тон почав тремтіти. Здавалося, що він більш напрочуд розлючений чимось, ніж засмучений.
— Слухавку зняла мати Хаджікано. Я спитав, чи вдома та, і знову отримав розпливчасту, невиразну відповідь. Як і тоді з матір'ю Чіґуси, я сказав, що є близьким другом Хаджікано, але її мати була сильно обережна. Після довгого допиту слухавку передали молодій дівчині. Гадаю, то була старша сестра Хаджікано. Вона поставила декілька запитань, щоб впевнитися, що я дійсно є другом. Як тільки вона зрозуміла, що я не брешу, то вибачилася за свої підозри, а потім пояснила, що сталося з Хаджікано.
Тут Нінохара зупинився, схоже спостерігаючи за моєю реакцію.
— Це сталося в інший час, в іншому місці, проте Хаджікано мало не потонула, прямо як Чіґуса, — закінчив замість нього я. — Вірно?
— Та що в дідька відбувається? — Нінохара кинув сигарету під ноги та розтоптав її об землю. — Ти щось знаєш, чи не так?
— Ні, більше за це мені не відомо.
— Але ти принаймні маєш якісь здогадки?
— Не знаю, — я похитав головою. — Послухай, Нінохаро. Вибач, але якийсь час я хочу побути на самоті. Я досі не прийняв цього всього, тож потребую з усім розібратися. Якщо до чогось дійду, то зв’яжуся з тобою. Тож можеш поки піти?
Нінохара пильно спостерігав за найменшими змінами у моєму виразі обличчя, намагаючись проаналізувати мене. І, можливо, побачивши, що мені дійсно сумно, він смиренно зітхнув.
— Я зроблю все можливе, щоб дізнатися причину цих двох випадків. Я продовжу копати, допоки не знайду відповіді, що мене задовольнить. І якщо я з’ясую, що смерть Чіґуси не була нещасним випадком, а справою чиїхось рук, то відшукаю винуватця і розіб’ю його в пух і прах. Змушу пройти через те, що довелося пройти Чіґусі.
Нінохара піднявся і ногою викинув недопалок у жолоб.
— Подзвони, коли передумаєш. Побачимося.
— Ага, зрозумів.
Як тільки Нінохара пішов, я повернувся до своєї кімнати і ліг на футон. Почувши офіційну правду про смерть Чіґуси, я відчув, наче хтось таємно оголив частину мого тіла.
Я сказав Нінохарі: «більше за це мені не відомо». Очевидно, що це брехня. Я щонайменше знав у подробицях, як насправді загинула Чіґуса. Ба більше, в залежності, з якого боку на це дивитися, я, по суті, її вбив.
А в листі, який мені залишила Чіґуса, знаходилася інформація про «гріх» Хаджікано, який та намагається спокутувати. Про те, що сталося в ті чотири пусті дні. Заради мене Чіґуса дослідила це і дійшла того, що вважала правдою.
«Гадаю, я повинна була сказати тобі про це раніше, Фукамачі», написала вона. «Але я боялася, що видамся неприємною дівчиною, яка намагається усунути свою суперницю, тому і мовчала. Пробач».
Коли я прочитав те, то відчув, що інтуїтивно зрозумів, чому Хаджікано мусила себе вбити саме в цей час.
Можливо Хаджікано насолоджувалася цими спостереженнями за зірками більше, ніж будь-хто інший.
Ось чому вона відчувала, що не може бути єдиною, хто продовжує жити.
***
Стоячи перед дзеркалом у ванні, я зняв з маркера ковпачок і тицьнув ним собі під око. Хоч я і дуже пильно придивлявся до неї, чорна цятка все одно здавалася мені дуже натуральною на шкірі. Якийсь незнайомець точно б подумав, що це справжня плачуча родимка.
Відтоді, як до мого будинку навідався Нінохара, минуло два дні. У цей час я залишався в своїй кімнаті із закритими фіранками, розпитуючи себе про це та інше. Чи не повинен я був вивести Хаджікано з кімнати? Чи через моє втручання Хаджікано знову спробувала себе вбити? Чи справді не було ніякого способу врятувати Чіґусу? Якби я раніше здався щодо Хаджікано, то зміг принаймні б врятувати життя Чіґусі? Невже це ніхто інший, як я довів все до найгіршого кінцевого наслідку? Розпочавши усе обмірковувати, я не зміг зупинитися. Я відчував, наче все, що я робив, виявилося хибним.
Лежачи на футоні і витріщаючись у стелю весь день, я зрозумів, чому Хаджікано залишалася в своїй затемненій кімнаті. Як тільки вас захоплює у вихор каяття, ви починаєте безсильно думати, що будь-які ваші дії лише погіршать ситуацію, тож навіть вийти з кімнати стає випробуванням. А іноді вас охоплює розпливчасте бажання смерті. Наче на вас наклали якесь закляття.
Назовні досі чулося дзижчання цикад, проте у порівнянні з минулим тижнем воно стало тихішим. І сонце тепер, здається, сідало куди швидше. Спекотні дні спекотними днями, але я ніколи ще не відчував такої спеки, як в останні днів десять.
Що настане першим: кінець літа чи моя смерть? Якщо можливо, я б хотів полишити цей світ до кінця літа. До того, як розсіюються купчасто-дощові хмари, до того, як зникнуть цикади, до того, як зів’януть соняшники. Залишаючи все останнім, почуваєшся найбільш самотньо.
Вранці двадцятого серпня мені подзвонили. До того моменту мені стало складно навіть їсти, але у мить, як я почув дзвінок, моє тіло негайно відреагувало. Гадаю, воно досі не забуло радості, коли я спілкувався по телефону з Хаджікано.
Дзвонив Нінохара.
— Останні чотири дні я де тільки не побував, — сказав він. — Але завдяки цьому я склав загальну картину всього, що сталося.
— Загальну картину? — повторив я, думаючи, що він нізащо б не зрозумів усього лише за чотири дні, включаючи парі з жінкою по той бік слухавки.
— Ага. Я здебільшого зрозумів, чому вони двоє впали в море. Я покопався в історіях Чіґуси і Хаджікано.
— Га? Як?
— Спочатку, Чіґуса, — продовжив він, ігноруючи моє питання. — У її історії явно не було нічого поганого. Вона ніколи ні з ким не сварилася і, схоже, вела спокійне життя. Єдиним винятком було те, що від початкової школи до нещодавно вона знаходилася в інвалідному візку, пошкодивши хребці у нещасному випадку, а тому не могла довго стояти. Однак віднедавна нарешті знову змогла ходити.
— І, — підштовхнув я, — що там з Хаджікано?
— Тут все навпаки, — сказав він так, наче зачитував погані новини. — Я попитав минулих однокласниць Хаджікано, і всі вони твердили одне й те саме. «Вона не завжди такою була». «Вона була чесною, життєрадісною, її всі любили». Схоже, цю зміну можна пов’язати з родимою плямою, яка з’явилася на її обличчі взимку другого року середньої школи. Після цього її особистість поступово змінювалася, і півроку потому вона стала неначе іншою людиною. Ось що всі думають. Але деякі мають інакші припущення… Влітку, на третьому році, Хаджікано без усілякого попередження не приходила до школи чотири дні поспіль. І саме в ті чотири дні чесна, життєрадісна, усіма любима Хаджікано перетворилася на мовчазну та похмуру дівчину, якою є й понині… Ось що вони думали.
Крізь телефон я почув, як він присів на диван.
— Логічно вважати, що перша теорія є більш обґрунтованою. Особистості людей не змінюються за чотири чи п’ять днів. Але з якоїсь причини я відчував, що ці пусті чотири дні є ключем до відповідей моїх сумнівів. Коротко кажучи, моя здогадка виявилася правдивою… Хаджікано була відсутня прямо перед початком літніх канікул, десь дванадцятого липня. Я перевірив, що сталося з Хаджікано у цей проміжок часу. Розширивши пошуки від її класу до року, а потім до всієї школи, я натрапив на курйозний випадок. Все сталося в сусідньому місті, на другий день з тих чотирьох пустих. Того дня в одних руїнах в горах знайшли обвуглені тіла двох школярок середньої школи. В новинах сказали, що то було самогубство, навіть була передсмертна записка.
Вражений його детективними навичками, я мовив:
— Я пам’ятаю. Це потрапило в новини і навіть згадувалося на шкільних зборах.
— Так, про цей нещасний випадок знали всі. Але тоді я не зміг побачити, що могло зв’язувати ті дві мертві дівчини і Хаджікано. Однак я був незвично переконаний. Це не могло бути простим збігом, що їхні смерті і відсутність Хаджікано у ті чотири дні перетиналися. Поки я продовжував копати, то, звісно, зміг знайти те, що пов’язувало їх з Хаджікано. Усі троє були в одному класі на першому році початкової школи. І ось тут я припустив дещо божевільне… А якщо це жахливе самогубство від пожежі в руїнах планувалося не для двох людей, а для трьох? А якщо замість двох мали знайти три обвуглених тіла, проте одне з них втекло?
У мене забракло слів.
Нінохара дійсно настільки далеко просунувся всього за чотири дні?..
Він продовжив.
— Це була цікава теорія, проте надто виходила за рамки логіки. Я не мав жодного доказу. Якби я знав, що було в передсмертній записці, то правда була б очевидною, але, на жаль, я не маю таких зв’язків. І тільки я збирався здатися, як отримав дзвінок від друга, який почув, що я розпитую учнів середньої школи Міцуба. Виявилося, що він знав учителя в тій школі. Він сказав, що я можу зустрітися з ним у будь-який час, якщо мені цікаво.
— Тож наступного дня я пішов зустрітися з тим учителем і розповів йому свою абсурдну теорію з надзвичайною серйозністю. Я думав, що він відразу усе заперечить. Але коли я закінчив, учитель почухав пальцями брову, а потім видав ось що. «Від мене ти нічого не почуєш, проте було б незвично, якби цього не сталося». Хіба не думаєш, що це дивно?.. Хіба зазвичай люди не натякають на заперечення, коли кажуть «від мене ти нічого не почуєш»?
— Тут немає нічого дивного, — відповів я. — Одним словом ти кажеш, що твоя теорія виявилася правдивою?
Почувши мій придушений смішок, Нінохара роздратувався.
— Що смішного?
— Ні, я сміявся не з тебе, Нінохаро. Мене просто дуже насмішило те, що ти докопався до правди всього за чотири дні, коли я не зміг цього зробити за місяць.
Нінохара ковтнув.
— Я знав це. Тобі ж про все було відомо?
— Ага. Однак я дізнався про причину самогубства Хаджікано лише після того, як вона стрибнула в море, тож все одно вже було запізно.
