Та, хто спостерігає за зорями.

Я вирішив на декілька днів, допоки не почнуться літні канікули, забути про парі та жити звичайним життям школяра. Певною мірою це було просте завдання. Мені всього-на-всього треба імітувати методи людей, які завжди ставилися до мене з огидою, але якась частина мене ніколи не переставала цього прагнути. Подібно до того, як вивчення мови, дуже відмінної від вашої рідної, змушує вас більше зрозуміти граматику власної, так і я знав про їх неписані правила куди більше, ніж власних кіл.

Я почав спілкуватися з Чіґусою, Наґахорою та їх друзями, завдяки чому в мить ока прижився в класі. А усвідомити те, що моє життя дійсно кардинально змінилося, допоміг спортивний фестиваль, який проводився якраз перед канікулами. Тоді, коли я надіслав форму на нього, я досі лежав у лікарні, а тому не знав, чи встигну виписатися до початку фестивалю — ось так я став резервним гравцем у софтбол*.

Вже у першій грі я отримав можливість зіграти. На початку четвертої, коли я став на пластину як пінч хітер**, натовп раптом почав підбадьорливо вигукувати. Я озирнувся, намагаючись зрозуміти, що сталося, перш ніж усвідомив, що їхні вигуки, вочевидь, призначалися для мене. Особливо жваво кричали деякі волейболістки — які, скоріш за все, швидко програли свою гру — в унісон вигукуючи моє ім’я, що було неймовірним. Це змусило мене з чуттям відбити свою першу подачу. Натовп заволав тільки гучніше.

Після того, як друга подача пішла в страйк, всі трохи заспокоїлися. Сильно зосередившись на страйковій зоні, я вдарив по третій подачі прямо серединою бити, через що м’яч, відскочивши, полетів у блакитне небо. Ще у середній школі я прикидався хворим, щоб раніше піти із занять на єдиний бейсбольний стадіон у місті, де з «друзями» постійно укладав парі на те чи інше. Однак я все одно подумав, що вперше в житті відчував щось подібне.

Неквапливо підходячи до зупинки на другій базі, я повернувся, щоб глянути на натовп. Я не вперше далеко відбив м’яча, проте стояв такий галас, наче я заробив вирішальні бали. Навіть дівчата, з якими я ніколи не розмовляв, махали та вигукували моє ім’я.

У цю мить навіть я з усією своєю настороженістю повинен се визнати.

Схоже, що Фукамачі Йосуке прийняли в цьому класі.

На жаль, незважаючи на усі зусилля, клас 1-3 був вибитий з усіх змагань в другому раунді, тому ніхто не зміг дістатися до завершальної церемонії. Половина з нас пішла дивитися ігри інших класів, а друга залишилася в класній кімнаті, насолоджуючись духом фестивалю та про щось теревенячи.

Я і сам ні про що конкретно розмовляв з Наґахорою, але невдовзі до нас наблизилися ті дівчата, які підбадьорювали мене під час гри. Вони штовхали одна одну, а потім майже одночасно засипали мене різноманітними питаннями. «Де ти живеш? У тебе є брати чи сестри? Чому ти пролежав у лікарні цілих три місяці? Ти встигаєш за класом? У якому ти клубі? В тебе є дівчина?» І так далі. Я не був впевнений, як на все це відповідати, тому після кожного шукав допомоги у Наґахори, але той тільки заперечував.

— Вони питають тебе, Фукамачі!

Коли вони пішли, Чіґуса, яка стояла неподалеку, підійшла та присіла поруч зі мною, почавши задавати ті ж самі питання, що і дівчата раніше. Чим змусила мене слово в слово повторювати відповіді, які я давав декілька хвилин тому. Коли Чіґуса встала зі стільця, до неї звернувся Наґахора.

— І що ти хочеш цим досягнути, міс Мінаґісо?

На що вона незрозуміло відповіла:

— Хтозна. Можливо я просто хотіла перевірити, чи почую ті ж самі відповіді, якщо поставлю ті ж самі запитання.

І ось так я наздоганяв час, який пропустив під час своєї трьохмісячної відсутності. Я пообіцяв Чіґусі супроводити її на репетицію для літнього фестивалю Мінаґіси, а також запланував з Наґахорою та його друзями піти на пляж. Хоча все одно було таке відчуття, наче я планую літні канікули для когось іншого. Хаджікано не приходила до школи, а її місце спереду справа продовжувало пустувати, проте я насильно змусив себе не звертати уваги на все, що її нагадувало. На щастя, Касаі більше ніколи не викликав мене для повторної бесіди, а я не чув дзвону громадських телефонів.

Вісімнадцятого липня відбулася церемонія закриття і настали літні канікули. Я практично сяяв. Я встиг до канікул зробити все, що мав зробити. Важко сказати, що все пройшло ідеально, проте для мене це було неперевершеним досягненням.

