Літній трикутник, чи квадрат.

Дощ, що падав від вчора, нарешті перестав лити в обід. Поки я обережно ступав по дорозі, повній то тут, то там калюжами, повз мене один за одним промайнули на велосипедах діти. Один з них щось прокричав та кудись вказав — на велику, ясну веселку. Я зупинився та на декілька секунд затримав на ній погляд. Коли я подивився вниз, щоб продовжити шлях, дітей вже ніде не було видно.

«Можливо вони відправилися на пошуки дечого наприкінці цієї веселки», подумав я.

Існує забобон, що наприкінці веселки лежить горщик із золотом. Мені він ніколи не подобався. Ідея, що під чимось прекрасним закопане щось чарівне, не була мені приємною. Я був із тих людей, які хотіли, щоб під квітучою вишнею віднайшовся мрець.

Від речей, що були «просто гарними», мені ставало не по собі. Я переживав, що хтось десь приймав на себе удар для балансу цієї краси. «Було б добре, якби на початку веселки знаходилося кладовище», подумав я, бажаючи, щоб ці блискучі сім кольорів були створені з купи тисячі кісток. Бо тоді, можливо, я б зміг трохи більш простодушно цінити красу веселки.

 

На шляху до міської бібліотеки я возз’єднався з дівчиною, що шукала привидів. Засовуючи сто йен в торговий автомат та обираючи сік, я помітив дівчину, яка тримала парасольку, стоячи перед іншим автоматом. Вона завмерла зі сотнею йен у руці, витріщаючись на варіанти, наче стикнулася з найважливішим вибором у своєму житті. Побачивши, що я дивлюся, вона підняла свою парасольку та подивилася у відповідь.

— А, пане, — вона широко розплющила очі, а потім кивнула. — Добрий день. Як неочікувано вас тут зустріти.

— Гадаю, ти б не стала увесь день шукати привидів.

— Ну, це не зовсім так, — вона підняла під пахву сумку. — Обидві книги, які я сьогодні взяла, про привидів.

— Чудово, — прокоментував я.

— Ви думаєте, що це глупо, вірно? — її рот скривився. — Продовжуйте. Я дійсно дурна. Мої оцінки теж жахливі.

— Я сказав це без іронії. Я дійсно думаю, що це чудово. Не будь надто нормальною, будь ласка.

Якийсь час дівчина мовчки на мене дивилася, але раптом вираз її обличчя зм’якшився, а вона вказала на лавку при дорозі, що вела до бібліотеки.

— Якщо ви не проти, чи можемо ми трохи поговорити?

Ми купили соки та повільно пили їх разом, сидячи на лавці. З хащ позаду бібліотеки я чув дзижчання цикад, від якого заболіли вуха.

— До речі, як думаєш, якими саме сутностями є привиди? — спитав я. — Тобто, кожна людина мислить про них по-своєму. Деякі вважають, що вони сутності, які споглядають за тобою зблизька, інші вважають, що ті мають образи, проклинають та вбивають людей. А деякі думають, що вони не можуть втручатися в життя людей — вони просто існують. Тож я хочу дізнатися твою точку зору.

— Ви забули? Я казала вам, що в першу чергу не вірю в привидів. НЛО, криптид, все підійде, — відповіла вона зі скромним виглядом. — Просто… місто Мінаґіса повне історій про привидів, хіба ні? Тож наразі я шукаю саме їх.

— Тоді я зміню питання. Якими ти б хотіла бачити привидів?

Дівчина зробила ковток соку та подивилася в небо. Її зволожені губи блищали від сонячного сяйва.

— Подивимося… Гадаю, привиди повинні вести страждальне, ненависне існування, нарікаючи на обставини. Я хочу, щоб вони були такими.

— Чому?

— Якщо все так, то життя буде ліпшим варіантом, хіба ні? — відповіла вона, все ще дивлячись у небо. — Якби всі привиди мирно споглядали за живими, то я могла б позаздрити настільки, що б захотіла до них приєднатися.

— А. Має сенс.

Можливо зрадівши моїй згоді, дівчина захитала ногами.

— Хоча, коли я стану старшою, можливо надам зовсім іншу відповідь.

— Щоб підтвердити наближення своєї смерті?

— Вірно, — вона усміхнулася під парасолькою. — Ви так добре розумієте таку дивачку, як я, пане.

— Я нічого такого не роблю, просто підтримую бесіду. Якщо ми розуміємо одне одного, то ти точно не дивачка. Або ж я теж дивак.

— Останнє. Не сумніваюся, — вона гмикнула.

— Якщо подумати, — мовив я. — Я забув згадати, проте не клич мене «паном». Ми одного віку.

Дівчина вп’ялася поглядом у моє лице.

— Я думала, що ви на два чи три роки старші, — пробелькотіла вона, водячи очима навкруги. — Але чи можете ви дозволити мені продовжувати так вас кликати?

— Напевно, проте чому?

Дівчина відвела погляд.

— Від думки, що я розмовляю з хлопцем свого віку, я так напружуюся, що мій сніданок може полізти назад.

Я не зміг втриматися від смішку.

— Зрозумів. Тоді уявімо, що я старше тебе.

— Вірно, це дуже б допомогло, — вона прикрила очі та зітхнула. А потім весело мовила, щоб підбадьоритися. — Скажіть щось, я хочу і вас також послухати, пане.

— Мене?

— Це нечесно, що лише я розмовляю. Розкажіть мені щось.

Я замислився. Про себе я не вмів розповідати. Я завжди жив у припущенні, що ніхто мною не зацікавиться, тож на такі випадки припас куди менше «тверджень про себе», ніж звичайна людина.

Зрештою, не маючи ніяких гідних тем, я вирішив розповісти про те, що зараз мав на думці.

— Останнім часом я вночі ходжу подивитися на зорі.

— А, як чудово. Хто б міг подумати, що у вас є таке хобі.

— Ні, це не моє хобі. Я просто складаю компанію.

— Гм-м. Звучить весело, — ображено протягнула вона. — Гадаю, ви ходите з дівчиною?

— Дівчатами, а ще з хлопцем.

— Як я і думала, у вас так багато друзів, — її плечі впали. — Почуваюся зрадженою.

— До твого відома, рахуючи і тебе, у мене в сумі зараз є п’ять друзів, — пояснив я з болісною усмішкою. — Ця група суцільна мішанина. Я єдиний, хто знайомий з ними усіма, а ще мені завжди складно зібрати їх усіх разом.

Дівчина зблизька витріщилася на моє лице.

— Звучить так, наче вам це не підходить, пане. Виснажливо, так?

— Так, просто смертельно.

Вона розслабила щоки.

— Тому що ви заходите на невідому територію. Добре відчуття.

— Скажи, — погодився я.

 

Діставшись додому, я увімкнув музичну радіостанцію та продовжив читати книги, які взяв у бібліотеці. Навіть з відкритими вікнами та працюючими вентиляторами було настільки спекотно, що на сорочці проступили плями від поту. Після вечері я прийняв ванну, а потім пішов прямо до ліжка. О першій ночі біля ліжка задзвонив будильник. Я повільно встав, хутко вдягнувся та покинув дім.

