Дзвінок пролунав о другій дня чотирнадцятого серпня. В той час я переглядав книгу з астрономії у своїй кімнаті, вивчаючи рух змінних та подвійних зірок*. Надворі лило, краплі дощу били по вікну, вітер невблаганно хитав дерева. Мої батьки були на роботі, тож вдома я був сам.
Коли я почув телефон, то відкинув книгу і збіг сходами униз, щоб схопити слухавку.
— Алло?
Відповіді не було. Повисла довга тиша. Я вирішив, що це певно дзвінок від Хаджікано. Я не міг уявити, щоб хтось, окрім неї, таке зробив.
— Це Хаджікано? — спитав я у того, хто зателефонував. Але відповіді досі не було.
Не схоже, що це повторювалася подія минулого, коли два телефони одночасно задзвонили, а теоретично розділені лінії якось зв’язалися. Ця тиша була повною переконання, через що в мене склалося враження: людина залишалася мовчазливою, чудово знаючи, що на іншому кінці був я. Однак це мовчання було скоріше нерішучим, наче не знали, казати щось чи ні, ніж навмисною відсутністю слів.
І раптом дзвінок завершився. «І що це було?», зацікавлено подумав я, кладучи назад слухавку.
Звук дощу видався на диво чистим, і я помітив, що вікно залишили відчиненим, а навколо нього вже утворилася калюжа. Я зачинив вікно, витер калюжу ганчіркою і пішов перевіряти інші вікна.
Коли я повернувся до своєї кімнати, то знову подумав про той дзвінок. І раптом на думку дещо спало.
«Можливо мені слід було першим заговорити».
Можливо вона не просто мовчала, а очікувала моїх слів.
Мені стало не по собі. Вдягнувши куртку з капюшоном поверх сорочки, я вийшов з дому навіть без парасольки та поїхав на велосипеді до будинку Хаджікано. Приїхавши через декілька хвилин, я почав неодноразово натискати на дверний дзвінок. Декілька секунд потому показалася Ая.
— Га, Йоччян?.. — розчаровано сказала вона. Ця реакція підтвердила моє погане передчуття.
— Щось сталося з Юі, так? — спитав я.
— Так, — кивнула Ая. — Схоже, ти щось знаєш. Заходь. Я дам тобі рушник.
— Давайте поговоримо тут, будь ласка.
Ая, вже наполовину розвернувшись на каблуках, повернулася до мене і зітхнула.
— Юі пропала. Вона, як і зазвичай, вийшла з будинку минулої ночі і не повернулася. Звісно, лише від цього ми б не переживали. Для неї не рідкість пропадати на день, а то і більше, і може вона запізнюється через дощ. Проте цього разу в мене погане передчуття…
Після деякого вагання я мовив:
— Раніше до мого будинку хтось подзвонив, проте нічого не сказав. Доказу я не маю, однак думаю, що це була Юі. Після двох хвилин тиші дзвінок без пояснень завершився.
— Якщо це була Юі, то наразі вона поки в безпеці, ха-а… — вона полегшено закрила очі.
— А чому у вас погане передчуття?
— Якщо подумати, то минулої ночі вона була якась дивна, — сказала Ая, подивившись на дощ на вулиці. — Я випадково зустріла її на кухні прямо перед тим, як вона збиралася йти. Я була голодна, тож шукала чогось в холодильнику, а вона прямувала до задніх дверей. Зазвичай Юі просто б проігнорувала мене, але не вчора. Вона зупинилася біля дверей кухні і твердо на мене подивилася, моргаючи так, наче побачила щось незвичне. Я вдала, що не помітила. Десь після десяти секунд вона перестала на мене дивитися та пішла далі до задніх дверей, але перед цим схилила голову, наче віталася. Розумієш, наскільки все це дивно, так, Йоччян?..
— Юі тоді нічого не сказала?
— Ні, ні словечка, — вираз обличчя Аї трохи похмурнішав. — Ох, можливо я просто надумую, але… Коли моя однокласниця померла, вона поводилася так само.
— Однокласниця? — повторив я.
— Якщо коротко, ми погано ладнали. Вона, здавалося, ненавиділа мене, а мені не подобалося це ставлення, тож я ненавиділа її у відповідь. Восени, на другий рік середньої школи, вона раптом перестала приходити на заняття. Тоді, десь місяць потому, вона мені подзвонила і вела всю розмову. Я хотіла спитати, чому вона не приходила до школи, але здавалося, що їй не хотілося чути питання, тож я не стала. Перед тим, як вона поклала слухавку, то сказала дещо їй не властиве: «Дякую за сьогодні». І все.
— І все?
— Через декілька годин після дзвінка вона себе вбила, — Ая промовляла все це рівним голосом. — Її знайшли повішеною в лісі біля моря. Без записки чи чогось такого. Через декілька днів після цього я усвідомила. «А, значить той дзвінок був знаком». Те «дякую» наче було її останніми словами.
Я переварив її слова.
— Пані Аю, ви думаєте, що Юі збирається себе вбити?
Якщо подумати логічно, то нічого не складалося. Останнім часом здавалося, що Хаджікано стає краще. Хіба вона не насолоджувалася, споглядаючи метеоритний потік Персеїди? Чому саме зараз вона хоче покінчити життя самогубством?
«Ні, чи можливо…», подумав я. Можливо Хаджікано видавалася щасливішою, тому що вже вирішила, коли це зробить? Тому що вона знала, що зможе піти з цього світу через декілька днів, а тому могла невинно насолоджуватися тим моментом?
— Я не знаю, — Ая похитала головою. — Просто існує така можливість. Я залишила в поліції прохання розшукати її, проте не схоже, що вони сприйняли його серйозно. Наші батьки зараз її шукають.
— Тоді нам теж слід пошукати Юі, — запропонував я. — Чим більше, тим краще. Я також покличу деяких друзів. Вибачте, але чи можу скористатися вашим телефоном?
— Прошу, він в твоєму повному розпорядженні, — вона повернулася та вказала на телефон у коридорі. — Однак, вибач, але я не піду.
Я відповів дещо жорстким тоном.
— Не час бути впертою, хіба ні? Я гарантую, якщо ви нічого не зробите і Юі вб’є себе, то ви пожалкуєте про це. Можливо пройде декілька днів чи років, проте ви почнете нарікати на себе за свої дії сьогодні. Ви не настільки ненавидите свою сестру, як думаєте.
— Звісно, я знаю це, — сказала Ая, її голос теж ставав жорстким. — Але я чекаю на дзвінок від неї. Тому і не можу звідси піти.
— Ви впевнені, що вона подзвонить сюди?
— Ні. Проте марно зараз виходити її шукати. Якщо вона дійсно хоче померти, то ми не можемо її зупинити. Вона дуже розумна дівчина, тож не дозволить комусь знайти її. Можливо, вона вже давно себе вбила. Але якщо вона досі сумнівається, то, не думаєш, що може подзвонити сюди так само, як подзвонила тобі, Йоччян?
Якийсь час ми з Аєю дивилися одне на одного. Ненависно це визнавати, проте це мало сенс. Якщо Хаджікано не мала наміру бути знайденою, хіба наші пошуки не виявляться в кінці-кінців даремними? Невже ми могли лише чекати, допоки її рішучість похитнеться, і потім не пропустити мить, коли вона повернеться в наш бік?
Але я вже дозволив такій миті вислизнути. Шанси були такими низькими, що ми могли лише чекати, допоки вони не повернуться назад. А се означало, що нам треба діяти.
Я пройшов повз Аї до телефону і спочатку набрав будинок Нінохари. Після десяти гудків відповів його брат. Я спитав, чи вдома Нінохара, а він відповів, що той вийшов. Коли я спитав, чи знає він, куди той пішов, він прямо рубанув: «Прокляття, та якби я знав!», і поклав слухавку. Навряд чи він пішов встановлювати телескоп у таку погоду, тож я теж не мав припущень.
Коли я зателефонував до будинку Чіґуси, вона сама негайно відповіла.
— Немає часу пояснювати деталі, — сказав я відразу. — Хаджікано пропала. Допоможи мені пошукати її.
— Е-е-е… Це Фукамачі, вірно?
— Так. Вибач, що змушую виходити у дощ, проте приготуйся швидко йти.
— Щось сталося з Хаджікано?
— Я не знаю. Але її старша сестра каже, що має погане передчуття, і я з нею згоден. Якщо чесно, десь місяць тому я став свідком, як Хаджікано намагалася покінчити життя самогубством. Вона можливо знову намагається.
Я подумав, що цього пояснення буде достатньо, щоб Чіґуса погодилася без зайвих слів.
Проте все склалося не так.
Вона мовчала, наче по той бік слухавки зупинився час.
— Що таке? Чому ти нічого не кажеш?
— Ем, Фукамачі, — спокійно мовила Чіґуса. — Будь ласка, не ненавидь мене за це. Я скажу дещо злегка ганебне.
— Не час спілкуватися про…
— Давай залишимо Хаджікано.
Спочатку я подумав, що неправильно її розчув. Ні, більш імовірно, що мій мозок відмовився усвідомити це.
Тому що Чіґуса, яку я знав, не сказала б чогось подібного.
— Що ти сказала? — спитав я, знаючи, що в цьому не було потреби.
Чіґуса на це не відповіла, монотонно мовивши інше.
— Скажи, Фукамачі. Тобі відомо, яке полегшення відьма надала русалоньці, коли інша жінка вийшла заміж за принца?
— Про що ти взагалі говориш?..
— Вбити принца кинджалом. Якщо вона пронизає серце принца та проллє кров, її ноги стануть хвостом, а вона знову зможе жити, як русалка, — сказала Чіґуса, відповідаючи на своє ж питання. А потім продовжила. — Парі, яке ти прийняв. Що станеться з умовами, якщо Хаджікано, власниця ключа, помре? Чи принесло б твоє кохання плоди, стане вічною таємницею, і, можливо, парі не буде дійсним. Хіба це не врятує тобі життя?