Однак у глибині душі я насміхався над тим, як надзвичайно все обернулося. Забудьте про особистість, забудьте про здібності, забудьте про те, що не було ніяких значних змін з тих пір, як мені було чотирнадцять — той факт, що я зміг отримати все це саме тоді, коли щезла моя родима пляма, може змусити вас задуматися, що зовнішність дійсно є усім для людей. Але якщо подивитеся з іншої точки зору, то ви також можете вважати, що я просто в період свого старанного навчання у лікарні несвідомо покращив свій характер, або що я просто мав спільні риси з учнями у цій старшій школі. Я дійшов висновку: якщо навіть моя родима пляма вернеться, то ще не буде пізно зупинити трагічні зміни.

***

У перші два дні літніх канікул я скористався можливістю насолодитися часом наодинці. Для музиканта час, коли він слухає і не слухає музику, має рівноцінне значення; для мене проведення часу наодинці так само важливе, як і проведення його з іншими, якщо навіть не більше. Я вирішив, що скористаюся цими двома днями, щоб виплекати здорову тугу до інших людей.

Рано-вранці я сів на потяг, не збираючись виходити на якійсь конкретній станції; я просто крізь вікно спостерігав за краєвидами, що летіли повз. На кожній зупинці пасажирів все меншало, серед них ставало більше старших людей, а тон розмов, що долинали до мене, ставав все менш повсякденним. Зрештою у вагоні залишилися лише я та ще двоє старців, які говорили про щось зовсім мені незрозуміле. Коли на наступній станції вони зійшли, я вирішив наслідувати їх приклад.

Подивившись на табличку станції, я зрозумів, що опинився у місті з гарячими джерелами. Обрати було з чого, оскільки їх тут було багато, але я вирішив піти до найменшого та найдешевшого. У фойє знаходився лише єдиний автомат з грою «підйомний кран», який не був увімкнений, та невеличкий магазин-стенд. У маленькому відкритому джерелі нікого не спостерігалося, тому я спокійно відпочивав там з годину. Птахи, цикади, вода, небо, хмари; і більше нічого.

Два дні пройшли в мить ока. На день опісля був запланований похід на пляж з Наґахорою, що було одним з того, на що я з нетерпінням чекав під час канікул. Давним-давно я майже щодня ходив на пляж, проте ніколи не збирався там з купою друзів, щоб поплавати та пограти. А тижнем пізніше була репетиція Чіґуси для літнього фестивалю. Окрім цього якихось планів я не мав, проте лише від цих двох подій я приходив у захват, якого не відчував від останніх трьох літ, навіть якщо об’єднати все, що під час них відбувалося.

Гадаю, я дуже захопився.

Коли тієї ночі вдома задзвонив телефон, перед очима відразу постало обличчя Чіґуси. У день церемонії закриття, коли ми вже йшли, вона прошепотіла мені на вухо якісь цифри — то був номер її домашнього телефону.

— Ніколи не знаєш, коли намітяться якісь плани, тож…

А потім вона запитала за мій номер. Таким чином, я сподівався, що в кінці-кінців вона мені подзвонить.

Повністю розслабившись, я відчув, що мене наче вдарили тупим предметом по потилиці, коли я почув голос тієї жінки по той бік слухавки. Для старого мене це був би неймовірний провал. Я намагався налаштовувати себе, очікуючи нападу з-за будь-якого кута в будь-який час, але спокій останніх пару тижнів дійсно мене розслабив.

— Пробачте, що не дзвонила, — сказала жінка чистим голосом, яким зазвичай розмовляли в коллцентрах, тож якби я не знав її, то міг навіть спутати. — Ви розчаровані, що це дзвінок не від дівчини з вашого класу?

— Ні, я думав, що рано чи пізно ви подзвоните, — зблефував я.

— Он воно як, — вона гмикнула. — Як справи? З Хаджікано все добре йде?

— Ви питаєте це, повністю знаючи, що відбувається, вірно?

— Я б хотіла дізнатися все з вашої точки зору.

Я міцніше стиснув слухавку.

— Вона така ж, як і у вас. Немає жодного шансу, що я сподобаюся Хаджікано. Це нарешті дійшло і до такого тугодума, як я. Ви запропонували мені це парі, знаючи з самого початку, що в мене немає шансу на перемогу.

— Як обурливо. Я лише хотіла зробити його якомога справедливішим.

— Виправдовуйтеся, як хочете. До речі, я не відступлю. Можливо шансу і не маю, проте не збираюся так легко визнавати програш. Я збираюся винести максимальну користь під час тривалості цього парі.

— Так, я знаю. Ви маєте право самі обирати на власний розсуд, як проводити час до закінчення парі, — жінка ніяким чином не виказала, що її те заділо. — Створити найкращі спогади, поки можете, це гарний вибір.

Щось у її формульовані збентежило мене. Але перш ніж я зміг зрозуміти, що саме, вона перервала мої роздуми.

— Між іншим… Мені справді шкода, проте я забула пояснити одну річ.

— Вже дві, — поправив я. — Ви забули про багато дещо. Серйозно, і це ви кличете справедливим?

Жінка спокійно продовжила.

— Потребується передплата.

— Передплата?

— Думайте про це як про гру в покер, — запропонувала вона. — Я вже пояснила вам, що ви отримаєте, якщо виграєте парі. Однак мені треба ще пояснити вам, що ви втратите, якщо програєте. Я видалила вашу родиму пляму не для доброї справи. Я доклала цього зусилля, поставивши «ставку», якщо асоціювати з покером. І, правду кажучи, я вже зняла з вас плату за участь.

