Випадок стався посеред ночі три дні потому, відколи я почав жити в будинку бабусі Хаджікано. Під світлом іржавої настільної лампи я перевертав сторінки книги, яку мені колись дав Хашіба, коли почув як Хаджікано намагалася віддихатися по той бік ширми.
Це була жахливо спекотна ніч. Тож спочатку я подумав, що їй погано спиться і вона зненацька прокинулася. Трохи пізніше я почув, як вона глибоко вдихає і видихає. Через її тремтяче дихання в голові намалювалася картинка, як хтось під час хуртовини застряг в хатині, чекаючи на допомогу. Їй наснився кошмар?
Поки я нерішуче обміркував піти перевірити чи ні, я почув, як відсовуються двері. Не ширма між нами, а ті, які ведуть до коридору. Кроків я не розчув, але Хаджікано явно вийшла з кімнати. Напевно пішла на кухню попити води чи до ванної, щось з цього.
Однак минуло п’ять хвилин, а Хаджікано так і не повернулася. За вікном дзвеніла музика вітру. Відчуваючи, як підкрадається страх, я відклав книгу, вимкнув лампу і вийшов з кімнати. Обережно йдучи, щоб не видати і звуку, я побачив, що відкриті вхідні двері, у які вривався нічний вітер. Я взув сандалі і вийшов на вулицю.
Хаджікано я знайшов відразу. Ні, буде точнішим сказати, що «вона знайшла мене». Лежачи біля кам’яної стіни, вона дивилася вверх на нічне небо. Коли вона помітила мене, то зітхнула, наче чекала тут годинами.
— Ти нарешті помітив, — Хаджікано, прикривши очі, всміхнулася. Ця усмішка здавалася болісною, яку змушували виглядати радісною. — Тобі потрібно наглядати за мною більш обережно. Ти ж не знав, що минулої і позаминулої ночі я вислизала з дому, еге ж?
— Ні, не знав. Гадаю, я провалився, як доглядач…
Я присів поруч з Хаджікано, підняв вказівний палець, щоб перевірити, в яку сторону дме вітер, а потім дістав сигарету і запалив її.
Завдяки охоронному освітленню я зміг помітити, що в неї почервоніли очі.
— Перед тим, як ти втратила пам’ять, то теж багато дивилася на нічне небо, — сказав я, випускаючи перший клуб диму. — Ти була дівчиною, якій подобалися зорі. Схоже, що це не змінилося.
— Ага, схоже, що так і є.
Якась розсіяна відповідь.
— Тобі наснився кошмар?
— Вау. Молодець, — Хаджікано склала пальці в замок, а її очі розплющилися. — Чому ти так подумав?
На це питання я не зміг відповісти.
— Ти прокидалася від кошмарів і минулої, і позаминулої ночі?
— Так.
— Якими саме вони були?
Вона похитала головою, піднялася і обтрусила одяг.
— Я вже забула. Лише пам’ятаю, що було страшно.
— Зрозуміло…
— Гей, Нінохаро. Оскільки ми вже прокинулися, пішли прогуляємося.
І вона зрушила з місця, не дочекавшись моєї відповіді. Я піднявся і попрямував за нею.
Можливо в своїх снах вона бачила втрачені спогади. Це не є нормальним бачити кошмари впродовж трьох днів поспіль. Я подумав, що можливо їй кожну ніч сняться ті «пусті чотири дні».
Ми продовжували йти темними дорогами в тиші. Уздовж рисових полів стояли з деякими проміжками дерев’яні стовпи електропередач; навколо їхнього освітлення ширяли мошки, а під ними роїлися жуки-скарабеї та жужелиці. У небі повзли хмари, за якими слабко сяяв місяць.
Ми обійшли житловий район, а коли вже майже підходили до будинку, Хаджікано порушила тишу.
— Нінохаро, як довго ти можеш залишатися поруч зі мною?
— Про що ти? — безтурботно спитав я.
— Хтозна? Точно не я, — вона спробувала всміхнутися, але їй не вдалося. — Просто… ну, і Чіґуса, і Йосуке полишили мене, хіба ні? Тож я замислилася, що ти можеш теж колись мене покинути.
Нічого більшого я не хотів, крім як сказати «це зовсім не правда», щоб її заспокоїти. І я знав, що Хаджікано сподівалася на ці слова. Вона поставила це питання, тому що бажала почути, як я сміюся із занепокоєння, яке поселив в ній кошмар. Як я кажу щось типу: «Я і покину тебе? Я б не зробив чогось такого марнотратного».
Проблемою було те, що вона не дарма боялася. Якщо зараз я їй збрешу, то чи зможу до самого кінця ідеально відігравати цю роль і обманювати її? Чи міг я її цілковито обдурити, не виказавши сумніву? Я не мав у цьому жодної впевненості.
Якщо через брехню вона почне мені недовіряти, то краще бути певною мірою чесним — до такого висновку я дійшов.
— Через сім днів, — відповів я.
Я побачив, як у Хаджікано застигло лице.
— Я можу залишатися поруч з тобою до тридцять першого серпня. Коли все скінчиться, мені доведеться далеко поїхати, назавжди. Я теж не хочу залишати тебе, Хаджікано, але це вже давно вирішено.
— Далеко? Куди ти їдеш?
— На це я не можу відповісти.
— А ти можеш іноді повертатися?
— Ні, — я похитав головою. — І, на жаль, не тільки це. Коли мине тридцять перше серпня, думаю, я ніколи більше не зможу з тобою побачитися.
— А…
Хаджікано схилила голову і самотньо всміхнулася. Вона відреагувала куди більш спокійно, ніж я очікував. Можливо вона від самого початку враховувала імовірність такої відповіді. Можливо вона розгледіла якісь невідповідності в моїх вчинках, зрозумівши, що я щось приховую.
— Я розумію. Певно в тебе теж є на те причини, так?
— Так. Вибач, що до сьогодні приховував це. Я не знав, як саме тобі розповісти.
— Ні, це ти вибач, що змушую за мене хвилюватися.
Хаджікано пробурмотіла:
— Сім днів… Зрозуміла.
Повернувшись до будинку, ми тихо пройшли коридором, щоб не розбудити Йоші, і пішли до своїх ліжок.
Наступного ранку, коли я відсунув ширму, щоб розбудити Хаджікано, я побачив, що вона спала, обійнявши коліна, а поруч з ліжком лежав її щоденник. Зрештою, вона обрала «згадати». Зрозуміло чому. Люди навколо неї продовжують один за одним щезати. Це нормально, що вона проглядала своє минуле, бажаючи знати причину. Навіть знаючи, що інформація там її спустошить, потрясе до глибини душі.
Я акуратно підняв щоденник, присів біля підвіконня і відкрив його. Можливо дізнавшись деталі тих «пустих чотирьох днів», я буду розчарований Хаджікано Юі — ні, я ніколи так і не думав. Неважливо, яке в неї було минуле, я готовий його прийняти. Навіть якщо Хаджікано була пов’язана з самогубством двох учениць середньої школи, що сталося рік тому — якщо на те пішло, навіть якщо Хаджікано вбила тих двох — мої почуття до неї не зміняться.
Опираючись бажанню прочитати уважно кожну сторінку, я почав гортати щоденник, шукаючи липень 1993 року. Рука зупинилася на потрібній сторінці. Більшість з них здебільшого були порожніми, тож їх легко було проглядати, але лише тут сторінки були списані довгими реченнями та дрібним почерком.
Тут була написана правда про ті пусті чотири дні.
***
Все пішло шкереберть двадцять восьмого лютого 1993 року. Того дня Хаджікано спускалася доріжкою крізь легкий снігопад, коли неочікувано зустрілася зі старими друзями.
Фунакоші Мей і Айда Майко. З ними вона вчилася в одному класі в початковій школі. Хаджікано помітила, що до неї наближаються ці двоє і хутко озирнулася, шукаючи місце сховатися. Однак вони запримітили її до того, як вона змогла це зробити. Побачивши лице Хаджікано, вони збиралися дещо сказати, але замість цього швидко вимовили «давно не бачилися». Хаджікано неохоче привіталася з ними у відповідь.
Хаджікано з легкістю могла уявити, що вони збиралися сказати. До того часу її родима пляма стала настільки великою, що вона вже не могла приховувати її волоссям. «Вони дійсно хочуть спитати про мою пляму, але стримуються», подумала вона. «Як і усі інші. Як тільки вони її бачать, то витріщаються широко розплющеними очима, а потім щось випадкове випалюють з невинним виразом. Навіть під час розмов вони постійно кидають крадькома погляди на неї. Погляди симпатії і зацікавленості. Але вони ніколи напряму про неї не запитують».
«Якщо вам так цікаво, то мені було б тільки краще, як би ви вже чесно запитали про неї», завжди думала вона. Простого «що це за родима пляма?» достатньо. Проте люди, які наважувалися на цей крок, попадалися рідко. Бо стурбовані тим, що торкаються болючої теми. Мало хто розуміє, що деякі болючі теми болять менше, коли про них заговорюють.
