Збережи цей останній танок для мене.

Дзвінок пролунав о другій дня чотирнадцятого серпня. В той час я переглядав книгу з астрономії у своїй кімнаті, вивчаючи рух змінних та подвійних зірок*. Надворі лило, краплі дощу били по вікну, вітер невблаганно хитав дерева. Мої батьки були на роботі, тож вдома я був сам.

Коли я почув телефон, то відкинув книгу і збіг сходами униз, щоб схопити слухавку.

— Алло?

Відповіді не було. Повисла довга тиша. Я вирішив, що це певно дзвінок від Хаджікано. Я не міг уявити, щоб хтось, окрім неї, таке зробив.

— Це Хаджікано? — спитав я у того, хто зателефонував. Але відповіді досі не було.

Не схоже, що це повторювалася подія минулого, коли два телефони одночасно задзвонили, а теоретично розділені лінії якось зв’язалися. Ця тиша була повною переконання, через що в мене склалося враження: людина залишалася мовчазливою, чудово знаючи, що на іншому кінці був я. Однак це мовчання було скоріше нерішучим, наче не знали, казати щось чи ні, ніж навмисною відсутністю слів.

І раптом дзвінок завершився. «І що це було?», зацікавлено подумав я, кладучи назад слухавку.

Звук дощу видався на диво чистим, і я помітив, що вікно залишили відчиненим, а навколо нього вже утворилася калюжа. Я зачинив вікно, витер калюжу ганчіркою і пішов перевіряти інші вікна.

Коли я повернувся до своєї кімнати, то знову подумав про той дзвінок. І раптом на думку дещо спало.

«Можливо мені слід було першим заговорити».

Можливо вона не просто мовчала, а очікувала моїх слів.

Мені стало не по собі. Вдягнувши куртку з капюшоном поверх сорочки, я вийшов з дому навіть без парасольки та поїхав на велосипеді до будинку Хаджікано. Приїхавши через декілька хвилин, я почав неодноразово натискати на дверний дзвінок. Декілька секунд потому показалася Ая.

— Га, Йоччян?.. — розчаровано сказала вона. Ця реакція підтвердила моє погане передчуття.

— Щось сталося з Юі, так? — спитав я.

— Так, — кивнула Ая. — Схоже, ти щось знаєш. Заходь. Я дам тобі рушник.

— Давайте поговоримо тут, будь ласка.

Ая, вже наполовину розвернувшись на каблуках, повернулася до мене і зітхнула.

— Юі пропала. Вона, як і зазвичай, вийшла з будинку минулої ночі і не повернулася. Звісно, лише від цього ми б не переживали. Для неї не рідкість пропадати на день, а то і більше, і може вона запізнюється через дощ. Проте цього разу в мене погане передчуття…

Після деякого вагання я мовив:

— Раніше до мого будинку хтось подзвонив, проте нічого не сказав. Доказу я не маю, однак думаю, що це була Юі. Після двох хвилин тиші дзвінок без пояснень завершився.

— Якщо це була Юі, то наразі вона поки в безпеці, ха-а… — вона полегшено закрила очі.

— А чому у вас погане передчуття?

— Якщо подумати, то минулої ночі вона була якась дивна, — сказала Ая, подивившись на дощ на вулиці. — Я випадково зустріла її на кухні прямо перед тим, як вона збиралася йти. Я була голодна, тож шукала чогось в холодильнику, а вона прямувала до задніх дверей. Зазвичай Юі просто б проігнорувала мене, але не вчора. Вона зупинилася біля дверей кухні і твердо на мене подивилася, моргаючи так, наче побачила щось незвичне. Я вдала, що не помітила. Десь після десяти секунд вона перестала на мене дивитися та пішла далі до задніх дверей, але перед цим схилила голову, наче віталася. Розумієш, наскільки все це дивно, так, Йоччян?..

— Юі тоді нічого не сказала?

— Ні, ні словечка, — вираз обличчя Аї трохи похмурнішав. — Ох, можливо я просто надумую, але… Коли моя однокласниця померла, вона поводилася так само.

— Однокласниця? — повторив я.

— Якщо коротко, ми погано ладнали. Вона, здавалося, ненавиділа мене, а мені не подобалося це ставлення, тож я ненавиділа її у відповідь. Восени, на другий рік середньої школи, вона раптом перестала приходити на заняття. Тоді, десь місяць потому, вона мені подзвонила і вела всю розмову. Я хотіла спитати, чому вона не приходила до школи, але здавалося, що їй не хотілося чути питання, тож я не стала. Перед тим, як вона поклала слухавку, то сказала дещо їй не властиве: «Дякую за сьогодні». І все.

— І все?

— Через декілька годин після дзвінка вона себе вбила, — Ая промовляла все це рівним голосом. — Її знайшли повішеною в лісі біля моря. Без записки чи чогось такого. Через декілька днів після цього я усвідомила. «А, значить той дзвінок був знаком». Те «дякую» наче було її останніми словами.

Я переварив її слова.

— Пані Аю, ви думаєте, що Юі збирається себе вбити?

Якщо подумати логічно, то нічого не складалося. Останнім часом здавалося, що Хаджікано стає краще. Хіба вона не насолоджувалася, споглядаючи метеоритний потік Персеїди? Чому саме зараз вона хоче покінчити життя самогубством?

