Русалка Аґохами.

Відчинивши двері, я відчув неприємний запах. Тхнуло гнилими овочами. Я зняв сорочку, шкарпетки, закинув їх у пральну машину, а потім увійшов у вітальню, побачивши маму, яка спала на розкладному матраці, наче на подушці. На столі розкидані шкарлупки арахісу, перекинута чашка, з якої виливався лікер, розливаючись по поверхні та капаючи на підлогу. Навколо світильників пурхала моль, телевізор програвав канал з новинами.

Я взяв ганчірку та витер рідину на столі, а потім почав неодноразово промокати паперовими рушниками плями на килимі. Поки я ходив то на кухню, то назад у вітальню, мати продовжувала спати, явно не збираючись прокидатися. Я повернувся до витирання столу, проте наскільки б люто я його не тер, він все не хотів позбуватися липкості, тож у кінці-кінців я просто здався.

Відкривши холодильник, я знайшов білокачанну капусту, яка почала темніти, редис, який запізно було рятувати, яйця, строк яких минув вже як тиждень тому, та відкритий пакет з паростками квасолі. Поки я розморожував тверду, як лід, свинину на сковороді та нарізав овочі, з вітальні пролунав п’яний голос матері, котра нарешті прокинулася.

— Води, будь ласка.

Наливши в чашку холодної води, я відніс її матері. Вона сіла, випила воду одним ковтком, пробелькотіла: «Вибач» — та впала назад на підлогу.

Коли я вже повечеряв та стояв мив посуд, у кухню ввійшла мати. Вона стояла позаду мене, не допомагаючи чи щось таке, а просто сонно витріщалася на моє лице. І через секунд тридцять вона нарешті помітила, що в її синові змінилося.

— О, твоє обличчя…

— Ага, — відповів я. — Коли я прокинувся сьогодні вранці, її вже не було.

Вона підійшла ближче та почала вивчати моє лице детальніше. Напевно запідозрила, що то була косметика чи щось подібне.

Після ретельного огляду, мати щасливо плеснула мене по спині.

— Ну, хіба не чудово? Все те лікування дало ефект. Ходіння по всім тим лікарням зрештою окупилося.

«Не будь такою дурною», подумав я. То все ж таки був не якийсь прищ чи ластовиння. Всі лікарі, до яких ми ходили, лише невдоволено хмурилися, натякаючи, що мені прийдеться якось з цим жити. Вони казали, що навіть якщо мені трансплантувати здорову шкіру, то родима пляма з високою вірогідністю знову б з’явилася на тому самому місці. І на те, що така пляма щезла всього за ніч — ти кажеш «все те лікування дало ефект»?

— Тобі не здається це дивним? — запитав я. — Останній раз я ходив до дерматолога більше двох років тому.

— Так, так. Це дійсно дивно. Чому? Якщо це справді ефект від лікування, то, я б ще зрозуміла, якби вона з часом почала зникати. Але щезнути всього за ніч, ще й зараз, це якось ненормально. Напевно це можна назвати дивом.

Мати зробила ковток із чашки та закинула в рот три арахіси.

— Але, Йосуке. Тобі слід забути зараз про свою родиму пляму. Коли справа стосується надзвичайного везіння, то краще просто залишити все, як є. У такі часи просто скажи: «це вдача, нічого такого не сталося».

Я відчув, що якась правда в цьому є. Але так себе вести можна лише тоді, коли невідомо, звідки ця вдача прийшла. А в моєї було явне джерело.

— Краще порадій. Не бійся, що святкуєш передчасно, а згодом можеш розчаруватися. Святкувати, усвідомлюючи ризик розчарування — розумно.

Я не відповів, натомість вказавши на чашку в її руці.

— Я думав, що ти в липні кидаєш пити?

— Це вода, — відкрито збрехала вона. — Всього лише вода.

Я відібрав чашку та проковтнув її вміст. Горло відразу обпекло, а шлунок наповнив смак картоплі. Ледве не захотілося виблювати. Чесно, що в цьому смачного?

— Який у мене правопорушник-син, — пожурила мати, забираючи чашку та знову наповнюючи її лікером.

— Це лише вода, — заявив я.

 

Я ліг на бік, закриваючи очі, проте в голові майоріли картинки того, що сталося всього декілька годин тому, заважаючи спати. Я встав, пішов до вітальні, взяв із другого ящика комода пачку сигарет і повернувся до кімнати. Вимкнувши світло, я запалив одну з цигарок. Не бажаючи, щоб кімната пропахла димом, я відчинив скляні двері, висунув голову — в ніс ударив запах вологого ґрунту.

Перед очима чітко стояло обличчя Хаджікано, на якому темнів великий синець — синювато-чорний, точне відображення родимої плями, яку я донедавна мав.

Я вирішив не думати, як вона там опинилася. Можливо вона з’явилася природнім шляхом, можливо — ні. Не кажу, що не можу припускати… але лише обмірковування цього не дасть мені певної відповіді. Варто краще подумати про те, як ця пляма, незалежно від причини її появи, вплинула на неї.

У тому парку Хаджікано намагалася накласти на себе руки. Це я міг сказати з впевненістю. Невже ця пляма змусила її вжитися до таких заходів? Невже Хаджікано настільки знавісніла* від її появи, що вирішила себе повісити?

Навіть якщо ми будемо скромними, Хаджікано все одно була однією з найгарніших дівчат у цьому місті. Всі прагнули бути, як вона, заздрячи їй. Вона певно якось це і сама розуміла. Проте вона не була з тих, хто не дбає про почуття інших. Однак Хаджікано не могла не знати, що наскільки своєю вродою спотворювала саме значення слова «врода», настільки ж його і перевершувала.

Як би вона почувалася, якщо таку вроду заплямувати? Я не міг навіть уявити. Якщо моя родима пляма була подібною до плями на килимі, то її — на чисто білій сукні. Хоч вони і були однакового кольору та розміру, значення мали зовсім різне. Тому на її психіку це і вплинуло набагато сильніше. Було нерозумно думати, що вона не стала дуже песимістично ставитися до свого майбутнього.

З іншого боку, прийшовши до такого висновку, я відчув себе якось не дуже. Хіба Хаджікано зважилася на самогубство лише через подібне? Адже врода була лише частиною її шарму. З тих пір, як я вперше з нею познайомився, я знав, що вона була проникливою, особливо як для школярки. Її слова були повні мудрості, вона була дуже старанною, навіть досить спортивною. Вона читала багато книжок, слухала старі пісні, про що навіть її батьки не знали. Вона була принаймні в двадцять разів чуйнішою, ніж я.

Тож чи міг хтось на кшталт неї піти на самогубство лише через те, що її врода виявилася заплямованою?

«Завтра після школи піду до Хаджікано», подумав я. Неважливо, як довго все буду обмірковувати, мені все ще не вистачало інформації. Як тільки ми зустрінемося та поговоримо, все стане на свої місця, і ми разом вирішимо, в якому напрямку йти далі.

Мені було сильно не по собі, але в ту мить, як я вирішив зустрітися з Хаджікано, то якось і зрадів. В незалежності від того, як це сталося, я знову буду присутнім у її житті. В той день, як ми закінчили початкову школу, я думав, що швидко забуду про Хаджікано, як тільки ми підемо різними шляхами. Проте міркуючи про все це зараз, я зрозумів, що за три роки ці почуття стали лише міцнішими.

У певному сенсі я вже давно очікував цього дня.

Витягнувши сигарету, я пішов до вітальні та загасив її об попільничку. Потім став на коліна перед комодом, щоб перевірити лице.

Люди, в яких нічого не було, мали одну сильну сторону: їм нічого було втрачати. Але як тільки у них з’являється бодай одна цінна річ, то вони завжди тремтять від страху, боячись її втратити.