— Не пам’ятаю такого, — я похитав головою. — Що ви взяли від мене?

— Вашу душу. Лише малу частку.

Знадобилася мить, щоб усвідомити цю неочікувану відповідь.

Мою душу?

А жінка продовжила, наче розкладала по полицях все зростаючу інформацію.

— Якщо бути ще точнішою, те, що я взяла, є лише передплатою, воно незалежне від ставок, які я підвищила. Зараз всі фішки вже виставлені. Однак, якщо ви програєте парі, я заберу все без залишку.

— І що станеться, якщо ви так зробите?

— Ви знайомі з «Русалочкою» Ганса Крістіана Андерсена, вірно?

— «Русалочка»…

Навіть питати не потрібно: «І як це пов’язано з покаранням?»

Я народився у місті, яке сильно знається на русалках, тому миттєво зрозумів її намір.

Русалочка може і набула людської подоби, проте не змогла вийти за принца. А в кінці?..

Вона перетворилася на піну та щезла.

— Бажаю вдачі.

Дзвінок, як і завжди, різко перервався.

А я нарешті усвідомив, у що втрапив.

 

У ту мить я зрозумів, що мої пріоритети змінилися.

Буду правдивим. Незважаючи на усвідомлення, що мені прийдеться ще раз зіткнутися з Хаджікано, першою думкою було: «Чудово — тільки я намагався зблизитися з Наґахорою та Чіґусою, як трапляється це».

Так, у цю мить я почав бачити у Хаджікано, своїй початковій меті, обтяження. Чесно кажучи я не хотів більше нею перейматися. Чесно, мені просто все це набридло.

Що мені подобалося в Хаджікано? Можливо я б закохався у будь-яку, хто була зі мною доброю. Зрештою, хіба я вже не починаю поступово захоплюватися й Оґіуе Чіґусою? Хіба я не відчував, що якби мав час спокійно поговорити з Хаджікано, то краще б провів його з Наґахорою та його друзями?

…для самовиправдання, те, що люди вперше в житті так балували мене, просто вибило мене з колії та змусило забути про важливість усього. Це була помилкова думка, настільки ж дурна, як відрізати собі руку, щоб позбутися болю на кінчику пальця. Насправді, причина, по якій я бажав стати кращою людиною, полягала в тому, що я хотів бути тим, кого б Хаджікано вважала гідного її рівня. І в якусь мить кроки перетворилися на ціль. Я більше не бачив того, що було для мене найважливішим.

Однак у стані розгубленості мої ноги самі принесли мене до будинку Хаджікано. Це правда, що я хотів поглибити зв’язок між мною та Наґахорою, а також іншими. Але це ніяк мені не допоможе, якщо я буду мертвим. Я не мав вибору. Не було іншого способу врятувати себе, окрім як заслужити любов Хаджікано.

Була восьма вечора. Коли я перетнув міст, по коліям повз проїхав потяг з двома вагонами. Коли він поїхав собі далі, настала коротка тиша, проте коли я вже звик до неї, то поступово почав знову чути дзижчання комах.

Я не мав ніякого плану, який хоча б віддалено нагадував план. Мені здавалося неможливим, щоб хтось міг розбурхати*** Хаджікано з того стану, в якому вона є зараз. Вона повністю замкнулася в собі. Ховалася у своєму панцирі, відмовлялася від усього спілкування. Доведена життям до такого відчаю, що це змусило її накинути собі на шию петлю. Що міг хтось на кшталт мене сказати такій, як вона?

Окрім того, важливо було не те, що сказати — а хто це скаже. Тому що це був не хтось інший, а Хаджікано, яка тоді в початковій школі втішила мене, сказавши: «Я думаю, що твоя родима пляма чудесна, Фукамачі». Навіть якби хтось інший сказав те саме, то напевно ці слова б пролунали лише як дешева втіха. Почути це від Хаджікано, якій не потрібно було вимагати прихильності чи дружити з кимось, змусило відчути щирість у тих словах. У цьому світі принаймні є одна людина, яка не жаліє мене за родиму пляму — вона дозволила мені повірити в це.

Чи міг я зробити те саме? Сказати: «Я думаю, що твоя родима пляма чудесна, Хаджікано» — ну, сумніваюся, що міг очікувати якихось пристойних результатів. І перед цим — чи я справді щиро вважав її родиму пляму чудесною? Той факт, що коли я побачив тієї ночі її лице під місячним сяйвом, я застиг від відчуття, що щось дорогоцінне було заплямовано — незаперечний. Більш важливо, хіба я не почувався безмежно щасливим, що моя власна пляма щезла? Я вперше крокував до повноцінного життя, оскільки та зникла… Як я можу таке сказати Хаджікано?

Куди не глянь, одні глухі кути. Поки я йшов до будинку Хаджікано, то відчував, наче приймаю за чисту монету підтекст про смерть. Навіть якщо вдасться з нею зустрітися, то я точно лише знову підтверджу те, як сильно вона мене ненавидить. Мої спогади, заплямовані розчаруванням, нагадували, що дівчина, яку я обожнював, назавжди зникла для мене.