Навіть посеред ночі місцями на дорозі дзижчали цикади. Можливо вони були спантеличені ліхтарями та стійкою спекою, думаючи, що надворі досі день. Або можливо ті цикади, які спали в день, зараз робили все можливе, щоб надолужити той час. Пізніше я безліч разів ставав свідком феномену, коли цикади під час найбільш спекотної частини дня усі разом переставали дзижчати. Гадаю, це має сенс, проте схоже навіть цикади ненавиділи надмірну спеку.

Так, спека цього літа була аномальною. Новини кілька днів поспіль повідомляли про нові рекорди, і навіть дорослі казали, що це найбільш спекотне літо, яке вони бачили. Кількість опадів протягом сезону дощів також була меншою, вдвічі нижчою за середній показник, через що по всій країні була нестача води, а деяким місцям навіть вимикали воду на ніч. Можливо всі ті сирени швидкої, які я чув, повідомляли про нове знепритомніння від теплового удару.

Після прогулянки, час від часу прибираючи павутиння, що з’являлося нізвідки, я прийшов до будинку Хаджікано Юі. Як і очікувалося, Оґіуе Чіґуса вже чекала біля воріт. Коли вона побачила мене, то трохи помахала. Чіґуса завжди віддано вдягала свою уніформу, коли кудись виходила, але, можливо подумавши, що в такий час шкільна уніформа може викликати підозри, сьогодні вона вдягнула футболку з тонкими смужками.

— Сьогодні повсякденний одяг, га? — вказав я.

Чіґуса нервово потягнула за рукав своєї футболки.

— Це не дивно, так?

— Ні. Тобі личить.

— Зрозуміло. Дійсно личить? — вона усміхнулася, злегка крутячись вправо та вліво.

Поки я розмовляв з Чіґусою про хвилю спеки, задні двері мовчки відчинилися, пропускаючи Хаджікано. Вона побачила моє лице, потім подивилася на Чіґусу.

— Добрий вечір, Хаджікано, — усміхнулася Чіґуса, а Хаджікано мовчки кивнула.

Ми утрьох пішли разом до готелю Масукава. Відчинивши двері, що вели на дах, ми побачили Нінохару Юю, який прийшов раніше і зараз налаштовував телескоп. Помітивши, що ми прибули, він просто сказав:

— Гей, — а потім поманив Хаджікано. — Хаджікано, допоможи мені з цим.

Хаджікано встала позаду телескопа, а Нінохара почав інструктувати.

— Добре, останнього разу я навчив тебе, як налаштовувати видошукач. Зараз ти і сама зможеш це зробити, вірно? — Хаджікано без слів кивнула.

Ми з Чіґусою здалеку спостерігали, як Хаджікано у тиші налаштовувала телескоп під наглядом Нінохари. Чіґуса зазирнула мені в лице з незрозумілою усмішкою на вустах.

— Як думаєш, чому все скінчилося ось так?

Так, як все до цього дійшло?

Я перебрав спогади, пригадуючи день, коли все почалося.

***

Повернімося до дня, коли я розмовляв з Хаджікано по телефону. До того дня, коли телефон у будці, що знаходилася на пустій станції метро, де була Хаджікано, та телефон у моєму домі одночасно задзвонили.

Нарешті отримавши шанс належно поговорити з нею, я врешті-решт висловив почуття, які тримав у собі роками. Дзвінок завершився перш, ніж вона змогла на них відповісти, але з тим, здавалося, що шорсткість між нами певною мірою згладилася. Я дізнався, що Хаджікано насправді не ненавиділа мене, і допоміг Хаджікано усвідомити, що я її не жалію. Лише завдяки цим двом змінним був зроблений великий крок уперед.

У ту ніч, прямо о другій годині, я навідався до будинку Хаджікано. Коли менше ніж через п’ять хвилин Хаджікано вийшла через задні двері, то, побачивши мене, зупинилася.

Я підняв руку та привітався, а вона дивилася на мене так, наче хотіла щось сказати. Проте цей вираз більше не містив ворожнечі та ненависті. В залежності від вашої точки зору, його можна було сприйняти лише як просте прикриття її ніяковості.

— Ну, ходімо, як і зазвичай, подивимося на зорі, — сказав я. — Як і в ту ніч, коли був зорепад.

Хаджікано легко знизала плечима зі здивованим поглядом і, не сказавши «ладно» чи «ні», здвинулася з місця. Вперше я прямував до зруйнованого готелю, не слідкуючи за нею, а йдучи поруч.

Коли вона сіла на стілець на даху та подивилася у небо, я ненароком задав питання.

— Якщо тобі так подобається дивитися на зорі, то чому б не використати для цього телескоп?

— Я хочу, — чесно відповіла вона. — Але це дорого.

— А, — я кивнув. А потім раптово про дещо згадав. — Насправді в мене є друг із доволі дорогим телескопом.

І, звісно, Хаджікано за це вчепилася.

— Справді?..

— Так. Хочеш його позичити?

Вона продовжувала мовчати. Однак я відчув, що якщо Хаджікано не відмовилася негайно, то це зазвичай значило згоду. Тиша була її способом опору.

— Добре, залиш це на мене. Я все влаштую до завтрашньої ночі.

Я не сподівався на належну відповідь, проте побачивши дві падаючі зірки, Хаджікано так тихо мовила, що я ледве розчув.

— Дякую…

— Пусте, — я надмірно низько вклонився. — Я не очікував отримати подяку. Потрібно буде записати се в своєму щоденнику, коли повернуся додому.

— Гм.

Хаджікано невдоволено відвернулася.

 

Наступного ранку, потираючи сонні очі та йдучи під палаючим сонцем, я навідався до будинку Нінохари.

Квіти в горщиках, що висіли в ряд під навісом магазину, всі без винятку сильно зів’яли. Лише рослина, що зветься ранковим сяйвом, обвита довкола віконних ґрат, мала здорові блакитно-фіолетові квіти. Похмурі сірі стіни не фарбували роками, на них пролягли темні тріщини. При вході на висячому паперовому ліхтарику було виведено «Бар», а на білій електронній вивісці попереду темно-синіми літерами значилася назва закладу: «Морський рев». Вуличний кондиціонер, що висів під вікном другого поверху, видавав дивний деренчливий звук.

Зараз було досі десять, тож цикади стримували своє дзижчання. Я відкрив скрипучу хвіртку, обійшов будинок до дверей житлової частини та подзвонив у них. Я порахував до тридцяти, потім подзвонив знову, але відповіді не було.

Ззаду будинку я почув знайомий звук двигуна. Я пішов перевірити і знайшов Нінохару в тісному, повному безладу гаражі, який возився зі скутером. Напевно міняв масло; поруч з ним стояла каністра, накидний ключ та розрізана навпіл пластикова пляшка.