І на підтвердження цього факту: я прямо зараз боявся. Я боявся, що родима пляма знову з’явиться на моєму обличчі, що я знову повернуся до свого сірого життя.

***

Наступного ранку я раптом зупинився перед кімнатою класу 1-3.

Я завжди ненавидів момент, коли треба було відчиняти двері до класної кімнати. З віком ця тенденція стала більш очевидною.

Адже всього за одну ніч все могло змінитися. Будь-які зміни відразу покажуть себе у ту мить, як я відкрию двері. Якщо вчора в кімнаті царювала спокійна атмосфера, то сьогодні вона вже могла бути гнітючою; ті, хто вчора, здавалося, були центром класу, сьогодні могли стати вигнанцями; люди, які вчора були добрими знайомими, сьогодні вже могли влаштовувати пастки… Та все, що було вчора, сьогодні вже могло бути інакшим. Тож кожного ранку, як я стояв перед дверима, я відчував, наче перевертаю камінь на березі моря: на ньому могла опинитися мушля, що виблискувала наче дорогоцінний камінь, або з-під нього могла вилізти огидна морська воша.

Тихо та глибоко вдихнувши, я відчинив двері. Я не зміг ніде побачити Чіґусу, зате мене помітив Наґахора, який відразу покликав мене. Я кивнув, скинув рюкзак біля свого столу та пішов до нього.

Наґахора знаходився у групі, включаючи його, з трьох хлопців та двох дівчат, які про щось розмовляли та сміялися. Схоже, що він намагався змусити мене приєднатися до їхнього кола. Знаю, що він робив це з доброї волі, та і комусь на кшталт мене подібне справді було необхідним, проте в глибині душі я відразу відчув втому. Я не любив розмовляти з такою кількістю людей одночасно.

— Фукамачі, вірно? — запитала одна з дівчат, яка мала чисте обличчя та була високого зросту. — З твоїми ногами все гаразд? Схоже, ти довгий час пролежав у лікарні.

— Зараз все добре, — відповів я. — Мені вже стало набагато легше наприкінці червня, я просто ще якийсь час ховався, очікуючи, коли закінчаться контрольні.

Усі п’ятеро розсміялися, а Наґахора поплескав мене по грудях.

— Непогано, чуваче!

— Ми розмовляли про тест на мужність, — хтось сказав — хлопець з короткою стрижкою та темною шкірою, який мав вигляд гравця бейсболу. — Ти чув колись про покинутий готель внизу гори?

— О, руїни червоної кімнати, вірно?

У мить, як я це сказав, всі перестали сміятися. Я сказав щось не те? Мене наповнила стривоженість.

— Червоної кімнати? — перепитав Наґахора.

— Ага. Глибоко в готелю є червона кімната.

— Вперше чую про подібне… — на відміну від іншої дівчини, та, яка заговорила, мала маленьке та просте обличчя; за окулярами блиснули очі. — Що там?

— Все не настільки цікаво. В тій кімнаті просто хтось пофарбував червоним кут, і все. Можливо це може налякати, якщо побачити у тьмі, але саме через це ту кімнату і назвали червоною.

— Ти явно все про це знаєш, — відмітив хлопець з коротким волоссям. — Ти ходив туди?

На коротку мить я завагався, але вирішив відповісти чесно.

— Так. Друг водив мене туди у середній школі.

— Я хочу почути більше, — попросила дівчина в окулярах.

— У центрі кімнати стоїть стілець, на якому сидить манекен, — я поволі розумів, що розмовляю куди спокійніше. Наче завдяки втраті родимої плями я тепер раптово міг природно вести розмову. — Схоже хтось ходить туди, щоб вдягнути його, бо іноді він може сидіти в уніформі старшої школи, а іноді в купальнику.

Хлопець з коротким волоссям сплеснув долонями.

— Звучить круто! Хочеться туди сходити.

— Це не все, — продовжив я, бачачи реакцію оточуючих. — В кімнаті поряд з нею стоїть старе ліжко, проте воно явно заслане чистими простирадлами. А навколо нього розкидана купа викинутих речей, якими ледве користувалися.

Почувши це, троє хлопців радісно вигукнули, а дівчина з окулярами нахмурила брови, проте не виглядала повністю незадоволеною.

Здається, лише висока дівчина не зрозуміла, про що я.

— Що там розкидано? — невинно запитала вона.

— Ну, це не крекери чи картки бінго… — подав тихий голос третій хлопець — блідий, зі посередньою зовнішністю — який до цього мовчав. — І не обгортки від цукерок.

— Я не розумію. Ти зараз глузуєш з мене? — висока дівчина змірила того поглядом.

— Сьогодні вночі, — сказав Наґахора. — Не можу довше чекати. Ми підемо туди. Ти проведеш нас, Фукамачі.

— Сьогодні? — повторив я. — Ох, вибачте, але сьогодні після школи…

— Гей, хіба це не Фукамачі викликають? — дівчина в окулярах приклала руку до вуха.

Ми перестали розмовляти. І дійсно, моє ім’я продовжували повторювати по шкільному гучномовцю.

— Це голос Касаі, — сказав блідий хлопець.

— От треба було прямо зараз, — надулася дівчина в окулярах. — Побачимося, Фукамачі.

Коли я зрушив з місця, позаду пролунав голос Наґахори.

— Впевнений, що не зможеш прийти сьогодні на тест мужності?

— На жаль, — підтвердив я. — До того ж, без того, хто все бачив раніше, вам буде в рази страшніше.

Вийшовши з кімнати, я полегшено притиснув до грудей руку.

Схоже, що під сьогоднішнім каменем ховалася мушля, а не морська воша.

***

— Знаєш, чому я тебе покликав?

За все своє життя я чув подібне питання принаймні разів тридцять. «Як гадаєш, чому я тебе покликав? Ти знаєш, про що піде мова, вірно? Можеш сказати, що зробив не так?» І де тільки працівники школи навчилися різноманітним варіаціям цієї фрази. Вони проходили якусь підготовку, або просто говорили з досвіду, сварячи величезну кількість учнів?

На відміну від вчора, поведінка Касаі разюче відрізнялася холодом та відчуженістю. Він сидів, поклавши лікоть на стіл, сперши підборіддя на долоню, та клацав ручкою з такою нервозністю, наче був залежним, який не курив весь день.

— Не знаю, — відповів я. Не знаю чому, але схоже Касаі був роздратований через мене. Краще більше нічого не казати і просто подивитися, як все піде далі.

— Зрозуміло, — він трухнув головою, наче розчарувавшись, а потім крутнувся на стільці, щоб подивитися на мене. — Але спробуй ще подумати. Я не став би тебе викликати сюди без причини, вірно? В мене не має часу на такі дурості.

— Тоді, будь ласка, просто скажіть мені. Я сказав, що не знаю, тому на думку відразу нічого і не спаде. Я особисто не пам’ятаю, щоб зробив щось, через що мене мають звинувачувати.

Вранці в учительську заходило й виходило багато людей, тому деякі з них крадькома кинули на мене погляди, коли я протистояв Касаі, який дивився на мене неспокійними очима. Складно було назвати це приємною ситуацією. Я хотів розібратися з усім до того, як хтось з однокласників це побачить.

— Гадаю, воно і не дивно, — Касаі зробив ковток кави. — Добре, розберемося з усім швидко. Знаєш, хто сидить попереду справа від тебе?

Сказав, що все буде швидко, а сам ставить навідне питання. Але я міг на нього відповісти. Я пригадав план розміщення учнів в класній кімнаті, на що звернув ще вчора. Наґахора сидів попереду, Чіґуса справа, а попереду справа було пусте місце.

