Місце, з якого я покликала.

Перше серпня було призначено днем загальношкільного відвідування в старшій школі №1 Мінаґіса. Приїдь о дев’ятій ранку, отримай довгий список із завданнями від свого вчителя, потім відпочинь тридцять хвилин. Опісля все починається о десятій з промови директора в спортзалі. Коли все закінчується і ти повертаєшся до класної кімнати, починається найулюбленіше для учнів: обговорення культурного фестивалю. Що буде робити клас, розподілення обов’язків, призначення часу наступної зустрічі (якщо необхідно) — все це повинно бути вирішено впродовж дня. В залежності від класу, розмови можуть затягнутися аж до сьомої вечора, до часу, коли закривається школа.

На диво, але директор зі своєю промовою уклався менше ніж в десять хвилин. Повернувшись із спекотного спортзалу, наповненого теплом кожного учня, назад до класної кімнати, яка наповнилася хвилюванням щодо починання підготовки до фестивалю, я нахилився та заговорив до Чіґуси, яка сиділа поруч.

— Це може затягнутися надовго, тож давай втечемо.

Чіґуса декілька разів кліпнула, а потім всміхнулася.

— Через десять хвилин біля воріт, — прошепотів я.

Чіґуса швидко зібралася, щоб вийти, і цілком спокійно вислизнула з кімнати. Декілька учнів помітили її зухвалу втечу, проте, так як вона зробила це, як само собою зрозуміле, всі свідки, здається, розсудили це по-різному.

Одна людина засумнівалася: Наґахора, який сидів переді мною.

— Їй стало погано? Оґіуе ніколи не йде рано.

— Можливо, — сказав я ненароком. — А може це просто саботування.

— Не може бути, — засміявся Наґахора, вигнувши брову. — Кому-кому, а зі всього класу Оґіуе це слово підходить менше всього.

— Гадаю, це правда, — погодився я, потім схопив свою сумку та піднявся.

— Воу, не кажи мені, що теж рано йдеш?

— Мені стало погано.

Ухиляючись від допиту Наґахори, я втік з класної кімнати. Щоб не наткнутися на когось із штату, я спустився сходами до коридору, який вів до спортзалу, поклав шкільне взуття в коробку, взяв в одну руку вуличне взуття, та зробив гак, щоб піти зі школи, не пройшовши повз учительської.

Хоч Чіґуса покинула класну кімнату першою, підійшла вона до шкільних воріт після мене. Її вигляд, коли вона помітила мене та підбігла підтюпцем, викликав у мене почуття неправильності, яке я не міг нормально пояснити. Я не зміг сказати, що саме це було.

— Вибач, я спізнилася, — промовила Чіґуса із задишкою.

Ми разом пішли. Ми чули слабке лепетання та сміх з відкритих вікон будинків.

— Це вперше в житті, коли я пішла зі школи посеред дня.

— Ти стільки днів ходиш на уроки, що важко й порахувати. Ті, хто їх пропускають, перемагають.

— Ти дійсно поганий, Фукамачі, — зауважила Чіґуса, знаходячи це надто смішним, щоб стримуватися. — Тож, куди ми можемо піти тепер?

— Хтозна. Я все ще думаю про це.

— Тоді нумо присядемо десь та подумаймо про це разом.

Ми попрямували до найближчої автобусної зупинки. Вона мала дах, тож була ідеальним місцем для того, щоб подумати, захищаючись від сонця. Автобус приходив лише раз на годину чи дві, тож нас не сплутають з пасажирами і ми не причинимо водіям проблем. Залізні стіни мали деінде дірки, плакати і жерстяні вивіски, що сповіщали про місця використання вживаних машин та про споживчі кредити, були розклеєні по всім стінам як мозаїка.

Побачивши сидячу Чіґусу, яка витягнула ноги, я нарешті усвідомив, чому відчув, що щось є неправильним. Її спідниця була коротшою, ніж зазвичай. Що сказати, вона була щонайбільше п’ятнадцять сантиметрів над коліном, і більшість дівчат в старшій школі №1 Мінаґіса носили спідниці такої довжини. Але для Чіґуси, яка фактично ніколи не відхилялася від норм уніформи, це було щось нечуване.

До того я ніколи не розмірковував про красу колін і класифікував їх лише як товсті чи худі. Але коли я побачив коліна Чіґуси, мені прийшлося переглянути свої думки. Коліна, прямо як очі, ніс та рот, можуть бути чітко визначеною частиною тіла. Різниця всього в декілька міліметрів робила таку сильну зміну у враженні, делікатна, проте красномовна риса. А коліна Чіґуси були більш ідеальні, ніж які я коли-небудь бачив. Наче намальований елегантний вигин без єдиної зморшки, її коліна нагадували дбайливо виготовлену білу порцелянову вазу.

— Це ще один спосіб «підвести твоїх батьків»? — спитав я, дивлячись на її коліна.

— А, то ти помітив, — Чіґуса поклала свою сумку на коліна, щоб сховати їх від мого погляду. — Все вірно. Я зробила її коротшою. Я почуваюся якось неспокійно.

— Дуже незвично бачити тебе так вдягнену.

— Мої вибачення, вони такі непривабливі… — все ще тримаючи сумку, вона декілька разів схилила голову так, як клює птах.

— Будь більш впевненою. Зрештою ти маєш дуже гарні ноги.

— Ти так думаєш?.. Дякую тобі велике.

Все ще схиляючи голову, вона делікатно подякувала, проте не прибрала сумки з колін.

— Одного дня на третьому році середньої школи я дещо усвідомила. Я була посередньою людиною, яку легко можна замінити, прямо як додаткового персонажа на картині.

Тієї ночі, коли на мене напав Ноґіяма, після того, як пішов Нінохара, Чіґуса сказала мені:

— Будь ласка, зроби з мене погану людину.

Я був впевнений, що тоді почую відмову, проте це було геть неочікувано. Поки я тушив ногою сигарету, яка випала з мого відкритого рота, в голові відлунням віддавалися її слова.

Зроби з мене погану людину?

— Вибач, можливо те, як це сказала, є незрозумілим, — Чіґуса відвела очі та почухала щоку. — Я поясню належним чином. Хоча це може виглядати не дуже добре…

Потім вона почала поступово говорити. На третьому році середньої школи, проходячи курс співбесід, вона була здивована, коли усвідомила, що не може нічого придумати, чим могла б описати себе, як людину. Вперше вона зрозуміла, що просто жила так, як їй казали то батьки, не роблячи і єдиного рішення, яке було гідне таким зватися.

— Іншими словами, я була пустою людиною, — сказала Чіґуса так, наче наново читала вже прочитане раніше речення. — Я не мала ніяких невдач, але й успіхів також. Я могла б зайняти місця багатьох людей, але й більшість могли зайняти моє місце. Я могла усім подобатися, проте я не могла стати чиєюсь улюбленицею. Такою була Оґіуе Чіґуса.

Вона відвела погляд та всміхнулася, наче насміхаючись із самої себе.

— Звісно, якимось чином це може стосуватися багатьох людей. Однак, моя посередність стояла на голову вище за решти. Коли мої друзі розповідали про свій минулий досвід, я завжди почувалася незатишно, наче хтось глузував з мене. При нагоді я навіть почувалася так, наче мене звинувачують. «Тобі в усіх сенсах не достає досвіду, ти не можеш ніяк себе описати — така пуста людина».

Можливо через згадування свого болю, її слова були дещо хриплими.

— Навколо мене було багато людей, усередині яких нічого не було. Середня школа Міцуба, яку я один раз відвідувала, відчувалася як збірник зразків дівчат, які жили нудним життям. Люди, які подорожують попередньо прокладеними рейками, ні разу не сумніваючись, вирішують лише в якій машині і на якому сидінні сидіти, переконані, що вони роблять рішення, які мають вирішальне значення для їхнього життя. Що сказати, вони, здається, якось думають про себе, як про достатньо індивідуальних людей. На мій погляд, вони наче уклали угоду примусово характеризувати одне одного та грати значимих особистостей.