— Потрібна допомога? — спитав я.

Нінохара обернувся і широко розплющив очі, коли побачив мене.

— О-о-о, Фукамачі! Рідкий гість. Прийшов можливо помститися за те, що сталося три дні тому?..

— Це було б непоганою ідеєю, — я підхопив розвідний гайковий ключ в кутку гаража та повертів його у долоні. — Але сьогодні маю інші справи. Нінохара, як я пам’ятаю, в тебе є телескоп?

— Так, є. А що?

— Я б хотів позичити його на якийсь час.

Він витер рукою піт з брови.

— Це дійсно несподівано. Боже, ти так сильно глузував з моїх хобі, а тепер зацікавився астрономією?

— Не пам’ятаю, щоб глузував. І зацікавлений у ній не я. Дехто знайомий хоче подивитися на зорі.

Нінохара подивився на мене з трохи відкритим ротом.

— Вибач, але не маю наміру його позичати. Він цінний, тож я не дозволю якомусь неосвіченому дилетанту торкатися нього.

І з цим він повернувся до роботи. Він зупинив нагрітий двигун, вдягнув вінілові рукавиці, відкрутив зливний болт та спіймав стікаюче масло у пляшку. Коли все старе масло витекло, він підтягнув болт, відкрив каністру та вилив з неї нове масло. Закрутивши кришку, він завів двигун та знову почекав, поки той трохи погудить. У середній школі я декілька разів допомагав йому з цим, тож добре завчив процес.

— Мені він справді дуже потрібен. Я відплачу тобі. А ще забуду все про той день. Я буду поводитися з ним особливо обережно, тож не зламаю.

— Ти знаєш, як ним користуватися?

— Я відсьогодні почну вчитися.

— Приходь після того, як навчишся.

— Я поспішаю. Будь ласка, я серйозно.

— Не схоже, що благають саме так, — зацікавлено протягнув Нінохара. — У цьому замішана дівчина?

— В залежності від того, як подивитися, — відповів я заплутано.

— Тоді це ще одна причина, з якої ти його не отримаєш. Я не хочу, щоб мого дорогоцінного телескопа використовували задля отримання уваги жінки.

Я знизав плечима.

— Дівчина, якій я багато чим зобов’язаний, зараз знаходиться в глибинах депресії. Вона зазвичай замикається у себе в кімнаті, але виходить вночі лише для того, щоб подивитися на зорі. Схоже, що вона відчуває спокій лише тоді, коли споглядає нічне небо. Я хочу їй допомогти.

Нінохара вимкнув двигун, відкрутив заливну кришку, витер її ганчіркою, потім вставив її назад та перевірив кількість масла. Підтвердивши, що його достатньо повно, він підкрутив кришку та зняв вінілові рукавиці.

Відвізши скутер у задню частину гаража, він приніс розкладний стіл, що був притулений до стіни, і поставив його переді мною. Ставши на коліна перед дерев’яним столом, повним вм’ятин, він закатав рукава та витягнув руку.

— Правила прості, — сказав Нінохара. — Ми влаштуємо армрестлінг. Будемо боротися стільки, скільки захочеш. Якщо переможеш бодай раз, тоді я позичу тобі телескоп.

— Армрестлінг? — повторив я. — Нібито в мене є шанс на перемогу?

— Саме я буду позичати телескоп. Який сенс надавати тобі перевагу?

— І все ж це надто несправедливо, як на мене. Я провалявся в лікарні з випуску до середини минулого місяця. Все моє тіло ослабшало.

— Тоді здавайся. Я не збираюся змінювати умови.

Я неохоче встав на коліна перед столом. А потім знову подивився по черзі на його плече, передпліччя та нижче ліктя. Він регулярно займався, тож всі ці частини були добре натреновані. Він не перебував у жодному спортивному клубі, проте все одно був першим у школі в нескінченних фізичних тестах. Я і шансу не мав на перемогу.

І все ж, я не міг здатися, навіть не спробувавши. Я поклав лікоть на стіл та схопив долоню Нінохари. А лівою рукою стиснув край стола.

— Готовий? — спитав Нінохара. Я кивнув.

По його сигналу, я вклав усю свою силу в праву руку. Його рука не зрушила з місця. Без перебільшення, вона дійсно не здвинулася і на міліметр. Наче його руку прибили до столу гвинтами. Він зухвало посміхнувся. Приклавши трохи сили, він вивернув мені зап’ястя. А потім єдиним рухом з усім покінчив.

— Перша перемога, — порахував він. Вся моя рука оніміла, а тіло кинуло в піт. — Ну, тоді другий раунд? — спитав він.

Після десяти раундів моя права рука затряслася без мого на те бажання, мені було складно навіть пальцями поворушити. Внутрішня частина ліктя боліла так, наче її обпалили, а все, починаючи від плеча, неймовірно пекло.

Коли моя рука була вже менш онімілою, я наполегливо поставив лікоть на стіл. Нінохара, впевнений у своїй перемозі, спокійно завів зі мною розмову посеред матчу.

— Звідки ти її знаєш?

— Її? — спитав я, піднімаючи погляд. Піт з мого лоба впав на щоку та шию.

— Дівчину, яка майже вв’язалася в суперечку із Ноґіямою три дні тому.

Я спробував напасти зненацька, поки він говорив, але він це передбачив та негайно відсунув руку назад ще більш наполегливо. Я цокнув язиком, а потім відповів.

— Оґіуе? Вона просто однокласниця. Вона сидить поруч зі мною.

— Ти ходиш подивитися на зорі посеред ночі з «просто однокласницею»?

— Зорі? — я покрутив шиєю. — Оу, Нінохара, ти подумав, що я споглядаю зірки з Оґіуе? Вона з цим ніяк не пов’язана. Я дивлюся на зорі з іншою дівчиною…

Коли я дійшов до цього, рука Нінохари раптом вже не була такою напруженою. Я не впевнений, що сталося, проте, помітивши це, я використав усі залишки власної сили, щоб покласти його руку.

Якийсь час Нінохара зацікавлено роздивлявся свою руку, яка раптово розслабилася посеред матчу.

— Обіцянка є обіцянкою… — він почухав задню частину шиї. — Добре, гаразд. Я не хочу, але я позичу тобі телескоп.

— Дякую, — сказав я, витираючи піт з чола та масажуючи усю свою праву руку.

— Але в мене є умова. Якщо не приймеш її, все повернеться до початку.

— Я прийму більшість умов, — відповів я. — Що там?

— Коли будеш використовувати телескоп, ти маєш взяти мене із собою.

— А, зажди… Це проблема, — я похитав головою. — Я навчуся, як ним користуватися, тож, будь ласка, не ходи зі мною.

— Нізащо. Я не поступлюся.

— Такий хлопець як ти, Нінохаро, налякає її.

— Якщо вона потоваришувала з тобою, Фукамачі, то вона точно подружиться і зі мною.

— Ми старі знайомі. Що не скажеш про тебе.