— Я не знаю. Тому що, хто б там не сидів, вчора не прийшов.

— Так, — кивнув Касаі. — І, схоже, як і сьогодні. Нещодавно нам подзвонили її батьки.

Я не розумів, до чого він веде. Що пов’язувало мене, який прийшов до школи вперше лише вчора, та учениці, схильної до пропусків?

— І? — наполіг я.

— Значить ти все ще не знаєш… — Касаі виглядав приголомшеним. Він почухав задню сторону шиї та зітхнув. — Вже деякий час вона наполегливо про дещо нас просила. «Переведіть мене в інший клас, неважливо, який. Я не можу сказати причину, але просто дозвольте мені змінити клас». Звісно, ми не можемо прислуховуватися до егоїстичних прохань кожного учня. Якщо зробимо одне виключення, прийдеться зробити й інше, а так недалеко до виконання вимог усіх. Тож ми просто сказали їй примиритися з цим на рік. І вона, схоже, зрештою прийняла ці умови.

Поки Касаі пояснював, він уважно за мною спостерігав. Наче вичікував, що я обличчям якось видам, що щось знаю.

— Але цього ранку нам подзвонили, і тоді ми нарешті все дізналися. Чому вона так сильно ненавиділа цей клас? І чому всього два дні тому вона була готова з ним миритися та відвідувати, а зараз вже ні?

Я мовчки чекав на решту.

— Згідно з тим, що сказала її мати… — Касаі нарешті дійшов до головного. — Хаджікано Юі відмовляється вчитися в одному класі з Фукамачі Йосуке.

Я відчув, як щойно з легенів зникло все повітря.

— Що ти зробив Хаджікано?

Слабко відкашлюючись, намагаючись набрати затхлого повітря учительської, я нарешті зміг вичавити:

— Хаджікано Юі? Хаджікано Юі вчиться в класі 1-3?

Касаі пирхнув. Схоже подумав, що я намагаюся вдавати невігласа.

— Ти мав отримати список ще у квітні. Ти жодного разу не продивлявся його? В тебе було достатньо часу в лікарні.

У голові майнуло декілька думок, але я постарався не проявити емоцій на обличчі, тому просто сказав:

— Тож вона…

— І? — раптом він наполіг. — Я запитаю знову. Ти знаєш хоч якусь причину, з якої Хаджікано хоче тебе уникати?

Перед очима відразу повстали сцени минулої ночі. Довгі кам’яні сходи, спустошені святилище та парк, гойдалки, кіпа книг, натягнута мотузка та її родима пляма.

Знову задумавшись про пляму, я завагався з відповіддю. А це не вислизнуло з уваги Касаі. Через цю секунду затримку він припустив, що якась причина мені відома.

— Я б і сам хотів знати, — якомога природніше відповів я. — Я не розмовляв з Хаджікано з тих пір, як пішов до середньої школи. Ми якийсь час товаришували разом у початковій школі, але, гадаю, обидва вважали одне одного гарними друзями. Тому не маю ніяких ідей, чому вона мене уникає.

— Тоді як ти поясниш причину пропусків Хаджікано?

— Я не знаю. Прошу, запитайте це в неї.

Касаі притиснув ручку до скроні.

— Знаю, що не справедливо лізти в справи минулого, проте… Оскільки я знаю про всі негаразди, що ти спричинив у середній школі, я не маю іншого вибору. Зрозумів?

Ага. То ось чому Касаі так поводиться, переконаний у моєму гріху. Не сумніваюся, що він вже накрутив себе, вигадавши, що я зі своїми правопорушниками-друзями знущався над Хаджікано в початковій школі або щось в цьому роді.

— Я розумію, про що ви. Ви маєте причину підозрювати мене, — я частково поступився. — Однак, я досі наполягаю, що тут є якась помилка. Будь ласка, знову запитайте про все Хаджікано.

— І ми це, звісно, зробимо.

У ту мить, як розмова підійшла кінця, пролунав дзвінок на урок.

— Можеш іти, — сказав Касаі. — Однак, гадаю, мені ще прийдеться з тобою поговорити пізніше.

Не вимовивши і слова, я розвернувся, покидаючи вчительську.

 

Коли я повернувся на своє місце, Чіґуса подивилася на мене так, наче їй кортіло щось сказати. Після випадку з Касаі я був напоготові до будь-чого. Можливо вона теж почне зараз звинувачувати мене у чомусь повністю неочікуваному.

— Ранку, — привітався я, сподіваючись цим її відволікти.

— Доброго ранку, — Чіґуса кивнула, вітаючись якось холодно.

— Ем, дякую за вчора, — насторожено мовив я.

— Нема за що, — відповіла вона досить машинально.

Повисла ніякова тиша.

Спочатку я уявив, що повністю безпідставна чутка про те, як я знущався над Хаджікано, вже якось почала поширюватися. Потім подумав, що зробив щось, що засмутило Чіґусу, навіть цього не усвідомивши, і поки я прокручував у голові всі наші взаємодії, вона байдуже продовжила.

— Фукамачі, схоже що нещодавно тобі було досить весело.

Цими словами вона мені нагадала розмову про руїни, які я обговорював з Наґахорою та його друзями, перш ніж Касаі викликав мене до вчительської. Його допит розвіяв усе щастя, яке я від тієї розмови отримав.

Я відчув полегшення, зрозумівши причину похмурості Чіґуси. Можливо їй не подобалися друзі Наґахори, або атмосфера, яка виникала, коли ті збиралися разом. Проте я знав, що не збирався надто здружуватися з ними.

— Ми розмовляли про той зруйнований готель, — пояснив я. — Вони підуть туди в якості тесту на мужність. Я розповів їм, що робив щось подібне в середній школі і як все минуло, від чого вони прийшли в захват.

— Ти підеш з ними, Фукамачі?

— Ні. Вони запросили мене, проте в мене інші плани після школи.

— Зрозуміло, — вона прочистила горло. — Ем, Фукамачі. Нумо спробуємо знову.

Я розгублено схилив голову в бік. А Чіґуса сказала:

— Доброго ранку, Фукамачі, — з лагідною посмішкою на вустах.

А, я зрозумів.

— Дякую за вчора, — сказав я знову.

— Та нема за що, — її очі задоволено блиснули. — І, як завжди, не вагайся покладатися на мене.

— Неодмінно. До речі… — я вказав на стіл, який знаходився по діагоналі від мого. — Це місце Хаджікано Юі?

Чіґуса кліпнула, а потім кивнула.

— Так, це місце Хаджікано Юі, але ти досі… — вона перервала саму себе і перевела на мене погляд. — Ти знайомий з нею?

— Так. Ми були однокласниками в початковій школі.

— Он воно як? — помітивши зміну в моєму виразі обличчя, Чіґуса задумливо кивнула. — Схоже ви були не просто однокласниками.

— Ні, — я слабко похитав головою. — Ми були лише однокласниками.

 

Я ніяк не міг зосередитися на ранкових заняттях. Я витріщався на пусті сторінки зошиту, прокручуючи в голові розмову з Касаі. Чіґуса зверталася до мене кожної перерви, проте я був здатен лише на найбільш неенергійні відповіді.

Поки я переодягався перед фізкультурою на третьому уроці, то спокійно дещо запитав у Наґахори.

— Гей, я хотів спитати про дівчину, яка сидить поруч з тобою…

— Поруч зі мною… Хаджікано Юі? — спитав він, розстібуючи ґудзики на сорочці. — Та дівчина з великим синцем на обличчі?

— Синцем? — перепитав я, не задумуючись.

Неочікувана відповідь. Якщо Наґахора знав про неї, то пляма на лиці Хаджікано з’явилася навіть раніше.

— Так що з Хаджікано?

— О, вона просто стара знайома.