«Ці двоє точно теж будуть поводитися так, наче родимої плями немає, а потім обговорять її між собою, коли підуть», подумала Хаджікано. Однак через декілька хвилин розмови Фунакоші мовила:
— До речі, — а потім вказала прямо на пляму. — Що це за родима пляма?
— Це ж не просто рана, так? — скромно спитала Айда.
— Вибач, якщо мені просто здалося, але, Юі, ти виглядаєш надто напруженою, — сказала Фунакоші. — Гей, якщо ти не проти, я б хотіла про неї поговорити.
Рада чути ці два чесних питання, Хаджікано почала:
— Ну, насправді…
І як тільки почала, то не змогла зупинитися. Вона довго розповідала про зміни, що відбулися в її житті після появи родимої плями, виговорюючи все, що тримала в собі весь цей час. Як змінилися погляди незнайомців, якими вони на неї дивилися, як іноді люди явно виказували свою огиду, бачачи пляму, як вона стала уникати дивитися людям у вічі при розмові, як їй заважало вічно турбуватися про ті погляди, як їй поступово ставало страшно перебувати поруч з іншими, а тому у вихідні вона залишалася вдома, як вона намагалася спокійно поводитися у школі, але усередині була налякана, і як їй ні з ким було поговорити, тож вона тримала всі переживання при собі.
Фунакоші і Айда серйозно вислуховували її. Хаджікано вирішила відкритися цим двом у першу чергу тому, що відчувала — вони зрозуміють. Обидві переживали щодо своїх тіл, як Хаджікано. Вони двоє були розумними, чарівними дівчатами з почуттям гумору, але у своєму віці вже мали критичні вади у помітних місцях. (У щоденнику немає детального опису цих «вад». Однак, як я був схожий на привида опери, а Хаджікано на привида Ойви, ці дівчата теж схоже отримали ганебні прізвиська через свою зовнішність.)
Після виливання душі, яке продовжувалося годинами, Хаджікано подякувала дівчатам.
— Дякую вам. Я ніколи не могла ні з ким про це поговорити, тож я дійсно щаслива.
— Все добре, — відповіла Айда. — Мені трохи приємно дізнатися, що хтось настільки популярна, як ти, теж думає про подібне, як і ми.
— Якщо тобі буде щось потрібно, поговори з нами, — сказала Фунакоші. — І, щоб ти знала, ми кажемо це не з ввічливості. Ми дійсно розуміємо, як ти почуваєшся, Хаджікано.
А потім Айда про дещо подумала.
— Гей, якщо Юі не проти, то що думаєте щодо і надалі ось так втрьох зустрічатися?
Через цю пропозицію Хаджікано час від часу почала бачитися з цими двома. Вони збиралися раз на тиждень, щоб поговорити про щоденні труднощі і сумніви, загалом про тяжкість життя. Коли вони розмовляли разом, у Хаджікано виникало таке відчуття, наче це одна особистість розділилася на трьох, щоб побесідувати. Здається дівчата, почуваючись неповноцінними через зовнішність, справді змогли зрозуміти одне одну. Вона часто була вражена тим, як добре вони розділяли такий тонкий світогляд.
Наприклад, на одній такій зустрічі Фунакоші сказала:
— Чесно, в пластичній операції немає нічого такого поганого. Чи косметичній? Ну, неважливо, як вона там зветься. Якщо макіяж, хімічна завивка та корекція зубів дозволені, то хіба не дивно, що так яро виступають проти пластичної операції? Деякі люди вважають, що це грубо різати тіло, яке ти отримав від батьків, але я на їхньому місці сказала б своїй дитині негайно ж цим зайнятися, якщо це зробить її щасливою. Тобто я маю на увазі, що потворність в якомусь сенсі є захворюванням.
Хаджікано замислилася про це, а потім відповіла:
— Я дещо про це думала… Проблеми більшості людей з пластичними операціями виглядають як постскриптуми. Я думаю, що в основі ненависті до пластичної хірургії лежить величезна довіра до тіла та страх перед тим, що його зрадять. Вони інстинктивно бояться, що перетнуть межу, яка говорить: «ця людина є самою собою».
— Такий собі слизький шлях, — швидко відповіла Айда. — Зрештою, залишається незмінним лише розум, адже все інше буде перероблено на зовсім іншу людину.
Фунакоші кивнула.
— Так, це як те старе питання. «Деталі корабля поступово заміняють, тож коли замінять усі деталі, чи можна сказати, що це все той самий корабель?» Але, реально, ніхто не скаже: «це точно вже інший корабель», коли замінили лише десяту частину, тому мені здається, що і людські тіла мають право на цю десятивідсоткову заміну.
— В будь-якому випадку наші проблеми не можна вирішити пластичною хірургією, тож немає сенсу продовжувати цей спір, — слабко всміхнулася Айда.
Фунакоші і Хаджікано зітхнули, але у повітрі витало затишне співчуття. Жалюгідне полегшення, що вони не єдині, хто відчувають цю ірраціональність.
Перш ніж Хаджікано це зрозуміла, Фунакоші і Айда вже стали надійною підтримкою для неї. Можливо навіть можна сказати, що вони троє залежали одна від одної. Тож навесні, коли ті двоє почали поступово висловлювати свою ненависть до однокласників, натякаючи, що хочуть покінчити життя самогубством, вона могла тільки думати: це є доказом того, що вони відкрили свої серця одна одній.
Їхні очі були повністю затуманені.
Четвертого червня Фунакоші і Айда поділилися з Хаджікано, що над ними знущаються в школі.
— Схоже на нас зганяють стрес від екзаменів, — сказала Фунакоші, повідомивши про це.
Вони обговорювали про те, що переживали у школі, не вдаючись у подробиці. Якщо вони не перебільшували, то здавалося, що це пекло було лише в їхній уяві. Хаджікано було дуже сильно їх шкода, але одночасно з цим вона відчувала якесь гнітюче очікування стосовно неї. Закінчивши розповідь, вони змовкли, наче таким чином погрозливо чинили на неї тиск. Наче незримо хапали її за руки і говорили: «Тепер, коли ти так багато почула, так просто не втечеш».
«Можливо я вплуталася у щось дійсно погане», подумала Хаджікано.
Вона мала рацію, тоді захвилювавшись. Після того, як правда про знущання вийшла назовні, Фунакоші і Айда почали куди відвертіше говорити про те, що ненавиділи, що їх вганяло у відчай, ніж раніше. Це завжди було щось на кшталт «я хочу скоро померти» чи «я хочу вбити того-і-того». Їхні тіла навіть не зазнали ніяких змін, а вони все одно стали повністю іншими людьми. Вони були вже не тими Фунакоші і Айдою, які подобалися Хаджікано. Її просто засмучувало те, що дівчата, які нещодавно дотепно жартували, в присутності яких їй ставало легше на душі, настільки змінилися.
Хаджікано вже не могла приєднуватися до їхніх дискусій, але і віддалитися теж не було варіантом. Її більше за все лякало не бути частиною групи. «Якщо я їх залишу, то відразу ж втрачу людей, до яких можу звернутися зі своїми проблемами». Хаджікано змушувала себе з ними розмовляти; якщо вони говорили, що хочуть померти, вона підтакувала, а якщо казали, що хочуть когось вбити, то вона і тут погоджувалася. Хаджікано була Хаджікано, але цим вона вирощувала божевілля, до якого ті двоє прямували.
Фунакоші і Айда продовжували висловлюватися все більш ненависно. Коли це перетнуло певну межу, вони перейшли від слів до дій.
Одного дня вони двоє стали спокійними, наче раптом прийшли до тями. Вони багато розмовляли, багато їли і сміялися. Хаджікано була щаслива, адже схоже ті знову були такими, як і місяці тому. Можливо через те, що над ними припинили знущатися в школі. «Тепер ми знову можемо бути близькими, як і раніше». І тільки Хаджікано так подумала, як Фунакоші зненацька сказала:
— Ми влаштували пожежу.
Хаджікано була ошелешена настільки, що не могла вимовити і слова. А ці двоє весело продовжили. Як минулої ночі вони пішли до будинку однокласниці, яка заправляла знущаннями, розлили навколо керосин і підпалили його. І як та не прийшла сьогодні до школи. На шляху додому вони пішли подивитися на будинок, який виявився повністю згорілим, а в кімнаті дівчини нікого не було.
— Що з нею сталося? — тремтячи, спитала Хаджікано.
— Вона не померла. На щастя чи жаль, — відповіла Фунакоші. — Але вона певно якийсь час не буде ходити до школи.
— Сьогодні в школі було так мирно, — сердечно мовила Айда. — Я ніколи і не здогадувалася, що все налагодиться, коли та щезне.
«Я вже більше не можу це підтримувати», подумала Хаджікано. Зберігаючи рішучість, вона почала закликати їх здатися. Адже якщо поліція стане опитувати їхніх однокласників, то швидко дізнаються про їхню неприязнь стосовно дівчини.
— Ви не можете недооцінювати майстерність розслідування сучасної поліції. Вони можуть навіть вже завтра вранці постукати у ваші двері. Хіба не буде розумніше самим здатися до того, як це станеться?