Переживаючи, що мені стане нудно слухати її довгу історію, Чіґуса зовсім не дивилася на мій вираз обличчя. Я продовжував кивати, виказуючи інтерес та заохочуючи її продовжувати.

— Я відчула слабку холодність від таких взаємин, тому швидко змінила вибір старшої школи. Можливо щось зміниться, якщо я піду туди, думала я. Звісно, мої батьки чинили опір, але я змогла їх переконати різноманітними логічними аргументами. То було вперше, коли я явно кинула виклик бажанню своїх батьків. Моє серце танцювало від можливості нарешті зробити перший крок у своєму власному житті. Однак, зрештою, навіть в старшій школі №1 Мінаґіса, основа мене не змінилася… Звичайна весела дівчина просто стала звичайною зрілою дівчиною.

Після цих слів Чіґуса подивилася прямо мені в очі.

— Тож, Фукамачі. Я хочу вибратися з коробки. Я не вірю, що є щось, у чому я перевершую інших. Тож принаймні я хочу робити те, що змушує людей хмурити брови, щоб учителя сварили мене, хочу розчарувати батьків — втекти від заздалегідь створеної гармонії. Хай яким брудним не був би колір, я хочу бути більш справжньою собою. Чи допоможеш ти мені в цьому?

Я мав багато шансів відмовитися. До того ж, я ніколи не думав про Чіґусу, як про посередню, звичайну людину, і міг запропонувати багацько способів, як вона може перевершити інших. Більш важливо, у світі існувала лише жменька дійсно унікальних індивідуальностей, і вона робила помилку, просячи явно-більше-посереднього мене про допомогу.

Але я проковтнув ці слова, коли вони збиралися зірватися з язика. Це висновок, до якого Чіґуса сама дійшла після того, як багато над цим міркувала. Це не та проблема, де я міг висловитися, знаючи її менше місяця. Якщо Чіґуса хотіла вибратися з коробки, тоді це було правильним. Навіть якщо це помилка, помилка, яку зробили після ретельного міркування, є так само вартою, як і правильне рішення.

— Зрозумів. Я допоможу, — погодився я. — Але що саме мені треба робити, щоб зробити з тебе погану людину?

Після довгої паузи Чіґуса сказала.

— Я не проти, якщо це буде всього на день. Завтра, чи можеш ти ставитися до мене так, наче я одна з твоїх друзів зі середньої школи? Я б хотіла дізнатися, яке воно, нездорове життя, яким ти жив зі своїми друзями.

«Так було б добре», подумав я. Правду кажучи, я не хотів, щоб Чіґуса ставала правопорушницею, а цього уникнути буде складно, якщо будемо проводити більше часу разом. Проте якщо всього на день, то нічого. Я мав більш ніж достатньо часу, щоб опісля відшкодувати. Якщо це змусить її почуватися краще, то чому б і ні?

Можливо, коли ми вперше зустрілися і вона сказала: «Побажай мені волі», — вона мала на увазі саме це.

— Придумав щось? — спитала Чіґуса, стягуючи сумку з колін у бік.

Я похитав головою.

— Важко так відразу придумати, чим поганим можна зайнятися.

— Тоді давай дотримуватися деяких обмежень, — сказала вона, піднімаючи вгору вказівний палець. — Ти колись вислизав без дозволу зі своїми друзями в середній школі?

— Нескінченну кількість разів.

— Чи пам’ятаєш ти про ці дні?

Я перебрав спогади.

— Якщо подумати… На другому році, влітку, я прикинувся хворим на п’ятому уроці, щоб раніше піти. Ми вийшли в різний час та зустрілися перед школою, як сьогодні.

Чіґуса вхопилася за це.

— Розкажи мені більше про цей день, будь ласка.

— Ми крадькома купили сигарети з торгового автомату, а потім влаштували вечірку в кімнаті Нінохари. О, Нінохара це той хлопець, який вибачився перед тобою минулої ночі, Оґіуе. Його домом був бар, тож ми мали багацько алкоголю. В той час ми не дуже знали, як пити, тож просто продовжували напиватися, не зупиняючись. Я пам’ятаю, як ми обидва моментально сп’яніли та разом вибльовувалися в туалеті.

— Прекрасно. Це звучить весело, — сказала вона з усмішкою, а потім, схоже, в неї виникла ідея. — Давай це зробимо.

— Ти про що?

— Я маю на увазі, давай влаштуємо вечірку у мене вдома.

— Ти серйозно?

— Так. Все добре. Десь вдома має бути і алкоголь.

Чіґуса встала та стрибнула з-під даху зупинки під сонце. Потім вона повернулася та поманила мене.

— Ходімо, Фукамачі.

 

Після того, як ми пройшли довгим, звивистим пагорбом, запах озера посилився. Будинок Чіґуси знаходився в заплутаному житловому районі.

Я про це думав ще вчора, коли проводжав її додому, проте то дійсно був зразковий будинок достатньо багатої родини. Зроблений з цегли, зі стриженим газоном, з наглянутою дорогою машиною, з гаражем, повним інструментів, та верандою, яку оздобив хтось з гарним смаком. Все це було вище середньостатичного будинку, проте можна було чітко побачити, в чому родині приходилося мати компроміси. Такого роду будинок. Звісно, сумнівів немає у тому, що порівняно з моїм, цей виглядав доволі заможно.

Чіґуса провела мене в будинок крізь задні двері. Побудований на схилі, дім мав входи як на першому, так і на другому поверхах. Вхід на другому поверсі, до якого пролягла широка доріжка, схоже використовувався як головний, а вхід на першому, до якого пролягла вузька доріжка — як задній. Будинок був ідеально побудований для Чіґуси, щоб та могла пробиратися всередину, не поміченою родиною.

Не вмикаючи світло в коридорі, ми пішли по передпокою з особливою обережністю, намагаючись не створювати ніякого шуму, мої очі були зосереджені на спині Чіґуси. У зміні ролі перший та другий поверхи не обмежилися тільки входами; вітальня та кухня знаходилися на другому, а спальні та дитяча на першому. Незважаючи на відносно незначну різницю, я почувався сильно неспокійним, наче їхав задом наперед по дорозі з одностороннім рухом.

Після того, як ми увійшли в кімнату Чіґуси, а вона зачинила двері, я глибоко зітхнув. Кімната мала кондиціонер та була затишною.

— Сідай, — сказала вона мені, тому я сів на стілець перед журнальним столиком. Починаючи зі стільця та столика, я помітив, що меблі в кімнаті були відповідного темно-коричневого кольору. Можливо це виглядало трохи занадто спокійно, як для кімнати, в якій живе шістнадцятирічна дівчина. Чи може зараз всі кімнати дівчат такі?

— Я таємно привела хлопця в дім, — сказала Чіґуса. — Якщо мої батьки дізнаються, то будуть непереливки.

— Помолюся, щоб цього не сталося.

— Ба більше, це минулий поганий хлопець Фукамачі.

— Щоб просто знати, що саме станеться, якщо нас викриють?

— Нічого, справді. Просто буде жахливо ніяково. Гадаю, мої батько та мати безумовно будуть невпевненими, як ставитися до мене. Такий розвиток не буде таким жахливим.

— Ну, можливо надмірно порядна родина потребує невеличкого хаосу.

— Саме так. Тому тобі не треба хвилюватися, Фукамачі.

Чіґуса відкрила шафку і витягла дві білі чашки, а потім три пляшки морського синього кольору з нижчого ящику. На етикетках була нарисована русалка, а блідими білими літерами написано «Сльози русалки». Місцевий напій, який знає будь-який громадянин Мінаґіси.

— З якоїсь причини моя родина часто отримує алкоголь. Проте, так як ніхто його не п’є, він лише накопичується. Ще шість є на кухні. Якщо хочеш їх, то прошу.

— Дякую, але відмовлюся.

Ми наповнили чашки одне одного, сіли навпроти журнального столика та тихо промовили тост. Одним ковтком швидко опорожнивши чашку, Чіґуса нахмурила брови, сказавши: «Дивний присмак», проте налила собі другу.