— Зажди, — прокричав я, перебиваючи її. — Чому ти знаєш про парі, Оґіуе? Я нікому не розповідав про нього…
І, звісно, відповіді не було.
— На щастя, Хаджікано бажає власної смерті. Тобі лише треба поважати її переконання. Не треба самому використовувати кинджал. На додаток, — вона прочистила горло, — Фукамачі, ти віриш, що лише одна родима пляма викликала такий відчай у Хаджікано?
— Це має якесь відношення до того, що сталося в ті «пусті чотири дні»?..
— Вірно, — підтвердила Чіґуса. — Своєю смертю вона спокутує певний гріх.
— Оґіуе, послухай мене, — заблагав я. — Мені це теж дуже цікаво, і в мене багато питань, типу, звідки тобі все це відомо. Проте, поки ми говоримо, Хаджікано може прямувати до своєї смерті. Мені потрібно піти її пошукати.
— Он воно як, — розчаровано мовила Чіґуса. — Ну, тоді йди. А я залишуся і буду молитися, щоб ти її не знайшов.
Дзвінок завершився. Я мав безліч сумнівів, однак поки що відкинув їх і покинув будинок Хаджікано. Перш за все я пішов до готелю Масукава та обшукав кожен куток, кожен закуток, але не знайшов і сліду Хаджікано. Далі я спробував пошукати в храмовому парку, у лісі, старшій школі №1 Мінаґіса, нашій старій початковій школі, на станції Чакаґава, в усіх місцях, про які вона могла мати приємні спогади. Минув час, шторм посилився, а я промок до нитки, як тоді, коли впав у басейн; моє взуття стало таким брудним, що вже не можливо було розрізнити його справжній колір. Однак де б я не шукав, Хаджікано там не було. Як і сказала Ая, якби вона хотіла себе вбити так, щоб ніхто її не знайшов, то її неможливо зупинити.
Ні… Можливо якби я краще розумів Хаджікано, я міг би визначити, куди вона прямувала. Але реальність виявилася інакшою. Врешті решт я, імовірно, навіть і половини її думок не розумів.
Я востаннє перевірив готель Масукава, але її просто там не було. Десь о другій ночі я повернувся до будинку Хаджікано. Я вагався дзвонити у двері, тож злегка постукав. Ая хутко відчинила. Побачивши моє лице, вона похитала головою.
— І не дзвонила?
— Ага, — безсило кивнула Ая. — А ти?
— Я досі не знайшов її. Гадаю, я спробую ще раз пошукати в деяких місцях.
— Достатньо. Хіба ти не заморився? — плачевно спитала вона. — Відпочинь трохи. Можеш скористатися нашим душем. Знімай цей мокрий одяг. Позич деякий у мого батька.
— Я вдячний, проте, ні, дякую. Він все одно просто знову промокне.
Ая схопила мене за плечі.
— Послухай, відпочинь хоча б півгодини. Взагалі знаєш, якого кольору маєш зараз лице, Йоччян? Ти наче ходячий мрець.
— Я таким народився. Мені постійно таке кажуть.
Струсивши руки Аї, я повернувся під зливу.
Я продовжував шукати до світанку, але так ніколи і не знайшов Хаджікано.
Я попрямував додому, пройшовши повз учнів, які йшли на радіо-гімнастику**. Як тільки дістався свого дому, перш ніж навіть зняти мокрий одяг, повністю розуміючи, який абсурдний зараз час, я зателефонував до будинку Чіґуси. Я хотів дізнатися решту інформації з розмови, яка тоді перервалася. Я мав сотні запитань. Але я почув лише десять гудків, залишаючись без відповіді. Ще ніхто не прокинувся? Чи вони вже пішли?
Я здався та поклав слухавку. Стягнувши одяг, я прийняв душ і довгий час відмокав у теплій ванні. У голові було порожньо. Вилізши з ванни, я натягнув піжаму, з’їв холодний рис, що залишився у рисоварці, старанно і довго почистивши зуби опісля, а потім вклався на свій футон. Я думав, що мені ніколи не вдасться заснути в цій невизначеній ситуації, але я вмить втратив свідомість, проспавши неначе купа цегли з п’ять годин.
Різкий промінь світла пройшов крізь фіранки, пробуджуючи мене. Сильно контрастуючи з вчорашнім, погода сьогодні була ясною та приємною. Голова боліла так, наче мені досі було потрібно проспати ще з години три, однак я здався і сів на футоні. Я відчував, неначе все це було поганим сном, однак одночасно з цим розумів, що то була реальність. Я зійшов сходами до телефону, подзвонив до будинку Хаджікано, і після другого гудку слухавку зняла Ая.
— Я якраз збиралася тобі дзвонити, — здивовано мовила вона.
— Це значить, що все здвинулося з місця?
— Так, — голос Аї пролунав виснажено. — Наразі найгірше позаду. Юі знайшли живою.
Я полегшено зітхнув і впав на підлогу.
Але те, як Ая це сказала, не повністю заспокоїло. Наче вона мала і гарні, і погані новини, а поки що повідомила лише гарні.
— Найгірше позаду… але навіть так, дещо погане все ж сталося. Чи не так?
— Вірно, — підтвердила Ая. — Наше погане передчуття справдилося. На світанку Юі скинулася в бурхливе море.
Я ахнув. Море. Я повністю забув про нього. Чому я не пошукав там? Можливо на мене так вплинула її перша спроба, тому я і був упевненим, що вона знову вирішить повіситися. І, можливо, пляж був надто для мене знайомим місцем.
— Неможливо це описати інакше, ніж дивом. Схоже, що удачлива хвиля повернула її до берега. Її знайшла рано-вранці стара пара, яка прогулювалася берегом. Вони відразу зателефонували до 119, а дружина проходила навчання рятувальників, тож змогла надати першу допомогу, перш ніж прибула швидка. Юі лише прийшла до тями, тому зараз знаходиться в стані сильного сум’яття. Але вона може говорити, тож, схоже, жодного серйозного порушення мозку не має. Нам лише сказали, що ми поки не можемо з нею бачитися… Навіть її родина, тому тобі буде ще важче, Йоччян.
Я слухав її, затамувавши дихання. Я навіть не розумів, що мав відчувати. Мені слід радіти, що з Хаджікано все добре, сумувати через її спробу самогубства чи бути вдячним за удачу?
— Що ви збираєтеся робити зараз, пані Аю?
— Я щойно говорила про це з нашими батьками. Ми вирішили, що як тільки Юі випишуть з лікарні, то їй слід поїхати до будинку бабусі відновити сили. Вона зможе якийсь час пожити, відрізана від зовнішнього світу.
— Зрозуміло. Так, певно, буде на краще…
Ая дбайливо мовила:
— Гей, Йоччян, я думаю, що ти добре постарався. Як грубо твоя стара подруга Юі не відмовляла тобі, це не зупинило тебе. Насправді, ти не намагався щось їй нав’язати, а продовжував терпляче переконувати Юі, знаходячись на розумній відстані. Через це ваші стосунки вийшли на новий рівень, тож тобі вдалося кожну ніч гуляти з нею. І не тільки це, тобі також вдалося подарувати Юі друзів. Спостерігаючи за усім зблизька, я була впевнена, що з цим можеш впоратися тільки ти, Йоччян. Інакше кажучи, неважливо, наскільки тяжко хтось намагався, було неможливо вилікувати її бажання до саморуйнування. Можливо на цьому все.
— Дякую велике, — відповів я, а потім зрозумів, що треба додати: — І мені шкода.
— Я вже казала, нема за що вибачатися, — виснажено засміялася Ая.
Як тільки дзвінок завершився, я негайно ж зателефонував Чіґусі. Мені потрібно було запитати, звідки вона так детально знала про моє парі.
Поки я спав, у моїй голові певно сформувалася теорія того, чому інформація про парі досягла Чіґусу.
Оґіуе Чіґуса мала досвід участі у подібному химерному парі.
Скажімо, що жінка по той бік слухавки запропонувала парі не тільки мені. Це могли бути декілька людей чи сотні, але, скажімо, що вона й іншим запропонувала парі, а Чіґуса була однією з них. І Чіґусі вдалося перемогти — чи, можливо, не вдалося, але якимось чином вона пережила парі — і успішно вижити. В результаті вона помітила, що її однокласник Фукамачі Йосуке взяв участь у парі, в якому брала вона. А також вона знала лазівку у парі.
З усіх теорій, які я зміг вигадати, ґрунтуючись на фактах, про які дізнався, жодна не звучала так правдоподібно, як ця. Звісно, залишалася імовірність, що я пропустив щось важливе. Але, навіть так, теорія, що Чіґуса теж брала участь в парі, мала унікальну силу, через яку я дотримувався саме її.
— Алло? — на дзвінок відповіла Чіґуса. — Гадаю, це Фукамачі?
— Вірно. Хаджікано знайшли. Вона рано-вранці стрибнула в море. На щастя, вона не загинула, проте якийсь час із нею буде складно зустрітися.
— Зрозуміло, — мовила Чіґуса, не додавши більше нічого. Схоже, вона більше не мала ніяких думок щодо цієї справи. Вона була така спокійна, наче з самого початку очікувала, що все так і станеться.
— Я хочу продовжити нашу вчорашню розмову.
— Тоді, будь ласка, приходь до мене. Вона буде доволі довгою. А також є дещо, що я хочу тобі показати.
— Дещо показати?
— Буде краще, якщо прийдеш якомога скоріше. Схоже, що залишилося не так вже й багато часу.