— Все добре, нас ніколи не викриють, — безпідставно заявила Фунакоші — явно ще і для того, щоб запевнити саму себе. — Допоки ми троє мовчатимемо.
— Я думала, що ти будеш святкувати з нами, Юі, — розчаровано протягнула Айда. — Але ти просто зруйнувала настрій.
— Гей, Юі, я довіряю тобі. Але навіть і так, дозволь мені дещо тобі сказати.
Фунакоші нахилилася і прошепотіла Хаджікано на вухо:
— Якщо ти нас зрадиш, то ми спалимо твій дім теж.
У цю мить Хаджікано нарешті усвідомила, що шляху назад немає. Вона вже не могла втекти від цієї ненависті, що її сковувала, в яку вона була втягнута. Не мала потрібного рішення. Тільки неприйнятне, і навіть ще більш неприйнятне.
Коли наступного дня Хаджікано прочитала газету, то ледве не впала на місці. Її обличчя зблідло вмить.
Як і сказали ті двоє, вони підпалили дім, але дівчина, яка заправляла знущаннями, вижила, відбувшись незначними ранами.
Однак її брат, що був немовлям, загинув.
Хаджікано відірвала сторінку зі статтею, запхала в сумку і пішла зустрітися з Фунакоші та Айдою. А ті, звісно, вже продивилися кожен міліметр газети, тому також знали, що вбили брата їхньої цілі, замість самої неї.
— Це все провина тієї дівчини, — повторювали вони, захищаючись, але їхні очі нічого не виражали, наче вони навіть самих себе не могли обдурити.
Поступово вони обидві зійшли з розуму. Вони щоденно боялися отримати дзвінок від поліції, завжди невпинно озиралися навкруги, опускали голови і хутко йшли геть, коли бачили поліцію, і здивовано здригалися, коли чули сирени поліцейських машин чи швидкої. Схоже, що вони не багато спали, тому що мали темні мішки під очима; а не в змозі нормально їсти, ставали все худішими кожного дня.
Вони бачили небезпеку в кожній тіні, а найбільше боялися зради Хаджікано. Через це вони іноді кликали її зустрітися та тричі повторювали свою погрозу: «якщо ти нас зрадиш, то ми спалимо твій дім теж».
— Ти все одно плануєш нас зрадити, хіба ні? — одного дня сказала Фунакоші. — Але ти продовжувала з нами погоджуватися, знаючи, що ми і мали це на увазі, тож ти практично співучасниця. Якщо нас арештують, ми потягнемо тебе за собою.
Не в змозі витримувати самозвинувачення і страх, вони почали вірити, що самогубство, думки про котре раніше висловлювалися лише сміху ради, є дійсним способом втечі.
— Ми нічого поганого не зробили. Якщо поліція нас арештує і розкриє, то краще ми помремо, — говорили вони.
А Хаджікано само собою була включена у цю групу самовбивць.
Айда підійшла до Хаджікано.
— Якщо втечеш, у нас напоготові є записка, в якій йдеться: «Хаджікано Юі погрожувала нам, щоб ми підпалили той будинок; ми себе вбили, тому що не могли жити з нашим гріхом.»
Бігти було нікуди. «Слід було піти від них якомога раніше, як тільки я відчула, що щось не так», плакала Хаджікано. «Вони давали мені на це час. Якби я хотіла, то могла навіть зупинити їхню лють до того, як все переросло в це».
«Ні, не тільки це — можливо саме з цим наміром вони мене втягнули. Вони дозволили до себе приєднатися, тому що хотіли, щоб я зупинила їхні дикі думки. А я була надто налякана втратити людей, з якими могла поділитися переживаннями. Тож я не тільки не зупинила їх, а долила масла у вогонь».
«Все прийшло до цього через слабкість мого серця».
І тоді настав той день. Дванадцятого липня, 1993 року, Хаджікано покликали до зруйнованої будівлі глибоко в горах. Відчинивши тяжкі металеві двері, вона знайшла Фунакоші та Айду сидячих у кутку кімнати, освітленої квадратом світла, що лилося з вікна.
Біля їхніх ніг стояли пляшки саке і каністри. Коли Хаджікано їх побачила, то затремтіла. Каністри безсумнівно були наповнені бензином. А алкоголь тут був напевно для того, щоб вони напилися і трохи менше відчували страх перед смертю. Ці двоє вирішили сьогодні тут померти — чи троє, включаючи її саму.
Хаджікано наполегливо намагалася змінити їхнє рішення. Що доброго з цього вийде? Ще можна оговтатися, можна почати заново, спокутувавши свої злочини. Оскільки і вона була причетна до підпалу, то вони всі можуть здатися. Впадати у відчай надто рано.
Але, звісно, вони навіть не послухали. Вони недбало вилили бензин собі на голови, наче гарячу воду — а ще додатково вилили на ті частини тіла, через які почувалися неповноцінними — і наказали Хаджікано зробити те саме. Вона відмовилася, тому Фунакоші схопила її, а Айда облила її бензином.
Хаджікано скинула з себе руки Фунакоші і спробувала втекти, але тут був лише єдиний вхід, який ті двоє загородили собою. Фунакоші підійшла із запальничкою, Айда теж наблизилася, не даючи Хаджікано відійти. Схоже насолоджуючись тим, як боязко вона відступала, ці двоє загнали Хаджікано до кутку кімнати.
Я уявив, що тоді, можливо, їхня рішучість ще не була твердою. Гадаю, Фунакоші ймовірно поклала палець на колесо лише для погрози. Що вона насправді прокрутила колесо випадково — палець зісковзнув — а у хвилюванні миті можливо забула, що покрита бензином.
А той спалахнув як маленькі феєрверки. Тіло Фунакоші за ліченні секунди охопило полум’я. Миттю потому пролунав вереск, наче рик чудовиська. Не було зрозуміло, закричала то Фунакоші чи Айда.
Поки тіло Фунакоші горіло, вона трималася руками за горло і бігала навкруги, шукаючи порятунку. Ноги Айди підкосилися, а коли Фунакоші досягла її, полум’я вмить перекинулося на тіло Айди. Цього разу заверещала точно вона.
Хаджікано рефлекторно побігла. Крик Айди позаду неї стих за секунди. Вибравшись з руїн, Хаджікано побігла настільки швидко, наскільки могла, подумавши: «Неважливо, якою спритною буду, до найближчого будинку з двадцять хвилин. Тут і громадських телефонів ж немає?» Вона почала перебирати спогади, але знала, що принаймні по дорозі сюди не бачила жодного. У всякому разі, вона хутко спустилася з гори. Не можна і хвилини марнувати. Не можна і секунди.
Коли вона нарешті знайшла телефон, минуло п’ятнадцять хвилин. Хаджікано набрала 119 тремтячими руками. Вона сказала, що побачила якийсь дивний дим, що йшов від гір, злякалася, коли почула крики, і назвала точне місцезнаходження зруйнованої будівлі, але завершила дзвінок, не відчувши полегшення. Як тільки вона поклала слухавку, то впала на місці. Над її головою продовжував дзеленчати громадський телефон — напевно пожежна частина намагалася додзвонитися.
***
Коли я відняв очі від щоденнику, то зустрівся поглядом з Хаджікано, яка сиділа на футоні та дивилася на мене. Вона слабко всміхалася і, схоже, не звинувачувала мене в тому, що я прочитав її щоденник без дозволу. Можливо вона з самого початку поклала його біля ліжка, бажаючи, щоб я прочитав.
— Розчарований, так? — Хаджікано опустила погляд. — Хаджікано Юі — ні, я залишила двох дівчат помирати, потім стерла цей спогад і спробувала втекти від ваги цього гріха. Так все здається…
— Хіба тут написано саме так? — я схилив голову в бік. — Як на мене, то це історія про нещасну дівчину, яка, на нещастя, виявилася втягнутою у злочини інших.
— Якщо все, що тут написано, правда, тоді, можливо, це реальна точка зору. Але немає ніякої гарантії, що я не спотворила факти свого минулого, щоб мені стало легше.
Хаджікано піднялася, склала футон, повернулася до мене спиною, зробивши маленьку розтяжку, а потім спитала, не озираючись:
— Ти все ще будеш залишатися зі мною і сьогодні?..
— Однозначно, — відповів я. — Я б залишився, навіть як би ти відмовилася. Знаєш, мені потрібно займатися своєю роботою доглядача.
— Так, значить залишаєшся…
Хаджікано полегшено усміхнулася.
У той день, від ранку до вечора, Хаджікано була розсіяною. Вона повільно реагувала на все мною сказане, а на запитання давала відповіді невпопад. Більшість часу вона мляво дивилася вдалечінь, але іноді здригалася і радісно поводилася, однак потім швидко від цього втомлювалася та знову ставала поступливою. Ці знаки вказували на небезпеку. Я уважно за нею спостерігав, щоб у неї не виникло ніяких ідей, щоб я міг хутко зреагувати, якщо вона все ж таки на щось наважиться.