Ноги наче налилися свинцем, кожен наступний крок ставав коротшим. Однак неважливо, як довго я йшов, як багато часу це зайняло, я зрештою досяг місця призначення. Стоячи перед вхідними дверима Хаджікано, я подзвонив у них, відчуваючи розпач. Якщо відповідять її батьки, то яку відмовку придумати? Якщо вони, навіть не знявши ланцюг з дверей, скажуть: «Більше не приходь сюди» — що тоді мені робити? Я не мав якихось стратегій на такі випадки. «Просто покінчимо з цим», подумав я.

Тією, хто відчинила двері, була сестра Хаджікано, Ая.

— О, це ти, — схоже, вона мене згадала. — Для чого ти прийшов у таку годину?

— Я знову прийшов поговорити з Юі.

— Хіба я не казала тобі більше її не турбувати?

— Пані Аю, — я вирішив не гаяти часу і відразу розіграти козирну карту. — Ви знали, що Юі одного разу намагалася вчинити самогубство?

Вираз обличчя Аї не змінився. Проте це, насправді, вказувало на її занепокоєння.

— Так, я знаю. Але що з того?

Завівши руки за спину, вона зачинила двері, пошарила в правому кармані, а потім в іншому, відшукуючи пом’яту пачку сигарет. Вона почала курити; віддало сильним запахом перцевої м’яти.

— Якщо чесно, мені все одно, якщо вона не ходить до школи чи намагається себе вбити. Якщо не хоче йти, добре, хай не йде. Якщо хоче померти, то вперед.

— Ви ж насправді так не думаєте?..

— О, гадаю, я думаю так на повному серйозі. Фукамачі Йосуке, вірно? Тобі бувало мати справу з сестрою чи братом, які надто чудові?

— Ні, — я похитав головою.

— Коли твоя сестра така, чесно, хочеться померти. Я чула, як люди за спиною казали, типу: «чому старша така посередня, коли молодша настільки гарна?» — мільйон разів. «Сестри? Хах, ви зовсім не похожі», посміхалися вони — і подібне бувало нерідко. Всі родичі підлабузнювалися до неї, а на мене не звертали жодної уваги. Але з часом я перестала хвилюватися про те, що думають інші… Тепер я можу просто сказати: «Думайте, що хочете».

Дивлячись кудись у далечінь, Ая випустила пару диму.

— Проте проблема оцього порівнювання свого життя до її залишалася. Поки я відчайдушно намагалася завоювати бодай одного хлопця, вона окружала себе десятьма. Коли я думала, що гарний хлопець хоче поговорити зі мною, другим же реченням він казав: «Познайом мене зі своєю сестрою». Я зі шкіри геть лізла, навчаючись, щоб потрапити до тієї старшої школи, яку вона вважає підстрахуванням. Що думаєш про це? Навіть якщо вона не має ніяких злісних намірів, хіба не природно бажати, щоб вона зникла?

— Але навіть так… — я наважився втрутитися. — Вам справді було б все одно, якби ваша власна сестра вбила себе?

— Так, було б. Не сумніваюся, що відчую полегшення, — відповіла вона, не вагаючись. — Тож, отак все. Вибач, що подолав такий шлях — але можеш піти?

Потушивши сигарету, Ая мовчки повернулася до мене спиною та потягнулася до дверей.

А потім повернулася та спитала:

— Насамперед, що ти взагалі можеш зробити? Останнього разу ти нічого не зміг. Ти просто знову заплутаєш її почуття та підеш. Якщо те не навчило тебе здатися, тоді цього разу ти мусиш мати якийсь таємний план, га?

Бачачи, що я не відповідаю, Ая пирхнула та грюкнула дверима прямо перед моїм лицем.

Притулившись до кам’яної стіни, я підняв погляд у нічне липневе небо. Хоч поруч і сяяли дорожні ліхтарі, я все одно зміг розпізнати декілька десятків зірок. З дому через вулицю бурмотів телевізор. Звідкись ще пахло киплячим карі.

Я вигнув тіло, щоб подивитися на вікна другого поверху. Світло в кімнаті Хаджікано було вимкнене. Напевно вже заснула… Чи може споглядала небо зі своєї темної кімнати? Так звучало більш правдоподібно. Я не мав для того підстав, але так подумав.

Енергія покинула моє тіло. Я відчував, що більше не можу так стояти. Коли я закрив очі та прислухався до комах, затишна втома притулила мене в свої обійми.

Поки я дрімав, перед очима проносилися спогади тижневої давнини. Непроглядно темна кімната, промінь світла пробивається крізь двері, Хаджікано погладжує мою щоку, її обличчя осяяло світло крізь фіранки, вона сидить на підлозі та плаче, там, де вона мене подряпала, виступила кров…

Тут я зупинився та перемотав спогад на декілька секунд.

Щось турбувало мене.

Щось незначне. Як інструмент, трохи не налаштований звук якого почути доволі складно в цілому оркестрі, тільки якщо не маєте гострого слуху.

Я прислухався, щоб відшукати його.