— Гм-м, — знявши сорочку, він надягнув футболку для фізкультури. — Тоді що ти там хотів спитати?

Я замислився на мить, а потім змінив питання.

— Як довго вона має той синець?

— Як довго? — Наґахора завмер, думаючи. — Не знаю. Вона вже його мала, коли я вперше з нею зустрівся.

— Зрозуміло… Дякую.

— Без проблем, — кивнув Наґахора.

Якщо він казав правду, значить Хаджікано мала пляму якнайменше з квітня. Я ще більше заплутався.

Давайте спробуємо розкласти все по поличках. Хаджікано, як мені сказали, не хоче зі мною бачитися. І це бажання виникло зненацька не цього ранку, а вже деякий час потому — можливо тієї миті, як вона дізналася, що буде в одному класі зі мною — тому вона і попросила Касаі про зміну класу. Значить те, що Хаджікано уникає мене та події минулої ночі не пов’язані між собою. Вона робить це не через злість на те, що я перервав її спробу самогубства, чи через те, що не бажає дивитися мені в очі після того, як я став свідком такого ганебного вчинку.

Тож як саме Хаджікано Юі почала зневажати Фукамачі Йосуке?

Припущень я не мав — хотів би я сказати, проте одна теорія все ж спала на думку.

Чи була родима пляма Хаджікано тією самою, що зникла з мого лиця?

А вроду Хаджікано тимчасово спотворили як заставу парі?

Якщо подумати, то жінка назвала це «парі», проте якихось ставок не було. Але якщо «гроші» вже були сплачені, просто я цього не знав? І вони знялися не з мене, а безпосередньо з Хаджікано?

І якщо Хаджікано дізналася, що стала розмінною копійчиною в цьому парі?

Однак це вже було поза межами реальності. Зрештою, родима пляма Хаджікано з’явилася до того, як щезла моя. Щоб моя теорія мала місце бути, одне з цих стверджень має бути правдивим:

1. Жінка по той бік слухавки взяла заставу для парі заздалегідь.

2. Жінка по той бік слухавки вже давно знала, що я погоджуся на парі.

А ось тут моя теорія вже не співпадає. Але знову ж таки, чого була варта «логіка», якщо моя родима пляма насамперед не мала так просто зникнути? Даремно очікувати якоїсь узгодженості від подій, які оточували парі. А оцінювання дій тієї жінки, щоб вгадати, ким вона була, та «про що вона думала» можливо швидше приведуть мене до правди.

Тож я уявив. Як однієї ночі Хаджікано йшла наодинці, почувши дзвін громадського телефону. Знявши слухавку, яка наче манила її, вона почула слова жінки: «Твоя врода буде забрана як застава для парі з Фукамачі Йосуке». Хаджікано нахмурила брови на цей грубий жарт та повісила слухавку. А наступного ранку вона завмерла напроти дзеркала. Огидна пляма — яка виглядала якоюсь знайомою — з’явилася на її обличчі. Вона намагалася відтерти її милом, проте все було марно.

Того полудня, схвильована і, можливо, якраз після візиту лікаря, вона отримує ще один дзвінок від тієї жінки. А та оголошує: «Це родима пляма, яка належала Фукамачі Йосуке».

Ось тут я вже засумнівався. Навіщо було використовувати такий обхідний метод? Я спробував розглянути все з її точки зору та прийшов до одного висновку.

Можливо та намагалася влаштувати якийсь тест. Можливо хотіла побачити, чи зможу я так само ставитися до Хаджікано, як до рівної, якщо спотворити її вроду, як колись Хаджікано ставилася до мене.

— Фукамачі, — Чіґуса ткнула мене в плече. — Ти ще довго будеш над чимось розмірковувати?

Мене викинуло назад у реальність, простір навколо наповнився метушнею класної кімнати. Не встиг я усвідомити, як вже настав обід.

— Ні, — я злегка потягнувся, відкидаючись на спинку стільця. — Вже зупиняюся.

Чіґуса усміхнулася і підсіла ближче до мого столу.

Поки ми обідали та розмовляли про щось незначне, з магазину повернувся Наґахора, сказав: «Перепрошую за вторгнення» — та розвернув свій стілець до нас.

— Так, ти втручаєшся, — відповіла Чіґуса, але все одно посунула свій ланч-бокс, щоб звільнити йому місце. Схоже, вони порозумілися.

Коли ми всі закінчили їсти, Наґахора сказав:

— Вам хіба не здається, що всі сьогодні якісь неспокійні?

— Дійсно? — Чіґуса озирнулася.

— Оскільки сьогодні лише другий день Фукамачі, то, можливо, він не знає, але всі на нервах, тому що невдовзі почнеться велика подія.

Я почав пригадувати розклад подій на липень.

— Подія… А, ти про спортивний фестиваль у суботу?

— Так, він буде. Але кажу я не про це.

Чіґуса пояснила замість нього.

— Настав час оголошення результатів змагання за звання «Міс Мінаґіса».

— А, зрозуміло, — я кивнув, взагалі забувши, що подібне існувало.

— Це фактично конкурс краси, в якому може прийняти участь будь-хто. Я вражена, що вони продовжують його проводити кожного року.

— До речі, я голосував за Оґіуе, — недбало зауважив Наґахора.

— Мені байдуже, — Чіґуса метнула на нього погляд, але той не придав цьому значення та повернувся до мене.

— Гей, а за кого б ти голосував, Фукамачі?

Я огледів кімнату, а потім подивився знову на дівчину поруч.

— Подивимося… Напевно б теж за Оґіуе.

«Якщо виключати Хаджікано», додав я подумки.

Наґахора обійняв мене за плечі, мовивши:

— Бачиш? — та зухвало подивився на Чіґусу.

— Чому саме за мене? — запитала вона, а її щоки порожевіли.

— Ти виглядаєш, як гарна плавчиня, — відповів я.

— Що це значить?

— Що ти найгарніша, — інтерпретував Наґахора.

— Ну, дякую… — зітхнула Чіґуса.

На літньому фестивалі, який проводиться у Мінаґісі кожен рік з двадцять шостого по двадцять восьме серпня, у ніч другого дня прийнято, щоб нинішня «міс Мінаґіса» зачитувала легенду, яка передавалася споконвіку в нашому місті, та співала так звану «Пісню русалоньки». Це було родзинкою фестивалю, а податися на цю роль могла будь-яка незаміжня жінка, яка народилася в Мінаґісі.

Кожного року «міс» обирали серед учениць старшої школи Мінаґіса №1… через те, що в такому сільському містечку бути незаміжньою радше було соромно, тому жінки, які не були ученицями, уникали цієї ролі, як чуми. Тому що стояти перед натовпом людей як «міс Мінаґіса» те ж саме, що прокричати цілому світові: «Я незаміжня». На додаток, багато легенд про русалок мали трагічний кінець, а легенда Мінаґіси не була виключенням. Тож якщо тебе обирають як «міс Мінаґісу», то це наврочить** твої шанси на весілля.

Легенду «Русалка Аґохами», якщо пояснювати просто, створили за таким чином: хтось взяв за основу легенду Яобікуні з префектури Фукуі, додав до неї казку Ганса Крістіана Андерсона «Русалочка» та розділив навпіл.

Яобікуні — дівчина, яка з’їла плоть русалки та стала безсмертною, а потім втекла, пробродивши землею вісімсот років. Русалочка покинула море вперше на свій п’ятнадцятий день народження та закохалася у людину, що було заборонено. А русалка Аґохами… це якби відьму з «Русалочки» замінили Яобікуні.