Половина дня минула без якихось подій. Після вечері ми пішли до лазні та змили піт, накопичений за день. «Схоже, що сьогодні все скінчиться без нещасного випадку», я полегшено зітхнув. Але це припущення було наївним. Ситуація вже наближалася до раптової кульмінації.
Хаджікано чекала ззовні, а як тільки побачила мене, то спитала:
— Можемо піти в обхід?
Я запитав, куди ми підемо, але вона на це не відповіла, тільки сказала:
— Я хочу тобі дещо показати, — таємничо мені всміхнувшись.
Куди вона планувала мене відвести? Тобто, в цьому місті не так вже і багато місць, куди б можна було піти. Враховуючи напрямок, я передбачив, що йде вона до моря.
Я виявився правим. Хаджікано попрямувала прямо до моря і зупинилася за складом у кутку причалу. Від пориву вітру рукава її синього комбінезону замайоріли. Блідо-блакитний місяць відображався на мирній поверхні води.
Хаджікано повернулася до мене обличчям, витягла щось закутане в рушник зі своєї сумки, потім розгорнула і передала мені. Малий ніж. Декорована ручка подекуди подряпана, а лезо вкрите темними плямами. І все ж воно було таким гострим, наче його тільки-но загострили.
— Що це? — спитав я.
— Я захопила його раніше, — стисло відповіла Хаджікано. — Як думаєш, де?
— Не знаю.
— Справді?
— На мою думку, єдине місце, де б ти могла його взяти, це смітник.
— У телефонній будці, — мовила вона. — І, Нінохаро, зараз ти мене вб’єш ним.
Побачивши моє збентеження, Хаджікано посміхнулася.
— Вибач, що граю дурочку, Нінохаро. Правду кажучи, я вже знаю, що твоє життя скінчиться тридцять першого серпня, що єдиний спосіб тобі врятуватися це вбити мене.
Хаджікано розпливалася переді мною. Я настільки був розгублений, що не міг сконцентруватися.
— Чому ти… — почав я питання, а потім зненацька усвідомив. — Тобі це сказала жінка по телефону?
Вона повільно кивнула.
— Я була здивована, коли вперше отримала дзвінок. Я тинялася на самоті вночі, як раптом задзвонив громадський телефон. Мені стало цікаво, тож я відповіла, а жінка по той бік слухавки без якогось представлення сказала: «Схоже, що твої спогади не повертаються, Хаджікано Юі». Це сталося всього два дні тому. Звісно, я була так налякана, що відразу поклала слухавку, а тому більше нічого не почула.
Хаджікано підкидувала і крутила ніж у руці, оглядаючи його під різними кутами. Скоріш за все не через те, що хотіла зблизька подивитися на ніж, а тому що не хотіла дивитися мені у вічі.
«Та жінка схоже дійсно не дуже задоволена тим, як я зухвало насолоджуюся своїм часом з Хаджікано», подумав я. Вона хотіла встати у мене на шляху так сильно, що все перекрутила — до цього вона не вступала в контакт ні з ким, окрім тих, хто брав участь у парі.
— Але коли вона знову зателефонувала наступної ночі, я могла куди спокійніше її вислухати. Та жінка знала усе, що могла знати лише я, і навіть більш детально, ніж я сама. Вона навіть знала деталі того, коли Фунакоші і Айда померли, про що я не писала у своєму щоденнику. Я запитала в неї, чому вона все це знає, проте вона просто розсміялася. Я подумала, що мені все це чується. Я вже втратила пам’ять, тож таке порушення не було б надто дивним.
Хаджікано приклала вказівний палець до голови і самотньо всміхнулася.
— Але після того, як дзвінок завершився, ця подія почала здаватися якимось відкриттям. Не так важливо, чи була та жінка справжньою людиною, чи просто вигаданою, створеною моєю підсвідомістю. Я почала думати, що вона намагалася мені розповісти дещо важливе, що це повідомлення було надзвичайно значимим для мене. Будь-то моя уява чи реальність.
Декілька секунд вона мовчала, наче підтверджуючи значущість своїх слів. А потім продовжила.
— А зовсім нещодавно, коли я вийшла з ванни і чекала на тебе, по той бік вулиці задзвонив телефон. «Кажучи правду, Нінохарі Юї, з яким ви зараз живете під одним дахом, залишилося жити лічені дні». «Він може залишатися поруч з вами лише до тридцять першого серпня тільки тому, що в той день він помре». «І причина цьому полягає ні в кому іншому, як у вас, Хаджікано». Дивно, але я навіть не здивувалася… Я змогла прийняти цю ірраціональну заяву. «А-а-а, звісно», подумала я. «Значить те, що Чіґуса і Йосуке пішли, теж не є випадковістю». Я не знала причини, але можливо людям, які покладалися на мене, судилося бути нещасливими.
Хаджікано відняла погляд від ножа, зазирнувши в моє лице, а потім хутко знову схилила голову.
— Після довгого мовчання, наче очікуючи, коли я впаду у відчай, жінка продовжила. «Це не значить, що не існує способу врятувати Нінохару. Будь ласка, подивіться під книгу у будці». Я так і зробила, а на поличці, де лежала книга, знаходився і цей ніж. Як тільки я взяла його, жінка сказала: «Змусь Нінохару проштрикнути тебе цим ножем. Це єдиний спосіб врятувати йому життя». А тоді вона поклала слухавку.
Коли Хаджікано закінчила, то підійшла до мене і простягнула ніж.
— Не думаю, що хтось запідозрить тебе, якщо зробиш це зараз, — сказала вона. — Усі в моїй родині знають, що я пробувала покінчити життя самогубством, а моя сестра і бабуся підтвердять, що ти піклувався про мене. Усі повинні повірити, що я втекла, поки ти приймав ванну.
Вона взяла мою руку, поклала в неї ніж, а потім накрила його моїми пальцями.
— Все добре, тобі не потрібно спостерігати за моєю смертю до самого кінця. Просто встроми його мені в груди і скинь мене у море, Нінохаро. Не думай, що вбиваєш мене, аби врятувати себе. Будь ласка, думай, що так ти рятуєш мене. Якщо я продовжу жити, то, впевнена, знову повторю ту ж саму помилку… Тож покінчи з моїм життям власною рукою, перш ніж це станеться.
Хаджікано злегка вклонилася, на мить усміхаючись.
Я підняв ніж, котрий вона вклала в мою руку, і вп’явся поглядом у детальний дизайн, який нагадав мені бризки хвиль.
Викинути ніж у море буде просто. Але кінець кінцем це лише стане тимчасовою відстрочкою. Схоже, що просто відмовившись від її вимог, я так її не переконаю.
Тримаючи ніж, я підступив до Хаджікано. Вона на мить здригнулася, а потім закрила очі, наче готова до будь-чого.
Я підніс ніж до її грудей, просунув вздовж коміра, щоб наставити лезо прямо на серце. Мені здалося, що я наче міг відчути його биття через ніж. Хаджікано проковтнула. Після тривалої паузи, я повільно здвинув ніж на груди. Її обличчя скривилося від різкого болю.
Коли я прибрав ніж, там з’явився легкий поріз довжиною в три сантиметра. Кров негайно ж проступила, фарбуючи тканину її комбінезону. Я пройшовся пальцем вздовж рани, щоб витерти кров. Тіло Хаджікано напружилося від болю, що виникла від доторку до рани.
Я покрив праву сторону свого обличчя витертою кров’ю.
Це наче чудовий талісман на удачу.
— Що ти робиш? — спитала Хаджікано зі широко розплющеними очима.
— В «Русалоньці» Андерсена, — почав я, — якби тепла кров із грудей принца впала їй на ноги, то через це б вони перетворилися знову на хвіст русалки. Але в моєму випадку, гадаю, цієї кількості крові достатньо.
Хаджікано схилила голову в бік.
— Я не розумію, що ти говориш, Нінохаро.
— Вірно. Тобі і не потрібно. Це просто як талісман на удачу.
Сильно замахнувшись, я жбурнув ніж у відкрите море. Невдовзі я почув віддалений плеск.
— А тепер ходімо додому, треба попіклуватися про рану.
Хаджікано пусто витріщилася туди, куди впав ніж, а потім злегка зітхнула.
— Це нічого не дасть… — пробурмотіла вона.
— Подивимося. Ми ще цього не знаємо.
— Знаєш, я впевнена, що доведу справу до кінця, як тільки мій наглядач щезне.
— Ні. Я цього не дозволю.
— Тобі і не треба. Тому що до того часу ти вже будеш мертвий.
Хаджікано так стрімко підійшла, наче раптом врізалася в мене. Від її волосся йшов солодкавий запах. Її тіло вкрилося холодним потом.
Вона плакала, стишивши голос. Моя сорочка спереду намокла від її сліз. Поки вона плакала, я продовжував гладити її по спині.
— Навіть якщо збрешеш, можеш мені дещо пообіцяти? — прошепотів я їй на вухо. — Навіть якщо я піду, продовжуй жити.
— Я не можу.
— Не потрібно на повному серйозі клястися. Мені достатньо і брехні.
