Я вирішив на декілька днів, допоки не почнуться літні канікули, забути про парі та жити звичайним життям школяра. Певною мірою це було просте завдання. Мені всього-на-всього треба імітувати методи людей, які завжди ставилися до мене з огидою, але якась частина мене ніколи не переставала цього прагнути. Подібно до того, як вивчення мови, дуже відмінної від вашої рідної, змушує вас більше зрозуміти граматику власної, так і я знав про їх неписані правила куди більше, ніж власних кіл.
Я почав спілкуватися з Чіґусою, Наґахорою та їх друзями, завдяки чому в мить ока прижився в класі. А усвідомити те, що моє життя дійсно кардинально змінилося, допоміг спортивний фестиваль, який проводився якраз перед канікулами. Тоді, коли я надіслав форму на нього, я досі лежав у лікарні, а тому не знав, чи встигну виписатися до початку фестивалю — ось так я став резервним гравцем у софтбол*.
Вже у першій грі я отримав можливість зіграти. На початку четвертої, коли я став на пластину як пінч хітер**, натовп раптом почав підбадьорливо вигукувати. Я озирнувся, намагаючись зрозуміти, що сталося, перш ніж усвідомив, що їхні вигуки, вочевидь, призначалися для мене. Особливо жваво кричали деякі волейболістки — які, скоріш за все, швидко програли свою гру — в унісон вигукуючи моє ім’я, що було неймовірним. Це змусило мене з чуттям відбити свою першу подачу. Натовп заволав тільки гучніше.
Після того, як друга подача пішла в страйк, всі трохи заспокоїлися. Сильно зосередившись на страйковій зоні, я вдарив по третій подачі прямо серединою бити, через що м’яч, відскочивши, полетів у блакитне небо. Ще у середній школі я прикидався хворим, щоб раніше піти із занять на єдиний бейсбольний стадіон у місті, де з «друзями» постійно укладав парі на те чи інше. Однак я все одно подумав, що вперше в житті відчував щось подібне.
Неквапливо підходячи до зупинки на другій базі, я повернувся, щоб глянути на натовп. Я не вперше далеко відбив м’яча, проте стояв такий галас, наче я заробив вирішальні бали. Навіть дівчата, з якими я ніколи не розмовляв, махали та вигукували моє ім’я.
У цю мить навіть я з усією своєю настороженістю повинен се визнати.
Схоже, що Фукамачі Йосуке прийняли в цьому класі.
На жаль, незважаючи на усі зусилля, клас 1-3 був вибитий з усіх змагань в другому раунді, тому ніхто не зміг дістатися до завершальної церемонії. Половина з нас пішла дивитися ігри інших класів, а друга залишилася в класній кімнаті, насолоджуючись духом фестивалю та про щось теревенячи.
Я і сам ні про що конкретно розмовляв з Наґахорою, але невдовзі до нас наблизилися ті дівчата, які підбадьорювали мене під час гри. Вони штовхали одна одну, а потім майже одночасно засипали мене різноманітними питаннями. «Де ти живеш? У тебе є брати чи сестри? Чому ти пролежав у лікарні цілих три місяці? Ти встигаєш за класом? У якому ти клубі? В тебе є дівчина?» І так далі. Я не був впевнений, як на все це відповідати, тому після кожного шукав допомоги у Наґахори, але той тільки заперечував.
— Вони питають тебе, Фукамачі!
Коли вони пішли, Чіґуса, яка стояла неподалеку, підійшла та присіла поруч зі мною, почавши задавати ті ж самі питання, що і дівчата раніше. Чим змусила мене слово в слово повторювати відповіді, які я давав декілька хвилин тому. Коли Чіґуса встала зі стільця, до неї звернувся Наґахора.
— І що ти хочеш цим досягнути, міс Мінаґісо?
На що вона незрозуміло відповіла:
— Хтозна. Можливо я просто хотіла перевірити, чи почую ті ж самі відповіді, якщо поставлю ті ж самі запитання.
І ось так я наздоганяв час, який пропустив під час своєї трьохмісячної відсутності. Я пообіцяв Чіґусі супроводити її на репетицію для літнього фестивалю Мінаґіси, а також запланував з Наґахорою та його друзями піти на пляж. Хоча все одно було таке відчуття, наче я планую літні канікули для когось іншого. Хаджікано не приходила до школи, а її місце спереду справа продовжувало пустувати, проте я насильно змусив себе не звертати уваги на все, що її нагадувало. На щастя, Касаі більше ніколи не викликав мене для повторної бесіди, а я не чув дзвону громадських телефонів.
Вісімнадцятого липня відбулася церемонія закриття і настали літні канікули. Я практично сяяв. Я встиг до канікул зробити все, що мав зробити. Важко сказати, що все пройшло ідеально, проте для мене це було неперевершеним досягненням.
Однак у глибині душі я насміхався над тим, як надзвичайно все обернулося. Забудьте про особистість, забудьте про здібності, забудьте про те, що не було ніяких значних змін з тих пір, як мені було чотирнадцять — той факт, що я зміг отримати все це саме тоді, коли щезла моя родима пляма, може змусити вас задуматися, що зовнішність дійсно є усім для людей. Але якщо подивитеся з іншої точки зору, то ви також можете вважати, що я просто в період свого старанного навчання у лікарні несвідомо покращив свій характер, або що я просто мав спільні риси з учнями у цій старшій школі. Я дійшов висновку: якщо навіть моя родима пляма вернеться, то ще не буде пізно зупинити трагічні зміни.
***
У перші два дні літніх канікул я скористався можливістю насолодитися часом наодинці. Для музиканта час, коли він слухає і не слухає музику, має рівноцінне значення; для мене проведення часу наодинці так само важливе, як і проведення його з іншими, якщо навіть не більше. Я вирішив, що скористаюся цими двома днями, щоб виплекати здорову тугу до інших людей.
Рано-вранці я сів на потяг, не збираючись виходити на якійсь конкретній станції; я просто крізь вікно спостерігав за краєвидами, що летіли повз. На кожній зупинці пасажирів все меншало, серед них ставало більше старших людей, а тон розмов, що долинали до мене, ставав все менш повсякденним. Зрештою у вагоні залишилися лише я та ще двоє старців, які говорили про щось зовсім мені незрозуміле. Коли на наступній станції вони зійшли, я вирішив наслідувати їх приклад.
Подивившись на табличку станції, я зрозумів, що опинився у місті з гарячими джерелами. Обрати було з чого, оскільки їх тут було багато, але я вирішив піти до найменшого та найдешевшого. У фойє знаходився лише єдиний автомат з грою «підйомний кран», який не був увімкнений, та невеличкий магазин-стенд. У маленькому відкритому джерелі нікого не спостерігалося, тому я спокійно відпочивав там з годину. Птахи, цикади, вода, небо, хмари; і більше нічого.
Два дні пройшли в мить ока. На день опісля був запланований похід на пляж з Наґахорою, що було одним з того, на що я з нетерпінням чекав під час канікул. Давним-давно я майже щодня ходив на пляж, проте ніколи не збирався там з купою друзів, щоб поплавати та пограти. А тижнем пізніше була репетиція Чіґуси для літнього фестивалю. Окрім цього якихось планів я не мав, проте лише від цих двох подій я приходив у захват, якого не відчував від останніх трьох літ, навіть якщо об’єднати все, що під час них відбувалося.
Гадаю, я дуже захопився.
Коли тієї ночі вдома задзвонив телефон, перед очима відразу постало обличчя Чіґуси. У день церемонії закриття, коли ми вже йшли, вона прошепотіла мені на вухо якісь цифри — то був номер її домашнього телефону.
— Ніколи не знаєш, коли намітяться якісь плани, тож…
А потім вона запитала за мій номер. Таким чином, я сподівався, що в кінці-кінців вона мені подзвонить.
Повністю розслабившись, я відчув, що мене наче вдарили тупим предметом по потилиці, коли я почув голос тієї жінки по той бік слухавки. Для старого мене це був би неймовірний провал. Я намагався налаштовувати себе, очікуючи нападу з-за будь-якого кута в будь-який час, але спокій останніх пару тижнів дійсно мене розслабив.
— Пробачте, що не дзвонила, — сказала жінка чистим голосом, яким зазвичай розмовляли в коллцентрах, тож якби я не знав її, то міг навіть спутати. — Ви розчаровані, що це дзвінок не від дівчини з вашого класу?
— Ні, я думав, що рано чи пізно ви подзвоните, — зблефував я.
— Он воно як, — вона гмикнула. — Як справи? З Хаджікано все добре йде?
— Ви питаєте це, повністю знаючи, що відбувається, вірно?
— Я б хотіла дізнатися все з вашої точки зору.
Я міцніше стиснув слухавку.
— Вона така ж, як і у вас. Немає жодного шансу, що я сподобаюся Хаджікано. Це нарешті дійшло і до такого тугодума, як я. Ви запропонували мені це парі, знаючи з самого початку, що в мене немає шансу на перемогу.
— Як обурливо. Я лише хотіла зробити його якомога справедливішим.
— Виправдовуйтеся, як хочете. До речі, я не відступлю. Можливо шансу і не маю, проте не збираюся так легко визнавати програш. Я збираюся винести максимальну користь під час тривалості цього парі.
— Так, я знаю. Ви маєте право самі обирати на власний розсуд, як проводити час до закінчення парі, — жінка ніяким чином не виказала, що її те заділо. — Створити найкращі спогади, поки можете, це гарний вибір.
Щось у її формульовані збентежило мене. Але перш ніж я зміг зрозуміти, що саме, вона перервала мої роздуми.
— Між іншим… Мені справді шкода, проте я забула пояснити одну річ.
— Вже дві, — поправив я. — Ви забули про багато дещо. Серйозно, і це ви кличете справедливим?
Жінка спокійно продовжила.
— Потребується передплата.
— Передплата?
— Думайте про це як про гру в покер, — запропонувала вона. — Я вже пояснила вам, що ви отримаєте, якщо виграєте парі. Однак мені треба ще пояснити вам, що ви втратите, якщо програєте. Я видалила вашу родиму пляму не для доброї справи. Я доклала цього зусилля, поставивши «ставку», якщо асоціювати з покером. І, правду кажучи, я вже зняла з вас плату за участь.
— Не пам’ятаю такого, — я похитав головою. — Що ви взяли від мене?
— Вашу душу. Лише малу частку.
Знадобилася мить, щоб усвідомити цю неочікувану відповідь.
Мою душу?
А жінка продовжила, наче розкладала по полицях все зростаючу інформацію.
— Якщо бути ще точнішою, те, що я взяла, є лише передплатою, воно незалежне від ставок, які я підвищила. Зараз всі фішки вже виставлені. Однак, якщо ви програєте парі, я заберу все без залишку.
— І що станеться, якщо ви так зробите?
— Ви знайомі з «Русалочкою» Ганса Крістіана Андерсена, вірно?
— «Русалочка»…
Навіть питати не потрібно: «І як це пов’язано з покаранням?»
Я народився у місті, яке сильно знається на русалках, тому миттєво зрозумів її намір.
Русалочка може і набула людської подоби, проте не змогла вийти за принца. А в кінці?..
Вона перетворилася на піну та щезла.
— Бажаю вдачі.
Дзвінок, як і завжди, різко перервався.
А я нарешті усвідомив, у що втрапив.
У ту мить я зрозумів, що мої пріоритети змінилися.
Буду правдивим. Незважаючи на усвідомлення, що мені прийдеться ще раз зіткнутися з Хаджікано, першою думкою було: «Чудово — тільки я намагався зблизитися з Наґахорою та Чіґусою, як трапляється це».
Так, у цю мить я почав бачити у Хаджікано, своїй початковій меті, обтяження. Чесно кажучи я не хотів більше нею перейматися. Чесно, мені просто все це набридло.
Що мені подобалося в Хаджікано? Можливо я б закохався у будь-яку, хто була зі мною доброю. Зрештою, хіба я вже не починаю поступово захоплюватися й Оґіуе Чіґусою? Хіба я не відчував, що якби мав час спокійно поговорити з Хаджікано, то краще б провів його з Наґахорою та його друзями?
…для самовиправдання, те, що люди вперше в житті так балували мене, просто вибило мене з колії та змусило забути про важливість усього. Це була помилкова думка, настільки ж дурна, як відрізати собі руку, щоб позбутися болю на кінчику пальця. Насправді, причина, по якій я бажав стати кращою людиною, полягала в тому, що я хотів бути тим, кого б Хаджікано вважала гідного її рівня. І в якусь мить кроки перетворилися на ціль. Я більше не бачив того, що було для мене найважливішим.
Однак у стані розгубленості мої ноги самі принесли мене до будинку Хаджікано. Це правда, що я хотів поглибити зв’язок між мною та Наґахорою, а також іншими. Але це ніяк мені не допоможе, якщо я буду мертвим. Я не мав вибору. Не було іншого способу врятувати себе, окрім як заслужити любов Хаджікано.
Була восьма вечора. Коли я перетнув міст, по коліям повз проїхав потяг з двома вагонами. Коли він поїхав собі далі, настала коротка тиша, проте коли я вже звик до неї, то поступово почав знову чути дзижчання комах.
Я не мав ніякого плану, який хоча б віддалено нагадував план. Мені здавалося неможливим, щоб хтось міг розбурхати*** Хаджікано з того стану, в якому вона є зараз. Вона повністю замкнулася в собі. Ховалася у своєму панцирі, відмовлялася від усього спілкування. Доведена життям до такого відчаю, що це змусило її накинути собі на шию петлю. Що міг хтось на кшталт мене сказати такій, як вона?
Окрім того, важливо було не те, що сказати — а хто це скаже. Тому що це був не хтось інший, а Хаджікано, яка тоді в початковій школі втішила мене, сказавши: «Я думаю, що твоя родима пляма чудесна, Фукамачі». Навіть якби хтось інший сказав те саме, то напевно ці слова б пролунали лише як дешева втіха. Почути це від Хаджікано, якій не потрібно було вимагати прихильності чи дружити з кимось, змусило відчути щирість у тих словах. У цьому світі принаймні є одна людина, яка не жаліє мене за родиму пляму — вона дозволила мені повірити в це.