Те, що розповів мені Нінохара, було здебільшого тим самим, що Чіґуса написала в своєму листі. Їхній підхід до таємниці та процеси мислення дещо збігалися, і дійшли вони тих самих висновків. Два окремі логічні бачення заповнили прогалини одне в одному, тож, схоже, більше не залишалося місця для сумнівів: Хаджікано була причетна до самогубства тих двох учениць середньої школи у сусідньому місті.
Переставши сміятися, я зібрався з духом.
— Гей, Нінохаро. Не знаю коли, але скоро я зможу зустрітися з Хаджікано у лікарні. Підеш тоді зі мною? Вона тобою захоплюється.
— Вибач, але я не можу, — холодно відмовився він. — Я досі не впевнений у зв’язку між нелогічною смертю Чіґуси і спробою самогубства Хаджікано. Але одне я можу сказати напевно. З якоїсь причини, щоразу, як Хаджікано намагається померти, їй це не вдається, проте натомість гинуть люди навколо неї. Або може моя теорія, що Хаджікано підштовхнула Чіґусу до самогубства, є хибною… І причина її смерті взагалі є разюче іншою, а я тут просто надумую змови. Але, в будь-якому випадку, три людини, які були сильно пов’язані з Хаджікано, мертві. Це незаперечний факт.
На декілька секунд він змовк, наче даючи час усвідомити його слова.
— Я більше не хочу ніяк бути з нею пов’язаним. Тобі краще остерігатися теж, Фукамачі. А інакше ти можеш просто стати четвертим. І тепер, коли Чіґуси не стало, я більше не маю причини приходити на той дах... Наші ночі спостереження за зірками скінчилися. Бувай.
Дзвінок завершився.
Я поклав слухавку, повернувся до своєї темної кімнати і знову ліг на футон. У кутку кімнати я помітив футляр із телескопом. У день, коли ми споглядали метеоритний потік Персеїди, Нінохара сказав: «Я зовсім забув, що телескоп тільки буде заважати», тож віддав мені на збереження. Хоча нещодавно він навіть не дозволяв мені його торкатися, останнім часом Нінохара підмічав, як палко я вивчаю зорі, тож все дійшло до того, що він дозволив мені потримати телескопа в себе.
Заради Хаджікано я зробив усе, щоб отримати цей телескоп. Тепер мені було неприємно навіть на нього дивитися. Він був символом мого провалу, символом моєї поразки. Останні декілька днів я намагався уникати телескопа, щоб він навіть в поле мого зору не попадав, але все одно відчував його присутність у кутку, навіть якщо не дивився на нього прямо. «Мені вже дійсно слід повернути його Нінохарі», подумав я.
Піднявши своє важке тіло, я схопив футляр, в якому лежали тубус з лінзою та штатив, і вийшов з будинку. Сонце досі сяяло, але його промені були слабкими; вони більше не обпікали шкіру. Дорога була брудною від багнюки, що залишив трактор. Можливо десь розпалили гриль, бо у вітрі відчувався теплий запах смажених сосисок.
Коли я міцно перехопив футляр із телескопом, щоб не впустити його, і почав іти, перед моїм будинком зупинилася знайома блакитна машина. На місці водія знаходився Масафумі. Виглядало все так, наче те, що він побачив мене, а тому зупинився, не було випадковістю.
— Ая кличе тебе, — сказав Масафумі і вказав на пасажирське сидіння. — Застрибуй.
Я кивнув і сів у машину.
— Просто щоб ти знав, розпитувати про ситуацію у мене буде марною тратою часу.
Масафумі дістав недопалок сигарети з попільнички, наповненої попелом, що нагадувала насіння соняшника, вклав у рота і запалив запальничкою. Потім він зморщив лице, наче це було огидно, і видихнув дим.
— Ая лише попросила мене привезти тебе, тож я не знаю жодних деталей. Вона чекає в лікарні, тому розпитаєш її там. Мені сказали лише, що в лікарні лежить її сестра, яку відсьогодні можна відвідувати.
— Інакше кажучи, Ая хоче, щоб я побачився з Хаджікано — е-е, її сестрою? — спитав я, не до кінця вірячи.
— Я вже казав, що не знаю, — нещасливо промовив Масафумі, досі тримаючи у роті сигарету. — Можливо Аї просто прийшлося залишитися біля лікарні, розумієш?
Я кивнув. Він був правий. Існувала імовірність того, що Ая просто хотіла поговорити зі мною, але мала наглядати за Хаджікано в лікарні, тож і попросила Масафумі привезти мене до неї.
За вершиною вузького, звивистого горба знаходилася маленька місцева лікарня, оточена густим лісом. Масафумі висадив мене на повороті, сказавши: «Я маю купу роботи в лабораторії, тож додому доберешся сам», і поспішно поїхав. Я озирнувся, виглядаючи Аю, але не помітив її. Вирішивши, що безпечніше буде почекати тут, ніж бігати навкруги у пошуках, я присів на край клумби, поклав на коліна футляр із телескопом і став чекати.
Напроти лікарні протікала велика річка. Її русло вкривали рослини заввишки з людей, тож не було зрозуміло, скільки простору займала земля, а скільки вода. Щільна рослинність навіть зайняла більшість місця на березі вздовж узбіччя дороги, тож не схоже, що там можна було прогулюватися. За річкою я побачив гори, вкриті густою зеленню, від підніжжя до середини котрих здіймалися декілька сталевих веж. Чекаючи на Аю, я розсіяно споглядав мирний краєвид, ні на чому конкретному не зосереджуючись.
Через деякий час з головного входу вийшла Ая. На ній була футболка і джинсова спідниця з пошарпаними краями. Макіяж її був неохайним, як і зачіска, а сама вона виглядала так, наче постаріла на роки три з тих пір, як ми востаннє бачилися.
— Вибач, що так зненацька покликала, — Ая змучено всміхнулася. — Ще буде треба пізніше віддячити Масафумі. Ну, ходімо…
— Заждіть секунду, — я квапливо її зупинив. — Ви відведете мене до Юі?
— Ну, звісно. Чи ти знаєш когось іншого, хто зараз лежить у лікарні?
— Нічого подібного. Але мені здається, що моя зустріч з Юі прямо зараз дасть зовсім протилежний ефект. Ви сказали їй, що я прийду?
— Ні. Але розслабся, все добре, — вона всміхнулася, проте її очі залишилися порожніми. — Юі виглядає більш розслабленою, ніж за останні роки. Просто…
Вона обірвала власні слова, наче дещо переосмислила.
— …ні, тобі слід особисто з нею зустрітися, замість того, щоб я пояснювала.
Коли я пройшов крізь двері, то мене оповив неповторний запах дезінфікуючого засобу та пацієнтів. Флуоресцентні лампи в коридорах випромінювали бліде блакитне сяйво, через що вже-похмурий інтер’єр лікарні видавався навіть ще більш незатишним. Лінолеум був місцями у плямах, а старий диван напроти стійки реєстрації несказанно пошарпаним — його явно неодноразово ремонтували.
Отримавши пропуски відвідувачів на стійці реєстрації, Ая провела мене до ліфту, і ми піднялися на четвертий поверх. Ая зупинилася перед палатою з відчиненими дверима і без слів вказала всередину. Звідти, де я стояв, я не міг побачити, що там відбувалося, проте помітив на вході табличку з написаним на ній ім’ям «Хаджікано Юі». Там також було місце для ще трьох табличок, однак воно було порожнім. Значить це кімната на чотирьох людей, але зараз її займала лише Хаджікано.
Я поклав руку на груди, зробив глибокий вдих, знову подивися на табличку з ім’ям Хаджікано і рішуче ступив у лікарняну палату.
У тісній кімнатці ліжка були розташовані в чотирьох кутах, а Хаджікано знаходилася на задньому правому від дверей. Вона була вдягнута в бліду блакитну сукню і поглинута читанням дечого, що нагадувало товстий зошит, тож, схоже, мене не помітила. Що вона так палко читала? Я тихо підійшов і вгледівся в те, що вона тримала в руках. Я не розібрав змісту, але побачив багацько коротких від руки написаних речень.
І тоді Хаджікано нарешті помітила мою присутність. Вона здригнулася, хутко закрила зошит і поклала його на тумбочку біля ліжка, щоб сховати його від мене.
А коли подивилася мені в очі, то сором’язливо схилила голову.
Від цієї реакції мені стало так не по собі, що і словами не передати.
— Хаджікано, — голос, який я ледве вичавив зі свого горла, не відчувався моїм власним. — Чи могла б ти…
— Е-ем, вибач, — перервала Хаджікано. — Перш ніж ти почнеш говорити, я хочу в дечому впевнитися…
Вона схилила голову і жалібно зіщулилася, а потім повільно вдихнула і заговорила так, наче їй важко було думати.
— Як тебе звати?
Перед очима все попливло, у вухах так гучно задзвеніло, неначе саме через це у свідомості помутніло.
Поки я стояв там, втративши дар мови, Хаджікано невинно мовила:
— Місце, в якому я знаходжуся, це палата в лікарні… Те, у чому я сплю, це ліжко. За вікном ростуть дерева кеякі, а пора року зараз літо. Я не забула подібного. Як бачиш, я також можу чітко говорити. Але коли я дивлюся в дзеркало, то не відчуваю, що бачу там себе. Наче дивлюся на старшу родичку.
Для будь-кого стало б зрозумілим, що це ознаки втрати пам’яті — а більш конкретно, то ретроградної амнезії*. Можливо так вона рефлекторно втікала від душевних ран. Або, можливо, пам’ять пошкодилася від нестачі кисню. Але все це не є важливим.
Я переживав не через те, що викликало втрату пам’яті, а до якого майбутнього це призведе.
— Тож я не знаю, хто ти і які стосунки з тобою мала. Вибач, що говорю подібне, коли ти проробив такий шлях, щоб відвідати мене.
Я дуже добре знав, що радіти цьому є необачним.
Але, потенційно.
Можливо, якби її втрата пам’яті була не тимчасовою, а тривала деякий час.
Чи міг би тоді Фукамачі Йосуке розпочати все наново з Хаджікано Юі?
Але наступні слова Хаджікано роздавили ці надії.
— Однак, на щастя, до того, як я втратила пам’ять, я, схоже, кожен день вела щоденник. Він був у багажу, який принесла мені сестра. Тим не менш, це дуже простий щоденник, який є радше списком подій. А, і мені слід згадати, що тобі не потрібно приховувати того факту, що моє падіння в море було спробою самогубства, а не нещасним випадком…
Хаджікано безтурботно мені всміхнулася.
Я подивився на зошит, що лежав на тумбочці. Якщо подумати, то я пригадую його. У день, коли я увійшов до кімнати Хаджікано за допомогою Аї, він лежав відкритим на столі. Можливо вона якраз писала в ньому до того, як прийшов я.
Той факт, що Хаджікано щодня вела щоденник, був несподіваним, принаймні для мене. Я думав, що вона давно втратила інтерес до власного життя. Хіба хтось буде кожного дня писати в щоденнику, плануючи невдовзі себе вбити? Чи можливо вона продовжувала вести щоденник саме тому, що збиралася покінчити життя самогубством?
