Не втрачай мене з виду.

Коли ми з Хаджікано ще разом ходили додому зі школи, тоді біля входу до її будинку знаходилися золоті рибки.

Це були маленькі золоті рибки вакін, які Хаджікано виграла у грі-рибалці паперовим ковшем. Акваріум був розміром з невеликий кавун, вода у якому мала злегка блакитний колір, завдяки чому зелень рослин і червоність золотих рибок видавалися яскравішими.

У той час мені не дозволялося заходити до будинку Хаджікано, але з якоюсь дивною ясністю я пам’ятав контраст тих трьох кольорів. Можливо, коли Хаджікано відчиняла двері, мені настільки було соромно дивитися їй в очі, що я відводив погляд до акваріуму.

Влітку там плавало три риби, але до зими їхня кількість скоротилася до однієї. А щодо останньої, то він (чи вона) померли якраз перед тим, як минув рік з мого першого візиту до будинку Хаджікано. Я тоді подумав, що ця золота рибка, яку вона виграла в грі, ще доволі добре прожила. Напевно вона добре про них піклувалася.

З якоїсь причини батьки Хаджікано продовжували тримати там порожній акваріум. І правда, він є гарним сам по собі навіть без риб; коли світло з вікна падає на нього, то створюється блакитна тінь, під якою у воді мирно гойдається кушир¹. Але знаючи, що там колись плавали золоті рибки, я завжди впадав у меланхолійний настрій, більше не помічаючи в акваріумі відблиск червоного кольору.

Відтоді, коли я бачив щось самотнє чи порожнє, то на думку спадало таке порівняння: «Прямо як акваріум без золотих риб».

***

Наступного ранку на станції я сів на автобус, що прямував до центральної лікарні Мінаґіси. Трохи поміркувавши, я вирішив зрештою не купувати квітів. З власного досвіду кажу, що немає такого ж «і що з цим робити?» подарунку для відвідування, як квіти.

Автобус був повний літніх людей, тільки я тут був юного віку. Мені здалося дивним, що я не помітив жодного пасажира, який виглядав би хворим, адже цей автобус прямував саме до лікарні. Але я сумнівався, що вони всі відвідувачі, як я. В одній книзі, яку я колись читав, була сцена, де старцю поставили питання: «Як ви почуваєтеся?», на що він жартома відповів: «Якби мені було хоч трохи краще, можливо довелося б викликати лікаря». Може це було щось на кшталт цього. В цьому автобусі їхали люди, яким ще вистачало сил самостійно дістатися лікарні.

Як тільки я прибув до лікарні, то спершу попрямував не до стійки реєстрації, а зони паління на околиці стоянки. Зона знаходилася в модульному будинку² зі скляними розсувними дверима, який, здавалося, стояв там вже довгий час, а стеля мала пожовклий вигляд, наче пофарбована нікотином. Перевіривши, що там нікого немає, я викурив дві сигарети, а потім повільно обійшов лікарню по периметру, щоб заспокоїтися. Отримавши пропуск відвідувача на стійці, я глибоко вдихнув і попрямував до ліфта.

Коли я прийшов до палати, Хаджікано, схилившись, сиділа на ліжку і розкладала речі в сумці. Сьогодні вона була не в лікарняній сукні, а радше в льняній блузці та акуратній світло-бузковій спідниці.

— Хаджікано, — покликав я, і вона швидко обернулася.

— Нінохара, — вона встала, а її очі засяяли. Так, я не міг забувати. Тут я був Нінохарою Юєю. — Сьогодні ти знову прийшов.

Хаджікано схилила голову. До втрати пам’яті вона нізащо б так не зробила. Як і та Хаджікано, з якою я був близький у дитинстві.

— Ага. Як ти почуваєшся?

— Дуже здоровою, — вона присіла на ліжко і всміхнулася мені. — Добре, що ти прийшов вранці. Якби ти прийшов в обід, ми могли розминутися.

— Розминутися? Тебе вже виписують?

— Так. Саме сьогодні вранці мені дозволили виписатися.

Я подумав, що це дивно. Колись я читав колекцію записок людей, які намагалися покінчити життя самогубством, і, згідно з нею, тих людей, чиї спроби провалилися, утримували в ізоляції тижнями чи місяцями задля їхнього виліковування. Тих, хто імовірно спробує знову себе вбити, потрібно тимчасово ізолювати.

Судячи з тутешнього м’якого підходу, можу уявити, що до падіння Хаджікано в море поставилися просто як до нещасного випадку, бо їй недостатньо приділяли уваги. Зрештою, зараз вона була дуже спокійною, тож, можливо, хтось вирішив назвати це нещасним випадком, а не ставити на ній клеймо шістнадцятирічної самовбивці. Чи можливо вони дійсно подумали, що це був нещасний випадок?

Хаджікано подивилася на годинник.

— Батько прийде за мною десь через годину. Не проти поїхати зі мною додому?

Я не сильно хотів зустрічатися з її батьком, але не бажаючи відмовляти її добрим намірам, кивнув.

— Дякую. Так і зробимо.

Я взяв розкладний стілець, що знаходився біля стіни, поставив його біля ліжка і присів. Хаджікано сплеснула руками, наче щось згадуючи, відкрила холодильник, дістала дві упаковки йокан³ і одну простягнула мені. Я подякував.

Викинувши порожню упаковку і пластикову ложку в смітник, Хаджікано зненацька зітхнула.

— Після того, як ти вчора пішов, Нінохаро, я продовжувала читати щоденник. Схоже, що окрім тебе я доволі добре товаришувала з Оґіуе Чіґусою і своїм однокласником з початкової школи Фукамачі Йосуке.

— Ага, все вірно, — я кивнув, приховуючи внутрішнє сум’яття.

— Ми вчотирьох збиралися кожну ніч, щоб подивитися на зорі, правильно?

— Так. Спочатку ти робила це сама, але одного дня до тебе приєднався Фукамачі. А пізніше і ми з Оґіуе.

— Ми певно були дуже близькими друзями, щоб зустрічатися кожної ночі.

— Ну, не скажу, що все було саме так. Проте на цих зустрічах дійсно витала дружня атмосфера.

— Скажи, Нінохаро, — вона зазирнула мені в очі. — Чому тільки ти мене відвідуєш, а вони зі мною зовсім не зв’язуються? Невже Оґіуе і Фукамачі більше не хочуть товаришувати зі мною?

Як тільки вчора я дізнався про її щоденник, то очікував, що вона спитає про них. Це нормально, що вона, прочитавши про минулі тижні, почне сумніватися, чому решта людей, які теж приходили подивитися на зорі, не відвідують чи якось зв’язуються з нею. Тож я заздалегідь підготував відповідь на це питання.