І з цим Чіґуса поклала слухавку.
Не так багато часу?
Я покрутив шиєю. Про що вона? Що такого вона хотіла мені показати, що з часом зникне?
У будь-якому випадку я підкорився та попрямував до її будинку.
Багато чого добігало кінця. На дорозі то тут, то там лежали мертві цикади. На висохлих трупах роїлися мурахи, через що здалеку здавалося, що це ворушиться сама земля.
Серед цикад дзижчали більше всього цукуцуку-боші; наближався кінець літа. Спекотні дні ще точно протримаються деякий час. Але більше не буде такої сильної спеки. Тепер температура лишень спадала.
Увійшовши в складний, горбистий район, я, через деякий час, дістався будинку Чіґуси. Випраний одяг, розвішаний на веранді другого поверху, приємно роздмухувався вітром.
Коли я підійшов до дверей, щоб подзвонити, мене гукнули із саду.
— Сюди.
Я повернувся до голосу і ступив на акуратно підстрижений газон.
На мене там чекала Чіґуса.
Побачивши її, сидячу в інвалідному візку, я відчув, як низка сумнівів миттєво розвіялася.
— Скажи, Фукамачі. Я хочу піти до пляжу, — мовила вона, злегка качнувши головою.
На її нозі лежала маленька біла квітка.
***
Вперше я відчув життя в лікарні на початку літа в третьому класі.
Тоді теж постраждали мої ноги. Поки я з’їжджав на велосипеді по пагорбу до берега, то захотів дізнатися, наскільки далеко проїду, не гальмуючи. І коли я з’їхав з пагорба і подумав: «Чудово, я зробив це!», переднє колесо вдарилося об виступ, а моє тіло підкинуло в повітря. Оскільки перед цим я якраз провернув кермо, то уникнув падіння лицем у землю, але натомість об асфальт боляче вдарилося моє ліве коліно.
У першій лікарні, до якої я навідався, мені діагностували синець, проте біль був настільки сильним, що я не міг ходити чи навіть зігнути коліно. В іншій лікарні побачили, що це зламана колінна чашечка, на зцілення якої піде два місяці. Оскільки це була моя перша серйозна травма, то, пам’ятаю, мати була більш схвильована, ніж я.
В ті дні я навіть міг насолоджуватися життям у лікарні, проте будучи в третьому класі і вперше госпіталізованим, єдиний день, проведений у ліжку, здавався мені вічністю. Спочатку я поняття не мав, як проводити час, тому лише сходив з розуму від нудьги. Наче час для мене зупинився. Лише триразове харчування було моїми єдиними стимулом і насолодою. Там було багато легкої їжі — маринади, густо зварені супи, супи зі слабко вираженим смаком, нежирна риба. Але іноді також була їжа з приправами, як от соусом і кетчупом, і лише це приємно наповнювало мене на декілька годин.
Мій батько накупив мені книжок з різноманітних галузей, щоб вгамувати мою нудьгу. Тоді я не мав звички читати, будучи такою дитиною, яка ледве заглядала в книжки, навіть в ілюстровані енциклопедії. Але не маючи чого робити, я мусив читати ті книги. Не задумуючись, були вони цікавими чи ні, вартими уваги чи ні, я просто продивлявся слова і витріщався на світлини та ілюстрації. У процесі я почав отримувати немале задоволення.
Одну книгу я перечитував знову і знову, в ній пояснювали магічні трюки. Як ті, котрі можна побачити по телевізору: правильно вгадати цифру на випадковій картці, змусити монетку зникнути в чашці, змусити паличку ширяти в повітрі. Там у деталях пояснювалося, як ці трюки встановлювали та виконували.
Це була складна і важка тема, проте автор, який був фокусником, мав надзвичайно плавний та легкий до читання стиль, тож, читаючи її, я наче дізнавався іншу сторону світу. Думаючи про це тепер, то я радше насолоджувався авторським поглядом на психологічні сліпі зони людей, які спостерігали за фокусами, ніж самими трюками. Більшість людей починали читацький шлях з романів чи есе, але я полюбив читання завдяки книзі про магічні трюки.
Якби у той час батько дав мені книги по астрономії, то, можливо, я став таким же фанатиком, як Нінохара? Ні, десь через місяць чи два мені наскучили магічні фокуси, тож напевно так би сталося і з астрономією. В будь-якому випадку вигадувати такі теорії марно. Життя, в якому Фукамачі Йосуке полюбив зорі, і життя, в якому Фукамачі Йосуке жив зараз, були зовсім різними. Можливо б тоді він навіть не покохав Хаджікано.
У кімнаті, якій я перебував, було загалом ще чотири дитини. Три хлопчики й одна дівчинка. Вони мали травми в різних частинах тіла, проте всі серйозні.
Дівчинка, котра лежала в ліжку напроти мене, схоже також мала перелом ноги, як я, тому що одна з її ніг була в гіпсі. Худорлявість її неушкодженої ноги та товщина багатошарової гіпсової пов’язки виглядали такими ж незбалансованими, як клішні краба. Я не був упевненим, чи засмучена вона через перебування в лікарні, чи в неї просто такий характер, проте вона завжди мала похмурий вигляд. Звісно, я ще ніколи не бачив довготривалого хворого, який постійно всміхався.
Раз на кожні три чи чотири дні дівчинку навідувала її мати. Подібне не рідкість. Однак кожного разу, без виключень, в межах десяти хвилин вона промовляла: «Ну, твоя матінка зайнята», та рано йшла, що тільки посилювало самотність дівчинки. Коли її мати приходила, дівчинка використовувала ці десять хвилин на повну, скаржачись на кожне своє невдоволення, щоб подолати труднощі госпіталізації. Її мати, виснажена роботою, пропускала все це повз вуха із таким виразом, наче їй це набридло, а потім ішла, виправдовуючись зайнятістю. Той факт, що вона зайнята роботою, напевно був беззаперечним, проте я задумався, чи було б тоді краще взагалі не приходити.
Як тільки її мати йшла, дівчинка занурювалася в подушку і плакала. Мене охоплювала меланхолія від сих подій. Чому все не може стати краще? Чому вони не можуть бути більш чесними? Вам же також не хочеться сперечатися, хіба ні? Я ненавидів її незграбність — проте зараз, гадаю, ця дратівливість виникла з розуміння того, що я був так само незграбним.
Я ненавидів дівчинку плаксу, але вона ненавиділа мене теж. Її, схоже, дратувало, як часто мене навіщала моя мати і як довго залишалася. Кожного разу, як мати приходила і заміняла квіти чи рисувала каракулі на моєму гіпсі, дівчинка зневажливо поглядала у наш бік. Коли мати йшла, а я залишався один, дівчинка проводила багато часу, витріщаючись на мене. Наче казала: «Ніколи не забувай цього погляду».
Лише той, хто пройшов через подібне, може дійсно зрозуміти, проте люди зі зламаними ногами в лікарні відчувають усі види дискомфорту і жалюгідності. Якщо говорити перебільшено, то вони втрачають частину своєї людської гідності, піддаючись надзвичайному безсиллю. Можливо ми з нею зберігали бадьорість, ненавидячи усіх навколо, щоб мати змогу боротися з цим безсиллям.
Через місяць після мого потрапляння в лікарню ми з дівчинкою склали перемир’я. Я, як і зазвичай, читав у ліжку книжку, а невдовзі раптом почув фестивальний гурт за вікном, де вже було темно.
Притримуючи травмовану ногу, я повільно встав на іншу, щоб подивитися у вікно. По дорозі в одному напрямку прямували десятки людей. Багато з них були з родинами, проте там також була купа учнів в уніформі, які схоже поверталися додому після школи. А ще там була немаленька кількість дітей десь мого віку. І вони усі разом сміялися.
Споглядаючи за тим, як люди йшли вниз по вулиці, я помітив декілька своїх однокласників. У пориві емоцій мені захотілося їх гукнути, але перш ніж я це зробив, зміг передумати. Можливо розмова з ними тимчасово послабила б мою самотність. Але в мить, як вони побачать мене у вікні лікарні, поки прямують на фестиваль, це прокреслить між нами чіткий кордон — так я відчув.
«Ні, кордон вже існує», подумав я. Просто до цього моменту я про нього не знав. Між мною та усіма в школі вже пролягла нездоланна відстань. Поки я лежав у ліжку і рахував плями на стелі, вони проводили незамінний час з друзями, створюючи багато дорогоцінних спогадів.
Я єдиний почувався так, ніби світ повністю мене покинув. Не встиг я усвідомити, як на очі навернулися сльози. Я спішно витер їх, перш ніж бодай одна пролилася. Я сів на ліжко, тяжко вдихнув, закрив очі і став чекати, поки не заспокояться слізні залози.
Раптом дуже зблизька я почув плач. Не схоже, що це видав я, навіть не усвідомивши того. Я відкрив очі і побачив дівчинку, котра нахилялася зі свого ліжка, щоб зазирнути у вікно.
Її щоки були мокрими від сліз.
І я усвідомив: вона певно відчувала таку саму самотність, що і я.
Гадаю, я тоді намагався її втішити, бо якимось чином так би втішив і себе. По суті… важко вгамовувати власний біль, але не так вже й важко вгамувати чиїсь інший схожий. І як тільки доведете, що їхній схожий біль можна вгамувати, то це просто зробити і з власним.
Я взяв хустинку з тумбочки біля ліжка, витягнув з вази на столику маленьку білу квітку і загорнув у хустинку в потрібну довжину. Як тільки закінчив, то обережно встав на одну ногу і покликав дівчинку.
Вона рвучко витерла сльози і подивилася на мене. Я простяг руки, щоб показати, що нічого не тримаю. Вона витріщилася, переводячи погляд з моїх долонь на лице, а потім, легко шмигнувши, спитала:
— Що це?