«Ні, чи можливо…», подумав я. Можливо Хаджікано видавалася щасливішою, тому що вже вирішила, коли це зробить? Тому що вона знала, що зможе піти з цього світу через декілька днів, а тому могла невинно насолоджуватися тим моментом?

— Я не знаю, — Ая похитала головою. — Просто існує така можливість. Я залишила в поліції прохання розшукати її, проте не схоже, що вони сприйняли його серйозно. Наші батьки зараз її шукають.

— Тоді нам теж слід пошукати Юі, — запропонував я. — Чим більше, тим краще. Я також покличу деяких друзів. Вибачте, але чи можу скористатися вашим телефоном?

— Прошу, він в твоєму повному розпорядженні, — вона повернулася та вказала на телефон у коридорі. — Однак, вибач, але я не піду.

Я відповів дещо жорстким тоном.

— Не час бути впертою, хіба ні? Я гарантую, якщо ви нічого не зробите і Юі вб’є себе, то ви пожалкуєте про це. Можливо пройде декілька днів чи років, проте ви почнете нарікати на себе за свої дії сьогодні. Ви не настільки ненавидите свою сестру, як думаєте.

— Звісно, я знаю це, — сказала Ая, її голос теж ставав жорстким. — Але я чекаю на дзвінок від неї. Тому і не можу звідси піти.

— Ви впевнені, що вона подзвонить сюди?

— Ні. Проте марно зараз виходити її шукати. Якщо вона дійсно хоче померти, то ми не можемо її зупинити. Вона дуже розумна дівчина, тож не дозволить комусь знайти її. Можливо, вона вже давно себе вбила. Але якщо вона досі сумнівається, то, не думаєш, що може подзвонити сюди так само, як подзвонила тобі, Йоччян?

Якийсь час ми з Аєю дивилися одне на одного. Ненависно це визнавати, проте це мало сенс. Якщо Хаджікано не мала наміру бути знайденою, хіба наші пошуки не виявляться в кінці-кінців даремними? Невже ми могли лише чекати, допоки її рішучість похитнеться, і потім не пропустити мить, коли вона повернеться в наш бік?

Але я вже дозволив такій миті вислизнути. Шанси були такими низькими, що ми могли лише чекати, допоки вони не повернуться назад. А се означало, що нам треба діяти.

Я пройшов повз Аї до телефону і спочатку набрав будинок Нінохари. Після десяти гудків відповів його брат. Я спитав, чи вдома Нінохара, а він відповів, що той вийшов. Коли я спитав, чи знає він, куди той пішов, він прямо рубанув: «Прокляття, та якби я знав!», і поклав слухавку. Навряд чи він пішов встановлювати телескоп у таку погоду, тож я теж не мав припущень.

Коли я зателефонував до будинку Чіґуси, вона сама негайно відповіла.

— Немає часу пояснювати деталі, — сказав я відразу. — Хаджікано пропала. Допоможи мені пошукати її.

— Е-е-е… Це Фукамачі, вірно?

— Так. Вибач, що змушую виходити у дощ, проте приготуйся швидко йти.

— Щось сталося з Хаджікано?

— Я не знаю. Але її старша сестра каже, що має погане передчуття, і я з нею згоден. Якщо чесно, десь місяць тому я став свідком, як Хаджікано намагалася покінчити життя самогубством. Вона можливо знову намагається.

Я подумав, що цього пояснення буде достатньо, щоб Чіґуса погодилася без зайвих слів.

Проте все склалося не так.

Вона мовчала, наче по той бік слухавки зупинився час.

— Що таке? Чому ти нічого не кажеш?

— Ем, Фукамачі, — спокійно мовила Чіґуса. — Будь ласка, не ненавидь мене за це. Я скажу дещо злегка ганебне.

— Не час спілкуватися про…

— Давай залишимо Хаджікано.

Спочатку я подумав, що неправильно її розчув. Ні, більш імовірно, що мій мозок відмовився усвідомити це.

Тому що Чіґуса, яку я знав, не сказала б чогось подібного.

— Що ти сказала? — спитав я, знаючи, що в цьому не було потреби.

Чіґуса на це не відповіла, монотонно мовивши інше.

— Скажи, Фукамачі. Тобі відомо, яке полегшення відьма надала русалоньці, коли інша жінка вийшла заміж за принца?

— Про що ти взагалі говориш?..

— Вбити принца кинджалом. Якщо вона пронизає серце принца та проллє кров, її ноги стануть хвостом, а вона знову зможе жити, як русалка, — сказала Чіґуса, відповідаючи на своє ж питання. А потім продовжила. — Парі, яке ти прийняв. Що станеться з умовами, якщо Хаджікано, власниця ключа, помре? Чи принесло б твоє кохання плоди, стане вічною таємницею, і, можливо, парі не буде дійсним. Хіба це не врятує тобі життя?

— Зажди, — прокричав я, перебиваючи її. — Чому ти знаєш про парі, Оґіуе? Я нікому не розповідав про нього…

І, звісно, відповіді не було.

— На щастя, Хаджікано бажає власної смерті. Тобі лише треба поважати її переконання. Не треба самому використовувати кинджал. На додаток, — вона прочистила горло, — Фукамачі, ти віриш, що лише одна родима пляма викликала такий відчай у Хаджікано?