— Все не так погано, як ти думаєш, — я усміхнувся, щоб її заспокоїти. — По-перше, Фукамачі схоже має власну точку зору. Я пропонував йому прийти, але він сказав: «Краще поки залишити її в спокої». Правду кажучи, я думаю, що він хоче, щоб і я не приходив. Гадаю, він дійсно обережний… і хвилюється з найдивніших причин. Щодо Оґіуе — це і мене здивувало — вона переїжджає до Канади у вересні як учениця по обміну. Вона казала, що завжди хотіла так зробити. Якщо подумати, то вона розбиралася в англійській краще, ніж у будь-якому іншому предметі. Вона напевно нікому не сказала до від’їзду, бо не хотіла докучати.

Хаджікано задумливо опустила погляд, а після приблизно двох видихів у тиші, закрила очі і всміхнулася.

— Ти такий добрий, Нінохаро.

— Що ти маєш на увазі? — зіграв я дурня.

— Саме те, як це прозвучало.

Хаджікано, схоже, вирішила не тиснути на мене через ці виправдання.

— І, мушу сказати, це доволі неочікувано. Коли я читала щоденник, у мене склалося враження, що ти більш дурний і неприємний… але зараз, говорячи з тобою, мені так не здається.

— Я стримуюся, оскільки ми в лікарні.

— Як я і думала, ти намагаєшся мені не нашкодити?

Як би на це відповів Нінохара? Думки завирували зі швидкістю світла.

І ось як я відповів:

— Ага, все вірно. Не хотів би, щоб ти знову спробувала себе вбити.

Почувши це, Хаджікано трохи прояснішала.

— Мені допомагає твоє чесне ставлення.

Вона поплескала біля себе.

— Присядь сюди, будь ласка.

Я зробив так, як вона і сказала. Через захисну огорожу на боці ліжка мало де можна було присісти, тож наші плечі торкнулися одне одного. Зараз, будучи так близько, стало очевидніше, ніж будь-коли, наскільки наші тіла відрізнялися. Це вражало: моє тіло було нарисоване олівцем за допомогою лінійки, а її — креслярським пером за допомогою лекала⁴. Також була величезна різниця у деталізації, її шкіра була такою білою, наче хтось забув її розмалювати. Протягом останнього місяця моя шкіра стала світло-коричневою.

— Гей, Нінохаро, будь ласка, розкажи мені, — Хаджікано склала в замок руки, кладучи їх на ноги, трохи нахилилася вперед і зазирнула в моє лице. — Про все, що я забула. В моєму щоденнику записано не все.

— Не потрібно поспішати, — вражено мовив я. — Наразі ти можеш сфокусуватися на відпочинку, щоб привести до ладу тіло та розум. Ніхто не буде тебе підганяти, тож ти можеш згадувати поступово.

— Але я не можу і надалі турбувати вас всіх, хіба ні? А ще…

— Ще?

Хаджікано мовчки піднялася, поклала руку на віконну раму і подивилася в небо.

— Ти можеш насварити мене за це, Нінохаро, — вона повернулася, а потім усміхнулася так, наче все було жартом. — Якщо через повернення спогадів я знову захочу покінчити життям самогубством, то, знаю, цього разу я зроблю все можливе, щоб не схибити. Я думаю, що це було б остаточним рішенням. Мої переживання зникнуть, і більше ніхто з мого оточення не постраждає.

Навіть не обміркувавши, я встав і схопив Хаджікано за плече. Вона схоже збентежилася і зіщулилася, але, думаю, я був навіть більше вражений. Розум не встигав за діями. Воу, що я намагаюся зробити? Але тіло поворухнулося швидше, ніж я зміг помислити. Як тільки мої руки торкнулися її спини, я нарешті зрозумів, яку помилку невдовзі зроблю, але вже було запізно. Миттю потому я вже обіймав Хаджікано.

Я замислився, чи є щось більш боягузливе, ніж це? Використовувати чиєсь інше ім’я, щоб обійняти дівчину, за якою я сумував без упину. Це ж повне порушення правил. Жодна відмовка її не переконає. Як тільки її пам’ять повернеться, вона буде справедливо мене зневажати.

Але одночасно з цим я подумав ось що. Що я планую далі робити? Залишилося десять днів. Всього через десять днів я покину цей світ. Хіба не можна тоді пробачити мені таку брехню? Мене ж не покарають за трішких щасливих спогадів, створених наприкінці, правда?

— Н-Нінохаро?

Хаджікано мовила моє ім’я — ні, його ім’я — збентежена значенням моїх дій. Вона розгублено застигла, але все ж не відштовхнула мене. Я погладив її по спині, щоб заспокоїти, але це дало зовсім протилежний ефект. Мої руки, шукаючи тепла, міцніше обійняли її тіло.

— Тобі не потрібно нічого пам’ятати, — сказав я їй на вухо. — Коли хтось щось забуває, значить воно повинно бути забутим. Тож немає потреби змушувати себе згадувати.

— Правда?..

— Правда.

Вона замислилася, досі ховаючи своє лице на моїх грудях.

— Але… я почуваюся не на своєму місці. Мені здається, що я забула щось надзвичайно важливе.

Я похитав головою.

— Це розповсюджена омана. Навіть якщо це непотріб, як тільки ти його втрачаєш, то стає не по собі. Але якщо те, чого ти позбулася, дійсно мало неймовірну цінність? Тоді, переривши смітник, щоб повернути те дещо, ти зрозумієш, що то все ж таки було непотребом.

Хаджікано напружилася, звиваючись, наче їй було боляче, і я помітив, що обіймав її міцніше, ніж думав, тож швидко послабив хватку.

— Так куди краще, — Хаджікано полегшено розслабилася.

— Пробач, — я вибачився, а потім продовжив. — Рано чи пізно люди все одно забувають багато чого… Лише мала кількість людей може пам’ятати все до дрібниць. Але ніхто на це не скаржиться. І чому, як думаєш? Тому що, зрештою, спогади не більше ніж трофеї чи сувеніри, і всі глибоко в душі знають, що важливим є теперішнє, ця сама мить.

 Я повільно відпустив Хаджікано, а вона нетвердо відступила і впала на ліжко. І подивилася на мене з умиротвореним виразом обличчя. Через декілька секунд вона прийшла до тями і, схоже, захвилювалася, що це міг хтось помітити, бо почала неспокійно озиратися. Побачити її такою розсіяною було для мене в новинку, тож я не зміг утриматися від смішку.

— Гей, Хаджікано. Зараз досі літні канікули. А теперішнє літо не є звичайним. Це літо, коли нам виповнилося шістнадцять. Замість того, щоб переживати про втрату спогадів, хіба не буде краще насолодитися цим часом?

Вона вп’ялася поглядом у свої ноги, обмірковуючи мої слова. Зрештою, вона сказала:

— Так, ти напевно правий… Але навіть якщо ти кажеш насолоджуватися моментом, я не знаю, що саме мені слід робити.

Я одразу відповів:

— Я допоможу. Тобто, дозволь мені допомогти.

Хаджікано здивовано кліпнула через швидкість моєї відповіді.

— Можливо це прозвучить наївно, — почала вона, граючись зі своїм волоссям, — але чому ти так далеко заходиш заради мене?