Побачивши мій погляд, Хаджікано здвинулася в бік, щоб загородити собою зошит.
— За останні декілька днів я прочитала лише початок, але, схоже, Хаджікано Юі мала сильне бажання себе вбити. Я досі не знайшла нічого, що пояснювало б це, але її певно турбувала ця родима пляма. Чи була втрата пам’яті найкращим способом для неї втекти від свого бажання померти? Як нещасно.
Вона підняла голову, яку весь час тримала опущеною, і вп’ялася поглядом прямо мені в очі з-під волосся.
— Е, отже, я б хотіла дізнатися, як тебе звуть…
— А хіба ти вже не здогадалася? — я ухилився від відповіді, бажаючи хоч трохи відтягнути її засудження. — Ти ж читала свій щоденник, вірно?
— Так, наскільки я розумію, то мене можуть відвідати доволі мало людей, тож я дійсно маю припущення. Просто я не впевнена в ньому.
А потім її погляд раптом зупинився на дечому, що звисало з моєї руки.
— Це…
Хаджікано вказала на футляр телескопа.
— Можливо ти Нінохара Юя?
Довго вагаючись, я, зрештою, повільно кивнув.
Хаджікано всміхнулася тією усмішкою, яку ніколи раніше мені не дарувала.
А-а-а. «То ось як вона усміхається Нінохарі», подумав я.
***
Коли ця довга зустріч скінчилася, а я вийшов із кімнати, Ая, яка схоже весь час сиділа ззовні, насилу підвелася.
— Молодець, Йоччян. Чи мені слід звати тебе Ю-чян?
Я глибоко зітхнув.
— Ви все чули?
— Я вже вічність не бачила, щоб Юі так насолоджувалася. Яка розумна ідея, Нінохара Ює.
Ми спустилися ліфтом на перший поверх, віддали свої пропуски і вийшли назовні. З дерев навколо лікарні линули звуки хіґураші** та ворон, що накладалися одне на одного. На зупинці я перевірив розклад; до наступного автобусу ще двадцять хвилин.
— Що мені робити?.. — спитав я у Аї. — Я не можу просто продовжувати кликати себе Нінохарою Юєю.
— Я хочу дещо уточнити, — сказала Ая. — Нінохара Юя це той хлопець, який подзвонив мені не так давно і розпитував про Юі?
— Все вірно.
— Судячи з нещодавнього, Юі схоже прив’язалася до нього.
— Так. До того, як вона втратила пам’ять, лише до Нінохари вона відчувала приязнь.
— Лише? Хіба їй не подобаєшся ти, Йоччян?
— Вона не ненавидить мене, ось і все. Але Нінохару вона не тільки не ненавиділа, але і справді любила.
— Гм-м, — Ая непевно кивнула. — Тоді чому Нінохара Юя після того дзвінку ніяк більше не зв’язувався з нею?
Трохи подумавши, я сказав:
— Пані Аю, ви ж знали, що ми з Юі кожну ніч ходили до зруйнованого готелю подивитися на зорі, так?
— Ага. І з вами ще ходив Нінохара Юя, вірно?
— Саме так. А ще одним членом нашої команди спостереження за зірками була дівчина на ім’я Оґіуе Чіґуса. Наступного дня, після того, як Юі спробувала себе вбити, вона впала в море і загинула, наче попрямувавши за нею. І Нінохарі здається, що Юі є відповідальною за смерть Оґіуе.
— Зажди, про що ти? — Ая крутнула шиєю. — Навіщо цій Оґіуе стрибати в море, бо так зробила Юі?
— Хоча це лише припущення… — почав я, а потім пояснив. — Минулого літа стався нещасний випадок, через який двох школярок середньої школи знайшли згорілими в сусідньому місті. Нінохара підозрює, що Юі причетна до цього. Все тому, що в той самий час Юі не приходила до школи чотири дні поспіль без попередження. І деякі її однокласниці кажуть, що після тих чотирьох днів її особистість кардинально змінилася.
Ая замислилася.
— Інакше кажучи, Юі єдина, хто вижив з тієї групи самовбивць, а потім вона втягнула Оґіуе в щось схоже?..
Я захоплено кивнув. Вона швидко думала, на це була здатна лише сестра Хаджікано.
— Звісно, це лише те, до чого додумався Нінохара. Я переконаний, що спроба самогубства Юі не має прямого відношення до смерті Оґіуе.
— Зрозуміла, — Ая закрила очі, задумавшись. — В будь-якому випадку, цей хлопець Нінохара вирішив покинути Юі? Тому він не збирається її відвідувати.
— Гадаю, можна і так сказати.
— І все ж Юі цього не знає. Вона досі не зрозуміла, що її покинула людина, якій вона довіряла. Адже з’явився хлопець, що назвав себе Нінохарою Юєю.
Я опустив плечі.
— Мені шкода. Не слід було так брехати.
— Справді? Я особисто думаю, що це була гарна ідея.
— Ви зараз серйозно?
— Звісно. Чи ти мав намір прямо зараз повернутися до тієї кімнати і сказати: «Вибач, все це було брехнею. Я не Нінохара Юя, а Фукамачі Йосуке. До того ж справжній Нінохара Юя більше ніколи не хоче тебе бачити знову»? — Ая розсміялася. — Все добре. Юі виглядала дійсно щасливою та і для тебе це вигідно, вірно, Йоччян? Навіть якщо вона випадково дізнається, якщо добре все поясниш, то, ну, можливо вона не пробачить тебе, але, гадаю, хоча б це прийме.
— Сумніваюся, — я похитав головою. — Чому ви взагалі віддали щоденник Юі, пані Ає? Який сенс у тому, щоб повертати їй спогади? Хіба ви не вважаєте, що їй краще і надалі нічого не пам’ятати заради її щастя?
— Так, можливо ти і правий, Йоччян, — погодилася Ая. — Але я хотіла, щоб вона подивилася на своє життя з об’єктивної точки зору. Щоб побачила себе від третього лиця і зрозуміла, якими дурними ідеями була одержима. Тому що це єдине, що вона може зробити зараз, вірно?
Прибув автобус. Я кивнув Аї і встав на сходинки.
— Ти ж прийдеш і завтра, чи не так? — спитала вона позаду.
Я озирнувся.
— Який сенс мені приходити?
— Ем, Йоччян, — гучніше мовила Ая, щоб її було чутно за звуком двигуна. — Я покликала тебе сюди не тому, що хотіла, щоб хтось втішив Юі. На жаль, я не така добра сестра. Я лише хочу знати, наскільки далеко може зайти казкове кохання одного хлопця в такій складній ситуації. Я лише хочу побачити, як все скінчиться.
Водій сказав мені поспішати, бо двері вже зачиняються. Я піднявся сходинками і сів на найближче сидіння, а прямо після цього автобус поїхав.
Я відкинувся на спинку сидіння, закрив очі і подумки прокрутив усю розмову. І в черговий раз переконався, що завтра знову навідаюся до лікарняної палати. Складно було відмовити цьому запрошенню. Навіть якщо я дурив Хаджікано, навіть якщо використовував друга, я відчував, що це дозволить мені зблизитися з нею так само, як і чотири роки тому. Все інше стало неважливим. Зрештою, як і казала Чіґуса, я і справді був поганою людиною.
Коли автобус під’їхав до моєї зупинки, сонце вже почало сідати. Йдучи торговельним районом, я почув дзеленчання телефону, як і в той далекий день. Давно я вже його не чув. Коли я востаннє отримував дзвінок від тієї жінки? Гадаю, на другий день літніх канікул, коли вона згадала «Русалоньку» як приклад, щоб пояснити покарання за програш у парі.
— Це вперше, коли ви використовуєте такі засоби, — здивовано мовила жінка, коли я приклав слухавку до вуха. — Я не очікувала, що ви прикриєтеся ім’ям іншої людини, щоб наблизитися до Хаджікано. Не дуже й чесно, хіба ні?..
— Я не хочу вислуховувати лекції про чесність, коли ви одночасно запропонували парі мені й Оґіуе, — відповів я. — Неважливо, як все б обернулося, один з нас мусив програти своє парі, чи не так?
— Якщо не бажали смерті Оґіуе, то повинні були її покохати. Саме ви її покинули, — сказала жінка так, ніби вся відповідальність лежала на мені. — А тепер… Фукамачі. Я повинна тебе попередити. Прямо зараз для Хаджікано ти не Фукамачі Йосуке, а Нінохара Юя. Скажімо, що ваші стосунки розвинуться і між вами виникне взаємне кохання. Навіть якщо так станеться, то вона буде любити Нінохару Юю, який виглядає і розмовляє, як ти. Я не можу зарахувати це як перемогу в парі.
— О, я це знаю. Я прикидаюся Нінохарою не тому, що хочу так виграти парі. Я роблю це лише тому, що хочу.
Недовго помовчавши, жінка мовила:
— Цим ти визнаєш, що тобі все одно, якщо програєш парі?
— Не зовсім так. Звісно я боюся померти. Але прямо зараз я щасливий бачити так зблизька усмішку Хаджікано. Зустріти кінець, поки я очарований нею… дивно, але це не так вже і погано звучить, — відповів я, а потім засміявся. — Ну, гадаю, ви не зрозумієте.
— Он воно як, — прямо відповіла жінка, але я розчув, що її голос трохи більш роздратований, ніж зазвичай. — У будь-якому випадку, те, що ти зробив, є прямим порушенням правил. І через це ти отримаєш відповідне покарання.
— Покарання?
— Відтепер тобі заборонено розкривати свою справжню особистість перед Хаджікано, — повідомила мене жінка. — Оскільки ти назвав себе Нінохарою Юєю, то я зроблю так, щоб ти прикидався ним до самого кінця.
— Ага. Вибірково будете відбирати мій голос, коли я спробую назвати своє ім’я. Це робить все дуже схожим на Русалоньку, — стримано вимовив я. — І тепер безнадійно сподіватися на перемогу, га?
— Для твого відома, саме ти порушив правила, — холодно відзначила жінка. — Ну, тоді з нетерпінням чекаю тридцять першого серпня, Фукамачі Йосуке, що носить ім’я Нінохари Юї.
Я почув, як завершився дзвінок. Поклавши назад слухавку, я продовжив іти торговельним районом.
І ось так я провів решту одинадцять днів літніх канікул у ролі Нінохари Юї.
*з пам'яті випадають події певного відрізку часу (години, дні, місяці), що передували захворюванню.
**різновид цикад.
Далі
Том 2. Розділ 10 - Не втрачай мене з виду.