— Тоді я і збрешу, але обіцяю…
Хаджікано віднялася від моїх грудей, подивившись угору, і простягнула мізинчик правої руки.
І ми лише на словах поклялися.
Йдучи назад, ми багато разів чули, як дзеленчить громадський телефон. Як тільки один переставав дзвонити, в іншому місці починав розриватися другий. Іноді ми чули дзвінок у тих місцях, в яких, здавалося, телефонів бути не могло. Кожного такого разу Хаджікано міцніше стискала мою долоню.
— Гей, Нінохаро.
— Що?
— Якщо зміниш думку, вбий мене будь-якої миті.
— Добре. Якщо зміню думку.
— Я не проти бути вбитою тобою.
— Я розумію.
— Справді?
— Так, розумію.
— Я була б щаслива, як би наприкінці ти мене поцілував.
— Добре. Якщо кінець настане.
— Чудово. Не можу дочекатися.
Ми невинно прямували додому під зловісне дзеленчання телефонів, що луною віддавалося вночі.
Далі
Том 2. Розділ 12 - Пісня Русалоньки.
Ввечері двадцять сьомого серпня ми з Хаджікано попрямували до місця, де проводився літній фестиваль Мінаґіси. Вона вдягнула юкату, яку надівала лише раз три роки тому, а я дешевий джінбей¹, котрий купив неподалік. Ми йшли тьмяними сільськими дорогами вниз, наші сабо² відлунювали у гомоні хіґураші. Завдяки глибокій блакиті юкати біла шкіра Хаджікано виділялася більше, ніж будь-коли. Чим ближче ми підходили до фестивалю, тим дужче чули, як барабани тайко³ стрясали землю, як звучали флейти і шьо⁴, з гучномовців лунали направляючі в потрібні місця голоси, і як гомонів натовп. Біля місцевої початкової школи, котру призначили для паркування, вишикивувався довгий ряд з машин, а прямо попереду ми побачили громадську площу. Як тільки ми на неї ступили, у повітря злетів невеликий феєрверк, що оголосив про початок фестивалю. Всі навкруги вмить завмерли і подивилися у небо, споглядаючи білий дим, котрий зостався по спалаху. І після цього місцевість наповнилася оплесками. В центрі площі знаходився поміст, зі стовпа радіально розходилися мотузки, з яких звисали ліхтарі. Вздовж довгих сторін площі стояли впритул одне до одного стенди, одна з коротких сторін служила входом, а на іншій була встановлена гігантська сцена. Перед нею вже сиділо декілька десятків чи сотень людей, а на самій сцені керівник фестивалю оголошував вітальну промову. Я відкрив програмку, яку мені дали на вході, і пройшовся поглядом по запланованому на сьогодні. Як і очікувалося, читання «Русалки Аґохами» і співання «Пісні Русалоньки» досі в списку. Певно вони знайшли заміну. Я подумав, що це нормально. В кутку програмки була розміщена світлина цьогорічної Міс Мінаґіси. Вона, безумовно, була гарною жінкою, але виглядала надто жвавою як на роль русалки — звісно, можливо я так подумав тільки тому, що знав — ця роль призначалася Чіґусі. Ми купили усуякі⁵ і якісобу в стендах та пішли до сцени. Там ми побачили вступний виступ дітей, гурт духових інструментів зі середньої школи, як волонтери танцювали буйо і міньо, як професіонал виконував трюки з обертаннями. Година пролетіла вмить. Коли почалася лотерея, ми покинули свої місця, протиснулися крізь натовп, присіли на клумбу біля стоянки і спостерігали за гомоном фестивалю здалеку. Коли невдовзі Міс Мінаґіса повинна була почати читання, я відчув щось холодне на тильній стороні долоні. Спочатку я подумав, що мені здалося, але побачивши, як Хаджікано дивиться в небо, зрозумів, що не єдиний це відчув. Не минуло й хвилини, як почало дощити. Не сильно, але достатньо, щоб змокнути, якщо не звертати на це уваги. Всі знайшли укриття в палатках чи в громадському центрі, або побігли на стоянку; люди вмить кинулися з площі. Голос з гучномовця негайно оголосив, що сценічні шоу скасовано. Ми з Хаджікано сховалися від дощу під навісом громадського центру. Через рідкі краплі сяйво ліхтарів і стендів розмилося, забарвлюючи площу в темно-червоний. Дівчата бігли геть, тримаючи над головами килими, літні люди жалісно йшли під парасольками, дітлахи стрибали навкруги, не турбуючись про дощ, торговці спішно збирали свої стенди — поки я розсіяно за цим спостерігав, раптом почув голос. Пісня Русалоньки. Я чув її не зі сцени, а поруч із собою. Я зазирнув Хаджікано у вічі. Вона сором’язливо усміхнулася і перестала співати. — Не схоже, що дощ скоро скінчиться, — мовила вона, щоб приховати ніяковість. — Все добре, продовжуй, — сказав я. Вона кивнула, так і зробивши. Її голос розтанув у повітрі, повному дощу. Це втретє, коли я чув, як вона співає «Пісню Русалоньки». Другий раз був місяць тому на даху готелю. А перший шість років тому в покинутому святилищі на горі. *** Тоді я досі звав Хаджікано «президенткою класу». Літо 1988 року з одного боку було моїм найгіршим літом, а з іншого — найкращим. Як я одного разу згадував раніше, тим літом я став жертвою вегетативної атаксії, мене морозило так сильно, що приходилося залишатися під ковдрою посеред дня в липні. З кожним днем ставало все гірше, що, зрештою, почало заважати мені вести нормальне життя. Поїздка до університетської лікарні зайняла три години, навіть якщо їхати автобусами і потягами, де мене оглянули і поставили діагноз «результат стресу» (що і так було очевидним). Лікар сказав, що мені потрібні періодичні відвідування лікарні та тривале лікування. І ось так передчасно розпочалися мої літні канікули. Се літо не було схоже на жодне, яке я знав. Була така велика різниця між тим, що я бачив і що відчував, все здавалося якимось менш реальним. Хоч я і отримав довгі канікули, та все одно не мав ніякого бажання виходити на вулицю і грати — якщо вдаватися в подробиці, то я навіть не міг зосередитися на читанні. Мені здається, що більшу частину часу я витратив на повторний перегляд відеозапису. Про що було те відео я забув. Тільки пам’ятаю, що це був якийсь старий іноземний фільм. З тих пір, як я перестав приходити до школи, минув рівно тиждень. Я тоді, як зазвичай, дивився телевізор у своїй кімнаті, коли раптом почув стукіт у двері. Постукали дивно: не сильно, не слабко, низько, наче відбиваючи майже послідовний ритм. Я ніколи раніше не чув настільки ввічливого стуку. Я відразу зрозумів, що це була не моя мати. — Хто там? — спитав я. Двері повільно відчинилися, у них з’явилася дівчинка в милій білій сукні. Вона зачинила двері без зайвого звуку, а потім повернулася до мене і схилила на мить голову. — Президентко класу? — я сів, забуваючи про озноб. — Чому ти тут? — Щоб тебе відвідати, — Хаджікано усміхнулася мені, поставила свій рюкзак і присіла біля футону. — А ще щоб принести тобі завдання, які ти пропустив. Я хутко огледів стан своєї кімнати. Я позбувся звички її прибирати, оскільки за останні місяці ніхто з моїх друзів сюди не приходив, тож тут царив безлад. «Як би я тільки знав, що вона прийде, то прибрався б тут», почав я нарікати. Подивившись на себе, я тільки похмурнішав. Хаджікано виглядала як з голочки, вона могла прямо зараз іти на церемонію закінчення школи, проте я виглядав жалюгідно у не по фігурі куртці поверх зім’ятої піжами. Я пірнув назад під ковдри, щоб втекти від її погляду. — Тебе вчитель попросив? — Ні, я сама запропонувала. Тому що мені було цікаво, як ти поживаєш, Йосуке. Вона витягла з рюкзака чистенький файл, акуратно вийняла з нього складені аркуші формату B3, перевірила, що на них надруковано, і поклала їх на стіл. Потім знову присіла поруч зі мною і подивилася на мене, наче кажучи «а тепер». «Зараз почне задавати питання», подумав я. Чому не приходиш до школи? Чому закутаний в ковдри, хоча надворі літо? Що це за хвороба така? Чому ти нею захворів? Але всупереч моїм очікуванням Хаджікано не спитала нічого. Вона витягла зошит, на якому було написане її ім’я та клас, відкрила його так, щоб я міг бачити, і почала розповідати відносно важливу інформацію з уроків минулого тижня. «Який в цьому сенс», гадав я, але покірно її слухав. За кілька хвилин я вже був сильно поглинений тим, про що вона говорила. Жива людина розповідала мені нову інформацію. Саме такого стимулу я і потребував найбільше після того, як проводив цілі дні в кімнаті. Коли Хаджікано закінчила, то сховала зошит в своєму рюкзаку, сказала: — Я прийду знову, — і вийшла. Як тільки вона пішла, у кімнату без стуку зайшла мама. — Хіба це не мило, що вона тебе навістила. Тобі слід цінувати таких друзів, — задоволено мовила вона. — Вона не друг, — я зітхнув. — Вона президентка