— Оскільки воно виглядає таким гарним, я очікувала чистішого смаку.

— Ага, воно на диво сухе, — я теж прикінчив свою чашку та налив собі другу. — Тож, які відчуття, коли п’єш неповнолітньою?

Піднімаючи чашку до рота, Чіґуса завмерла з нею біля своїх грудей, слабко всміхнувшись.

— Дуже захоплююче.

— Це добре.

— А, так… Зажди хвилинку.

Тоді Чіґуса знову відкрила шафку та поставила невеличку скляну пляшку на журнальний столик.

— Використай це, як попільничку. Ти куриш, хіба ні?

— Дякую. Але не те, щоб я так часто курив. І твоя кімната пропахне, якщо я буду в ній курити…

— Будь ласка, закури. Я теж хочу спробувати.

Я витягнув із сумки пачку, дістав дві сигарети та передав одну Чіґусі.

— Вакаба, — прочитала Чіґуса на упаковці.

— Це третьосортні. Гидкі, проте дешеві.

Я підніс запальничку перед Чіґусою, а вона, боязко тримаючи сигарету, піднесла фільтр до вогню.

— Вдихай, — проінструктував я, а папір слабко засяяв червоним.

Вдихнувши дим, Чіґуса, ясне діло, закашлялася. Хрипко відкашлявшись із заплаканими очима, вона презирливо глянула на сигарету в своїх пальцях. Потім вона спробувала вдруге, і цього разу повільно видихнула дим, не закашлявшись. Я запалив свою сигарету, і ми тихо курили разом.

— Гадаю, я нарешті розумію, — сказала Чіґуса, поки наслідувала мені, обтрушуючи сигарету об край пляшки, щоб стряхнути попіл.

— Що ти розумієш?

— Запах, яким ти іноді пахнеш, Фукамачі.

— Я настільки сильно пропах нікотином? — я понюхав свою сорочку.

Чіґуса захихотіла.

— Ні, це справді дуже слабкий запах. Зазвичай хтось би не помітив.

Докуривши сигарети, ми знову наповнили наші чашки.

— Тобі не потрібно змушувати себе багато пити, добре? — порадив я, побачивши, що вона допила третю чашку.

— Вірно. Але якщо я вже п’ю, то хіба не слід спробувати напитися бодай раз? — і тоді вона налила собі четверту чашку.

Ззовні скляної двері дзижчали коричневі цикади. Через яскраве світло назовні, відчувалося наче в кімнаті було темно і похмуро. То було серпневе, мляве, літнє пообіддя. Розмовляючи ні про що конкретно, ми неквапливо продовжували пити.

Чіґуса, схоже, була куди витривалішою п’яницею, ніж для того виглядала. Я старався притримуватися її темпу, проте невдовзі відчув, як все поступово стає туманним.

— Що таке? Фукамачі, ти сонний? — запитала Чіґуса в дивно доброму настрою, можливо через алкоголь. Останній раз, як я перевіряв, вона була напроти мене, а тепер опинилася поруч. А можливо я той, хто пересів? Порядок подій у спогадах розмився.

— Схоже, я трохи п’яний, — відповів я.

— Я можливо теж. Дивно, проте я собі подобаюся, — невиразно промовила Чіґуса. — Фукамачі, Фукамачі. Що зазвичай відбувається, коли люди напиваються?

— Залежить від людини. Деякі повністю змінюються, а деякі не змінюються зовсім. Деяким стає весело, а деяким сумно. У кожного різні звички. Хтось раптом починає проповідувати, а хтось стає люб’язним до невпізнання. Хтось зручно засинає, хтось швидко стає охочим до бійки, а хтось хоче торкатися інших…

— Ну, це я.

Перш ніж я зміг відповісти, Чіґуса впала на моє плече, як лялька, якій обрізали ниточки.

— Що це? — спитав я, приховуючи своє збентеження.

— Моя п’яна звичка, — відповіла вона, нездатна повністю приховати свою ніяковість. — Мені хочеться чіплятися.

— Е, Оґіуе. Не ти вирішуєш, якою є п’яною.

— Все добре. Я вибачуся пізніше.

Будучи вмовленим незбагненною логікою, я запалив ще одну сигарету, щоб приховати жар свого тіла, що продовжував розпалятися.

— Фукамачі, ти з тих, хто не змінюється, коли стають п’яними? — спитала вона.

— Не знаю. Я випивав надто багато та мене нудило, але раніше ніколи не напивався як слід.

— Все добре, якщо почнеш плакати та кричати. І я не буду проти, якщо захочеш обійматися. А, проте мені буде трохи не до вподоби, якщо почнеш мені проповідувати…

— Схоже, що ти балакуча п’яниця, Оґіуе, — пожартував я. Вона невдоволено потерла своє лице об моє плече.

Незабаром мої повіки стали важкими. «Схоже, я сплячий п’яниця», віддалено подумав я та був поглинутий сонливістю пообіддя.

 

Коли я відкрив очі, сонце заходило, тому кімната стала доволі темною. В чашках було пусто, від них несло гострим запахом.

Я відчув щось шорстке на щоці. Це швидко нагадало мені, що я заснув у кімнаті Чіґуси. Я хутко підскочив і почув зойк біля вуха.

— Д-доброго ранку, — ніяково всміхнулася Чіґуса.

Після чотирьох чи п’яти зв’язкових думок, я усвідомив, у якій ситуації опинився.

Вочевидь я спав на ногах Чіґуси, як на подушках.

— Я заснув? — сказав я, потираючи очі, приховуючи, наскільки схвильованим був. — Ти повинна була мене розбудити.

Чіґуса тихо кашлянула.

— Я повинна згадати, що ти впав на мої коліна…

— Я впав? — я спробував пригадати, як заснув, проте мої спогади десь переривалися. — Вибач. Твої ноги оніміли?

— Все добре. Ти легкий, Фукамачі, — зауважила Чіґуса зі слабкою усмішкою, коли я намацав.

— Ти просто надто сильна п’яна, Оґіуе.

Я подивився на годинник. Було пів восьмої вечора.

Чіґуса заговорила, втупивши погляд у скляну пляшку на столику.

— Ем, Фукамачі, вибач за нещодавнє.

— Ні, це мені слід вибачитися.

Ми схилили одне до одного голови, а потім запанувала невимовна тиша. Я спробував запалити сигарету, щоб її заповнити, але передумав і поклав ту в карман.

— Нам слід подихати свіжим повітрям.

— Так, добре. Ходімо зробимо це, — погодилася Чіґуса з таким поглядом, що так і казав: «дякувати богу».

 

Житловий район наповнився запахами ночі. Вітер доносив запахи вечері — риби, місо супа, м’яса та тушкованої картоплі — а від запаху мила з вікна ванної зачесалося в носі.

Чіґуса йшла поруч якось нестабільно. Не те, щоб прямо хиталася чи щось подібне, але її покачувало з боку в бік.

— Можливо ти пила, поки я спав? — спитав я.

— Ну, ти не прокидався, Фукамачі.

— Я не звинувачую тебе. Я вражений.

— Он воно як? Скажи мені, якщо захочеш спати, легкий Фукамачі, — зухвало сказала Чіґуса.

— Вже нарешті ніч. Ідеальний час для нічого-не-роблення. Яку шкідливість бажаєш скоїти?

— Не очікуй надто багато. Я всього лише хуліган.

Я йшов, не думаючи про місце призначення, проте мої ноги, схоже, самі знали, куди йшли. Навіть не усвідомивши, я попрямував дорогою до звичного торговельного району. Якось відчувалося, що дивно багато людей ідуть в одному напрямку. Кожен раз, як повз проходили люди, від них пахло дезодорантом та засобом від жуків.

— Цікаво, неподалік фестиваль чи щось таке? — розмірковувала Чіґуса.

— Може один проходить у торговельному районі. Ага, хочу додати, що якраз один наче і влаштовують десь у такий час кожного року.

— Допоки ми поруч, хочеш піти подивитися?