Дискусія продовжувалася аж до обіду, а Нінохара не сильно й думав піддаватися. Тож я вирішив позичити його телефон та зателефонувати в будинок Хаджікано.

На дзвінок відповіла старша сестра Хаджікано, Ая.

— Чи можете ви передати слухавку пані Юі? Якщо скажете, що це за телескоп, вона повинна вийти зі своєї кімнати.

— Телескоп? — повторила Ая, не пригадуючи нічого такого. — Ну, ладно. Не те щоб розумію, але якщо ти так кажеш, Йоччян, я спробую. Зажди секунду.

Не минуло й хвилини, як до телефону підійшла Хаджікано.

— Мені передали…

— Спершу, є гарні новини, — почав я. — Після деякого обговорення мені дозволили позичити телескоп. А тепер погані новини, власник не дозволяє користуватися ним без його супроводу… Не кажу, що він поганий хлопець чи типу того, але я відмовлю йому, якщо ти не погодишся, Хаджікано. Як ти хочеш вчинити?

— Якщо він позичить телескоп, то це неважливо, — просто відповіла Хаджікано.

— Ти справді впевнена? — я натиснув. — Хіба це місце для тебе не особливе? Ти не проти, якщо про нього дізнаються сторонні?

— Не те щоб я так думала про нього. Крім того, ти вже знаєш про се місце, Йосуке.

— Ем, а, і то вірно…

Збентежений поведінкою Хаджікано, яка так швидко зм’якшилася, я раптом дещо усвідомив.

— Якщо ти не проти, чи можу я привести ще одну дівчину? Тобі певно буде незатишно з двома хлопцями, так?

Хаджікано відповіла тишею, що могла означати як згоду, так і несхвалення.

— Ти мала однокласницю в середній школі Міцуба, Оґіуе Чіґусу, вірно? — спитав я.

— Можливо, — відповіла Хаджікано.

— Я думаю, щоб привести її. Ти не будеш проти?

Після ще однієї довгої паузи, Хаджікано мовила:

— Це неважливо.

— Тоді я запрошу Оґіуе. Чекай на мене біля свого будинку о другій ночі. Побачимося.

Наостанок Хаджікано м’яко пробурмотіла:

— Дякую…

— Нема за що, — і я поклав слухавку.

— Значить, вирішено, — відзначив Нінохара, побачивши, що я закінчив розмову. — Тепер, де зустрічаємося?

— Пам’ятаєш готель Масукава? Ми ходимо туди весь час, щоб подивитися на зорі з даху.

— А-а-а, «руїни червоної кімнати». Багато там зависали в середній школі, — кивнув Нінохара, сповнений ностальгії. — Але навіщо ходити в таке небезпечне місце?

— Схоже, що Хаджікано воно подобається.

— Що за? Дивна дівчина, — він схилив голову в бік. — Ох, ладно. Мені просто бути о другій на даху готелю Масукава, вірно?

— Ага. Впевнись, що будеш там.

— Звісно. Обіцянка є обіцянкою.

Пішовши від Нінохари, я зателефонував Чіґусі з найближчого громадського телефону. Я не міг підняти свою праву руку після армрестлінгу, тож обережно натискав цифри одну за одною лівою рукою.

— Алло? — сказала Чіґуса по той бік слухавки.

— Маєш зараз час? — спитав я.

— Фукамачі? Це Фукамачі, так? — її голос трохи пожвавішав. — Звісно в мене є час. Що тобі треба?

— Я маю ще одне прохання до тебе, Оґіуе.

— Прохання… Припускаю, що це стосується Хаджікано?

— Так, маєш рацію, — відчуваючи, що спроба все приховати тільки погіршить все, я чесно пояснив ситуацію. — Я планую сьогодні вночі подивитися на зорі з Хаджікано, але дещо сталося, тож тепер з нами іде хлопець на ім’я Нінохара. Але я впевнений, що Хаджікано було б незатишно поруч з колишніми правопорушниками. Тож гадаю, що присутність такої дівчини, як ти, може пом’якшити ситуацію. Тому я і подзвонив.

— Інакше кажучи, я буду на передовій, щоб ти міг зблизитися з Хаджікано?

— Нічого не можу вдіяти, якщо ти бачиш це так. Але в мене більше немає нікого, кого я б міг попросити. Ти, звісно, можеш відмовитися, якщо хочеш.

Чіґуса тяжко зітхнула.

— Ну, саме я сказала «якщо я можу чимось допомогти, дай знати»… Прекрасно, я допоможу тобі.

— Дякую. Я твій боржник.

— Гратися з коханням людей… Ти дійсно природжений поганець, Фукамачі, — грайливо сказала Чіґуса. — Але, будь ласка, не забувай ось чого. Я, як і ти, теж погана людина. Якщо будеш необережним, я можу просто вкрасти тебе у Хаджікано.

— Я знаю про цей ризик. Я буду обережним.

— Ні, ні. Будь ласка, будь необережним, — захихотіла Чіґуса. — Коли і де зустрічаємося?

— Чекай біля її будинку о другій ночі. Я прийду за вами.

— Зрозуміла. З нетерпінням цього чекаю.

— Ти зможеш вибратися так, щоб про це не дізналися твої батьки?

— Все буде добре. Моєму батьку та матері навіть не снилося, що я можу піти кудись вночі.

Я поклав слухавку та попрямував до маленької місцевої бібліотеки, щоб взяти книжку про те, як працює телескоп, і проглянув її всю. Десь перші дві години я читав уважно, проте через всі ці астрономічні терміни, яких я ніколи раніше не зустрічав, та зображення поперечних перерізів різноманітних лінз мене дуже сильно потягнуло в сон, тож я заснув, навіть цього не усвідомивши. Коли я прокинувся, назовні вже було темно. Я повернувся додому, повечеряв з мамою, ліг у ліжко та перечитав книжку. Через короткий сон я зміг вийти з дому майже вчасно.

Зустріч між Хаджікано та Чіґусою, корінь моїх переживань, пройшла більш гладко, ніж я уявляв. Поки Хаджікано намагалася сховатися за моєю спиною, Чіґуса заговорила з нею дуже природно.

— Давно не бачилися, Хаджікано.

Хаджікано кивнула, її губи склалися в щільну, пряму лінію. Цей кивок не був незацікавленим, а нервовим — підходяща відповідь до привітання Чіґуси.

— Я не очікувала зустрітися з тобою знову таким чином. Ніколи не знаєш, що готує доля.

Якщо подумати, в ті три місяці, коли я лежав у лікарні, Чіґуса і Хаджікано імовірно часто бачили одне одну, оскільки перша сиділа позаду другої. Наскільки я міг сказати, Хаджікано не тримала якогось зла на Чіґусу. Також я не відчував, щоб Чіґуса мала якісь проблеми з Хаджікано. Хоч у кожної це було по-різному, між ними можливо виникла яка не яка симпатія, враховуючи, що обидві не поводилися дружелюбно з однокласниками.

