Це лише чудовий талісман на удачу.

Випадок стався посеред ночі три дні потому, відколи я почав жити в будинку бабусі Хаджікано. Під світлом іржавої настільної лампи я перевертав сторінки книги, яку мені колись дав Хашіба, коли почув як Хаджікано намагалася віддихатися по той бік ширми.

Це була жахливо спекотна ніч. Тож спочатку я подумав, що їй погано спиться і вона зненацька прокинулася. Трохи пізніше я почув, як вона глибоко вдихає і видихає. Через її тремтяче дихання в голові намалювалася картинка, як хтось під час хуртовини застряг в хатині, чекаючи на допомогу. Їй наснився кошмар?

Поки я нерішуче обміркував піти перевірити чи ні, я почув, як відсовуються двері. Не ширма між нами, а ті, які ведуть до коридору. Кроків я не розчув, але Хаджікано явно вийшла з кімнати. Напевно пішла на кухню попити води чи до ванної, щось з цього.

Однак минуло п’ять хвилин, а Хаджікано так і не повернулася. За вікном дзвеніла музика вітру. Відчуваючи, як підкрадається страх, я відклав книгу, вимкнув лампу і вийшов з кімнати. Обережно йдучи, щоб не видати і звуку, я побачив, що відкриті вхідні двері, у які вривався нічний вітер. Я взув сандалі і вийшов на вулицю.

Хаджікано я знайшов відразу. Ні, буде точнішим сказати, що «вона знайшла мене». Лежачи біля кам’яної стіни, вона дивилася вверх на нічне небо. Коли вона помітила мене, то зітхнула, наче чекала тут годинами.

— Ти нарешті помітив, — Хаджікано, прикривши очі, всміхнулася. Ця усмішка здавалася болісною, яку змушували виглядати радісною. — Тобі потрібно наглядати за мною більш обережно. Ти ж не знав, що минулої і позаминулої ночі я вислизала з дому, еге ж?

— Ні, не знав. Гадаю, я провалився, як доглядач…

Я присів поруч з Хаджікано, підняв вказівний палець, щоб перевірити, в яку сторону дме вітер, а потім дістав сигарету і запалив її.

Завдяки охоронному освітленню я зміг помітити, що в неї почервоніли очі.

— Перед тим, як ти втратила пам’ять, то теж багато дивилася на нічне небо, — сказав я, випускаючи перший клуб диму. — Ти була дівчиною, якій подобалися зорі. Схоже, що це не змінилося.

— Ага, схоже, що так і є.

Якась розсіяна відповідь.

— Тобі наснився кошмар?

— Вау. Молодець, — Хаджікано склала пальці в замок, а її очі розплющилися. — Чому ти так подумав?

На це питання я не зміг відповісти.

— Ти прокидалася від кошмарів і минулої, і позаминулої ночі?

— Так.

— Якими саме вони були?

Вона похитала головою, піднялася і обтрусила одяг.

— Я вже забула. Лише пам’ятаю, що було страшно.

— Зрозуміло…

— Гей, Нінохаро. Оскільки ми вже прокинулися, пішли прогуляємося.

І вона зрушила з місця, не дочекавшись моєї відповіді. Я піднявся і попрямував за нею.

Можливо в своїх снах вона бачила втрачені спогади. Це не є нормальним бачити кошмари впродовж трьох днів поспіль. Я подумав, що можливо їй кожну ніч сняться ті «пусті чотири дні».

Ми продовжували йти темними дорогами в тиші. Уздовж рисових полів стояли з деякими проміжками дерев’яні стовпи електропередач; навколо їхнього освітлення ширяли мошки, а під ними роїлися жуки-скарабеї та жужелиці. У небі повзли хмари, за якими слабко сяяв місяць.

Ми обійшли житловий район, а коли вже майже підходили до будинку, Хаджікано порушила тишу.

— Нінохаро, як довго ти можеш залишатися поруч зі мною?

— Про що ти? — безтурботно спитав я.

— Хтозна? Точно не я, — вона спробувала всміхнутися, але їй не вдалося. — Просто… ну, і Чіґуса, і Йосуке полишили мене, хіба ні? Тож я замислилася, що ти можеш теж колись мене покинути.