Чи відрізнялася вона лише цією родимою плямою? Чи було щось ще дивне? Скільки часу ти провів у початковій школі, кидаючи крадькома погляди на її лице? Порівняй той спогад, що випалений у твоєму мозку, та її нинішню зовнішність — чи була якась зміна, яку не пояснити лише тим, що вона виросла?

У мить, коли я кинув порівнювати, я ледве не закричав.

В неї під оком була родимка.

Я читав багато праць про дерматологію, тож знав, що пізня поява родимок не є чимось рідкісним. Проте я не міг просто відкинути той факт, що її родимка з’явилася саме під оком — це не просто співпадіння. Зрештою, був час, коли так звана «плачуча родимка» мала особливе значення для Хаджікано та мене.

Я пригадав розмову з нею чотирьохлітньої давності.

— Яка жахлива рана, — мовила Хаджікано, дивлячись на моє подряпане коліно. То не було перебільшенням; рана дійсно була жахлива. Я вв’язався в бійку з деякими школярами середніх класів, які глузували з моєї родимої плями, і вони повалили мене на землю.

— Не боляче?

— Ні, боляче.

— Тоді тобі слід виглядати так, наче тобі боляче.

— Звісно, якщо це допоможе рані загоїтися швидше…

Хаджікано присіла та вп’ялася поглядом у моє коліно. Вона не торкалася його, проте я почував, як те місце наче щось лоскотало і сказав:

— Не дивись так на нього.

Вона встала та подивилася мені в очі.

— Йосуке, навіть коли трапляється щось погане, це ніколи не відображається на твоєму обличчі.

— Це настільки погано?

— Це не добре, — вона випрямилася, ніжно погладжуючи моє лице. — Якщо зробиш із цього звичку, тоді, коли в тебе справді будуть тяжкі часи, певно не зможеш попрохати про допомогу.

— Все добре.

— Ні, це погано, — вона похитала головою та поклала руки на мої плечі. — Добре, як щодо цього? Коли ти справді опинишся в халепі, Йосуке, але зрозумієш, що не зможеш попросити про допомогу, то подай мені натомість знак.

— Знак?

Хаджікано витягнула зі свого пеналу маркер, сказала:

— Не рухайся, — та поставила чорну цятку в мене під оком.

— Що це? — спитав я.

— Плачуча родимка, — Хаджікано прибрала маркер. — Коли захочеш отримати допомогу, намалюй у себе під оком родимку. Якщо я її побачу, тобі не прийдеться навіть нічого казати, я допоможу.

— Зрозуміло. Тож це знак страждання, — я ніяково усміхнувся, почісуючи шкіру під оком.

У той час я думав, що то просто жарт. Тема плачучих родимок більше ніколи не підіймалася між нами знову, а я ніколи не використав її як знак. Тож я повністю забув, що таке навіть було.

Звісно, можливо, що родимка Хаджікано не була намальованою, а справжньою, що з’явилася з роками. Можливо я просто здійснюю велику помилку, а вона не пам’ятає цей дурний жарт чотирьохлітньої давності.

Але наразі все добре. Якщо це помилка, тоді цього достатньо. Свідомо чи ні, Хаджікано шукала допомоги. Через знак, який зрозуміти міг тільки я. Методом, який ми придумали, коли ще були близькі. Прямо зараз я мав волю упевнити себе в цьому.

Відчай, який я відчував раніше, зник. Натомість я відчув, що можу спробувати протриматися ще трохи довше.

 

Наступного ранку Ая розбудила мене трясінням.

— Тільки не кажи, що залишився тут на всю ніч? — здивовано спитала вона.

— Схоже, що залишився.

— Ти ідіот?

— Схоже, що так.

Всі суглоби кричали від болю, який приніс сон на землі, але я на диво почувався добре. Я встав та потягнувся. Прикривши очі, я почув, як ранковий вітер шелестить листям дерев, як співають птахи. Напевно зараз десь шоста ранку. Повітря досі насичене сильною вологістю; його легке тепло приємним дотиком відчувалося на шкірі.

— Я чекав на вас. Я зрозумів, що щоб наблизитися до Юі, то швидше за все я зможу це зробити, переконавши вас, пані Аю.

— Досі не здався? — вона насупила брови.

— Вірно. Бачите, Юі потребує мене.

— Хмпф. Ну, хіба не добре, — вона схопила мене за плече та відштовхнула в сторону. — Побачимося, я спішу.

— Гарного вам дня. Я буду чекати тут на ваше повернення.

Ая подивилася на мене так, наче хотіла сказати: «Ем, знаєш…», проте побачивши, що я не відвів погляду, проковтнула ці слова.

Через якийсь час вона зітхнула, поступаючись.

— Я досі не можу нормально спати вночі, — мовила Ая, вказуючи на мішки під очима. — І чому це? Тому що кожної ночі о другій годині біля задніх дверей хтось вічно шарудить. Схоже, що вона кожної ночі вислизає з дому та кудись направляється.

— Другої? Другої ночі?

— Ага. Поняття не маю, куди вона йде, і не зацікавлена дізнатися. Але ти якось її розумієш; можливо, якщо дізнаєшся, куди вона ходить, то отримаєш якусь підказку.

Сказавши все це, вона зрушила з місця, а я схилив голову.