Чи міг я зробити те саме? Сказати: «Я думаю, що твоя родима пляма чудесна, Хаджікано» — ну, сумніваюся, що міг очікувати якихось пристойних результатів. І перед цим — чи я справді щиро вважав її родиму пляму чудесною? Той факт, що коли я побачив тієї ночі її лице під місячним сяйвом, я застиг від відчуття, що щось дорогоцінне було заплямовано — незаперечний. Більш важливо, хіба я не почувався безмежно щасливим, що моя власна пляма щезла? Я вперше крокував до повноцінного життя, оскільки та зникла… Як я можу таке сказати Хаджікано?
Куди не глянь, одні глухі кути. Поки я йшов до будинку Хаджікано, то відчував, наче приймаю за чисту монету підтекст про смерть. Навіть якщо вдасться з нею зустрітися, то я точно лише знову підтверджу те, як сильно вона мене ненавидить. Мої спогади, заплямовані розчаруванням, нагадували, що дівчина, яку я обожнював, назавжди зникла для мене.
Ноги наче налилися свинцем, кожен наступний крок ставав коротшим. Однак неважливо, як довго я йшов, як багато часу це зайняло, я зрештою досяг місця призначення. Стоячи перед вхідними дверима Хаджікано, я подзвонив у них, відчуваючи розпач. Якщо відповідять її батьки, то яку відмовку придумати? Якщо вони, навіть не знявши ланцюг з дверей, скажуть: «Більше не приходь сюди» — що тоді мені робити? Я не мав якихось стратегій на такі випадки. «Просто покінчимо з цим», подумав я.
Тією, хто відчинила двері, була сестра Хаджікано, Ая.
— О, це ти, — схоже, вона мене згадала. — Для чого ти прийшов у таку годину?
— Я знову прийшов поговорити з Юі.
— Хіба я не казала тобі більше її не турбувати?
— Пані Аю, — я вирішив не гаяти часу і відразу розіграти козирну карту. — Ви знали, що Юі одного разу намагалася вчинити самогубство?
Вираз обличчя Аї не змінився. Проте це, насправді, вказувало на її занепокоєння.
— Так, я знаю. Але що з того?
Завівши руки за спину, вона зачинила двері, пошарила в правому кармані, а потім в іншому, відшукуючи пом’яту пачку сигарет. Вона почала курити; віддало сильним запахом перцевої м’яти.
— Якщо чесно, мені все одно, якщо вона не ходить до школи чи намагається себе вбити. Якщо не хоче йти, добре, хай не йде. Якщо хоче померти, то вперед.
— Ви ж насправді так не думаєте?..
— О, гадаю, я думаю так на повному серйозі. Фукамачі Йосуке, вірно? Тобі бувало мати справу з сестрою чи братом, які надто чудові?
— Ні, — я похитав головою.
— Коли твоя сестра така, чесно, хочеться померти. Я чула, як люди за спиною казали, типу: «чому старша така посередня, коли молодша настільки гарна?» — мільйон разів. «Сестри? Хах, ви зовсім не похожі», посміхалися вони — і подібне бувало нерідко. Всі родичі підлабузнювалися до неї, а на мене не звертали жодної уваги. Але з часом я перестала хвилюватися про те, що думають інші… Тепер я можу просто сказати: «Думайте, що хочете».
Дивлячись кудись у далечінь, Ая випустила пару диму.
— Проте проблема оцього порівнювання свого життя до її залишалася. Поки я відчайдушно намагалася завоювати бодай одного хлопця, вона окружала себе десятьма. Коли я думала, що гарний хлопець хоче поговорити зі мною, другим же реченням він казав: «Познайом мене зі своєю сестрою». Я зі шкіри геть лізла, навчаючись, щоб потрапити до тієї старшої школи, яку вона вважає підстрахуванням. Що думаєш про це? Навіть якщо вона не має ніяких злісних намірів, хіба не природно бажати, щоб вона зникла?
— Але навіть так… — я наважився втрутитися. — Вам справді було б все одно, якби ваша власна сестра вбила себе?
— Так, було б. Не сумніваюся, що відчую полегшення, — відповіла вона, не вагаючись. — Тож, отак все. Вибач, що подолав такий шлях — але можеш піти?
Потушивши сигарету, Ая мовчки повернулася до мене спиною та потягнулася до дверей.
А потім повернулася та спитала:
— Насамперед, що ти взагалі можеш зробити? Останнього разу ти нічого не зміг. Ти просто знову заплутаєш її почуття та підеш. Якщо те не навчило тебе здатися, тоді цього разу ти мусиш мати якийсь таємний план, га?
Бачачи, що я не відповідаю, Ая пирхнула та грюкнула дверима прямо перед моїм лицем.
Притулившись до кам’яної стіни, я підняв погляд у нічне липневе небо. Хоч поруч і сяяли дорожні ліхтарі, я все одно зміг розпізнати декілька десятків зірок. З дому через вулицю бурмотів телевізор. Звідкись ще пахло киплячим карі.
Я вигнув тіло, щоб подивитися на вікна другого поверху. Світло в кімнаті Хаджікано було вимкнене. Напевно вже заснула… Чи може споглядала небо зі своєї темної кімнати? Так звучало більш правдоподібно. Я не мав для того підстав, але так подумав.
Енергія покинула моє тіло. Я відчував, що більше не можу так стояти. Коли я закрив очі та прислухався до комах, затишна втома притулила мене в свої обійми.
Поки я дрімав, перед очима проносилися спогади тижневої давнини. Непроглядно темна кімната, промінь світла пробивається крізь двері, Хаджікано погладжує мою щоку, її обличчя осяяло світло крізь фіранки, вона сидить на підлозі та плаче, там, де вона мене подряпала, виступила кров…
Тут я зупинився та перемотав спогад на декілька секунд.
Щось турбувало мене.
Щось незначне. Як інструмент, трохи не налаштований звук якого почути доволі складно в цілому оркестрі, тільки якщо не маєте гострого слуху.
Я прислухався, щоб відшукати його.
Чи відрізнялася вона лише цією родимою плямою? Чи було щось ще дивне? Скільки часу ти провів у початковій школі, кидаючи крадькома погляди на її лице? Порівняй той спогад, що випалений у твоєму мозку, та її нинішню зовнішність — чи була якась зміна, яку не пояснити лише тим, що вона виросла?
У мить, коли я кинув порівнювати, я ледве не закричав.
В неї під оком була родимка.
Я читав багато праць про дерматологію, тож знав, що пізня поява родимок не є чимось рідкісним. Проте я не міг просто відкинути той факт, що її родимка з’явилася саме під оком — це не просто співпадіння. Зрештою, був час, коли так звана «плачуча родимка» мала особливе значення для Хаджікано та мене.
Я пригадав розмову з нею чотирьохлітньої давності.
— Яка жахлива рана, — мовила Хаджікано, дивлячись на моє подряпане коліно. То не було перебільшенням; рана дійсно була жахлива. Я вв’язався в бійку з деякими школярами середніх класів, які глузували з моєї родимої плями, і вони повалили мене на землю.
— Не боляче?
— Ні, боляче.
— Тоді тобі слід виглядати так, наче тобі боляче.
— Звісно, якщо це допоможе рані загоїтися швидше…
Хаджікано присіла та вп’ялася поглядом у моє коліно. Вона не торкалася його, проте я почував, як те місце наче щось лоскотало і сказав:
— Не дивись так на нього.
Вона встала та подивилася мені в очі.
— Йосуке, навіть коли трапляється щось погане, це ніколи не відображається на твоєму обличчі.
— Це настільки погано?
— Це не добре, — вона випрямилася, ніжно погладжуючи моє лице. — Якщо зробиш із цього звичку, тоді, коли в тебе справді будуть тяжкі часи, певно не зможеш попрохати про допомогу.
— Все добре.
— Ні, це погано, — вона похитала головою та поклала руки на мої плечі. — Добре, як щодо цього? Коли ти справді опинишся в халепі, Йосуке, але зрозумієш, що не зможеш попросити про допомогу, то подай мені натомість знак.
— Знак?
Хаджікано витягнула зі свого пеналу маркер, сказала:
— Не рухайся, — та поставила чорну цятку в мене під оком.
— Що це? — спитав я.
— Плачуча родимка, — Хаджікано прибрала маркер. — Коли захочеш отримати допомогу, намалюй у себе під оком родимку. Якщо я її побачу, тобі не прийдеться навіть нічого казати, я допоможу.
— Зрозуміло. Тож це знак страждання, — я ніяково усміхнувся, почісуючи шкіру під оком.
У той час я думав, що то просто жарт. Тема плачучих родимок більше ніколи не підіймалася між нами знову, а я ніколи не використав її як знак. Тож я повністю забув, що таке навіть було.
Звісно, можливо, що родимка Хаджікано не була намальованою, а справжньою, що з’явилася з роками. Можливо я просто здійснюю велику помилку, а вона не пам’ятає цей дурний жарт чотирьохлітньої давності.
Але наразі все добре. Якщо це помилка, тоді цього достатньо. Свідомо чи ні, Хаджікано шукала допомоги. Через знак, який зрозуміти міг тільки я. Методом, який ми придумали, коли ще були близькі. Прямо зараз я мав волю упевнити себе в цьому.
Відчай, який я відчував раніше, зник. Натомість я відчув, що можу спробувати протриматися ще трохи довше.
Наступного ранку Ая розбудила мене трясінням.
— Тільки не кажи, що залишився тут на всю ніч? — здивовано спитала вона.
— Схоже, що залишився.
— Ти ідіот?
— Схоже, що так.
Всі суглоби кричали від болю, який приніс сон на землі, але я на диво почувався добре. Я встав та потягнувся. Прикривши очі, я почув, як ранковий вітер шелестить листям дерев, як співають птахи. Напевно зараз десь шоста ранку. Повітря досі насичене сильною вологістю; його легке тепло приємним дотиком відчувалося на шкірі.
— Я чекав на вас. Я зрозумів, що щоб наблизитися до Юі, то швидше за все я зможу це зробити, переконавши вас, пані Аю.
— Досі не здався? — вона насупила брови.
— Вірно. Бачите, Юі потребує мене.
— Хмпф. Ну, хіба не добре, — вона схопила мене за плече та відштовхнула в сторону. — Побачимося, я спішу.
— Гарного вам дня. Я буду чекати тут на ваше повернення.
Ая подивилася на мене так, наче хотіла сказати: «Ем, знаєш…», проте побачивши, що я не відвів погляду, проковтнула ці слова.
Через якийсь час вона зітхнула, поступаючись.
— Я досі не можу нормально спати вночі, — мовила Ая, вказуючи на мішки під очима. — І чому це? Тому що кожної ночі о другій годині біля задніх дверей хтось вічно шарудить. Схоже, що вона кожної ночі вислизає з дому та кудись направляється.
— Другої? Другої ночі?
— Ага. Поняття не маю, куди вона йде, і не зацікавлена дізнатися. Але ти якось її розумієш; можливо, якщо дізнаєшся, куди вона ходить, то отримаєш якусь підказку.
Сказавши все це, вона зрушила з місця, а я схилив голову.
— Красно дякую, пані Аю.
— Ти справжній ідіот. Ти завжди можеш знайти собі іншу дівчину, — вона поклала руку на мою голову та скуйовдила волосся. — Побачимося, Йоччян.
Коли Ая пішла — її темне каштанове волосся розвивалося на вітру — я широко позіхнув. Ні, я навіть не міг тут чекати до двох ночі. Я вирішив повернутися додому та поспати.
Я попрямував додому, дихаючи ранковим повітрям та потягуючись. Повз мене пробігали діти, у яких на шиях висіли картки з відмітками. У канаві тихо коливалися водяні рослини. На місцевих гучномовцях програвалися об’яви, проте вони настільки шуміли, що неможливо було розібрати і слова. Вони такими завжди були. Навіть якщо настане останній день Землі, по гучномовцях оголосять про це з таким самим старим бурмотінням, яке ніхто не може розібрати.
Вдома мати снідала одна. Батько вже пішов на роботу.
— Де ти був? — запитала мати, тож я збрехав.
— На прогулянці. Я чомусь рано прокинувся, — схоже, вона повірила.
Запхнувши у себе хоча б трохи їжі, я прийняв душ, вдягнувся у свіжий одяг та проспав десь п’ять годин.
Прокинувшись в обід, я подзвонив Наґахорі.
— Я знаю, що ми пізніше збиралися йти на пляж, проте в мене виникли інші плани, пробач. Сподіваюся, що ви уп’ятьох повеселитися.
— Дуже прикро, ми всі з нетерпінням цього чекали, — він не роздратувався таким раптовим змінами, а легко їх прийняв. — Все добре, якщо приєднаєшся пізніше, тож дай нам знати, якщо прийдеш.
— Звісно. Вибач, що сказав у останню хвилину.
Я поклав слухавку, потім сів за стіл та розпочав виконувати домашнє завдання на літо. Навіть якщо кінець наших життів не за горами, тільки якщо це не щось конкретне, ми просто не можемо покинути робити свої щоденні обов’язки. Це так абсурдно, справді.
Коли сонце сіло, я пішов до вітальні, щоб повечеряти, сів напроти матері та почав їсти якісобу****, в якій було надто багато капусти, через що втратився будь-який смак. По телевізору йшла бейсбольна гра, але ні мати, ні я не вболівали за жодну з команд. Тому, якщо команда, що вийшла на поле, не показувала добру гру, ми просто вболівали за ту, яка відбивала м’яча.
— От люди мають улюблені команди, цікаво, що змушує їх якусь полюбити? — розмірковувала мати, наливаючи алкоголь у чашку. — Не через те, що вони когось з тієї команди знають, вірно?
— Зазвичай тому, що команда місцева, або у ній є їхній улюблений гравець, або це перша команда, яку вони побачили, або тому, що вона просто гарна, або можливо навіть тому, що вона погана. Гадаю, тому є багато причин.
— Ага! Як цікаво, — схоже, моя відповідь вразила її. — Це майже звучить як причини для закоханості. Тому що її дім поруч, вона має риси, які подобаються, вона перша дівчина, яку коли-небудь бачив, на неї можна покластися чи розумієш, що її не можна залишати саму…
— Не зрозумів взагалі оце «перша дівчина, яку коли-небудь бачив».
— Оу? Гадаю, воно добре підходить, — вона гордо наполягла. — Я маю на увазі, що в ту мить, як ти зустрічаєш її, то відчуваєш, що вона перша дівчина, яку ти коли-небудь бачив у своєму житті. Наче тебе вдарила блискавка, твоя кров закипає, серце б’ється так швидко, що не здається власним, у горлі пересохло… І саме тоді розумієш, що закоханий.