Нінохара прийшов до руїн раніше, щоб встановити телескоп, тож його зустріч із Хаджікано трохи відклалася. Згідно з його словами, лінзам та дзеркалу телескопа потрібен час, щоб адаптуватися до нічної температури, а якщо не залишити його назовні за годину чи дві до спостереження за зорями, то зображення спотвориться. Також, схоже, налаштовувати видошукач легше, коли ще було світло. Так виявилося, що Нінохара знав готель Масукава, отже не було проблеми, щоб він прийшов раніше.

Найактуальнішою проблемою було запобігти тому, щоб дві дівчини не відмовилися від компанії Нінохари. Він може спокійно робити щось грубе навіть по відношенню до людей, яких тільки-но зустрів чи вигадувати їм жахливі прізвиська; він загалом мав неймовірний талант заслуговувати презирство людей. Мені потрібно тримати його у вузді, щоб захистити Хаджікано і Чіґусу від його невинного злого бажання. Коли я підійшов до руїн, то підготувався до зустрічі цих трьох. Хоча, звичайно, буде краще, якщо нічого не станеться.

Мені також потрібно було супроводжувати Чіґусу, яка була незнайома з руїнами, тож я взяв із собою ліхтарик, щоб освітити поверх і обережно її провести. На даху я його вимкнув та озвався до Нінохари, який закінчив встановлення телескопа.

— Вибач, що змусили чекати.

— А, ви тут, — Нінохара вийняв із рота сигарету і кинув її в порожній смітник. Піднявшись та взявши електричний ліхтар, що стояв біля його ніг, він освітив ним наші три лиця. Оскільки наші очі не звикли до нього, світло ліхтаря видавалося приглушеним, наче ось-ось розтане.

Спочатку Нінохара пильно оглянув обличчя Чіґуси. Через декілька секунд слабка усмішка щезла з його губ. Його очі широко розплющилися, він знову оглянув лице Чіґуси, наче на ньому було написане якесь важливе повідомлення.

— Нінохара Юя, — сказав він з дивною повагою, витягуючи праву руку. — Я був найліпшим другом Фукамачі в середній школі.

— Я Оґіуе Чіґуса, — сказала Чіґуса, несміливо витягуючи свою руку та беручи його. «Не дивно, що вона боїться», подумав я. Адже вона знає його лише як «одного з людей, які стояли навколо Фукамачі, збираючись його побити того дня».

Я прошепотів на вухо Чіґуси.

— Нічого боятися. Він не такий вже і поганий хлопець.

— Вірно. Не такий вже і поганий хлопець, — повторив Нінохара. — Навіть якби я і був поганим, то лише настільки, як і Фукамачі.

— Он воно як? Тоді я спокійна, — усміхнулася Чіґуса, хоча її напруга все ще не зникла.

Потім Нінохара підніс ліхтар ближче до лиця Хаджікано. Я затримав дихання і спостерігав. Він грубо витріщився на родиму пляму.

— Жахливий синець, ось тут. Як в історії «Привид Йоцуя».

Якщо Нінохара так і продовжить про це говорити, не подумавши перш ніж казати, я можу рефлекторно його вдарити. Але не встиг я стиснути долоню в кулак — і, може, щоб тримати мене під контролем — Хаджікано просто відповіла:

— Так. Вона жахлива, хіба ні?

— Без перебільшення, — підтвердив Нінохара. Потім він оглянув іншу сторону обличчя, де родимої плями не було. — Знову ж таки, у тебе дуже гарне личко, — Нінохара почухав своє підборіддя. — Не можу сказати, красуня ти чи потворна. Е, якщо спитати, то для мене все одно немає ніякої різниці…

Під сяйвом ліхтаря Хаджікано звузила очі. Принаймні вона не виглядала роздратованою чи зачепленою за живе його коментарями. Насправді вона, можливо, навіть була вдячна, що той не скупився на слова. Може ті, хто мають сильний комплекс неповноцінності, на диво дуже добре можуть поладнати з відкритими людьми, як Нінохара. По суті, саме через це я обрав Нінохару, як союзника в середній школі.

Чіґуса наблизилася до мене.

— Схоже Нінохара доволі цікавий тип.

— Це точно. На краще чи на гірше.

— До того ж він трохи нагадує тебе.

— Нінохара нагадує мене? — здивовано спитав я.

— Так. Ти навіть одного з ним зросту, а ще маєш ті ж самі очі. А ще, мушу додати, навколо вас витає однакова аура.

— Хах. Я не дуже щасливий це чути…

Чіґуса підбадьорливо поплескала мене по спині.

— Все добре, серед вас двох ти крутіший.

— За це дякую.

В будь-якому випадку, найбільша перешкода була усунена. Схоже наша четвірка не була аж надто несумісною. Вочевидь у Хаджікано не виникли якісь негативні почуття до інших двох, те саме стосувалося і Чіґуси.

При цьому я раптом подивився на себе об’єктивно і відкрив дещо неочікуване — тільки подумати, я опинився у ролі об’єднувача друзів. Це вперше у житті, коли мені випав такий обов’язок. Хто б міг подумати, що подібна роль, яку зазвичай бере на себе людина з найкращою особистістю в групі, випаде мені серед усіх інших.

Першим ми побачили Сатурн. Після того, як Нінохара налаштував телескоп, Хаджікано, Чіґуса і я по черзі подивилися в нього.

— Якби видимість була трохи кращою, ми могли б детальніше побачити проміжок між кільцями, — сказав Нінохара. «Він напевно про «щілину Кассіні*»», подумав я, згадуючи книгу, яку читав перед зустріччю. Якщо розглядати кільця Сатурна не як одиничні щільні кільця, а як багато маленьких разом, то є три кільця, що утворюють основне, їх називають кільцями A, B і C. І великий проміжок між А та В звуть «щілиною Кассіні».

Щоб не турбувати Хаджікано, поки вона дивилася в телескоп, ми присіли в декількох метрах і тихо почали розмовляти.

— Якщо подумати, то я ніколи не питав, але, Нінохаро, чому тебе зацікавила астрономія?

— Чому? — задумливо зітхнув Нінохара, лягаючи та дивлячись у небо. — Як пояснити? В моєму випадку спочатку з’явився телескоп, а потім вже і зацікавленість зірками.

— Як це?

— Не метушитися щодо світлин, а просто полюбляти структуру камери. Не метушитися щодо музики, а просто полюбляти вигляд вакуумного лампового підсилювачу. Не метушитися щодо смаку кави, а просто полюбляти, як подрібнюються боби і тече кава. Якось так. Мені завжди подобалося доглядати за телескопом та його налаштовувати.

— Але б ти тоді не тримав його дуже довго, хіба ні? Чесно, це доволі дратівливе хобі.

— Ось що і робить його гарним. Те, що збираєшся побачити через телескоп ти, і що збираюся я, є одним і тим самим, проте має цілковито різне значення. Це як риба на смак смачніша, коли виловив її саме ти. Мозок усе прикрашає в залежності від кількості зусиль, які ти вкладаєш у щось. І як тільки ти побачиш ці і так вже гарні планети та зірки, перебуваючи під сим ефектом, то можеш стати рабом астрономії.