А що цікаво, якщо записи правильні, то легенда «Русалка Аґохами» існувала за два століття до того, як Андерсон написав «Русалочку». І, якщо знову їх зрівняти, то інтригує спостерігати за історією збоку відьми, а не русалки. Ось чому в Мінаґісі прикладають стільки марних зусиль, щоб понаставляти по всьому місту статуї русалок для просування себе як «Місто русалок» для залучення туристів. Проте до сьогодні я так і не помічав, щоб місто наводнювали туристи.

У легенді мовиться, що перед смертю Яобікуні повернула собі зовнішність себе п’ятнадцятирічної чи шістнадцятирічної. Русалочка закохалася в людину на свій п’ятнадцятий день народження. Тож це ще одна причина, з якої доречно обрати на роль читця «Русалки Аґохама» ученицю старшої школи.

Я відчував, що Чіґуса ідеально підійде на роль «міс Мінаґіси», так як злегка нещаслива аура, що її оточувала, гармонізувала з трагічністю історії «Русалки Аґохами». Звісно їй про це я не сказав. Їй певно не буде приємно почути подібний комплімент.

Як і передбачав Наґахора, у кінці обідньої перерви оголосили по гучномовцю результати «міс Мінаґіси». Після дещо драматичного вступу диктор прочитав ім’я переможниці.

— Клас 1-3, Оґіуе Чіґуса.

Обличчя Чіґуси застигло.

На якусь мить у класі повисла тиша. А потім її перервали оплески Наґахори. Решта класу наслідувала його прикладу.

Судячи з оплесків, то всі глибоко в душі раділи тому, що обрана Чіґуса. Вони проголосували за неї не тому, що хотіли над нею познущатися — мені спало це на думку, тому що в середній школі мене часто кидали в центр уваги зі злих спонукань. Ні, вони це зробили тому, що справді вважали Чіґусу вродливою, нещасною дівчиною, яка найбільше підходила під образ трагічної героїні. Те ж саме думали і ми з Наґахорою.

Сама ж Чіґуса посеред всього цього шуму схилила голову та зблідла. Ми з Наґахорою декілька разів покликали її по прізвищу, але та не відповіла. Тому я вирішив змінити підхід, назвавши її Чіґусою, а не Оґіуе, як ми робили до цього.

Чіґуса раптом підняла на мене погляд.

— Вибач, я трохи збентежена. Зі мною все добре.

— Якщо не хочеш виступати перед натовпом, то ти завжди можеш відмовитися. Ніхто не буде тебе звинувачувати, — сказав я.

— Все не так серйозно. Я просто була трохи здивована.

— Не треба так переживати, — грайливо мовив Наґахора. — Якщо справді не хочеш цього робити, тоді я тебе заміню.

— Виступати можуть лише незаміжні жінки, — відповіла вона з болісною усмішкою. Але, схоже, завдяки йому вона трохи підбадьорилася.

Проте решту дня Чіґуса все одно видавалася якось віддаленою. Під час занять вона була неуважною та витріщалась у вікно з похмурим виразом обличчя. Навіть коли підійшов до кінця шостий урок, вона все ще не стала звичайною собою. Коли я сказав їй: «Ну, побачимося завтра», вона здригнулася, наче повертаючись у реальність, а потім натягнула на лице фальшиву усмішку та помахала.

— Так, побачимося завтра.

У той час я подумав, що їй напевно все ж страшно виступати перед іншими. Пізніше стало ясно, що я сильно помилявся, але нічого з тим зробити не міг. Абсурдно було думати, що я можу повністю зрозуміти, що в неї було на розумі, лише з часткою інформації.

Так, тут було щось набагато більше, через що Чіґуса так зблідла, почувши, що її обрали «міс Мінаґісою». Тоді я багато чого про неї не знав. Підказки були розкидані всюди, але в мене просто не було часу, щоб зупинитися та уважно до них пригледітися.

***

Таємно викурювати сигарету натягувало нерви до межі. Незважаючи на населення, напрочуд важко знайти місце, в якому за тобою не будуть спостерігати — таке от воно, сільське містечко. Тут жили люди, які настільки зголодніли по розвагам, що завели собі хобі всаджуватися біля вікна та крізь нього спостерігати за перехожими цілими днями, а помічаючи бодай незначну зміну, варту уваги, радісно вибігати з будинку. А як тільки виходила одна людина, за нею тягнулися й інші, залучені метушнею. І тоді вони простоювали у купці десь з годину, обговорюючи те, що сталося, і було неважливо, чи якась дивина сталася насправді чи хтось просто помилився.

Потушивши сигарету ногою, я вийшов з паркової вбиральні, в якій тхнуло аміаком, та вдихнув повними легенями свіже повітря. Від асфальту нісся запах сухості, а від хащ вздовж дороги доносився задушливий запах зелені. Я витер піт, що стікав щокою, та продовжив шлях у пошуках дому Хаджікано.

Чітко пам’ятав я лише звук дощу. І не маленького, а такого, від якого можна промокнути наскрізь, навіть якщо маєш з собою парасольку. Вперше я прийшов до неї додому якраз десь у подібну пору, після полудня в середині липня, незважаючи на нестійку погоду.

У той день на землю обрушилася величезна злива, яку прогноз погоди не передбачив. Деяким учням, серед яких був і я, завжди було ліньки носити туди-сюди парасольку, тому вони просто залишали їх у школі, але більшості все ж прийшлося чекати, допоки їх не заберуть батьки.

Хаджікано була доволі методичною, тому завжди забирала свої речі додому, тому вона, звичайно, відносилася до останньої категорії. Але коли вона дізналася, що я маю парасольку, то не переставала повторювати: «Як добре було б, якби хтось провів мене додому… Ну, тобто, стояти тут цілих дві години, чекаючи на батька, було б так нудно!»

І тому я вирішив провести Хаджікано додому. Більшість хлопців, які здалися чекати на закінчення дощу, пішли коротати час у спортзалі, дівчата розподілилися по групках та про щось теревенили, ті, хто не мав друзів, знайшли притулок у бібліотеці, а ті, хто втратив залишки здорового глузду, босоніж бігали по полю. І серед них усіх лише ми з Хаджікано попрямували до виходу.

У той час ми якраз не те, щоб посварилися… а незначно посперечалися, що було незвично, тому нам було складно знову одне з одним заговорити. Злість, яку я відчував до неї, давно вже щезла без сліду, але не маючи шансу зламати між нами лід, я шукав спосіб примиритися.

Гадаю, можливо, вона думала про те саме. А потім прийшла злива. Поки я спостерігав за погодою крізь вікно, Хаджікано підійшла до мене ближче, ніж зазвичай.

— Прогноз погоди помилився, — сказала вона.

— Тепер я нарешті не забуду віднести парасольку додому, — відповів я.

Декілька хвилин потому ми вже вели себе, як раніше.

Коли ми вийшли зі школи, я відкрив парасольку. Хаджікано пірнула під неї, захихотівши так, наче її хтось раптово почав лоскотати.

У ту мить, як ми ступили з-під навісу, на парасольку впали важкі краплі дощу. З кожним кроком вода бризкала в усі сторони, кожен подмух вітру похитував парасольку, змушуючи її скидати наче відро води. Дорога, якою у цей час поверталася купа учнів, зараз майже пустіла — по ній ішли лише ми вдвох.

Якби не дощ, то, гадаю, наше примирення відбулося трохи пізніше.

Час від часу ліва рука Хаджікано торкалася моєї правої, але найбільше запам’яталося відчуття промоклого взуття. До тієї миті ми рідко з нею спілкувалися, але зараз, з якоїсь причини, я міг думати лише про цикади. Куди вони ховаються під час такої зливи? Звісно, я задумався не лише про них, але також про горобців, метеликів, котів та ведмедів, проте найбільше переживав саме за цикад. Вони живуть навіть менше місяця, тож як почуваються, коли цілий день їхнього життя іде нанівець через дощ?