— А ти як думаєш? — спитав я у відповідь, розслабляючи лице, щоб знизити її підозри. То точно була жахливо ніякова усмішка. — Скоро побачиш.
Я поклав хустинку на ліву долоню, погладив її правою, потім прибрав і запропонував дівчинці білу квітку, що з’явилася. Дівчинка широко розплющила очі і декілька разів блимнула. Опісля боязко взяла квітку обома руками та оглянула під різними кутами. Впевнившись, що та справжня, а не штучна, дівчинка любовно поставила її в маленьку вазу на своїй тумбочці. А потім повернулася до мене і усміхнулася. Її лице опухло від сліз.
Відтоді раз на день я показував дівчинці магічний трюк, який практикував того дня. Після закінчення вечері вона манила мене і ввічливо клала свої руки собі на коліна, очікуючи початку мого шоу. Я на одній нозі підходив до її ліжка, присідав у крісло, а тоді виконував трюк, над яким відчайдушно практикувався в секреті весь день, наче був дуже з ним знайомий. Незалежно від того, вдавався трюк чи ні, вона все одно мені плескала.
Зрештою ми почали розмовляти і без допомоги магічних фокусів. Здебільшого про щось незначне, наприклад, що їжа була добра чи що нам не подобається, як медсестра накладає бинти.
Лише одного разу дівчинка згадала мою родиму пляму.
— Схоже, що цей синець ніяк не хоче заживати.
— А, це? — я злегка торкнувся місця, де була пляма. — Я маю її від народження. Це не рана.
— Від народження… — зацікавлено протягнула вона, витріщаючись на неї. — Він ніяк не болить, чи свербить, чи щось таке?
— Ні, зовсім ні.
— Добре, — вона полегшено усміхнулася.
А також… Лише одного разу вона поскаржилася.
— Якби тобі довелося прожити все життя в інвалідному візку, що б ти зробив?
Вона спитала це, коли я вже повертався до свого ліжка після прибирання залишків магічного трюку.
Я схопився за підвіконня і зупинився, думаючи про її слова.
— Не знаю. Ніколи про це не думав. Чому питаєш?
Дівчинка звісила голову, порожньо всміхаючись.
— Тому що схоже мені доведеться.
— Тобі це сказав лікар?
— Так. Доволі давно мені сказали, що ймовірність не нульова. Принаймні, казали вони, залишиться якийсь параліч нервів.
Деякий час я розмірковував над відповіддю.
— Якби це сказали мені, я б виплакав тонну сліз. Я б продовжував плакати днями й днями, зриваючись на своїй мамі, медсестрі і тобі, просячи щось егоїстичне. Думаю, якби я не міг решту життя ходити, то мене б вибачили за таке.
Дівчинка сказала:
— Це правда, — неодноразово киваючи. Ніби вона сильніше погоджувалася щоразу, як кивала. Потім вона, наче їй раптом щось спало на думку, підняла погляд, схопила мене за рукав і потягнула, змушуючи присісти на ліжко. Повільно піднявши свою загіпсовану ногу обома руками, дівчинка змінила положення, схопилася за мене ззаду, уткнула лице в мою спину і заплакала.
Гадаю, навіть тоді я глибоко розумів, яким був її «егоїзм». Тож я нічого не сказав і просто прийняв. Вона довго плакала. Наче виливала всю воду, що мала в тілі. Мені навіть десяти не було, тож я не знав, що мав сказати, а тому мовчав. Хоч зараз мені шістнадцять, я досі не знаю, які слова мав вимовити.
Коли мене виписали з лікарні, дівчинка сказала: «Я прийду побачитися з тобою, коли моя нога вилікується», і запитала мою адресу й номер телефону. Я хотів те саме спитати і в неї, проте вирішив, що зможу зробити це, коли вона мені подзвонить. Я також подумав, що до того моменту повинен вивчити купу магічних трюків.
У третьому класі я був більш оптимістичним, ніж ви можете подумати, дивлячись на мене зараз.
Відтоді, як я пішов, минув місяць, потім два, а я не почув і слова від дівчинки. Минуло півроку, не пролунало і жодного дзвінку.
Коли минув рік, я усвідомив, що імовірно ніколи з нею знову не зустрінуся. Вона не порушила своєї обіцянки. Інакше кажучи, її нога так ніколи і не вилікувалася.
Поступово я забув про неї. З кожним днем її присутність слабшала, досягнувши того, що я міг подумати: «О, так, там була та дівчинка», коли проходив повз великої лікарні. Невдовзі навіть і ця думка зникла, я забув її лице та ім’я, а короткі літні миті, які я провів з нею, глибоко сховалися у моїй підсвідомості.
***
Зі пагорбу до пляжу, з якого я того дня з’їжджав на велосипеді, я тепер скочував інвалідний візок. Вздовж стежки стояли іржаві огорожі, які подекуди обвили лози. Із заростей на іншому боці доносилося дзижчання тисячі цикад, створюючи такий шум, наче ми були всередині заводної іграшки.
— Тебе виписали з лікарні прямо після мене, Оґіуе? — спитав я.
— Боюся, що це не так, — сказала Чіґуса, дивлячись прямо на далеке море. — Я повернулася до школи десь через півроку після того, як ти виписався. Тоді мої однокласники вже повністю забули про мене. Для дітей того віку півроку великий відрізок часу, щоб забути про повне існування дівчинки. Звісно, я ніколи сильно не виділялася.
— Але ніхто і не цікавився, чи була ти типу «ученицею по обміну»?
— І справді ніхто, — слабо всміхнулася Чіґуса. — Як тільки я була прикута до інвалідного візка, мені стало складніше заводити друзів. Не те, щоб мене дискримінували за те, що я інвалід. На щастя, початкова школа Міцуба мала знайомих із цим інструкторів. Однак, навіть з маленькою дискримінацією, той простий факт, що я не могла ходити, не можна було змінити… Люди мало що робили у моїй присутності. Я не могла брати участь в жодній атлетичній грі, а мій візок кожного разу потрібно було комусь пересувати. Дівчата там не ненавиділи мене, проте глибоко не зносили клопіт, який падав на них через спілкування зі мною. Спочатку їм здалося це цікавим, вони возили мене повсюди, захоплені ідеєю доглядати за кимось з обмеженими можливостями. Але їх вистачило на тиждень, зрештою дратування перемогло, тож вони відверто уникали мене. Люди природно дистанціювалися.
Я міг з легкістю це уявити. У моїй середній школі була дівчина на інвалідному візку, і хоч її не ненавиділи, проте уникали. Я пам’ятаю, як вона завжди знаходилася в кутку класу, відчайдушно намагаючись встигати за групою тихих дівчат із культурного клубу.
— Раніше я описала себе в середній школі, як «могла усім подобатися, проте не могла стати чиєюсь улюбленицею». Проте це була нахабна брехня. Я збрехала, бо хотіла виглядати нормальною людиною. Справжню мене не тільки не любили, а відстороняли, неважливо, де я знаходилася. Кожного дня я сотні разів думала: «Такій як я не слід тут бути». В такі часи я часто згадувала дні, проведені з деяким хлопчиком із великою родимою плямою на обличчі, щоб втішити своє серце. Для мене це було символом щастя. Це був єдиний доказ того, що хтось, неважливо наскільки обмеженим є, теж може мати чудові спогади. І… ось чому я ніколи не дзвонила тобі, Фукамачі. Якби ти теж відмовився від мене, єдине, за що я трималася, зникло б. Однак, вступивши в старшу школу №1 Мінаґіса, я знайшла те ім’я в списку класу.
Чіґуса обернулася, щоб зазирнути мені в лице.
— Там дійсно було ім’я «Фукамачі Йосуке». Я б збрехала, якби сказала, що не була щасливою. Опинитися в одному класі старшої школи з моїм першим коханням було наче сном. Але більше цього я боялася знову з тобою зустрітися. Навряд чи б ти прийняв мене, як зробив це тоді. Навіть якби ми змогли повернутися до тих привітних стосунків, я не могла б сподіватися на більший розвиток. Оскільки для шістнадцятирічного хлопця мати дівчину в інвалідному візку, як кохану, здебільшого незручно.
Вона знову подивилася прямо, провівши долонею по своїм ногам.
— Я думала: «Якби я тільки могла рухати цими ногами». Мені не потрібно вільно бігати; лише йти поруч з іншими. Я хотіла мати власне кохання. Три місяці потому, у школі після уроку, я почула дзвінок громадського телефону. Це сталося саме п’ятдесят днів тому.
У кінці пагорбу на узбіччі закінчилися зарості і з’явилося море, що виблискувало під сонцем. Чайки, які байдикували навколо хвилерізу***, поспішно злетіли, коли побачили, що ми наближалися.
— Тому, що я раптом змогла ходити, здивувалися лише мої батьки та лікар. Усі інші відреагували просто: «О, твоя травма нарешті вилікувалася». Схоже, так це видавалося іншим, незважаючи на те, що для постраждалої то була тривога на все життя. І хоч я зустріла тебе знову десять років потому, схоже, ти повністю мене забув… Звісно, я могла нагадати тобі, лише сказавши: «дівчинка, з якою ти був у лікарні», але я вирішила так не робити. Я подумала, що ми можемо розпочати все з чистого аркушу. Що я можу забути жалюгідну минулу себе і жити як звичайна дівчина.
На краю хвилерізу ми деякий час мовчки слухали хвилі. Поза морем густі хмари, здавалося, торкалися верхівки неба.
— Скажи, Фукамачі, — мовила Чіґуса. — Якби того дня поруч з тобою сиділа дівчина в інвалідному візку, як гадаєш, ти не був би таким дружелюбним?