— Я можу тобі сказати, але ти напевно пошкодуєш про те, що спитала.

— Мені все одно. Будь ласка, розкажи.

— Все просто. Ти мені подобаєшся, Хаджікано. І не як подруга, а як дівчина. Тому я і хочу допомогти, навіть якщо трошки. І сподіваюся на те, що хоча б ледь сподобаюся тобі у відповідь.

Господи, я хоч розумію, що роблю? Я не перестаю себе дивувати. Обманюю дівчину з втратою пам’яті, назвавшись ім’ям друга, плутаю її та розкриваю свої почуття, в яких не міг зізнатися їй раніше. Я зовсім не відрізнявся від хлопця, котрий б залицявся до дівчини, зловживаючи своїм соціальним статусом і спиваючи її, щоб та втратила пильність.

— Зажди, постривай хвилинку, — Хаджікано мала такий незрозумілий вираз обличчя, наче була або зла, або на межі сліз, а ще виглядала дуже збентеженою. — Тобто… Ем, у моєму щоденнику написано все так, наче ти був зачарований Оґіуе…

— Певно тобі лише так здалося. Але це не правда. З того дня, як ми зустрілися, я був зачарований тобою.

Хаджікано відкрила рота, щоб дещо сказати, але схоже слова застрягли у неї в горлі. Я чекав, поки вона збереться з думками, проте вона так нічого і не сказала.

Згодом вона замислилася, заново підбираючи слова. І коли вона закліпала, наче в чомусь переконуючись, то підняла голову. Хаджікано поклала руки на ліжко, щоб допомогти собі піднятися, а потім впала на мене. Я негайно підхопив її худеньке тіло, обережно її тримаючи.

— Я перестану намагатися згадати, — мовила Хаджікано трохи приглушеним голосом. — Зрештою, жоден спогад не може бути прекраснішим за цей момент.

Я погладив її по голові, наче мале дитя.

— Це на краще.

Хаджікано продовжувала повторювати «Нінохара, Нінохара» в мої груди, щоб впевнитися у моєму існуванні. Кожен раз, коли я чув, як вона промовляє чиєсь інше ім’я, моє серце боліло.

Виплутавшись з моїх рук, вона витерла долонею сльози у куточках своїх очей. У вікно увірвався вітер, скуйовджуючи її волосся, а прямо після цього знову задзижчали цикади, наче час відновив свій рух. До сієї миті я чув лише голос Хаджікано.

— Нінохаро, будь ласка, допоможи мені, — мовила вона, притримуючи своє волосся однією рукою. — Принаймні зроби останні десять днів мого шістнадцятирічного літа дивовижними.

— Покладися на мене.

Вона простягнула до мене свою праву руку, а я міцно за неї схопився.

Ми не відпускали одне одного, допоки за нею не прийшов її батько.

***

Наступного дня до мого будинку надіслали листа. Витягнувши його з поштового ящика, я перевернув конверт. А коли побачив ім’я відправника, то ковтнув.

Це був лист від Оґіуе Чіґуси.

Не схоже, що мені відправили листа з потойбічного світу. В кутку конверта знаходилася поштова марка з датою, яка позначала, що надіслали його вісім днів тому. Чотирнадцятого серпня, коли Чіґуса запропонувала мені облишити Хаджікано. П’ятнадцятого серпня Чіґуса віддала мені листа, в якому розповідала про минуле Хаджікано, але, схоже, вона залишила мені ще одного.

У неї точно була купа можливостей, тож чому Чіґуса не віддала його особисто? Невже вона передбачала, що помре до того, як встигне зустрітися зі мною і поговорити, а тому залишила цей лист про всяк випадок? Але якщо справа в цьому, то чому його відправили вісім днів потому?

Бажаючи дізнатися відповідь, я попрямував до своєї кімнати, відкрив конверт і витягнув складений лист. Написаний він був на знайомому канцелярському папері. Такому ж, як і той лист, який вона віддала мені п’ятнадцятого. Я присів на стілець і прогледів його.

«Фукамачі, тобі певно цікаво, чому ти отримав листа від мене саме в цей час», так розпочався лист. «Чесно кажучи, я і сама не дуже розумію. Скажімо, що причина в цьому: «Подумавши, що п’ятнадцятого серпня ти будеш розгублений спробою Хаджікано себе вбити і моїм зникненням, я дала тобі декілька днів перепочити, щоб не спантеличувати сильніше». Але, можливо, глибоко в душі я відчувала, що цей лист не повинен потрапити до тебе, Фукамачі. Чому? Тому що тут описаний спосіб, як вижити і тобі, і Хаджікано.»

Я перечитав останнє речення три рази, щоб впевнитися, що зрозумів його правильно. «Спосіб, як вижити і тобі, і Хаджікано». Там дійсно малося на увазі саме це.

Стримуючи свою нетерплячість, я прикрив очі і зробив глибокий вдих.

«Однак», продовжувала вона. «Це, в якомусь значенні, є моєю вигадкою. Я не можу це ніяк довести, і навіть якщо всі мої припущення вірні, шанс того, що ти врятуєшся, не є стовідсотковим. Тому, будь ласка, не сподівайся передчасно.»

Після цього вона пропустила два рядки. Я припустив, що далі почнеться найважливіше.

«Наразі я спілкувалася по телефону з тією жінкою п’ять разів. Більшість дзвінків я отримувала вночі, але одного разу телефон задзвонив ввечері. Якщо точніше, то о п’ятій вечора двадцять дев’ятого липня. Я запам’ятала час, тому що у ту мить, як я відповіла на дзвінок, почула по той бік слухавки передзвін, який сповіщав про настання п’ятої години. Оскільки я почула його так ясно, вона певно знаходилася десь біля гучномовця.»

Оце привернуло мою увагу. Я зрозумів, що коли говорив з тією жінкою, то не дуже й звертав уваги на звуки по той бік слухавки. Але перебираючи спогади про ті дзвінки, я пригадав, що під час наших розмов часто чув шум вітру.

«Перейду відразу до справи. Та жінка знаходиться десь в цьому місті», продовжувався лист. «Мелодія, яку я почула, точно була піснею Русалки. Само собою зрозуміло, що цей передзвін сповіщає про вечір лише в Мінаґісі. І ще дещо. Я почула не лише пісню Русалки. Прямо перед тим, як завершився дзвінок, я почула гальмування поїзду по той бік. Це було десь о 5:05. Як ти знаєш, шляхи, які проходять через Мінаґісу, є одноколійними, тож їх небагато. А тому місць, де одночасно можна почути і передзвін, і потяг, надзвичайно мало.»

Я проковтнув. Крапля поту впала з мого чола на лист.

«А тепер я представлю слушну теорію. «Коли та жінка дзвонить нам, вона завжди використовує конкретну телефонну будку». Звісно, я не можу це підтвердити. Я лише чула одні і ті ж самі звуки кожного разу, тож подумала, що це не було б надто незвичайним. Опісля, зробивши це обнадійливе припущення, я здійснила доволі цікаве відкриття. В Мінаґісі існує лише чотири чи п’ять телефонних будок, біля яких можна почути передзвін о п’ятій вечора, і гальмування потягу п’ять хвилин потому.»