Хоч перевалило лише за третю, через дощ стояла така погана видимість, що велосипедистам, які то виринали, то пірнали назад у дощ, приходилося блимати фарами. Підніматися та спускатися по схилах ще було нормально, але коли ми вийшли до рівної дороги, то не пройшло і п’яти хвилин, як нас тричі облили каламутною водою машини, що проїжджали повз. Так як я йшов біля дороги, служачи деяким щитом для Хаджікано, то в перший раз на неї потрапило не надто багато води. Але в другий раз ми обидва промокли до нитки, так що я почувався ідіотом, продовжуючи тримати над нами парасольку. У третій раз, ну, ми просто змирилися.

І все ж, я не відпускав парасольку, яка була наче безкоштовним квитком, що дозволив так близько опинитися біля Хаджікано. Завдяки дощу, що погіршив видимість, ніхто за нами не спостерігав, тому я навіть зміг забути про свою родиму пляму. «Якби тільки світ завжди був таким», подумав я. Можливість бачити деякі речі дуже чітко робило життя складним. Якби світ був більш тьмяним та розмитим, тоді б люди можливо судили щось більш справедливо, не покладаючись на враження, що дарували їм власні очі.

— Ми прийшли, — сказала Хаджікано, і я зупинився. По боках від воріт росли різнокольорові гортензії, що тремтіли під краплями дощу. Значить, це дім Хаджікано. — Дякую, що провів мене, — додала вона, схиляючи голову.

— Зрештою, парасолька не стала в нагоді, га. Ми виглядаємо так, наче впали в басейн.

— Все добре. Було весело.

Хаджікано відкрила розсувні двері, збираючись увійти, як раптом щось згадала і розвернулася.

— Чи можу запросити тебе всередину перечекати дощ?

— Дякую, але не треба. Мій дім тут недалеко, я швидко до нього добіжу.

Проте я не додав: «Сумніваюся, що твої батьки будуть раді, якщо ти запросиш мене, хлопця з такою огидною родимою плямою, вважаючи мене за друга».

— Добре… гадаю, це вірно, — Хаджікано почухала пальцем підборіддя.

— Ага. Ну, до завтра.

Коли я вже повернувся, щоб піти, Хаджікано кінчиками пальців схопила мене за рукав.

А потім прошепотіла на вухо:

— Ти не сердишся?

— І ніколи не сердився. А ти? — запитав я у відповідь.

— Я теж ніколи не сердилася, — вона полегшено відпустила мене.

— Будь обережною.

— Ага. Бережи себе.

Незадовго після того, як я пішов від неї, дощ почав вщухати. Не пройшло і п’яти хвилин, як він повністю скінчився. Однак я не думав: «Якби я почекав у школі трохи довше, то так не змок би».

Починаючи з того моменту, хоч то і був крок маленький, наша дружба зрушила з місця. Доказом цього стало те, що ми після того дня почали ходити до школи разом. Кожного ранку я приходив до будинку Хаджікано та дзвонив у двері. Не минало завжди і десяти секунд, як вона виходила назустріч. Крізь відкриті двері я відчував, як по-дивному пах її дім. Усі будинки мали свій особливий запах, але дім Хаджікано нагадував чимось мирне щастя (нема якоїсь значної причини, я просто дійсно так подумав, що ще сказати?). Мені просто спало на думку, що якби щастя мало запах, то саме б такий.

Хаджікано взувалася, перевіряла свій одяг та волосся, а потім, ніколи не забуваючи, кричала родині, що сиділа у вітальні: «Я пішла». На перший погляд її одяг видавався дорослим, а якщо придивитися уважніше, то ще й витонченим — такий у цьому районі точно не купиш. Я подумав, чи не вважає матір Хадіжкано власну дочку за ляльку, яку можна вдягати у все, що заманеться. Хоча з такою донькою напевно кожен б захотів накупити їй гарненьких речей.

Я приходив до будинку Хаджікано кожного ранку, проте ніколи не заходив усередину. Якби я сказав, що хочу, вона б мене впустила; якби вона сказала увійти, то я б так і зробив. Але в цьому не було потреби. Насправді, відчувалося, що якщо наші взаємини стануть настільки близькими, коли ми можемо спокійно заходити та виходити з домів одне одного, то це було б марною тратою. Таким чином я ніколи не зустрічався з її батьками. Я вирішив, що їм не завадить не знати, що їхня дочка вважає когось з такою гидкою родимою плямою за свого друга.

Чому я тоді так обережно ставився до взаємин з Хаджікано? Якщо подумати, то, можливо, я не хотів, щоб затишний зв’язок між нами був підкріплений близькими стосунками. Інакше кажучи, я хотів, щоб наші взаємини залишалися на стадії «…і все одно ми розуміємо одне одного», а не переходили на «…ось чому ми розуміємо одне одного». Чим більш віддалені двоє людей одне від одного, тим сильніше відчувається, що їх пов’язує міцний зв’язок.

 

Необов’язково через те, що щось за цей час змінилося, проте відвідування будинку Хаджікано вперше за чотири роки відчувалося так, наче я прийшов до дому якогось незнайомця. За дерев’яним будинком у японському стилі, що мав темні кольори, явно доглядали, проте це не врятувало його від плину часу — то тут, то там можна помітити невеличкі тріщини та плями.

Я подзвонив у двері, відчуваючи на душі більшу тяжкість, ніж тоді. Я поправив рукава сорочки, очікуючи, поки хтось відповість, проте стояла тиша. Я знову подзвонив та сперся на стовп.

Поруч з дзвінком висіла табличка з іменами всіх членів родини, написані витіюватим почерком. Особливо велике дерево у саду облюбували цикади, їхнє стрекотіння доносилося з крони, що мірно похитувалася. Я зауважив, що може в той штормовий день саме тут вони і ховалися. Я вже збирався потягнутися до рюкзаку за сигаретою, проте вчасно одумався, не маючи гарантії, що мати Хаджікано не відповість у ту мить, як я її запалю. Під пекучим сонцем я терпляче чекав, поки хтось з’явиться.

Через деякий час я почув, як хтось повільно спускається сходами, а потім відчинилися двері, пропускаючи жінку, якій було трохи за двадцять. Її хвилясте каштанове волосся сильно скуйовдилося, по обличчю розмазалася косметика, а сорочка мала купу складок — складалося враження, що жінка була нечупарою. На якусь мить я замислився, як ця жінка, яка явно щойно встала з ліжка, пов’язана з Хаджікано, припустивши, що то її подруга, але швидко пригадав імена на табличці. Можливо це старша сестра Хаджікано.

Протерши очі, вона сонно спитала:

— Чого тобі?

— Хаджікано Юі зараз вдома?

— Хтозна. Можливо і вдома, — вона голосно позіхнула, а потім вп’ялася поглядом у моє лице. — Ти хлопець Юі?

— Ні, — твердо відповів я.

— Тоді переслідувач?

— Просто друг. Ми разом училися в початковій школі.

— Друг, га, — глумливо протягнула вона. Потім почухала потилицю. — Навіть якщо ти старий друг Юі, тобі тим паче не варто з нею бачитися. Не знаю, як це пояснити, проте штука в тому, що тут ти не знайдеш Хаджікано Юі, яку знав.

— Так, я це розумію, — я кивнув. — Ось чому я прийшов, щоб дещо дізнатися в Юі.

— Скажи мені. Я потім передам їй.

— Я б хотів переказати їй це особисто. Чи можете ви хоча б сказати Юі «Фукамачі Йосуке прийшов побачитися»?

Вона сильно похитала головою.

— Вона ні з ким не хоче зараз бачитися.