— Це має якесь відношення до того, що сталося в ті «пусті чотири дні»?..

— Вірно, — підтвердила Чіґуса. — Своєю смертю вона спокутує певний гріх.

— Оґіуе, послухай мене, — заблагав я. — Мені це теж дуже цікаво, і в мене багато питань, типу, звідки тобі все це відомо. Проте, поки ми говоримо, Хаджікано може прямувати до своєї смерті. Мені потрібно піти її пошукати.

— Он воно як, — розчаровано мовила Чіґуса. — Ну, тоді йди. А я залишуся і буду молитися, щоб ти її не знайшов.

Дзвінок завершився. Я мав безліч сумнівів, однак поки що відкинув їх і покинув будинок Хаджікано. Перш за все я пішов до готелю Масукава та обшукав кожен куток, кожен закуток, але не знайшов і сліду Хаджікано. Далі я спробував пошукати в храмовому парку, у лісі, старшій школі №1 Мінаґіса, нашій старій початковій школі, на станції Чакаґава, в усіх місцях, про які вона могла мати приємні спогади. Минув час, шторм посилився, а я промок до нитки, як тоді, коли впав у басейн; моє взуття стало таким брудним, що вже не можливо було розрізнити його справжній колір. Однак де б я не шукав, Хаджікано там не було. Як і сказала Ая, якби вона хотіла себе вбити так, щоб ніхто її не знайшов, то її неможливо зупинити.

Ні… Можливо якби я краще розумів Хаджікано, я міг би визначити, куди вона прямувала. Але реальність виявилася інакшою. Врешті решт я, імовірно, навіть і половини її думок не розумів.

Я востаннє перевірив готель Масукава, але її просто там не було. Десь о другій ночі я повернувся до будинку Хаджікано. Я вагався дзвонити у двері, тож злегка постукав. Ая хутко відчинила. Побачивши моє лице, вона похитала головою.

— І не дзвонила?

— Ага, — безсило кивнула Ая. — А ти?

— Я досі не знайшов її. Гадаю, я спробую ще раз пошукати в деяких місцях.

— Достатньо. Хіба ти не заморився? — плачевно спитала вона. — Відпочинь трохи. Можеш скористатися нашим душем. Знімай цей мокрий одяг. Позич деякий у мого батька.

— Я вдячний, проте, ні, дякую. Він все одно просто знову промокне.

Ая схопила мене за плечі.

— Послухай, відпочинь хоча б півгодини. Взагалі знаєш, якого кольору маєш зараз лице, Йоччян? Ти наче ходячий мрець.

— Я таким народився. Мені постійно таке кажуть.

Струсивши руки Аї, я повернувся під зливу.

Я продовжував шукати до світанку, але так ніколи і не знайшов Хаджікано.

Я попрямував додому, пройшовши повз учнів, які йшли на радіо-гімнастику**. Як тільки дістався свого дому, перш ніж навіть зняти мокрий одяг, повністю розуміючи, який абсурдний зараз час, я зателефонував до будинку Чіґуси. Я хотів дізнатися решту інформації з розмови, яка тоді перервалася. Я мав сотні запитань. Але я почув лише десять гудків, залишаючись без відповіді. Ще ніхто не прокинувся? Чи вони вже пішли?

Я здався та поклав слухавку. Стягнувши одяг, я прийняв душ і довгий час відмокав у теплій ванні. У голові було порожньо. Вилізши з ванни, я натягнув піжаму, з’їв холодний рис, що залишився у рисоварці, старанно і довго почистивши зуби опісля, а потім вклався на свій футон. Я думав, що мені ніколи не вдасться заснути в цій невизначеній ситуації, але я вмить втратив свідомість, проспавши неначе купа цегли з п’ять годин.

 

Різкий промінь світла пройшов крізь фіранки, пробуджуючи мене. Сильно контрастуючи з вчорашнім, погода сьогодні була ясною та приємною. Голова боліла так, наче мені досі було потрібно проспати ще з години три, однак я здався і сів на футоні. Я відчував, неначе все це було поганим сном, однак одночасно з цим розумів, що то була реальність. Я зійшов сходами до телефону, подзвонив до будинку Хаджікано, і після другого гудку слухавку зняла Ая.

— Я якраз збиралася тобі дзвонити, — здивовано мовила вона.

— Це значить, що все здвинулося з місця?

— Так, — голос Аї пролунав виснажено. — Наразі найгірше позаду. Юі знайшли живою.

Я полегшено зітхнув і впав на підлогу.

Але те, як Ая це сказала, не повністю заспокоїло. Наче вона мала і гарні, і погані новини, а поки що повідомила лише гарні.

— Найгірше позаду… але навіть так, дещо погане все ж сталося. Чи не так?

— Вірно, — підтвердила Ая. — Наше погане передчуття справдилося. На світанку Юі скинулася в бурхливе море.

Я ахнув. Море. Я повністю забув про нього. Чому я не пошукав там? Можливо на мене так вплинула її перша спроба, тому я і був упевненим, що вона знову вирішить повіситися. І, можливо, пляж був надто для мене знайомим місцем.