«Але», подумав я.

Що мені робити з цим знанням?

«Можливо з цим знанням і не можна нічого зробити», писала далі Чіґуса. «Припустимо, що ти дізнаєшся місце, з якого дзвонить жінка, і, завдяки випадковим збігам, опинишся там якраз тоді, коли вона буде дзвонити, проте не думаю, що вона захоче щось з тобою обговорювати. Ба більше, це може її тільки розізлити. Чи можливо та жінка є лише сутністю без фізичної форми, яку не знайдеш в жодному куточку Землі. В будь-якому випадку, пошуки її скоріше за все закінчаться нічим. Будь-які зусилля можуть бути лише даремною витратою часу, який у тебе залишився. І навіть так, чи дійсно буде краще зустріти свій кінець, нічого не зробивши? Звісно, краще всього виграти в парі чесними методами… Але враховуючи теперішній стан Хаджікано, перемога виглядає надто нереальною. Я навіть не можу бути впевнена, чи досі вона буде живою, коли ти отримаєш цього листа. (Хоча, навіть якщо Хаджікано і спробує себе вбити, не в змозі нести тяжкість свого гріха, можливо та жінка врятує її задля продовження парі з тобою.)»

З наступним реченням Чіґуса почала завершувати листа.

«Це все, що я б хотіла розповісти тобі, Фукамачі, але, гадаю, я обговорю се з тобою особисто. Дивно; письмово можна точніше все описати, ніж усно, але всі зрештою довіряють саме останньому. Можливо точність і не є такою важливою, коли справа стосується слів. Ну, тоді, з нетерпінням чекаю на зустріч із тобою завтра — для тебе вісім днів тому.»

Я перечитав цей лист чотири рази, потім склав його і поклав назад до конверта.

Я був щасливий, що Чіґуса до найостаннішої миті бажала моєї безпеки. Але все так, як вона і сказала; пошуки тієї жінки скоріше за все закінчаться нічим. Якщо я чисто випадково знайду ту жінку, то мені нічого їй сказати після того, як лише вчора я отримав покарання за те, що «діяв проти правил». Не можу навіть уявити, що зможу про щось домовитися. І, як вказала Чіґуса, немає ніякої гарантії, що вона є фізичною сутністю.

Неважливо, з якої точки зору на це дивитися, використовувати мої останні десять днів на пошуки цієї жінки, щоб змусити її скасувати парі, видавалося туманною перспективою. Я б краще провів цей час з Хаджікано, ніж витрачав його на те, що малоймовірно станеться.

З мене вже досить цього «тони чи пливи» парі.

Я закинув конверт в шухлядку і вийшов з будинку.

У цю мить я згадав дещо, про що забув спитати у жінки по той бік слухавки. Одного разу вона з’єднала телефони в моєму домі і на станції Чякаґава, щоб дати мені і Хаджікано шанс поговорити, але з якої причини? Щоб подарувати мені слабку надію, а потім поглибити відчай? Я не отримав від неї ніякого пояснення про це. Я подумав, що щось є дивним. Не знаю, як це пояснити, але щось не так.

Проїхавши поїздом тридцять хвилин, потім десять автобусом по старій магістралі, і, вийшовши з автобусу, пройшовши ще двадцять хвилин через житловий район біля річки з мапою в руці, я нарешті прийшов до будинку бабусі Хаджікано.

Це був жахливо старий двоповерховий будинок. На даху не вистачало багато плиток, на стінах лущилася фарба, через що була видна цегла, тріснуте відполіроване скло кухні було заклеєне клейкою стрічкою. Уздовж стежки до вхідних дверей сильно виросли дерева, чиї гілля і листя утворили тунель. Пірнувши в тунель, щоб дістатися дверей, я відчув унікальний аромат, у якому поєдналися запахи нукадзуке⁵, киплячої їжі, смаженої риби і ситників. Якщо точніше, то це був запах будинку літньої людини.

Вчора, коли я вже йшов від Хаджікано, вона надала мені інструкції, як сюди дістатися.

— Мені заборонили самій кудись виходити. Гадаю, мені буде складно з тобою зустрітися, Нінохаро. Тож, вибач, але чи можеш ти прийти туди і зустрітися зі мною?

— Звісно, я прийду, — відповів я, а Хаджікано м’яко всміхнулася.

Хаджікано приїхала сюди на деякий час, щоб відновити сили. Тут не було нічого, що могло знову наштовхнути на спробу самогубства, а також можна було не хвилюватися про зустріч із знайомими для нею людьми, які могли сколихнути спогади. Також, як казала Ая, Хаджікано більше всього полюбляла їхню бабусю по батьківській лінії, яка жила тут на самоті. Навіть після тих пустих чотирьох днів, котрі кардинально змінили її особистість, вона все одно час від часу сюди приходила. Її батьки напевно взяли це до уваги і вирішили, що цей будинок стане ідеальним місцем для одужання. Її бабуся особливо не зустрічається віч-на-віч зі своїм сином і його дружиною, але схоже має прихильність до своєї онуки Хаджікано.

Подзвонивши у дверний дзвінок, я почув, як скрипнула підлога, а через деякий час відчинилися скляні розсувні двері, у яких з’явилася худорлява жінка десь сімдесяти років. Її волосся посивіло, а шкіра зморщилася, проте стояла вона вражаюче рівно. Придивившись ближче до її зморшкуватого обличчя, я побачив, що його ліва і права сторона якось різнилися; її праве око, схоже, витріщалося на мене, а ліве байдуже мене оглядало. Губи вона міцно стиснула, а враження загалом справляла надзвичайної мудрої жінки як для свого віку.

Значить, ось якою була бабуся Хаджікано.

Я відкрив рота, щоб представитися, але вона похитала головою.

— Ая мені вже розповіла. Заходь.

І, сказавши лише це, бабуся Хаджікано відвернулася та пройшла всередину. Хоче, щоб я пішов слідом? Так і зробивши, я ввічливо зачинив за собою розсувні двері, зняв взуття і попрямував за нею. Від кожного кроку по коридору скрипіла підлога з фанери.

Відкривши двері-ширму і увійшовши до кімнати, виконану в старому японському стилі, бабуся Хаджікано присіла за низенький столик. Побачивши, що я застряг перед дверима, нічого не роблячи, вона видалася здивованою.

— Що ти робиш? Сідай.

Я сів за стіл, а потім спитав:

— Де пані Юі?

— Досі у ванній. Вона певно втомилася за вчора, бо заснула, щойно приїхала.

Схоже щось пригадавши, вона піднялася і вийшла з кімнати, залишаючи мене одного.