Я криво всміхнувся.
— Це не те, що кажуть, п’ючи пиво з чашки.
— Але хіба не вважаєш це більш переконливим? Від мене це звучить принаймні більш щиро, ніж від замріяної старшокласниці у шикарному кафе.
Коли ми закінчили вечеряти, а я помив посуд, то досі мав у запасі п’ять годин. Я пішов до кімнати, зробив легке силове тренування, поставив будильник на північ, вимкнув світло та заснув на своєму футоні.
І ось настав час. Щоб легше було слідувати за нею хвостом, я надягнув чорну сорочку, темні джинси та міцно зав’язав шнурки на доволі поношених кросівках. Щоб ще більше себе замаскувати, я надягнув чорні окуляри. Лінзи були вкриті пилом, тож прийшлося неодноразово подути на них та протерти. Я купив їх ще у середній школі, сподіваючись прикрити свою родиму пляму, але вдягнувши їх, зрозумів, що прорахувався. Синювато-чорна пляма змішалася з кольором окуляр, тож виглядало так, наче вона розповзлася ще далі по лицю; коли я зрозумів це, то окуляри заслужили постійне місце на моєму столі. На щастя, з тих пір мій зір не сильно змінився, тож я добре бачив у цих лінзах.
Я дістався до будинку Хаджікано навіть менше ніж за дванадцять хвилин. Навколо її дому стояла кам’яна стіна, яка мала головні ворота не тільки на півдні, але й невеличкі на сході — я подумав, що саме через них Хаджікано йшла, коли виходила з задніх дверей. Я наважився сховатися не зовні воріт, а всередині. Таким чином на мене не буде потрапляти світло вуличних ліхтарів, а ще, здається, буде легше приховатися в кущах.
Час минав повільно. Стояла така душна ніч, що навіть завмерши у тінях, я відчував, як з мене ллється піт. А ще, поки я чекав на Хаджікано, мене покусала купа москітів. Лише на одних ногах було принаймні десять укусів. На додачу до цього поруч цвіркуни видавали скрегочучий звук. Було незручно, проте я не міг ворушитися; це єдине місце, на якому Хаджікано мене не побачить, коли вийде із задніх дверей. Я не знав, коли вона з’явиться, тож не міг і закурити. «Треба було побризкатися від комах», нарікав я.
Як і сказала Ая, Хаджікано з’явилася о другій ночі. Вона безшумно відкрила двері та вийшла, виглядаючи як сомнамбула. На ній була знайома піжамна футболка на лямках, мила міні-юбка та босоніжки на плоскій підошві, які виглядали незручними. Якщо ви збираєтеся йти кудись далеко в літню ніч, то не вдяглися б так. Тому, певно, вона направляється в якесь близьке місце.
Слідувати хвостом за Хаджікано було просто. Люди не оглядаються назад чи не починають різко йти швидше, тільки якщо не впевнені, що за ними хтось слідкує. Тому було достатньо лише тримати певну дистанцію та крокувати тихо; навіть не потрібно ховатися.
Коли я нарешті зміг здогадатися, куди вона прямує, то не зміг не відчути, що все видавалося якимось доленосним. Спустившись стежкою вздовж рисових полів і пройшовши кілька тунелів, вона зійшла зі стежки й почала спускатися схилом. А далі був лише ліс.
Звичайна людина б вже рознервувалася. Але мені був знайомий цей шлях.
Пройти повз дерева, за якими починалася дорога, яку закинули роки тому. Попрямувати по доріжці з ґрунту та опалого листя, щоб вийти до червоного мосту над річкою. Але хтось завагається, не впевнений, що це можна назвати мостом. Він природнім чином весь заіржавів через те, що за ним декілька років не доглядали, а більше половини дерев’яних дошок згнили. Залишився лише металевий каркас товщиною близько п’ятнадцяти сантиметрів та огорожі, проте навіть вони були в такому стані, що я очікував, що вони в будь-яку мить зруйнуються.
Хаджікано без якихось проблем перетнула міст.
За ним починалося місце, куди вона прямувала. Руїни червоної кімнати, про які я колись розповів Наґахорі та його друзям.
Формально будинок називався готелем Масукава. Хоч зараз він вкритий увесь лозою та є занепалим, колись цей готель процвітав, проте його закрили, коли гість, який курив у ліжку, розпочав пожежу, що вбила багатьох людей — так кажуть за чутками, які кожен учень в місті Мінаґіса чув принаймні раз. Однак ці нісенітниці придумали учні, яким стало нудно, а насправді, коли бізнес почав занепадати, власник просто втік однієї ночі. Якийсь час у тому місці збиралися учні-правопорушники, тому всі вікна були побиті, підлога вкрита сміттям, всюди намальовані графіті. Але з часом будівля почала занепадати, підлога руйнуватися, а стеля кришитися, тому навіть такі учні більше туди не приходили.
Хаджікано спокійно увійшла в ці руїни лише з ліхтариком. Помилки немає: вона вже звикла тут ходити. Будівля виглядала навіть гіршою, ніж в останній раз, як я сюди приходив; коридори ще були в порядку, проте кімнати мали повно дир. Вона пішла прямо до сходів, піднялася на другий поверх, потім на третій. Перед сходами на четвертий висів ланцюг, на якому хиталася табличка «для персоналу»; вона переступила його та попрямувала ще далі.
Даху вдалося зберегти свій вигляд з того часу, коли готель ще функціонував, що різко контрастувало з номерами з облупленими стелями, зламаними ліжками та іншими меблями, пошарпаними килимками, які явно не підлягали ремонту. Тільки якщо вона не збиралася зістрибнути з цього даху, то це саме те місце, куди вона прямувала.
На даху по центру був розташований стілець. Стілець знайомий, з підлокітниками. Можливо хтось приніс його сюди з «червоної кімнати». Хаджікано сіла в нього, поклала руки на підлокітники, витягнула ноги та розслабилася.
Це було її особливе місце для спостереження.
Дивна сцена, але водночас вона якось дарувала відчуття ностальгії. Дівчина, вдягнута в піжаму, сидить на єдиному зручному стільці, що стоїть посеред похмурого даху, та дивиться на зорі. Все виглядало таким незвичним, але химерно гармонізувало між собою. Від нестачі зв’язності все відчувалося сном. Так, напевно саме так себе почуваєш, коли блукаєш у чиємусь сні.
Якщо проігнорувати різні небезпеки, то це було ідеальним місцем, щоб споглядати за зорями. Ні дерева, ні лінії електропередач не загороджують огляд, немає і шансу, що випадкове світло засліпить їх. Коли я попрямував за нею та підняв погляд у небо, то побачив сотні зірок. Я навіть і тридцяти хвилин не пройшов від жилого району — невже їхній вигляд тут настільки відрізнявся? Чи можливо, поки я йшов у темряві, мої очі звикли бачити навіть найкрихітніше світло, яке я не міг помітити раніше.
Я спостерігав за діями Хаджікано, стоячи за стовпом. Вона сиділа на стільці, не ворушачись. За той час, що минув, я зміг би викурити п’ять сигарет.
А потім я почув пісню.
Спочатку пісня лунала надто скромно. Голос був тихим та слабким. Але поступово дівчина співала все гучніше, все чистіше. Мелодія пісні була меланхолічною, проте з дещицею тепла.
Пісня русалоньки. В Мінаґісі не було такої людини, яка б її не знала.
Я слухав пісню Хаджікано. Її чистий голос віддався відлунням, в яке вплітався шум дерев та комах, а потім воно розчинялося в теплому літньому повітрі.
«Я збережу цю ніч у таємниці», подумав я. Так, я мав обов’язок дати принаймні Аї знати, куди її сестра ходить кожну ніч і що там робить, проте я не хотів від цього відмовлятися.
Все добре, якщо я єдиний знаю цю чарівну таємницю.
Після того, як Хаджікано піднялася на дах, минула година. Вона повільно встала. Але я вже не слідував за нею. Я був упевнений, що вона попрямує прямо додому, не йдучи якимось обхідними шляхами.
Коли вона пішла, а я залишився наодинці, я присів на зручний стілець, в якому донедавна сиділа дівчина, та підняв очі на зорі. Я досі відчував її тепло, що тут збереглося.
Наступної ночі, і ночі опісля, Хаджікано полишала дім майже в один і той самий час, щоб піти помилуватися зорями. Впродовж дня я ходив оглядати руїни, щоб упевнитися, що вона не зможе десь поранитися; я тупотів по слабким підлогам, щоб вона змогла побачити видимі діри, підмітав осколки скла та інші гострі предмети на її звичайному шляху до даху.
У кімнатах лежали всі можливі речі. Пляшки, всередині яких досі знаходилися якісь напої, розбитий посуд, розірвані фіранки, заплямовані футони, зламані вентилятори, телевізори з дірками в екранах, мотузки для чогось, купа журналів для дорослих, порізані парасольки. Я очікував, що тут всюди розведуться комахи та пацюки, проте, на диво, я не побачив навіть єдиного павука. Можливо навіть комахи не наближаються до дійсно мертвого місця.
У той час у мене не було причини цього знати, проте літо 1994 року було надзвичайно важливим для астрономів. Двадцять четвертого березня 1993 року три дослідники в Паломарській обсерваторії в Сан-Діеґо, Каліфорнії — Юджін Шумейкер, його дружина Керолін Шумейкер та Давід Леві — виявили подовжену комету в сузір’ї Діви. Комету назвали «Шумейкер-Леві 9» (ШЛ9) за прізвищами їх трьох.
Було виявлено, що комету фіксували близько Юпітера у 1960-х, а в 1992 вона розпалася на двадцять пов’язаних частин. В 1994, з шістнадцятого по двадцять друге липня, ці частини посипалися на південну сторону Юпітера. Через декілька місяців можна було помітити навіть за допомогою маленького телескопу синці, що залишили ці частини на поверхні планети. Це була величезна, історична подія в галузі астрономії, її багато освітлювали по телевізору та газетах, але ні Хаджікано, ні я не цікавилися новинами, тож ми навіть не припускали, що подібне сталося.
Поява цієї комети позбавила радості астрономів-любителів. Зіткнення ШЛ9 з Юпітером, схоже, довело, що зіткнення комети з Землею, яке раніше розглядалося лише як малоймовірне, є цілком вірогідним. Це призвело до того, що експерти в цій галузі стали дуже уважно приглядатися до об’єктів, що знаходилися коло Землі, а це ускладнило любителям задачу виявити першими комету.
Але припускаю, що Хаджікано знала щось про цю історію, що відбувалася серед зірок, на які вона дивилася. Хоча все ще сумніваюся, що вона якось про це міркувала. Вона не виказувала жодного інтересу до астрономії, чи спостереження, чи фотографії. Їй просто подобалося дивитися на небо та розсіяно оглядати зірки, назви яких вона не знала.
В іншу ніч вона знову дивилася на зорі на даху зруйнованого готелю, слухаючи їхні голоси. Я спостерігав за нею з тіней. Я знав, що це не змінить якось ситуацію мені на користь, відчуваючи, як все ближче наближається строк парі, але я просто не міг змусити себе заговорити. Я б не посмів порушувати її таємниче щастя.
І ось так, день за днем, продовжувалися літні канікули.
*різновид бейсболу, в який грають більшим за розміром м'ячем, ніж у бейсболі.
**гравець, який замінив бетера (гравець нападу з битою).
***пробуджувати, спонукати кого-небудь до дії.
****смажена локшина; для приготування якісоби локшину обсмажують в соусі разом з дрібними шматочками свинини, капусти або моркви.
Далі
Том 1. Розділ 5 - Дев'ята комета.