— Красно дякую, пані Аю.

— Ти справжній ідіот. Ти завжди можеш знайти собі іншу дівчину, — вона поклала руку на мою голову та скуйовдила волосся. — Побачимося, Йоччян.

Коли Ая пішла — її темне каштанове волосся розвивалося на вітру — я широко позіхнув. Ні, я навіть не міг тут чекати до двох ночі. Я вирішив повернутися додому та поспати.

Я попрямував додому, дихаючи ранковим повітрям та потягуючись. Повз мене пробігали діти, у яких на шиях висіли картки з відмітками. У канаві тихо коливалися водяні рослини. На місцевих гучномовцях програвалися об’яви, проте вони настільки шуміли, що неможливо було розібрати і слова. Вони такими завжди були. Навіть якщо настане останній день Землі, по гучномовцях оголосять про це з таким самим старим бурмотінням, яке ніхто не може розібрати.

Вдома мати снідала одна. Батько вже пішов на роботу.

— Де ти був? — запитала мати, тож я збрехав.

— На прогулянці. Я чомусь рано прокинувся, — схоже, вона повірила.

Запхнувши у себе хоча б трохи їжі, я прийняв душ, вдягнувся у свіжий одяг та проспав десь п’ять годин.

Прокинувшись в обід, я подзвонив Наґахорі.

— Я знаю, що ми пізніше збиралися йти на пляж, проте в мене виникли інші плани, пробач. Сподіваюся, що ви уп’ятьох повеселитися.

— Дуже прикро, ми всі з нетерпінням цього чекали, — він не роздратувався таким раптовим змінами, а легко їх прийняв. — Все добре, якщо приєднаєшся пізніше, тож дай нам знати, якщо прийдеш.

— Звісно. Вибач, що сказав у останню хвилину.

Я поклав слухавку, потім сів за стіл та розпочав виконувати домашнє завдання на літо. Навіть якщо кінець наших життів не за горами, тільки якщо це не щось конкретне, ми просто не можемо покинути робити свої щоденні обов’язки. Це так абсурдно, справді.

Коли сонце сіло, я пішов до вітальні, щоб повечеряти, сів напроти матері та почав їсти якісобу****, в якій було надто багато капусти, через що втратився будь-який смак. По телевізору йшла бейсбольна гра, але ні мати, ні я не вболівали за жодну з команд. Тому, якщо команда, що вийшла на поле, не показувала добру гру, ми просто вболівали за ту, яка відбивала м’яча.

— От люди мають улюблені команди, цікаво, що змушує їх якусь полюбити? — розмірковувала мати, наливаючи алкоголь у чашку. — Не через те, що вони когось з тієї команди знають, вірно?

— Зазвичай тому, що команда місцева, або у ній є їхній улюблений гравець, або це перша команда, яку вони побачили, або тому, що вона просто гарна, або можливо навіть тому, що вона погана. Гадаю, тому є багато причин.

— Ага! Як цікаво, — схоже, моя відповідь вразила її. — Це майже звучить як причини для закоханості. Тому що її дім поруч, вона має риси, які подобаються, вона перша дівчина, яку коли-небудь бачив, на неї можна покластися чи розумієш, що її не можна залишати саму…

— Не зрозумів взагалі оце «перша дівчина, яку коли-небудь бачив».

— Оу? Гадаю, воно добре підходить, — вона гордо наполягла. — Я маю на увазі, що в ту мить, як ти зустрічаєш її, то відчуваєш, що вона перша дівчина, яку ти коли-небудь бачив у своєму житті. Наче тебе вдарила блискавка, твоя кров закипає, серце б’ється так швидко, що не здається власним, у горлі пересохло… І саме тоді розумієш, що закоханий.

Я криво всміхнувся.

— Це не те, що кажуть, п’ючи пиво з чашки.

— Але хіба не вважаєш це більш переконливим? Від мене це звучить принаймні більш щиро, ніж від замріяної старшокласниці у шикарному кафе.

Коли ми закінчили вечеряти, а я помив посуд, то досі мав у запасі п’ять годин. Я пішов до кімнати, зробив легке силове тренування, поставив будильник на північ, вимкнув світло та заснув на своєму футоні.

І ось настав час. Щоб легше було слідувати за нею хвостом, я надягнув чорну сорочку, темні джинси та міцно зав’язав шнурки на доволі поношених кросівках. Щоб ще більше себе замаскувати, я надягнув чорні окуляри. Лінзи були вкриті пилом, тож прийшлося неодноразово подути на них та протерти. Я купив їх ще у середній школі, сподіваючись прикрити свою родиму пляму, але вдягнувши їх, зрозумів, що прорахувався. Синювато-чорна пляма змішалася з кольором окуляр, тож виглядало так, наче вона розповзлася ще далі по лицю; коли я зрозумів це, то окуляри заслужили постійне місце на моєму столі. На щастя, з тих пір мій зір не сильно змінився, тож я добре бачив у цих лінзах.