класу, тож з усіма поводиться мило. Я не казав це лише для того, щоб приховати ніяковість, як часто робили хлопці мого віку. Просто з огляду на наші тодішні з Хаджікано взаємини нас не можна було назвати «друзями». Коли ми перейшли до четвертого класу, її місце опинилося ближче до мого, тож ми стали більше розмовляти, але на цьому все; усе обмежувалося класною кімнатою, тому коли ми знову змінили місця на початку червня, так багато вже не розмовляли. Я чесно був щасливим, що Хаджікано приходила відвідувати мене, поки я хворів, та глибоко вдячним за її перекази уроків, які я пропустив, але думка, що вона імовірно робила це зі співчуття, вводила мене у відчай. Ну бо справді: вона була «президенткою класу», яка «була милою» до «бідолашного однокласника». Звісно, що вона бачила в мені лише слабака, якого хотілося пожаліти. Наступного дня, і після нього, Хаджікано стукала в двері десь в однаковий час. А потім ретельно зачитувала інформацію з уроків, які проводилися того дня. Я думав, що її добре бажання це робити можна значною мірою інтерпретувати як виконання обов’язків президентки класу. Проте вона все продовжувала часто навідуватися до моєї кімнати, щоб зробити для мене все, що в її силах, і тому якась частина мене не могла не зачаруватися цим. Гадаю, як би не моя віра в те, що її доброта йшла лише від співчуття, то я б точно повністю піддався її чарам за лічені дні. У той час я вже мав яке-не-яке уявлення про кохання, котре легко можна було назвати дивним, враховуючи, що я був четвертокласником. Як би все сталося місяцем чи двома раніше, то мені імовіно перехопило б дух, але я не був би в змозі цього зрозуміти. Однак почавши вважати свою родиму пляму жахливою, я став надзвичайно інтроспективним⁶. Коли мав час, то подумки проходився по всьому, що до того приймав як само собою зрозуміле, вивчав все заново, надавав цьому відповідні назви і засовував туди, де воно і перебувало. Кохання якраз і було одним з того, що я знайшов під час цієї переоцінки. Кожного разу, як Хаджікано закінчувала зачитувати сьогоднішні уроки і йшла, я почувався жахливо жалюгідним. Великою проблемою було те, що вона, на що і розраховувала, дуже сильно мене заспокоїла. Хоч вона і поводилася зі мною мило зі співчуття, моє серце на законних підставах тремтіло від її усмішки і найдрібніших дій, і я не міг не почуватися нещасним через це. Бажаючи, щоб вона думала, що я можу все швидко розуміти, я таємно готувався по підручнику, а ще схвильовано прибирав кімнату десь у той час, коли закінчувалися уроки в школі — і мені було так соромно за ці свої дії. Я вирішив грати дурника поруч з Хаджікано, щоб принаймні якось цьому протистояти. Щоб не почуватися надто самотнім, коли вона кінець кінцем перестане приходити. «Будь ласка, не змушуй мене дивно мріяти», думав я. «Все одно мені це не світить, тому не змушуй. Припини грати з людьми під приводом сумлінності». Але Хаджікано не знала про ці думки, тож невинно тримала мою руку і усміхалася, кажучи «твої руки приємні і холодні, Йосуке», а потім лягала поруч зі мною, щоб детально пояснити діаграми, нарисовані в її зошиті. А мене знобило все куди сильніше. Тринадцятого липня відбувалося загальношкільне прибирання всього корпусу. Я весь день чув, як надворі галасували діти. Не схоже, що сьогодні будуть якісь уроки, тож я подумав, що Хаджікано не прийде вчити мене чомусь. Але о четвертій вечора я почав метушитися, а тоді, як і зазвичай, пролунав спочатку дзвінок, а потім і стукіт у мої двері. Того дня Хаджікано була вдягнута в кроєний верх з білої тканини і ніжну світло-зелену спідницю. На прибирання потрібно було приходити в спортивному одязі, тож я подумав, що вона напевно сходила додому перевдягнутися у щось чисте. — Що таке? — спитав я. — Сьогодні ж не було ніяких уроків, хіба ні? — Ні. Але я прийшла, — жартівливо усміхнулася Хаджікано. — Для чого? — Просто прийшла провідати. Хаджікано, як і зазвичай, присіла біля мого ліжка, усміхаючись і нічого конкретно не роблячи. Я не зміг цього витримати, тому перевернувся в ліжку на інший бік. — Знаєш, що тобі не потрібно приходити і в такий день? — Гадаю, це стало звичкою. А ще я переживаю за тебе, Йосуке. Вірю, що був дуже щасливий почути ці слова. І тому я покарав себе за свій захват, видавши дещо колюче. Я повернувся назад і сказав Хаджікано: — Брехуха. Тобі просто подобається, що ти так мило поводишся зі мною. Я думав, що вона почне прямо це заперечувати. Я думав, що вона навіть не зверне на це уваги. Думав, що вона просто засміється і скаже: «Йосуке, ти дурник». Але Хаджікано не сказала нічого. Вона міцно стиснула вуста і вп’ялася поглядом в мої очі. Маючи такий вираз обличчя, наче в неї повільно вганяли голку. Через декілька секунд Хаджікано прийшла до тями, кліпнула, а потім спробувала усміхнутися. Але вийшло в неї ніяково. Вона з незрозумілим виразом обличчям пробурмотіла: — Це було дійсно боляче… А потім повільно піднялася, відвернулася від мене і вийшла з кімнати, не попрощавшись. Спочатку я майже не відчував ніякої провини. Навіть почувався гордим, що зачепив Хаджікано за живе і змусив її втекти. Але з часом туман у грудях став густішим. Він поступово накрив усю кімнату, мучачи моє серце і зсередини, і ззовні. Можливо я скоїв жахливу помилку? Якщо Хаджікано і справді використовувала мене заради власного задоволення, тоді вона, неважливо, що б я сказав, могла спокійно це проігнорувати чи спростувати. Лицеміри зазвичай знаходять спосіб помститися, коли їхню добру волю ставлять під сумнів. Вони добре знають, як свято поводитися і продовжувати приховувати свої справжні наміри. Ось як все відбувається. Особливо якщо лицемір розумний. Але Хаджікано, схоже, стало боляче від того, що я її в цьому звинуватив. Чи було це доказом того, що вона бачила мене, як рівного? Вона почувалася зрадженою, тому що виказувала співчуття не як лицемірка, а від чистого серця? Якщо справа в цьому, значить я жахливо повівся з Хаджікано, яка стільки всього для мене зробила. Я весь вечір переймався цим, лежачи на футоні. Мені потрібно перед нею вибачитися… Наступного ранку моє серце в цьому остаточно переконалося. Я відчував, що не зможу добре донести свої почуття по телефону. Коли пролунав дзвоник на обід, я стягнув зі столу дафлкот⁷ і вдягнув його поверх товстого светра. Все тіло пахло засобом від комах. В кармані пальто завалялися серветки і цукерка з минулої зими. Минуло багато часу з тих пір, як я самостійно виходив на вулицю. А якщо не брати до уваги «самостійно», то бував я назовні тиждень тому. Поки я так довго знаходився в темній кімнаті, блакить неба і зелень дерев, яскравість сонця і запах трави, дзижчання цикад і спів пташок — все це стало здаватися мені більш насиченим і гучним, ніж я пам’ятав. «Невже світ завжди був таким стимулюючим місцем?» подумав я розгублено. Я закутався в пальто, наче захищаючись, натягнув низько капюшон і встав на доріжку, що вела до школи. Я навмисно вийшов з будинку у дивний час, щоб уникнути бути поміченим, наскільки це можливо. Я вчинив вірно; на дорозі до школи не було жодного школяра, окрім мене. Я молився мати змогу дійти до школи, нікого не побачивши. Я пройшов повз численну кількість дорослих, котрі з сумнівом проводжали мене поглядами, але на щастя я дістався школи, не зустрівши нікого свого віку. Я подивився на годинникову вежу; зараз якраз час обіду. Після того, як мене досить довго тут не було, школа почала здаватися трохи більш офіційною, ніж зазвичай. Я схилив голову і хутко попрямував до своєї класної кімнати. Там я зазирнув у відкриті двері, проте Хаджікано всередині не побачив. Тому неохоче увійшов у кімнату і запитав деяких дівчат, які теревенили в кутку, де та знаходилася. Підозріло оглядаючи моє вбрання, вони все ж сказали, що Хаджікано сьогодні не було, тому що вона не дуже добре себе почувала. Розчарований, я вийшов із класної кімнати. І лише тоді нарешті помітив наявність декілька десятків фотографій, вивішених на дошці оголошень у холі. До цього я схиляв голову, тож зовсім їх не побачив. На першому фото, на яке я подивився, була зображена Хаджікано. Це була неймовірно добре знята фотографія, тому я зупинився і якийсь час на неї витріщався. Схоже, що вони були зняті на перегонах, класній події, що відбувалася у травні. Кожна була пронумерована, тож