Дев'ята комета.

— Здається зрозумілим, що вона не ладила зі своїми однокласниками.

Ая, яку я зустрів того дня, була зовсім іншою людиною, відрізняючись від тієї Аї, яку я зустрічав раніше. Раніше вона завжди була сонною та бажала повернутися до ліжка, тож я побачив усі її погані риси. Але в належному макіяжі та випрасуваній білій сорочці вона була не менш чарівною, ніж її сестра. «Вона певно дуже добре знає, що здатна представити себе такою чарівною», подумав я. Не сумніваюся, що цю чудову здібність вона отримала через відчуття неповноцінності, яке вселила в неї її сестра.

— Але більше мені нічого не відомо, — Ая знизала плечима. — Юі раптом почала влітку пропускати уроки на третьому році середньої школи. Але вона мені ніяк це не пояснила. Ні друзям, чи вчителям, чи родині. Коли наші батьки спитали, що сталося в школі, вона завжди відповідала: «нічого». Можливо доволі розумні діти мають звичку самостійно вирішувати свої проблеми та не здатні покладатися на інших.

— Так, їй ніколи не кортіло розповісти іншим про свої труднощі.

— Вірно. Дуже шкода, Йоччян, але не думаю, що ти зможеш сильно допомогти. Сумніваюся, що наші батьки знають більше за мене.

Ая поводилася більш дружньо, ніж у минулі зустрічі. Напевно однією причиною того була нестача сну, проте можливо її характер залежав від того, чи нанесла вона собі макіяж чи ні. Коли почуваєшся впевнено, можна дозволити собі бути милим з іншими.

Я мав причину знову навідатися до Аї. Поки я слідкував за Хаджікано кожної ночі, то помітив багато малих деталей у її діях та поведінці, які перегукувалися з минулою Хаджікано. Поки ззовні вона здавалася такою іншою, я зміг побачити, що відтоді всередині вона не так сильно й змінилася. І коли моє переконання у сьому зросло, з цим стало більше й сумніву.

Чи лише родима пляма ввела Хаджікано у відчай?

Незважаючи ні на що, я не міг розгледіти у ній людину, яка б пішла на самогубство через єдину пляму. Тому що це була та сама Хаджікано, яка одна-єдина прийняла тоді в початковій школі мою родиму пляму. Чи може чиясь натура так сильно змінитися за півтори року? Чи може прийняти її на чиємусь іншому лиці було легше, ніж на своєму власному?

Можливо за цим крилася більш глибока причина її відчаю. Ми можемо так зосередитися на тому, що бачимо, що через це впускаємо те, що справді є важливим. Можливо в ті півроку, коли з’явилася родима пляма, а вона почала пропускати уроки, з нею сталося щось значне?

Якщо моя теорія, що її відчай пов’язаний з чимось іншим, ніж родима пляма, правдива, то першим кроком у пізнанні правди є наближення до серця Хаджікано. Тож спершу я прийшов поговорити з Аєю, найближчою до неї людини.

— Якщо справді хочеш знати, то певно потрібно спитати напряму її однокласників, — раптом мовила Ая після довгої тиші. — У твоїй школі є бодай одна дівчина, яка прийшла з середньої школи Міцуба, вірно? Можливо вона знає, чому Юі стала такою.

— Я теж над цим думав. Проте зараз літні канікули, тож всі невідомо де.

— Тоді ходи туди, де очікуєш їх зустріти.

— Напевно… Як ви і сказали, пані Аю. Я походжу в тих місцях, де збираються люди. А також навідаюся до школи, про всяк випадок. Можливо я можу попитати учнів, які приходять влітку в клуби.

— Я б хотіла допомогти і таке інше, але… — вона склала руки та закусила губу. — В мене на сьогодні плани з деякими друзями зі старшої школи…

Ая змовкла та подивилася кудись поверх мого плеча. Я озирнувся та побачив блакитну машину, яка зупинилася на вулиці — на даху була прикріплена дошка для серфінгу, увімкнена аварійна сигналізація. Машина була якоїсь старої марки, капот здебільшого вже вигорів на сонці, ставши білим, а двигун видавав дивний гуркіт.

Двері з боку водія відчинилися, з машини вийшов чоловік приблизно такого ж віку як і Ая. Він був трохи вищим за мене, проте легко засмаглим і мускулистим, що підкреслювала обтягуюча сорочка. На ньому висіло дешеве намисто, були натягнуті сонячні окуляри, які нагадували фасетні очі комах. Він підійшов до Аї, хлопаючи сандалями по землі.

— Гей, — він помахав. А потім, поводячись так, наче тільки помітив, він подивився на мене та спитав: — Хто цей хлопець?

— Друг моєї сестри, — відповіла Ая. — А ти тут для чого?

— Хіба я не казав, що заберу тебе, Ає? — чоловік зняв свої окуляри та зробив шоковане лице. — Пообіцяв приїхати сьогодні о першій.

— І хіба пізніше я не сказала, що маю інші плани?

— Ні.

— Он воно як? Ну, я справді планую сьогодні зустрітися з деякими друзями зі старшої школи. Не можу виділити для тебе часу.

Поки чоловік приголомшено застиг з наполовину відкритим ротом, Ая вигукнула: «Ах, так» — наче вигадала пречудовий план.

— Знаєш, цьому хлопцеві потрібно походити містом, щоб зібрати інформацію. Масафумі, допоможи йому. Ти маєш увесь день вільний, хіба ні?

— Я? — надламаним голосом відреагував Масафумі.

— Якщо не хочеш, то все добре.

Він опустив плечі.

— Добре, я зроблю це, — слабо відповів він.

 

Чоловіка звали Тоцука Масафумі. Йому було двадцять три роки, він випустився з коледжу, в якому вчився разом з Аєю в одному класі. Схоже, що вона йому подобалася, але вона відмовляла йому, незважаючи ні на які залицяння. Він тільки нещодавно розпочав займатися серфінгом, тому йому досі було складно приборкувати хвилі.

— Гей, як думаєш, як зробити так, щоб Ая була дружелюбнішою? — спитав Масафумі, явно думаючи далеко не про мої обставини. — Ти добре з нею ладнаєш, вірно?

— Ні. Ми тільки познайомилися.

— Але ти схоже їй подобаєшся. Хіба ні?

— Вам просто здалося. Коли ми вперше зустрілися, вона подумала, що я переслідую її сестру.

— Але ти чимось подібним займаєшся, правильно?

— Заперечувати не стану.

— Тоді в нас є дещо спільне, — з глибоким відчуттям зауважив він. — Обидва мечемося навколо Хаджікано.

Радіо в машині було налаштовано на місцеву станцію, на якій крутили поп-музику. Опісля пролунав дуже короткий репортаж. В ньому повідомлялося, що цього літа буде найбільш спекотний день за двадцять років. Вочевидь до тринадцятого липня по всій країні закінчиться сезон дощів. На відміну від цих новин, кондиціонер у машині морозив нас так, що я все продовжував потирати руки, щоб зігрітися. Коли я вийшов із неї на своєму першому місці призначення, старшій школі, моє тіло, яке вже забуло, що зараз літо, кинуло в спеку, і, не минуло і декілька хвилин, як я вже рясно пітнів.

Я пішов обходити школу, і коли знаходив учнів, які виглядали, як первачки, то безсистемно задавав їм питання. Школа, на диво, була повною учнів навіть на літніх канікулах, а їхні діяльності дуже різнилися. Тенісисти в пропахлій потом кімнаті захоплювалися настільними іграми. Бейсболісти на подвір’ї розбиралися з роями комах. Парочки в бібліотеці не звертали ні на кого уваги навколо них, торкаючись та обмінюючись поглядами. Учні з мистецтва, які провели багато часу назовні, малюючи скетчі, виглядали більш засмаглими, ніж гравці спортивних клубів. Дівчата в пустій класній кімнаті, фіранки в котрій були закритими, розмовляли в компанії. В музичному клубі хлопця, який втратив свідомість через нестачу повітря, клали на ноші. Я попитав десь двадцять учнів, але ніхто з них не виявився зі середньої школи Міцуба.

— Та модна школа для дівчат, вірно? — сказав хлопець. — Ніхто б ніколи не прийшов добровільно з того місця сюди. Ти шукаєш не там.

Все було так, як він і сказав. Я вийшов зі школи та повернувся до машини. Масафумі, відкинувши сидіння, лежав у ньому та читав кіножурнал. Коли я сказав йому, що результатів не отримав, він байдуже пирхнув, кинув журнал на заднє сидіння та завів мотор.

Масафумі сказав, що зголоднів, тому зупинився напроти ларька з раменом. Я не сильно був голодним, проте неохоче пішов з ним. Навколо ларька літало багато мух, а рамен, який там подавали, мав смак локшини швидкого приготування, просто з більшою кількістю масла. Масафумі замовив рамен на двох і з’їв свій моментально.

Після їжі він попросив, щоб я знову пояснив йому ситуацію. Я скоротив деталі, розповівши йому, що шукаю причину, чому моя минула добра подруга Хаджікано перестала відвідувати заняття.

— Чому ти ходиш довкола, розслідуючи це, якщо можеш спитати в неї напряму? — спантеличено спитав той. — Чи є сенс дізнаватися це таким обхідним методом?

— Все складно, — відповів я. — Деякі дороги можуть виглядати швидшими та найбільш прямими на мапі, проте вони виявляються найбільш обхідними.

— Не знаю, у чому проблема, проте я б спитав просто в неї напряму.

— Погоджуюся, — вставив власник ларька за прилавком. — Дівчата люблять розмовляти, вірно? Якщо побачать, що ти хочеш вислухати, то розкажуть навіть більше, ніж ти в них питав.