— Це гарна точка зору, не можу повірити, що чую її від тебе, — жартівливо сказав я, проте не збрехавши про те, що мене це вразило. — До речі, я хотів спитати твоєї думки щодо дечого… Як думаєш, чому Хаджікано подобаються зорі?

— Хаджікано? А, дівчина з родимою плямою, — Нінохара сів і подивився на її спину, поки вона захоплено вп’ялася поглядом у телескоп. — Ну, це може бути очевидною відповіддю, але саме їй, можливо, більше подобається темрява, ніж зірки.

— Зрозуміло…

Це була логічна думка. Після того, як з’явилася її родима пляма, їй більше стала подобатися темрява, а намагаючись знайти насолоду у тьмі, вона зустріла зорі. «Вона точно має таку рису», подумав я. Але оскільки її зацікавленість зірками з’явилася раніше плями, то його відповідь, звісно, була лише однією з причин, які сприяли її задоволенню.

— Звісно, якщо вже заговорили про це, то причини для «уподобання» чогось завжди з’являються після обставин, — додав Нінохара. — Люди, яким подобаються зірки, просто такими вже народилися, і все тут.

— Ти правий, — погодився я.

Після Хаджікано в телескоп подивилася Чіґуса, а потім захоплено вигукнула.

— Овва. Фукамачі, Фукамачі, це дійсно щось неймовірне.

Це мене поквапило, тож я теж став біля телескопа та подивився у лінзи.

В темряві плавала самотня сфера, її оточували гігантські кільця. З цією унікальною сферою були знайомі навіть у дитсадку. Однак, коли я подивився на неї справжню ось так через лінзи, вона здалася поганим жартом. Чи було прийнятним, щоб настільки нелогічної форми дещо існувало в цьому світі? Оскільки мене навчили, що Сатурн має таку форму, то я був у змозі залишити все, як є, проте наскільки ж збентеженим буде хтось, хто побачить таке, нічого не знаючи про Сатурна?

Поки я був приголомшений видом Сатурна, позаду мене заговорив Нінохара.

 — Бачачи, як ти дивишся в телескоп, я згадав про ту ніч, коли наш клас відправився у подорож.

— Ти такий же огидний, як і завжди… — тихо відповів я.

— Що там було? — і, звісно, Чіґуса зацікавилася цією історією.

— О, нічого такого, — почав Нінохара жвавим голосом. — У тому місці, де ми зупинилися на третьому році, була купальня на відкритому просторі. І на третю ніч до нас дійшло, що ми можемо нахилитися та за допомогою біноклів з нашої кімнати побачити сходи, що з’єднували внутрішню жіночу та відкриту купальні. Наступного дня ми накупили там біноклів і в ту ніч по черзі через них підглядали. Еге ж, Фукамачі?

— Гм-м… Отже Фукамачі теж подібним займається, — Чіґуса кинула на мене одночасно зневажливий і дражливий погляд.

— То й що? Якби я в тій ситуації єдиний не підглядав, це було б більш підозріло, — виправдався я, а потім пішов у контратаку. — Знаєш, Нінохаро, ти завжди мав таку звичку — постійно намагався піддражнити мене біля дівчат, які тобі подобалися.

— Ти все неправильно зрозумів, — не вагаючись, відповів Нінохара. — Мені просто подобається тебе дражнити.

— Як дружелюбно, — усміхнулася Чіґуса, прикриваючи рота рукою.

Ми з Нінохарою знизали плечима, наче кажучи: «Сумніваюся в цьому». Потім ми втрьох подивилися на Хаджікано, яка досі прилипала до телескопа, не втомлюючись споглядати Сатурн.

— Їй настільки подобаються зірки? — спитав у мене Нінохара, понижуючи голос, щоб вона не почула.

— Ага. Тобто, вона приходить сюди кожну ніч лише для того, щоб на них подивитися.

— Кожну ніч? Ти впевнений, що не через щось інше?

— Ні, нічого такого. Я можу бути в цьому впевненим.

— Гм. Дивна дівчина, — Нінохара вп’явся поглядом у спину Хаджікано, наче в чомусь впевнюючись.

— Гей, привиде Ойви, — охрестив він Хаджікано. — Ти ще не втомилася від Сатурна?

Хаджікано відірвала погляд від лінз і похитала головою.

— Я не втомилася.

— О, дійсно? Ну, а я так. Тож тепер переведи телескоп на місяць. Знаєш як це зробити?

— Можливо…

— Добре, тоді вперед. Скажеш, коли отримаєш гарне зображення поверхні місяця.

Хаджікано глибоко вклонилася, а потім почала обережно налаштовувати телескоп.

— От тепер ти використовуєш видошукач правильно. Так тримати, — щасливо відзначив Нінохара.

— Казав, що він надто дорогоцінний, щоб його торкався якийсь неосвічений дилетант, а тепер дозволяєш дівчині, яку тільки зустрів, його налаштовувати, — вказав я. — А стільки гонору було.

— Все добре, вона його не зламає, — впевнено мовив Нінохара.

— Знаєш, я теж повивчав цю тему. Навіть навчився, як читати зоряні мапи.

— Оце так дух. Але тобі довіряти я не можу, оскільки в тебе нечисті мотиви.

Схоже Нінохарі забракло терпіння, поки він споглядав, як повільно цим займається Хаджікано, тож він піднявся, тримаючи ліхтарик, загорнутий в червоний целофан, та, ставши поруч, почав надавати їй інструкції.

— Дурненька, спочатку треба використати окуляр малого збільшення. Як тільки вибудуєш фокусну точку, тоді можеш збільшувати.

— Я не знаю, як міняти окуляри, — поскаржилася Хаджікано.

— Тоді просто спитай у мене. Ти дурна?

— Як мені це зробити?.. — нервово спитала Хаджікано.

Ми з Чіґусою стояли позаду, споглядаючи, як ці двоє возяться з телескопом.

— Люди, які розуміють, що тобі подобається — чудові, — прошепотіла Чіґуса.

— Ага. Я б дійсно не зміг ось так досконально вивчати щось одне, — відзначив я. — Можливо я не так сильно впевнений у своїх хобі.

— Розумію. Я очікую, що в якусь мить мені наскучить чи я розчаруюсь, тож я вкладаю мало зусиль це запобіжний захід.

Від сцени, як Нінохара роздає дратівливі інструкції, а Хаджікано неохоче їм слідує, злегка заболіло серце. Це було дивне почуття, якого я раніше ніколи не відчував. У ту мить я не усвідомлював, що спочував емоцію, відому як ревнощі. Можливо я відчув їх через свою неповноцінність, але я до такої міри здався на свій рахунок, що навіть не порівнював себе з іншими, живучи життям, в якому я б ніколи не відчув ревнощів стосовно конкретних людей. У результаті я не знав як назвати це нове почуття.