— Ні, — я похитав головою. — Замість того, щоб іти поруч з тобою, я б штовхав твій візок, як сьогодні. Це була б єдина різниця.
Чіґуса щасливо всміхнулася.
— Можливо, мені не варто було погоджуватися ні на жодне парі, і вистачило б простого: «Я та дівчинка з лікарняної кімнати»…
— Можливо, — кивнув я.
— Але якщо б я сказала, то не змогла бігати з тобою містом і прокрастися в басейн, тож, імовірно, це було правильним вибором, — вона склала разом долоні і потягнулася. — Але от якби я могла показатися на фестивалі… Я навіть практикувалася з тобою в читанні.
Щось згадавши, Чіґуса засунула руку в карман і передала мені листа.
— Я написала про те, що ти хочеш знати. Прочитай його пізніше.
Подякувавши їй, я поклав листа в свій карман.
Після цього ми довго розмовляли про те, що сталося цього літа. Як Чіґуса розбудила мене, коли я заснув у перший день в класі. А опісля проводила по школі. Як Чіґуса їла рамен, коли сказала, що ніколи в житті його не куштувала. Згадали про різноманітні погані вчинки, які ми зробили, щоб вона стала поганою людиною. Купання оголеними в басейні. Як ми тікали посеред ночі з будинків і учотирьох споглядали нескінченну кількість комет.
Коли більше не залишилося чого перераховувати, Чіґуса раптом подивилася на небо і вказала прямо вверх.
— Фукамачі, дивись.
Небо прокреслила біла пухнаста лінія.
Ми довго-довго дивилися на неї у захваті.
Коли я перевів погляд униз, Чіґуса щезла.
Залишився лише інвалідний візок без свого власника.
Я подивився під ноги. На воді пливла біла піна від хвиль.
Я присів на край хвилерізу і пильно дивився, як піна беззвучно розчиняється у морі.
«Невдовзі я закінчу, як і вона», подумав я.
*змінні (variable) — зорі, у яких спостерігається зміна блиску з часом; подвійні (binary) — зоряні системи, що складаються з двох зір, які обертаються навколо їх загального барицентру (центр інерції або центр мас).
**художня гімнастика, яку виконують під музику, вправи переказують по радіо; популярна в Японії, а також в деяких регіонах Китаю і Тайваню.
***гідротехнічна споруда на воді, призначена для захисту берегової лінії або акваторії порту від хвиль, плинів льоду й наносів.
Далі
Том 2. Розділ 9 - Інше ім'я.
Наступного дня до мого будинку навідався Нінохара. Він дзвонив у двері декілька разів із десятисекундними проміжками, і хоч я чув цей звук, не зміг розпізнати в ньому дверний дзвінок, тож не відразу зрозумів, що до мене прийшов гість. Я повільно піднявся з ліжка, вийшов із затемненої через закриті фіранки кімнати і спустився сходами, поки світло засліплювало мене. Від того, як дзеленчав дзвінок, я зрозумів, що моїм гостем є Нінохара. Для нього не є незвичним ось так особисто навідуватися до мене непоміченим. Можливо до нього швидко дійшло, що сталося з Хаджікано, чи Чіґусою, чи з ними двома. Я відкрив двері і Нінохара наблизився до мене. Його лице, що для нього нехарактерно, було повно переживання й квапливості. — Як багато тобі відомо? — спитав він. — Певно буде швидше, якщо почнеш ти, — я пройшов повз нього і сів на верхні сходинки назовні. — Як багато відомо тобі? Якийсь час Нінохара дивився на мене так, наче хотів щось сказати, але кінець кінцем опустив плечі і сів поруч зі мною. — Вчора в обід я отримав дзвінок від Чіґуси, — він витягнув із карману сигарету і неспокійно запалив її. — Ми обмінялися номерами, але це вперше, коли вона мені зателефонувала. Я був здивований, спитав: «Що сталося?». А тоді Чіґуса сказала: «Слухаєш, Нінохаро? Послухай уважно те, що я збираюся сказати». Я не знав, про що йшла мова, проте погодився. Це напевно сталося перед тим, як я прийшов до будинку Чіґуси. Значить вона не тільки залишила мені листа, але й повідомлення з Нінохарою у формі дзвінку. Нінохара продовжив. — Сказала вона мало, проте я зовсім не зміг розібрати значення. «Віднині може статися низка дивних явищ. Але, будь ласка, не звинувачуй нікого», сказала Чіґуса. «І це все?», спитав я. «Це все», відповіла вона. І відразу після цього вона поклала слухавку. Це, звісно, було дивно, але вчора була добра погода для спостереження за зірками, тож я вирішив, що просто особисто в неї запитаю. — Дивні явища… — повторив я. — Так сказала Оґіуе? — Так, саме це, слово в слово. А минулої ночі у готелю я був один-єдиний. «Про яке таке «дивне явище» говорила Чіґуса?», задумався я. Проте відчував, що щось не сходиться. Мені здається, що Чіґуса описала б таку подію якось по-іншому, а не «дивним явищем». Тож я подумав: можливо вони троє не з’явилися якраз через вплив «дивних явищ», що вже сталися? — Тож ти зателефонував Оґіуе. — Так. Я подзвонив до її будинку сьогодні в обід, але ніхто не відповів. У мене виникло погане передчуття, тож я з перервами продовжував дзвонити. Увечері хтось нарешті зняв слухавку. Схоже, мати Чіґуси. Я спитав, чи вдома вона, але отримав незв’язну відповідь. Наче вона дійсно була ошелешена. Я відразу відчув, що сталося щось реально погане. Я сказав, що є близьким другом Чіґуси, і вона зненацька так сильно розплакалася. А потім сказала, що цього ранку Чіґуса потонула. — Потонула? — інстинктивно повторив я. Чіґуса точно перетворилася на морську піну і зникла прямо переді мною. Але щоб знати напевно причину смерті, вони повинні знайти її тіло. — Де вони?.. — Її прибило до берегу в сусідньому місті. Хтось відразу викликав швидку, але вже було запізно. Матері Чіґуси прийшлося пройти через деякі формальності через смерть доньки в нещасному випадку, тож, гадаю, вона займалася необхідними документами, коли я подзвонив. Я настільки був шокованим, що навіть не зміг висловити співчуття. Чіґуса померла? Трохи складно в таке повірити. Але водночас з цим глибоко в душі я знав… то це було «дивним явищем». Як тільки Нінохара закінчив першу сигарету, негайно запалив другу. Наче намагався приховати свої емоції за палінням. — Я дійшов висновку, що Чіґуса знала про свою близьку смерть. А це призводить до імовірності, що її смерть була не нещасним випадком, а самовбивством. Але я не зміг вигадати жодної причини, чому Чіґуса б мала померти. Звісно, для неї не було надії на взаємне кохання, проте вона не з тих дівчат, які б вбили себе через подібне. І зненацька до мене дійшло, що ти можеш щось знати, тому я зателефонував, але тебе не було вдома. Тож тоді я подзвонив до будинку Хаджікано. Як тільки він вимовив прізвище Хаджікано, його переважно рівний тон почав тремтіти. Здавалося, що він більш напрочуд розлючений чимось, ніж засмучений. — Слухавку зняла мати Хаджікано. Я спитав, чи вдома та, і знову отримав розпливчасту, невиразну відповідь. Як і тоді з матір'ю Чіґуси, я сказав, що є близьким другом Хаджікано, але її мати була сильно обережна. Після довгого допиту слухавку передали молодій дівчині. Гадаю, то була старша сестра Хаджікано. Вона поставила декілька запитань, щоб впевнитися, що я дійсно є другом. Як тільки вона зрозуміла, що я не брешу, то вибачилася за свої підозри, а потім пояснила, що сталося з Хаджікано. Тут Нінохара зупинився, схоже спостерігаючи за моєю реакцію. — Це сталося в інший час, в іншому місці, проте Хаджікано мало не потонула, прямо як Чіґуса, — закінчив замість нього я. — Вірно? — Та що в дідька відбувається? — Нінохара кинув сигарету під ноги та розтоптав її об землю. — Ти щось знаєш, чи не так? — Ні, більше за це мені не відомо. — Але ти принаймні маєш якісь здогадки? — Не знаю, — я похитав головою. — Послухай, Нінохаро. Вибач, але якийсь час я хочу побути на самоті. Я досі не прийняв цього всього, тож потребую з усім розібратися. Якщо до чогось дійду, то зв’яжуся з тобою. Тож можеш поки піти? Нінохара пильно спостерігав за найменшими змінами у моєму виразі обличчя, намагаючись проаналізувати мене. І, можливо, побачивши, що мені дійсно сумно, він смиренно зітхнув. — Я зроблю все можливе, щоб дізнатися причину цих двох випадків. Я продовжу копати, допоки не знайду відповіді, що мене задовольнить. І якщо я з’ясую, що смерть Чіґуси не була нещасним випадком, а справою чиїхось рук, то відшукаю винуватця і розіб’ю його в пух і прах. Змушу пройти через те, що довелося пройти Чіґусі. Нінохара піднявся і ногою викинув недопалок у жолоб. — Подзвони, коли передумаєш. Побачимося. — Ага, зрозумів. Як тільки Нінохара пішов, я повернувся до своєї кімнати і ліг на футон. Почувши офіційну правду про смерть Чіґуси, я відчув, наче хтось таємно оголив частину мого тіла. Я сказав Нінохарі: «більше за це мені не відомо». Очевидно, що це брехня. Я щонайменше знав у подробицях, як насправді загинула Чіґуса. Ба більше, в залежності, з якого боку на це дивитися, я, по суті, її вбив. А в листі, який мені залишила Чіґуса, знаходилася інформація про «гріх» Хаджікано, який та намагається спокутувати. Про те, що сталося