— Неможливо це описати інакше, ніж дивом. Схоже, що удачлива хвиля повернула її до берега. Її знайшла рано-вранці стара пара, яка прогулювалася берегом. Вони відразу зателефонували до 119, а дружина проходила навчання рятувальників, тож змогла надати першу допомогу, перш ніж прибула швидка. Юі лише прийшла до тями, тому зараз знаходиться в стані сильного сум’яття. Але вона може говорити, тож, схоже, жодного серйозного порушення мозку не має. Нам лише сказали, що ми поки не можемо з нею бачитися… Навіть її родина, тому тобі буде ще важче, Йоччян.

Я слухав її, затамувавши дихання. Я навіть не розумів, що мав відчувати. Мені слід радіти, що з Хаджікано все добре, сумувати через її спробу самогубства чи бути вдячним за удачу?

— Що ви збираєтеся робити зараз, пані Аю?

— Я щойно говорила про це з нашими батьками. Ми вирішили, що як тільки Юі випишуть з лікарні, то їй слід поїхати до будинку бабусі відновити сили. Вона зможе якийсь час пожити, відрізана від зовнішнього світу.

— Зрозуміло. Так, певно, буде на краще…

Ая дбайливо мовила:

— Гей, Йоччян, я думаю, що ти добре постарався. Як грубо твоя стара подруга Юі не відмовляла тобі, це не зупинило тебе. Насправді, ти не намагався щось їй нав’язати, а продовжував терпляче переконувати Юі, знаходячись на розумній відстані. Через це ваші стосунки вийшли на новий рівень, тож тобі вдалося кожну ніч гуляти з нею. І не тільки це, тобі також вдалося подарувати Юі друзів. Спостерігаючи за усім зблизька, я була впевнена, що з цим можеш впоратися тільки ти, Йоччян. Інакше кажучи, неважливо, наскільки тяжко хтось намагався, було неможливо вилікувати її бажання до саморуйнування. Можливо на цьому все.

— Дякую велике, — відповів я, а потім зрозумів, що треба додати: — І мені шкода.

— Я вже казала, нема за що вибачатися, — виснажено засміялася Ая.

Як тільки дзвінок завершився, я негайно ж зателефонував Чіґусі. Мені потрібно було запитати, звідки вона так детально знала про моє парі.

Поки я спав, у моїй голові певно сформувалася теорія того, чому інформація про парі досягла Чіґусу.

Оґіуе Чіґуса мала досвід участі у подібному химерному парі.

Скажімо, що жінка по той бік слухавки запропонувала парі не тільки мені. Це могли бути декілька людей чи сотні, але, скажімо, що вона й іншим запропонувала парі, а Чіґуса була однією з них. І Чіґусі вдалося перемогти — чи, можливо, не вдалося, але якимось чином вона пережила парі — і успішно вижити. В результаті вона помітила, що її однокласник Фукамачі Йосуке взяв участь у парі, в якому брала вона. А також вона знала лазівку у парі.

З усіх теорій, які я зміг вигадати, ґрунтуючись на фактах, про які дізнався, жодна не звучала так правдоподібно, як ця. Звісно, залишалася імовірність, що я пропустив щось важливе. Але, навіть так, теорія, що Чіґуса теж брала участь в парі, мала унікальну силу, через яку я дотримувався саме її.

— Алло? — на дзвінок відповіла Чіґуса. — Гадаю, це Фукамачі?

— Вірно. Хаджікано знайшли. Вона рано-вранці стрибнула в море. На щастя, вона не загинула, проте якийсь час із нею буде складно зустрітися.

— Зрозуміло, — мовила Чіґуса, не додавши більше нічого. Схоже, вона більше не мала ніяких думок щодо цієї справи. Вона була така спокійна, наче з самого початку очікувала, що все так і станеться.

— Я хочу продовжити нашу вчорашню розмову.

— Тоді, будь ласка, приходь до мене. Вона буде доволі довгою. А також є дещо, що я хочу тобі показати.

— Дещо показати?

— Буде краще, якщо прийдеш якомога скоріше. Схоже, що залишилося не так вже й багато часу.

І з цим Чіґуса поклала слухавку.

Не так багато часу?

Я покрутив шиєю. Про що вона? Що такого вона хотіла мені показати, що з часом зникне?

У будь-якому випадку я підкорився та попрямував до її будинку.

Багато чого добігало кінця. На дорозі то тут, то там лежали мертві цикади. На висохлих трупах роїлися мурахи, через що здалеку здавалося, що це ворушиться сама земля.

Серед цикад дзижчали більше всього цукуцуку-боші; наближався кінець літа. Спекотні дні ще точно протримаються деякий час. Але більше не буде такої сильної спеки. Тепер температура лишень спадала.

Увійшовши в складний, горбистий район, я, через деякий час, дістався будинку Чіґуси. Випраний одяг, розвішаний на веранді другого поверху, приємно роздмухувався вітром.

Коли я підійшов до дверей, щоб подзвонити, мене гукнули із саду.

— Сюди.

Я повернувся до голосу і ступив на акуратно підстрижений газон.

На мене там чекала Чіґуса.

Побачивши її, сидячу в інвалідному візку, я відчув, як низка сумнівів миттєво розвіялася.