Я дістався до будинку Хаджікано навіть менше ніж за дванадцять хвилин. Навколо її дому стояла кам’яна стіна, яка мала головні ворота не тільки на півдні, але й невеличкі на сході — я подумав, що саме через них Хаджікано йшла, коли виходила з задніх дверей. Я наважився сховатися не зовні воріт, а всередині. Таким чином на мене не буде потрапляти світло вуличних ліхтарів, а ще, здається, буде легше приховатися в кущах.

Час минав повільно. Стояла така душна ніч, що навіть завмерши у тінях, я відчував, як з мене ллється піт. А ще, поки я чекав на Хаджікано, мене покусала купа москітів. Лише на одних ногах було принаймні десять укусів. На додачу до цього поруч цвіркуни видавали скрегочучий звук. Було незручно, проте я не міг ворушитися; це єдине місце, на якому Хаджікано мене не побачить, коли вийде із задніх дверей. Я не знав, коли вона з’явиться, тож не міг і закурити. «Треба було побризкатися від комах», нарікав я.

Як і сказала Ая, Хаджікано з’явилася о другій ночі. Вона безшумно відкрила двері та вийшла, виглядаючи як сомнамбула. На ній була знайома піжамна футболка на лямках, мила міні-юбка та босоніжки на плоскій підошві, які виглядали незручними. Якщо ви збираєтеся йти кудись далеко в літню ніч, то не вдяглися б так. Тому, певно, вона направляється в якесь близьке місце.

Слідувати хвостом за Хаджікано було просто. Люди не оглядаються назад чи не починають різко йти швидше, тільки якщо не впевнені, що за ними хтось слідкує. Тому було достатньо лише тримати певну дистанцію та крокувати тихо; навіть не потрібно ховатися.

Коли я нарешті зміг здогадатися, куди вона прямує, то не зміг не відчути, що все видавалося якимось доленосним. Спустившись стежкою вздовж рисових полів і пройшовши кілька тунелів, вона зійшла зі стежки й почала спускатися схилом. А далі був лише ліс.

Звичайна людина б вже рознервувалася. Але мені був знайомий цей шлях.

Пройти повз дерева, за якими починалася дорога, яку закинули роки тому. Попрямувати по доріжці з ґрунту та опалого листя, щоб вийти до червоного мосту над річкою. Але хтось завагається, не впевнений, що це можна назвати мостом. Він природнім чином весь заіржавів через те, що за ним декілька років не доглядали, а більше половини дерев’яних дошок згнили. Залишився лише металевий каркас товщиною близько п’ятнадцяти сантиметрів та огорожі, проте навіть вони були в такому стані, що я очікував, що вони в будь-яку мить зруйнуються.

Хаджікано без якихось проблем перетнула міст.

За ним починалося місце, куди вона прямувала. Руїни червоної кімнати, про які я колись розповів Наґахорі та його друзям.

Формально будинок називався готелем Масукава. Хоч зараз він вкритий увесь лозою та є занепалим, колись цей готель процвітав, проте його закрили, коли гість, який курив у ліжку, розпочав пожежу, що вбила багатьох людей — так кажуть за чутками, які кожен учень в місті Мінаґіса чув принаймні раз. Однак ці нісенітниці придумали учні, яким стало нудно, а насправді, коли бізнес почав занепадати, власник просто втік однієї ночі. Якийсь час у тому місці збиралися учні-правопорушники, тому всі вікна були побиті, підлога вкрита сміттям, всюди намальовані графіті. Але з часом будівля почала занепадати, підлога руйнуватися, а стеля кришитися, тому навіть такі учні більше туди не приходили.

Хаджікано спокійно увійшла в ці руїни лише з ліхтариком. Помилки немає: вона вже звикла тут ходити. Будівля виглядала навіть гіршою, ніж в останній раз, як я сюди приходив; коридори ще були в порядку, проте кімнати мали повно дир. Вона пішла прямо до сходів, піднялася на другий поверх, потім на третій. Перед сходами на четвертий висів ланцюг, на якому хиталася табличка «для персоналу»; вона переступила його та попрямувала ще далі.

Даху вдалося зберегти свій вигляд з того часу, коли готель ще функціонував, що різко контрастувало з номерами з облупленими стелями, зламаними ліжками та іншими меблями, пошарпаними килимками, які явно не підлягали ремонту. Тільки якщо вона не збиралася зістрибнути з цього даху, то це саме те місце, куди вона прямувала.

На даху по центру був розташований стілець. Стілець знайомий, з підлокітниками. Можливо хтось приніс його сюди з «червоної кімнати». Хаджікано сіла в нього, поклала руки на підлокітники, витягнула ноги та розслабилася.

Це було її особливе місце для спостереження.

Дивна сцена, але водночас вона якось дарувала відчуття ностальгії. Дівчина, вдягнута в піжаму, сидить на єдиному зручному стільці, що стоїть посеред похмурого даху, та дивиться на зорі. Все виглядало таким незвичним, але химерно гармонізувало між собою. Від нестачі зв’язності все відчувалося сном. Так, напевно саме так себе почуваєш, коли блукаєш у чиємусь сні.