в ті чотири пусті дні. Заради мене Чіґуса дослідила це і дійшла того, що вважала правдою. «Гадаю, я повинна була сказати тобі про це раніше, Фукамачі», написала вона. «Але я боялася, що видамся неприємною дівчиною, яка намагається усунути свою суперницю, тому і мовчала. Пробач». Коли я прочитав те, то відчув, що інтуїтивно зрозумів, чому Хаджікано мусила себе вбити саме в цей час. Можливо Хаджікано насолоджувалася цими спостереженнями за зірками більше, ніж будь-хто інший. Ось чому вона відчувала, що не може бути єдиною, хто продовжує жити. *** Стоячи перед дзеркалом у ванні, я зняв з маркера ковпачок і тицьнув ним собі під око. Хоч я і дуже пильно придивлявся до неї, чорна цятка все одно здавалася мені дуже натуральною на шкірі. Якийсь незнайомець точно б подумав, що це справжня плачуча родимка. Відтоді, як до мого будинку навідався Нінохара, минуло два дні. У цей час я залишався в своїй кімнаті із закритими фіранками, розпитуючи себе про це та інше. Чи не повинен я був вивести Хаджікано з кімнати? Чи через моє втручання Хаджікано знову спробувала себе вбити? Чи справді не було ніякого способу врятувати Чіґусу? Якби я раніше здався щодо Хаджікано, то зміг принаймні б врятувати життя Чіґусі? Невже це ніхто інший, як я довів все до найгіршого кінцевого наслідку? Розпочавши усе обмірковувати, я не зміг зупинитися. Я відчував, наче все, що я робив, виявилося хибним. Лежачи на футоні і витріщаючись у стелю весь день, я зрозумів, чому Хаджікано залишалася в своїй затемненій кімнаті. Як тільки вас захоплює у вихор каяття, ви починаєте безсильно думати, що будь-які ваші дії лише погіршать ситуацію, тож навіть вийти з кімнати стає випробуванням. А іноді вас охоплює розпливчасте бажання смерті. Наче на вас наклали якесь закляття. Назовні досі чулося дзижчання цикад, проте у порівнянні з минулим тижнем воно стало тихішим. І сонце тепер, здається, сідало куди швидше. Спекотні дні спекотними днями, але я ніколи ще не відчував такої спеки, як в останні днів десять. Що настане першим: кінець літа чи моя смерть? Якщо можливо, я б хотів полишити цей світ до кінця літа. До того, як розсіюються купчасто-дощові хмари, до того, як зникнуть цикади, до того, як зів’януть соняшники. Залишаючи все останнім, почуваєшся найбільш самотньо. Вранці двадцятого серпня мені подзвонили. До того моменту мені стало складно навіть їсти, але у мить, як я почув дзвінок, моє тіло негайно відреагувало. Гадаю, воно досі не забуло радості, коли я спілкувався по телефону з Хаджікано. Дзвонив Нінохара. — Останні чотири дні я де тільки не побував, — сказав він. — Але завдяки цьому я склав загальну картину всього, що сталося. — Загальну картину? — повторив я, думаючи, що він нізащо б не зрозумів усього лише за чотири дні, включаючи парі з жінкою по той бік слухавки. — Ага. Я здебільшого зрозумів, чому вони двоє впали в море. Я покопався в історіях Чіґуси і Хаджікано. — Га? Як? — Спочатку, Чіґуса, — продовжив він, ігноруючи моє питання. — У її історії явно не було нічого поганого. Вона ніколи ні з ким не сварилася і, схоже, вела спокійне життя. Єдиним винятком було те, що від початкової школи до нещодавно вона знаходилася в інвалідному візку, пошкодивши хребці у нещасному випадку, а тому не могла довго стояти. Однак віднедавна нарешті знову змогла ходити. — І, — підштовхнув я, — що там з Хаджікано? — Тут все навпаки, — сказав він так, наче зачитував погані новини. — Я попитав минулих однокласниць Хаджікано, і всі вони твердили одне й те саме. «Вона не завжди такою була». «Вона була чесною, життєрадісною, її всі любили». Схоже, цю зміну можна пов’язати з родимою плямою, яка з’явилася на її обличчі взимку другого року середньої школи. Після цього її особистість поступово змінювалася, і півроку потому вона стала неначе іншою людиною. Ось що всі думають. Але деякі мають інакші припущення… Влітку, на третьому році, Хаджікано без усілякого попередження не приходила до школи чотири дні поспіль. І саме в ті чотири дні чесна, життєрадісна, усіма любима Хаджікано перетворилася на мовчазну та похмуру дівчину, якою є й понині… Ось що вони думали. Крізь телефон я почув, як він присів на диван. — Логічно вважати, що перша теорія є більш обґрунтованою. Особистості людей не змінюються за чотири чи п’ять днів. Але з якоїсь причини я відчував, що ці пусті чотири дні є ключем до відповідей моїх сумнівів. Коротко кажучи, моя здогадка виявилася правдивою… Хаджікано була відсутня прямо перед початком літніх канікул, десь дванадцятого липня. Я перевірив, що сталося з Хаджікано у цей проміжок часу. Розширивши пошуки від її класу до року, а потім до всієї школи, я натрапив на курйозний випадок. Все сталося в сусідньому місті, на другий день з тих чотирьох пустих. Того дня в одних руїнах в горах знайшли обвуглені тіла двох школярок середньої школи. В новинах сказали, що то було самогубство, навіть була передсмертна записка. Вражений його детективними навичками, я мовив: — Я пам’ятаю. Це потрапило в новини і навіть згадувалося на шкільних зборах. — Так, про цей нещасний випадок знали всі. Але тоді я не зміг побачити, що могло зв’язувати ті дві мертві дівчини і Хаджікано. Однак я був незвично переконаний. Це не могло бути простим збігом, що їхні смерті і відсутність Хаджікано у ті чотири дні перетиналися. Поки я продовжував копати, то, звісно, зміг знайти те, що пов’язувало їх з Хаджікано. Усі троє були в одному класі на першому році початкової школи. І ось тут я припустив дещо божевільне… А якщо це жахливе самогубство від пожежі в руїнах планувалося не для двох людей, а для трьох? А якщо замість двох мали знайти три обвуглених тіла, проте одне з них втекло? У мене забракло слів. Нінохара дійсно настільки далеко просунувся всього за чотири дні?.. Він продовжив. — Це була цікава теорія, проте надто виходила за рамки логіки. Я не мав жодного доказу. Якби я знав, що було в передсмертній записці, то правда була б очевидною, але, на жаль, я не маю таких зв’язків. І тільки я збирався здатися, як отримав дзвінок від друга, який почув, що я розпитую учнів середньої школи Міцуба. Виявилося, що він знав учителя в тій школі. Він сказав, що я можу зустрітися з ним у будь-який час, якщо мені цікаво. — Тож наступного дня я пішов зустрітися з тим учителем і розповів йому свою абсурдну теорію з надзвичайною серйозністю. Я думав, що він відразу усе заперечить. Але коли я закінчив, учитель почухав пальцями брову, а потім видав ось що. «Від мене ти нічого не почуєш, проте було б незвично, якби цього не сталося». Хіба не думаєш, що це дивно?.. Хіба зазвичай люди не натякають на заперечення, коли кажуть «від мене ти нічого не почуєш»? — Тут немає нічого дивного, — відповів я. — Одним словом ти кажеш, що твоя теорія виявилася правдивою? Почувши мій придушений смішок, Нінохара роздратувався. — Що смішного? — Ні, я сміявся не з тебе, Нінохаро. Мене просто дуже насмішило те, що ти докопався до правди всього за чотири дні, коли я не зміг цього зробити за місяць. Нінохара ковтнув. — Я знав це. Тобі ж про все було відомо? — Ага. Однак я дізнався про причину самогубства Хаджікано лише після того, як вона стрибнула в море, тож все одно вже було запізно. Те, що розповів мені Нінохара, було здебільшого тим самим, що Чіґуса написала в своєму листі. Їхній підхід до таємниці та процеси мислення дещо збігалися, і дійшли вони тих самих висновків. Два окремі логічні бачення заповнили прогалини одне в одному, тож, схоже, більше не залишалося місця для сумнівів: Хаджікано була причетна до самогубства тих двох учениць середньої школи у сусідньому місті. Переставши сміятися, я зібрався з духом. — Гей, Нінохаро. Не знаю коли, але скоро я зможу зустрітися з Хаджікано у лікарні. Підеш тоді зі мною? Вона тобою захоплюється. — Вибач, але я не можу, — холодно відмовився він. — Я досі не впевнений у зв’язку між нелогічною смертю Чіґуси і спробою самогубства Хаджікано. Але одне я можу сказати напевно. З якоїсь причини, щоразу, як Хаджікано намагається померти, їй це не вдається, проте натомість гинуть люди навколо неї. Або може моя теорія, що Хаджікано підштовхнула Чіґусу до самогубства, є хибною… І причина її смерті взагалі є разюче іншою, а я тут просто надумую змови. Але, в будь-якому випадку, три людини, які були сильно пов’язані з Хаджікано, мертві. Це незаперечний факт. На декілька секунд він змовк, наче даючи час усвідомити його слова. — Я більше не хочу ніяк бути з нею пов’язаним. Тобі краще остерігатися теж, Фукамачі. А інакше ти можеш просто стати четвертим. І тепер, коли Чіґуси не стало, я більше не маю причини приходити на той дах... Наші ночі спостереження за зірками скінчилися. Бувай. Дзвінок завершився. Я поклав слухавку, повернувся