Коли ми з Хаджікано ще разом ходили додому зі школи, тоді біля входу до її будинку знаходилися золоті рибки. Це були маленькі золоті рибки вакін, які Хаджікано виграла у грі-рибалці паперовим ковшем. Акваріум був розміром з невеликий кавун, вода у якому мала злегка блакитний колір, завдяки чому зелень рослин і червоність золотих рибок видавалися яскравішими. У той час мені не дозволялося заходити до будинку Хаджікано, але з якоюсь дивною ясністю я пам’ятав контраст тих трьох кольорів. Можливо, коли Хаджікано відчиняла двері, мені настільки було соромно дивитися їй в очі, що я відводив погляд до акваріуму. Влітку там плавало три риби, але до зими їхня кількість скоротилася до однієї. А щодо останньої, то він (чи вона) померли якраз перед тим, як минув рік з мого першого візиту до будинку Хаджікано. Я тоді подумав, що ця золота рибка, яку вона виграла в грі, ще доволі добре прожила. Напевно вона добре про них піклувалася. З якоїсь причини батьки Хаджікано продовжували тримати там порожній акваріум. І правда, він є гарним сам по собі навіть без риб; коли світло з вікна падає на нього, то створюється блакитна тінь, під якою у воді мирно гойдається кушир¹. Але знаючи, що там колись плавали золоті рибки, я завжди впадав у меланхолійний настрій, більше не помічаючи в акваріумі відблиск червоного кольору. Відтоді, коли я бачив щось самотнє чи порожнє, то на думку спадало таке порівняння: «Прямо як акваріум без золотих риб». *** Наступного ранку на станції я сів на автобус, що прямував до центральної лікарні Мінаґіси. Трохи поміркувавши, я вирішив зрештою не купувати квітів. З власного досвіду кажу, що немає такого ж «і що з цим робити?» подарунку для відвідування, як квіти. Автобус був повний літніх людей, тільки я тут був юного віку. Мені здалося дивним, що я не помітив жодного пасажира, який виглядав би хворим, адже цей автобус прямував саме до лікарні. Але я сумнівався, що вони всі відвідувачі, як я. В одній книзі, яку я колись читав, була сцена, де старцю поставили питання: «Як ви почуваєтеся?», на що він жартома відповів: «Якби мені було хоч трохи краще, можливо довелося б викликати лікаря». Може це було щось на кшталт цього. В цьому автобусі їхали люди, яким ще вистачало сил самостійно дістатися лікарні. Як тільки я прибув до лікарні, то спершу попрямував не до стійки реєстрації, а зони паління на околиці стоянки. Зона знаходилася в модульному будинку² зі скляними розсувними дверима, який, здавалося, стояв там вже довгий час, а стеля мала пожовклий вигляд, наче пофарбована нікотином. Перевіривши, що там нікого немає, я викурив дві сигарети, а потім повільно обійшов лікарню по периметру, щоб заспокоїтися. Отримавши пропуск відвідувача на стійці, я глибоко вдихнув і попрямував до ліфта. Коли я прийшов до палати, Хаджікано, схилившись, сиділа на ліжку і розкладала речі в сумці. Сьогодні вона була не в лікарняній сукні, а радше в льняній блузці та акуратній світло-бузковій спідниці. — Хаджікано, — покликав я, і вона швидко обернулася. — Нінохара, — вона встала, а її очі засяяли. Так, я не міг забувати. Тут я був Нінохарою Юєю. — Сьогодні ти знову прийшов. Хаджікано схилила голову. До втрати пам’яті вона нізащо б так не зробила. Як і та Хаджікано, з якою я був близький у дитинстві. — Ага. Як ти почуваєшся? — Дуже здоровою, — вона присіла на ліжко і всміхнулася мені. — Добре, що ти прийшов вранці. Якби ти прийшов в обід, ми могли розминутися. — Розминутися? Тебе вже виписують? — Так. Саме сьогодні вранці мені дозволили виписатися. Я подумав, що це дивно. Колись я читав колекцію записок людей, які намагалися покінчити життя самогубством, і, згідно з нею, тих людей, чиї спроби провалилися, утримували в ізоляції тижнями чи місяцями задля їхнього виліковування. Тих, хто імовірно спробує знову себе вбити, потрібно тимчасово ізолювати. Судячи з тутешнього м’якого підходу, можу уявити, що до падіння Хаджікано в море поставилися просто як до нещасного випадку, бо їй недостатньо приділяли уваги. Зрештою, зараз вона була дуже спокійною, тож, можливо, хтось вирішив назвати це нещасним випадком, а не ставити на ній клеймо шістнадцятирічної самовбивці. Чи можливо вони дійсно подумали, що це був нещасний випадок? Хаджікано подивилася на годинник. — Батько прийде за мною десь через годину. Не проти поїхати зі мною додому? Я не сильно хотів зустрічатися з її батьком, але не бажаючи відмовляти її добрим намірам, кивнув. — Дякую. Так і зробимо. Я взяв розкладний стілець, що знаходився біля стіни, поставив його біля ліжка і присів. Хаджікано сплеснула руками, наче щось згадуючи, відкрила холодильник, дістала дві упаковки йокан³ і одну простягнула мені. Я подякував. Викинувши порожню упаковку і пластикову ложку в смітник, Хаджікано зненацька зітхнула. — Після того, як ти вчора пішов, Нінохаро, я продовжувала читати щоденник. Схоже, що окрім тебе я доволі добре товаришувала з Оґіуе Чіґусою і своїм однокласником з початкової школи Фукамачі Йосуке. — Ага, все вірно, — я кивнув, приховуючи внутрішнє сум’яття. — Ми вчотирьох збиралися кожну ніч, щоб подивитися на зорі, правильно? — Так. Спочатку ти робила це сама, але одного дня до тебе приєднався Фукамачі. А пізніше і ми з Оґіуе. — Ми певно були дуже близькими друзями, щоб зустрічатися кожної ночі. — Ну, не скажу, що все було саме так. Проте на цих зустрічах дійсно витала дружня атмосфера. — Скажи, Нінохаро, — вона зазирнула мені в очі. — Чому тільки ти мене відвідуєш, а вони зі мною зовсім не зв’язуються? Невже Оґіуе і Фукамачі більше не хочуть товаришувати зі мною? Як тільки вчора я дізнався про її щоденник, то очікував, що вона спитає про них. Це нормально, що вона, прочитавши про минулі тижні, почне сумніватися, чому решта людей, які теж приходили подивитися на зорі, не відвідують чи якось зв’язуються з нею. Тож я заздалегідь підготував відповідь на це питання. — Все не так погано, як ти думаєш, — я усміхнувся, щоб її заспокоїти. — По-перше, Фукамачі схоже має власну точку зору. Я пропонував йому прийти, але він сказав: «Краще поки залишити її в спокої». Правду кажучи, я думаю, що він хоче, щоб і я не приходив. Гадаю, він дійсно обережний… і хвилюється з найдивніших причин. Щодо Оґіуе — це і мене здивувало — вона переїжджає до Канади у вересні як учениця по обміну. Вона казала, що завжди хотіла так зробити. Якщо подумати, то вона розбиралася в англійській краще, ніж у будь-якому іншому предметі. Вона напевно нікому не сказала до від’їзду, бо не хотіла докучати. Хаджікано задумливо опустила погляд, а після приблизно двох видихів у тиші, закрила очі і всміхнулася. — Ти такий добрий, Нінохаро. — Що ти маєш на увазі? — зіграв я дурня. — Саме те, як це прозвучало. Хаджікано, схоже, вирішила не тиснути на мене через ці виправдання. — І, мушу сказати, це доволі неочікувано. Коли я читала щоденник, у мене склалося враження, що ти більш дурний і неприємний… але зараз, говорячи з тобою, мені так не здається. — Я стримуюся, оскільки ми в лікарні. — Як я і думала, ти намагаєшся мені не нашкодити? Як би на це відповів Нінохара? Думки завирували зі швидкістю світла. І ось як я відповів: — Ага, все вірно. Не хотів би, щоб ти знову спробувала себе вбити. Почувши це, Хаджікано трохи прояснішала. — Мені допомагає твоє чесне ставлення. Вона поплескала біля себе. — Присядь сюди, будь ласка. Я зробив так, як вона і сказала. Через захисну огорожу на боці ліжка мало де можна було присісти, тож наші плечі торкнулися одне одного. Зараз, будучи так близько, стало очевидніше, ніж будь-коли, наскільки наші тіла відрізнялися. Це вражало: моє тіло було нарисоване олівцем за допомогою лінійки, а її — креслярським пером за допомогою лекала⁴. Також була величезна різниця у деталізації, її шкіра була такою білою, наче хтось забув її розмалювати. Протягом останнього місяця моя шкіра стала світло-коричневою. — Гей, Нінохаро, будь ласка, розкажи мені, — Хаджікано склала в замок руки, кладучи їх на ноги, трохи нахилилася вперед і зазирнула в моє лице. — Про все, що я забула. В моєму щоденнику записано не все. — Не потрібно поспішати, — вражено мовив я. — Наразі ти можеш сфокусуватися на відпочинку, щоб привести до ладу тіло та розум. Ніхто не буде тебе підганяти, тож ти можеш згадувати поступово. — Але я не можу і надалі турбувати вас всіх, хіба ні? А ще… — Ще? Хаджікано мовчки піднялася, поклала руку на віконну раму і подивилася в небо. — Ти можеш насварити мене за це, Нінохаро, — вона повернулася, а потім усміхнулася так, наче все було жартом. — Якщо через повернення спогадів я знову захочу покінчити життям самогубством, то, знаю, цього разу я зроблю все можливе, щоб не схибити. Я думаю, що це було б остаточним рішенням. Мої переживання зникнуть, і більше ніхто з мого оточення не постраждає. Навіть не обміркувавши, я встав і схопив Хаджікано за плече. Вона схоже збентежилася і зіщулилася, але, думаю, я був навіть більше вражений. Розум не встигав за діями. Воу, що я намагаюся зробити? Але тіло поворухнулося швидше, ніж я зміг помислити. Як тільки мої руки торкнулися її спини, я нарешті зрозумів, яку помилку невдовзі зроблю, але вже було запізно. Миттю потому я вже обіймав Хаджікано. Я замислився, чи є щось більш боягузливе, ніж це? Використовувати чиєсь інше ім’я, щоб обійняти дівчину, за якою я сумував без упину. Це ж повне порушення правил. Жодна відмовка її не переконає. Як тільки її пам’ять повернеться, вона буде справедливо мене зневажати. Але одночасно з цим я подумав ось що. Що я планую далі робити? Залишилося десять днів. Всього через десять днів я покину цей світ. Хіба не можна тоді пробачити мені таку брехню? Мене ж не покарають за трішких щасливих спогадів, створених наприкінці, правда? — Н-Нінохаро? Хаджікано мовила моє ім’я — ні, його ім’я — збентежена