— Здається зрозумілим, що вона не ладила зі своїми однокласниками. Ая, яку я зустрів того дня, була зовсім іншою людиною, відрізняючись від тієї Аї, яку я зустрічав раніше. Раніше вона завжди була сонною та бажала повернутися до ліжка, тож я побачив усі її погані риси. Але в належному макіяжі та випрасуваній білій сорочці вона була не менш чарівною, ніж її сестра. «Вона певно дуже добре знає, що здатна представити себе такою чарівною», подумав я. Не сумніваюся, що цю чудову здібність вона отримала через відчуття неповноцінності, яке вселила в неї її сестра. — Але більше мені нічого не відомо, — Ая знизала плечима. — Юі раптом почала влітку пропускати уроки на третьому році середньої школи. Але вона мені ніяк це не пояснила. Ні друзям, чи вчителям, чи родині. Коли наші батьки спитали, що сталося в школі, вона завжди відповідала: «нічого». Можливо доволі розумні діти мають звичку самостійно вирішувати свої проблеми та не здатні покладатися на інших. — Так, їй ніколи не кортіло розповісти іншим про свої труднощі. — Вірно. Дуже шкода, Йоччян, але не думаю, що ти зможеш сильно допомогти. Сумніваюся, що наші батьки знають більше за мене. Ая поводилася більш дружньо, ніж у минулі зустрічі. Напевно однією причиною того була нестача сну, проте можливо її характер залежав від того, чи нанесла вона собі макіяж чи ні. Коли почуваєшся впевнено, можна дозволити собі бути милим з іншими. Я мав причину знову навідатися до Аї. Поки я слідкував за Хаджікано кожної ночі, то помітив багато малих деталей у її діях та поведінці, які перегукувалися з минулою Хаджікано. Поки ззовні вона здавалася такою іншою, я зміг побачити, що відтоді всередині вона не так сильно й змінилася. І коли моє переконання у сьому зросло, з цим стало більше й сумніву. Чи лише родима пляма ввела Хаджікано у відчай? Незважаючи ні на що, я не міг розгледіти у ній людину, яка б пішла на самогубство через єдину пляму. Тому що це була та сама Хаджікано, яка одна-єдина прийняла тоді в початковій школі мою родиму пляму. Чи може чиясь натура так сильно змінитися за півтори року? Чи може прийняти її на чиємусь іншому лиці було легше, ніж на своєму власному? Можливо за цим крилася більш глибока причина її відчаю. Ми можемо так зосередитися на тому, що бачимо, що через це впускаємо те, що справді є важливим. Можливо в ті півроку, коли з’явилася родима пляма, а вона почала пропускати уроки, з нею сталося щось значне? Якщо моя теорія, що її відчай пов’язаний з чимось іншим, ніж родима пляма, правдива, то першим кроком у пізнанні правди є наближення до серця Хаджікано. Тож спершу я прийшов поговорити з Аєю, найближчою до неї людини. — Якщо справді хочеш знати, то певно потрібно спитати напряму її однокласників, — раптом мовила Ая після довгої тиші. — У твоїй школі є бодай одна дівчина, яка прийшла з середньої школи Міцуба, вірно? Можливо вона знає, чому Юі стала такою. — Я теж над цим думав. Проте зараз літні канікули, тож всі невідомо де. — Тоді ходи туди, де очікуєш їх зустріти. — Напевно… Як ви і сказали, пані Аю. Я походжу в тих місцях, де збираються люди. А також навідаюся до школи, про всяк випадок. Можливо я можу попитати учнів, які приходять влітку в клуби. — Я б хотіла допомогти і таке інше, але… — вона склала руки та закусила губу. — В мене на сьогодні плани з деякими друзями зі старшої школи… Ая змовкла та подивилася кудись поверх мого плеча. Я озирнувся та побачив блакитну машину, яка зупинилася на вулиці — на даху була прикріплена дошка для серфінгу, увімкнена аварійна сигналізація. Машина була якоїсь старої марки, капот здебільшого вже вигорів на сонці, ставши білим, а двигун видавав дивний гуркіт. Двері з боку водія відчинилися, з машини вийшов чоловік приблизно такого ж віку як і Ая. Він був трохи вищим за мене, проте легко засмаглим і мускулистим, що підкреслювала обтягуюча сорочка. На ньому висіло дешеве намисто, були натягнуті сонячні окуляри, які нагадували фасетні очі комах. Він підійшов до Аї, хлопаючи сандалями по землі. — Гей, — він помахав. А потім, поводячись так, наче тільки помітив, він подивився на мене та спитав: — Хто цей хлопець? — Друг моєї сестри, — відповіла Ая. — А ти тут для чого? — Хіба я не казав, що заберу тебе, Ає? — чоловік зняв свої окуляри та зробив шоковане лице. — Пообіцяв приїхати сьогодні о першій. — І хіба пізніше я не сказала, що маю інші плани? — Ні. — Он воно як? Ну, я справді планую сьогодні зустрітися з деякими друзями зі старшої школи. Не можу виділити для тебе часу. Поки чоловік приголомшено застиг з наполовину відкритим ротом, Ая вигукнула: «Ах, так» — наче вигадала пречудовий план. — Знаєш, цьому хлопцеві потрібно походити містом, щоб зібрати інформацію. Масафумі, допоможи йому. Ти маєш увесь день вільний, хіба ні? — Я? — надламаним голосом відреагував Масафумі. — Якщо не хочеш, то все добре. Він опустив плечі. — Добре, я зроблю це, — слабо відповів він. Чоловіка звали Тоцука Масафумі. Йому було двадцять три роки, він випустився з коледжу, в якому вчився разом з Аєю в одному класі. Схоже, що вона йому подобалася, але вона відмовляла йому, незважаючи ні на які залицяння. Він тільки нещодавно розпочав займатися серфінгом, тому йому досі було складно приборкувати хвилі. — Гей, як думаєш, як зробити так, щоб Ая була дружелюбнішою? — спитав Масафумі, явно думаючи далеко не про мої обставини. — Ти добре з нею ладнаєш, вірно? — Ні. Ми тільки познайомилися. — Але ти схоже їй подобаєшся. Хіба ні? — Вам просто здалося. Коли ми вперше зустрілися, вона подумала, що я переслідую її сестру. — Але ти чимось подібним займаєшся, правильно? — Заперечувати не стану. — Тоді в нас є дещо спільне, — з глибоким відчуттям зауважив він. — Обидва мечемося навколо Хаджікано. Радіо в машині було налаштовано на місцеву станцію, на якій крутили поп-музику. Опісля пролунав дуже короткий репортаж. В ньому повідомлялося, що цього літа буде найбільш спекотний день за двадцять років. Вочевидь до тринадцятого липня по всій країні закінчиться сезон дощів. На відміну від цих новин, кондиціонер у машині морозив нас так, що я все продовжував потирати руки, щоб зігрітися. Коли я вийшов із неї на своєму першому місці призначення, старшій школі, моє тіло, яке вже забуло, що зараз літо, кинуло в спеку, і, не минуло і декілька хвилин, як я вже рясно пітнів. Я пішов обходити школу, і коли знаходив учнів, які виглядали, як первачки, то безсистемно задавав їм питання. Школа, на диво, була повною учнів навіть на літніх канікулах, а їхні діяльності дуже різнилися. Тенісисти в пропахлій потом кімнаті захоплювалися настільними іграми. Бейсболісти на подвір’ї розбиралися з роями комах. Парочки в бібліотеці не звертали ні на кого уваги навколо них, торкаючись та обмінюючись поглядами. Учні з мистецтва, які провели багато часу назовні, малюючи скетчі, виглядали більш засмаглими, ніж гравці спортивних клубів. Дівчата в пустій класній кімнаті, фіранки в котрій були закритими, розмовляли в компанії. В музичному клубі хлопця, який втратив свідомість через нестачу повітря, клали на ноші. Я попитав десь двадцять учнів, але ніхто з них не виявився зі середньої школи Міцуба. — Та модна школа для дівчат, вірно? — сказав хлопець. — Ніхто б ніколи не прийшов добровільно з того місця сюди. Ти шукаєш не там. Все було так, як він і сказав. Я вийшов зі школи та повернувся до машини. Масафумі, відкинувши сидіння, лежав у ньому та читав кіножурнал. Коли я сказав йому, що результатів не отримав, він байдуже пирхнув, кинув журнал на заднє сидіння та завів мотор. Масафумі сказав, що зголоднів, тому зупинився напроти ларька з раменом. Я не сильно був голодним, проте неохоче пішов з ним. Навколо ларька літало багато мух, а рамен, який там подавали, мав смак локшини швидкого приготування, просто з більшою кількістю масла. Масафумі замовив рамен на двох і з’їв свій моментально. Після їжі він попросив, щоб я знову пояснив йому ситуацію. Я скоротив деталі, розповівши йому, що шукаю причину, чому моя минула добра подруга Хаджікано перестала відвідувати заняття. — Чому ти ходиш довкола, розслідуючи це, якщо можеш спитати в неї напряму? — спантеличено спитав той. — Чи є сенс дізнаватися це таким обхідним методом? — Все складно, — відповів я. — Деякі дороги можуть виглядати швидшими та найбільш прямими на мапі, проте вони виявляються найбільш обхідними. — Не знаю, у чому проблема, проте я б спитав просто в неї напряму. — Погоджуюся, — вставив власник ларька за прилавком. — Дівчата люблять розмовляти, вірно? Якщо побачать, що ти хочеш вислухати, то розкажуть навіть більше, ніж ти в них питав. — Сумніваюся в цьому, — спростувала дружина власника. — Я б сказала, що всі мають одну чи дві таємниці, про які не можуть дозволити дізнатися іншим, хіба ні? — Ну це точно не я, — пробурмотів власник. — О, справді? — сумнівно спитала вона. — Я думала ти маєш таких багато. Покинувши ларьок, ми одне за одним відвідали такі місця, як безлюдний торговий район та площу на березі моря. Після розпитування деяких учнів, що набивали щоки локшиною швидкого приготування на стоянці на даху супермаркету, мої життєві сили остаточно вичерпалися. «Вистачить на сьогодні», подумав я. Зрештою, я не отримав жодної корисної інформації. Я очікував цього, проте я не зміг знайти не те, щоб бодай одного учня зі середньої школи Міцуба, я не зміг знайти хоча б когось, хто міг би знати бодай одного учня. Скільки взагалі учнів з тієї престижної школи можуть знаходитися в Мінаґісі? Врешті-решт, я і сам нікого звідти не знав, окрім Хаджікано. — Гадаю, це була марна трата часу, — сказав Масафумі зі сидіння водія. — Вибачте. Дякую, що допомогли сьогодні. — Звісно. Тобі краще дати знати Аї, що я був корисним, добренько? Коли я подумав, що ми повертаємося тим шляхом, яким їхали, машина пригальмувала в районі барів. Я підозріло глянув на Масафумі. — Давай поїдемо в об’їзд. Ти ходив довкола цілий день, невеличка зупинка не завадить, — і з цими словами він потягнув мене до бару. Поки Масафумі поруч пив саке, я потикав скумбрію, а потім сьорбнув собу з надто густим бульйоном. Я вперше був у барі, тож хвилювався, що перебуваю тут, адже був лише учнем старшої школи, але, здається, вони не були проти, допоки я не пив алкоголю. Але як Масафумі збирається після цього дістатися дому? Він залишить тут машину, чи проведе у ній ніч, чи, в чому я більш впевнений, спробує п’яним поїхати звідси? Неважливо, які наміри він мав, я не міг не переживати за це, як його пасажир. Через деякий час Масафумі залишив мене та пішов обходити ресторан, щоб поспілкуватися з деякими людьми, які виглядали, як завсідники. Я час від часу кидав погляди на телевізор, що висів у кутку бару. Там ішла якась історія про привидів. У покинутій будівлі школи герої почули голоси вночі — типова історія, яку можна почути будь-де. Поставивши лікоть на стійку, я почав клювати носом, коли повернувся Масафумі, ведучи когось. Той чоловік був в окулярах, маючи вигляд інтелектуальної людини. В руці він тримав склянку хайбол¹. — Гей, ти, тобі краще мені подякувати, — сказав почервонілий аж до шиї Масафумі, явно п’яний. — У цього хлопця сестра з середньої школи Міцуба. — Привіт, — сказав чоловік в окулярах, усміхаючись. — Це ти хотів щось спитати у випускниці Міцуби? — Так, все вірно, — відповів я. — Але я шукаю конкретно ту, хто випустився з Міцуби минулого року… Губи чоловіка розтягнулися в усмішці. — Це якраз моя сестра. Тут я розділився з Масафумі. Він впав на сидіння водія, сказав: «Я просто відпочину тут», — та абияк помахав мені. Я йшов з чоловіком в окулярах, Ядомурою, десь хвилин двадцять, а потім ми прийшли до його будинку. Він відійшов покликати свою сестру, а потім повернувся сам через декілька хвилин. — Схоже, вона ще не повернулася додому, — винувато мовив він. — Б’юся об заклад, що вона пішла до лісу. — Лісу? — повторив я. — Ви про той, що біля берега? — Вірно. Гадаю, вона там шукає привидів. Привидів? Я точно все правильно почув; Ядомура сказав «привидів». Але більше не заговорюючи на цю тему, він надав мені дуже прості інструкції, як дістатися туди, де, як він думав, зараз знаходилася його сестра. Я рішуче спитав: — Ем, а що там про привидів? І Ядомура відповів з неоднозначною усмішкою: — Якщо тобі цікаво, можеш спитати у неї сам. Після того, як я пройшовся доріжкою, прокладеною поміж рисовими полями, я знайшов вхід у ліс. До нічного лісу ніколи не можна звикнути, неважливо, скільки разів туди ходив. Особливо якщо на вулиці стояло літо. Це було абсолютно природно, адже тут не було ліхтарів, крізь гілки та густе листя проникало лише трохи місячного сяйва, а з усіх боків лунали нескінченні таємничі звуки, що викликали занепокоєння. Чесно, складно повірити, що учениця з престижної школи для дівчат пішла в таке місце. Ідучи стежкою, я знайшов відкриту ділянку, яка була перехрестям. Згідно зі словами Ядомури, його сестра повинна бути десь тут. Коли мої очі звикли до освітлення, я побачив маленьку дівчину, яка сиділа на лавці, що була зроблена з пенька. Вона ні єдиним мускулом не ворушила, тож на мить я подумав, що та є частиною пенька. — Добрий вечір, — привітався я з нею, не маючи змоги розгледіти її лице. — Твій брат розказав мені про це місце. Я шукав ученицю з Міцуби, щоб дещо спитати. Через деякий час із темряви донеслася відповідь. — Тоді ваша подорож підійшла кінця. Гарна робота. — Ти знаєш дівчину на ім’я Хаджікано Юі? — Хаджікано Юі… — повторила вона, ніби намагаючись зрозуміти, про кого мова. — Так, я знаю її. Дівчина з родимою плямою на обличчі? — Вірно, на лівій стороні її обличчя є велика родима пляма, — підтвердив я, борючись з бажанням підстрибнути від радості. — Я б хотів дещо