— Звісно. Не можу нічого придумати, що б ще зробити.

Ми пішли з натовпом до фестивального майданчика. Хоча торговельний район зазвичай був безлюдним та невиразно моторошним, сьогодні його яскраво освітлювали десятки чи сотні паперових ліхтариків. Стенди вишикувалися з обох боків вулиці, яку наповнило багато молодих людей.

— Значить у Мінаґісі куди більше літніх фестивалів, ніж лише один, — зауважила Чіґуса з зацікавленістю, витріщаючись на стенди.

— Ага. Тут багато людей, — я встав навшпиньки та подивився на інший кінець вулиці. — Але я впевнений, що на літній фестиваль у Мінаґісі приходять в рази більше відвідувачів, ніж зараз.

Чіґуса зітхнула.

— Тепер я починаю переживати.

Забувши поки про те, щоб скоїти шкідливість, ми обійшли всі стенди від кінця до кінця. Якісоба, суміякі, медові стільники*, льодяники, цукрова вата, струганий лід, лотерея, звичайна рибалка, магазинчик з масками, рибалка за допомогою сітки. Чіґуса зупинилася біля стенду, де треба виловлювати золотих рибок паперовим ковшем, і її очі засяяли при вигляді риб, що плавали у білому акваріумі.

Маленька дитина присіла перед акваріумом, серйозно дивлячись на золотих рибок. Коли він всунув паперовий ківш у акваріум, це спричинило хвилювання, що налякало коака**. Вид червоних фігур, які розпливлися, нагадало мені феєрверк.

— Фукамачі, Фукамачі. Тут є одна дивна.

Я подивився в акваріум разом з Чіґусою, і, дійсно, там серед коака плавала одинока товста рюкін.

— Що ти думаєш… Як незвично.

Я подивився на Чіґусу, намагаючись розділити її здивування. Але вона була надто поглинена золотими рибками в акваріумі, щоб помітити.

Я піймав себе на тому, що задивився на профіль Чіґуси. Дивлячись на її осяяне м’яким сяйвом лампочки лице, що посміхалося, я раптом подумав, яке неймовірно недоречне щастя було мені подаровано. І ця думка була нічим іншим, як правдою. Миттєво, хоча радше пізніше, все моє тіло кинуло в жар, і я почав вважати кожну секунду дорогоцінною.

Але в той же час на думку спало ось що: якби ці секунди я розділив з Хаджікано, наскільки добре б це було? Якби поруч зі мною посміхалася саме вона, наскільки б щасливим та задоволеним це мене зробило?

Я відчув провину за те, що ігнорував дівчину перед собою та уявляв на її місці іншу, якої тут не було, тож я відвів погляд від Чіґуси. А натомість подивився на хлопчика, який ловив рибу.

Паперовий ківш він тримав майстерно. Він приготувався спіймати одну золоту рибку, а тоді в останню секунду змінив кут ковша, щоб націлитися на іншу. Та рибка, яку він уникнув, мала білі цятки, наче була вкрита борошном. Можливо вона хвора.

Я припустив, що він уникнув ту рибку з цятками не тому, що подумав, наче та невдовзі помре від хвороби, а просто тому, що вона виглядала якось моторошно. Не те, щоб він зробив це з якогось чіткого упередження.

Так було і з тими, хто уникав мене, коли я мав родиму пляму. Мене уникали не тому, що люди думали, наче я мав проблеми з генетикою чи злоякісну хворобу, а тому, що були надто нажахані, щоб бажати наблизитися.

Чому люди можуть логічно усвідомлювати, що це не так вже й важливо, але їх легко ввести в оману такими незначними відмінностями в зовнішності? Коли насправді всі не такі вже й різні, якщо придивитися уважніше.

Однак у день, коли нерозсудливість людей судити інших лише за зовнішнім виглядом стане більш розсудливою, краса цих сотень золотих рибок, котрі плавали в білому акваріумі, життєрадісне відчуття, що тече в мені від погляду на лице Чіґуси — все те, що я зараз відчував, зникло б. Тому я не міг виступити проти цього поспішного судження. Якщо справжня природа людей стане основою суджень, то тоді світ напевно стане жахливо прісним місцем.

Чіґуса піднялася.

— Вибач, я захопилася. Ходімо далі.

— Не хочеш спробувати виловити рибу?

— Ні, я не з тих, хто тримає живих істот.

Обійшовши всі стенди, ми купили два стаканчика струганого льоду та пішли шукати місце, де можна присісти та з’їсти його. Саме тоді я дещо помітив краєм ока, що змусило мене насторожитися.

Мене охопило погане передчуття. Я хутко схопив Чіґусу за руку, зупиняючи її, оглядаючи все навколо. Моє передбачення було вірним, в декількох метрах від нас я побачив кілька знайомих облич.

Інуі, Мітаке, Харуе. Трійця, яка намагалася напасти на мене разом з Ноґіямою минулої ночі. Вони сиділи в ряд на бордюрі спинами до нас, про щось розмовляючи. Ноґіяма певно тут не було через шкоду, яку я йому завдав.

Наскільки я зрозумів з їхньої розмови, вони не шукали мене для відплати, а просто прийшли сюди насолодитися фестивалем. Я полегшено зітхнув. Хоча, якщо вони побачать мене, то проблеми явно виникнуть.

— Е, що сталося? — трохи нервово спитала Чіґуса, дивлячись на свою руку.

— Це хлопці з минулої ночі, — тихо відповів я, відпускаючи її руку. — Не думаю, що вони шукають мене, але буде погано, якщо вони побачать нас. Давай підемо, поки можемо.

Чіґуса випрямилася та подивилася туди, куди дивився я.

— Зрозуміла. Трійця, що он там сидить?

— Вірно. Вони ще не помітили нас.

— Фукамачі, — вона перевела погляд на мою руку. — Не проти, якщо я візьму цей струганий лід?

— Струганий лід? Це насправді не те…

Перш ніж я зміг закінчити, Чіґуса взяла стаканчики зі струганим льодом та хутко підійшла до трійці. Я не мав часу зупинити її, і в наступну мить Чіґуса висипала струганий лід тим на спини. Одночасно тверда та рідка смарагдово-зелена суміш накреслила параболу, поки падала на них. Вигукнувши щось, що скидалося або на волання, або на крики, трійця обернулася, проте Чіґуса не похитнулася та висипала стаканчик струганого льоду з лимонним сиропом в іншій руці їм на груди. Потім вона крутнулася на підборах, підбігла до мене та взяла мою руку, поки я шоковано витріщався.

— А тепер, біжимо.

Схоже, це дійсно єдине, що можна було зробити.

Гадаю ми бігали в околицях хвилин двадцять. В кінці-кінців ми повернулися до торговельного району, звідки й почали. Фестиваль до того моменту вже давно скінчився, ліхтарики зникли без сліду, а більшість стендів були вже прибрані, тому людей поменшало.

Озирнувшись назад ще один раз, щоб перевірити, чи гоняться вони за нами, ми присіли на низьку стіну та віддихалися. Моє серце билося як риба, яку щойно піймали на гачок, а піт лився зі всього тіла. Від жорсткої, просякнутої потом уніформи стало неприємно.

Я не засуджував Чіґусу за те, що вона так поспішно те зробила. Насправді я відчував повагу за її вчинки. Побачити, якими збентеженими вони виглядали, коли на них висипали струганий лід, було захоплюючим, а ще я давно не відчував захвату втечі від когось, хто гнався за мною.

— Наступного разу, як зробиш щось божевільне, скажи спочатку мені про це.

— Вибач, — задихано пробелькотіла Чіґуса.

— Але це було добре. Від цього полегшало. Дуже правопорушно.

— Справді? Це добре, — Чіґуса усміхнулася очима, досі схиляючи голову.

В горлі пересохло. Я поклав руки на коліна та встав.

— Я піду куплю щось попити. Відпочинь тут.

Чіґуса подивилася на мене та мовчки кивнула. Я підбіг до яскраво сяючого торгового автомату в декількох метрах та повернувся з двома спортивними напоями, які мали сині етикетки. Чіґуса спробувала повернути гроші. Я відмовився, проте вона наполягла.