— Сумніваюся в цьому, — спростувала дружина власника. — Я б сказала, що всі мають одну чи дві таємниці, про які не можуть дозволити дізнатися іншим, хіба ні?

— Ну це точно не я, — пробурмотів власник.

— О, справді? — сумнівно спитала вона. — Я думала ти маєш таких багато.

Покинувши ларьок, ми одне за одним відвідали такі місця, як безлюдний торговий район та площу на березі моря. Після розпитування деяких учнів, що набивали щоки локшиною швидкого приготування на стоянці на даху супермаркету, мої життєві сили остаточно вичерпалися. «Вистачить на сьогодні», подумав я.

Зрештою, я не отримав жодної корисної інформації. Я очікував цього, проте я не зміг знайти не те, щоб бодай одного учня зі середньої школи Міцуба, я не зміг знайти хоча б когось, хто міг би знати бодай одного учня. Скільки взагалі учнів з тієї престижної школи можуть знаходитися в Мінаґісі? Врешті-решт, я і сам нікого звідти не знав, окрім Хаджікано.

— Гадаю, це була марна трата часу, — сказав Масафумі зі сидіння водія.

— Вибачте. Дякую, що допомогли сьогодні.

— Звісно. Тобі краще дати знати Аї, що я був корисним, добренько?

Коли я подумав, що ми повертаємося тим шляхом, яким їхали, машина пригальмувала в районі барів. Я підозріло глянув на Масафумі.

— Давай поїдемо в об’їзд. Ти ходив довкола цілий день, невеличка зупинка не завадить, — і з цими словами він потягнув мене до бару.

Поки Масафумі поруч пив саке, я потикав скумбрію, а потім сьорбнув собу з надто густим бульйоном. Я вперше був у барі, тож хвилювався, що перебуваю тут, адже був лише учнем старшої школи, але, здається, вони не були проти, допоки я не пив алкоголю. Але як Масафумі збирається після цього дістатися дому? Він залишить тут машину, чи проведе у ній ніч, чи, в чому я більш впевнений, спробує п’яним поїхати звідси? Неважливо, які наміри він мав, я не міг не переживати за це, як його пасажир.

Через деякий час Масафумі залишив мене та пішов обходити ресторан, щоб поспілкуватися з деякими людьми, які виглядали, як завсідники. Я час від часу кидав погляди на телевізор, що висів у кутку бару. Там ішла якась історія про привидів. У покинутій будівлі школи герої почули голоси вночі — типова історія, яку можна почути будь-де.

Поставивши лікоть на стійку, я почав клювати носом, коли повернувся Масафумі, ведучи когось. Той чоловік був в окулярах, маючи вигляд інтелектуальної людини. В руці він тримав склянку хайбол¹.

— Гей, ти, тобі краще мені подякувати, — сказав почервонілий аж до шиї Масафумі, явно п’яний. — У цього хлопця сестра з середньої школи Міцуба.

— Привіт, — сказав чоловік в окулярах, усміхаючись. — Це ти хотів щось спитати у випускниці Міцуби?

— Так, все вірно, — відповів я. — Але я шукаю конкретно ту, хто випустився з Міцуби минулого року…

Губи чоловіка розтягнулися в усмішці.

— Це якраз моя сестра.

 

Тут я розділився з Масафумі. Він впав на сидіння водія, сказав: «Я просто відпочину тут», — та абияк помахав мені. Я йшов з чоловіком в окулярах, Ядомурою, десь хвилин двадцять, а потім ми прийшли до його будинку. Він відійшов покликати свою сестру, а потім повернувся сам через декілька хвилин.

— Схоже, вона ще не повернулася додому, — винувато мовив він. — Б’юся об заклад, що вона пішла до лісу.

— Лісу? — повторив я. — Ви про той, що біля берега?

— Вірно. Гадаю, вона там шукає привидів.

Привидів?

Я точно все правильно почув; Ядомура сказав «привидів». Але більше не заговорюючи на цю тему, він надав мені дуже прості інструкції, як дістатися туди, де, як він думав, зараз знаходилася його сестра. Я рішуче спитав:

— Ем, а що там про привидів?

І Ядомура відповів з неоднозначною усмішкою:

— Якщо тобі цікаво, можеш спитати у неї сам.

Після того, як я пройшовся доріжкою, прокладеною поміж рисовими полями, я знайшов вхід у ліс. До нічного лісу ніколи не можна звикнути, неважливо, скільки разів туди ходив. Особливо якщо на вулиці стояло літо. Це було абсолютно природно, адже тут не було ліхтарів, крізь гілки та густе листя проникало лише трохи місячного сяйва, а з усіх боків лунали нескінченні таємничі звуки, що викликали занепокоєння. Чесно, складно повірити, що учениця з престижної школи для дівчат пішла в таке місце.

Ідучи стежкою, я знайшов відкриту ділянку, яка була перехрестям. Згідно зі словами Ядомури, його сестра повинна бути десь тут. Коли мої очі звикли до освітлення, я побачив маленьку дівчину, яка сиділа на лавці, що була зроблена з пенька. Вона ні єдиним мускулом не ворушила, тож на мить я подумав, що та є частиною пенька.

— Добрий вечір, — привітався я з нею, не маючи змоги розгледіти її лице. — Твій брат розказав мені про це місце. Я шукав ученицю з Міцуби, щоб дещо спитати.

Через деякий час із темряви донеслася відповідь.

— Тоді ваша подорож підійшла кінця. Гарна робота.

— Ти знаєш дівчину на ім’я Хаджікано Юі?

— Хаджікано Юі… — повторила вона, ніби намагаючись зрозуміти, про кого мова. — Так, я знаю її. Дівчина з родимою плямою на обличчі?

— Вірно, на лівій стороні її обличчя є велика родима пляма, — підтвердив я, борючись з бажанням підстрибнути від радості. — Я б хотів дещо запитати про неї…

Вона перервала мене.

— Це все, що я знаю. Ми особливо і не перетиналися, а ще були в різних класах, тож мені нічого не відомо про пані Хаджікано. Я запам’ятала її ім’я лише через своєрідну родиму пляму, коли побачила її на фотографіях у своєму фотоальбомі, проте я ніколи не розмовляла з нею.

— Зрозуміло…

Я постарався, як міг, приховати розчарування в своєму голосі, але сестра Ядомури легко розпізнала це.

— Вибачте. Я б залюбки представила вас комусь знайомому, проте я погана в соціалізації, тож не маю людини, до якої могла б вас відправити.

— Ні, все добре, — сказав я якомога веселіше. — Насправді мені більш цікаво почути про привидів.

Після деякої тиші, вона гірко мовила.

— Мій брат згадав про це?

— Так. Ти шукаєш тут привидів, хіба ні?

— Я не прямо, щоб вірю в них… — сказала вона так, наче надулася. — І це не мають бути саме привиди. НЛО, екстрасенсорне сприйняття, криптид² — все підійде. По суті я очікую знайти тріщину в світі.

Я задумався над її словами. Я розсудив, що це можна перефразувати як «речі, які виходять за межі розуміння людини».

— Скажіть, пане, — звернулася вона до мене — я подумав, що вона неправильно сприйняла мене за свого старшого. — Знаєте, я справді розумію, що те, що люди кличуть привидами, є лише ілюзіями, які показує їм мозок. Проте навіть якщо це ілюзія чи галюцинація, мені все одно. Якщо я зможу побачити бодай одну річ, що існує поза законами реальності, то, гадаю, це надасть хоча б трохи значущості моєму життю.

Потім вона на якусь мить змовкла, наче задумалася. Мої очі нарешті звикли до навколишнього освітлення, тож тепер я міг її розгледіти. Вона була наче лялька, довге волосся якої доходило до талії, а ще виглядало якимось важким.

— Іншими словами… Навіть якщо одного разу ви побачите, як іграшки вночі підіймаються зі свого ящику та починають говорити, хіба це б не змінило значення кожної іграшки, яку ви побачите опісля? Саме такого повороту я очікую.

Наступні двадцять хвилин вона пояснювала причину, чому шукає привидів, наводячи різноманітні приклади. І коли вона досягла висновку, то раптом змовкла, наче виснажилася, та щось пробурмотіла.

— Я надто багато говорила.

Вона пролунала так, наче хотіла щезнути. Якби навкруги не було так темно, то, я впевнений, я б точно побачив, як вона зашарілася.

— Це було дуже цікаво, — відповів я, справді зовсім не саркастично.

Її голос став ще більш слабким.

— Я зазвичай не можу з кимось поговорити, тож коли отримую такий шанс, говорю надто багато. Коли я повернуся додому, то серйозно подумаю над цим.

— Я розумію, як ти почуваєшся.

— Брешете. Звісно ви не можете зрозуміти. Ви виглядаєте так, наче маєте багато друзів.

Я гірко усміхнувся, подумки бурмочучи: «Однозначно ні». В початковій школі я допускався такої помилки з Хаджікано знову і знову. Після того, як я проводив на самоті довгий час, а потім повертався до школи, то постійно говорив про те, про що вона не питала, коли отримував можливість з нею поговорити. Після цього я завжди почувався пригніченим. Я докоряв собі, наскільки безсоромною невдахою був, і кожного разу клявся, що буду більш тихою людиною.

— Гей, пане, — спитала дівчина, коли я збирався йти. — Думаєте я зустріну привида?

— З тобою все буде гаразд, — відповів я, повертаючись. — У світі є куди більше інтригуючих феноменів, ніж ти думаєш. Це я можу гарантувати. Поки будеш шукати привидів, то можеш наткнутися на щось навіть більш химерне.