запитати про неї… Вона перервала мене. — Це все, що я знаю. Ми особливо і не перетиналися, а ще були в різних класах, тож мені нічого не відомо про пані Хаджікано. Я запам’ятала її ім’я лише через своєрідну родиму пляму, коли побачила її на фотографіях у своєму фотоальбомі, проте я ніколи не розмовляла з нею. — Зрозуміло… Я постарався, як міг, приховати розчарування в своєму голосі, але сестра Ядомури легко розпізнала це. — Вибачте. Я б залюбки представила вас комусь знайомому, проте я погана в соціалізації, тож не маю людини, до якої могла б вас відправити. — Ні, все добре, — сказав я якомога веселіше. — Насправді мені більш цікаво почути про привидів. Після деякої тиші, вона гірко мовила. — Мій брат згадав про це? — Так. Ти шукаєш тут привидів, хіба ні? — Я не прямо, щоб вірю в них… — сказала вона так, наче надулася. — І це не мають бути саме привиди. НЛО, екстрасенсорне сприйняття, криптид² — все підійде. По суті я очікую знайти тріщину в світі. Я задумався над її словами. Я розсудив, що це можна перефразувати як «речі, які виходять за межі розуміння людини». — Скажіть, пане, — звернулася вона до мене — я подумав, що вона неправильно сприйняла мене за свого старшого. — Знаєте, я справді розумію, що те, що люди кличуть привидами, є лише ілюзіями, які показує їм мозок. Проте навіть якщо це ілюзія чи галюцинація, мені все одно. Якщо я зможу побачити бодай одну річ, що існує поза законами реальності, то, гадаю, це надасть хоча б трохи значущості моєму життю. Потім вона на якусь мить змовкла, наче задумалася. Мої очі нарешті звикли до навколишнього освітлення, тож тепер я міг її розгледіти. Вона була наче лялька, довге волосся якої доходило до талії, а ще виглядало якимось важким. — Іншими словами… Навіть якщо одного разу ви побачите, як іграшки вночі підіймаються зі свого ящику та починають говорити, хіба це б не змінило значення кожної іграшки, яку ви побачите опісля? Саме такого повороту я очікую. Наступні двадцять хвилин вона пояснювала причину, чому шукає привидів, наводячи різноманітні приклади. І коли вона досягла висновку, то раптом змовкла, наче виснажилася, та щось пробурмотіла. — Я надто багато говорила. Вона пролунала так, наче хотіла щезнути. Якби навкруги не було так темно, то, я впевнений, я б точно побачив, як вона зашарілася. — Це було дуже цікаво, — відповів я, справді зовсім не саркастично. Її голос став ще більш слабким. — Я зазвичай не можу з кимось поговорити, тож коли отримую такий шанс, говорю надто багато. Коли я повернуся додому, то серйозно подумаю над цим. — Я розумію, як ти почуваєшся. — Брешете. Звісно ви не можете зрозуміти. Ви виглядаєте так, наче маєте багато друзів. Я гірко усміхнувся, подумки бурмочучи: «Однозначно ні». В початковій школі я допускався такої помилки з Хаджікано знову і знову. Після того, як я проводив на самоті довгий час, а потім повертався до школи, то постійно говорив про те, про що вона не питала, коли отримував можливість з нею поговорити. Після цього я завжди почувався пригніченим. Я докоряв собі, наскільки безсоромною невдахою був, і кожного разу клявся, що буду більш тихою людиною. — Гей, пане, — спитала дівчина, коли я збирався йти. — Думаєте я зустріну привида? — З тобою все буде гаразд, — відповів я, повертаючись. — У світі є куди більше інтригуючих феноменів, ніж ти думаєш. Це я можу гарантувати. Поки будеш шукати привидів, то можеш наткнутися на щось навіть більш химерне. — Дякую… Якщо ви так кажете, то я продовжу вірити в це ще трошки. Вона усміхнулася, чи мені так здалося. — Вже стає пізно, тож будь обережною, — сказав я їй та покинув ліс. Коли я повернувся на доріжку, то побачив кілька зелених вогників, що мерехтіли біля сільськогосподарського зрошувального каналу. Якщо й існувало якесь світло, що блимало плавніше, ніж у світлячка, мені про нього не було відомо. Жодне штучне світло не могло так природно вмикатися та вимикатися. Я стояв там та споглядав за слабким зеленим сяйвом, що виглядало наче уві сні, ніяк не стомлюючись від нього. Я забув згадати про це у розмові з сестрою Ядомури, але, кажучи правду, я теж проходив повз узбережжя в пошуках дечого, хоч те і не були привиди. Все почалося з дивного випадку на пляжі. Це було літом, а мені було сім. Я прийшов на пляж із другом та, як зазвичай, ходив біля хвиль босоніж. Тоді мені подобалося ступати по мокрому піску, коли хвилі відступали з берега, тож я робив це якомога довше, допоки ніхто мене не зупиняв. Мій друг тим часом швидко втомився від цієї простої гри та почав шукати нової розваги. Він закотив штани до колін та почав іти в напрямок відкритого моря. Не сильно над цим задумуючись, я попрямував за ним. — Хочеш побачити, наскільки далеко можна зайти? — спитав він. — Навіть якщо намокнемо, то в таку погоду висушимося ще до того, як дійдемо додому. — Звучить весело, — погодився я. Ми кинули сандалі, які тримали в руках, на берег, а потім обережно ступили в океан. Погода була приголомшливо ясною. Пісок весь висох, океан блистів білим, а вдалині на горизонті хмари мали форму хвилі, як на картині «Велика хвиля в Канаґаві»³. Коли вода досягла моїх грудей, то я вже не міг стійко стояти. Навіть якщо мені вдавалося поставити ноги на землю, кожен поштовх хвиль здавалося міг відірвати мене від дна. Вже тут слід було повернути назад, проте ще не пізнавши страху перед морем, ми оптимістично подумали, що якщо все дійсно стане погано, то ми ще зможемо відступити. Все сталося в мить. Дно раптом пішло на різкий спад, мої ноги провалилися. До того моменту, як я зрозумів небезпеку, вже було запізно; моє тіло вже відносило в відкрите море. Я намагався триматися кінчиками пальців та так повернутися до берега, але моє тіло відносило зовсім в іншому напрямку від того, якого я хотів. До тієї миті, як вода підвищилася до рівня мого рота, мій розум спустошився від страху. Я намагався поплисти назад, але кожного разу, як я зупинявся, щоб перевести дихання, то набирав води та починав сильно панікувати. Я знав, що коли тонеш у морі, потрібно утримувати своє тіло на поверхні обличчям вгору, проте це знання невідомо куди поділося, коли я насправді тонув. Не маючи змоги знайти хоч якийсь шлях звідси, я борсався у воді, тільки погіршуючи ситуацію. Все дійшло до того, що я подумав, що мені не вистачить дихання, щоб вижити. Коли зненацька мене за зап’ястя схопила рука. І потягнула мене з небувалою силою. Звісно, я був упевнений, що лише уявив це від страху, а насправді потрапив у водорості чи щось таке. Але особисто я не міг тоді спокійно розсудити таким чином. Впевнений, що хтось намагається утягнути мене в відкрите море, я здригнувся. Але в мене вже не залишилося сил, щоб відірвати від себе ту руку. Вперше в житті я усвідомив, що таке смерть. Дивно, але коли я почав це розуміти, то почуття страху та шкодування притупилися. Залишилося лише глибоке зречення. Я відчував, що тепер дійсно розумів слово «невиправний». Я хотів дізнатися, хто утримував мене за зап’ястя, тому спробував схопити їхнє. Але там нічого не було. Не встиг я усвідомити, як рука зникла з мого зап’ястя. І тоді мої пальці торкнулися дна. Я повільно піднявся та зрозумів, що знаходжуся на мілині, де вода не досягала навіть моєї талії. Я почув чайок. Вдалині мій друг вигукував моє ім’я. Я більше не відчував страху, наче ніколи і не відчував його; навколо був лише спокійний літній день. Якийсь час я просто там стояв, витріщаючись на зап’ястя, за яке нещодавно щось трималося. Нахлинув запізнілий страх. Пульс почастішав, тіло затряслося. Я кинувся на берег, впав на сухий пісок та чекав, допоки відступить озноб. Наступного дня я дійшов висновку, що тоді на пляжі сталася чарівна подія. Того дня мене врятувала русалка. Відтоді я ходив дивитися на море кожного дня. Я певно думав, що якщо буду так робити, то колись зустріну русалку, яка мене врятувала. Або, може, я не міг забути те сильне хвилювання, так близько зіткнувшись зі смертю та повернувшись живим. Я повністю забув, що тоді думав я семилітній. День за днем я ходив на пляж, але, звичайно, ніяка русалка не показалася. Поступово моя початкова мета втратила свою важливість, я забув про русалку та залишився лише зі звичкою ходити на пляж. Так, я повністю забув — але причина, по якій я ходив на пляж, коли мав вільний час, полягала в пошуку русалки. *** Наступного дня я зустрівся з Чіґусою на площі за станцією. Я обіцяв супроводити її на репетицію літнього фестивалю Мінаґіси. Коли Чіґуса з’явилася на місці зустрічі, то була вдягнена в шкільну уніформу, не дивлячись на те, що була середина літніх канікул, старанно дотримуючись дурного шкільного правила ходити в уніформі на вулицях навіть під час канікул. В Мінаґісі було мало магазинів та закладів, де можна присісти та відпочити, а більша половина з них і так вже була переповнена учнями, тож ми попрямували до супермаркету. В одному кутку якісь старшокласники влаштували армрестлінг за сік, а в іншому дві старшокласниці їли морозиво та жалілися на своїх безхребетних хлопців. Поки я уважно вслухувався в мелодійний голос Чіґуси, то розмірковував над тим, де б ще пошукати інформацію. Місце, в якому є багато випускниць зі середньої школи Міцуба. Найпершим і найочевиднішим була старша школа Міцуба. Міцуба містила в собі одночасно і середню, і старшу школи, тому більшість випускниць відправилися до старшої Міцуба. Якщо піду туди, то точно зможу зустрітися з кимось, хто знав Хаджікано. Якщо вам цікаво, чому я не попитав там відразу, то виявитеся правими, але просто вона так далеко знаходилася. Причина, по якій Хаджікано пішла до середньої школи Міцуба, полягала в тому, що вона переїхала в дім її бабусі по материній лінії. Туди з Мінаґіси треба десь годину добиратися потягом. Я б хотів вирішити все тут, якщо можливо, але схоже, що не вдасться. «Значить завтра вранці я поїду попитаю в старшій школі Міцуба», подумав я. Проблема полягала в тому, що це може видатися трохи підозрілим, якщо я піду в ту висококласну школу для дівчат наодинці. Так як багато людей приходили туди, щоб подивитися на те, як «виглядають» дівчата Міцуби, в тій школі особливо суворо поводилися зі сторонніми, а передні ворота завжди пильнували охоронці. Хлопець з іншої старшої школи відразу стане ціллю номер один, за яким треба наглядати. — …І з тих пір дівчина розірвала будь-який контакт як з людиною, так і з русалкою, тихо перебуваючи на дні морському, згадуючи час від часу минуле та плачучи, — Чіґуса відірвала очі від сценарію, підіймаючи на мене погляд. — Кінець… Фукамачі, ти слухав? — Так, звісно, — наполіг я, поплескавши в долоні, щоб прикрити свою неуважність. — Мене дуже захопило. Я вражений. Ти можеш прямо зараз піти на сцену без будь-яких проблем. — Дуже дякую, — Чіґуса засміялася, трясучи плечима. — Але похвали мене ще, будь ласка. — То були не лестощі, коли я казав, що ти маєш найпрекрасніший голос, ніж будь-хто з клубу радіо. — Гадаю, що почуваюся радше радісною. — Це добре, — я криво усміхнувся. — До речі, хіба тобі не треба практикувати і пісню? — Я практикуюсь. І хоч я цим займаюсь, я не дозволю людям зараз її почути. І я не маю намірів дозволити їм почути до самого виступу. — Чому? Чіґуса опустила голову. — Тому що це ніяково, — тихо пробурмотіла вона. Після того, як ми прогнали сценарій ще три рази, то вирішили влаштувати перепочинок. Я купив сік з торгового автомату, а коли повертався до столику, то побачив поруч чотирьох чоловіків з яскравим волоссям і в такому ж яскравому одязі, які сміялися. — Давай підемо в якесь інше місце, — сказав я, а Чіґуса кивнула. Я кинув погляд на її обличчя. Вона дивилася на тих чоловіків жахливо холодно. Мене охопило неприємне відчуття, коли спало на думку, щоб вона подумала, якби знала, що я теж таким був раніше. Вона, звісно, нагородила б мене таким самим холодним поглядом, еге ж? Закінчивши з практикою, ми пішли прогулюватися доріжкою біля річки. Я випадково перевів погляд на інший берег блискучої річки. Там я побачив дітей, які йшли по пагорбу, роблячи різні силуети під сяйвом західного сонця, а проводи, що з’єднували сталеві опори, вимальовували в небі спотворену партитуру. Раптом у голову прийшов план. Я зупинився та церемонно сказав: — Гей, Оґіуе. — Так? — Чіґуса рішуче повернулася, показуючи мені широку усмішку. — Що таке? — Все добре, якщо я спитаю дещо дивне? — Спитаєш дещо? — Чіґуса ніяково відвела від мене очі, вп’явшись поглядом в кінцівки свого волосся, що лежало на її грудях. — Так, звісно. — Говорячи відверто, я маю до тебе щире прохання. — Га?.. — Чіґуса випрямила спину, а її обличчя напружилося. — Прохання? — Тільки якщо ти маєш час, звісно. — Маю, — відповіла вона, перш ніж спитати щось про цей час. — Дякую. Бачиш, завтра я планую поїхати до старшої школи Міцуба. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною. — Старшої школи Міцуба? — Чіґуса виглядала так, наче зовсім цього не очікувала. — Е-е-е, звісно, я можу поїхати з тобою… але які там у тебе справи? Я коротко пояснив їй ситуацію. Моя однокласниця Хаджікано Юі була моєю подругою в початковій школі. Як, здається, їй зараз дуже важко (звісно, я не згадав про спробу самогубства). А причину цьому не визначив. І що однокласниці Хаджікано зі середньої школи можуть щось про це знати. — Я зрозуміла, — Чіґуса кивнула. — Тоді все не так погано. — Я вчора шукав у Мінаґісі, але зміг знайти лише одну випускницю зі середньої школи Міцуба. Тоді, ймовірно, не маю вибору, окрім як піти до старшої Міцуба, вірно? — Однак, тут ти помиляєшся, — мовила Чіґуса з серйозним виразом обличчя. — Що ти маєш на увазі? — спитав я. — Я маю на увазі, що тобі не треба проходити такий шлях до старшої школи Міцуба, Фукамачі, — відповіла вона. — Щоб ти знав, дівчина, яка стоїть зараз перед тобою, є насправді випускницею зі середньої школи Міцуба. Ба більше, вона була в тому самому класі, що і Хаджікано на третьому році. Тепер, коли вона розповіла мені про це, я усвідомив, що се не так вже і дивно. Насправді, мені слід було від самого початку спитати в неї. Якщо хтось з моїх знайомих у старшій школі Мінаґіса і міг здатися випускницею Міцуби, то це була б ніхто інша, як Оґіуе Чіґуса. — Тоді, Оґіуе, ти знаєш, чому Хаджікано стала… — Можливо я знаю, — перервала вона, говорячи так, наче їй не цікаво. — Однак, чи розповім я тобі, вже інша історія. Проігнорувавши мою відповідь, Чіґуса твердо висловила свою позицію. — Зрештою, Хаджікано не сказала про це навіть своїм батькам, вірно? Я просто не можу ходити та розповідати всім навкруги її секрет, який вона настільки хотіла приховати. — Ти повністю права, Оґіуе, — сказав я після декількох митей. — Але зважаючи на це, ось що я думаю. Можливо цей секрет і є важким тягарем для Хаджікано. А якщо біль від того, що вона має нести його сама та не може нікому розповісти і є тим самим, що так давить на неї? Тому що в такому випадку, я маю знати. — Це може прозвучати трохи грубо, проте… — голос Чіґуси впав. — Чому ти відчуваєш, що мусиш так далеко зайти заради неї, Фукамачі? — Вона допомогла мені дуже давно. Я хочу віддячити їй. Чіґуса схилила голову та якийсь час думала. — Зрозуміла, — вона підняла голову, щоб сказати. — Однак, ти точно не можеш розповідати про це будь-кому ще. Якщо можливо, поводься так, наче нічого не знаєш, навіть перед нею. — Я зрозумів. Дякую. — А також… — Чіґуса розслабилася, усміхаючись. — В обмін на це я теж маю до тебе прохання. — Прохання? — Я ще не вирішила, яке саме. Я подумаю про це, — сказала вона, перебуваючи в доброму настрою. Посаджені в полі високі соняшники відкидали на дорогу густі тіні від сонця на заході. Всі почорнілі голови соняшників, звернені на захід, виглядали як нескінченні гігантські ока. Соняшники, зростаючи, женуться за сонцем. До того моменту, як бутони відкриваються, вони перестають рухатися; до того моменту, як вони виробляють насіння, то схиляються, наче кланяючись. Після того, як стільки безпринципно пробігали, шукаючи світла, в кінці вони лише витріщаться на свої ноги та зів’януть. Відчувається як алегорія — так я думаю кожного разу, як бачу соняшники. Чіґуса почала говорити повільно, підбираючи слова. — Я можливо говорила зарозуміло, але, правду кажучи, я володію радше мізерною інформацією. Всі наші однокласниці скажуть те ж саме, якщо їх спитати. Я думаю, що вони всі знають стільки ж, скільки і я. Я кивнув, спонукаючи її продовжити. — Ти можливо вже знаєш, але ця родима пляма Хаджікано з’явилася раптом взимку на другому році середньої школи. Спочатку вона була маленькою, як цятка. Однак вона зростала з кожним днем, збільшившись до нинішнього розміру менше, ніж за місяць. Сама Хаджікано поводилася так, наче родима пляма її не хвилювала, але ця зміна мала різний вплив на людей навколо неї. Були ті, хто жалів Хаджікано, як і ті, хто сміявся з неї, кажучи, що вона заслуговувала на неї, а деякі просто нарікали, що втрачена така краса. Але в цілому, гадаю, люди здебільшого їй співчували. Тут Чіґуса перевела дихання. — Фукамачі, можливо тобі цікаво, чи призвела поява цієї плями до знущань у школі для дівчат? — А хіба ні?.. Вона похитала головою. — Принаймні до липня минулого року Хаджікано поводила себе більш менш так само, як і раніше. До того Хаджікано мала таку прекрасну зовнішність — звісно, в цьому не було її провини — що виглядала якоюсь неприступною. Проте родима пляма, можливо, це пом’якшила, тож вона стала подобатися однокласницям більше, ніж раніше. Наскільки я знаю, над Хаджікано ніколи не знущалися. З того, в якій манері говорила Чіґуса, я міг розпізнати зусилля, які вона прикладала, щоб не звучати авторитетною. Наче вона намагалася, як могла, розповісти мені об’єктивні факти про Хаджікано, наче висловлювала «офіційну позицію». Вона певно почувалася трохи винуватою, говорячи про неї, коли тієї не було поруч. — А тепер, — сказала вона, щоб розповісти головну тему. Я підготувався до того жахіття, що може наслідувати. — Я не пам’ятаю конкретних дат, але то точно було перед літніми канікулами, тож, гадаю, то сталося десь в середині липня минулого року. Хаджікано не приходила до школи чотири дні поспіль. Коли вона відвідала школу, я зрозуміла, що ця Хаджікано вже не була минулою Хаджікано. — Так закінчується історія, — мовила Чіґуса. — Ніхто не знає, що сталося під час тих чотирьох днів. В будь-якому випадку, те, що сталося в той короткий проміжок часу, повністю її змінило. Вона не говорила зі своїми друзями, вона уникала зорового контакту, а коли літні канікули закінчилися і почався новий семестр, вона завела звичку не приходити до класу. Невдовзі почали ходити різноманітні чутки та теорії, проте, зрештою, світло не пролилося ні на які переконливі факти, які могли такими видатися. Закінчивши, Чіґуса коротко зітхнула та послала мені співчутливий погляд, безсумнівно дивлячись так, наче щось втратила. — Мої вибачення, здається я тільки сильніше тебе заплутала. Однак, я знаю, що якби ти пішов до старшої школи Міцуба та походив там попитав, то отримав у відповідь лише це. — Ні, цього більш, ніж достатньо. Дякую. Я підняв погляд у небо. Я не тільки не знайшов підказки до вирішення, так таємниці лише поглибилися. Опісля минуло багато часу, перш ніж ми зрушили з місця у тиші. Я мав про що подумати, і Чіґусі здавалося теж. Коли я нарешті розібрався зі своїми думками, Чіґуса відкрила рота. — Мій дім тут поблизу, тож… Перш ніж я встиг це зрозуміти, у повітрі запахло сіллю. Ми доволі близько підійшли до моря. — Це досить далеко. Дякую тобі велике за сьогодні, — Чіґуса сильно схилила голову. — Якщо подумати, ми дійсно довго йшли, — сказав я, розмірковуючи про шлях, який ми пройшли. — Хіба ти не стомилася, Оґіуе? — Все добре. Як бачиш, мені подобається ходити. — Мені теж. Дякую за сьогодні. Побачимося пізніше. — Так, скоро побачимося. Чіґуса повернулася до мене спиною та пішла. Але невдовзі вона спинилася, повернулася та покликала «Фукамачі». — Сьогодні ти дуже жорстоко зі мною обійшовся. Ти розумієш це? — Жорстоко обійшовся? — повторив я. Чіґуса широко всміхнулася. — Це був жарт. До побачення. У той час я не сильно задумався про те, як саме «жорстоко» з нею «обійшовся». Я вирішив, що то був безпідставний жарт та відразу про це забув. Якби я був більш спокійним та об’єктивним, то, можливо, з легкістю зміг зрозуміти сенс її слів. Але моя голова була забита Хаджікано, тож я не міг навіть дозволити собі розглянути можливість того, що хтось проявляв до мене добру волю. Жорстокість найрідше проявляють свідомо, а набагато частіше її виказують неуважні люди. *** Тієї ночі я знову навідався до готелю Масукава. Останні декілька днів я змінив підхід, більше не слідуючи хвостом за Хаджікано від її будинку, а лежачи в очікуванні в руїнах. Навіть якщо накрапував дощ чи було безвітряно та спекотно, її ноги приводили її тільки в ці руїни, нікуди більше. Знаючи це, не було потреби ризикувати, слідуючи за нею. Я вже давно досяг своєї початкової мети: дізнатися, чому вона ніч за ніччю покидає будинок, щоб краще її зрозуміти. По суті їй подобалося споглядати зорі з цього зруйнованого готелю. Було марно намагатися витягти з її дій будь-яку ще інформацію. І все ж, я продовжував за нею слідувати кожної ночі. Моїм найголовнішим пріоритетом зараз було дізнатися, які події відбулися в ті «пусті чотири дні», про які мені розповіла Чіґуса. А непрямих способів, таких як розпитування інших та слідкування, було недостатньо. Бо це залишалося незбагненною таємницею навіть для Чіґуси, яка була в той час настільки ж близькою до Хаджікано, як і будь-хто інший. Я не міг вигадати ніякий інший спосіб, окрім як напряму запитати в неї… Однак знаючи про цей факт, я, більшою мірою, не здатен був цього зробити, тому що мені хотілося назавжди залишитися в тінях та дивитися, як Хаджікано споглядає зорі. Наступного ранку… хотів би я сказати, проте в дійсності вже було по обіді. Тому що через походи на руїни, в мене вибудовувався нічний розклад: я прокидався опівночі та засипав рано-вранці. Розбудив мене телефон. Від дзвінкого звуку в тихому будинку склалося порожнє відчуття, наче я почув, як дзеленчить дзвоник в початковій школі у вихідний. Я неспішно спустився по сходах, не хвилюючись, чи встигну я вчасно, та відповів на дзвінок. Почув я голос не тієї жінки. — Гей, це Фукамачі? Це був мій учитель, Касаі. М’яко кажучи, це не той заспокійливий голос, який би я хотів чути, тільки-но прокинувшись. Я пожалкував, що просто не проігнорував його та не продовжив затишно спати. — Вибач, що так раптово питаю, але чи можеш ти прямо зараз прийти до школи? Сьогодні поведінка Касаі відрізнялася від звичайної. Відчувалося, наче він поступився, зробив крок назад. Можливо це не Касаі хотів вирішити зі мною якісь справи, а хтось інший. — Зрозумів, — сонно відповів я. Я хотів запитати, чому мене викликали, але від тону Касаі склалося таке відчуття, що він не потерпить від мене ніяких запитань. — Я прийду, як тільки буду готовий. — Добре. Тоді бувай. Дзвінок завершився. Я прийняв душ, вдягнув уніформу, поснідав шматочками лосося та супом місо з вакаме⁴, поки слухав радіо, та вийшов з будинку з мінімальним багажем. Прогноз погоди схоже передбачав ще один літній день, пронизливе сонячне світло пекло шкіру. У вчительській в старшій школі Мінаґіса, здавалося, економили світло навіть в таку спеку, тому в кімнаті без кондиціонера було так само спекотно, як і назовні. Вчителі сиділи за столами з виснаженими обличчями, а рослини на підвіконнях були єдиними живими істотами в полі зору. Касаі очікував на мене ззовні кімнати. Звичайно він повів мене до іншого вчителя. А викликав мене Ендо, методист. Він мав вражаючу зовнішність — гігантське засмагле тіло й поголена голова — чим заробив багато прізвиськ серед учнів, але ніхто б не вимовив їх перед ним самим. Мало того, що Ендо дратувало найдрібніше, він ще й був страшенно погрозливим; раз на декілька днів він лаяв тих учнів, які запізнювалися, змушуючи їх ставати на коліна та вибачатися, чи кричав на дівчат, чиї спідниці були трохи закороткими, змушуючи тих плакати. Напевно бодай одна така людина потрібна в школі, як мені здається, але такого як він точно хочеться уникати, якщо випаде така можливість. Касаі пішов назад до свого столу, а Ендо подивився на мене, наче на неживий предмет. Незважаючи на те, що розмова ніяк не починалася, ставити будь-які запитання було категорично заборонено. Такі вчителі ненавиділи більше всього, коли учні самі висловлювалися. — Фукамачі Йосуке, — механічно прочитав Ендо, дивлячись на папери на своєму столі. Потім він розвернув свій стілець, знову подивився на мене та погрожуюче мовив: — Що ти робив учора пізно вночі? Це не вперше, коли мене допитував гнітючий учитель. У середній школі мене викликали десятки разів до вчительської, тож поведінка Ендо для мене була навіть якоюсь ностальгічною. Я міг сказати, що той готувався накричати на мене. Можливо навіть мав значний доказ для цього. «Ендо певно викликав, щоб засудити моє шастання по руїнах», припустив я. Це було настільки зрозуміло, що до них кожної ночі прокрадається старшокласник? — Я прогулювався, — спершу відповів я. Брехня не є добрим планом, але також не мудро розкривати себе, не знаючи, скільки той знав інформації. — Чи знаєш ти, що за законом юнакам не дозволено виходити на вулицю після одинадцятої без наглядача, так? — Так. — Тоді чому ти пішов на прогулянку? Я хотів сказати: «чи може бути ще якась відповідь, окрім «я хотів прогулятися»?», але я проковтнув ці слова. Я не мав вибору, окрім як схилити голову та мовчати. Ендо порушив тишу раніше, ніж я очікував. — Проте нумо відкладемо це питання наразі. Ось справжнє питання. Ти знаєш про зруйнований готель біля підніжжя гори? — Ви про готель Масукава? — Вірно. Минулої ночі там помітили вогонь. Вмить по хребту пробігли холодні сироти. Проте пригадавши все, чому я став свідком минулої ночі, від того, як Хаджікано прийшла до руїн, до того, як я звідти пішов, я полегшено зітхнув. Швидше за все, те, про що говорить Ендо, сталося після того, як ми покинули руїни. — Говорячи «вогонь», я маю на увазі не пожежу, — продовжив він. — Але він був у кроці від переростання в гірську пожежу. — Коротко кажучи, — вставив я, бажаючи, щоб розмова здвинулася з місця. — Ви підозрюєте, що винуватцем є я? Ендо роздратовано на мене глянув. — Цього ранку надійшла доповідь. Тоді, коли розгорівся вогонь, учень з вікна свого будинку бачив молодого чоловіка. Той учень також випадково знав, що тією людиною був Фукамачі Йосуке. Ось чому тебе сюди викликали. Тож я спитаю знову… Що ти робив вчора вночі? Я завагався з відповіддю. По-перше, я хотів за будь-якої умови уникнути згадки про Хаджікано. За будь-які підозрілі помилки я візьму відповідальність на себе; я не хотів, щоб і Хаджікано виявилася в це втягнутою. Але якщо я скажу: «Я пішов до руїн подивитися на зорі», чи повірить мені Ендо? Не сумніваюся, що це тільки поглибить його підозри. Ендо постукав кулаком по столу, пришвидшуючи мене, поки я розмірковував над хоч якимись пристойними шляхами відступу. — Що таке? Чому не можеш пояснитися? Є щось, що ти не можеш мені розповісти? У такі часи потрібно обмежити свою розповідь до однієї брехні. З досвіду можу сказати, що дві чи більше брехні легше викопають вам яму. А якщо я міг збрехати лише один раз, то я хотів би використати це, щоб приховати той факт, що там була і