— Скажи, Фукамачі. Я хочу піти до пляжу, — мовила вона, злегка качнувши головою.

На її нозі лежала маленька біла квітка.

***

Вперше я відчув життя в лікарні на початку літа в третьому класі.

Тоді теж постраждали мої ноги. Поки я з’їжджав на велосипеді по пагорбу до берега, то захотів дізнатися, наскільки далеко проїду, не гальмуючи. І коли я з’їхав з пагорба і подумав: «Чудово, я зробив це!», переднє колесо вдарилося об виступ, а моє тіло підкинуло в повітря. Оскільки перед цим я якраз провернув кермо, то уникнув падіння лицем у землю, але натомість об асфальт боляче вдарилося моє ліве коліно.

У першій лікарні, до якої я навідався, мені діагностували синець, проте біль був настільки сильним, що я не міг ходити чи навіть зігнути коліно. В іншій лікарні побачили, що це зламана колінна чашечка, на зцілення якої піде два місяці. Оскільки це була моя перша серйозна травма, то, пам’ятаю, мати була більш схвильована, ніж я.

В ті дні я навіть міг насолоджуватися життям у лікарні, проте будучи в третьому класі і вперше госпіталізованим, єдиний день, проведений у ліжку, здавався мені вічністю. Спочатку я поняття не мав, як проводити час, тому лише сходив з розуму від нудьги. Наче час для мене зупинився. Лише триразове харчування було моїми єдиними стимулом і насолодою. Там було багато легкої їжі — маринади, густо зварені супи, супи зі слабко вираженим смаком, нежирна риба. Але іноді також була їжа з приправами, як от соусом і кетчупом, і лише це приємно наповнювало мене на декілька годин.

Мій батько накупив мені книжок з різноманітних галузей, щоб вгамувати мою нудьгу. Тоді я не мав звички читати, будучи такою дитиною, яка ледве заглядала в книжки, навіть в ілюстровані енциклопедії. Але не маючи чого робити, я мусив читати ті книги. Не задумуючись, були вони цікавими чи ні, вартими уваги чи ні, я просто продивлявся слова і витріщався на світлини та ілюстрації. У процесі я почав отримувати немале задоволення.

Одну книгу я перечитував знову і знову, в ній пояснювали магічні трюки. Як ті, котрі можна побачити по телевізору: правильно вгадати цифру на випадковій картці, змусити монетку зникнути в чашці, змусити паличку ширяти в повітрі. Там у деталях пояснювалося, як ці трюки встановлювали та виконували.

Це була складна і важка тема, проте автор, який був фокусником, мав надзвичайно плавний та легкий до читання стиль, тож, читаючи її, я наче дізнавався іншу сторону світу. Думаючи про це тепер, то я радше насолоджувався авторським поглядом на психологічні сліпі зони людей, які спостерігали за фокусами, ніж самими трюками. Більшість людей починали читацький шлях з романів чи есе, але я полюбив читання завдяки книзі про магічні трюки.

Якби у той час батько дав мені книги по астрономії, то, можливо, я став таким же фанатиком, як Нінохара? Ні, десь через місяць чи два мені наскучили магічні фокуси, тож напевно так би сталося і з астрономією. В будь-якому випадку вигадувати такі теорії марно. Життя, в якому Фукамачі Йосуке полюбив зорі, і життя, в якому Фукамачі Йосуке жив зараз, були зовсім різними. Можливо б тоді він навіть не покохав Хаджікано.

 

У кімнаті, якій я перебував, було загалом ще чотири дитини. Три хлопчики й одна дівчинка. Вони мали травми в різних частинах тіла, проте всі серйозні.

Дівчинка, котра лежала в ліжку напроти мене, схоже також мала перелом ноги, як я, тому що одна з її ніг була в гіпсі. Худорлявість її неушкодженої ноги та товщина багатошарової гіпсової пов’язки виглядали такими ж незбалансованими, як клішні краба. Я не був упевненим, чи засмучена вона через перебування в лікарні, чи в неї просто такий характер, проте вона завжди мала похмурий вигляд. Звісно, я ще ніколи не бачив довготривалого хворого, який постійно всміхався.

Раз на кожні три чи чотири дні дівчинку навідувала її мати. Подібне не рідкість. Однак кожного разу, без виключень, в межах десяти хвилин вона промовляла: «Ну, твоя матінка зайнята», та рано йшла, що тільки посилювало самотність дівчинки. Коли її мати приходила, дівчинка використовувала ці десять хвилин на повну, скаржачись на кожне своє невдоволення, щоб подолати труднощі госпіталізації. Її мати, виснажена роботою, пропускала все це повз вуха із таким виразом, наче їй це набридло, а потім ішла, виправдовуючись зайнятістю. Той факт, що вона зайнята роботою, напевно був беззаперечним, проте я задумався, чи було б тоді краще взагалі не приходити.

Як тільки її мати йшла, дівчинка занурювалася в подушку і плакала. Мене охоплювала меланхолія від сих подій. Чому все не може стати краще? Чому вони не можуть бути більш чесними? Вам же також не хочеться сперечатися, хіба ні? Я ненавидів її незграбність — проте зараз, гадаю, ця дратівливість виникла з розуміння того, що я був так само незграбним.