Я огледів кімнату. Першим я помітив величезний вівтар. Він був декорований двома малими кавунами і двома качанами кукурудзи, розташованими симетрично зліва і справа. Також тут знаходилося плетене крісло, на сидінні якого була відкрита недочитана книга. На антикварному стелажі за скляною вітриною стояли дві ляльки в японському стилі. З одвірку звисав календар, який досі був відкритий на травні. Хоч тут і було все впорядковано, кімната, схоже, стала такою не через часте прибирання, а тому що не відчувалося, що хтось в ній «жив».

Бабуся Хаджікано невдовзі повернулася і налила мені в стакан ячмінного чаю. Я подякував їй, зробив ковток і мовив:

— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, пані?

— Хаджікано Йоші, — відповіла вона. — А хіба не було воно написане на табличці ззовні?

— Пані Йоші, що вам розповіла пані Ая?

— Що моя дурна онука стрибнула в море і повернулася, втративши пам’ять. І що тепер мені потрібно подбати про неї.

— Зрозуміло, — якщо вона знала так багато, то, здається, мені не потрібно ходити довкола. — Між іншим, що ви думаєте про мене?

— Я чула, що ти цікавий хлопець, який полюбляє кидатися в проблеми з головою, — губи Йоші піднялися лише на міліметр. — Схоже, що ти подобаєшся Аї.

Цей вираз, який промайнув на її обличчі, як дві краплі води був схожий на усмішку Аї. «Ая дійсно на неї схожа», подумав я.

Гадаю, Ая не розповіла Йоші, що я Фукамачі Йосуке, який прикидається Нінохарою Юєю. Дуже дякую, Ає, що допомагаєш цій брехні. Незнання Йоші про те, що я використовую фальшиве ім’я тільки мені на руку.

Йоші взяла зі столу сигарету і запалила її сірником. Вона загасила сірник і поклала його в скляну попільничку знайомими рухами, а потім глибоко вдихнула дим, повільно його видихаючи.

— Хочеш щось поїсти?

— Ні, все добре.

Після цього ми не обмовилися й словом, допоки Йоші не докурила сигарету. Крізь бамбукову ширму я почув музику вітру. Прислухавшись, я почув на іншому кінці коридору, як ллється вода в душі. Ці звуки були освіжаючими, але насправді в кімнаті було задушливо і спекотно. Напечений сонцем вентилятор біля вівтаря ніяк цього не змінював, а в цьому будинку точно не було кондиціонеру.

Ніякова тиша затягувалася. Годинник, висячий на стіні, був зламаний, тож я не знав, яка зараз точно година, але, здавалося, наче минуло вже принаймні двадцять хвилин. Ніби час вже віддавна застиг у цій кімнаті, а тепер знову відновив свій хід, щоб відтягнути появу Хаджікано.

Обережно потушивши сигарету, Йоші поставила лікоть на стіл і поклала підборіддя на долоню.

— Комусь треба продовжувати наглядати.

— Продовжувати наглядати?

— За Юі, — уточнила вона. — Скажімо, спогади Юі раптово повернуться. Якщо нікого не буде поруч у цей час, вона може здійснити те, що збиралася.

Я кивнув.

— Але я не можу слідкувати за нею двадцять чотири години, і, впевнена, вона цього теж не хоче. Жодна з нас не є прихильником жорстокості. Тож… Чому б тобі не приглядати за Юі, коли цього не роблю я?

— Так, я і збирався це робити. Я можу бути з нею впродовж дня-

— Тоді вирішено, — вона всміхнулася, наче очікувала почути саме це. — Повертайся додому за змінним одягом і засобами гігієни.

Я схилив голову в бік, не розуміючи, про що йшла мова.

— Е-е-е… Ви про що?

— Ти ж будеш за нею наглядати, вірно? Е, Нінохара. Від цієї миті ти працюєш на мене. Отримувати будеш копійки, але і також їстимеш тричі на день. Залишайся в цьому будинку лише до кінця літніх канікул та пильнуй за нею, щоб в неї знову не виникли безглузді ідеї.

— Ви серйозно? — спитав я в пориві емоцій.

— Звісно, я проти жити під одним дахом з підлітками. Але… тебе схвалила Ая.

— Ви розмовляли про це з Хаджікано?

— Якраз збиралася.

І саме тоді підлога в коридорі скрипнула, а розсувні двері — відчинилися. Хаджікано, вдягнута в футболку з глибоким вирізом і шорти, тримала в одній руці банний рушник.

— Бабусю, здається водонагрівач зламався. З душу ллється лише холодна вода…

На цьому Хаджікано змовкла, побачивши моє лице, а потім пронизливо крикнула, кинувшись назад у коридор.

— Н-Нінохаро? Ти вже тут? — пробелькотіла вона з-за дверей. — Вибач, чи можеш ти там трохи побути? Я скоро зберуся.

— Гадаю, я прийшов зарано. Мені слід почекати на вулиці?

— Ні, зажди тут. Я швиденько.

І я почув, як Хаджікано злетіла по сходах.

Навіть після того, як вона пішла, в повітрі досі витав солодкий запах мила.

— Не зважайте на гроші, — сказав я. — За право бути поруч з Хаджікано я готовий заплатити вам. Коли Хаджікано повернеться, я попрощаюся і повернуся додому зібрати речі.

— Тож ти берешся за цю роботу?

— Так. Дякую вам, пані Йоші.

— Гм-м.

Йоші пирхнула і прикрила очі, що знову нагадало мені про Аю — вона б точно теж так зробила. Я знову усвідомив, що вона безперечно є кровною родичкою сестрам Хаджікано.

Коли Хаджікано знову з’явилася двадцять хвилин потому, то вже змінила свій простий верх на безрукавну сорочку з оборками. Її волосся було ще трохи вологим.

— Вибач за очікування, — Хаджікано присіла за стіл і неспокійно витріщилася між мною та Йоші. — Про що ви говорили?

Я мимохідь глянув на Йоші, але вона відверто відвела погляд, наче кажучи: «пояснюй все сам».

Я трохи подумав, а потім сказав:

— Гей, Хаджікано. Що б ти подумала, якби я сказав тобі, що залишуся тут на деякий час?

— Га?.. — на декілька секунд вона застигла з відкритим ротом. — Що ти маєш на увазі?

Я завагався з відповіддю. Я не міг просто видати їй ніяк неприкрашену правду: «мене попросили наглядати за тобою та упевнитися, що ти не скоїш самогубство». Я знову глянув на Йоші, шукаючи допомоги, і вона з неохочим виглядом пішла мені на зустріч.

— Я його попросила. Хочу, щоб він з дечим допоміг, поприбирав у домі там, сходив у магазин. Тож мені потрібен слуга. І, Юі, з ним поруч тут ти не занудьгуєш, хіба ні?

— Це правда, але все занадто швидко… — Хаджікано сказала це так тихо, що я ледве розчув.

— Га, не хочеш? А так схвильовано чекала на нього вранці.

— Б-бабусю… — повернувшись до жінки, вона схрестила вказівні пальці. — Ем, що ж, я зовсім не проти. Я просто подумала, що це може завдати клопоту Нінохарі…

— Значить, вирішено, — задоволено кивнула Йоші.