Хаджікано. І коли я почав говорити: — Так, минулої ночі я… — хтось зненацька мене перервав. — Він ходив зі мною подивитися на зорі. Ми з Ендо одночасно подивилися на того, хто це сказав. Спершу в око впала темно-синя родима пляма, яка покривала половину її обличчя. Якщо подумати, то це вперше, коли я бачив її пляму при світлі дня. — Я вважаю, що підпал відбувся після того, як ми пішли, — спокійно сказала Хаджікано. — Ви зможете це дізнатися, якщо трохи детальніше продивитеся доповідь свідка та час пожежі. На запитання, чому Хаджікано була тут, відповів конверт розміром В4 у неї під пахвою. Її напевно сюди викликав Касаі, щоб вона забрала завдання та роздатковий матеріал за ті дні, які була відсутня. Касаі напевно звик бачити Хаджікано в уніформі, але не я. Це була лише проста, нічим не примітна матроска, але на ній вона виглядала як щось неземне. Як кваліфікований гравець може повністю змінити значення інструмента. Ендо подивився на її родиму пляму, потім окинув поглядом тіло, потім знову подивився на пляму. Я кинув погляд на ту сторону її обличчя, де плями не було. Та плачуча родимка все ще була на місці. Вона була надто маленькою, щоб визначити, чи була вона справжньою чи ні. — Твоє ім’я? — ніби стверджуючи, що головним тут є він, Ендо підхопив ручку та відкрив пом’ятий зошит. — Перший рік, ага. Клас? — Хаджікано Юі. Клас 1-3, в тому ж, що і він. Ендо застиг, якийсь час розмірковуючи, тримаючи ручку, але, схоже, не знаючи канджі для «Хаджікано», вирішив записати її прізвище катаканою. — Значить, ще одна порушниця закону, — пирхнув він та закрив зошит. — Тож для чого ти там була? — Я пішла подивитися на зорі, — без страху відповіла Хаджікано. — Там мало світлового шуму, тому те місце ідеальне для їх споглядання. — Тобі подобаються зірки? — Більше, ніж будь-що інше. — Чи відбувалося в небі щось цікаве минулої ночі? — спитав він, наче тестуючи її. Вона на мить задумалася. — Між першою та другою ночі я бачила метеорний потік. За ту годину пролетіло десь тридцять метеорів. — Ох-хо. Щось ще? — Здається там, можливо, був не тільки метеорний потік. Там наче були дві чи три яскраві точки. — Без можливо. Це були метеорні потоки Дельти та Йоти Водолія, а також Альфи Козерога, — безтурботно промовив Ендо. — Якщо бути точнішим, то Дельта та Йота розділилися на північні та південні потоки. Тож NDA, SDA, NIA, SIA⁵. Їхні точки випромінювання розташовані близько одна одної, тому їх важко розрізнити, але вони вважаються окремими метеорними потоками. Хоча більше було SDA, — гримнув він так, наче те і так було всім відомо. — Якщо тобі подобаються зорі, то варто цьому навчитися. Я, не задумуючись, дивився то на неї, то на нього. Обличчя жодного нічого не виказувало, але я відчув, що ворожнеча між ними вляглася. — Гадаю, ти не збрехала про те, що ви ходили дивитися на зорі. З цим він повернувся до свого столу, наче втратив до нас інтерес, та помахав, ніби відганяючи. Схоже, він не збирався нас карати за те, що ми були так пізно надворі. Я здивовано покинув вчительську разом з Хаджікано. Позаду ми почули, як Ендо сказав: — Незабаром відбудуться Персеїди⁶, тож не пропустіть! Метеорні потоки. То ось по якій причині Хаджікано вчора вночі лежала обличчям догори. Але я не помітив жодної падаючої зірки. Оскільки там було дещо більш варте уваги, ніж нічне небо. Коли ми вийшли з кімнати, я насамперед подякував Хаджікано. — Ти врятувала мене. Не подивившись на мене, Хаджікано почала йти геть. Зазвичай я б від цього занервував, але те, що вона врятувала мене від скрутного становища, надало мені сміливості. — Тож ти помітила, що я слідкую за тобою. Чому ти нічого не сказала? Хаджікано зупинилася та відкрила рота, щоб щось сказати, проте, зрештою, подумала ще раз про це та продовжила йти. — Я почувався погано, що таємно слідкую за тобою. Не дивно, що це тебе засмутило. Але я переживав через той випадок у парку. Міркував, чи не спробуєш ти знову щось вчинити. Якщо я надавав їй такі відверті виправдання, то напевно краще б бути чесним та сказати щось типу: «Мені подобається, як ти співаєш, тож я продовжував слідкувати за тобою, бо хотів знову почути». Але я сфокусувався лише на тому, щоб вирішити непорозуміння та показати свої добрі наміри, відкладаючи слова, які дійсно хотів промовити. Якщо можливо, то я хотів би пояснити їй причину, з якої зникла моя родима пляма. Від четвертого класу мене сильно тягло до тебе. Я завжди думав, що якби не мав цієї плями, то ти б звернула на мене увагу. А одного дня мені подзвонила загадкова жінка та запропонувала парі в стилі Русалочки. Моя пляма може зникнути, але якщо я не побудую з тобою взаємовідносини, то перетворюся на піну… Ха-а-а. Чи є хтось, хто б повірив у таку абсурдну історію? Навіть якби вона повірила, в залежності від того, як вона її інтерпретує, Хаджікано може подумати, що я зробив із себе заручника, щоб змусити її покохати мене. З її точки зору, це прозвучало б як: «Ти повинна покохати мене, інакше я помру». Я не хотів робити чогось, що могло бути схожим до наставлянню ножа до свого горла та вимагання її любові. Тож я більше нічого не сказав та просто продовжив іти поруч з Хаджікано. Хаджікано подивилася на мене та глибоко зітхнула. І, наче втративши терпіння, нарешті заговорила. — Я знаю, що глибоко в душі ти думаєш про моє благо, Йосуке… Після цього вона стихла, якийсь час підбираючи свої наступні слова. Я міцно тримав рота на замку, терпляче вичікуючи їх. — Тож я хочу щиро, як зможу, висловити свої почуття. Вона подивилася прямо на мене і сказала: — Більше не піклуйся про мене. Це дратує. Хаджікано повернулася до мене спиною та побігла. Я хутко наздогнав її, хапаючи за руку та задаючи останнє питання, що мав. — Я чув від випускниці середньої школи Міцуба про твої шкільні дні. Наші обличчя були так близько одне до одного, що я побачив, як розширяються зіниці Хаджікано. — Що сталося з тобою в ті пусті чотири дні минулого літа? Це була ризикована гра. Взагалі, я хотів поставити це питання обережно, після того, як підготую до цього її серце та усуну всі можливі перешкоди, які міг усунути. Переходячи прямо зараз до суті питання, я можу не тільки не отримати відповіді, а ще більше змусити її насторожитися. Але, схоже, я вже не мав інших варіантів. У будь-якому випадку, це питання схоже потрясло її. Можливо, і не було іншого часу про це поговорити. Зрештою, завдяки цьому питанню вона проявила переді мною яку не яку емоцію. Однак, найгіршу. — Чому ти просто не залишиш мене одну?.. Після того, як вона два чи три рази кліпнула, намагаючись стриматися, по її щоці скотилася сльоза. Прямо опісля дамбу прорвало, а потім одна за однією покотилися сльози. Вона відвернулася, щоб приховати від мене своє лице, неодноразово витираючи долонею щоки. Вона сама, здавалося, була здивована цим сльозам. Я відчув провину, побачивши це. Наче я перетворився на неприпустимого злодія. Як би я не намагався, все, що я зміг зробити, так завдати їй болю. Так я подумав. Хаджікано пішла так, наче втікала, а я не послідував за нею. Хаджікано усвідомила, що десь в глибині душі я думаю про неї. Вона збрехала, щоб мене не звинуватили помилково. Тепер я був точно впевнений, що Хаджікано Юі, яку я любив, досі жила в ній. Вона подивилася прямо на мене та зробила все, щоб бути чесною. А потім відмовила мені. Що ще я міг зробити? Будь я хоч трохи спокійнішим, то, можливо, не проґавив, як плачуча родимка Хаджікано розмазалася від її сліз. Можливо я б помітив, як родимка, намальована маркером, що стирається, зникла після того, як вона витерла своє лице. Але цього не сталося. Я не міг прямо дивитися на неї, поки вона плакала. Якби я дивився на її обличчя більше, ніж п’ять секунд, то відчув би, що схожу з розуму. Я був таким розбитим, що повністю забув за ту родимку. Поки я стояв тут у коридорі, мене покликав Касаі. Він вийшов із учительської, побачив мене та поманив мене назад у кімнату тихим: — Фукамачі. Коли я встав перед його столом з порожнім виразом обличчя, Касаі заговорив. — По-перше, мені треба за дещо вибачитися. Я перевірив твої стосунки з Хаджікано у початковій школі. Він схилив переді мною голову. — Схоже, що ви все ж були добрими друзями, як ти і казав. Вибач, що сумнівався в тобі. Я апатично похитав головою. — На вашому місці я, думаю, теж би віднісся до себе підозріло. Він витяг із карману носову хустинку, щоб витерти піт з брови, а потім поклав її назад. Він стиснув губи, зробив вдих, схрестив руки та відкинувся на стілець. — Останні три тижні я обережно спостерігав за тобою. Без справжніх на те підстав, я очікував, що ти помилишся та колись покажеш свою істинну сутність. І я дійшов ось якого висновку — принаймні за ці дні я не побачив у тобі такого хлопця, на якого б люди тримали сильну образу. Тож тепер я все менше впевнений… Чому Хаджікано сказала, що не хоче бути в тій самій школі, що і ти? До того ж сказала, що ненавидить тебе більше, ніж може того винести. Тоді чому вона заступилася за тебе перед Ендо та врятувала? Чому, в першу чергу, Хаджікано перейшла зі школи Міцуба до цієї? Надто багато всього, що не складається. Не схоже, що він чекав від мене відповіді на ці запитання. Я лише зміг кивнути. — Звісно, навіть якщо ми розв’яжемо ці загадки, вже запізно. Фукамачі, я навіть на мить не припускаю, що ти за це відповідальний, більше ні. В будь-якому випадку, це вирішений факт. Я скажу це всім після літніх канікул, але скажу тобі заздалегідь. — Про що ви говорите? — Хаджікано йде зі старшої школи Мінаґіса, — зітхнув Касаі. Згідно зі словами Касаі, Хаджікано була сьогодні в учительській, щоб заповнити форми, щоб мати змогу забрати звідси документи. Її мати теж була тут прямо перед тим, як я прийшов. Саме тоді, як я прийшов, вони вже востаннє поговорили та збиралися прощатися. Касаі покинув своє місце, щоб відвести мене до Ендо, а Хаджікано залишилася сидіти там, очікуючи його повернення. Як тільки він повернувся і вони поговорили, вона збиралася йти, коли помітила, як мене допитує Ендо, і, після невеликого вагання, прийшла на допомогу. Я подякував Касаі та вийшов, а потім провів багато часу, тиняючись по школі без якоїсь цілі, і пішов. Під темно-синім небом після заходу сонця все виглядало блідим. Перед очима спливало і зникало плачуче обличчя Хаджікано. Кожного разу я відчував, що повільно, але впевнено розвалююся. Чим більше я намагався її наздогнати, тим далі вона здавалося втікала. І, власне кажучи, вона обрала втекти якомога далі. Хоч те, куди вона направлялася, було незрозумілим, те місце явно було десь подалі від мене. Як це, щезнути у піні? Я уявив. Напевно не боляче. Ваше існування просто стає якимось тонким та невпевненим, поступово розчиняючись у хвилях. Я відчував, що наче немає більш підходящого способу померти для людини, яка перебуває в глибинах розпачу через втрачене кохання. Треба зазначити, що я, звісно, не міг реалістично уявити собі свою смерть. Я не міг цього зробити, допоки півмісяця потому особисто не став свідком тому, як розчиняється у піні людина. *** Мені не хотілося йти прямо додому, тож я пройшов повз нього. Мої ноги привели мене в якесь жваве місце. Минувши вулицю із зачиненими магазинами, я, безцільно блукаючи, прийшов на довгий тихий пагорб, навколо якого з’явилися бари із закусками, де несподівано з деким зустрівся. Дивлячись на паперові ліхтарі, що освітлювали червоним магазини та яскраві вивіски, я подумав, що мені почулося, як хтось вигукує моє ім’я. Але, озирнувшись, я нікого не побачив, навіть джерела звуку не зміг визначити. Коли я вирішив, що мені просто примарилося це у крику в одному магазині, то почув, як хтось вигукує моє ім’я чіткіше. Я підняв голову та зустрівся поглядом з деким, хто дивився на мене з веранди на другому поверсі бару. Нінохара сказав: — Чекай там, — та ввійшов усередину. Декілька секунд потому загорілося світло на сходах. Я присів на бордюр, очікуючи, поки він спуститься. Нінохара Юя був моїм другом у середній школі. У ніч нашого випуску, коли ми всі розділилися на групи тих, хто йде на роботу, та тих, хто йде до старшої школи, побившись четверо на троє, він був одним із них. Як і я, він пішов до старшої школи. Нінохара пішов до старшої школи південної Мінаґіси, яка є трохи менш авторитетною, ніж старша школа №1 Мінаґіса, але він, схоже, подав заявку туди, бо йому було все одно, куди йти. Хоча він занадто розумний, що навіть нічого порівнювати зі мною, він не пішов до старшої школи №1 Мінаґіса тільки тому, що йому хотілося відвідувати найближчу до свого дому школу. Можливо не мені казати, але Нінохара був дивним хлопцем. Хоча його оцінки на тестах зазвичай були нижче середнього, він шокував усіх, коли отримав 90% по всім предметам. Само собою зрозуміло, що його підозрювали у шахрайстві, але до другої половини другого року вчителі визнали силу його прихованих здібностей. «Яке марнотратство», сказали вони в унісон. Якби він серйозно ставився до навчання, то міг би бути першим у класі. Нінохара, хлопець, який не мав ніякого інтересу в підвищенні своїх оцінок та показуванні своїх доблесних знань, одного разу назвав мені причину того, чому він ставиться до всього серйозно лише в рідкісних випадках. — Я хочу, щоб вони пізнали смак ірраціональності, — низько промовив він, його голос віддавався відлунням. — Я хочу, щоб вони сповна зрозуміли, що є хтось, хто може вивчити за три дні те, на що вони витрачають місяць. — Це має бути своєрідним просвітленням? — спитав я. — Можна і так сказати. По суті... Одного разу жила жінка, яка вважала себе гарною, маючи середній інтелект. Одного дня вона зустріла жінку настільки неймовірно вродливу, що навіть не могла себе з нею порівняти, і була