Я ненавидів дівчинку плаксу, але вона ненавиділа мене теж. Її, схоже, дратувало, як часто мене навіщала моя мати і як довго залишалася. Кожного разу, як мати приходила і заміняла квіти чи рисувала каракулі на моєму гіпсі, дівчинка зневажливо поглядала у наш бік. Коли мати йшла, а я залишався один, дівчинка проводила багато часу, витріщаючись на мене. Наче казала: «Ніколи не забувай цього погляду».

Лише той, хто пройшов через подібне, може дійсно зрозуміти, проте люди зі зламаними ногами в лікарні відчувають усі види дискомфорту і жалюгідності. Якщо говорити перебільшено, то вони втрачають частину своєї людської гідності, піддаючись надзвичайному безсиллю. Можливо ми з нею зберігали бадьорість, ненавидячи усіх навколо, щоб мати змогу боротися з цим безсиллям.

Через місяць після мого потрапляння в лікарню ми з дівчинкою склали перемир’я. Я, як і зазвичай, читав у ліжку книжку, а невдовзі раптом почув фестивальний гурт за вікном, де вже було темно.

Притримуючи травмовану ногу, я повільно встав на іншу, щоб подивитися у вікно. По дорозі в одному напрямку прямували десятки людей. Багато з них були з родинами, проте там також була купа учнів в уніформі, які схоже поверталися додому після школи. А ще там була немаленька кількість дітей десь мого віку. І вони усі разом сміялися.

Споглядаючи за тим, як люди йшли вниз по вулиці, я помітив декілька своїх однокласників. У пориві емоцій мені захотілося їх гукнути, але перш ніж я це зробив, зміг передумати. Можливо розмова з ними тимчасово послабила б мою самотність. Але в мить, як вони побачать мене у вікні лікарні, поки прямують на фестиваль, це прокреслить між нами чіткий кордон — так я відчув.

«Ні, кордон вже існує», подумав я. Просто до цього моменту я про нього не знав. Між мною та усіма в школі вже пролягла нездоланна відстань. Поки я лежав у ліжку і рахував плями на стелі, вони проводили незамінний час з друзями, створюючи багато дорогоцінних спогадів.

Я єдиний почувався так, ніби світ повністю мене покинув. Не встиг я усвідомити, як на очі навернулися сльози. Я спішно витер їх, перш ніж бодай одна пролилася. Я сів на ліжко, тяжко вдихнув, закрив очі і став чекати, поки не заспокояться слізні залози.

Раптом дуже зблизька я почув плач. Не схоже, що це видав я, навіть не усвідомивши того. Я відкрив очі і побачив дівчинку, котра нахилялася зі свого ліжка, щоб зазирнути у вікно.

Її щоки були мокрими від сліз.

І я усвідомив: вона певно відчувала таку саму самотність, що і я.

Гадаю, я тоді намагався її втішити, бо якимось чином так би втішив і себе. По суті… важко вгамовувати власний біль, але не так вже й важко вгамувати чиїсь інший схожий. І як тільки доведете, що їхній схожий біль можна вгамувати, то це просто зробити і з власним.

Я взяв хустинку з тумбочки біля ліжка, витягнув з вази на столику маленьку білу квітку і загорнув у хустинку в потрібну довжину. Як тільки закінчив, то обережно встав на одну ногу і покликав дівчинку.

Вона рвучко витерла сльози і подивилася на мене. Я простяг руки, щоб показати, що нічого не тримаю. Вона витріщилася, переводячи погляд з моїх долонь на лице, а потім, легко шмигнувши, спитала:

— Що це?

— А ти як думаєш? — спитав я у відповідь, розслабляючи лице, щоб знизити її підозри. То точно була жахливо ніякова усмішка. — Скоро побачиш.

Я поклав хустинку на ліву долоню, погладив її правою, потім прибрав і запропонував дівчинці білу квітку, що з’явилася. Дівчинка широко розплющила очі і декілька разів блимнула. Опісля боязко взяла квітку обома руками та оглянула під різними кутами. Впевнившись, що та справжня, а не штучна, дівчинка любовно поставила її в маленьку вазу на своїй тумбочці. А потім повернулася до мене і усміхнулася. Її лице опухло від сліз.

 

Відтоді раз на день я показував дівчинці магічний трюк, який практикував того дня. Після закінчення вечері вона манила мене і ввічливо клала свої руки собі на коліна, очікуючи початку мого шоу. Я на одній нозі підходив до її ліжка, присідав у крісло, а тоді виконував трюк, над яким відчайдушно практикувався в секреті весь день, наче був дуже з ним знайомий. Незалежно від того, вдавався трюк чи ні, вона все одно мені плескала.

Зрештою ми почали розмовляти і без допомоги магічних фокусів. Здебільшого про щось незначне, наприклад, що їжа була добра чи що нам не подобається, як медсестра накладає бинти.

Лише одного разу дівчинка згадала мою родиму пляму.

— Схоже, що цей синець ніяк не хоче заживати.

— А, це? — я злегка торкнувся місця, де була пляма. — Я маю її від народження. Це не рана.

— Від народження… — зацікавлено протягнула вона, витріщаючись на неї. — Він ніяк не болить, чи свербить, чи щось таке?

— Ні, зовсім ні.

— Добре, — вона полегшено усміхнулася.