— Дякую… Якщо ви так кажете, то я продовжу вірити в це ще трошки.

Вона усміхнулася, чи мені так здалося.

— Вже стає пізно, тож будь обережною, — сказав я їй та покинув ліс.

Коли я повернувся на доріжку, то побачив кілька зелених вогників, що мерехтіли біля сільськогосподарського зрошувального каналу. Якщо й існувало якесь світло, що блимало плавніше, ніж у світлячка, мені про нього не було відомо. Жодне штучне світло не могло так природно вмикатися та вимикатися.

Я стояв там та споглядав за слабким зеленим сяйвом, що виглядало наче уві сні, ніяк не стомлюючись від нього.

 

Я забув згадати про це у розмові з сестрою Ядомури, але, кажучи правду, я теж проходив повз узбережжя в пошуках дечого, хоч те і не були привиди.

Все почалося з дивного випадку на пляжі.

Це було літом, а мені було сім. Я прийшов на пляж із другом та, як зазвичай, ходив біля хвиль босоніж. Тоді мені подобалося ступати по мокрому піску, коли хвилі відступали з берега, тож я робив це якомога довше, допоки ніхто мене не зупиняв.

Мій друг тим часом швидко втомився від цієї простої гри та почав шукати нової розваги. Він закотив штани до колін та почав іти в напрямок відкритого моря. Не сильно над цим задумуючись, я попрямував за ним.

— Хочеш побачити, наскільки далеко можна зайти? — спитав він. — Навіть якщо намокнемо, то в таку погоду висушимося ще до того, як дійдемо додому.

— Звучить весело, — погодився я.

Ми кинули сандалі, які тримали в руках, на берег, а потім обережно ступили в океан.

Погода була приголомшливо ясною. Пісок весь висох, океан блистів білим, а вдалині на горизонті хмари мали форму хвилі, як на картині «Велика хвиля в Канаґаві»³.

Коли вода досягла моїх грудей, то я вже не міг стійко стояти. Навіть якщо мені вдавалося поставити ноги на землю, кожен поштовх хвиль здавалося міг відірвати мене від дна. Вже тут слід було повернути назад, проте ще не пізнавши страху перед морем, ми оптимістично подумали, що якщо все дійсно стане погано, то ми ще зможемо відступити.

Все сталося в мить. Дно раптом пішло на різкий спад, мої ноги провалилися. До того моменту, як я зрозумів небезпеку, вже було запізно; моє тіло вже відносило в відкрите море. Я намагався триматися кінчиками пальців та так повернутися до берега, але моє тіло відносило зовсім в іншому напрямку від того, якого я хотів.

До тієї миті, як вода підвищилася до рівня мого рота, мій розум спустошився від страху. Я намагався поплисти назад, але кожного разу, як я зупинявся, щоб перевести дихання, то набирав води та починав сильно панікувати. Я знав, що коли тонеш у морі, потрібно утримувати своє тіло на поверхні обличчям вгору, проте це знання невідомо куди поділося, коли я насправді тонув. Не маючи змоги знайти хоч якийсь шлях звідси, я борсався у воді, тільки погіршуючи ситуацію.

Все дійшло до того, що я подумав, що мені не вистачить дихання, щоб вижити. Коли зненацька мене за зап’ястя схопила рука. І потягнула мене з небувалою силою.

Звісно, я був упевнений, що лише уявив це від страху, а насправді потрапив у водорості чи щось таке. Але особисто я не міг тоді спокійно розсудити таким чином. Впевнений, що хтось намагається утягнути мене в відкрите море, я здригнувся. Але в мене вже не залишилося сил, щоб відірвати від себе ту руку.

Вперше в житті я усвідомив, що таке смерть. Дивно, але коли я почав це розуміти, то почуття страху та шкодування притупилися. Залишилося лише глибоке зречення. Я відчував, що тепер дійсно розумів слово «невиправний».

Я хотів дізнатися, хто утримував мене за зап’ястя, тому спробував схопити їхнє. Але там нічого не було. Не встиг я усвідомити, як рука зникла з мого зап’ястя.

І тоді мої пальці торкнулися дна.

Я повільно піднявся та зрозумів, що знаходжуся на мілині, де вода не досягала навіть моєї талії. Я почув чайок. Вдалині мій друг вигукував моє ім’я. Я більше не відчував страху, наче ніколи і не відчував його; навколо був лише спокійний літній день. Якийсь час я просто там стояв, витріщаючись на зап’ястя, за яке нещодавно щось трималося. Нахлинув запізнілий страх. Пульс почастішав, тіло затряслося. Я кинувся на берег, впав на сухий пісок та чекав, допоки відступить озноб.

Наступного дня я дійшов висновку, що тоді на пляжі сталася чарівна подія.

Того дня мене врятувала русалка.

Відтоді я ходив дивитися на море кожного дня. Я певно думав, що якщо буду так робити, то колись зустріну русалку, яка мене врятувала. Або, може, я не міг забути те сильне хвилювання, так близько зіткнувшись зі смертю та повернувшись живим. Я повністю забув, що тоді думав я семилітній.

День за днем я ходив на пляж, але, звичайно, ніяка русалка не показалася. Поступово моя початкова мета втратила свою важливість, я забув про русалку та залишився лише зі звичкою ходити на пляж. Так, я повністю забув — але причина, по якій я ходив на пляж, коли мав вільний час, полягала в пошуку русалки.

***

Наступного дня я зустрівся з Чіґусою на площі за станцією. Я обіцяв супроводити її на репетицію літнього фестивалю Мінаґіси. Коли Чіґуса з’явилася на місці зустрічі, то була вдягнена в шкільну уніформу, не дивлячись на те, що була середина літніх канікул, старанно дотримуючись дурного шкільного правила ходити в уніформі на вулицях навіть під час канікул.

В Мінаґісі було мало магазинів та закладів, де можна присісти та відпочити, а більша половина з них і так вже була переповнена учнями, тож ми попрямували до супермаркету. В одному кутку якісь старшокласники влаштували армрестлінг за сік, а в іншому дві старшокласниці їли морозиво та жалілися на своїх безхребетних хлопців.

Поки я уважно вслухувався в мелодійний голос Чіґуси, то розмірковував над тим, де б ще пошукати інформацію. Місце, в якому є багато випускниць зі середньої школи Міцуба. Найпершим і найочевиднішим була старша школа Міцуба. Міцуба містила в собі одночасно і середню, і старшу школи, тому більшість випускниць відправилися до старшої Міцуба. Якщо піду туди, то точно зможу зустрітися з кимось, хто знав Хаджікано.

Якщо вам цікаво, чому я не попитав там відразу, то виявитеся правими, але просто вона так далеко знаходилася. Причина, по якій Хаджікано пішла до середньої школи Міцуба, полягала в тому, що вона переїхала в дім її бабусі по материній лінії. Туди з Мінаґіси треба десь годину добиратися потягом. Я б хотів вирішити все тут, якщо можливо, але схоже, що не вдасться. «Значить завтра вранці я поїду попитаю в старшій школі Міцуба», подумав я.

Проблема полягала в тому, що це може видатися трохи підозрілим, якщо я піду в ту висококласну школу для дівчат наодинці. Так як багато людей приходили туди, щоб подивитися на те, як «виглядають» дівчата Міцуби, в тій школі особливо суворо поводилися зі сторонніми, а передні ворота завжди пильнували охоронці. Хлопець з іншої старшої школи відразу стане ціллю номер один, за яким треба наглядати.

— …І з тих пір дівчина розірвала будь-який контакт як з людиною, так і з русалкою, тихо перебуваючи на дні морському, згадуючи час від часу минуле та плачучи, — Чіґуса відірвала очі від сценарію, підіймаючи на мене погляд. — Кінець… Фукамачі, ти слухав?

— Так, звісно, — наполіг я, поплескавши в долоні, щоб прикрити свою неуважність. — Мене дуже захопило. Я вражений. Ти можеш прямо зараз піти на сцену без будь-яких проблем.

— Дуже дякую, — Чіґуса засміялася, трясучи плечима. — Але похвали мене ще, будь ласка.

— То були не лестощі, коли я казав, що ти маєш найпрекрасніший голос, ніж будь-хто з клубу радіо.

— Гадаю, що почуваюся радше радісною.

— Це добре, — я криво усміхнувся. — До речі, хіба тобі не треба практикувати і пісню?

— Я практикуюсь. І хоч я цим займаюсь, я не дозволю людям зараз її почути. І я не маю намірів дозволити їм почути до самого виступу.

— Чому?

Чіґуса опустила голову.

— Тому що це ніяково, — тихо пробурмотіла вона.

Після того, як ми прогнали сценарій ще три рази, то вирішили влаштувати перепочинок. Я купив сік з торгового автомату, а коли повертався до столику, то побачив поруч чотирьох чоловіків з яскравим волоссям і в такому ж яскравому одязі, які сміялися.

— Давай підемо в якесь інше місце, — сказав я, а Чіґуса кивнула.

Я кинув погляд на її обличчя. Вона дивилася на тих чоловіків жахливо холодно.

Мене охопило неприємне відчуття, коли спало на думку, щоб вона подумала, якби знала, що я теж таким був раніше. Вона, звісно, нагородила б мене таким самим холодним поглядом, еге ж?

Закінчивши з практикою, ми пішли прогулюватися доріжкою біля річки. Я випадково перевів погляд на інший берег блискучої річки. Там я побачив дітей, які йшли по пагорбу, роблячи різні силуети під сяйвом західного сонця, а проводи, що з’єднували сталеві опори, вимальовували в небі спотворену партитуру.