Якщо проігнорувати різні небезпеки, то це було ідеальним місцем, щоб споглядати за зорями. Ні дерева, ні лінії електропередач не загороджують огляд, немає і шансу, що випадкове світло засліпить їх. Коли я попрямував за нею та підняв погляд у небо, то побачив сотні зірок. Я навіть і тридцяти хвилин не пройшов від жилого району — невже їхній вигляд тут настільки відрізнявся? Чи можливо, поки я йшов у темряві, мої очі звикли бачити навіть найкрихітніше світло, яке я не міг помітити раніше.

Я спостерігав за діями Хаджікано, стоячи за стовпом. Вона сиділа на стільці, не ворушачись. За той час, що минув, я зміг би викурити п’ять сигарет.

А потім я почув пісню.

Спочатку пісня лунала надто скромно. Голос був тихим та слабким. Але поступово дівчина співала все гучніше, все чистіше. Мелодія пісні була меланхолічною, проте з дещицею тепла.

Пісня русалоньки. В Мінаґісі не було такої людини, яка б її не знала.

Я слухав пісню Хаджікано. Її чистий голос віддався відлунням, в яке вплітався шум дерев та комах, а потім воно розчинялося в теплому літньому повітрі.

«Я збережу цю ніч у таємниці», подумав я. Так, я мав обов’язок дати принаймні Аї знати, куди її сестра ходить кожну ніч і що там робить, проте я не хотів від цього відмовлятися.

Все добре, якщо я єдиний знаю цю чарівну таємницю.

Після того, як Хаджікано піднялася на дах, минула година. Вона повільно встала. Але я вже не слідував за нею. Я був упевнений, що вона попрямує прямо додому, не йдучи якимось обхідними шляхами.

Коли вона пішла, а я залишився наодинці, я присів на зручний стілець, в якому донедавна сиділа дівчина, та підняв очі на зорі. Я досі відчував її тепло, що тут збереглося.

 

Наступної ночі, і ночі опісля, Хаджікано полишала дім майже в один і той самий час, щоб піти помилуватися зорями. Впродовж дня я ходив оглядати руїни, щоб упевнитися, що вона не зможе десь поранитися; я тупотів по слабким підлогам, щоб вона змогла побачити видимі діри, підмітав осколки скла та інші гострі предмети на її звичайному шляху до даху.

У кімнатах лежали всі можливі речі. Пляшки, всередині яких досі знаходилися якісь напої, розбитий посуд, розірвані фіранки, заплямовані футони, зламані вентилятори, телевізори з дірками в екранах, мотузки для чогось, купа журналів для дорослих, порізані парасольки. Я очікував, що тут всюди розведуться комахи та пацюки, проте, на диво, я не побачив навіть єдиного павука. Можливо навіть комахи не наближаються до дійсно мертвого місця.

 

У той час у мене не було причини цього знати, проте літо 1994 року було надзвичайно важливим для астрономів. Двадцять четвертого березня 1993 року три дослідники в Паломарській обсерваторії в Сан-Діеґо, Каліфорнії — Юджін Шумейкер, його дружина Керолін Шумейкер та Давід Леві — виявили подовжену комету в сузір’ї Діви. Комету назвали «Шумейкер-Леві 9» (ШЛ9) за прізвищами їх трьох.

Було виявлено, що комету фіксували близько Юпітера у 1960-х, а в 1992 вона розпалася на двадцять пов’язаних частин. В 1994, з шістнадцятого по двадцять друге липня, ці частини посипалися на південну сторону Юпітера. Через декілька місяців можна було помітити навіть за допомогою маленького телескопу синці, що залишили ці частини на поверхні планети. Це була величезна, історична подія в галузі астрономії, її багато освітлювали по телевізору та газетах, але ні Хаджікано, ні я не цікавилися новинами, тож ми навіть не припускали, що подібне сталося.

Поява цієї комети позбавила радості астрономів-любителів. Зіткнення ШЛ9 з Юпітером, схоже, довело, що зіткнення комети з Землею, яке раніше розглядалося лише як малоймовірне, є цілком вірогідним. Це призвело до того, що експерти в цій галузі стали дуже уважно приглядатися до об’єктів, що знаходилися коло Землі, а це ускладнило любителям задачу виявити першими комету.

Але припускаю, що Хаджікано знала щось про цю історію, що відбувалася серед зірок, на які вона дивилася. Хоча все ще сумніваюся, що вона якось про це міркувала. Вона не виказувала жодного інтересу до астрономії, чи спостереження, чи фотографії. Їй просто подобалося дивитися на небо та розсіяно оглядати зірки, назви яких вона не знала.

В іншу ніч вона знову дивилася на зорі на даху зруйнованого готелю, слухаючи їхні голоси. Я спостерігав за нею з тіней. Я знав, що це не змінить якось ситуацію мені на користь, відчуваючи, як все ближче наближається строк парі, але я просто не міг змусити себе заговорити. Я б не посмів порушувати її таємниче щастя.

І ось так, день за днем, продовжувалися літні канікули.

---

*різновид бейсболу, в який грають більшим за розміром м'ячем, ніж у бейсболі.

**гравець, який замінив бетера (гравець нападу з битою).

***пробуджувати, спонукати кого-небудь до дії.

****смажена локшина; для приготування якісоби локшину обсмажують в соусі разом з дрібними шматочками свинини, капусти або моркви.