Нічого більшого я не хотів, крім як сказати «це зовсім не правда», щоб її заспокоїти. І я знав, що Хаджікано сподівалася на ці слова. Вона поставила це питання, тому що бажала почути, як я сміюся із занепокоєння, яке поселив в ній кошмар. Як я кажу щось типу: «Я і покину тебе? Я б не зробив чогось такого марнотратного».

Проблемою було те, що вона не дарма боялася. Якщо зараз я їй збрешу, то чи зможу до самого кінця ідеально відігравати цю роль і обманювати її? Чи міг я її цілковито обдурити, не виказавши сумніву? Я не мав у цьому жодної впевненості.

Якщо через брехню вона почне мені недовіряти, то краще бути певною мірою чесним — до такого висновку я дійшов.

— Через сім днів, — відповів я.

Я побачив, як у Хаджікано застигло лице.

— Я можу залишатися поруч з тобою до тридцять першого серпня. Коли все скінчиться, мені доведеться далеко поїхати, назавжди. Я теж не хочу залишати тебе, Хаджікано, але це вже давно вирішено.

— Далеко? Куди ти їдеш?

— На це я не можу відповісти.

— А ти можеш іноді повертатися?

— Ні, — я похитав головою. — І, на жаль, не тільки це. Коли мине тридцять перше серпня, думаю, я ніколи більше не зможу з тобою побачитися.

— А…

Хаджікано схилила голову і самотньо всміхнулася. Вона відреагувала куди більш спокійно, ніж я очікував. Можливо вона від самого початку враховувала імовірність такої відповіді. Можливо вона розгледіла якісь невідповідності в моїх вчинках, зрозумівши, що я щось приховую.

— Я розумію. Певно в тебе теж є на те причини, так?

— Так. Вибач, що до сьогодні приховував це. Я не знав, як саме тобі розповісти.

— Ні, це ти вибач, що змушую за мене хвилюватися.

Хаджікано пробурмотіла:

— Сім днів… Зрозуміла.

Повернувшись до будинку, ми тихо пройшли коридором, щоб не розбудити Йоші, і пішли до своїх ліжок.

 

Наступного ранку, коли я відсунув ширму, щоб розбудити Хаджікано, я побачив, що вона спала, обійнявши коліна, а поруч з ліжком лежав її щоденник. Зрештою, вона обрала «згадати». Зрозуміло чому. Люди навколо неї продовжують один за одним щезати. Це нормально, що вона проглядала своє минуле, бажаючи знати причину. Навіть знаючи, що інформація там її спустошить, потрясе до глибини душі.

Я акуратно підняв щоденник, присів біля підвіконня і відкрив його. Можливо дізнавшись деталі тих «пустих чотирьох днів», я буду розчарований Хаджікано Юі — ні, я ніколи так і не думав. Неважливо, яке в неї було минуле, я готовий його прийняти. Навіть якщо Хаджікано була пов’язана з самогубством двох учениць середньої школи, що сталося рік тому — якщо на те пішло, навіть якщо Хаджікано вбила тих двох — мої почуття до неї не зміняться.

Опираючись бажанню прочитати уважно кожну сторінку, я почав гортати щоденник, шукаючи липень 1993 року. Рука зупинилася на потрібній сторінці. Більшість з них здебільшого були порожніми, тож їх легко було проглядати, але лише тут сторінки були списані довгими реченнями та дрібним почерком.

Тут була написана правда про ті пусті чотири дні.

***

Все пішло шкереберть двадцять восьмого лютого 1993 року. Того дня Хаджікано спускалася доріжкою крізь легкий снігопад, коли неочікувано зустрілася зі старими друзями.

Фунакоші Мей і Айда Майко. З ними вона вчилася в одному класі в початковій школі. Хаджікано помітила, що до неї наближаються ці двоє і хутко озирнулася, шукаючи місце сховатися. Однак вони запримітили її до того, як вона змогла це зробити. Побачивши лице Хаджікано, вони збиралися дещо сказати, але замість цього швидко вимовили «давно не бачилися». Хаджікано неохоче привіталася з ними у відповідь.