до своєї темної кімнати і знову ліг на футон. У кутку кімнати я помітив футляр із телескопом. У день, коли ми споглядали метеоритний потік Персеїди, Нінохара сказав: «Я зовсім забув, що телескоп тільки буде заважати», тож віддав мені на збереження. Хоча нещодавно він навіть не дозволяв мені його торкатися, останнім часом Нінохара підмічав, як палко я вивчаю зорі, тож все дійшло до того, що він дозволив мені потримати телескопа в себе. Заради Хаджікано я зробив усе, щоб отримати цей телескоп. Тепер мені було неприємно навіть на нього дивитися. Він був символом мого провалу, символом моєї поразки. Останні декілька днів я намагався уникати телескопа, щоб він навіть в поле мого зору не попадав, але все одно відчував його присутність у кутку, навіть якщо не дивився на нього прямо. «Мені вже дійсно слід повернути його Нінохарі», подумав я. Піднявши своє важке тіло, я схопив футляр, в якому лежали тубус з лінзою та штатив, і вийшов з будинку. Сонце досі сяяло, але його промені були слабкими; вони більше не обпікали шкіру. Дорога була брудною від багнюки, що залишив трактор. Можливо десь розпалили гриль, бо у вітрі відчувався теплий запах смажених сосисок. Коли я міцно перехопив футляр із телескопом, щоб не впустити його, і почав іти, перед моїм будинком зупинилася знайома блакитна машина. На місці водія знаходився Масафумі. Виглядало все так, наче те, що він побачив мене, а тому зупинився, не було випадковістю. — Ая кличе тебе, — сказав Масафумі і вказав на пасажирське сидіння. — Застрибуй. Я кивнув і сів у машину. — Просто щоб ти знав, розпитувати про ситуацію у мене буде марною тратою часу. Масафумі дістав недопалок сигарети з попільнички, наповненої попелом, що нагадувала насіння соняшника, вклав у рота і запалив запальничкою. Потім він зморщив лице, наче це було огидно, і видихнув дим. — Ая лише попросила мене привезти тебе, тож я не знаю жодних деталей. Вона чекає в лікарні, тому розпитаєш її там. Мені сказали лише, що в лікарні лежить її сестра, яку відсьогодні можна відвідувати. — Інакше кажучи, Ая хоче, щоб я побачився з Хаджікано — е-е, її сестрою? — спитав я, не до кінця вірячи. — Я вже казав, що не знаю, — нещасливо промовив Масафумі, досі тримаючи у роті сигарету. — Можливо Аї просто прийшлося залишитися біля лікарні, розумієш? Я кивнув. Він був правий. Існувала імовірність того, що Ая просто хотіла поговорити зі мною, але мала наглядати за Хаджікано в лікарні, тож і попросила Масафумі привезти мене до неї. За вершиною вузького, звивистого горба знаходилася маленька місцева лікарня, оточена густим лісом. Масафумі висадив мене на повороті, сказавши: «Я маю купу роботи в лабораторії, тож додому доберешся сам», і поспішно поїхав. Я озирнувся, виглядаючи Аю, але не помітив її. Вирішивши, що безпечніше буде почекати тут, ніж бігати навкруги у пошуках, я присів на край клумби, поклав на коліна футляр із телескопом і став чекати. Напроти лікарні протікала велика річка. Її русло вкривали рослини заввишки з людей, тож не було зрозуміло, скільки простору займала земля, а скільки вода. Щільна рослинність навіть зайняла більшість місця на березі вздовж узбіччя дороги, тож не схоже, що там можна було прогулюватися. За річкою я побачив гори, вкриті густою зеленню, від підніжжя до середини котрих здіймалися декілька сталевих веж. Чекаючи на Аю, я розсіяно споглядав мирний краєвид, ні на чому конкретному не зосереджуючись. Через деякий час з головного входу вийшла Ая. На ній була футболка і джинсова спідниця з пошарпаними краями. Макіяж її був неохайним, як і зачіска, а сама вона виглядала так, наче постаріла на роки три з тих пір, як ми востаннє бачилися. — Вибач, що так зненацька покликала, — Ая змучено всміхнулася. — Ще буде треба пізніше віддячити Масафумі. Ну, ходімо… — Заждіть секунду, — я квапливо її зупинив. — Ви відведете мене до Юі? — Ну, звісно. Чи ти знаєш когось іншого, хто зараз лежить у лікарні? — Нічого подібного. Але мені здається, що моя зустріч з Юі прямо зараз дасть зовсім протилежний ефект. Ви сказали їй, що я прийду? — Ні. Але розслабся, все добре, — вона всміхнулася, проте її очі залишилися порожніми. — Юі виглядає більш розслабленою, ніж за останні роки. Просто… Вона обірвала власні слова, наче дещо переосмислила. — …ні, тобі слід особисто з нею зустрітися, замість того, щоб я пояснювала. Коли я пройшов крізь двері, то мене оповив неповторний запах дезінфікуючого засобу та пацієнтів. Флуоресцентні лампи в коридорах випромінювали бліде блакитне сяйво, через що вже-похмурий інтер’єр лікарні видавався навіть ще більш незатишним. Лінолеум був місцями у плямах, а старий диван напроти стійки реєстрації несказанно пошарпаним — його явно неодноразово ремонтували. Отримавши пропуски відвідувачів на стійці реєстрації, Ая провела мене до ліфту, і ми піднялися на четвертий поверх. Ая зупинилася перед палатою з відчиненими дверима і без слів вказала всередину. Звідти, де я стояв, я не міг побачити, що там відбувалося, проте помітив на вході табличку з написаним на ній ім’ям «Хаджікано Юі». Там також було місце для ще трьох табличок, однак воно було порожнім. Значить це кімната на чотирьох людей, але зараз її займала лише Хаджікано. Я поклав руку на груди, зробив глибокий вдих, знову подивися на табличку з ім’ям Хаджікано і рішуче ступив у лікарняну палату. У тісній кімнатці ліжка були розташовані в чотирьох кутах, а Хаджікано знаходилася на задньому правому від дверей. Вона була вдягнута в бліду блакитну сукню і поглинута читанням дечого, що нагадувало товстий зошит, тож, схоже, мене не помітила. Що вона так палко читала? Я тихо підійшов і вгледівся в те, що вона тримала в руках. Я не розібрав змісту, але побачив багацько коротких від руки написаних речень. І тоді Хаджікано нарешті помітила мою присутність. Вона здригнулася, хутко закрила зошит і поклала його на тумбочку біля ліжка, щоб сховати його від мене. А коли подивилася мені в очі, то сором’язливо схилила голову. Від цієї реакції мені стало так не по собі, що і словами не передати. — Хаджікано, — голос, який я ледве вичавив зі свого горла, не відчувався моїм власним. — Чи могла б ти… — Е-ем, вибач, — перервала Хаджікано. — Перш ніж ти почнеш говорити, я хочу в дечому впевнитися… Вона схилила голову і жалібно зіщулилася, а потім повільно вдихнула і заговорила так, наче їй важко було думати. — Як тебе звати? Перед очима все попливло, у вухах так гучно задзвеніло, неначе саме через це у свідомості помутніло. Поки я стояв там, втративши дар мови, Хаджікано невинно мовила: — Місце, в якому я знаходжуся, це палата в лікарні… Те, у чому я сплю, це ліжко. За вікном ростуть дерева кеякі, а пора року зараз літо. Я не забула подібного. Як бачиш, я також можу чітко говорити. Але коли я дивлюся в дзеркало, то не відчуваю, що бачу там себе. Наче дивлюся на старшу родичку. Для будь-кого стало б зрозумілим, що це ознаки втрати пам’яті — а більш конкретно, то ретроградної амнезії*. Можливо так вона рефлекторно втікала від душевних ран. Або, можливо, пам’ять пошкодилася від нестачі кисню. Але все це не є важливим. Я переживав не через те, що викликало втрату пам’яті, а до якого майбутнього це призведе. — Тож я не знаю, хто ти і які стосунки з тобою мала. Вибач, що говорю подібне, коли ти проробив такий шлях, щоб відвідати мене. Я дуже добре знав, що радіти цьому є необачним. Але, потенційно. Можливо, якби її втрата пам’яті була не тимчасовою, а тривала деякий час. Чи міг би тоді Фукамачі Йосуке розпочати все наново з Хаджікано Юі? Але наступні слова Хаджікано роздавили ці надії. — Однак, на щастя, до того, як я втратила пам’ять, я, схоже, кожен день вела щоденник. Він був у багажу, який принесла мені сестра. Тим не менш, це дуже простий щоденник, який є радше списком подій. А, і мені слід згадати, що тобі не потрібно приховувати того факту, що моє падіння в море було спробою самогубства, а не нещасним випадком… Хаджікано безтурботно мені всміхнулася. Я подивився на зошит, що лежав на тумбочці. Якщо подумати, то я пригадую його. У день, коли я увійшов до кімнати Хаджікано за допомогою Аї, він лежав відкритим на столі. Можливо вона якраз писала в ньому до того, як прийшов я. Той факт, що Хаджікано щодня вела щоденник, був несподіваним, принаймні для мене. Я думав, що вона давно втратила інтерес до власного життя. Хіба хтось буде кожного дня писати в щоденнику, плануючи невдовзі себе вбити? Чи можливо вона продовжувала вести щоденник саме тому, що збиралася покінчити життя самогубством? Побачивши мій погляд, Хаджікано здвинулася в бік, щоб загородити собою зошит. — За останні декілька днів я прочитала лише початок, але, схоже, Хаджікано Юі мала сильне бажання себе вбити. Я досі не знайшла