значенням моїх дій. Вона розгублено застигла, але все ж не відштовхнула мене. Я погладив її по спині, щоб заспокоїти, але це дало зовсім протилежний ефект. Мої руки, шукаючи тепла, міцніше обійняли її тіло. — Тобі не потрібно нічого пам’ятати, — сказав я їй на вухо. — Коли хтось щось забуває, значить воно повинно бути забутим. Тож немає потреби змушувати себе згадувати. — Правда?.. — Правда. Вона замислилася, досі ховаючи своє лице на моїх грудях. — Але… я почуваюся не на своєму місці. Мені здається, що я забула щось надзвичайно важливе. Я похитав головою. — Це розповсюджена омана. Навіть якщо це непотріб, як тільки ти його втрачаєш, то стає не по собі. Але якщо те, чого ти позбулася, дійсно мало неймовірну цінність? Тоді, переривши смітник, щоб повернути те дещо, ти зрозумієш, що то все ж таки було непотребом. Хаджікано напружилася, звиваючись, наче їй було боляче, і я помітив, що обіймав її міцніше, ніж думав, тож швидко послабив хватку. — Так куди краще, — Хаджікано полегшено розслабилася. — Пробач, — я вибачився, а потім продовжив. — Рано чи пізно люди все одно забувають багато чого… Лише мала кількість людей може пам’ятати все до дрібниць. Але ніхто на це не скаржиться. І чому, як думаєш? Тому що, зрештою, спогади не більше ніж трофеї чи сувеніри, і всі глибоко в душі знають, що важливим є теперішнє, ця сама мить. Я повільно відпустив Хаджікано, а вона нетвердо відступила і впала на ліжко. І подивилася на мене з умиротвореним виразом обличчя. Через декілька секунд вона прийшла до тями і, схоже, захвилювалася, що це міг хтось помітити, бо почала неспокійно озиратися. Побачити її такою розсіяною було для мене в новинку, тож я не зміг утриматися від смішку. — Гей, Хаджікано. Зараз досі літні канікули. А теперішнє літо не є звичайним. Це літо, коли нам виповнилося шістнадцять. Замість того, щоб переживати про втрату спогадів, хіба не буде краще насолодитися цим часом? Вона вп’ялася поглядом у свої ноги, обмірковуючи мої слова. Зрештою, вона сказала: — Так, ти напевно правий… Але навіть якщо ти кажеш насолоджуватися моментом, я не знаю, що саме мені слід робити. Я одразу відповів: — Я допоможу. Тобто, дозволь мені допомогти. Хаджікано здивовано кліпнула через швидкість моєї відповіді. — Можливо це прозвучить наївно, — почала вона, граючись зі своїм волоссям, — але чому ти так далеко заходиш заради мене? — Я можу тобі сказати, але ти напевно пошкодуєш про те, що спитала. — Мені все одно. Будь ласка, розкажи. — Все просто. Ти мені подобаєшся, Хаджікано. І не як подруга, а як дівчина. Тому я і хочу допомогти, навіть якщо трошки. І сподіваюся на те, що хоча б ледь сподобаюся тобі у відповідь. Господи, я хоч розумію, що роблю? Я не перестаю себе дивувати. Обманюю дівчину з втратою пам’яті, назвавшись ім’ям друга, плутаю її та розкриваю свої почуття, в яких не міг зізнатися їй раніше. Я зовсім не відрізнявся від хлопця, котрий б залицявся до дівчини, зловживаючи своїм соціальним статусом і спиваючи її, щоб та втратила пильність. — Зажди, постривай хвилинку, — Хаджікано мала такий незрозумілий вираз обличчя, наче була або зла, або на межі сліз, а ще виглядала дуже збентеженою. — Тобто… Ем, у моєму щоденнику написано все так, наче ти був зачарований Оґіуе… — Певно тобі лише так здалося. Але це не правда. З того дня, як ми зустрілися, я був зачарований тобою. Хаджікано відкрила рота, щоб дещо сказати, але схоже слова застрягли у неї в горлі. Я чекав, поки вона збереться з думками, проте вона так нічого і не сказала. Згодом вона замислилася, заново підбираючи слова. І коли вона закліпала, наче в чомусь переконуючись, то підняла голову. Хаджікано поклала руки на ліжко, щоб допомогти собі піднятися, а потім впала на мене. Я негайно підхопив її худеньке тіло, обережно її тримаючи. — Я перестану намагатися згадати, — мовила Хаджікано трохи приглушеним голосом. — Зрештою, жоден спогад не може бути прекраснішим за цей момент. Я погладив її по голові, наче мале дитя. — Це на краще. Хаджікано продовжувала повторювати «Нінохара, Нінохара» в мої груди, щоб впевнитися у моєму існуванні. Кожен раз, коли я чув, як вона промовляє чиєсь інше ім’я, моє серце боліло. Виплутавшись з моїх рук, вона витерла долонею сльози у куточках своїх очей. У вікно увірвався вітер, скуйовджуючи її волосся, а прямо після цього знову задзижчали цикади, наче час відновив свій рух. До сієї миті я чув лише голос Хаджікано. — Нінохаро, будь ласка, допоможи мені, — мовила вона, притримуючи своє волосся однією рукою. — Принаймні зроби останні десять днів мого шістнадцятирічного літа дивовижними. — Покладися на мене. Вона простягнула до мене свою праву руку, а я міцно за неї схопився. Ми не відпускали одне одного, допоки за нею не прийшов її батько. *** Наступного дня до мого будинку надіслали листа. Витягнувши його з поштового ящика, я перевернув конверт. А коли побачив ім’я відправника, то ковтнув. Це був лист від Оґіуе Чіґуси. Не схоже, що мені відправили листа з потойбічного світу. В кутку конверта знаходилася поштова марка з датою, яка позначала, що надіслали його вісім днів тому. Чотирнадцятого серпня, коли Чіґуса запропонувала мені облишити Хаджікано. П’ятнадцятого серпня Чіґуса віддала мені листа, в якому розповідала про минуле Хаджікано, але, схоже, вона залишила мені ще одного. У неї точно була купа можливостей, тож чому Чіґуса не віддала його особисто? Невже вона передбачала, що помре до того, як встигне зустрітися зі мною і поговорити, а тому залишила цей лист про всяк випадок? Але якщо справа в цьому, то чому його відправили вісім днів потому? Бажаючи дізнатися відповідь, я попрямував до своєї кімнати, відкрив конверт і витягнув складений лист. Написаний він був на знайомому канцелярському папері. Такому ж, як і той лист, який вона віддала мені п’ятнадцятого. Я присів на стілець і прогледів його. «Фукамачі, тобі певно цікаво, чому ти отримав листа від мене саме в цей час», так розпочався лист. «Чесно кажучи, я і сама не дуже розумію. Скажімо, що причина в цьому: «Подумавши, що п’ятнадцятого серпня ти будеш розгублений спробою Хаджікано себе вбити і моїм зникненням, я дала тобі декілька днів перепочити, щоб не спантеличувати сильніше». Але, можливо, глибоко в душі я відчувала, що цей лист не повинен потрапити до тебе, Фукамачі. Чому? Тому що тут описаний спосіб, як вижити і тобі, і Хаджікано.» Я перечитав останнє речення три рази, щоб впевнитися, що зрозумів його правильно. «Спосіб, як вижити і тобі, і Хаджікано». Там дійсно малося на увазі саме це. Стримуючи свою нетерплячість, я прикрив очі і зробив глибокий вдих. «Однак», продовжувала вона. «Це, в якомусь значенні, є моєю вигадкою. Я не можу це ніяк довести, і навіть якщо всі мої припущення вірні, шанс того, що ти врятуєшся, не є стовідсотковим. Тому, будь ласка, не сподівайся передчасно.» Після цього вона пропустила два рядки. Я припустив, що далі почнеться найважливіше. «Наразі я спілкувалася по телефону з тією жінкою п’ять разів. Більшість дзвінків я отримувала вночі, але одного разу телефон задзвонив ввечері. Якщо точніше, то о п’ятій вечора двадцять дев’ятого липня. Я запам’ятала час, тому що у ту мить, як я відповіла на дзвінок, почула по той бік слухавки передзвін, який сповіщав про настання п’ятої години. Оскільки я почула його так ясно, вона певно знаходилася десь біля гучномовця.» Оце привернуло мою увагу. Я зрозумів, що коли говорив з тією жінкою, то не дуже й звертав уваги на звуки по той бік слухавки. Але перебираючи спогади про ті дзвінки, я пригадав, що під час наших розмов часто чув шум вітру. «Перейду відразу до справи. Та жінка знаходиться десь в цьому місті», продовжувався лист. «Мелодія, яку я почула, точно була піснею Русалки. Само собою зрозуміло, що цей передзвін сповіщає про вечір лише в Мінаґісі. І ще дещо. Я почула не лише пісню Русалки. Прямо перед тим, як завершився дзвінок, я почула гальмування поїзду по той бік. Це було десь о 5:05. Як ти знаєш, шляхи, які проходять через Мінаґісу, є одноколійними, тож їх небагато. А тому місць, де одночасно можна почути і передзвін, і потяг, надзвичайно мало.» Я проковтнув. Крапля поту впала з мого чола на лист. «А тепер я представлю слушну теорію. «Коли та жінка дзвонить нам, вона завжди використовує конкретну телефонну будку». Звісно, я не можу це підтвердити. Я лише чула одні і ті ж самі звуки кожного разу, тож подумала, що це не було б надто незвичайним. Опісля, зробивши це обнадійливе припущення, я здійснила доволі цікаве відкриття. В Мінаґісі існує лише чотири чи п’ять телефонних будок, біля яких можна почути передзвін о п’ятій вечора, і гальмування потягу п’ять хвилин потому.» «Але», подумав я. Що мені робити з цим знанням? «Можливо з цим знанням і не можна нічого зробити», писала далі Чіґуса. «Припустимо, що ти дізнаєшся місце, з якого дзвонить жінка, і, завдяки випадковим збігам, опинишся там якраз тоді, коли вона буде дзвонити, проте не думаю, що вона захоче щось з тобою обговорювати. Ба більше, це може її тільки розізлити. Чи можливо та жінка є лише сутністю без фізичної форми, яку не знайдеш в жодному куточку Землі. В будь-якому випадку, пошуки її скоріше за все закінчаться нічим. Будь-які зусилля можуть бути лише даремною витратою часу, який у тебе залишився. І навіть так, чи дійсно буде краще зустріти свій кінець, нічого не зробивши? Звісно, краще всього виграти в парі чесними методами… Але враховуючи теперішній стан Хаджікано, перемога виглядає надто нереальною. Я навіть не можу бути впевнена, чи досі вона буде живою, коли ти отримаєш цього листа. (Хоча, навіть якщо Хаджікано і спробує себе вбити, не в змозі нести тяжкість свого гріха, можливо та жінка врятує її задля продовження парі з тобою.)» З наступним реченням Чіґуса почала завершувати листа. «Це