— Мені про це теж відомо. Однак, саме тому, що вона не хоче зі мною зустрічатися, я хочу з нею побачитися.

Надовго запала тиша. Судячи з її погляду, вона, схоже, прямо зараз мене оцінювала.

— Ох ладно, — вона пирхнула. — Нам самим набридла її поведінка. Йосуке, так? Якщо думаєш, що можеш щось зробити, то спробуй. Хоча сильно в цьому сумніваюся.

— Красно дякую.

Я знову подивився на табличку. Над «Юі» було виведено ім’я «Ая». Хаджікано Ая. Значить, так її звали.

 

— Я сплю весь день, бо вже вічність пройшла з тих пір, як у мене був вихідний.

Поки вона вела мене до кімнати Хаджікано, Ая зізналася, що з полудня спить.

— Я на півмісяця застрягла в лабораторії. Все заспокоїлося минулої ночі, тому я думала, що нарешті зможу виспатися, ні про що не переймаючись… А потім прийшов ти. І розбудив мене.

— Вибачте, — вибачився я.

— Ти міг дати мені хоча б один день відпочити. Не міг прийти через декілька днів?

— Ні, не міг.

Раптом вона розвернулася та принюхалася до моїх грудей.

— Від тебе тхне куривом. Хіба ти не в старшій школі?

— Мої батьки курять, тому, гадаю, я перейняв цю звичку від них.

— Слухай, я не збираюся вислуховувати твої проблеми.

Коли ми піднялися сходами, Ая зупинилася перед одними дверима.

— Це кімната Юі, — проінформувала вона. — Ти ж не збираєшся зараз давати задню, вірно?

— Звісно, ні.

Ая постукала в двері.

— Юі! Ти зараз там, так?

Відповіддю слугувала тиша.

— Я збираюся відкрити двері, тому що цього потребують обставини, — вона продовжила стукати. — Чекаю хвилину. І коли час скінчиться, то я відкриваю ці двері, незважаючи ні на що. Це не погроза, я дійсно так зроблю. Зрозуміла?

Як і очікувалося, їй не відповіли. Вона цокнула нарочито гучно, щоб це точно почули за дверима.

— Схоже ігнорує. Вона так поводиться з усією родиною.

Складно було уявити, щоб Хаджікано, яку я знав, ігнорувала свою сім’ю. Мені стало зрозумілим, що вона кардинально змінилася, вже через десять хвилин нашого возз’єднання минулої ночі, проте почути про зміни прямо з вуст її сестри змусило усвідомити це ще раз — і під якоюсь новою точкою зору. Хто міг передбачити, що настане такий день, коли до нашої Хаджікано будуть ставитися, як до тягаря?

Я не переставав кидати погляди на наручний годинник, проте коли стрілка була лише на п’ятдесяти двох секундах, Ая проголосила: «Я захожу» — та відчинила двері. «Вона наполеглива», здивовано подумав я, прямуючи за нею в кімнату. Я не сумнівався в тому, що, навіть якби двері були зачинені на замок, то Ая б просто їх виламала.

У кімнаті стало не по собі; хоч на вулиці все ще був день, тут стояла темрява, а ще було душно. Фіранки щільно задерті, лампи не ввімкнені, тому кімнату освітлювало лише світло з коридору. Кімната Хаджікано, що незвично для дівчини-підлітка, була повністю оформлена в японському стилі, тут навіть слабко пахло ситником***.

Хаджікано лежала на футоні, повернувшись до нас спиною. Сірі лямки піжамної футболки сповзли, оголяючи її худі плечі, тонкі шорти з котону надто виділялися на її молочних витягнутих ногах, блискуче чорне волосся розкидалося малюнком по білому простирадлі. Лише побачивши її ззаду, я зрозумів, що за ці чотири роки її врода розквітла ще сильніше, не зупиняючись ні на мить — хоча, здавалося, що вже тоді дівчина не могла стати ще гарнішою. За винятком дечого.

Позаду зачинилися двері. Повернувшись, я побачив, що нас залишили наодинці. Ая була надзвичайно уважною.

— Що таке? — пробурмотіла Хаджікано, все ще лежачи до мене спиною, думаючи, що в кімнату увійшла Ая.

— Це я.

Настала довга тиша.

Стоячи в цій кімнаті, куди не попадало сонячне літнє сяйво, я раптом згадав про перегляд фільму в початковій школі, який ми дивилися в спортзалі, вікна котрого були щільно задерті фіранками. Я повністю забув, про що ішлося в фільмі. Я лише пам’ятав, що навіть коли в сценах не було звуку, я постійно чув якесь дзижчання. Коли фільм скінчився, фіранки відкрили, а крізь вікно продерлося світло… Шведська стінка, баскетбольне кільце, футбольна сітка, волейбольний м’яч, що застряг у кутку стелі — все виглядало незвичним, наче я бачив їх вперше, хоча це було не так. Наче темрява та фільм змовилися, за цей час перемалювавши реальність.

Монотонне стрекотіння цикад стихло, наче час навкруги застиг. Хаджікано неохоче повернулася, подивившись на мене примруженими очима, наче на неї впали промені сонця. М’яке волосся зісковзнуло на щоку, лямка з’їхала нижче, але дівчина не звернула на це уваги.

Розгледіти щось чітко в темряві було складно, проте я точно помітив на її обличчі родиму пляму.

Хаджікано мляво сіла, потім так само мляво встала і непевною ходою, наче захворіла, підійшла до мене, зупинившись в достатній близькості — так, що ми відчували тепло одне одного.

Вона повільно піднесла руку, торкаючись моєї щоки холодними, ніжними пальцями, проводячи ними до ока. Вона знову і знову терла мою шкіру, намагаючись відшукати того, чого там вже не було. Можливо Хаджікано думала, що якщо продовжить терти, то зрештою здере фальшиву шкіру, за якою тьмяніє добре їй відома родима пляма. Спочатку вона погладжувала щоку обережно, але згодом стала терти все сильніше і сильніше.

Раптом я відчув, як щоку обпекло. Я швидко зрозумів, що це дівчина вчепилася в неї нігтями. Коли моє обличчя перекосилося від болю, Хаджікано хутко прибрала руку, наче прийшовши до тями. Потім вона відійшла на декілька кроків назад та впала на футон. Сріблясте сяйво, що пробилося крізь штори, осяяло ту сторону її лиця, на якому не було плями. Я встиг помітити невеличку родимку в неї під оком.

А потім Хаджікано шмигнула носом. Вона сиділа на колінах, розставивши в боки ноги, та плакала, намагаючись робити це тихо. Сумніваюся, що вона роняла сльози через те, що почувалася винуватою, завдавши мені болю.

Я терпляче вичікував, коли вона припинить плакати, не змігши видумати чогось кращого, ніж просто чекати. Пальцями я доторкнувся до того місця, яке вона подряпала, відчувши на подушечках краплі крові. В кімнаті було надто задушливо, тому я відчинив вікно, залишивши фіранки закритими. Я розумів її бажання перебування в темряві. Напевно у ній вона знаходила те заспокоєння, яке я одного разу відчув, потрапивши під страшну зливу.

Фіранки надулися, пропускаючи в кімнату холодний вітерець, який відразу кинувся перегортати сторінки товстого зошиту на столі. Хаджікано встала та хутко закрила зошит, ховаючи його в ящик стола. Потім вона порилася в нижній шухлядці, щось витягнула та знову підійшла до мене. Я напружився, готовий до будь-чого, проте в її руці виявився всього пластир. Вона обережно приклеїла його до моєї рани, а потім тихо мовила:

— Вибач.

Я відчув, що тепер вона мене вислухає.

— Я чув, що ти не прийшла до школи, тому що не хочеш бути зі мною в одному класі. Це правда?