Раптом у голову прийшов план.

Я зупинився та церемонно сказав:

— Гей, Оґіуе.

— Так? — Чіґуса рішуче повернулася, показуючи мені широку усмішку. — Що таке?

— Все добре, якщо я спитаю дещо дивне?

— Спитаєш дещо? — Чіґуса ніяково відвела від мене очі, вп’явшись поглядом в кінцівки свого волосся, що лежало на її грудях. — Так, звісно.

— Говорячи відверто, я маю до тебе щире прохання.

— Га?.. — Чіґуса випрямила спину, а її обличчя напружилося. — Прохання?

— Тільки якщо ти маєш час, звісно.

— Маю, — відповіла вона, перш ніж спитати щось про цей час.

— Дякую. Бачиш, завтра я планую поїхати до старшої школи Міцуба. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.

— Старшої школи Міцуба? — Чіґуса виглядала так, наче зовсім цього не очікувала. — Е-е-е, звісно, я можу поїхати з тобою… але які там у тебе справи?

Я коротко пояснив їй ситуацію. Моя однокласниця Хаджікано Юі була моєю подругою в початковій школі. Як, здається, їй зараз дуже важко (звісно, я не згадав про спробу самогубства). А причину цьому не визначив. І що однокласниці Хаджікано зі середньої школи можуть щось про це знати.

— Я зрозуміла, — Чіґуса кивнула. — Тоді все не так погано.

— Я вчора шукав у Мінаґісі, але зміг знайти лише одну випускницю зі середньої школи Міцуба. Тоді, ймовірно, не маю вибору, окрім як піти до старшої Міцуба, вірно?

— Однак, тут ти помиляєшся, — мовила Чіґуса з серйозним виразом обличчя.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Я маю на увазі, що тобі не треба проходити такий шлях до старшої школи Міцуба, Фукамачі, — відповіла вона. — Щоб ти знав, дівчина, яка стоїть зараз перед тобою, є насправді випускницею зі середньої школи Міцуба. Ба більше, вона була в тому самому класі, що і Хаджікано на третьому році.

Тепер, коли вона розповіла мені про це, я усвідомив, що се не так вже і дивно. Насправді, мені слід було від самого початку спитати в неї. Якщо хтось з моїх знайомих у старшій школі Мінаґіса і міг здатися випускницею Міцуби, то це була б ніхто інша, як Оґіуе Чіґуса.

— Тоді, Оґіуе, ти знаєш, чому Хаджікано стала…

— Можливо я знаю, — перервала вона, говорячи так, наче їй не цікаво. — Однак, чи розповім я тобі, вже інша історія.

Проігнорувавши мою відповідь, Чіґуса твердо висловила свою позицію.

— Зрештою, Хаджікано не сказала про це навіть своїм батькам, вірно? Я просто не можу ходити та розповідати всім навкруги її секрет, який вона настільки хотіла приховати.

— Ти повністю права, Оґіуе, — сказав я після декількох митей. — Але зважаючи на це, ось що я думаю. Можливо цей секрет і є важким тягарем для Хаджікано. А якщо біль від того, що вона має нести його сама та не може нікому розповісти і є тим самим, що так давить на неї? Тому що в такому випадку, я маю знати.

— Це може прозвучати трохи грубо, проте… — голос Чіґуси впав. — Чому ти відчуваєш, що мусиш так далеко зайти заради неї, Фукамачі?

— Вона допомогла мені дуже давно. Я хочу віддячити їй.

Чіґуса схилила голову та якийсь час думала.

— Зрозуміла, — вона підняла голову, щоб сказати. — Однак, ти точно не можеш розповідати про це будь-кому ще. Якщо можливо, поводься так, наче нічого не знаєш, навіть перед нею.

— Я зрозумів. Дякую.

— А також… — Чіґуса розслабилася, усміхаючись. — В обмін на це я теж маю до тебе прохання.

— Прохання?

— Я ще не вирішила, яке саме. Я подумаю про це, — сказала вона, перебуваючи в доброму настрою.

Посаджені в полі високі соняшники відкидали на дорогу густі тіні від сонця на заході. Всі почорнілі голови соняшників, звернені на захід, виглядали як нескінченні гігантські ока.

Соняшники, зростаючи, женуться за сонцем. До того моменту, як бутони відкриваються, вони перестають рухатися; до того моменту, як вони виробляють насіння, то схиляються, наче кланяючись. Після того, як стільки безпринципно пробігали, шукаючи світла, в кінці вони лише витріщаться на свої ноги та зів’януть. Відчувається як алегорія — так я думаю кожного разу, як бачу соняшники.

Чіґуса почала говорити повільно, підбираючи слова.

— Я можливо говорила зарозуміло, але, правду кажучи, я володію радше мізерною інформацією. Всі наші однокласниці скажуть те ж саме, якщо їх спитати. Я думаю, що вони всі знають стільки ж, скільки і я.

Я кивнув, спонукаючи її продовжити.

— Ти можливо вже знаєш, але ця родима пляма Хаджікано з’явилася раптом взимку на другому році середньої школи. Спочатку вона була маленькою, як цятка. Однак вона зростала з кожним днем, збільшившись до нинішнього розміру менше, ніж за місяць. Сама Хаджікано поводилася так, наче родима пляма її не хвилювала, але ця зміна мала різний вплив на людей навколо неї. Були ті, хто жалів Хаджікано, як і ті, хто сміявся з неї, кажучи, що вона заслуговувала на неї, а деякі просто нарікали, що втрачена така краса. Але в цілому, гадаю, люди здебільшого їй співчували.

Тут Чіґуса перевела дихання.

— Фукамачі, можливо тобі цікаво, чи призвела поява цієї плями до знущань у школі для дівчат?

— А хіба ні?..

Вона похитала головою.

— Принаймні до липня минулого року Хаджікано поводила себе більш менш так само, як і раніше. До того Хаджікано мала таку прекрасну зовнішність — звісно, в цьому не було її провини — що виглядала якоюсь неприступною. Проте родима пляма, можливо, це пом’якшила, тож вона стала подобатися однокласницям більше, ніж раніше. Наскільки я знаю, над Хаджікано ніколи не знущалися.

З того, в якій манері говорила Чіґуса, я міг розпізнати зусилля, які вона прикладала, щоб не звучати авторитетною. Наче вона намагалася, як могла, розповісти мені об’єктивні факти про Хаджікано, наче висловлювала «офіційну позицію». Вона певно почувалася трохи винуватою, говорячи про неї, коли тієї не було поруч.

— А тепер, — сказала вона, щоб розповісти головну тему. Я підготувався до того жахіття, що може наслідувати.

— Я не пам’ятаю конкретних дат, але то точно було перед літніми канікулами, тож, гадаю, то сталося десь в середині липня минулого року. Хаджікано не приходила до школи чотири дні поспіль. Коли вона відвідала школу, я зрозуміла, що ця Хаджікано вже не була минулою Хаджікано.

— Так закінчується історія, — мовила Чіґуса.

— Ніхто не знає, що сталося під час тих чотирьох днів. В будь-якому випадку, те, що сталося в той короткий проміжок часу, повністю її змінило. Вона не говорила зі своїми друзями, вона уникала зорового контакту, а коли літні канікули закінчилися і почався новий семестр, вона завела звичку не приходити до класу. Невдовзі почали ходити різноманітні чутки та теорії, проте, зрештою, світло не пролилося ні на які переконливі факти, які могли такими видатися.

Закінчивши, Чіґуса коротко зітхнула та послала мені співчутливий погляд, безсумнівно дивлячись так, наче щось втратила.

— Мої вибачення, здається я тільки сильніше тебе заплутала. Однак, я знаю, що якби ти пішов до старшої школи Міцуба та походив там попитав, то отримав у відповідь лише це.

— Ні, цього більш, ніж достатньо. Дякую.

Я підняв погляд у небо. Я не тільки не знайшов підказки до вирішення, так таємниці лише поглибилися.

Опісля минуло багато часу, перш ніж ми зрушили з місця у тиші. Я мав про що подумати, і Чіґусі здавалося теж. Коли я нарешті розібрався зі своїми думками, Чіґуса відкрила рота.

— Мій дім тут поблизу, тож…

Перш ніж я встиг це зрозуміти, у повітрі запахло сіллю. Ми доволі близько підійшли до моря.

— Це досить далеко. Дякую тобі велике за сьогодні, — Чіґуса сильно схилила голову.

— Якщо подумати, ми дійсно довго йшли, — сказав я, розмірковуючи про шлях, який ми пройшли. — Хіба ти не стомилася, Оґіуе?

— Все добре. Як бачиш, мені подобається ходити.

— Мені теж. Дякую за сьогодні. Побачимося пізніше.

— Так, скоро побачимося.

Чіґуса повернулася до мене спиною та пішла. Але невдовзі вона спинилася, повернулася та покликала «Фукамачі».

— Сьогодні ти дуже жорстоко зі мною обійшовся. Ти розумієш це?

— Жорстоко обійшовся? — повторив я.

Чіґуса широко всміхнулася.

— Це був жарт. До побачення.

У той час я не сильно задумався про те, як саме «жорстоко» з нею «обійшовся». Я вирішив, що то був безпідставний жарт та відразу про це забув.

Якби я був більш спокійним та об’єктивним, то, можливо, з легкістю зміг зрозуміти сенс її слів. Але моя голова була забита Хаджікано, тож я не міг навіть дозволити собі розглянути можливість того, що хтось проявляв до мене добру волю. Жорстокість найрідше проявляють свідомо, а набагато частіше її виказують неуважні люди.