все, що я б хотіла розповісти тобі, Фукамачі, але, гадаю, я обговорю се з тобою особисто. Дивно; письмово можна точніше все описати, ніж усно, але всі зрештою довіряють саме останньому. Можливо точність і не є такою важливою, коли справа стосується слів. Ну, тоді, з нетерпінням чекаю на зустріч із тобою завтра — для тебе вісім днів тому.» Я перечитав цей лист чотири рази, потім склав його і поклав назад до конверта. Я був щасливий, що Чіґуса до найостаннішої миті бажала моєї безпеки. Але все так, як вона і сказала; пошуки тієї жінки скоріше за все закінчаться нічим. Якщо я чисто випадково знайду ту жінку, то мені нічого їй сказати після того, як лише вчора я отримав покарання за те, що «діяв проти правил». Не можу навіть уявити, що зможу про щось домовитися. І, як вказала Чіґуса, немає ніякої гарантії, що вона є фізичною сутністю. Неважливо, з якої точки зору на це дивитися, використовувати мої останні десять днів на пошуки цієї жінки, щоб змусити її скасувати парі, видавалося туманною перспективою. Я б краще провів цей час з Хаджікано, ніж витрачав його на те, що малоймовірно станеться. З мене вже досить цього «тони чи пливи» парі. Я закинув конверт в шухлядку і вийшов з будинку. У цю мить я згадав дещо, про що забув спитати у жінки по той бік слухавки. Одного разу вона з’єднала телефони в моєму домі і на станції Чякаґава, щоб дати мені і Хаджікано шанс поговорити, але з якої причини? Щоб подарувати мені слабку надію, а потім поглибити відчай? Я не отримав від неї ніякого пояснення про це. Я подумав, що щось є дивним. Не знаю, як це пояснити, але щось не так. Проїхавши поїздом тридцять хвилин, потім десять автобусом по старій магістралі, і, вийшовши з автобусу, пройшовши ще двадцять хвилин через житловий район біля річки з мапою в руці, я нарешті прийшов до будинку бабусі Хаджікано. Це був жахливо старий двоповерховий будинок. На даху не вистачало багато плиток, на стінах лущилася фарба, через що була видна цегла, тріснуте відполіроване скло кухні було заклеєне клейкою стрічкою. Уздовж стежки до вхідних дверей сильно виросли дерева, чиї гілля і листя утворили тунель. Пірнувши в тунель, щоб дістатися дверей, я відчув унікальний аромат, у якому поєдналися запахи нукадзуке⁵, киплячої їжі, смаженої риби і ситників. Якщо точніше, то це був запах будинку літньої людини. Вчора, коли я вже йшов від Хаджікано, вона надала мені інструкції, як сюди дістатися. — Мені заборонили самій кудись виходити. Гадаю, мені буде складно з тобою зустрітися, Нінохаро. Тож, вибач, але чи можеш ти прийти туди і зустрітися зі мною? — Звісно, я прийду, — відповів я, а Хаджікано м’яко всміхнулася. Хаджікано приїхала сюди на деякий час, щоб відновити сили. Тут не було нічого, що могло знову наштовхнути на спробу самогубства, а також можна було не хвилюватися про зустріч із знайомими для нею людьми, які могли сколихнути спогади. Також, як казала Ая, Хаджікано більше всього полюбляла їхню бабусю по батьківській лінії, яка жила тут на самоті. Навіть після тих пустих чотирьох днів, котрі кардинально змінили її особистість, вона все одно час від часу сюди приходила. Її батьки напевно взяли це до уваги і вирішили, що цей будинок стане ідеальним місцем для одужання. Її бабуся особливо не зустрічається віч-на-віч зі своїм сином і його дружиною, але схоже має прихильність до своєї онуки Хаджікано. Подзвонивши у дверний дзвінок, я почув, як скрипнула підлога, а через деякий час відчинилися скляні розсувні двері, у яких з’явилася худорлява жінка десь сімдесяти років. Її волосся посивіло, а шкіра зморщилася, проте стояла вона вражаюче рівно. Придивившись ближче до її зморшкуватого обличчя, я побачив, що його ліва і права сторона якось різнилися; її праве око, схоже, витріщалося на мене, а ліве байдуже мене оглядало. Губи вона міцно стиснула, а враження загалом справляла надзвичайної мудрої жінки як для свого віку. Значить, ось якою була бабуся Хаджікано. Я відкрив рота, щоб представитися, але вона похитала головою. — Ая мені вже розповіла. Заходь. І, сказавши лише це, бабуся Хаджікано відвернулася та пройшла всередину. Хоче, щоб я пішов слідом? Так і зробивши, я ввічливо зачинив за собою розсувні двері, зняв взуття і попрямував за нею. Від кожного кроку по коридору скрипіла підлога з фанери. Відкривши двері-ширму і увійшовши до кімнати, виконану в старому японському стилі, бабуся Хаджікано присіла за низенький столик. Побачивши, що я застряг перед дверима, нічого не роблячи, вона видалася здивованою. — Що ти робиш? Сідай. Я сів за стіл, а потім спитав: — Де пані Юі? — Досі у ванній. Вона певно втомилася за вчора, бо заснула, щойно приїхала. Схоже щось пригадавши, вона піднялася і вийшла з кімнати, залишаючи мене одного. Я огледів кімнату. Першим я помітив величезний вівтар. Він був декорований двома малими кавунами і двома качанами кукурудзи, розташованими симетрично зліва і справа. Також тут знаходилося плетене крісло, на сидінні якого була відкрита недочитана книга. На антикварному стелажі за скляною вітриною стояли дві ляльки в японському стилі. З одвірку звисав календар, який досі був відкритий на травні. Хоч тут і було все впорядковано, кімната, схоже, стала такою не через часте прибирання, а тому що не відчувалося, що хтось в ній «жив». Бабуся Хаджікано невдовзі повернулася і налила мені в стакан ячмінного чаю. Я подякував їй, зробив ковток і мовив: — Чи можу я дізнатися ваше ім’я, пані? — Хаджікано Йоші, — відповіла вона. — А хіба не було воно написане на табличці ззовні? — Пані Йоші, що вам розповіла пані Ая? — Що моя дурна онука стрибнула в море і повернулася, втративши пам’ять. І що тепер мені потрібно подбати про неї. — Зрозуміло, — якщо вона знала так багато, то, здається, мені не потрібно ходити довкола. — Між іншим, що ви думаєте про мене? — Я чула, що ти цікавий хлопець, який полюбляє кидатися в проблеми з головою, — губи Йоші піднялися лише на міліметр. — Схоже, що ти подобаєшся Аї. Цей вираз, який промайнув на її обличчі, як дві краплі води був схожий на усмішку Аї. «Ая дійсно на неї схожа», подумав я. Гадаю, Ая не розповіла Йоші, що я Фукамачі Йосуке, який прикидається Нінохарою Юєю. Дуже дякую, Ає, що допомагаєш цій брехні. Незнання Йоші про те, що я використовую фальшиве ім’я тільки мені на руку. Йоші взяла зі столу сигарету і запалила її сірником. Вона загасила сірник і поклала його в скляну попільничку знайомими рухами, а потім глибоко вдихнула дим, повільно його видихаючи. — Хочеш щось поїсти? — Ні, все добре. Після цього ми не обмовилися й словом, допоки Йоші не докурила сигарету. Крізь бамбукову ширму я почув музику вітру. Прислухавшись, я почув на іншому кінці коридору, як ллється вода в душі. Ці звуки були освіжаючими, але насправді в кімнаті було задушливо і спекотно. Напечений сонцем вентилятор біля вівтаря ніяк цього не змінював, а в цьому будинку точно не було кондиціонеру. Ніякова тиша затягувалася. Годинник, висячий на стіні, був зламаний, тож я не знав, яка зараз точно година, але, здавалося, наче минуло вже принаймні двадцять хвилин. Ніби час вже віддавна застиг у цій кімнаті, а тепер знову відновив свій хід, щоб відтягнути появу Хаджікано. Обережно потушивши сигарету, Йоші поставила лікоть на стіл і поклала підборіддя на долоню. — Комусь треба продовжувати наглядати. — Продовжувати наглядати? — За Юі, — уточнила вона. — Скажімо, спогади Юі раптово повернуться. Якщо нікого не буде поруч у цей час, вона може здійснити те, що збиралася. Я кивнув. — Але я не можу слідкувати за нею двадцять чотири години, і, впевнена, вона цього теж не хоче. Жодна з нас не є прихильником жорстокості. Тож… Чому б тобі не приглядати за Юі, коли цього не роблю я? — Так, я і збирався це робити. Я можу бути з нею впродовж дня- — Тоді вирішено, — вона всміхнулася, наче очікувала почути саме це. — Повертайся додому за змінним одягом і засобами гігієни. Я схилив голову в бік, не розуміючи, про що йшла мова. — Е-е-е… Ви про що? — Ти ж будеш за нею наглядати, вірно? Е, Нінохара. Від цієї миті ти працюєш на мене. Отримувати будеш копійки, але і також їстимеш тричі на день. Залишайся в цьому будинку лише до кінця літніх канікул та пильнуй за нею, щоб в неї знову не виникли безглузді ідеї. — Ви серйозно? — спитав я в пориві емоцій. — Звісно, я проти жити під одним дахом з підлітками. Але… тебе схвалила Ая. — Ви розмовляли про це з Хаджікано? — Якраз збиралася. І саме тоді підлога в коридорі скрипнула, а розсувні двері — відчинилися. Хаджікано, вдягнута в футболку з глибоким вирізом і шорти, тримала в одній руці банний рушник. — Бабусю, здається водонагрівач зламався. З душу ллється лише холодна вода… На цьому Хаджікано змовкла, побачивши моє лице, а потім пронизливо крикнула, кинувшись назад у коридор. — Н-Нінохаро? Ти вже тут? — пробелькотіла вона з-за дверей. — Вибач, чи можеш ти там трохи побути? Я скоро зберуся. — Гадаю, я прийшов зарано. Мені слід почекати на вулиці? — Ні, зажди тут. Я швиденько. І я почув, як Хаджікано злетіла по сходах. Навіть після того, як вона пішла, в повітрі досі витав солодкий запах мила. — Не зважайте на гроші, — сказав я. — За право бути поруч з Хаджікано я готовий заплатити вам. Коли Хаджікано повернеться, я попрощаюся і повернуся додому зібрати речі. — Тож ти берешся за цю роботу? — Так. Дякую вам, пані Йоші. — Гм-м. Йоші пирхнула і прикрила очі, що знову нагадало мені про Аю — вона б точно теж так зробила. Я знову усвідомив, що вона безперечно є кровною родичкою сестрам Хаджікано. Коли Хаджікано знову з’явилася двадцять хвилин потому, то вже змінила свій простий верх на безрукавну сорочку з оборками. Її волосся було ще трохи вологим. — Вибач за очікування, — Хаджікано присіла за стіл і неспокійно витріщилася між мною та Йоші. — Про що ви говорили? Я