— Це за лід, який я висипала.

Я взяв монету в п’ятсот йен, яку вона мені простягнула.

— Добре, давай використаємо ці гроші, щоб купити щось для чогось злочинного.

— Згодна.

Випивши спортивні напої та викинувши пусті пляшки, ми увійшли в супермаркет прямо перед його закриттям та купили феєрверки. А потім ходили довкола, щоб знайти менш доречне місце для їхнього використання.

— Можливо ми можемо проникнути до школи, з якої пішли в обід, та запустити їх десь у поле? — запропонувала Чіґуса. — Думаєш це достатньо бешкетно?

— Не погано, — погодився я.

Вломитися до старшої школи №1 Мінаґіса було просто. Перелізши через ворота, ми провальсували вправо, але там не було якоїсь справжньої охоронної системи. Звісно сама будівля була зачинена, але не думаю, що хтось звинуватить нас в гулянні навколо школи.

Можливо я просто звик до школи, повної штату та вчителів, але вночі старша школа №1 Мінаґіса була занурена в надзвичайну тишу, наче стіни поглинули будь-який писк. Зелена табличка запасного виходу відкидала моторошне сяйво на ближнє вікно.

Поки ми йшли по гравію позаду спортзалу, я раптом пригадав розмову з Наґахорою в день церемонії закриття.

 — Хлопці з клубу плавання іноді практикуються вночі без дозволу, — сказав Наґахора. — Оскільки паркан такий низький, вломитися не так складно. Ніхто взагалі не патрулює, тож навіть якщо тобі не пощастить, тебе не спіймають. Гей, Фукамачі, хочеш пробратися зі мною один раз на літніх канікулах? Плавати вночі скільки забажаєш це шанс, який не підвернеться ще десь.

— Це дійсно звучить весело, — я кивнув. — Але тобі слід бути обережним, у басейнах вночі жахливо холодно. Якщо стрибнеш туди не подумавши, то це може бути досить неприємно.

Наґахора на мить задумався.

— Звучиш так, наче маєш досвід.

— Просто пощастило дізнатися. Я мав друга, який зробив те саме в середній школі.

Звісно, то була брехня. Одного разу мене запросили деякі друзі пробратися вночі в басейн. Весь день небо вкривали хмари, тому басейн вночі був набагато холоднішим. Трохи допомогло те, що ми стрибнули туди в одязі, але десять хвилин потому наші губи посиніли і ми побігли дому, просякнуті наскрізь.

— Я не подумав про температуру, — захоплено сказав Наґахора. — Б’юся об заклад, що ти хочеш обрати день, коли буде особливо спекотно. Десь на початку серпня буде ідеально…

А тоді Касаі відкрив двері у класну кімнату, тож розмова перервалася. То, зрештою, був єдиний раз, коли ми обговорювали прокрадання в басейн. Відтоді я повністю забув, що Наґахора про це згадував.

Насправді я не мав сильного бажання плавати. Звісно, це був на диво найбільш спекотний день року, а значить був і ідеальним днем для плавання. Вода повинна бути чистою для занять клубу з плавання. Однак зі мною був не Наґахора, а Чіґуса. Я не міг змусити її приєднатися до мене в чомусь такому абсурдному.

І все ж, я подумав, що пройтися вздовж басейну все одно буде весело, тож переказав Чіґусі, що почув від Наґахори. І вона виказала незрівнянний інтерес до цієї дурної ідеї.

— Ми просто повинні це зробити, давай зробимо прямо зараз, — наполягла вона.

Перелізши через паркан, який був не більшим двох метрів, ми приземлилися біля басейну. Навкруги, очевидно, було темно-темним, а басейн темно-синім, тож дна не було видно. Від вітру на поверхні здіймалися маленькі хвилі, що вдарялися об край та створювали тихі бризки. Звичайний запах крейди, притаманний шкільним басейнам, вдарив у ніс.

Я зняв взуття та відчув тверду плитку біля басейну, не теплу, але й не холодну. Я закотив штани та торкнувся пальцями ніг води, блискучої від місячного сяйва. Вона була достатньо холодною щоб відчути себе добре.

— Це добре, — сказала Чіґуса, яка зняла свої лофери та шкарпетки, малюючи коло на воді пальцем правої ноги.

Я рішуче сів на край басейну та звісив ноги у воду так, що та досягала колін. Мої ноги, гарячі від біготні, повністю охололи, я відчував, наче відродився. Енергія покинула моє тіло і я впав на спину біля басейну, як здутий рятувальний круг.

Слухаючи звуки води, я подивився на нічне небо. Єдині джерела світла зі стоянки для машин не досягали далекого басейна, і хоче це не зрівняти з дахом готелю, се було не погане місце для споглядання зірок.

Як тільки я подумав про зорі, то в грудях все стиснулося, наче я був нездатен уникнути думок про конкретну людину, але я насильно викинув її з голови. Я не міг переживати через те, що вже минуло і зникло.

Я почув звук з кінця басейну. Перш ніж я зміг зрозуміти, що це Чіґуса знімала свою уніформу, як почув гучний сплеск. Каплі води впали мені на щоки і я поспішно сів.

Спочатку я подумав, що Чіґуса випадково впала в басейн. Але побачивши її відкинуті блузку та спідницю, я зрозумів, що вона навмисно стрибнула. А якщо її одяг був тут, то значить, що на Чіґусі, яка висунула голову з води, не було нічого, окрім спіднього — якщо воно було.

Я був настільки здивованим, що мені забракло слів. Про що вона взагалі думає?

— Не лякай мене, — нарешті вимовив я. — Я подумав, що ти послизнулася та впала.

— Вибачаюсь. Але тут так приємно та прохолодно, — сказала Чіґуса, відкидаючи чубчик. З води виринули її білі плечі, і я захвилювався, не знаючи, куди дивитися.

Не будучи достатньо хоробрим, щоб поплавати з нею, я залишився сидіти на краю басейну. Тоді Чіґуса підійшла до краю та витягнула до мене руки.

— Підніми мене, будь ласка.

Я глитнув та схопив її руки, намагаючись не зустрічатися з нею поглядами. Але в ту мить, як я збирався її витягнути, вона з силою потягла мене. Я спробував утриматися, але ноги не витримали, тож я втратив рівновагу і впав у басейн.

У воді було темно-темним, тож я поняття не мав, де що було. Трохи поборсавшись, я нарешті нащупав ногами дно. Я висунув голову з води та витер лице, а потім озирнувся, шукаючи Чіґусу. І почув позаду сміх.

— Гей, пам’ятаєш, що я сказав говорити мені… — сказав я, повертаючись, і побачив лице Чіґуси прямо перед носом.

Ми зустрілися поглядами, знаходячись дуже близько.

Її вираз обличчя був таким, якого я раніше не бачив, ні радісним, ні жартівливим. Якщо я і міг знайти найбільш підходящий опис, то вона мала здивований вигляд. Як той, коли прибираєш в кімнаті і знаходиш дорогоцінне фото, яке, як ти думав, загубив.

Повисла довго-коротка тиша. А можливо коротко-довга.

Я повільно відвів погляд та поклав руки на край басейну.

— Гайда зайдемо в підсобку. Можемо знайти щось цікаве.

— Дійсно. Було б класно знайти пляжний м’яч, наприклад.

Навіть відповідь Чіґуси пролунала надто природно.

Під час уроку в липні я виявив, що замок підсобки був зламаний. Серед речей, таких як дошки для плавання, жилети, обладнання для нанесення дорожньої розмітки та щітки для чистки, знаходився єдиний блакитний пляжний м’яч. Я поніс його до умивальнику, промив водою та надув. Наповнивши його повітрям та закупоривши, я декілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, і вийшов з підсобки.

Я сильно вагався, але те, що Чіґуса знаходилася в спідньому, а я був повністю вдягнений, відчувалося якось несправедливо, тож я теж роздягнувся та стрибнув у басейн. Піднявся сплеск, що впав на обидві сторони. Я вдарив по м’ячу, високо його запускаючи, і Чіґуса радісно потяглася за ним.