А також… Лише одного разу вона поскаржилася.

— Якби тобі довелося прожити все життя в інвалідному візку, що б ти зробив?

Вона спитала це, коли я вже повертався до свого ліжка після прибирання залишків магічного трюку.

Я схопився за підвіконня і зупинився, думаючи про її слова.

— Не знаю. Ніколи про це не думав. Чому питаєш?

Дівчинка звісила голову, порожньо всміхаючись.

— Тому що схоже мені доведеться.

— Тобі це сказав лікар?

— Так. Доволі давно мені сказали, що ймовірність не нульова. Принаймні, казали вони, залишиться якийсь параліч нервів.

Деякий час я розмірковував над відповіддю.

— Якби це сказали мені, я б виплакав тонну сліз. Я б продовжував плакати днями й днями, зриваючись на своїй мамі, медсестрі і тобі, просячи щось егоїстичне. Думаю, якби я не міг решту життя ходити, то мене б вибачили за таке.

Дівчинка сказала:

— Це правда, — неодноразово киваючи. Ніби вона сильніше погоджувалася щоразу, як кивала. Потім вона, наче їй раптом щось спало на думку, підняла погляд, схопила мене за рукав і потягнула, змушуючи присісти на ліжко. Повільно піднявши свою загіпсовану ногу обома руками, дівчинка змінила положення, схопилася за мене ззаду, уткнула лице в мою спину і заплакала.

Гадаю, навіть тоді я глибоко розумів, яким був її «егоїзм». Тож я нічого не сказав і просто прийняв. Вона довго плакала. Наче виливала всю воду, що мала в тілі. Мені навіть десяти не було, тож я не знав, що мав сказати, а тому мовчав. Хоч зараз мені шістнадцять, я досі не знаю, які слова мав вимовити.

 

Коли мене виписали з лікарні, дівчинка сказала: «Я прийду побачитися з тобою, коли моя нога вилікується», і запитала мою адресу й номер телефону. Я хотів те саме спитати і в неї, проте вирішив, що зможу зробити це, коли вона мені подзвонить. Я також подумав, що до того моменту повинен вивчити купу магічних трюків.

У третьому класі я був більш оптимістичним, ніж ви можете подумати, дивлячись на мене зараз.

Відтоді, як я пішов, минув місяць, потім два, а я не почув і слова від дівчинки. Минуло півроку, не пролунало і жодного дзвінку.

Коли минув рік, я усвідомив, що імовірно ніколи з нею знову не зустрінуся. Вона не порушила своєї обіцянки. Інакше кажучи, її нога так ніколи і не вилікувалася.

Поступово я забув про неї. З кожним днем її присутність слабшала, досягнувши того, що я міг подумати: «О, так, там була та дівчинка», коли проходив повз великої лікарні. Невдовзі навіть і ця думка зникла, я забув її лице та ім’я, а короткі літні миті, які я провів з нею, глибоко сховалися у моїй підсвідомості.

***

Зі пагорбу до пляжу, з якого я того дня з’їжджав на велосипеді, я тепер скочував інвалідний візок. Вздовж стежки стояли іржаві огорожі, які подекуди обвили лози. Із заростей на іншому боці доносилося дзижчання тисячі цикад, створюючи такий шум, наче ми були всередині заводної іграшки.

— Тебе виписали з лікарні прямо після мене, Оґіуе? — спитав я.

— Боюся, що це не так, — сказала Чіґуса, дивлячись прямо на далеке море. — Я повернулася до школи десь через півроку після того, як ти виписався. Тоді мої однокласники вже повністю забули про мене. Для дітей того віку півроку великий відрізок часу, щоб забути про повне існування дівчинки. Звісно, я ніколи сильно не виділялася.

— Але ніхто і не цікавився, чи була ти типу «ученицею по обміну»?

— І справді ніхто, — слабо всміхнулася Чіґуса. — Як тільки я була прикута до інвалідного візка, мені стало складніше заводити друзів. Не те, щоб мене дискримінували за те, що я інвалід. На щастя, початкова школа Міцуба мала знайомих із цим інструкторів. Однак, навіть з маленькою дискримінацією, той простий факт, що я не могла ходити, не можна було змінити… Люди мало що робили у моїй присутності. Я не могла брати участь в жодній атлетичній грі, а мій візок кожного разу потрібно було комусь пересувати. Дівчата там не ненавиділи мене, проте глибоко не зносили клопіт, який падав на них через спілкування зі мною. Спочатку їм здалося це цікавим, вони возили мене повсюди, захоплені ідеєю доглядати за кимось з обмеженими можливостями. Але їх вистачило на тиждень, зрештою дратування перемогло, тож вони відверто уникали мене. Люди природно дистанціювалися.

Я міг з легкістю це уявити. У моїй середній школі була дівчина на інвалідному візку, і хоч її не ненавиділи, проте уникали. Я пам’ятаю, як вона завжди знаходилася в кутку класу, відчайдушно намагаючись встигати за групою тихих дівчат із культурного клубу.