Певною мірою я відчув, що це недобрий знак. «Можливо я відчинив двері, яких не слід було відчиняти», подумав я.

І ця прикмета була не-таким-далеким майбутнім.

— Фукамачі, що таке? — стурбовано спитала Чіґуса, коли я стих.

— Нічого. Просто мав дивне відчуття.

— І дійсно. Це дивно…

Хаджікано озирнулася, кидаючи на нас погляд, а потім знову повернулася до телескопу.

 

Близько чотирьох ранку, коли небо почало набирати фіолетового відтінку, ми покинули руїни. Просто попрощавшись, ми всі повернулися до своїх домівок.

Однак, чи так зірки склалися — чи може радше цю узгодженість склали саме зірки — відтепер я, Хаджікано, Чіґуса і Нінохара почали збиратися на руїнах кожну ніч, наче щось нас туди кликало.

Найдивовижнішою частиною усього цього було те, що Нінохара продовжував приносити телескоп та встановлювати його на даху готелю кожного разу, ніхто навіть не просив його про це. Звісно, я припустив, що він робив це не з невинного доброго наміру, а здебільшого як відмовку зустрітися з Чіґусою. Я не знав, наскільки серйозним він був, проте схоже Нінохарі подобалася Чіґуса, тому він продовжував намагатися зібрати про неї інформацію у мене (від чого я постійно ухилявся).

Причиною Чіґуси приходити туди кожну ніч, як вона сказала, було запобігти мені та Хаджікано залишатися наодинці разом. Одного разу, коли Хаджікано і Нінохара були зосереджені на телескопі, я спитав у Чіґуси, чому вона продовжує приходити. Вона незадоволено на мене глянула і легко ткнулася лобом у моє плече.

— Хіба це не очевидно, що я не хочу, щоб ви з Хаджікано таємно зустрічалися? — без остраху сказала вона. — Ти навіть не здогадувався про це?

— Я все хотів спитати, але що саме ти в мені побачила?.. — задав я питання. — Чесно, для мене це таємниця.

— Подумай про це сам, ти, негіднику, — і Чіґуса відвернулася.

І найважливіше Хаджікано — та, хто приходила на дах кожної ночі, про що її ніхто не просив. Я думав, що вона приймає нас, трьох непроханих гостей, лише через телескоп. Але згодом я почав це бачити по-іншому.

Може… Імовірно… Потенційно.

Можливо увагу Хаджікано привертав не телескоп, а Нінохара.

Я почав так думати після події, що сталася через декілька днів після початку нашого сумісного спостереження за зірками. Я стояв позаду поряд з Чіґусою, споглядаючи, як Нінохара і Хаджікано встановлюють телескоп. Хаджікано хутко взяла на себе роль помічниці Нінохари, а тому почала слідувати його інструкціям, міняти лінзи, коригувати видошукач, перевіряти зоряні мапи без єдиного проблиску невдоволення. Здавалося, що Хаджікано насолоджується цими завданнями, а Нінохара довіряв їй, як любительці астрономії, тож спокійно дозволяв їй торкатися телескопу, чого б зазвичай не дозволив нікому робити.

Коли Нінохара закінчив приготування та покликав нас, вдалечині раптом пролунав двигун машини. Він приклав до губ пальця, наказуючи мовчати, і прикрив очі, прислухуючись.

— Вона їде сюди, — застогнав він. — Я можу сказати це через звук двигуна. Певно ті хлопці, які вештаються біля гірського перевалу. Напевно приперлися на тест хоробрості чи щось таке.

Він був повністю правий. Невдовзі звук двигуна вщух біля будинку, а ми почули, як з машини вилізли люди і грюкнули двері. За голосами можна сказати, що там троє чи четверо хлопців, яким було десь двадцять. Вони, здавалося, прямували прямо до нас.

— Нам напевно слід сховатися, — запропонував я. — Ми ж не хочемо зіштовхнутися з цими хлопцями.

— З нами тут дві паняночки, — Нінохара подивився на Хаджікано і Чіґусу, почухавши потилицю. — Добре, ладно. Фукамачі, ти ховаєш їх двох. На смітнику, біля сміттєспалювальної печі, будь-де. Тим часом я приберу телескоп.

— Зрозумів, — кивнув я. — Хаджікано, Оґіуе, ходімо зі мною.

Чіґуса послухалася, проте Хаджікано залишилася на місці, про щось задумавшись.

— Хаджікано, скоріше, — сказав я, намагаючись схопити її за руку. Але її рука вислизнула з-під носа, вона кинулася до Нінохари допомагати розбирати телескоп.

Можливо Хаджікано вирішила, що буде ефективніше пошукати місце, в якому ми зможемо учотирьох сховатися, після того, як приберемо телескоп. Вважаючи, що не стане на шляху Нінохари, вона миттєво вирішила йому допомогти, ігноруючи мене. Це було цілком раціональне ствердження.

Проте, навіть усвідомлюючи це, я відчув невимовний неспокій у ту мить, як Хаджікано вислизнула з моєї руки та побігла до Нінохари. Я відчув, що ця дія видавалася більшою, ніж на перший погляд.

Зрештою, ті хлопці так ніколи і не піднялися на дах — вони потинялися на першому поверсі, розбили декілька вікон та поїхали десь через тридцять хвилин. Чекаючи, коли вони підуть, ми сховалися за спорудою на даху, затримавши дихання. Як тільки ми більше не чули машини, то полегшено зітхнули і вийшли, щоб розім’ятися. Ми відчували дивне піднесення, позбувшись напруги, а тому я, Нінохара і Чіґуса засміялися. Вираз обличчя Хаджікано теж здавався менш напруженим, ніж зазвичай.

Після того дня я почав обережно спостерігати, як Хаджікано взаємодіяла з Нінохарою. І побачив, що поряд з ним вона частіше розслаблялася, чого ніколи не робила поруч зі мною. Як тільки я усвідомив це, то продовжував знаходити докази, що Хаджікано дивилася на Нінохару по-особливому.

Схоже, що Хаджікано ним захоплювалася. Навіть такий відчужений від людських емоцій як я міг сказати, що вона мала до нього прихильне ставлення. Поряд з ним вона одразу ж почала більше усміхатися, а коли він ішов, вона виглядала прямо кричуще похмурішою.

Поступово мені ставало дедалі легше розуміти її дії. Дивлячись на зірки з даху, вона підходила до нього. Я не був упевнений, чи це через кохання, чи дружбу між товаришами-любителями астрономії. Але, принаймні, Хаджікано схоже було значно веселіше слухати про астрономію від Нінохари, ніж бути наодинці зі мною. Коли я помітив цей факт, перед очима все потемніло. Відтоді, кожного разу, коли я бачив, як вони стають ближче одне до одного та розмовляють, мій пульс не заспокоювався, а я відчував відчай, наче мене тягнуло на темне морське дно.