Я звернувся до Хаджікано.

— Мені треба повернутися додому зібрати речі. Я повернуся через три години, тож почекай тут.

— Добре, зрозуміла. Я проведу тебе до зупинки.

Хаджікано глянула на Йоші, наче питаючи дозволу.

— Геть ви двоє, — вона махнула рукою, наче проганяючи нас.

 

Коли ми вийшли з будинку, Хаджікано задала мені питання.

— Отже, про що ви дійсно розмовляли?

— Мене найняли приглядати за тобою. Інакше кажучи, е…

Поки я задумався, як сформулювати це, Хаджікано гірко всміхнулася.

— Ага, тому що я спробувала себе вбити. Не дивно.

— Дякую, що змогла так влучно це сказати, — я полегшено зітхнув.

— Гей, Нінохаро, — промовила Хаджікано сором’язливо. — Якщо тебе найняли наглядати за мною, то не втрачай мене з виду.

— Вірно. Якщо не стану на заваді.

— Звісно, ні. А чи обтяжує це тебе, Нінохаро?

— Безумовно, ні. Неважливо що це, я радий мати відмовку, щоб бути з тобою, Хаджікано.

Вона встала навшпиньки і скуйовдила мені волосся.

— Мило і чесно.

Це було якось ностальгічно. У початковій школі вона завжди так гладила мене по голові через все. Навіть якщо вона втратила спогади, то тіло все ще пам’ятає такі звички.

На автобусній зупинці ми з Хаджікано розділилися, мені знадобилася година, щоб дістатися дому. Там нікого не було, тож я залишив записку зі словами «я залишуся в будинку друга на десять днів» на обідньому столі. В середній школі я неодноразово зоставався у Нінохари, тож мої батьки імовірно не сильно задумуватимуться про це. Я замислився, чи не взяти із собою листи від Чіґуси, але не міг бути упевненим, що Хаджікано випадково не прочитає їх, тож вирішив залишити вдома. Засунувши в рюкзак мінімальну кількість одягу і засоби гігієни, я швидко вийшов з будинку.

До будинку Хаджікано я прибув в обід. Коли ми поїли смачну охолоджену китайську локшину з великою кількістю начинки, Йоші наказала нам поприбирати в домі. Сама вона зайнялася ваннами, а ми з Хаджікано разом поралися в інших кімнатах, в кабінеті, шафі, коридорах і на сходах. Я вдягнув речі, яких було не шкода для цієї справи, і з відрами мильної і чистої води ми помили вікна у кожній кімнаті. Вода в них швидко ставала каламутною, тож нам приходилося кожного разу набирати нову.

Коли ми закінчили з вікнами, то взяли пір’яні мітли і пройшлися знову по кімнатах, змітаючи пилюку. Озброївшись віниками, ми підмели татамі⁶, а потім протерли його ганчіркою. Сміттєвий мішок наповнився пилом і брудом, від одного погляду на якого хотілося чхнути.

— Таке відчуття, наче тебе дійсно найняли в якості помічника, — усміхнулася Хаджікано, споглядаючи, як я витираю килимок навкарачки.

Хаджікано звикла прибирати ці кімнати у старому стилі, тож навчила мене, як потрібно віником чистити кінцівки татамі і що їм краще не намокати сильно. Я задумався, чому вона пам’ятає такі деталі щодо прибирання, хоча втратила пам’ять, тому запитав про це. Переставши працювати, вона замислилася.

— Гм-м… Я і сама не дуже розумію. Я просто не можу згадати більшість з того, чому навчилася за останні декілька років, чи як вступила до старшої школи… тож, можливо, я забула лише події останніх декількох років, а не ранні спогади.

— До якого моменту ти все пам’ятаєш?

Хаджікано витріщилася в порожнечу і почала перебирати спогади.

— Я чітко пам’ятаю все до зими першого року в середній школі. Але відтоді до сьогодні — нічого. Я впевнена, що саме тоді моє життя пішло під укіс...

Я здивовано підняв голову.

— Тож зараз ти наче учениця першого року середньої школи?

— Якщо точніше казати, то не зовсім. Але ти можеш вважати, як заманеться, Нінохаро-сенпай, — захихотіла Хаджікано.

Коли ми закінчили прибирати в коридорах і на сходах, то попрямували до входу. Змахнувши віником пил, ми побризкали бетон водою і протерли його щітками. Вода вмить почорніла. Ми віднесли засоби для прибирання до підсобки саме тоді, коли Йоші закінчила більшість своїх справ.

Не минуло і декілька хвилин після того, як ми закінчили з нашим генеральним прибиранням, як Йоші простягнула нам бамбукову корзинку і послала до городу зібрати овочі. Вкриті колючками огірки, помідори з трав'янистим запахом, кукурудза з довгими вусами. Зібравши врожай, ми прийнялися поливати рослини, назви яких я не знав, зі шланги. Поки ми цим займалися, над садом з’явилася невеличка веселка, через що Хаджікано щасливо плеснула в долоні. Намотуючи шланг назад на котушку, я чув, як з листя капала вода.

Майже вся вечеря складалася зі свіжозібраних овочів. Після неї ми допомогли навіть з миттям посуду, а потім Йоші сіла в крісло біля вікна і розкрила вечірню газету. Ми з Хаджікано встали поруч, очікуючи наступних інструкцій, а вона сказала нам:

— Решту дня робіть, що хочете. Йдіть, куди забажаєте.

Ми перезирнулися.

— Може підемо на вулицю? — спитала Хаджікано. Я погодився.

Йдучи, куди вели ноги, ми прогулювалися містом, поки сонце сідало за обрій. З чагарників навколо будинків линув хор хіґураші, які вижили до кінця літа. Ще і п’яти не було, а блискучий захід сонця вже фарбував все навколо нас. Він був не палаюче червоним, який можна побачити в місті, а помаранчевим, що, здавалося, надавав оточенню відчуття нереальності.

Ми безцільно йшли наче через якийсь старий спогад. Придбавши у магазині газовану воду і присівши на найближчу лавочку, щоб її попити, я зробив відкриття.

Якщо подумати, то відтоді, як ми вийшли з будинку і до цієї миті — минуло десь півгодини — Хаджікано ні разу не йшла справа від мене. Не знаю, було це підсвідомо чи ні, але, схоже, вона побоювалася показувати мені сторону обличчя з родимою плямою.

Коли я це зауважив, то почав помічати і інші деталі одна за одною. Говорячи зі мною, вона не сильно повертала до мене обличчя, роблячи все можливе, щоб приховати пляму. Витираючи піт з чола, вона завжди перекидала чубчик на ліву сторону, а іноді без причини клала ліву руку на свою щоку.

Чому вона така вразлива? Ні, я ж так не думаю. Я і сам раніше постійно стояв справа від Хаджікано, бажаючи, щоб вона запам’ятала мене хоч трохи менш потворним.