— Раніше я описала себе в середній школі, як «могла усім подобатися, проте не могла стати чиєюсь улюбленицею». Проте це була нахабна брехня. Я збрехала, бо хотіла виглядати нормальною людиною. Справжню мене не тільки не любили, а відстороняли, неважливо, де я знаходилася. Кожного дня я сотні разів думала: «Такій як я не слід тут бути». В такі часи я часто згадувала дні, проведені з деяким хлопчиком із великою родимою плямою на обличчі, щоб втішити своє серце. Для мене це було символом щастя. Це був єдиний доказ того, що хтось, неважливо наскільки обмеженим є, теж може мати чудові спогади. І… ось чому я ніколи не дзвонила тобі, Фукамачі. Якби ти теж відмовився від мене, єдине, за що я трималася, зникло б. Однак, вступивши в старшу школу №1 Мінаґіса, я знайшла те ім’я в списку класу.

Чіґуса обернулася, щоб зазирнути мені в лице.

— Там дійсно було ім’я «Фукамачі Йосуке». Я б збрехала, якби сказала, що не була щасливою. Опинитися в одному класі старшої школи з моїм першим коханням було наче сном. Але більше цього я боялася знову з тобою зустрітися. Навряд чи б ти прийняв мене, як зробив це тоді. Навіть якби ми змогли повернутися до тих привітних стосунків, я не могла б сподіватися на більший розвиток. Оскільки для шістнадцятирічного хлопця мати дівчину в інвалідному візку, як кохану, здебільшого незручно.

Вона знову подивилася прямо, провівши долонею по своїм ногам.

— Я думала: «Якби я тільки могла рухати цими ногами». Мені не потрібно вільно бігати; лише йти поруч з іншими. Я хотіла мати власне кохання. Три місяці потому, у школі після уроку, я почула дзвінок громадського телефону. Це сталося саме п’ятдесят днів тому.

У кінці пагорбу на узбіччі закінчилися зарості і з’явилося море, що виблискувало під сонцем. Чайки, які байдикували навколо хвилерізу***, поспішно злетіли, коли побачили, що ми наближалися.

— Тому, що я раптом змогла ходити, здивувалися лише мої батьки та лікар. Усі інші відреагували просто: «О, твоя травма нарешті вилікувалася». Схоже, так це видавалося іншим, незважаючи на те, що для постраждалої то була тривога на все життя. І хоч я зустріла тебе знову десять років потому, схоже, ти повністю мене забув… Звісно, я могла нагадати тобі, лише сказавши: «дівчинка, з якою ти був у лікарні», але я вирішила так не робити. Я подумала, що ми можемо розпочати все з чистого аркушу. Що я можу забути жалюгідну минулу себе і жити як звичайна дівчина.

На краю хвилерізу ми деякий час мовчки слухали хвилі. Поза морем густі хмари, здавалося, торкалися верхівки неба.

— Скажи, Фукамачі, — мовила Чіґуса. — Якби того дня поруч з тобою сиділа дівчина в інвалідному візку, як гадаєш, ти не був би таким дружелюбним?

— Ні, — я похитав головою. — Замість того, щоб іти поруч з тобою, я б штовхав твій візок, як сьогодні. Це була б єдина різниця.

Чіґуса щасливо всміхнулася.

— Можливо, мені не варто було погоджуватися ні на жодне парі, і вистачило б простого: «Я та дівчинка з лікарняної кімнати»…

— Можливо, — кивнув я.

— Але якщо б я сказала, то не змогла бігати з тобою містом і прокрастися в басейн, тож, імовірно, це було правильним вибором, — вона склала разом долоні і потягнулася. — Але от якби я могла показатися на фестивалі… Я навіть практикувалася з тобою в читанні.

Щось згадавши, Чіґуса засунула руку в карман і передала мені листа.

— Я написала про те, що ти хочеш знати. Прочитай його пізніше.

Подякувавши їй, я поклав листа в свій карман.

Після цього ми довго розмовляли про те, що сталося цього літа. Як Чіґуса розбудила мене, коли я заснув у перший день в класі. А опісля проводила по школі. Як Чіґуса їла рамен, коли сказала, що ніколи в житті його не куштувала. Згадали про різноманітні погані вчинки, які ми зробили, щоб вона стала поганою людиною. Купання оголеними в басейні. Як ми тікали посеред ночі з будинків і учотирьох споглядали нескінченну кількість комет.

Коли більше не залишилося чого перераховувати, Чіґуса раптом подивилася на небо і вказала прямо вверх.

— Фукамачі, дивись.

Небо прокреслила біла пухнаста лінія.

Ми довго-довго дивилися на неї у захваті.

 

Коли я перевів погляд униз, Чіґуса щезла.

Залишився лише інвалідний візок без свого власника.

Я подивився під ноги. На воді пливла біла піна від хвиль.

Я присів на край хвилерізу і пильно дивився, як піна беззвучно розчиняється у морі.

«Невдовзі я закінчу, як і вона», подумав я.

---

*змінні (variable) — зорі, у яких спостерігається зміна блиску з часом; подвійні (binary) — зоряні системи, що складаються з двох зір, які обертаються навколо їх загального барицентру (центр інерції або центр мас).

**художня гімнастика, яку виконують під музику, вправи переказують по радіо; популярна в Японії, а також в деяких регіонах Китаю і Тайваню.

***гідротехнічна споруда на воді, призначена для захисту берегової лінії або акваторії порту від хвиль, плинів льоду й наносів.