можна було написати номер фотографії, яку хотілося, на конверті, щоб її придбати. Якщо припустити, то це імовірно зроблено для батьків, які приходили на вчительські збори. Я пошукав фотографії з Хаджікано, продивившись їх по порядку. Фотограф імовірно намагався зняти якомога більше учнів, не виділяючи когось конкретного, але Хаджікано явно з’являлася на них куди частіше за інших. Зрештою, фотографи несвідомо ставили в кадр те, що створить гарну картину. Я завжди про це думав, коли дивився телевізор. Наприклад, коли рекламують школу, то фотографії показують в пріоритетній ієрархії: починається все передусім «з миловидної дитинки», потім показують «файненьку дівчинку», а тоді «серйозне дитя, яке збирається відповісти на питання». А те, що викличе у глядачів дискомфорт, розумно прибирається з кадру. Поки я продовжував видивлятися, чи були там фото, які показували Хаджікано крупним планом, то ненавмисно знайшов фотографію самого себе. Це було надто неочікувано. Я був не готовий, взагалі не очікував побачити жодної подібної. Думаючи про це зараз, то те фото було дивом, яке випадково зняли. Не в тому сенсі, що воно вийшло добрим, звісно. Маю на увазі, що то було дивним чином жахливе фото. Наче відразливе морське чудовисько, котре живе у глибинах. Неважливо, якими гарними є люди, іноді і такі фотографії виходять. Особливо коли знімають обличчя під час швидкого руху; жодна красива людина не є ідеально красивою в усіх можливих миттях. Іноді ви отримуєте фото, на яких виглядаєте на десять чи двадцять років старше, або наче важите на дев’ять чи вісімнадцять кілограмів більше. А щодо мене, то моя родима пляма, котра є руйнівною рисою, посприяла тому, що це фото вийшло найгіршим з усіх можливих. Зазвичай фотограф б усунув подібну фотографію, але може вона потрапила сюди помилково. Молоді дівчата можуть безглуздо будувати образ самих себе, спираючись на дивовижно вдало зроблене фото. Я ж зненацька почав сприймати себе по-іншому завдяки цій дивовижно жахливій фотографії. А-а-а, то ось як моє лице виглядає для інших. Я подивився на фото Хаджікано, потім на своє. І запитав себе: «думаєш ви двоє підходите одне одному? Думаєш ти можеш на рівних розмовляти з нею? Думаєш маєш право її кохати? Відповідь на все це одна: ні». Ноги затремтіли, наче піді мною раптом розверзлася земля. Рівновагу втримати вдалося, але мене кинуло в такий сильний озноб, який я до цього ще не відчував. Я весь тремтів, ледве міг нормально дихати. Відчуваючи збентеженість, я щодуху побіг додому, калачиком скрутився на футоні і чекав, поки перестану тремтіти. Моє серце гупало так, наче от-от проб’є груди; схоже, що я народився настільки слабким, наскільки взагалі можливо. Згодом тіло нарешті перестало тремтіти, я виліз із ліжка, сходив у темну кухню за водою і повернувся до футона. «Скільки ще я так буду жити?» подумав я, зарившись лицем у подушку. Навіть якщо цей озноб пройде, то основна проблема моєї родимої плями нікуди не зникне. Не зміниться і те, що мені доведеться ховатися від поглядів людей. «Будь ласка, хто-небудь, приберіть цю родиму пляму», молився я. Але я не знав, кому молився. Якщо комусь вдасться виконати моє бажання, то мені все одно, хто це: бог, відьма, русалка — неважливо. І тоді я згадав про покинуте святилище. Це були просто пусті плітки, які я обговорював колись з одним своїм однокласником. Невеличке покинуте святилище наверху маленької гори в околицях міста. Якщо піти туди вночі і загадати бажання опівночі, тоді з’явиться бог святилища і виконає його — безглузда чутка. Схоже, що вона невідомо звідки прийшла, але те саме стверджували навіть учні з інших шкіл. Та і декілька молодих учителів чули про це, коли були дітьми. Тож чутка про покинуте святилище завжди цікавила дітей Мінаґіси як безглузда, але неповністю-заперечна-таємниця. Тим не менш, щоб четвертокласник щиро повірив у фентезійну історію про бога покинутого святилища, що виконує бажання… це складно уявити. Але через те, що я провів тривалий час у кімнаті, мій зір затьмарився, голова затуманилася через хворобу, а будучи щойно збитим у глибини відчаю, я був готовий хапатися за кожну соломинку. Тому ті плітки стали для мене відкриттям. Якийсь час я розмірковував про цю чутку, лежачи на футоні. Десь через годину я сів, поклав гаманець у карман пальто і вийшов з дому. На годиннику була четверта вечора. Щоб дістатися святилища, мені потрібно було скористатися автобусом. На щастя, я знав на яку зупинку треба йти. Я запам’ятав, поки ми з мамою їздили на автобусі до лікарні у місті, проїжджаючи якраз ту гору, на якій знаходилося святилище. Минуло двадцять хвилин з тих пір, як я прийшов на зупинку, і автобус нарешті під’їхав. В ньому сиділа лише стара пара. Коли вони зійшли двома зупинками пізніше, я залишився єдиним пасажиром. Очікуючи, поки автобус під’їде до потрібного мені місця, я присів на край дальнього сидіння, дивлячись на одноманітні поля, що пролітали повз. Схоже, що дорога була в поганому стані, тому що автобус часто неприємно підстрибував. Водій настільки тихо щось бурмотів, що я зовсім його не чув. Здавалося, що минуло вже дві і навіть три години, хоча з моменту моєї посадки не пройшло і тридцяти хвилин. Іноді, коли бачив незнайомі будинки, я починав хвилюватися, що сів не на той автобус. Але коли помітив гору із святилищем, то полегшено натиснув на кнопку висадки. Коли я поклав квиток і плату за проїзд у ящик, водій сумнівно на мене подивився. — Ти один, хлопче? Я постарався недбало відповісти. — Так. Насправді моя бабуся повинна була прийти сюди, щоб забрати мене… — я глянув на зупинку і навмисно зітхнув. — Схоже, що її досі немає. Можливо забула? — З тобою все буде добре? — стурбовано спитав водій, який виглядав десь на п’ятдесят років. — Все добре. Дім бабусі недалеко. Водій розуміюче кивнув. — Добре. Бережи себе. Коли автобус поїхав, я натягнув капюшон пальта на очі і почав іти до святилища. Невдовзі я наткнувся на знак, що сповіщав про вхід до гори. Згідно з ним її висота становила всього триста метрів. Я почав іти наверх. Асфальтована дорога швидко скінчилася, змінившись на викладену з гравію і настільки вузьку, що по ній ледве могла пройти одна людина. Гілля дерев, котрі росли обабіч доріжки, стирчало у всі сторони, ускладнюючи просування, а деякі повалені дерева перегороджували саму доріжку. На них росла пліснява і незнайомі червоно-зелені гриби, тож, перелізаючи, я намагався бути обережним, щоб до них не доторкнутися. Коли я пройшов половину шляху, то зненацька задощило. Листя дерев слугувало парасольками, тож незважаючи на його гучність, на мене впало не так багато крапель. Але невдовзі дощ посилився, тому на мене почало падати більше — ще й вилилася зверху та вода, котру раніше утримувало листя. Зайшовши так далеко, я неохоче хотів визнавати, що краще зараз повернути назад, тому побіг далі наверх. Однак доріжка виявилася куди набагато довшою, ніж я очікував. Тоді я помилково вважав, що шляхи в горах ведуть прямо від низини до вершини. До того часу, як я дістався торій біля входу до святилища, мій вовняний дафлкот був удвічі важчим від води, котрою він встиг просякнути. Я відчинив погано вставлені двері обома руками і прослизнув до головної будівлі святилища. Як тільки я присів на підлогу і розслабився, мене негайно пробив озноб. Я стягнув з себе намокле пальто, притулився до стіни і підібгав коліна до грудей, тремтячи. Неможливо у такому стані чекати на дванадцяту. Але спуститися зараз з гори і очікувати на зупинці наступного автобусу можна було прирівняти до самогубства. Звуки змішалися, я чув не тільки, як барабанять краплі по даху, але як капає то тут, то там всередині будівлі. Схоже, що протікав дах. Вода, капаючи зі стелі, поступово заливала підлогу, забирала тепло мого тіла. Через холодну підлогу і власну безпорадність я лише сильніше затремтів. Зуби клацали, кінцівки оніміли, я почувався так, наче замерзну до смерті, хоча надворі стояв липень. «Не потрібно було сюди приходити», пошкодував я. Але вже було запізно. Я нікому не сказав, куди збираюся. Ніхто не прийде на допомогу. Водій автобусу імовірно думав, що я зараз вдома у бабусі сиджу за приємною дружньою вечерею. Якби це було правдою, було б чудово. Минуло напевно десь три чи чотири години. Я зрозумів, що