такою шокованою, що хотіла розтрощити всі дзеркала у світі. Як думаєш, що тоді зробила жінка? — Змусила ту вродливу з’їсти отруєне яблуко. — Ідіот, — пирхнув він. — Вочевидь вона почне більше працювати не тільки над зовнішністю, вірно? Тому що їй показали, що є конкурентка, яку їй чесно і справедливо ніколи не перемогти. Тож саме таке просвітлення я намагаюся донести до учнів. Він був хлопцем, який міг сказати щось подібне з прямим лицем. Шляхом виключення, Нінохара напевно той, з ким я був найближчим у середній школі. Ні йому, ні мені не було цікаво спілкуватися з доброчесними людьми, але це не означало, що ми почувалися наче вдома, будучи поруч з правопорушниками. Де б ми не були, ми почувалися незатишно, наче перебували не на своєму місці. І ось так ми часто гуляли разом. Між нами була мовчазна угода: «Я не буду чекати чогось від тебе, тож і ти не чекай чогось від мене». Ми сформували зв’язок, який допоміг пережити дні в середній школі, повні нудьги та ірраціональності, і ми, насправді, були раді, що могли думати одне про одного, як про просто «зручних друзів». — Вибач, що затримав, — почув я голос Нінохари, а потім побачив, як він спускається старими сталевими сходами, які пролягли вздовж будівлі. Він був вдягнений у вицвілу футболку, порвані джинси та чорні пляжні босоніжки. Підійшовши до мене, він грайливо ткнув кулаком у мої груди. — Минуло багато часу. В тебе все добре? — В середньому, — я схопив його кулак та відкинув. — Що з твоїм лицем? Куди ділася пляма? Тебе прооперували чи що? — Вона сама собою зійшла. Як монгольські плями зникають, коли виростаєш. Він склав руки і схилив голову в бік. — Яка прикрість. Гадаю, мені подобається як було. Щось було дивовижне в тій родимій плямі. — Дякую. Але тепер я живу нормальним шкільним життям, тож не потребую «дивовижності». — Нормальним життям? Ти? — спитав Нінохара з підозрілим поглядом. — Так, нормальним. Я з квітня не вдарив жодної людини і ніхто не вдарив мене. Я не пив у коморі спортзалу чи курив на аварійних сходах. Живу мирним життя старшокласника, нічого не йде наперекосяк. Звичайно, воно було «нормальним», якщо оминути багацько обставин навколо парі. Але не було сенсу надавати детальне пояснення всього цього Нінохарі. Все закінчиться лише тим, що він подумає, що це хитромудрий жарт. — Наш Фукамачі Йосуке насолоджується старшою школою, як звичайна людина… — Нінохара, схоже, був глибоко враженим. — А як щодо тебе, Нінохаро? Все, як завжди? — Як мені пояснити? — сказав він, зморщившись. — Ну, я хочу, щоб ти зрозумів, наскільки важливо те, що я скажу. Бачачи, як ти тиняєшся тут у таку годину, можу припустити, що в тебе є час? Нінохара почав іти, не дочекавшись відповіді. Не сильно задумавшись про це, я попрямував за ним. Нінохара привів мене до стоянки житлового району, оточеної високим парканом. Він не сказав, що саме це було нашим місцем призначення і, схоже, просто використав це як короткий шлях, тож я був розслаблений. Я почув низькі голоси в кутку стоянки, але те, що тут знаходяться учні так пізно вночі взагалі не було чимось незвичним у цьому містечку, тож я не приділив сьому уваги. До того часу, як я усвідомив, ким вони є, було вже запізно. Нінохара штовхнув мене в спину до них. Четвірка, яка сиділа навпочіпки й розмовляла, одночасно глянула на мене, злобно посміхаючись. — Ці хлопці дуже наполягали, щоб я привів тебе сюди, — Нінохара сухо розсміявся. — Не думав, що ти з’явишся переді мною сам. Не прийшлося докладати зусиль. Я почухав задню сторону шиї, намагаючись пригадати імена цих лиць, яких вже деякий час не бачив… Зліва направо, Інуі, Ноґіяма, Мітаке та Харуе. Це та четвірка, яка вирішила піти на роботу, та з якими я серйозно побився у день випуску. Я знав, що вони зачаїли образу через той день. Навесні вони схоже час від часу дзвонили мені чи лежали в засідці назовні мого дому, але я весь час був госпіталізований, тож так з ними і не побачився. З тих пір минуло чотири місяці, тому я вирішив, що їхня злість мала притихнути. Але, гадаю, я недооцінив їхню глибоку образу. Якби Нінохара теж був їхньою ціллю, то це мало б сенс, але, схоже, цього разу він був на їхньому боці. Стало цікаво, чи йому сказали, що пощадять його, якщо вдасться привести мене. Нінохара був такою людиною, який із готовністю продасть друга, щоб врятувати самого себе. Він був егоїстичним — або просто, може, таким холодним. — Не бачили тебе від самого випуску, га? — сказав найвищий хлопець, Ноґіяма. — Схоже, ти пролежав у лікарні донедавна. — Ага, після того, як я пішов, то у ніч випуску потрапив у нещасний випадок. Тож мав доволі довгі весняні канікули. Ноґіяма зареготав, інша трійка підхопила. «Схоже сили в їхній четвірці ніяк не змінилися», подумав я. Як і в середній школі, Ноґіяма мав явну перевагу над іншими трьома. — Знаєш, що станеться далі? — спитав Ноґіяма. — Не можу сказати. Можливо ми вшестеро підемо вип’ємо, щоб відпустити минуле? І знову Ноґіяма зареготав, а інші троє підхопили. Нінохара виглядав беземоційним, але сумніваюся, що він мав хоч найменший намір прийти мені на допомогу. Таким хлопцем він був. Я мав самостійно вирішити цю проблему. Ноґіяма взяв у одного зі своїх посіпак металеву биту і, після декількох пробних змахів, наблизився до мене та ткнув нею мені в щелепу. — Певно радий, що так довго відпочивав, га? Я особисто був радий почути, що ти потрапив у лікарню. Тому що якщо мої друзі щасливі, щасливий і я. Тож ось що я думаю… Як щодо того, щоб продовжити і твої літні канікули? Ноґіяма самовдоволено посміхнувся, інша трійка зареготала. Я переоцінив ситуацію. Один проти чотирьох. В залежності від настрою Нінохари, один проти п’яти. Один з них мав металеву биту. Я не міг навіть уявити шансу на перемогу. Напевно найкращим варіантом є проковтнути гордість та дати драпака, але вони вже стояли впритул, направляючи мене в кут стоянки. «Мені просто треба приготуватися до найгіршого», подумав я. Чинити опір настільки довго, наскільки зможу протриматися та покластися на вдачу… І тоді сталося це. — Фукамачі? Я не міг побачити її через хлопців, які стояли переді мною, але мені й не потрібно було ще якихось доказів того, хто заговорив. Ноґіяма повільно повернувся. Я відчув, як по спині пробігли сироти. Чіґуса, вдягнена в шкільну уніформу, тривожно дивилася на мене. Чому Чіґуса була в такий час на вулиці? Я подумки перебрав варіанти. А потім згадав, що Чіґуса казала, що в нас на сьогодні запланована зустріч для літнього фестивалю Мінаґіси. Як невчасно. — Зрозуміло, — протягнув Ноґіяма, усвідомивши все. Він був достатньо розумним, щоб відразу сказати, які між нами були стосунки. Ноґіяма подивився знову на мене і посміхнувся посмішкою, яка повністю скорчила йому лице. Наче був от настільки задоволеним тим, що скоро відбудеться. Ситуація змінилася. Не було часу вагатися. Будь-яка дія повинна бути якомога швидкою. Допоки поява Чіґуси відволікла їх, які не були готові до такого — це був мій єдиний шанс. І тоді, коли Ноґіяма проінструктував іншу трійку: «Гей, приволочіть її сюди», — я пішов в атаку. Очікуючи миті, коли він знову повернеться до мене, я наніс удар прямо йому в ніс. Після того, як він впав на спину, я наступив на його зап’ястя, вириваючи биту, перевернув її та з силою вдарив нею йому в сонячне сплетіння. Вже тримаючи носа обома руками та звиваючись, він не зміг дати відсіч. Почувши голосіння Ноґіями, та трійка, які сунулися до Чіґуси, нарешті помітили метушню позаду них. Вони кинулися до мене, намагаючись стрибнути, але я тримав їх на відстані металевою битою, а потім ще раз із силою вдарив по гомілці Ноґіями. Він видав повний муки крик. Мені стало його шкода, але щоб перемогти в такій бійці «один проти багатьох», потрібно було сильно побити їхнього лідера. Створивши різницю між лідером та його посіпаками, останніх таким чином можна перетворити на глядачів. Тож я не міг проявити розсудливості. Раптово піднявши погляд, я побачив, як Чіґуса з безвиразним обличчям застигла на місці. — Що ти робиш? Забирайся звідси! — крикнув я, а вона кивнула, проте не здвинулася з місця. Можливо вона і хотіла, однак не могла. Наостанок я вдарив Ноґіяму в бік, а потім кинув биту перед трійкою, яка застигла на місці через паніку. Бита видала гучний звук, коли впала на асфальт. Бачачи, що ніхто її не підіймає, я присів, зробив глибокий вдих та подивився на них зверху вниз. — Ну що, ми закінчили на сьогодні? Я посміхнувся, виглядаючи підлесливо, але й трохи зухвало. Звісно, це було лише блефом. Якщо вони трійкою накинуться на мене одночасно, я нічого не зможу зробити. — Якщо ви не задоволені, то бийте мене тією битою, допоки почуватиметеся краще. Тоді зможемо назвати це нічиєю. Трійка переглянулася між собою. Потім подивилися на скрученого Ноґіяму, що звивався від болю. Двоє з них підняли його та, кинувши на мене погляд, мовчки пішли. В кінці-кінців залишився лише Нінохара. — Ну, а як щодо тебе? — спитав я його, почісуючи задню частину шиї. — Нічого, справді, — той зітнув плечима. — Мені просто сказали привести тебе сюди. Хоча, чуваче, це було те ще шоу. Мені завжди подобалася ця твоя рішучість. Потім Нінохара глянув на Чіґусу. Вона досі стояла в тій самій позиції, коли я тоді до неї озвався. Він підійшов до неї, сказав: — Вибач, що втягнув тебе в щось дивне, — та пішов в іншому напрямку від банди Ноґіями. Я усвідомив, що можливо причиною, чому ті троє так легко відступили, стало те, що був шанс, що Нінохара прийде мені на допомогу. Коли той зник з поля зору, я полегшено присів на місце та закрив очі. Яка вдача. Те, що все пройшло так гладко не назвати нічим іншим, як дивом. Якщо і буде наступний раз, то все точно не закінчиться, як сьогодні. Коли я відкрив очі, то побачив, що на мене зверху вниз дивилася Чіґуса. В її очах не було жодної емоції. Наче вона дивилася не на мене, а крізь мене, на дизайн огорожі позаду. — Що то були за люди? — спитала вона. — Друзі зі середньої школи, — збрехав я. — Кажеш, зі середньої школи. Якщо подумати, я ніколи не питала, з якої ти школи перейшов, Фукамачі… — Зараз ти певно вже здогадалася. Дивно, але я засміявся. Сухим сміхом. Відчуття побиття Ноґіями все ще поколювало на подушечках пальців. Я стискав та розтискав долоні, щоб позбутися його, проте нечисте хвилювання так легко не зникло з моїх рук. — Зі середньої школи Південної Мінаґіси. Як і кажуть чутки, те місце повне нікчем. Як я та як ті хлопці. На якусь мить Чіґуса задумалася. — Я час від часу чула, що учні збираються в руїнах, що стоять на околицях міста. Це були твої знайомі? — Не просто знайомі. Я був одним із них. — Он воно як, — сказала Чіґуса, не здивувавшись. — То ти був поганою людиною, Фукамачі. — Ага, так все і є, — я підняв куточки губ. — Більше немає запитань? — Правильно, — кивнула вона. «Тепер Чіґуса теж мене ненавидить», подумав я. Я не можу з цього вибратися. Навіть якщо я зробив це для того, щоб захистити її, це все одно було нахабним актом жорстокості. Але в якомусь сенсі це те, чого я хотів. Мені подобалася Оґіуе Чіґуса. Як мені здавалося, Чіґуса відчувала щось подібне і до мене. Таким чином я думав, що вона повинна почати мене ненавидіти. Тридцять перше серпня — що, якщо подумати, було останнім днем літніх канікул. Якщо до того часу я не зможу завоювати серце Хаджікано, то розчинюся у піні. Якщо я, як друг, раптом зникну, Чіґуса принаймні засмутиться. Чим глибшими стануть наші стосунки, тим болючішим для неї то буде. Тож до того як настане час, буде добре, якщо вона мене зненавидить. Якби до тридцять першого серпня Чіґуса перестала дарувати мені ласку, то, навіть якщо я перетворюся на піну, їй не буде настільки боляче. Можливо вона подумає щось на кшталт: «Я мала бути з ним трохи добрішою», проте не отримає якихось глибоких ран. Я міркував, як мені розчарувати її. Тож, незважаючи на те, що ви думаєте про це, можна сказати, що Ноґіяма та його посіпаки зробили все за мене. Не було кращого варіанту показати свою ганьбу Чіґусі. Я довів, що Фукамачі Йосуке є людиною, яка займається сумнівними справами, яка не поскупиться на жорстокість, якщо дійде все до неї. Не сумніваюся, що Чіґуса почне зневажати мене за це. Дякувати Богу. Я витягнув з карману сигарету та запалив її. Я довго тримав затяжку у легенях, а потім повільно видихнув. Чіґуса спостерігала за всім, не ворухнувши і бровою. Коли два сантиметри сигарети перетворилися на попіл, вона порушила тишу. — Якщо подумати, то я ще не використала своє «прохання». Я кліпнув. — А, так, я обіцяв. Я неправильно оцінила тебе. Будь ласка, ніколи більше не заговорюй зі мною. «Вона точно скаже саме це», подумав я. — Фукамачі. Чіґуса раптом усміхнулася. — Будь ласка, зроби з мене погану людину. То була ніч тридцять першого липня. З мого рота на асфальт випала сигарета, розбризкавши мініатюрний феєрверк. 1 — висока склянка, яку використовують для коктейлів. 2 — істота, існування якої не було підтверджено. 3 — https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0_%D1%85%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D1%8F_%D0%B2_%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D2%91%D0%B0%D0%B2%D1%96 4 — суп місо готується з бульйону даші та пасти місо; вакаме — вид ламінарії. 5 — NDA — δ-Північні акваріуми, SDA — δ-Південні акваріуми, NIA — ι-Північні акваріуми, SIA — ι-Південні акваріуми; це назви та абревіатури метеорних потоків. 6 — також називається Сльозами Сан-Лоренцо. Період його дії триває з 17 липня по 24 серпня, максимум — між 11 і 13. Погодинна ставка "Зеніт" становить 100 метеорів на годину. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B5%D1%97%D0%B4%D0%B8
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!