Хаджікано з легкістю могла уявити, що вони збиралися сказати. До того часу її родима пляма стала настільки великою, що вона вже не могла приховувати її волоссям. «Вони дійсно хочуть спитати про мою пляму, але стримуються», подумала вона. «Як і усі інші. Як тільки вони її бачать, то витріщаються широко розплющеними очима, а потім щось випадкове випалюють з невинним виразом. Навіть під час розмов вони постійно кидають крадькома погляди на неї. Погляди симпатії і зацікавленості. Але вони ніколи напряму про неї не запитують».

«Якщо вам так цікаво, то мені було б тільки краще, як би ви вже чесно запитали про неї», завжди думала вона. Простого «що це за родима пляма?» достатньо. Проте люди, які наважувалися на цей крок, попадалися рідко. Бо стурбовані тим, що торкаються болючої теми. Мало хто розуміє, що деякі болючі теми болять менше, коли про них заговорюють.

«Ці двоє точно теж будуть поводитися так, наче родимої плями немає, а потім обговорять її між собою, коли підуть», подумала Хаджікано. Однак через декілька хвилин розмови Фунакоші мовила:

— До речі, — а потім вказала прямо на пляму. — Що це за родима пляма?

— Це ж не просто рана, так? — скромно спитала Айда.

— Вибач, якщо мені просто здалося, але, Юі, ти виглядаєш надто напруженою, — сказала Фунакоші. — Гей, якщо ти не проти, я б хотіла про неї поговорити.

Рада чути ці два чесних питання, Хаджікано почала:

— Ну, насправді…

І як тільки почала, то не змогла зупинитися. Вона довго розповідала про зміни, що відбулися в її житті після появи родимої плями, виговорюючи все, що тримала в собі весь цей час. Як змінилися погляди незнайомців, якими вони на неї дивилися, як іноді люди явно виказували свою огиду, бачачи пляму, як вона стала уникати дивитися людям у вічі при розмові, як їй заважало вічно турбуватися про ті погляди, як їй поступово ставало страшно перебувати поруч з іншими, а тому у вихідні вона залишалася вдома, як вона намагалася спокійно поводитися у школі, але усередині була налякана, і як їй ні з ким було поговорити, тож вона тримала всі переживання при собі.

Фунакоші і Айда серйозно вислуховували її. Хаджікано вирішила відкритися цим двом у першу чергу тому, що відчувала — вони зрозуміють. Обидві переживали щодо своїх тіл, як Хаджікано. Вони двоє були розумними, чарівними дівчатами з почуттям гумору, але у своєму віці вже мали критичні вади у помітних місцях. (У щоденнику немає детального опису цих «вад». Однак, як я був схожий на привида опери, а Хаджікано на привида Ойви, ці дівчата теж схоже отримали ганебні прізвиська через свою зовнішність.)

Після виливання душі, яке продовжувалося годинами, Хаджікано подякувала дівчатам.

— Дякую вам. Я ніколи не могла ні з ким про це поговорити, тож я дійсно щаслива.

— Все добре, — відповіла Айда. — Мені трохи приємно дізнатися, що хтось настільки популярна, як ти, теж думає про подібне, як і ми.

— Якщо тобі буде щось потрібно, поговори з нами, — сказала Фунакоші. — І, щоб ти знала, ми кажемо це не з ввічливості. Ми дійсно розуміємо, як ти почуваєшся, Хаджікано.

А потім Айда про дещо подумала.

— Гей, якщо Юі не проти, то що думаєте щодо і надалі ось так втрьох зустрічатися?

Через цю пропозицію Хаджікано час від часу почала бачитися з цими двома. Вони збиралися раз на тиждень, щоб поговорити про щоденні труднощі і сумніви, загалом про тяжкість життя. Коли вони розмовляли разом, у Хаджікано виникало таке відчуття, наче це одна особистість розділилася на трьох, щоб побесідувати. Здається дівчата, почуваючись неповноцінними через зовнішність, справді змогли зрозуміти одне одну. Вона часто була вражена тим, як добре вони розділяли такий тонкий світогляд.

Наприклад, на одній такій зустрічі Фунакоші сказала:

— Чесно, в пластичній операції немає нічого такого поганого. Чи косметичній? Ну, неважливо, як вона там зветься. Якщо макіяж, хімічна завивка та корекція зубів дозволені, то хіба не дивно, що так яро виступають проти пластичної операції? Деякі люди вважають, що це грубо різати тіло, яке ти отримав від батьків, але я на їхньому місці сказала б своїй дитині негайно ж цим зайнятися, якщо це зробить її щасливою. Тобто я маю на увазі, що потворність в якомусь сенсі є захворюванням.