Хіба не так все було в «Русалочці» Андерсена? З любові до Хаджікано я поставив на кін своє життя, щоб позбутися родимої плями, проте поки я намагався врятувати її зі скрутного становища, з’явився інший чоловік, який зібрав усі вершки. Це сильно перегукувалося з долею русалоньки, котра прийняла людську подобу з любові до принца, однак вдячність за порятунок його життя отримала інша жінка.

Але я не міг звинувачувати Нінохару. Не те, щоб він намагався збити Хаджікано зі шляху. Йому просто подобалася дівчина, яка мала такий самий інтерес до зірок, а тому він сердечно відповів на її бажання.

Також, завдяки цьому спостереженню за зірками, ми з Нінохарою відновили ту затишну дружбу, яку мали в середній школі. Я ненавидів це визнавати, проте навіть мені він припав до душі. В кінці-кінців, Нінохара знав мене найкраще, а я найкраще знав Нінохару. Було складно його ненавидіти. І це ніхто інший, а я, хто познайомив цих двох, які б інакшим чином ніколи б не зустрілися. Я посадив тут насіння.

Я точно хотів повернути Хаджікано, проте дивлячись, як завзято вона слухає Нінохару, я почав думати про себе не більше, ніж заваду. Примусово намагатися розділити їх зараз тільки її засмутить. Я ходив до бібліотеки майже кожного дня, намагаючись наздогнати знання Нінохари в астрономії, але зубріння ніяк цьому не допомагало. Радше, чим більше я навчався, тим сильніше усвідомлював величезний ступінь його знань.

Єдиним крихітним порятунком було те, що Нінохара був більш захоплений Чіґусою, ніж Хаджікано, але я почувався жалюгідно, думаючи про це, як про порятунок. Коли я помітив, що в глибині душі бажаю, щоб Чіґуса відповіла взаємністю Нінохарі, то мені захотілося від сорому зникнути з лиця Землі.

Серед нас усіх чотирьох на даху саме в мене була нечиста голова. Звісно, я отримав нормальну зовнішність, проте цього разу потворним був мій розум, що ні в яке порівняння не йшло до першого. Такого не було, коли я досі мав родиму пляму. Як тільки я відчув, що дещо отримав, то став жадібним, а ця жадібність кинула моє серце у безладдя.

Сидячи поруч з Чіґусою і попиваючи зроблений нею холодний чай, я споглядав, як Хаджікано і Нінохара стояли поруч — їх розділяв лише телескоп — а потім довго зітхнув.

— Все йде не так добре, га, — відзначила Чіґуса, наче знаючи, про що я думав.

— Ага. Не так добре, — повторив я, пробелькотівши.

— І таким дивним чином усі механізми вийшли з ладу. От якби з’явилося щось несподіване, що все б виправило.

— Ага. Я б хотів змінити напрям лише двох стріл.

— Двох? — Чіґуси схилила голову в бік, не знаючи, що одна стріла була направлена від Нінохари до неї.

— Чому все повинно було так статися? — пробурмотів я собі під ніс.

— Поки тебе все се не задовольняє, Фукамачі, мені подобаються ці стосунки, — відповіла Чіґуса. — Звісно найбільшою причиною тому є те, що я можу бути поруч з тобою. Але не тільки через це. Якось те, що ми вчотирьох перебуваємо разом відчувається дуже правильним.

Якусь мить я розмірковував про це, а потім сказав.

— Так, не хочу визнавати, проте почуваюся так само.

— Скажи? — усміхнулася Чіґуса. — Хто знає, скільки се все продовжиться, але я обожнюю цей час. Я молюся, щоб він продовжувався якомога довше. Звісно, якщо почнеш залицятися до мене, це буде вже інша історія…

Кожного разу, як Чіґуса так констатувала свою приязнь до мене, моє серце боліло. З одного боку через те, що я не міг прямо стикнутися з її почуттями, але більше всього боліло через почуття провини, що вона кохала цього «мене», який не був моєю справжньою зовнішністю, тож я відчував, наче обманюю її.

— Гей, Оґіуе.

Не в змозі витримувати це, я завуальовано спитав. Чи, можливо, зізнався.

— Якби Фукамачі, на якого ти зараз дивишся, був фальшивкою, що б ти зробила? Наприклад, якби моє лице насправді було потворнішим, як думаєш, ти б досі так зі мною спілкувалася?

Чіґуса схилила голову в бік, вп’явшись в мене поглядом.

— А, ти можливо маєш на увазі родиму пляму? — спокійно спитала вона. — Якби я ненавиділа тебе так сильно, то із самого початку ніколи б не змогла покохати. Насправді, якби в тебе знову виникла родима пляма, це б допомогло позбутися конкуренції.

Бачачи, наскільки спантеличеним я був, щоб зв’язати слова до купи, Чіґуса розсміялася, наче через якийсь жарт.

— Ти думав я взагалі нічого про тебе не знаю? До твого відома, я хочу знати про тебе настільки ж багато, як ти хочеш знати про Хаджікано.

— Мені починає набридати моє власне невігластво…

Обпершись руками об підлогу, я подивився у небо.

 

Чіґуса це помітила, і навіть я трохи усвідомлював. Ці часи не будуть довго продовжуватися. Все неминуче перерветься у не-такому-далекому майбутньому.

Сьомого серпня був молодий місяць. Направивши біноклі на небо, у Чумацькому Шляху між Вегою та Альтаїром, ми змогли побачити зоряні скупчення і туманності.

В ніч дванадцятого серпня, не взявши із собою ні телескопа, ні біноклів, ми піднялися на найвищий пагорб у місті та лягли на землю, щоб поспостерігати за метеорним потоком Персеїди. Тим самим, який методист Ендо сказав нам не пропустити. З 1991 по 1994, через вплив повернення батьківського тіла Свіфта-Туттля**, метеоритний потік Персеїди встановлював рекордні цифри, що значно перевищувало середньорічний показник. У ніч дванадцятого серпня він досяг своєї вершини, і ми побачили в середньому п’ятдесят падаючих зірок на годину. «Деякі люди ніколи не зможуть побачити таку кількість за все своє життя», подумав я. Невинна усмішка Хаджікано, яка майнула на її обличчі, поки та споглядала зорі, залишила на мені сильне враження. Я подумав, що це було доказом, що вона на шляху до покращення самопочуття.

Тринадцятого серпня дощило, тож вперше за весь цей час ми провели ніч вдалечині одне від одного.

Чотирнадцятого серпня дощило навіть сильніше, ніж попереднього дня.

П’ятнадцятого серпня, про що нікому не було відомо, Хаджікано стрибнула у море.

І ось так наші короткі стосунки підійшли кінця.

---

*проміжок між зовнішніми кільцями Сатурна шириною близько 4500 км. Відкрита в 1675 році італійським і французьким астрономом Джованні Домініко Кассіні.

**короткоперіодична комета з періодом близько 133 років. Комету відкрили незалежно один від одного Льюїс Свіфт 16 липня 1862 року та Горас Парнелл Таттл 19 липня 1862 року.