— Так, — відповіла вона. Схоже на деякий час їй вдалося придушити сльози. — Якщо ти вже знаєш, то навіть краще. Я не хочу бачити твоє лице, Йосуке. Будь ласка, іди.

Я був готовий до цих слів, проте почувши таку відверту відмову, відчув, як стало важче дихати.

— Можеш хоча б сказати, чому?

— Нема якоїсь причини. Це не твоя провина. Я просто вирішила ненавидіти тебе, — вона буквально випльовувала ці речення.

Я підійшов до розмови з іншого боку.

— Чому ти намагалася так вчинити минулої ночі?

Вона не мала відповіді на це питання.

— Все через те? — запитав я.

— Тобі не треба знати, — мовила Хаджікано. — Твою родиму пляму вилікувано… Це добре. Ну, бувай.

Її слова не звучали гостро, але вони все одно пронизали моє серце наскрізь. Раніше вона б ні за що не використала слово «вилікувано».

Я повернувся до Хаджікано спиною, збираючись покинути кімнату. Але зробивши вже крок за двері, повернувся та задав останнє питання.

— Гей, Хаджікано. Ти пам’ятаєш, що сказала про мою родиму пляму в початковій школі?

Вона повільно похитала головою.

— Ні.

Пригнічений тим, що вона не пам’ятала таку значущу для мене подію, я кинувся геть з її кімнати. Ая чекала на мене біля дверей, подивившись так, наче мовчки питала: «Як пройшло?» Я безсило похитав головою. Тоді вона знизала плечима, одним поглядом говорячи: «Хіба я тобі не казала?»

***

Ми з Аєю сиділи на ґанку та курили.

— Досить жахлива, еге ж? — спитала вона. — Вона раптом з’явилася взимку, на другому році середньої школи. Юі повністю через це змінилася. Гадаю, це було літо третього року… В той час вона раптом почала без причини прогулювати уроки. Але не настільки часто, тому закінчити навчання їй все ж вдалося, проте прийшлося піти в трохи гіршу старшу школу, ніж туди, куди вона хотіла. Говорила часто про підйоми та падіння. Показувала, наскільки важливою є зовнішність для людей.

«Зима, другий рік середньої школи…» — все повторювалося в голові. Навіть якщо жінка по той бік слухавки знала майбутнє, знала, що я погоджуся на парі (чи повернулася в минуле, щоб взяти заставу), якось зарано на лиці Хаджікано з’явилася родима пляма — цілих півтора роки тому. Напевно я просто надумав собі, будуючи теорію, що це моя пляма передалася їй.

— Тобі більше не варто її турбувати, — Ая потушила сигарету об банку з пахощами проти москітів. — Може раніше ви й були гарними друзями, проте вона вже не та, що раніше. Якщо будеш знову з нею бачитися, то лише зруйнуєш свої спогади про неї. Іди, коли докуриш, — наостанок мовила вона і пішла.

Я викурив ще одну сигарету, кинув їх у банку, обережно доторкнувся до пластиру на лиці та покинув будинок.

На шляху додому я почув дзвін громадського телефону, розташований у будці на кутку вулиці жилого району. Я вже навіть не дивувався. Увійшовши в будку, я зняв слухавку.

— Алло?

— Тож, що думаєте, знову зустрівшись з Хаджікано? — спитала жінка. — Ви здатні кохати таку огидну Хаджікано, якою вона є зараз?

Я грюкнув слухавкою, кидаючи її назад та вийшов з будки. Чи можу я любити тепер-огидну Хаджікано? Звісно, що так. Я закохався в неї не лише через її гарну зовнішність. Чи можу я любити її з тією плямою не було проблемою. Проблема полягала в тому, чи зможе вона любити мене без моєї родимої плями.

З гучномовців, розвішаних по всьому місту, пролунала мелодія «Пісні русалоньки», яку вмикали завжди о п’ятій вечора. Однак видавалося, що до заходу сонця ще залишалася година чи навіть більше. Над деревами зграями літали ворони, освіжаюче стрекотіли цикади. Місцевих дітей навчали пожежній безпеці.

«Якщо подумати, то до цього моменту все було якимось незвичним», усвідомив я. Я став близьким другом Хаджікано лише через низку численних обставин, тож така її поведінка до мене цілком зрозуміла. Навіть припускати, що такий, як я, міг втішити Хаджікано, було занадто. Думати, що вона може «бути моєю» — оце я дійсно не знав свого місця.

Здається, я цілком зможу впоратися з її відмовою. Від цієї думки я відразу відчув себе безхарактерним ніким. Минуле, яке раніше так яскраво сяяло, змінило колір; тепер видавалося, що я бачив все лише зі своєї точки зору, а Хаджікано ніколи не вважала мене своїм важливим другом.

Вмить втративши впевненість у собі, я почав вірити, що ніякі спроби не допоможуть мені виграти це парі. Добре, добре, я зрозумів, що ти намагаєшся мені сказати. Лише те, що я втратив родиму пляму, не означає, що моя мрія відразу здійсниться. Ніколи так просто не буває. Це гра, в якій я заздалегідь не мав шансу на виграш. І ти знала про це, коли пропонувала парі, адже так?

Але з іншого боку, якщо подумати в дещо іншому напрямку, я міг все інтерпретувати так: в обмін на те, що я побачив своє безсилля, я отримав чудовий шанс. Зараз справи в школі не такі вже й погані. Якщо я побудую міцні, довірливі стосунки з Чіґусою та Наґахорою, поки ще можу, то, можливо, вдасться зберегти їх дружбу тоді, коли моя родима пляма повернеться. Так, цей час, коли її в мене немає, є ідеальною можливістю.

Та жінка сказала, що я маю час до тридцять першого серпня. Значить моя доля відкладалася більше, ніж на місяць. Мені дали достатньо часу.

Я уявив собі, як Чіґуса та Наґахора приймають мене так, як і раніше, коли пляма повертається. Я, який вже встиг про неї забути, просто сміюся з однокласниками.

Загалом, не таке вже й погане майбутнє.

***

Я був наївним. Коли жінка пояснювала умови парі, вона — можливо навмисно — забула згадати одну важливу деталь. Вона ніколи не казала за покарання, яке я отримаю, якщо програю парі. Вона знала, що якщо згадає про нього, то я ніколи не погоджуся прийняти участь.

Згадай історію про русалочку. Не русалку Аґохами. Не Яобікуні. А казку Ганса Крістіана Андерсона.

Андерсен прожив життя, сповнене розчарувань та розбитого серця, що мало особливо сильний вплив на його ранніх роботах, в яких він часто писав трагічні кінцівки, де головний герой помирав. Прикладом тому є «Русалочка». В той час Андерсен, нікому невідомий своїм талантом, живучи в бідності, вбачав у зображенні смерті єдиний порятунок. А таке песимістичне ставлення до життя точно відобразиться і на роботах.

Якщо я правильно пам’ятаю, то історія «Русалочки» розпочиналася так:

У свій п’ятнадцятий день народження русалочка вперше в житті покидає море та закохується у принца на кораблі. Русалкам заборонено показуватися перед людьми, але вона відмовляється здаватися. Тому і просить допомоги у відьми, отримуючи людську подобу в обмін на свій чудовий голос. Але відьма попереджує її: «Якщо принц одружиться на іншій дівчині, то ти перетворишся на піну морську».

Хіба я зараз не в подібній ситуації знаходжуся?

А який там кінець у «Русалочки»?

Ви і самі знаєте.

---

*втратити розум.

**принести горе, заподіяти шкоди; тобто комусь не вдасться вийти заміж.

***однорічні чи багаторічні трав’яні рослини. Ростуть від берегів морів до вершин гір, трапляються переважно у вогких місцях, на луках, по берегах водойм.