В голові знову запаморочилося після того, як я побачив її білу спину, але коли ми кидали туди-сюди м’яча та плавали, я поступово перестав про це переживати. Оголена плаваюча Чіґуса в басейні вночі була надто прекрасною, щоб бути центром моїх бажань. Коли врода переходить певну межу, то якось відокремлюються від нечистих помислів.

Граючи в басейні, Чіґуса кликала мене «Йосуке» безліч разів. Як не дивно, але чути це не було незвичним. Судячи з того, як я почувався, коли вона вперше мене так назвала, можливо мені було більш незвично чути, як вона звертається до мене на прізвище.

Натомість я спробував так само назвати її Чіґусою. Моєму голосу промовляти її ім’я було звично, наче я вже робив так купу разів.

— Ще раз, — сказала Чіґуса. — Назви мене так знову.

Тож я зробив так, як вона попросила.

 

Наприкінці ми пограли з іграшковими феєрверками в кутку стоянки. Вода досі капала з нашого одягу та волосся, створюючи темні плями на сухому асфальті. Мокра сорочка та нижня білизна забрали все тепло, тому мені було трохи холодно. Ми не мали жодної свічки, щоб запалити вогні, тож я використав свою запальничку, щоб обпалити кінцівки двох «Довгих Півоній». Як тільки обидва були запалені, я передав один Чіґусі.

Полум’я перекинулося на головну частину феєрверків, і, один за одним, у темряву полетіли постріли, наче коріння рослин. Після того як м’яч показав півонії, голки сосни, вербу та хризантему, його ціль була виконана, а тому він впав, створюючи невеликий сплеск у воді, що накапала з наших тіл.

Ми мовчки продовжили запалювати феєрверки. Ми були виснажені після басейну, тому мало розмовляли, проте така тиша не була ніяковою.

Коли загорілися останні два феєрверки, Чіґуса заговорила.

— Фукамачі, — вона знову назвала мене по прізвищу. — Ти зараз думав про Хаджікано, хіба ні?

Я не заперечував, проте спитав у відповідь.

— Чому ти так думаєш?

Чіґуса захихотіла.

— Дійсно, чому? Ну, мої погані передчуття часто виявляються правдивими.

Я покірно відповів.

— Твоє передчуття правдиве, Оґіуе.

— Бачиш, що я казала? — жартівливо сказала вона. — Ба більше, я гадаю, що не тільки зараз, а ще декілька разів, поки ми були разом, тобі на думку спадала Хаджікано.

— Так, ти в цьому права.

— Ти думав: «А якщо переді мною була б не Оґіуе Чіґуса, а Хаджікано Юі»?

З феєрверка Чіґуси впав м’яч, перш ніж повністю згоріти, зустрічаючись з несподіваним кінцем.

— Дякую, що приєднався до моїх егоїстичних примх сьогодні, — сказала вона, не очікуючи відповіді. — Мені було дуже весело провести з тобою цей день.

Мій феєрверк досі горів.

— Але, Фукамачі. Якщо тебе справді щось цікавить, якщо справді є людина, про яку ти переживаєш, то, будь ласка, не турбуйся про мене, і спочатку виріши те питання. Тобі досі подобається Хаджікано, чи не так? Хіба не з цієї причини ти час від часу забуваєш про дівчину, що стоїть перед тобою, та думаєш про неї?

Вона підняла використані феєрверки та закинула їх у пакет, який зав’язала на вузол, а потім поступово піднялася.

До шкільних воріт ми прямували в тиші. Я не міг підібрати слів. Все, що сказала Чіґуса, було чистою правдою, а все, що сказав би я, прозвучить як відмовка.

— Ти ще не все зробив для неї, що міг, так? — раптом спитала Чіґуса. — Тоді тобі слід довести це до кінця.

Пройшовши крізь ворота, вона зупинилася і схилила голову, кажучи: «достатньо і до сюди».

— Сьогодні дійсно було чудово. Дякую за цей прекрасний день.

— Я теж ним насолоджувався. Це був гарний день, — мені наче роки знадобилися, щоб це сказати. — Дякую.

Чіґуса всміхнулася, дуже рада це чути.

— Скажи, Фукамачі. Ти змусив мене пообіцяти заздалегідь казати тобі, якщо збираюся зробити щось божевільне, так?

— Ага, — я кивнув, хоча і не розумів, чому вона питала.

— Я збираюся зробити щось радше дивне.

Перш ніж я зміг відповісти, Чіґуса скоротила між нами відстань, виглядаючи так, наче зараз впаде, трішки піднялася навшпиньках та м’яко притулила губи до моєї шиї.

Я навіть зміг відчути, як кров вдарила в голову, а я почервонів.

— Якщо я можу чимось допомогти, дай знати, — прошепотіла вона мені на вухо. — Навіть якщо це значить проявити доброту до ворога, я зроблю це, якщо тобі це стане в нагоді. І після того, як ти з усім закінчиш, якщо досі будеш мати бодай дещицю інтересу до мене… тоді можеш дзвонити в будь-який час. Я терпляче почекаю.

І з цим Чіґуса покинула сцену. Я дивився їй вслід, стоячи, наче опудало, і навіть коли вона зникла з поля зору, я не міг поворухнути і м’язом.

У цю мить я нарешті зрозумів значення того «жорстоко обійшовся», що сказала мені Чіґуса одного дня. То зовсім не було жартом. Я несвідомо скоїв дещо жахливе по відношенню до неї.

Я був збентежений цією новою правдою, яка прийшла з несподіваного боку. Я інтуїтивно міг відчути, що вона добре до мене ставилася, проте я ніколи не уявляв, що це настільки виразне та романтичне тяжіння.

Слова Чіґуси грали на повторі в моїй голові, поки я викурював уже п’яту сигарету. Але принаймні зараз я не міг легко відповісти на її почуття.

І все ж, вона сказала дещо влучне. Я досі не все перепробував. Десь у моєму серці зоставалася маленька можливість.

Я підсвідомо продовжував про це думати. Але сумнівався випустити це на волю. Боячись ризику болю під час нього, я навмисно відмовився від того варіанту.

А тепер, принаймні один раз, я мусив стикнутися з тією можливістю. Викопати її, приховану в моїй підсвідомості, освітити її світлом та прямо на неї подивитися.

Ось, що казала мені Чіґуса.

У ту ніч я попрямував до храмового парку, який знаходився біля старшої школи №1 Мінаґіса. Я піднявся довгими сходинками та присів на гойдалку, на якій одного разу сиділа Хаджікано. Іржавий ланцюг видав скрегочучий звук. Хтось прибрав мотузку, яку Хаджікано прив’язала до жердини. Можливо вона зняла її сама.

Я думав там усю ніч.

Що я міг зробити?

Чого прагнула Хаджікано?

До того часу, як небо пофарбувалося в легкий фіолетовий, я дійшов висновку.

***

Дзижчання цикад досягло навіть зачиненої кімнати. До знайомих звуків додався звук цикад цукуцуку-боші***, яких ще до вчора я не чув.

Я сидів, склавши ноги, на підлозі своєї кімнати та витріщався з вікна на лінії від літака. Дві прямі білі лінії в небі ідеально розділяли навпіл вид на небо крізь вікно.

Як тільки стих гомін полуденних цикад та розпочався хор хіґураші****, я нарешті підвів своє важке тіло. На столі стояла стара важка парова праска. Я вставив вилку, що виходила із зарядної підставки, в розетку, повністю прокрутив циферблат та почекав, допоки праска нагріється.

Десь через десять хвилин я схопив праску за ручку та повернув її до себе пласкою стороною. Отвори, через які виходила пара, нагадали мені насіння фруктів. Якщо подумати, то я ніколи не мав шансу так детально оглянути низ праски. Я витріщався на дивну форму, що нагадувала розрізаний кавун, з волосся на лоб, а потім з лоба капав піт, випаровуючись у невеликий димок з приємним звуком.