Хаджікано відкрила пляшку рамуне⁷, витягла кульку і, тримаючи її між великим та вказівним пальцем, піднесла до сонця. Наслідувавши їй, я і сам подивився крізь кульку; вона була схожа на маленьку лінзу, що спотворювала сценарій, через що я наче побачив вдалині помаранчеве море.

— Сонце у ці дні сідає рано, — сказав я.

— Серпень майже скінчився, — Хаджікано похитала ногами. — Менше ніж через два тижні ми напевно більше не почуємо цих цикад.

Вона встала і закинула пляшку в коробку для переробки, потім крутнулася і усміхнулася мені.

— Але добре, що дні стають коротшими.

— Тобі подобається ніч, Хаджікано?

— Вірно. Завдяки ній я забуваю про свою родиму пляму.

— Мені вона подобається.

— Дякую. Але я впевнена, що багато людей її ненавидять, — вона м’яко притулила ліву долоню до своєї щоки. — Включаючи мене.

Ми продовжили прогулянку. Навіть коли сонце вже сіло, у повітрі досі витала спека. Бажаючи охолодитися, ми зайшли в найближчий супермаркет. Як не дивно, проте всередині було темно, а через кондиціонер неприємно холодно. Пройшовшись вздовж усіх поличок, ми піднялися сходами і, минувши куточок з ігровими автоматами, пройшли до стоянки на даху. На вулиці вже було темним-темно. В цьому районі більше не було високих будівель, тож ми змогли побачити плямисті вогні житлового кварталу внизу.

Час минав повільно. Поклавши лікті на розколоту огорожу, на котрій вже облупилася фарба, ми, ні про що конкретно розмовляючи, споглядали скромний нічний краєвид. Стоячи вночі на даху, я не міг не згадувати, як ми вчотирьох збиралися на зруйнованому готелю подивитися на зорі, але старався не проявляти на обличчі біль та муку.

Хаджікано використала зубочистку, щоб прибрати залишки вишневої цукерки, яку раніше купила. Поки я поглядав на неї, спостерігаючи, вона, схоже все неправильно зрозумівши, простягнула зубочистку, на якій залишився шматочок.

— Хочеш, Нінохаро?

Перш ніж я навіть зміг взяти з її пальців зубочистку, Хаджікано сама піднесла її до мого рота. Вона так невимушено це зробила, що я, не задумуючись, відкрив рота. «Ми наче повернулися на чотири роки тому», подумав я. Тоді вона завжди спокійно робила те, що лякало мене до смерті.

— Може вже повернемося?

Хаджікано підхопила зубочисткою останній шматочок. Але через те, що зубочистка не достатньо сильно проткнула його, він впав з долоні Хаджікано на землю, підхоплений нічним вітром.

Повернувшись до будинку Йоші, ми виявили, що водонагрівач дійсно зламався, тож неохоче взяли відерця та рушники і попрямували до місцевої лазні. Ми заплатили старому адміністратору по триста єн за кожного і розділилися, домовившись зустрітися годиною пізніше. Але у ванні була така гаряча вода, що не встигло минути і тридцять хвилин, як я звідти вийшов.

Чекаючи на Хаджікано, я присів напроти вентилятора і без якихось думок почав дивитися телевізор. По ньому крутили ексклюзив про грабіж, який стався півмісяця тому. Один зі злочинців мав по всьому обличчю бинти, тож новини охрестили його «Чоловік-мумія» для зручності. «Випадок у дусі літа», безвідповідально подумав я.

Хаджікано вернулася за п’ять хвилин до обіцяного часу. Вона купила фруктове молоко, присіла поруч зі мною і, нічого не сказавши, теж стала дивитися телевізор. Випивши молоко, вона повернула пляшку до ящика біля торгового автомату. Потім, про щось подумавши, встала позаду мене і скуйовдила мені волосся обома руками. Я зробив те саме, а вона розсміялася так, наче їй стало лоскотно.

Коли ми поверталися додому, то нічне повітря вже було прохолодним, наші сандалі неквапливо відбивали ритм по землі. Вдома ми вийняли з шафи футони і підготували ліжка для кожного. Йоші буде спати в спальні на другому поверсі, а ми з Хаджікано на першому у кімнаті старого стилю. Між нами стояла ширма.

Поки Хаджікано нахилялася, щоб запалити спіраль від комарів, Йоші, скориставшись можливістю, прошепотіла мені:

— Просто щоб ти знав: в цьому будинку відлунням розносяться навіть найтихіші звуки. Тож навіть не думай про щось дивне.

Я знизав плечима.

— Я це розумію.

Коли Йоші зачинила двері-ширму і пішла наверх, я приліг на футон і вимкнув світло. Тяжко пропрацювавши весь день, я сильно втомився, але через запах незнайомого будинку не міг розслабитися. До того ж, знаючи, що Хаджікано знаходилася всього в декількох сантиметрах по той бік ширми, я відчував себе надто бадьорим.

Закривши очі, я зосередився на монотонному звуку комах, очікуючи, коли сонливість візьме верх. А тоді я почув, як Хаджікано тихо кличе мене з-за ширми.

— Нінохаро, ти не спиш?

— Ні, — прошепотів я у відповідь.

— Хіба тобі не здається, що це схоже на шкільну поїздку?

— Хочеш покидатися подушками?

— Які смішні ідеї мають хлопці, — засміялася Хаджікано.

Схоже, що вона знаходилася прямо біля ширми. Буде погано, якщо нас почують наверху, тож я теж наблизився і заговорив якомога тихіше.

— А чим тоді займаються дівчата?

— Хіба не очевидно? Обговорюють хто їм ще подобається.

— Хто ще?

— Так. Тому що не можна, щоб у того, в кого ти сильно закоханий, був закоханий хтось ще. Ніхто б не хотів насторожувати свою конкурентку. Тож про це ніколи і не говорять. А от ті хлопці, які просто подобаються, вже інша справа — навіть якщо вони подобаються і комусь ще, атмосфера не стане надто напруженою, хіба ні? А це означає, що взагалі не можна згадувати в розмові ім’я найпопулярнішого хлопця в класі.

— Цікава думка.

— Це цілковита правда. Я знаю купу розвинених не по роках дівчат, які зізналися хлопцям прямо перед випуском з початкової школи, і всі вони були не тими «крашами⁸», про котрих дівчата говорили на нашій шкільній поїздці.

— Іншими словами, коли розкриваєшся під час поїздки, то скоріше ділишся своїми думками?

— Саме так. Нічого хорошого не виходить з необачної чесності. Ну, принаймні так було в початковій школі. Я не знаю, як все було в середній.

Я на секунду завмер, а потім спитав:

— Тоді, чи ти розповідала про того, хто тобі ще подобається, Хаджікано?

— Це таємниця.

— Це було в початковій школі. Немає причини, щоб приховувати це зараз, хіба ні?

— Ні, я просто не можу. Все ж таки розумом я досі у середній школі, — сказала вона, що трохи мене розчарувало. А потім вона спитала, змінюючи тему: — А як щодо хлопців? Тільки не кажи, що ви цілу годину перед сном кидаєте одне в одного подушки?