***

Тієї ночі я знову навідався до готелю Масукава. Останні декілька днів я змінив підхід, більше не слідуючи хвостом за Хаджікано від її будинку, а лежачи в очікуванні в руїнах. Навіть якщо накрапував дощ чи було безвітряно та спекотно, її ноги приводили її тільки в ці руїни, нікуди більше. Знаючи це, не було потреби ризикувати, слідуючи за нею.

Я вже давно досяг своєї початкової мети: дізнатися, чому вона ніч за ніччю покидає будинок, щоб краще її зрозуміти. По суті їй подобалося споглядати зорі з цього зруйнованого готелю. Було марно намагатися витягти з її дій будь-яку ще інформацію. І все ж, я продовжував за нею слідувати кожної ночі.

Моїм найголовнішим пріоритетом зараз було дізнатися, які події відбулися в ті «пусті чотири дні», про які мені розповіла Чіґуса. А непрямих способів, таких як розпитування інших та слідкування, було недостатньо. Бо це залишалося незбагненною таємницею навіть для Чіґуси, яка була в той час настільки ж близькою до Хаджікано, як і будь-хто інший.

Я не міг вигадати ніякий інший спосіб, окрім як напряму запитати в неї… Однак знаючи про цей факт, я, більшою мірою, не здатен був цього зробити, тому що мені хотілося назавжди залишитися в тінях та дивитися, як Хаджікано споглядає зорі.

 

Наступного ранку… хотів би я сказати, проте в дійсності вже було по обіді. Тому що через походи на руїни, в мене вибудовувався нічний розклад: я прокидався опівночі та засипав рано-вранці.

Розбудив мене телефон. Від дзвінкого звуку в тихому будинку склалося порожнє відчуття, наче я почув, як дзеленчить дзвоник в початковій школі у вихідний. Я неспішно спустився по сходах, не хвилюючись, чи встигну я вчасно, та відповів на дзвінок.

Почув я голос не тієї жінки.

— Гей, це Фукамачі?

Це був мій учитель, Касаі. М’яко кажучи, це не той заспокійливий голос, який би я хотів чути, тільки-но прокинувшись. Я пожалкував, що просто не проігнорував його та не продовжив затишно спати.

— Вибач, що так раптово питаю, але чи можеш ти прямо зараз прийти до школи?

Сьогодні поведінка Касаі відрізнялася від звичайної. Відчувалося, наче він поступився, зробив крок назад. Можливо це не Касаі хотів вирішити зі мною якісь справи, а хтось інший.

— Зрозумів, — сонно відповів я. Я хотів запитати, чому мене викликали, але від тону Касаі склалося таке відчуття, що він не потерпить від мене ніяких запитань. — Я прийду, як тільки буду готовий.

— Добре. Тоді бувай.

Дзвінок завершився. Я прийняв душ, вдягнув уніформу, поснідав шматочками лосося та супом місо з вакаме⁴, поки слухав радіо, та вийшов з будинку з мінімальним багажем. Прогноз погоди схоже передбачав ще один літній день, пронизливе сонячне світло пекло шкіру.

У вчительській в старшій школі Мінаґіса, здавалося, економили світло навіть в таку спеку, тому в кімнаті без кондиціонера було так само спекотно, як і назовні. Вчителі сиділи за столами з виснаженими обличчями, а рослини на підвіконнях були єдиними живими істотами в полі зору.

Касаі очікував на мене ззовні кімнати. Звичайно він повів мене до іншого вчителя. А викликав мене Ендо, методист. Він мав вражаючу зовнішність — гігантське засмагле тіло й поголена голова — чим заробив багато прізвиськ серед учнів, але ніхто б не вимовив їх перед ним самим. Мало того, що Ендо дратувало найдрібніше, він ще й був страшенно погрозливим; раз на декілька днів він лаяв тих учнів, які запізнювалися, змушуючи їх ставати на коліна та вибачатися, чи кричав на дівчат, чиї спідниці були трохи закороткими, змушуючи тих плакати. Напевно бодай одна така людина потрібна в школі, як мені здається, але такого як він точно хочеться уникати, якщо випаде така можливість.

Касаі пішов назад до свого столу, а Ендо подивився на мене, наче на неживий предмет. Незважаючи на те, що розмова ніяк не починалася, ставити будь-які запитання було категорично заборонено. Такі вчителі ненавиділи більше всього, коли учні самі висловлювалися.

— Фукамачі Йосуке, — механічно прочитав Ендо, дивлячись на папери на своєму столі. Потім він розвернув свій стілець, знову подивився на мене та погрожуюче мовив: — Що ти робив учора пізно вночі?

Це не вперше, коли мене допитував гнітючий учитель. У середній школі мене викликали десятки разів до вчительської, тож поведінка Ендо для мене була навіть якоюсь ностальгічною. Я міг сказати, що той готувався накричати на мене. Можливо навіть мав значний доказ для цього.

«Ендо певно викликав, щоб засудити моє шастання по руїнах», припустив я. Це було настільки зрозуміло, що до них кожної ночі прокрадається старшокласник?

— Я прогулювався, — спершу відповів я. Брехня не є добрим планом, але також не мудро розкривати себе, не знаючи, скільки той знав інформації.

— Чи знаєш ти, що за законом юнакам не дозволено виходити на вулицю після одинадцятої без наглядача, так?

— Так.

— Тоді чому ти пішов на прогулянку?

Я хотів сказати: «чи може бути ще якась відповідь, окрім «я хотів прогулятися»?», але я проковтнув ці слова. Я не мав вибору, окрім як схилити голову та мовчати.

Ендо порушив тишу раніше, ніж я очікував.

— Проте нумо відкладемо це питання наразі. Ось справжнє питання. Ти знаєш про зруйнований готель біля підніжжя гори?

— Ви про готель Масукава?

— Вірно. Минулої ночі там помітили вогонь.

Вмить по хребту пробігли холодні сироти. Проте пригадавши все, чому я став свідком минулої ночі, від того, як Хаджікано прийшла до руїн, до того, як я звідти пішов, я полегшено зітхнув. Швидше за все, те, про що говорить Ендо, сталося після того, як ми покинули руїни.

— Говорячи «вогонь», я маю на увазі не пожежу, — продовжив він. — Але він був у кроці від переростання в гірську пожежу.

— Коротко кажучи, — вставив я, бажаючи, щоб розмова здвинулася з місця. — Ви підозрюєте, що винуватцем є я?

Ендо роздратовано на мене глянув.

— Цього ранку надійшла доповідь. Тоді, коли розгорівся вогонь, учень з вікна свого будинку бачив молодого чоловіка. Той учень також випадково знав, що тією людиною був Фукамачі Йосуке. Ось чому тебе сюди викликали. Тож я спитаю знову… Що ти робив вчора вночі?

Я завагався з відповіддю. По-перше, я хотів за будь-якої умови уникнути згадки про Хаджікано. За будь-які підозрілі помилки я візьму відповідальність на себе; я не хотів, щоб і Хаджікано виявилася в це втягнутою. Але якщо я скажу: «Я пішов до руїн подивитися на зорі», чи повірить мені Ендо? Не сумніваюся, що це тільки поглибить його підозри.

Ендо постукав кулаком по столу, пришвидшуючи мене, поки я розмірковував над хоч якимись пристойними шляхами відступу.

— Що таке? Чому не можеш пояснитися? Є щось, що ти не можеш мені розповісти?

У такі часи потрібно обмежити свою розповідь до однієї брехні. З досвіду можу сказати, що дві чи більше брехні легше викопають вам яму. А якщо я міг збрехати лише один раз, то я хотів би використати це, щоб приховати той факт, що там була і Хаджікано.

І коли я почав говорити:

— Так, минулої ночі я… — хтось зненацька мене перервав.

— Він ходив зі мною подивитися на зорі.

Ми з Ендо одночасно подивилися на того, хто це сказав.

Спершу в око впала темно-синя родима пляма, яка покривала половину її обличчя. Якщо подумати, то це вперше, коли я бачив її пляму при світлі дня.

— Я вважаю, що підпал відбувся після того, як ми пішли, — спокійно сказала Хаджікано. — Ви зможете це дізнатися, якщо трохи детальніше продивитеся доповідь свідка та час пожежі.

На запитання, чому Хаджікано була тут, відповів конверт розміром В4 у неї під пахвою. Її напевно сюди викликав Касаі, щоб вона забрала завдання та роздатковий матеріал за ті дні, які була відсутня.

Касаі напевно звик бачити Хаджікано в уніформі, але не я. Це була лише проста, нічим не примітна матроска, але на ній вона виглядала як щось неземне. Як кваліфікований гравець може повністю змінити значення інструмента.

Ендо подивився на її родиму пляму, потім окинув поглядом тіло, потім знову подивився на пляму. Я кинув погляд на ту сторону її обличчя, де плями не було. Та плачуча родимка все ще була на місці. Вона була надто маленькою, щоб визначити, чи була вона справжньою чи ні.

— Твоє ім’я? — ніби стверджуючи, що головним тут є він, Ендо підхопив ручку та відкрив пом’ятий зошит. — Перший рік, ага. Клас?

— Хаджікано Юі. Клас 1-3, в тому ж, що і він.

Ендо застиг, якийсь час розмірковуючи, тримаючи ручку, але, схоже, не знаючи канджі для «Хаджікано», вирішив записати її прізвище катаканою.

— Значить, ще одна порушниця закону, — пирхнув він та закрив зошит. — Тож для чого ти там була?