Кімнату осяювало сяйво західного сонця.

 

Одного разу я подумав, що через неповноцінність, яку надавала мені родима пляма, що покривала половину мого лиця, я не мав права любити Хаджікано. Якщо інтерпретувати, то це значило, що якщо я не мав плями, то отримував шанс, що вона мене полюбить.

Але можливо думав так лише я. Якщо ще чотири роки тому це могло бути можливим, то принаймні в теперішньому зникнення моєї родимої плями ніколи так і не допомогло стати ближчим до Хаджікано. Насправді, все було навпаки. Це запобігло прогресу.

У день, коли я навідався до будинку Хаджікано, щоб дізнатися правду про слова Касая, в темній кімнаті з закритими фіранками, вона торкнулася моєї щоки та терла її знову і знову. Наче шукаючи родиму пляму, яка повинна була там бути. Можливо зараз Хаджікано дійсно потрібна не людина, котра її втішить, а товариш із такою самою травмою — це раптом спало мені на думку, коли я оглядався на той день.

І коли це мислення укоренилося, сценарій, який склала жінка по той бік слухавки, починав здаватися зв’язним. Вона присягалася, що зробила це парі якомога справедливішим. Я думав, що мої шанси на перемогу надто низькі, щоб це було правдою. Але можливо вона казала правду і парі дійсно проводилося чесно. Іншими словами, вона приготувала і для мене шлях до перемоги.

Прибравши мою родиму пляму, вона позбулася перешкоди, що була між мною та Хаджікано. Так я спочатку подумав. А якщо правда була протилежна тому? А якщо прибравши пляму, вона забрала червону нитку долі, що пов’язувала нас? Можливо під цим парі малось на увазі насправді не питання: «Чи може зазвичай-неможливе кохання статися, якщо прибрати перешкоду?», а та жінка казала: «Чи можу я додати перешкоду, щоб стримати кохання, яке до цього ніщо б не стримувало?»

Особисто відмовившись від плями, що вкривала мені лице, на час парі, я міг просунутися у своїх стосунках із Хаджікано. Саме таку ситуацію жінка по той бік слухавки навмисно створила. Мене випробували, щоб побачити, чи відмовлюся я від ідеального тіла, яке мені подарували, заради дівчини, яку кохав. Дивлячись на все з такого кута, чи зміг би я?

Якщо я був правий, то мені потрібно було повернути втрачену потворність. Я мав довести тій жінці, що для мене немає нічого більш пріоритетного, ніж Хаджікано.

І хоча мені потрібно було «повернути собі родиму пляму», звичайний синяк дуже швидко заживе. Я хотів більш постійну пляму потворності. Тож я подумав використати праску.

Де до цього була моя родима пляма, цього разу я поставлю там великий опік.

Якби в той час в мені залишилося хоч трохи судження, то я зміг би побачити, наскільки з об’єктивної точки зору це по-дурному виглядало — обпекти собі лице лише для того, щоб завоювати увагу Хаджікано. Однак у поєднанні з часом парі, якого залишалося мало, та збентеженням, яке подарувала мені Чіґуса минулої ночі, я дивився на все з вузької перспективи. Можна сказати, що я зійшов з розуму. Я був одержимий наївною думкою, що сильний біль повинен мати сильну віддачу.

Рука, якою я тримав праску, тряслася та була волога від поту. Пік болю напевно прийде вмить. Проте проблема поставала після цього. Якщо я охолоджу його надто швидко та належним чином оброблю, опік просто повністю заживе. Якщо я хотів зробити його «частиною себе», як свою минулу родиму пляму, тоді після того, як сильно обпалю собі лице максимальною температурою, мені певно не треба охолоджувати його чи обробляти принаймні годину. Уявивши собі цю годину, я відчув, як підгинаються ноги.

І все ж, я вже зробив своє рішення. Повільно, проте впевнено, я звик до картинки, на якій я обпікаю собі лице. Коли все досягло певної точки, я раптом зміг повністю це прийняти. Чи з логічної точки зору можна сказати, що я остаточно збожеволів. Я закрив своє праве око та двинув праску, нагріту до необхідної температури, до свого лиця, коли задзвенів телефон.

Якби цей звук пролунав на десяту частку секунди пізніше, то праска б точно вже обпікала мені лице. На відстані достатньої близької, щоб обпалити вії, я зупинив руку.

Дзвонив телефон, який знаходився у коридорі на першому поверсі. Я не міг бути впевненим, але від часу та того, як він відлунювався, я впевнився, що то була жінка, яка диригувала цим парі.

Я поставив праску назад на підставку, збіг сходами вниз та взяв слухавку.

— Алло?

Відповіді не було.

Зазвичай це був би однобічний діалог, де розмовляла лише вона, розповідаючи щось важливе, але цього разу я не почув нічого. Але лише тому, що я не міг нікого чути, не значить, що там нікого не було, і я відчув, що по той бік слухавки є дихання живої людини. Людина, здається, тихо слухала дихання моє.

Тиша продовжувалася. Саме тоді, коли я від нетерплячості відкрив рота, людина по той бік слухавки, наче раптовий прихований трек, який заграв після того, як останній програвався десять хвилин, заговорила.

— Хто ти?

Це був не звичний голос жінки, але той, який я вже чув раніше.

Миттю потому мою голову наповнили питання.

— Хаджікано? — спитав я. — Не може бути, це ти, Хаджікано?

Я почув, як вона ковтнула. Від цієї реакції я переконався, що дзвонила Хаджікано.

— Як? — сказала людина, яка, на мою думку, була Хаджікано. — Як ти сюди подзвонив?

Це речення повторювалося в моїй голові. Як я сюди подзвонив? Якось дивно сказано. Вона так сказала, наче це я їй подзвонив.

— Відповідай, — сказала Хаджікано. — Як ти дізнався, що я тут? Ти десь поруч?

Тут є якась невідповідність. Привівши думки в порядок, я вирішив, що найважливіше треба спершу з’ясувати.

— Послухай, Хаджікано, зберігай спокій та послухай, — заспокійливо промовив я. — Ти щойно спитала мене: «Як ти сюди подзвонив», вірно? Ти кажеш, що це не ти мені подзвонила, а що ти просто відповіла на дзвінок?

Настала тиша, ніби вона замислилася. Я припустив, що це було доказом, та продовжив.

— Що ж, так сталося і зі мною. Я був вдома та почув дзвінок, тож я відповів. І потім почув твій голос. Де ти? Не вдома?

— Станція Чякаґава…

— Станція Чякаґава?

— Одна з безпілотних станцій вздовж маршруту, який закрили декілька років тому. Іншими словами, Йосуке, місце, про яке ти не знаєш, — чітко пояснила Хаджікано. — Я ходила довкола, коли задзвонив громадський телефон. Коли я зняла слухавку, почула тебе. Та що відбувається?..

Звісно я знав причину. Це були витівки тієї жінки, яка запропонувала мені парі. Допоки її методи та цілі залишалися незрозумілими, я міг тільки уявити, що вона приклала руку до цього ірраціонального явища.

Я не знав, навіщо їй було влаштовувати це саме в цей час. Можливо жінка по той бік слухавки була задоволена тим, що я збирався повернути собі власну потворність заради Хаджікано. Тож вона вирішила дати мені маленький шанс.

Але пояснення усіх цих тонкощів лише більше заплутає Хаджікано. Допоки я думав, як розвіяти її настороженість, вона сказала: «Значить ти теж не знаєш», схоже збираючись класти слухавку.

— Зажди. Я благаю тебе, не клади слухавку, — заблагав я. — Я хочу, щоб ти послухала мене, бодай трохи. Ти невдовзі міняєш школу, так? Перш ніж ти підеш, є дещо, що я хочу тобі сказати. Це займе дві хвилини. Тобі навіть не потрібно відповідати. Просто послухай, це все, чого я прошу.

Відповіді не було. Але також і знаку, що вона покладе слухавку. Відчувши полегшення, я присів на підлогу та притулився до стіни. Сонячне світло, яке проникало крізь вікно на кінці передпокою, відкинуло мою тінь на стіну напроти.