мимохідь глянув на Йоші, але вона відверто відвела погляд, наче кажучи: «пояснюй все сам». Я трохи подумав, а потім сказав: — Гей, Хаджікано. Що б ти подумала, якби я сказав тобі, що залишуся тут на деякий час? — Га?.. — на декілька секунд вона застигла з відкритим ротом. — Що ти маєш на увазі? Я завагався з відповіддю. Я не міг просто видати їй ніяк неприкрашену правду: «мене попросили наглядати за тобою та упевнитися, що ти не скоїш самогубство». Я знову глянув на Йоші, шукаючи допомоги, і вона з неохочим виглядом пішла мені на зустріч. — Я його попросила. Хочу, щоб він з дечим допоміг, поприбирав у домі там, сходив у магазин. Тож мені потрібен слуга. І, Юі, з ним поруч тут ти не занудьгуєш, хіба ні? — Це правда, але все занадто швидко… — Хаджікано сказала це так тихо, що я ледве розчув. — Га, не хочеш? А так схвильовано чекала на нього вранці. — Б-бабусю… — повернувшись до жінки, вона схрестила вказівні пальці. — Ем, що ж, я зовсім не проти. Я просто подумала, що це може завдати клопоту Нінохарі… — Значить, вирішено, — задоволено кивнула Йоші. Я звернувся до Хаджікано. — Мені треба повернутися додому зібрати речі. Я повернуся через три години, тож почекай тут. — Добре, зрозуміла. Я проведу тебе до зупинки. Хаджікано глянула на Йоші, наче питаючи дозволу. — Геть ви двоє, — вона махнула рукою, наче проганяючи нас. Коли ми вийшли з будинку, Хаджікано задала мені питання. — Отже, про що ви дійсно розмовляли? — Мене найняли приглядати за тобою. Інакше кажучи, е… Поки я задумався, як сформулювати це, Хаджікано гірко всміхнулася. — Ага, тому що я спробувала себе вбити. Не дивно. — Дякую, що змогла так влучно це сказати, — я полегшено зітхнув. — Гей, Нінохаро, — промовила Хаджікано сором’язливо. — Якщо тебе найняли наглядати за мною, то не втрачай мене з виду. — Вірно. Якщо не стану на заваді. — Звісно, ні. А чи обтяжує це тебе, Нінохаро? — Безумовно, ні. Неважливо що це, я радий мати відмовку, щоб бути з тобою, Хаджікано. Вона встала навшпиньки і скуйовдила мені волосся. — Мило і чесно. Це було якось ностальгічно. У початковій школі вона завжди так гладила мене по голові через все. Навіть якщо вона втратила спогади, то тіло все ще пам’ятає такі звички. На автобусній зупинці ми з Хаджікано розділилися, мені знадобилася година, щоб дістатися дому. Там нікого не було, тож я залишив записку зі словами «я залишуся в будинку друга на десять днів» на обідньому столі. В середній школі я неодноразово зоставався у Нінохари, тож мої батьки імовірно не сильно задумуватимуться про це. Я замислився, чи не взяти із собою листи від Чіґуси, але не міг бути упевненим, що Хаджікано випадково не прочитає їх, тож вирішив залишити вдома. Засунувши в рюкзак мінімальну кількість одягу і засоби гігієни, я швидко вийшов з будинку. До будинку Хаджікано я прибув в обід. Коли ми поїли смачну охолоджену китайську локшину з великою кількістю начинки, Йоші наказала нам поприбирати в домі. Сама вона зайнялася ваннами, а ми з Хаджікано разом поралися в інших кімнатах, в кабінеті, шафі, коридорах і на сходах. Я вдягнув речі, яких було не шкода для цієї справи, і з відрами мильної і чистої води ми помили вікна у кожній кімнаті. Вода в них швидко ставала каламутною, тож нам приходилося кожного разу набирати нову. Коли ми закінчили з вікнами, то взяли пір’яні мітли і пройшлися знову по кімнатах, змітаючи пилюку. Озброївшись віниками, ми підмели татамі⁶, а потім протерли його ганчіркою. Сміттєвий мішок наповнився пилом і брудом, від одного погляду на якого хотілося чхнути. — Таке відчуття, наче тебе дійсно найняли в якості помічника, — усміхнулася Хаджікано, споглядаючи, як я витираю килимок навкарачки. Хаджікано звикла прибирати ці кімнати у старому стилі, тож навчила мене, як потрібно віником чистити кінцівки татамі і що їм краще не намокати сильно. Я задумався, чому вона пам’ятає такі деталі щодо прибирання, хоча втратила пам’ять, тому запитав про це. Переставши працювати, вона замислилася. — Гм-м… Я і сама не дуже розумію. Я просто не можу згадати більшість з того, чому навчилася за останні декілька років, чи як вступила до старшої школи… тож, можливо, я забула лише події останніх декількох років, а не ранні спогади. — До якого моменту ти все пам’ятаєш? Хаджікано витріщилася в порожнечу і почала перебирати спогади. — Я чітко пам’ятаю все до зими першого року в середній школі. Але відтоді до сьогодні — нічого. Я впевнена, що саме тоді моє життя пішло під укіс... Я здивовано підняв голову. — Тож зараз ти наче учениця першого року середньої школи? — Якщо точніше казати, то не зовсім. Але ти можеш вважати, як заманеться, Нінохаро-сенпай, — захихотіла Хаджікано. Коли ми закінчили прибирати в коридорах і на сходах, то попрямували до входу. Змахнувши віником пил, ми побризкали бетон водою і протерли його щітками. Вода вмить почорніла. Ми віднесли засоби для прибирання до підсобки саме тоді, коли Йоші закінчила більшість своїх справ. Не минуло і декілька хвилин після того, як ми закінчили з нашим генеральним прибиранням, як Йоші простягнула нам бамбукову корзинку і послала до городу зібрати овочі. Вкриті колючками огірки, помідори з трав'янистим запахом, кукурудза з довгими вусами. Зібравши врожай, ми прийнялися поливати рослини, назви яких я не знав, зі шланги. Поки ми цим займалися, над садом з’явилася невеличка веселка, через що Хаджікано щасливо плеснула в долоні. Намотуючи шланг назад на котушку, я чув, як з листя капала вода. Майже вся вечеря складалася зі свіжозібраних овочів. Після неї ми допомогли навіть з миттям посуду, а потім Йоші сіла в крісло біля вікна і розкрила вечірню газету. Ми з Хаджікано встали поруч, очікуючи наступних інструкцій, а вона сказала нам: — Решту дня робіть, що хочете. Йдіть, куди забажаєте. Ми перезирнулися. — Може підемо на вулицю? — спитала Хаджікано. Я погодився. Йдучи, куди вели ноги, ми прогулювалися містом, поки сонце сідало за обрій. З чагарників навколо будинків линув хор хіґураші, які вижили до кінця літа. Ще і п’яти не було, а блискучий захід сонця вже фарбував все навколо нас. Він був не палаюче червоним, який можна побачити в місті, а помаранчевим, що, здавалося, надавав оточенню відчуття нереальності. Ми безцільно йшли наче через якийсь старий спогад. Придбавши у магазині газовану воду і присівши на найближчу лавочку, щоб її попити, я зробив відкриття. Якщо подумати, то відтоді, як ми вийшли з будинку і до цієї миті — минуло десь півгодини — Хаджікано ні разу не йшла справа від мене. Не знаю, було це підсвідомо чи ні, але, схоже, вона побоювалася показувати мені сторону обличчя з родимою плямою. Коли я це зауважив, то почав помічати і інші деталі одна за одною. Говорячи зі мною, вона не сильно повертала до мене обличчя, роблячи все можливе, щоб приховати пляму. Витираючи піт з чола, вона завжди перекидала чубчик на ліву сторону, а іноді без причини клала ліву руку на свою щоку. Чому вона така вразлива? Ні, я ж так не думаю. Я і сам раніше постійно стояв справа від Хаджікано, бажаючи, щоб вона запам’ятала мене хоч трохи менш потворним. Хаджікано відкрила пляшку рамуне⁷, витягла кульку і, тримаючи її між великим та вказівним пальцем, піднесла до сонця. Наслідувавши їй, я і сам подивився крізь кульку; вона була схожа на маленьку лінзу, що спотворювала сценарій, через що я наче побачив вдалині помаранчеве море. — Сонце у ці дні сідає рано, — сказав я. — Серпень майже скінчився, — Хаджікано похитала ногами. — Менше ніж через два тижні ми напевно більше не почуємо цих цикад. Вона встала і закинула пляшку в коробку для переробки, потім крутнулася і усміхнулася мені. — Але добре, що дні стають коротшими. — Тобі подобається ніч, Хаджікано? — Вірно. Завдяки ній я забуваю про свою родиму пляму. — Мені вона подобається. — Дякую. Але я впевнена, що багато людей її ненавидять, — вона м’яко притулила ліву долоню до своєї щоки. — Включаючи мене. Ми продовжили прогулянку. Навіть коли сонце вже сіло, у повітрі досі витала спека. Бажаючи охолодитися, ми зайшли в найближчий супермаркет. Як не дивно, проте всередині було темно, а через кондиціонер неприємно холодно. Пройшовшись вздовж усіх поличок, ми піднялися сходами і, минувши куточок з ігровими автоматами, пройшли до стоянки на даху. На вулиці вже було темним-темно. В цьому районі більше не було високих будівель, тож ми змогли побачити плямисті вогні житлового кварталу внизу. Час минав повільно. Поклавши лікті на розколоту огорожу, на котрій вже облупилася фарба, ми, ні про що конкретно розмовляючи, споглядали скромний нічний краєвид. Стоячи вночі на даху, я не міг не згадувати, як ми вчотирьох збиралися на зруйнованому готелю подивитися на зорі, але старався не проявляти на обличчі біль та муку. Хаджікано використала зубочистку, щоб прибрати залишки вишневої цукерки, яку раніше купила. Поки я поглядав на неї, спостерігаючи, вона, схоже все неправильно зрозумівши, простягнула зубочистку, на якій залишився шматочок. — Хочеш, Нінохаро? Перш ніж я навіть зміг взяти з її пальців зубочистку, Хаджікано сама піднесла її до мого рота. Вона так невимушено це зробила, що я, не задумуючись, відкрив рота. «Ми наче повернулися на чотири роки тому», подумав я. Тоді вона завжди спокійно робила те, що лякало мене до смерті. — Може вже повернемося? Хаджікано підхопила зубочисткою останній шматочок. Але через те, що зубочистка не достатньо сильно проткнула його, він впав з долоні Хаджікано на землю, підхоплений нічним вітром. Повернувшись до будинку Йоші, ми виявили, що водонагрівач дійсно зламався, тож неохоче взяли відерця та рушники і попрямували до місцевої лазні. Ми заплатили старому адміністратору по триста єн за кожного і розділилися, домовившись зустрітися годиною пізніше. Але у ванні була така гаряча вода, що не встигло минути