звук дощу став тихішим. Я чув, як падають краплі з одного листочка на інший ніби відлуння, але можливо сам дощ вже вщухнув. Всередині було темним-темно, настільки, що я не міг бачити власних рук. Витривалість була на дні. Я почувався так, наче не був здатен зробити і кроку. Я був таким слабким, що ледве міг пригадати, ким був чи навіщо сюди прийшов. Відчував лише озноб і як тремтить власне тіло. Я почув стукіт у двері. Він був знайомим, але я не міг усвідомити коли і де його чув. Трохи згодом відчинилися розсувні двері, і мене засліпило світло. Я ледве не перелякався, але коли побачив, що це заходить хтось із ліхтариком, то обм’як від полегшення. — То ти був тут. Голос належав дівчинці. І він теж звучав знайомо. Я підняв погляд, намагаючись її розгледіти, проте ліхтарик, яким вона на мене світила, був настільки яскравим, що я не міг тримати свої очі відкритими. Вона закрила парасольку і струснула з неї воду, а потім підійшла до мене, нахилилася і направила ліхтарик на підлогу. І тоді я нарешті зміг побачити лице людини, яка за мною прийшла. — Йосуке, — мовила Хаджікано. — Це я. Я потер очі. Чому тут була Хаджікано? Звідки вона дізналася, що я тут? Ні, чому вона взагалі мене шукала? Хіба вона не пішла до школи через те, що захворіла? Вона сама піднялася на гору? Посеред ночі? В мене навіть сил не залишилося, щоб задати ці питання. Побачивши, наскільки слабким я був, Хаджікано поклала свою долоню на моє плече і сказала: — Почекай тут, я покличу на допомогу, — а потім зібралася піти з парасолькою і ліхтариком. Я рефлекторно потягнувся за Хаджікано, трохи піднімаючись, і схопив її за руку. Зупинивши її, я напружив голос, цокаючи зубами. — Холодно. Хаджікано озирнулася, подивившись на мою руку, а потім на мить завагалася. Краще відпустити мене і покликати на допомогу чи залишитися поки зі мною? Зрештою, вона обрала останнє. Поклавши парасольку і ліхтарик, вона стиснула мою долоню і присіла навпочіпки. Від полегшення, що вона вирішила залишитися, я впав назад. — Тобі холодно? — спитала вона, щоб підтвердити. Я кивнув, а вона поклала руки мені на спину і пригорнулася ближче. — Не рухайся, — вона ніжно поплескала мене по спині. — Ти скоро зігрієшся. Спершу її промокле тіло було дуже холодним. «Припини», думав я, «від тебе мені стане тільки холодніше». Але невдовзі цей холод потроху притупився, і я почав відчувати тепло, що йшло від її шкіри. Задерев’янілі від холоду м’язи розслабилися, а різноманітні тілесні функції поступово відновлювалися. Моє довгий час промерзле до кісток тіло нарешті відновило нормальну для людини температуру. — Все добре, — продовжувала повторювати Хаджікано, поки мене зігрівала. — Все буде добре. Щоразу, як вона говорила, я почувався все більш бадьорим. «Якщо вона каже, що все буде добре, то імовірно все так і буде», подумав я з усією щирістю. Цікаво, як довго це продовжувалося. Раптом я усвідомив, що моє тіло знову стало нормальним. Я відчував звичну для липневої ночі температуру. Шкіра була трохи холодною через мокрий одяг, але на тому все. Схоже помітивши, що я перестав тремтіти, Хаджікано спитала: — Тобі досі холодно? Мені більше не було холодно. Я навіть вкрився потом. Але все ж я відповів: — Лише трохи, — бо бажав хоча б трішки довше відчувати її тепло. — А… Сподіваюся, що ти скоро зігрієшся. Розпізнала вона в моїх словах брехню чи ні, Хаджікано все одно погладила мене по обличчю. Коли я повністю зігрівся, то м’яко випустив її з обіймів. — Президентко класу, — сказав я. — Так? — Вибач. Лише почувши це одне слово, вона зрозуміла, що я намагався сказати. — Не переймайся через це, — щасливо відказала вона. — Тобто, якщо чесно, я досі про це думаю. Ти справді образив мене, Йосуке. Це точно. Але я тебе пробачу. — Дякую… Хаджікано обома руками скуйовдила моє волосся. — Гей, Йосуке. Я приходила до тебе щодня, бо хотіла, щоб ти повернувся до школи. — Чому? — А як ти думаєш? — вона схилила голову і усміхнулася. — Ем, Йосуке, може ти не усвідомлював, але мені подобається з тобою розмовляти. Я просто люблю тебе слухати, а ще, як ти слухаєш мене. Мені також подобається, коли ти знаходишся поруч, і ми нічого не говоримо. А коли ти йдеш, я почуваюся справді самотньою. Тут вона зупинилася, вдихнула, а потім опустила голову і слабко мовила: — Тож не зникай так. Я переживала, знаєш? — Вибач. Я зібрався з усіма силами лише для того, щоб це сказати. Ми вийшли на вулицю, але там було так само темно, як і всередині будівлі. Дощ повністю вщухнув, небо очистилося і показався місяць, але схоже прямо зараз буде складно спуститися з гори. А навіть якщо ми і спустимося, автобус не приїде до наступного ранку. Зрештою, ми залишилися на ніч у покинутому святилищі. Навіть зараз я чітко пам’ятаю ту мить. Як Хаджікано вчила мене купі назв зірок, сидячи на землі і вказуючи на нічне небо. Тоді я і половини не зрозумів з її пояснення, але щоразу, як вона називала одну з назв, що звучали майже як магічні заклинання, моє тіло наповнювалося дивним відчуттям. — Якщо подумати, хіба ти не пішла до школи тому, що захворіла? — спитав я. — Ти добре почуваєшся? — Все гаразд. Я збрехала, що мені стало погано. Насправді мені було просто сумно через твої слова. — Винний. Пробач. — Я пробачаю, — її очі звузилися від усмішки. — В будь-якому випадку, я байдикувала вдома, коли подзвонили твої батьки, питаючи, чи їхній син зараз у мене… Так я і дізналася, що ти вийшов з дому, щоб кудись піти. — Але як ти зрозуміла, що я був тут? — Пам’ятаєш, як ми з тобою розмовляли весною, а я одного разу згадала це святилище? Я інстинктивно плеснув у долоні. — Ох, так… — Я подумала, що тобі не подобаються такі неправдиві історії, тож здивувалася, коли ти зацікавився чуткою про святилище. Це мене вразило. Коли я почула, що ти пішов, то раптом це пригадала, і тому подумала, що можливо… — Що б ти робила, як би мене тут не було? — Дочекалася б опівночі і загадала бажання: «Я сподіваюся, що з Йосуке все буде добре». Коли вже більше нічого було сказати, Хаджікано встала і почала насвистувати пісню. Мелодія була меланхолійною, проте якоюсь ностальгічною. Пісня Русалоньки. Я ніколи раніше не чув, щоб вона сама співала, тому втратив дар мови від справжньої краси її співу. Її голос нагадав мені чисту, прохолодну воду на дні колодязя. Коли вона закінчила, я зааплодував, а вона розсміялася. Після цього ми дивилися у нічне небо довгий час, не проронивши і слова. — Давай повернемося всередину, — зрештою сказала Хаджікано. І ми повернулися, лягли на підлогу, перекинулися декількома беззмістовними словами, а сяйво ліхтарика, який вона залишила увімкненим, поступово слабшало. Невдовзі його батарея сіла, і кімната наповнилася темрявою. Ми взяли одне одного за руки — не обов’язково виділяти, хто зробив це першим — і чекали настання ранку. Після того дня мій світ набув зовсім нового значення. Донині він складався з «мене» і «всього іншого», а тепер почав складатися з «мене», «Хаджікано» і «всього іншого». І лише Хаджікано надала мені доказ того, що цей світ був місцем, у котрому варто жити. Люди можуть се висміяти, вважаючи, що це щось схоже на фіксацію⁸. Ніби новонароджене пташеня думає, що перше ним побачене є його матір’ю. Хтось зі сторони може подумати, що я дурень, котрий навічно застряг у спогадах про дитинство. Але мені все одно, хто що каже. Я напевно буду щасливим рабом цих спогадів до самої смерті. 1 — чоловіча юката. 2 — дерев’яні сандалії. 3 — загальна назва для традиційних барабанів у Японії; дослівно «великий» чи «пузатий» барабан. 4 — традиційний японський духовий музичний інструмент, що складається зі 17 тонких бамбукових трубок, встановлених на чашоподібній металевій основі з мундштуком. 5 — вид страви на основі борошна, його можна готувати з різноманітними інгредієнтами, є легкою в приготуванні, тому вважається перекусом. 6 — інтроспекція — метод психологічного дослідження, що полягає в спостереженні дослідника за власними почуттями, думками тощо; самоспостереження. 7 — однобортне вовняне пальто з каптуром. Характерною деталлю є застібки у вигляді довгих петель та ґудзики-цурочки. Зазвичай сягає колін, хоча існують і довші і коротші моделі. 8 — стан, коли людина має надмірну прив'язаність до іншої людини або об'єкта.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!