— Я пішла подивитися на зорі, — без страху відповіла Хаджікано. — Там мало світлового шуму, тому те місце ідеальне для їх споглядання.

— Тобі подобаються зірки?

— Більше, ніж будь-що інше.

— Чи відбувалося в небі щось цікаве минулої ночі? — спитав він, наче тестуючи її.

Вона на мить задумалася.

— Між першою та другою ночі я бачила метеорний потік. За ту годину пролетіло десь тридцять метеорів.

— Ох-хо. Щось ще?

— Здається там, можливо, був не тільки метеорний потік. Там наче були дві чи три яскраві точки.

— Без можливо. Це були метеорні потоки Дельти та Йоти Водолія, а також Альфи Козерога, — безтурботно промовив Ендо. — Якщо бути точнішим, то Дельта та Йота розділилися на північні та південні потоки. Тож NDA, SDA, NIA, SIA⁵. Їхні точки випромінювання розташовані близько одна одної, тому їх важко розрізнити, але вони вважаються окремими метеорними потоками. Хоча більше було SDA, — гримнув він так, наче те і так було всім відомо. — Якщо тобі подобаються зорі, то варто цьому навчитися.

Я, не задумуючись, дивився то на неї, то на нього. Обличчя жодного нічого не виказувало, але я відчув, що ворожнеча між ними вляглася.

— Гадаю, ти не збрехала про те, що ви ходили дивитися на зорі.

З цим він повернувся до свого столу, наче втратив до нас інтерес, та помахав, ніби відганяючи. Схоже, він не збирався нас карати за те, що ми були так пізно надворі. Я здивовано покинув вчительську разом з Хаджікано. Позаду ми почули, як Ендо сказав:

— Незабаром відбудуться Персеїди⁶, тож не пропустіть!

Метеорні потоки. То ось по якій причині Хаджікано вчора вночі лежала обличчям догори.

Але я не помітив жодної падаючої зірки. Оскільки там було дещо більш варте уваги, ніж нічне небо.

 

Коли ми вийшли з кімнати, я насамперед подякував Хаджікано.

— Ти врятувала мене.

Не подивившись на мене, Хаджікано почала йти геть. Зазвичай я б від цього занервував, але те, що вона врятувала мене від скрутного становища, надало мені сміливості.

— Тож ти помітила, що я слідкую за тобою. Чому ти нічого не сказала?

Хаджікано зупинилася та відкрила рота, щоб щось сказати, проте, зрештою, подумала ще раз про це та продовжила йти.

— Я почувався погано, що таємно слідкую за тобою. Не дивно, що це тебе засмутило. Але я переживав через той випадок у парку. Міркував, чи не спробуєш ти знову щось вчинити.

Якщо я надавав їй такі відверті виправдання, то напевно краще б бути чесним та сказати щось типу: «Мені подобається, як ти співаєш, тож я продовжував слідкувати за тобою, бо хотів знову почути». Але я сфокусувався лише на тому, щоб вирішити непорозуміння та показати свої добрі наміри, відкладаючи слова, які дійсно хотів промовити.

Якщо можливо, то я хотів би пояснити їй причину, з якої зникла моя родима пляма. Від четвертого класу мене сильно тягло до тебе. Я завжди думав, що якби не мав цієї плями, то ти б звернула на мене увагу. А одного дня мені подзвонила загадкова жінка та запропонувала парі в стилі Русалочки. Моя пляма може зникнути, але якщо я не побудую з тобою взаємовідносини, то перетворюся на піну…

Ха-а-а. Чи є хтось, хто б повірив у таку абсурдну історію? Навіть якби вона повірила, в залежності від того, як вона її інтерпретує, Хаджікано може подумати, що я зробив із себе заручника, щоб змусити її покохати мене. З її точки зору, це прозвучало б як: «Ти повинна покохати мене, інакше я помру». Я не хотів робити чогось, що могло бути схожим до наставлянню ножа до свого горла та вимагання її любові. Тож я більше нічого не сказав та просто продовжив іти поруч з Хаджікано.

Хаджікано подивилася на мене та глибоко зітхнула. І, наче втративши терпіння, нарешті заговорила.

— Я знаю, що глибоко в душі ти думаєш про моє благо, Йосуке…

Після цього вона стихла, якийсь час підбираючи свої наступні слова. Я міцно тримав рота на замку, терпляче вичікуючи їх.

— Тож я хочу щиро, як зможу, висловити свої почуття.

Вона подивилася прямо на мене і сказала:

— Більше не піклуйся про мене. Це дратує.

Хаджікано повернулася до мене спиною та побігла. Я хутко наздогнав її, хапаючи за руку та задаючи останнє питання, що мав.

— Я чув від випускниці середньої школи Міцуба про твої шкільні дні.

Наші обличчя були так близько одне до одного, що я побачив, як розширяються зіниці Хаджікано.

— Що сталося з тобою в ті пусті чотири дні минулого літа?

Це була ризикована гра. Взагалі, я хотів поставити це питання обережно, після того, як підготую до цього її серце та усуну всі можливі перешкоди, які міг усунути. Переходячи прямо зараз до суті питання, я можу не тільки не отримати відповіді, а ще більше змусити її насторожитися. Але, схоже, я вже не мав інших варіантів. У будь-якому випадку, це питання схоже потрясло її. Можливо, і не було іншого часу про це поговорити.

Зрештою, завдяки цьому питанню вона проявила переді мною яку не яку емоцію.

Однак, найгіршу.

— Чому ти просто не залишиш мене одну?..

Після того, як вона два чи три рази кліпнула, намагаючись стриматися, по її щоці скотилася сльоза. Прямо опісля дамбу прорвало, а потім одна за однією покотилися сльози. Вона відвернулася, щоб приховати від мене своє лице, неодноразово витираючи долонею щоки. Вона сама, здавалося, була здивована цим сльозам.

Я відчув провину, побачивши це. Наче я перетворився на неприпустимого злодія.

Як би я не намагався, все, що я зміг зробити, так завдати їй болю. Так я подумав.

Хаджікано пішла так, наче втікала, а я не послідував за нею. Хаджікано усвідомила, що десь в глибині душі я думаю про неї. Вона збрехала, щоб мене не звинуватили помилково. Тепер я був точно впевнений, що Хаджікано Юі, яку я любив, досі жила в ній. Вона подивилася прямо на мене та зробила все, щоб бути чесною. А потім відмовила мені.

Що ще я міг зробити?

Будь я хоч трохи спокійнішим, то, можливо, не проґавив, як плачуча родимка Хаджікано розмазалася від її сліз. Можливо я б помітив, як родимка, намальована маркером, що стирається, зникла після того, як вона витерла своє лице.

Але цього не сталося. Я не міг прямо дивитися на неї, поки вона плакала. Якби я дивився на її обличчя більше, ніж п’ять секунд, то відчув би, що схожу з розуму. Я був таким розбитим, що повністю забув за ту родимку.

 

Поки я стояв тут у коридорі, мене покликав Касаі. Він вийшов із учительської, побачив мене та поманив мене назад у кімнату тихим:

— Фукамачі.

Коли я встав перед його столом з порожнім виразом обличчя, Касаі заговорив.

— По-перше, мені треба за дещо вибачитися. Я перевірив твої стосунки з Хаджікано у початковій школі.

Він схилив переді мною голову.

— Схоже, що ви все ж були добрими друзями, як ти і казав. Вибач, що сумнівався в тобі.

Я апатично похитав головою.

— На вашому місці я, думаю, теж би віднісся до себе підозріло.

Він витяг із карману носову хустинку, щоб витерти піт з брови, а потім поклав її назад. Він стиснув губи, зробив вдих, схрестив руки та відкинувся на стілець.

— Останні три тижні я обережно спостерігав за тобою. Без справжніх на те підстав, я очікував, що ти помилишся та колись покажеш свою істинну сутність. І я дійшов ось якого висновку — принаймні за ці дні я не побачив у тобі такого хлопця, на якого б люди тримали сильну образу. Тож тепер я все менше впевнений… Чому Хаджікано сказала, що не хоче бути в тій самій школі, що і ти? До того ж сказала, що ненавидить тебе більше, ніж може того винести. Тоді чому вона заступилася за тебе перед Ендо та врятувала? Чому, в першу чергу, Хаджікано перейшла зі школи Міцуба до цієї? Надто багато всього, що не складається.

Не схоже, що він чекав від мене відповіді на ці запитання. Я лише зміг кивнути.

— Звісно, навіть якщо ми розв’яжемо ці загадки, вже запізно. Фукамачі, я навіть на мить не припускаю, що ти за це відповідальний, більше ні. В будь-якому випадку, це вирішений факт. Я скажу це всім після літніх канікул, але скажу тобі заздалегідь.

— Про що ви говорите?

— Хаджікано йде зі старшої школи Мінаґіса, — зітхнув Касаі.

 

Згідно зі словами Касаі, Хаджікано була сьогодні в учительській, щоб заповнити форми, щоб мати змогу забрати звідси документи. Її мати теж була тут прямо перед тим, як я прийшов. Саме тоді, як я прийшов, вони вже востаннє поговорили та збиралися прощатися. Касаі покинув своє місце, щоб відвести мене до Ендо, а Хаджікано залишилася сидіти там, очікуючи його повернення. Як тільки він повернувся і вони поговорили, вона збиралася йти, коли помітила, як мене допитує Ендо, і, після невеликого вагання, прийшла на допомогу.

Я подякував Касаі та вийшов, а потім провів багато часу, тиняючись по школі без якоїсь цілі, і пішов. Під темно-синім небом після заходу сонця все виглядало блідим. Перед очима спливало і зникало плачуче обличчя Хаджікано. Кожного разу я відчував, що повільно, але впевнено розвалююся.