і тридцять хвилин, як я звідти вийшов. Чекаючи на Хаджікано, я присів напроти вентилятора і без якихось думок почав дивитися телевізор. По ньому крутили ексклюзив про грабіж, який стався півмісяця тому. Один зі злочинців мав по всьому обличчю бинти, тож новини охрестили його «Чоловік-мумія» для зручності. «Випадок у дусі літа», безвідповідально подумав я. Хаджікано вернулася за п’ять хвилин до обіцяного часу. Вона купила фруктове молоко, присіла поруч зі мною і, нічого не сказавши, теж стала дивитися телевізор. Випивши молоко, вона повернула пляшку до ящика біля торгового автомату. Потім, про щось подумавши, встала позаду мене і скуйовдила мені волосся обома руками. Я зробив те саме, а вона розсміялася так, наче їй стало лоскотно. Коли ми поверталися додому, то нічне повітря вже було прохолодним, наші сандалі неквапливо відбивали ритм по землі. Вдома ми вийняли з шафи футони і підготували ліжка для кожного. Йоші буде спати в спальні на другому поверсі, а ми з Хаджікано на першому у кімнаті старого стилю. Між нами стояла ширма. Поки Хаджікано нахилялася, щоб запалити спіраль від комарів, Йоші, скориставшись можливістю, прошепотіла мені: — Просто щоб ти знав: в цьому будинку відлунням розносяться навіть найтихіші звуки. Тож навіть не думай про щось дивне. Я знизав плечима. — Я це розумію. Коли Йоші зачинила двері-ширму і пішла наверх, я приліг на футон і вимкнув світло. Тяжко пропрацювавши весь день, я сильно втомився, але через запах незнайомого будинку не міг розслабитися. До того ж, знаючи, що Хаджікано знаходилася всього в декількох сантиметрах по той бік ширми, я відчував себе надто бадьорим. Закривши очі, я зосередився на монотонному звуку комах, очікуючи, коли сонливість візьме верх. А тоді я почув, як Хаджікано тихо кличе мене з-за ширми. — Нінохаро, ти не спиш? — Ні, — прошепотів я у відповідь. — Хіба тобі не здається, що це схоже на шкільну поїздку? — Хочеш покидатися подушками? — Які смішні ідеї мають хлопці, — засміялася Хаджікано. Схоже, що вона знаходилася прямо біля ширми. Буде погано, якщо нас почують наверху, тож я теж наблизився і заговорив якомога тихіше. — А чим тоді займаються дівчата? — Хіба не очевидно? Обговорюють хто їм ще подобається. — Хто ще? — Так. Тому що не можна, щоб у того, в кого ти сильно закоханий, був закоханий хтось ще. Ніхто б не хотів насторожувати свою конкурентку. Тож про це ніколи і не говорять. А от ті хлопці, які просто подобаються, вже інша справа — навіть якщо вони подобаються і комусь ще, атмосфера не стане надто напруженою, хіба ні? А це означає, що взагалі не можна згадувати в розмові ім’я найпопулярнішого хлопця в класі. — Цікава думка. — Це цілковита правда. Я знаю купу розвинених не по роках дівчат, які зізналися хлопцям прямо перед випуском з початкової школи, і всі вони були не тими «крашами⁸», про котрих дівчата говорили на нашій шкільній поїздці. — Іншими словами, коли розкриваєшся під час поїздки, то скоріше ділишся своїми думками? — Саме так. Нічого хорошого не виходить з необачної чесності. Ну, принаймні так було в початковій школі. Я не знаю, як все було в середній. Я на секунду завмер, а потім спитав: — Тоді, чи ти розповідала про того, хто тобі ще подобається, Хаджікано? — Це таємниця. — Це було в початковій школі. Немає причини, щоб приховувати це зараз, хіба ні? — Ні, я просто не можу. Все ж таки розумом я досі у середній школі, — сказала вона, що трохи мене розчарувало. А потім вона спитала, змінюючи тему: — А як щодо хлопців? Тільки не кажи, що ви цілу годину перед сном кидаєте одне в одного подушки? — Хлопці нічим не відрізняються. У перший день всі розповідають про дівчат, які їм подобаються. Звісно, в нашому випадку не те щоб ми називали ім’я тієї, хто подобається ще. — Ви чесно розказуєте про того, кого любите? — здивовано спитала Хаджікано. — Чесно не зовсім те слово. Не знаю, чи всі хлопці такі, але ті, яких я знав, завжди казали так: «Зараз мені ніхто не подобається, але якщо маю сказати, то можливо це вона». Я, звичайно, в цьому тоді не брав участі, а просто ховався під ковдрою. — Хлопці такі милі, — сказала Хаджікано. — Ну, якщо порівнювати з тим, що роблять дівчата, то, гадаю, в якомусь сенсі це мило. Хаджікано прочистила горло, наче це було якимось сигналом, а тоді спитала: — Гей, Нінохаро, а тобі хтось подобається з дівчат? — Та ні, але якщо когось вибирати, то можливо Хаджікано, — зі сміхом відповів я. — А тобі? — Мені подобається Йосуке. На мить мурашки пробігли по спині від думки, що вона побачила мене наскрізь. Але обміркувавши детальніше, я зрозумів, що причина не в цьому. Зараз «найближчі хлопці» до Хаджікано це Нінохара Юя і Фукамачі Йосуке, тож вона просто назвала ім’я того, хто їй «ще подобається», а не того, в кого вона закохана. Проте, навіть якщо вона видала пусті слова у ході розмови, я не міг не відчути радість, почувши від Хаджікано «мені подобається Йосуке». Її слова врізалися в мою пам’ять. Не лише тільки це, а навіть їх інтонацію, з якою вони вимовилися. Разом з ілюзією щастя, яку я відчув після слів. І тоді я раптом пригадав про «покарання», яке згадувала жінка по той бік слухавки. «Відтепер тобі заборонено розкривати свою справжню особистість перед Хаджікано». Так сказала вона, більше нічого не пояснивши. Але було багато способів, як я міг повідомити їй, що є Фукамачі Йосуке, не розкриваючи напряму свою особистість. Чи це теж вважається порушенням правил? І, до речі, в якому взагалі сенсі вона використала слово «заборонено»? Це просто значило, що за спробу я буду покараний? Чи — як відьма в «Русалочці» — вона зробила так, що розповісти Хаджікано, ким я насправді був, є неможливим? Я вирішив спробувати один метод: так звану «сіру зону⁹». Ось що я зроблю. Я спитаю, чи були у Хаджікано золоті рибки в початковій школі. Як тільки вона скаже «так», я припущу, чи звали одну з рибок «Хіноко». Якщо вона спитає, звідки мені відомо, я скажу: «Просто здогадався». Таким чином я не розкрию напряму свою особистість, а Хаджікано подумає: те, що мені відомо ім’я її золотої рибки є дивним. Звісно, лише це не стане доказом того, що я Фукамачі Йосуке. Але б се змусило її замислитися над цим. І я привів свій план у дію. — Гей, Хаджікано. — Що таке? — Чи у тебе в початковій школі- Моє горло вмить пронизав гострий біль. Наче в нього заштовхали розпечені щипці. Не те щоб кричати, я не міг і звуку вимовити, тож залишалося лише скрутитися, терплячи біль, поки тіло вкривалося холодним потом. — Що не так? — Хаджікано спитала крізь ширму. — У тебе щось заболіло? Я хотів її заспокоїти, сказати, що все добре, але не міг ні поворухнутися, ні щось мовити. Переживаючи, що я не відповідаю, вона тихо відсунула ширму і запитала: — Гей, що сталося? — побачивши скрученого мене, який тримався за горло, вона присіла поруч і декілька разів погладила мене по спині, спитавши: — З тобою все добре? Хоч біль і був нестерпним, він вщухнув менше, ніж за хвилину. Але схоже за цей час я сильно спітнів, так як сорочка промокла наскрізь. Горло було сухим, наче пустеля. — Тепер все добре… Вибач, що потурбував, — я усміхнувся Хаджікано. — Я піду поп’ю води. Я піднявся, а вона, хвилюючись, встала слідом. — З тобою справді все гаразд? Тобі потрібно до лікарні? — Ні. Мою ногу просто трохи звело судомою. На кухні я випив три чашки води і трохи заспокоївся. Повернувшись до кімнати, я побачив, що Хаджікано досі сиділа біля мого футону. Вона спитала: — З тобою все добре? Тобі досі боляче? Я відповів, що вже все гаразд, дійсно, але вона в це не повірила. Десь через тридцять хвилин вона нарешті пішла до свого футону. — Добраніч, Нінохаро. Побачимося завтра. — Так, добраніч. Я відсунувся від ширми, лягаючи і знову закриваючи очі. Незважаючи на кінцеве потрясіння, якщо загалом казати, то це був дуже і дуже щасливий день. Тонучи у цих відчуттях, я подумав: «як же хочеться, щоб завтра був такий самий день, і післязавтра, і після післязавтра…» Я б використав всю свою удачу заради цього. Моє життя все одно якось наладилося за декілька днів. Я не міг прохати більшого щастя за це. Якби ці дні, в яких я міг сміятися з Хаджікано, могли просто продовжуватися до кінця літніх канікул, я був би задоволений. Однак цей світ дарує зміни тим, хто шукає стабільності, і стабільність тим, хто шукає змін. Цей спокій дуже скоро скінчиться — якраз із цим днем. Наступного дня, поки я не бачив, Хаджікано почує звук, якого не повинна була чути. Так — звук дзвенячого телефону у тьмі. 1 — багаторічна водяна рослина. 2 — або блочно-комплектне будівництво — комплекс взаємопов'язаних технологічних, технічних і організаційних прийомів зі створення і застосування блочних і блочно-комплектних пристроїв. 3 — національні японські ласощі. Являє собою густу желеподібну пастилу, основними компонентами якої є паста з червоних бобів, агар-агар та цукор. Зазвичай продається плитками. 4 — креслярський інструмент, призначений для проведення кривих ліній під час креслярських і конструкторських робіт. 5 — це вид японської консервованої їжі, яку виготовляють шляхом ферментації овочів у рисових висівках, розроблену в 17 столітті. За допомогою цієї техніки можна консервувати майже будь-який овоч, хоча деякі поширені сорти включають баклажани, дайкон, капусту, моркву та огірки. 6 — японський солом'яний мат для покриття підлоги. Зазвичай виготовляється з рисової соломи; інколи — із синтетичних теплоізоляційних матеріалів. 7 — газований безалкогольний напій. 8 — сленгове слово на позначення людини, яка дуже подобається. 9 — коли щось є незрозумілим, не знаєш, як з цим владнати, хто за це відповідальний; на прикладі ситуації ранобе, головний герой вирішує незрозуміло висловитися, щоб натякнути, хто він насправді.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!