— Хлопці нічим не відрізняються. У перший день всі розповідають про дівчат, які їм подобаються. Звісно, в нашому випадку не те щоб ми називали ім’я тієї, хто подобається ще.

— Ви чесно розказуєте про того, кого любите? — здивовано спитала Хаджікано.

— Чесно не зовсім те слово. Не знаю, чи всі хлопці такі, але ті, яких я знав, завжди казали так: «Зараз мені ніхто не подобається, але якщо маю сказати, то можливо це вона».

Я, звичайно, в цьому тоді не брав участі, а просто ховався під ковдрою.

— Хлопці такі милі, — сказала Хаджікано.

— Ну, якщо порівнювати з тим, що роблять дівчата, то, гадаю, в якомусь сенсі це мило.

Хаджікано прочистила горло, наче це було якимось сигналом, а тоді спитала:

— Гей, Нінохаро, а тобі хтось подобається з дівчат?

— Та ні, але якщо когось вибирати, то можливо Хаджікано, — зі сміхом відповів я. — А тобі?

— Мені подобається Йосуке.

На мить мурашки пробігли по спині від думки, що вона побачила мене наскрізь. Але обміркувавши детальніше, я зрозумів, що причина не в цьому. Зараз «найближчі хлопці» до Хаджікано це Нінохара Юя і Фукамачі Йосуке, тож вона просто назвала ім’я того, хто їй «ще подобається», а не того, в кого вона закохана.

Проте, навіть якщо вона видала пусті слова у ході розмови, я не міг не відчути радість, почувши від Хаджікано «мені подобається Йосуке». Її слова врізалися в мою пам’ять. Не лише тільки це, а навіть їх інтонацію, з якою вони вимовилися. Разом з ілюзією щастя, яку я відчув після слів.

І тоді я раптом пригадав про «покарання», яке згадувала жінка по той бік слухавки. «Відтепер тобі заборонено розкривати свою справжню особистість перед Хаджікано». Так сказала вона, більше нічого не пояснивши. Але було багато способів, як я міг повідомити їй, що є Фукамачі Йосуке, не розкриваючи напряму свою особистість. Чи це теж вважається порушенням правил? І, до речі, в якому взагалі сенсі вона використала слово «заборонено»? Це просто значило, що за спробу я буду покараний? Чи — як відьма в «Русалочці» — вона зробила так, що розповісти Хаджікано, ким я насправді був, є неможливим?

Я вирішив спробувати один метод: так звану «сіру зону⁹». Ось що я зроблю. Я спитаю, чи були у Хаджікано золоті рибки в початковій школі. Як тільки вона скаже «так», я припущу, чи звали одну з рибок «Хіноко». Якщо вона спитає, звідки мені відомо, я скажу: «Просто здогадався». Таким чином я не розкрию напряму свою особистість, а Хаджікано подумає: те, що мені відомо ім’я її золотої рибки є дивним. Звісно, лише це не стане доказом того, що я Фукамачі Йосуке. Але б се змусило її замислитися над цим.

І я привів свій план у дію.

— Гей, Хаджікано.

— Що таке?

— Чи у тебе в початковій школі-

Моє горло вмить пронизав гострий біль. Наче в нього заштовхали розпечені щипці. Не те щоб кричати, я не міг і звуку вимовити, тож залишалося лише скрутитися, терплячи біль, поки тіло вкривалося холодним потом.

— Що не так? — Хаджікано спитала крізь ширму. — У тебе щось заболіло?

Я хотів її заспокоїти, сказати, що все добре, але не міг ні поворухнутися, ні щось мовити. Переживаючи, що я не відповідаю, вона тихо відсунула ширму і запитала:

— Гей, що сталося? — побачивши скрученого мене, який тримався за горло, вона присіла поруч і декілька разів погладила мене по спині, спитавши: — З тобою все добре?

Хоч біль і був нестерпним, він вщухнув менше, ніж за хвилину. Але схоже за цей час я сильно спітнів, так як сорочка промокла наскрізь. Горло було сухим, наче пустеля.

— Тепер все добре… Вибач, що потурбував, — я усміхнувся Хаджікано. — Я піду поп’ю води.

Я піднявся, а вона, хвилюючись, встала слідом.

— З тобою справді все гаразд? Тобі потрібно до лікарні?

— Ні. Мою ногу просто трохи звело судомою.

На кухні я випив три чашки води і трохи заспокоївся.

Повернувшись до кімнати, я побачив, що Хаджікано досі сиділа біля мого футону. Вона спитала:

— З тобою все добре? Тобі досі боляче?

Я відповів, що вже все гаразд, дійсно, але вона в це не повірила. Десь через тридцять хвилин вона нарешті пішла до свого футону.

— Добраніч, Нінохаро. Побачимося завтра.

— Так, добраніч.

Я відсунувся від ширми, лягаючи і знову закриваючи очі.

Незважаючи на кінцеве потрясіння, якщо загалом казати, то це був дуже і дуже щасливий день. Тонучи у цих відчуттях, я подумав: «як же хочеться, щоб завтра був такий самий день, і післязавтра, і після післязавтра…» Я б використав всю свою удачу заради цього. Моє життя все одно якось наладилося за декілька днів. Я не міг прохати більшого щастя за це. Якби ці дні, в яких я міг сміятися з Хаджікано, могли просто продовжуватися до кінця літніх канікул, я був би задоволений.

Однак цей світ дарує зміни тим, хто шукає стабільності, і стабільність тим, хто шукає змін. Цей спокій дуже скоро скінчиться — якраз із цим днем. Наступного дня, поки я не бачив, Хаджікано почує звук, якого не повинна була чути.

Так — звук дзвенячого телефону у тьмі.

---

1 — багаторічна водяна рослина.

2 — або блочно-комплектне будівництво — комплекс взаємопов'язаних технологічних, технічних і організаційних прийомів зі створення і застосування блочних і блочно-комплектних пристроїв.

3 — національні японські ласощі. Являє собою густу желеподібну пастилу, основними компонентами якої є паста з червоних бобів, агар-агар та цукор. Зазвичай продається плитками.

4 — креслярський інструмент, призначений для проведення кривих ліній під час креслярських і конструкторських робіт.

5 — це вид японської консервованої їжі, яку виготовляють шляхом ферментації овочів у рисових висівках, розроблену в 17 столітті. За допомогою цієї техніки можна консервувати майже будь-який овоч, хоча деякі поширені сорти включають баклажани, дайкон, капусту, моркву та огірки.

6 — японський солом'яний мат для покриття підлоги. Зазвичай виготовляється з рисової соломи; інколи — із синтетичних теплоізоляційних матеріалів.

7 — газований безалкогольний напій.

8 — сленгове слово на позначення людини, яка дуже подобається.

9 — коли щось є незрозумілим, не знаєш, як з цим владнати, хто за це відповідальний; на прикладі ситуації ранобе, головний герой вирішує незрозуміло висловитися, щоб натякнути, хто він насправді.