— Як ти знаєш, — почав я, — родима пляма щезла з мого лиця без сліду. Та, яка зазвичай ніколи б сама не зійшла. Численні лікарі намагалися її вилікувати, проте здалися. Всі вони більш-менш казали: «Тобі просто потрібно піти на компроміс». Такого роду була та родима пляма. Але всього місяць тому сталося дещо раптове.

Тут я зупинився та прислухався. Там досі були віддаленні звуки, значить дзвінок досі тривав.

— Пояснювати все в деталях займе дуже багато часу. І можливо, незважаючи на те, як я це поясню, це буде неможливо точно передати, що я пережив, не викликавши непорозуміння. В будь-якому випадку, я зустрів декого, хто вилікував мою невиліковну родиму пляму — проте це було не за просто так. Коротко кажучи, я мушу віддати дещо за будь-що важливе тій людині. Але, звісно, я зробив це з власного бажання, тож вся відповідальність на мені.

Я несвідомо погладив місце, де була родима пляма.

— Проте… Це звучить дивно, але, правду кажучи, останнім часом я перестав так погано думати про свою родиму пляму. Я мав її на своєму обличчі шістнадцять років, зрозумів причину її існування та навіть дещо прив’язався. І все ж, чому тоді я заплатив таку непомірну ціну, щоб її прибрали?

Глибоко зітхнувши, я надав відповідь.

— Тому що я хотів тобі сподобатися, Хаджікано.

Вмить, як я це вимовив, повітря навколо мене стало більш вологим, а я відчув, як поширюється запах розрізаних ягід. Я відчув щось гаряче позаду вух, а моє серце забилося швидше. Хоч Хаджікано не була напроти мене, я все одно прикрив долонею рот, щоб приховати своє почервоніле лице.

— Ну, це все, що я хотів тобі сказати, — додав я. — Хоча судячи з твоєї реакції, схоже думка, що ти полюбиш мене тільки тому, що зникла моя родима пляма, була непорозумінням з мого боку.

Як тільки я закінчив з тим, що хотів сказати, я закрив очі та прислухався, очікуючи її відповіді. Дзвінок досі тривав, але я не чув ні звуку. Можливо Хаджікано насправді не слухала мене в тиші, а залишила слухавку висіти та пішла… І коли мене почав охоплювати такий страх, я почув раптове кахикання.

— Можеш мене чути? — спитала вона. — Ти досі тут?

Я відповів негайно.

— Я планую залишатися, допоки ти не покладеш слухавку. Скільки б це часу не зайняло.

— Ясно.

Настала тиша, наче вона замислилася.

— Я не знала, — стурбовано промовила Хаджікано. — Я була впевнена, що ти тепер мене жалієш, ось чому ти був таким надто стурбованим. Я думала, що ти просто симпатизуєш, побачивши мене з такою самою проблемою, яку ти колись мав.

— Ну, я не така зріла людина.

— Ага, схоже, що так.

Її тон ніяк не змінився. Навіть так, мені в голову прийшла картинка Хаджікано, яка всміхалася по той бік слухавки.

— Правду кажучи, це в тобі мені подобається навіть зараз… — визнала Хаджікано. — Я навряд чи зненавиділа тебе, Йосуке. Тож, причина, з якої мені не подобалося бути поруч з тобою… це чисто особиста проблема.

— Особиста проблема?

— Коли я бачу тебе, я схожу з розуму від заздрощів, — сказала вона, легко зітхаючи, наче їй було соромно за саму себе. — Сказавши це, я мала на увазі, що жахливо заздрю не тому, що твоя родима пляма щезла. А тому, що ти така сильна людина, яка змогла прийняти свою родиму пляму та жити порядним життям, а я слабка, яка не може цього зробити, яка впала в такі низини менш ніж за півроку. Від цього факту мені болить найсильніше. Коли ти стоїш переді мною, я мушу постійно розуміти це. Саме від цієї ненависті я і проклала між нами дистанцію.

Декілька секунд Хаджікано мовчала. Якось я відчував, що міг побачити, як вона стискає губи та чеше свою родиму пляму.

— Тобто проблема полягала не в родимій плямі. Проблемою є моя слабкість, яка дозволила одній плямі зруйнувати мене. Якщо побачу тебе прямо зараз, Йосуке, то вибухну від жахливого горя.

— Гадаю, ти досі неправильно мене розумієш, — вставив я. — Якщо ти бачила мене як того, хто прийняв свою родиму пляму та жив порядним життям, то ти помиляєшся. Правда в тому, що мене охопило почуття неповноцінності. Кожного разу, як я дивився в дзеркало, я думав, як добре було б просто переродитися.

Я переклав слухавку в праву руку та почав грати шнуром лівою.

— Я не пройшов через усе сам. Ти була тоді великою підтримкою для мене. Тому що ти прийняла мене, Хаджікано, я міг якось прийняти свою родиму пляму. Пляма, про яку я думав як про щось повторне, брудне, стала для мене звичайним шматком знебарвленої шкіри, коли ти до неї торкнулася. Ось наскільки була важлива для мене Хаджікано Юі.

— Мені дійсно ніколи так не здавалося… — сумнівно мовила Хаджікано.

— Не безпідставно. Тому що я намагався виглядати якомога крутішим перед тобою.

— Чому?

— Глибоко в душі я не хотів визнавати, що сильно жадав спілкування з кимось. Ба більше, я був наляканий тим, що ти та люди навколо зрозуміють, які я мав до тебе почуття. Я відчував, наче вони почнуть глумитися. «Думаєш, що такий хлопець як ти, має право кохати Хаджікано Юі»? Тож коли я був з тобою, я намагався виглядати крутим.

Так, в моїх очах, Фукамачі Йосуке не був людиною, який міг кохати конкретну дівчину. Він скоріше міг бути тим, хто ніколи не кохав та ніколи не був коханим, лише жив на самоті.

— Але кожного разу, як я розлучався з тобою та йшов додому, розмови, які ми мали того дня, повторювалися в моїй голові, випалюючись в пам’яті. В дні, коли відбувалося щось особливо щасливе, я записував це в своєму щоденнику, щоб потім перечитати. Це може звучати глупо, але в той час я робив подібні речі, щоб пережити дні, повні неповноцінності, що роздавлювала мене. Навіть після того, як ми пішли в різні середні школи, коли мені було боляче, я міг опертися на свої спогади про ті дні, які провів з тобою. Якби я не зустрів тебе, Хаджікано, моя слабка витривалість одного дня точно б розсипалася.

Трохи згодом Хаджікано дещо прошепотіла.

— Значить ось як ти про все думав…

І тоді по той бік слухавки я почув тихий звук, наче гудок.

— Що це був за звук? — спитав я.

— Телефон. Гадаю такий звук він робить, коли час спливає, — відповіла вона. — Цей дзвінок може незабаром завершитися.

— А, зрозуміло…

Я шкодував через це, проте я сказав їй все, що хотів.

— Дякую, що не поклала слухавку. Я був радий поговорити з тобою.

І прямо опісля дзвінок перервався.

Навіть після того, як дзвінок завершився, я ще довго стояв перед телефоном.

Так само, як і тоді, я нескінченно наповнювався своєю розмовою з Хаджікано.

---

*honeycomb toffee — цукерка, приготована з цукру, соди, меду та кукурудзяного сиропу. Все це вариться якийсь час, а потім у формі холоне дві години. Є хрустким, при розбитті всередині нагадує чимось стільники.

**різновид золотих рибок; трохи нижче згадувалася рюкін, це теж різновид золотих рибок.

***цукуцуку-боші (Meimuna opalifera) — вид цикад, що названий за звуками, що вони видають. Поширений на сході Китаю, на Корейському півострові, в Японії і Тайвані. У Японії з'являється у Липні та зникає до жовтня.
Поява цих цикад знаменує кінець літа.

****різновид цикад.

Кінець 1-го тому. Продовження в наступному томі під назвою «Місце, з якого я покликала».