Чим більше я намагався її наздогнати, тим далі вона здавалося втікала. І, власне кажучи, вона обрала втекти якомога далі. Хоч те, куди вона направлялася, було незрозумілим, те місце явно було десь подалі від мене.

Як це, щезнути у піні? Я уявив. Напевно не боляче. Ваше існування просто стає якимось тонким та невпевненим, поступово розчиняючись у хвилях. Я відчував, що наче немає більш підходящого способу померти для людини, яка перебуває в глибинах розпачу через втрачене кохання.

 

Треба зазначити, що я, звісно, не міг реалістично уявити собі свою смерть. Я не міг цього зробити, допоки півмісяця потому особисто не став свідком тому, як розчиняється у піні людина.

***

Мені не хотілося йти прямо додому, тож я пройшов повз нього. Мої ноги привели мене в якесь жваве місце. Минувши вулицю із зачиненими магазинами, я, безцільно блукаючи, прийшов на довгий тихий пагорб, навколо якого з’явилися бари із закусками, де несподівано з деким зустрівся.

Дивлячись на паперові ліхтарі, що освітлювали червоним магазини та яскраві вивіски, я подумав, що мені почулося, як хтось вигукує моє ім’я. Але, озирнувшись, я нікого не побачив, навіть джерела звуку не зміг визначити. Коли я вирішив, що мені просто примарилося це у крику в одному магазині, то почув, як хтось вигукує моє ім’я чіткіше.

Я підняв голову та зустрівся поглядом з деким, хто дивився на мене з веранди на другому поверсі бару. Нінохара сказав:

— Чекай там, — та ввійшов усередину. Декілька секунд потому загорілося світло на сходах. Я присів на бордюр, очікуючи, поки він спуститься.

Нінохара Юя був моїм другом у середній школі. У ніч нашого випуску, коли ми всі розділилися на групи тих, хто йде на роботу, та тих, хто йде до старшої школи, побившись четверо на троє, він був одним із них. Як і я, він пішов до старшої школи.

Нінохара пішов до старшої школи південної Мінаґіси, яка є трохи менш авторитетною, ніж старша школа №1 Мінаґіса, але він, схоже, подав заявку туди, бо йому було все одно, куди йти. Хоча він занадто розумний, що навіть нічого порівнювати зі мною, він не пішов до старшої школи №1 Мінаґіса тільки тому, що йому хотілося відвідувати найближчу до свого дому школу.

Можливо не мені казати, але Нінохара був дивним хлопцем. Хоча його оцінки на тестах зазвичай були нижче середнього, він шокував усіх, коли отримав 90% по всім предметам. Само собою зрозуміло, що його підозрювали у шахрайстві, але до другої половини другого року вчителі визнали силу його прихованих здібностей. «Яке марнотратство», сказали вони в унісон. Якби він серйозно ставився до навчання, то міг би бути першим у класі.

Нінохара, хлопець, який не мав ніякого інтересу в підвищенні своїх оцінок та показуванні своїх доблесних знань, одного разу назвав мені причину того, чому він ставиться до всього серйозно лише в рідкісних випадках.

— Я хочу, щоб вони пізнали смак ірраціональності, — низько промовив він, його голос віддавався відлунням. — Я хочу, щоб вони сповна зрозуміли, що є хтось, хто може вивчити за три дні те, на що вони витрачають місяць.

— Це має бути своєрідним просвітленням? — спитав я.

— Можна і так сказати. По суті... Одного разу жила жінка, яка вважала себе гарною, маючи середній інтелект. Одного дня вона зустріла жінку настільки неймовірно вродливу, що навіть не могла себе з нею порівняти, і була такою шокованою, що хотіла розтрощити всі дзеркала у світі. Як думаєш, що тоді зробила жінка?

— Змусила ту вродливу з’їсти отруєне яблуко.

— Ідіот, — пирхнув він. — Вочевидь вона почне більше працювати не тільки над зовнішністю, вірно? Тому що їй показали, що є конкурентка, яку їй чесно і справедливо ніколи не перемогти. Тож саме таке просвітлення я намагаюся донести до учнів.

Він був хлопцем, який міг сказати щось подібне з прямим лицем.

Шляхом виключення, Нінохара напевно той, з ким я був найближчим у середній школі. Ні йому, ні мені не було цікаво спілкуватися з доброчесними людьми, але це не означало, що ми почувалися наче вдома, будучи поруч з правопорушниками. Де б ми не були, ми почувалися незатишно, наче перебували не на своєму місці. І ось так ми часто гуляли разом.

Між нами була мовчазна угода: «Я не буду чекати чогось від тебе, тож і ти не чекай чогось від мене». Ми сформували зв’язок, який допоміг пережити дні в середній школі, повні нудьги та ірраціональності, і ми, насправді, були раді, що могли думати одне про одного, як про просто «зручних друзів».

— Вибач, що затримав, — почув я голос Нінохари, а потім побачив, як він спускається старими сталевими сходами, які пролягли вздовж будівлі. Він був вдягнений у вицвілу футболку, порвані джинси та чорні пляжні босоніжки. Підійшовши до мене, він грайливо ткнув кулаком у мої груди. — Минуло багато часу. В тебе все добре?

— В середньому, — я схопив його кулак та відкинув.

— Що з твоїм лицем? Куди ділася пляма? Тебе прооперували чи що?

— Вона сама собою зійшла. Як монгольські плями зникають, коли виростаєш.

Він склав руки і схилив голову в бік.

— Яка прикрість. Гадаю, мені подобається як було. Щось було дивовижне в тій родимій плямі.

— Дякую. Але тепер я живу нормальним шкільним життям, тож не потребую «дивовижності».

— Нормальним життям? Ти? — спитав Нінохара з підозрілим поглядом.

— Так, нормальним. Я з квітня не вдарив жодної людини і ніхто не вдарив мене. Я не пив у коморі спортзалу чи курив на аварійних сходах. Живу мирним життя старшокласника, нічого не йде наперекосяк.

Звичайно, воно було «нормальним», якщо оминути багацько обставин навколо парі. Але не було сенсу надавати детальне пояснення всього цього Нінохарі. Все закінчиться лише тим, що він подумає, що це хитромудрий жарт.

— Наш Фукамачі Йосуке насолоджується старшою школою, як звичайна людина… — Нінохара, схоже, був глибоко враженим.

— А як щодо тебе, Нінохаро? Все, як завжди?

— Як мені пояснити? — сказав він, зморщившись. — Ну, я хочу, щоб ти зрозумів, наскільки важливо те, що я скажу. Бачачи, як ти тиняєшся тут у таку годину, можу припустити, що в тебе є час?

Нінохара почав іти, не дочекавшись відповіді. Не сильно задумавшись про це, я попрямував за ним.

 

Нінохара привів мене до стоянки житлового району, оточеної високим парканом. Він не сказав, що саме це було нашим місцем призначення і, схоже, просто використав це як короткий шлях, тож я був розслаблений. Я почув низькі голоси в кутку стоянки, але те, що тут знаходяться учні так пізно вночі взагалі не було чимось незвичним у цьому містечку, тож я не приділив сьому уваги.

До того часу, як я усвідомив, ким вони є, було вже запізно.

Нінохара штовхнув мене в спину до них. Четвірка, яка сиділа навпочіпки й розмовляла, одночасно глянула на мене, злобно посміхаючись.

— Ці хлопці дуже наполягали, щоб я привів тебе сюди, — Нінохара сухо розсміявся. — Не думав, що ти з’явишся переді мною сам. Не прийшлося докладати зусиль.

Я почухав задню сторону шиї, намагаючись пригадати імена цих лиць, яких вже деякий час не бачив… Зліва направо, Інуі, Ноґіяма, Мітаке та Харуе. Це та четвірка, яка вирішила піти на роботу, та з якими я серйозно побився у день випуску.

Я знав, що вони зачаїли образу через той день. Навесні вони схоже час від часу дзвонили мені чи лежали в засідці назовні мого дому, але я весь час був госпіталізований, тож так з ними і не побачився. З тих пір минуло чотири місяці, тому я вирішив, що їхня злість мала притихнути. Але, гадаю, я недооцінив їхню глибоку образу.

Якби Нінохара теж був їхньою ціллю, то це мало б сенс, але, схоже, цього разу він був на їхньому боці. Стало цікаво, чи йому сказали, що пощадять його, якщо вдасться привести мене. Нінохара був такою людиною, який із готовністю продасть друга, щоб врятувати самого себе. Він був егоїстичним — або просто, може, таким холодним.

— Не бачили тебе від самого випуску, га? — сказав найвищий хлопець, Ноґіяма. — Схоже, ти пролежав у лікарні донедавна.

— Ага, після того, як я пішов, то у ніч випуску потрапив у нещасний випадок. Тож мав доволі довгі весняні канікули.

Ноґіяма зареготав, інша трійка підхопила. «Схоже сили в їхній четвірці ніяк не змінилися», подумав я. Як і в середній школі, Ноґіяма мав явну перевагу над іншими трьома.

— Знаєш, що станеться далі? — спитав Ноґіяма.

— Не можу сказати. Можливо ми вшестеро підемо вип’ємо, щоб відпустити минуле?

І знову Ноґіяма зареготав, а інші троє підхопили. Нінохара виглядав беземоційним, але сумніваюся, що він мав хоч найменший намір прийти мені на допомогу. Таким хлопцем він був. Я мав самостійно вирішити цю проблему.