нічого, що пояснювало б це, але її певно турбувала ця родима пляма. Чи була втрата пам’яті найкращим способом для неї втекти від свого бажання померти? Як нещасно. Вона підняла голову, яку весь час тримала опущеною, і вп’ялася поглядом прямо мені в очі з-під волосся. — Е, отже, я б хотіла дізнатися, як тебе звуть… — А хіба ти вже не здогадалася? — я ухилився від відповіді, бажаючи хоч трохи відтягнути її засудження. — Ти ж читала свій щоденник, вірно? — Так, наскільки я розумію, то мене можуть відвідати доволі мало людей, тож я дійсно маю припущення. Просто я не впевнена в ньому. А потім її погляд раптом зупинився на дечому, що звисало з моєї руки. — Це… Хаджікано вказала на футляр телескопа. — Можливо ти Нінохара Юя? Довго вагаючись, я, зрештою, повільно кивнув. Хаджікано всміхнулася тією усмішкою, яку ніколи раніше мені не дарувала. А-а-а. «То ось як вона усміхається Нінохарі», подумав я. *** Коли ця довга зустріч скінчилася, а я вийшов із кімнати, Ая, яка схоже весь час сиділа ззовні, насилу підвелася. — Молодець, Йоччян. Чи мені слід звати тебе Ю-чян? Я глибоко зітхнув. — Ви все чули? — Я вже вічність не бачила, щоб Юі так насолоджувалася. Яка розумна ідея, Нінохара Ює. Ми спустилися ліфтом на перший поверх, віддали свої пропуски і вийшли назовні. З дерев навколо лікарні линули звуки хіґураші** та ворон, що накладалися одне на одного. На зупинці я перевірив розклад; до наступного автобусу ще двадцять хвилин. — Що мені робити?.. — спитав я у Аї. — Я не можу просто продовжувати кликати себе Нінохарою Юєю. — Я хочу дещо уточнити, — сказала Ая. — Нінохара Юя це той хлопець, який подзвонив мені не так давно і розпитував про Юі? — Все вірно. — Судячи з нещодавнього, Юі схоже прив’язалася до нього. — Так. До того, як вона втратила пам’ять, лише до Нінохари вона відчувала приязнь. — Лише? Хіба їй не подобаєшся ти, Йоччян? — Вона не ненавидить мене, ось і все. Але Нінохару вона не тільки не ненавиділа, але і справді любила. — Гм-м, — Ая непевно кивнула. — Тоді чому Нінохара Юя після того дзвінку ніяк більше не зв’язувався з нею? Трохи подумавши, я сказав: — Пані Аю, ви ж знали, що ми з Юі кожну ніч ходили до зруйнованого готелю подивитися на зорі, так? — Ага. І з вами ще ходив Нінохара Юя, вірно? — Саме так. А ще одним членом нашої команди спостереження за зірками була дівчина на ім’я Оґіуе Чіґуса. Наступного дня, після того, як Юі спробувала себе вбити, вона впала в море і загинула, наче попрямувавши за нею. І Нінохарі здається, що Юі є відповідальною за смерть Оґіуе. — Зажди, про що ти? — Ая крутнула шиєю. — Навіщо цій Оґіуе стрибати в море, бо так зробила Юі? — Хоча це лише припущення… — почав я, а потім пояснив. — Минулого літа стався нещасний випадок, через який двох школярок середньої школи знайшли згорілими в сусідньому місті. Нінохара підозрює, що Юі причетна до цього. Все тому, що в той самий час Юі не приходила до школи чотири дні поспіль без попередження. І деякі її однокласниці кажуть, що після тих чотирьох днів її особистість кардинально змінилася. Ая замислилася. — Інакше кажучи, Юі єдина, хто вижив з тієї групи самовбивць, а потім вона втягнула Оґіуе в щось схоже?.. Я захоплено кивнув. Вона швидко думала, на це була здатна лише сестра Хаджікано. — Звісно, це лише те, до чого додумався Нінохара. Я переконаний, що спроба самогубства Юі не має прямого відношення до смерті Оґіуе. — Зрозуміла, — Ая закрила очі, задумавшись. — В будь-якому випадку, цей хлопець Нінохара вирішив покинути Юі? Тому він не збирається її відвідувати. — Гадаю, можна і так сказати. — І все ж Юі цього не знає. Вона досі не зрозуміла, що її покинула людина, якій вона довіряла. Адже з’явився хлопець, що назвав себе Нінохарою Юєю. Я опустив плечі. — Мені шкода. Не слід було так брехати. — Справді? Я особисто думаю, що це була гарна ідея. — Ви зараз серйозно? — Звісно. Чи ти мав намір прямо зараз повернутися до тієї кімнати і сказати: «Вибач, все це було брехнею. Я не Нінохара Юя, а Фукамачі Йосуке. До того ж справжній Нінохара Юя більше ніколи не хоче тебе бачити знову»? — Ая розсміялася. — Все добре. Юі виглядала дійсно щасливою та і для тебе це вигідно, вірно, Йоччян? Навіть якщо вона випадково дізнається, якщо добре все поясниш, то, ну, можливо вона не пробачить тебе, але, гадаю, хоча б це прийме. — Сумніваюся, — я похитав головою. — Чому ви взагалі віддали щоденник Юі, пані Ає? Який сенс у тому, щоб повертати їй спогади? Хіба ви не вважаєте, що їй краще і надалі нічого не пам’ятати заради її щастя? — Так, можливо ти і правий, Йоччян, — погодилася Ая. — Але я хотіла, щоб вона подивилася на своє життя з об’єктивної точки зору. Щоб побачила себе від третього лиця і зрозуміла, якими дурними ідеями була одержима. Тому що це єдине, що вона може зробити зараз, вірно? Прибув автобус. Я кивнув Аї і встав на сходинки. — Ти ж прийдеш і завтра, чи не так? — спитала вона позаду. Я озирнувся. — Який сенс мені приходити? — Ем, Йоччян, — гучніше мовила Ая, щоб її було чутно за звуком двигуна. — Я покликала тебе сюди не тому, що хотіла, щоб хтось втішив Юі. На жаль, я не така добра сестра. Я лише хочу знати, наскільки далеко може зайти казкове кохання одного хлопця в такій складній ситуації. Я лише хочу побачити, як все скінчиться. Водій сказав мені поспішати, бо двері вже зачиняються. Я піднявся сходинками і сів на найближче сидіння, а прямо після цього автобус поїхав. Я відкинувся на спинку сидіння, закрив очі і подумки прокрутив усю розмову. І в черговий раз переконався, що завтра знову навідаюся до лікарняної палати. Складно було відмовити цьому запрошенню. Навіть якщо я дурив Хаджікано, навіть якщо використовував друга, я відчував, що це дозволить мені зблизитися з нею так само, як і чотири роки тому. Все інше стало неважливим. Зрештою, як і казала Чіґуса, я і справді був поганою людиною. Коли автобус під’їхав до моєї зупинки, сонце вже почало сідати. Йдучи торговельним районом, я почув дзеленчання телефону, як і в той далекий день. Давно я вже його не чув. Коли я востаннє отримував дзвінок від тієї жінки? Гадаю, на другий день літніх канікул, коли вона згадала «Русалоньку» як приклад, щоб пояснити покарання за програш у парі. — Це вперше, коли ви використовуєте такі засоби, — здивовано мовила жінка, коли я приклав слухавку до вуха. — Я не очікувала, що ви прикриєтеся ім’ям іншої людини, щоб наблизитися до Хаджікано. Не дуже й чесно, хіба ні?.. — Я не хочу вислуховувати лекції про чесність, коли ви одночасно запропонували парі мені й Оґіуе, — відповів я. — Неважливо, як все б обернулося, один з нас мусив програти своє парі, чи не так? — Якщо не бажали смерті Оґіуе, то повинні були її покохати. Саме ви її покинули, — сказала жінка так, ніби вся відповідальність лежала на мені. — А тепер… Фукамачі. Я повинна тебе попередити. Прямо зараз для Хаджікано ти не Фукамачі Йосуке, а Нінохара Юя. Скажімо, що ваші стосунки розвинуться і між вами виникне взаємне кохання. Навіть якщо так станеться, то вона буде любити Нінохару Юю, який виглядає і розмовляє, як ти. Я не можу зарахувати це як перемогу в парі. — О, я це знаю. Я прикидаюся Нінохарою не тому, що хочу так виграти парі. Я роблю це лише тому, що хочу. Недовго помовчавши, жінка мовила: — Цим ти визнаєш, що тобі все одно, якщо програєш парі? — Не зовсім так. Звісно я боюся померти. Але прямо зараз я щасливий бачити так зблизька усмішку Хаджікано. Зустріти кінець, поки я очарований нею… дивно, але це не так вже і погано звучить, — відповів я, а потім засміявся. — Ну, гадаю, ви не зрозумієте. — Он воно як, — прямо відповіла жінка, але я розчув, що її голос трохи більш роздратований, ніж зазвичай. — У будь-якому випадку, те, що ти зробив, є прямим порушенням правил. І через це ти отримаєш відповідне покарання. — Покарання? — Відтепер тобі заборонено розкривати свою справжню особистість перед Хаджікано, — повідомила мене жінка. — Оскільки ти назвав себе Нінохарою Юєю, то я зроблю так, щоб ти прикидався ним до самого кінця. — Ага. Вибірково будете відбирати мій голос, коли я спробую назвати своє ім’я. Це робить все дуже схожим на Русалоньку, — стримано вимовив я. — І тепер безнадійно сподіватися на перемогу, га? — Для твого відома, саме ти порушив правила, — холодно відзначила жінка. — Ну, тоді з нетерпінням чекаю тридцять першого серпня, Фукамачі Йосуке, що носить ім’я Нінохари Юї. Я почув, як завершився дзвінок. Поклавши назад слухавку, я продовжив іти торговельним районом. І ось так я провів решту одинадцять днів літніх канікул у ролі Нінохари Юї. *з пам'яті випадають події певного відрізку часу (години, дні, місяці), що передували захворюванню. **різновид цикад.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!