Ноґіяма взяв у одного зі своїх посіпак металеву биту і, після декількох пробних змахів, наблизився до мене та ткнув нею мені в щелепу.

— Певно радий, що так довго відпочивав, га? Я особисто був радий почути, що ти потрапив у лікарню. Тому що якщо мої друзі щасливі, щасливий і я. Тож ось що я думаю… Як щодо того, щоб продовжити і твої літні канікули?

Ноґіяма самовдоволено посміхнувся, інша трійка зареготала.

Я переоцінив ситуацію. Один проти чотирьох. В залежності від настрою Нінохари, один проти п’яти. Один з них мав металеву биту. Я не міг навіть уявити шансу на перемогу. Напевно найкращим варіантом є проковтнути гордість та дати драпака, але вони вже стояли впритул, направляючи мене в кут стоянки.

«Мені просто треба приготуватися до найгіршого», подумав я. Чинити опір настільки довго, наскільки зможу протриматися та покластися на вдачу…

І тоді сталося це.

— Фукамачі?

Я не міг побачити її через хлопців, які стояли переді мною, але мені й не потрібно було ще якихось доказів того, хто заговорив.

Ноґіяма повільно повернувся. Я відчув, як по спині пробігли сироти.

Чіґуса, вдягнена в шкільну уніформу, тривожно дивилася на мене.

Чому Чіґуса була в такий час на вулиці? Я подумки перебрав варіанти. А потім згадав, що Чіґуса казала, що в нас на сьогодні запланована зустріч для літнього фестивалю Мінаґіси.

Як невчасно.

— Зрозуміло, — протягнув Ноґіяма, усвідомивши все. Він був достатньо розумним, щоб відразу сказати, які між нами були стосунки.

Ноґіяма подивився знову на мене і посміхнувся посмішкою, яка повністю скорчила йому лице. Наче був от настільки задоволеним тим, що скоро відбудеться.

Ситуація змінилася. Не було часу вагатися. Будь-яка дія повинна бути якомога швидкою. Допоки поява Чіґуси відволікла їх, які не були готові до такого — це був мій єдиний шанс.

І тоді, коли Ноґіяма проінструктував іншу трійку: «Гей, приволочіть її сюди», — я пішов в атаку. Очікуючи миті, коли він знову повернеться до мене, я наніс удар прямо йому в ніс. Після того, як він впав на спину, я наступив на його зап’ястя, вириваючи биту, перевернув її та з силою вдарив нею йому в сонячне сплетіння. Вже тримаючи носа обома руками та звиваючись, він не зміг дати відсіч.

Почувши голосіння Ноґіями, та трійка, які сунулися до Чіґуси, нарешті помітили метушню позаду них. Вони кинулися до мене, намагаючись стрибнути, але я тримав їх на відстані металевою битою, а потім ще раз із силою вдарив по гомілці Ноґіями. Він видав повний муки крик. Мені стало його шкода, але щоб перемогти в такій бійці «один проти багатьох», потрібно було сильно побити їхнього лідера. Створивши різницю між лідером та його посіпаками, останніх таким чином можна перетворити на глядачів. Тож я не міг проявити розсудливості.

Раптово піднявши погляд, я побачив, як Чіґуса з безвиразним обличчям застигла на місці.

— Що ти робиш? Забирайся звідси! — крикнув я, а вона кивнула, проте не здвинулася з місця. Можливо вона і хотіла, однак не могла.

Наостанок я вдарив Ноґіяму в бік, а потім кинув биту перед трійкою, яка застигла на місці через паніку. Бита видала гучний звук, коли впала на асфальт. Бачачи, що ніхто її не підіймає, я присів, зробив глибокий вдих та подивився на них зверху вниз.

— Ну що, ми закінчили на сьогодні?

Я посміхнувся, виглядаючи підлесливо, але й трохи зухвало. Звісно, це було лише блефом. Якщо вони трійкою накинуться на мене одночасно, я нічого не зможу зробити.

— Якщо ви не задоволені, то бийте мене тією битою, допоки почуватиметеся краще. Тоді зможемо назвати це нічиєю.

Трійка переглянулася між собою. Потім подивилися на скрученого Ноґіяму, що звивався від болю. Двоє з них підняли його та, кинувши на мене погляд, мовчки пішли.

В кінці-кінців залишився лише Нінохара.

— Ну, а як щодо тебе? — спитав я його, почісуючи задню частину шиї.

— Нічого, справді, — той зітнув плечима. — Мені просто сказали привести тебе сюди. Хоча, чуваче, це було те ще шоу. Мені завжди подобалася ця твоя рішучість.

Потім Нінохара глянув на Чіґусу. Вона досі стояла в тій самій позиції, коли я тоді до неї озвався. Він підійшов до неї, сказав:

— Вибач, що втягнув тебе в щось дивне, — та пішов в іншому напрямку від банди Ноґіями. Я усвідомив, що можливо причиною, чому ті троє так легко відступили, стало те, що був шанс, що Нінохара прийде мені на допомогу.

Коли той зник з поля зору, я полегшено присів на місце та закрив очі. Яка вдача. Те, що все пройшло так гладко не назвати нічим іншим, як дивом. Якщо і буде наступний раз, то все точно не закінчиться, як сьогодні.

Коли я відкрив очі, то побачив, що на мене зверху вниз дивилася Чіґуса.

В її очах не було жодної емоції. Наче вона дивилася не на мене, а крізь мене, на дизайн огорожі позаду.

— Що то були за люди? — спитала вона.

— Друзі зі середньої школи, — збрехав я.

— Кажеш, зі середньої школи. Якщо подумати, я ніколи не питала, з якої ти школи перейшов, Фукамачі…

— Зараз ти певно вже здогадалася.

Дивно, але я засміявся. Сухим сміхом.

Відчуття побиття Ноґіями все ще поколювало на подушечках пальців. Я стискав та розтискав долоні, щоб позбутися його, проте нечисте хвилювання так легко не зникло з моїх рук.

— Зі середньої школи Південної Мінаґіси. Як і кажуть чутки, те місце повне нікчем. Як я та як ті хлопці.

На якусь мить Чіґуса задумалася.

— Я час від часу чула, що учні збираються в руїнах, що стоять на околицях міста. Це були твої знайомі?

— Не просто знайомі. Я був одним із них.

— Он воно як, — сказала Чіґуса, не здивувавшись. — То ти був поганою людиною, Фукамачі.

— Ага, так все і є, — я підняв куточки губ. — Більше немає запитань?

— Правильно, — кивнула вона.

«Тепер Чіґуса теж мене ненавидить», подумав я. Я не можу з цього вибратися. Навіть якщо я зробив це для того, щоб захистити її, це все одно було нахабним актом жорстокості.

Але в якомусь сенсі це те, чого я хотів. Мені подобалася Оґіуе Чіґуса. Як мені здавалося, Чіґуса відчувала щось подібне і до мене. Таким чином я думав, що вона повинна почати мене ненавидіти.

Тридцять перше серпня — що, якщо подумати, було останнім днем літніх канікул. Якщо до того часу я не зможу завоювати серце Хаджікано, то розчинюся у піні. Якщо я, як друг, раптом зникну, Чіґуса принаймні засмутиться. Чим глибшими стануть наші стосунки, тим болючішим для неї то буде.

Тож до того як настане час, буде добре, якщо вона мене зненавидить. Якби до тридцять першого серпня Чіґуса перестала дарувати мені ласку, то, навіть якщо я перетворюся на піну, їй не буде настільки боляче. Можливо вона подумає щось на кшталт: «Я мала бути з ним трохи добрішою», проте не отримає якихось глибоких ран.

Я міркував, як мені розчарувати її. Тож, незважаючи на те, що ви думаєте про це, можна сказати, що Ноґіяма та його посіпаки зробили все за мене. Не було кращого варіанту показати свою ганьбу Чіґусі. Я довів, що Фукамачі Йосуке є людиною, яка займається сумнівними справами, яка не поскупиться на жорстокість, якщо дійде все до неї. Не сумніваюся, що Чіґуса почне зневажати мене за це. Дякувати Богу.

Я витягнув з карману сигарету та запалив її. Я довго тримав затяжку у легенях, а потім повільно видихнув.

Чіґуса спостерігала за всім, не ворухнувши і бровою.

Коли два сантиметри сигарети перетворилися на попіл, вона порушила тишу.

— Якщо подумати, то я ще не використала своє «прохання».

Я кліпнув.

— А, так, я обіцяв.

Я неправильно оцінила тебе. Будь ласка, ніколи більше не заговорюй зі мною.

«Вона точно скаже саме це», подумав я.

— Фукамачі.

Чіґуса раптом усміхнулася.

— Будь ласка, зроби з мене погану людину.

То була ніч тридцять першого липня.

З мого рота на асфальт випала сигарета, розбризкавши мініатюрний феєрверк.

---

1 — висока склянка, яку використовують для коктейлів.

2 — істота, існування якої не було підтверджено.

3 — https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0_%D1%85%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D1%8F_%D0%B2_%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D2%91%D0%B0%D0%B2%D1%96

4 — суп місо готується з бульйону даші та пасти місо; вакаме — вид ламінарії.

5 — NDA — δ-Північні акваріуми, SDA — δ-Південні акваріуми, NIA — ι-Північні акваріуми, SIA — ι-Південні акваріуми; це назви та абревіатури метеорних потоків.

6 — також називається Сльозами Сан-Лоренцо. Період його дії триває з 17 липня по 24 серпня, максимум — між 11 і 13. Погодинна ставка "Зеніт" становить 100 метеорів на годину. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B5%D1%97%D0%B4%D0%B8