Хаджікано замислилася про це, а потім відповіла:

— Я дещо про це думала… Проблеми більшості людей з пластичними операціями виглядають як постскриптуми. Я думаю, що в основі ненависті до пластичної хірургії лежить величезна довіра до тіла та страх перед тим, що його зрадять. Вони інстинктивно бояться, що перетнуть межу, яка говорить: «ця людина є самою собою».

— Такий собі слизький шлях, — швидко відповіла Айда. — Зрештою, залишається незмінним лише розум, адже все інше буде перероблено на зовсім іншу людину.

Фунакоші кивнула.

— Так, це як те старе питання. «Деталі корабля поступово заміняють, тож коли замінять усі деталі, чи можна сказати, що це все той самий корабель?» Але, реально, ніхто не скаже: «це точно вже інший корабель», коли замінили лише десяту частину, тому мені здається, що і людські тіла мають право на цю десятивідсоткову заміну.

— В будь-якому випадку наші проблеми не можна вирішити пластичною хірургією, тож немає сенсу продовжувати цей спір, — слабко всміхнулася Айда.

Фунакоші і Хаджікано зітхнули, але у повітрі витало затишне співчуття. Жалюгідне полегшення, що вони не єдині, хто відчувають цю ірраціональність.

Перш ніж Хаджікано це зрозуміла, Фунакоші і Айда вже стали надійною підтримкою для неї. Можливо навіть можна сказати, що вони троє залежали одна від одної. Тож навесні, коли ті двоє почали поступово висловлювати свою ненависть до однокласників, натякаючи, що хочуть покінчити життя самогубством, вона могла тільки думати: це є доказом того, що вони відкрили свої серця одна одній.

Їхні очі були повністю затуманені.

Четвертого червня Фунакоші і Айда поділилися з Хаджікано, що над ними знущаються в школі.

— Схоже на нас зганяють стрес від екзаменів, — сказала Фунакоші, повідомивши про це.

Вони обговорювали про те, що переживали у школі, не вдаючись у подробиці. Якщо вони не перебільшували, то здавалося, що це пекло було лише в їхній уяві. Хаджікано було дуже сильно їх шкода, але одночасно з цим вона відчувала якесь гнітюче очікування стосовно неї. Закінчивши розповідь, вони змовкли, наче таким чином погрозливо чинили на неї тиск. Наче незримо хапали її за руки і говорили: «Тепер, коли ти так багато почула, так просто не втечеш».

«Можливо я вплуталася у щось дійсно погане», подумала Хаджікано.

 

Вона мала рацію, тоді захвилювавшись. Після того, як правда про знущання вийшла назовні, Фунакоші і Айда почали куди відвертіше говорити про те, що ненавиділи, що їх вганяло у відчай, ніж раніше. Це завжди було щось на кшталт «я хочу скоро померти» чи «я хочу вбити того-і-того». Їхні тіла навіть не зазнали ніяких змін, а вони все одно стали повністю іншими людьми. Вони були вже не тими Фунакоші і Айдою, які подобалися Хаджікано. Її просто засмучувало те, що дівчата, які нещодавно дотепно жартували, в присутності яких їй ставало легше на душі, настільки змінилися.

Хаджікано вже не могла приєднуватися до їхніх дискусій, але і віддалитися теж не було варіантом. Її більше за все лякало не бути частиною групи. «Якщо я їх залишу, то відразу ж втрачу людей, до яких можу звернутися зі своїми проблемами». Хаджікано змушувала себе з ними розмовляти; якщо вони говорили, що хочуть померти, вона підтакувала, а якщо казали, що хочуть когось вбити, то вона і тут погоджувалася. Хаджікано була Хаджікано, але цим вона вирощувала божевілля, до якого ті двоє прямували.

Фунакоші і Айда продовжували висловлюватися все більш ненависно. Коли це перетнуло певну межу, вони перейшли від слів до дій.

Одного дня вони двоє стали спокійними, наче раптом прийшли до тями. Вони багато розмовляли, багато їли і сміялися. Хаджікано була щаслива, адже схоже ті знову були такими, як і місяці тому. Можливо через те, що над ними припинили знущатися в школі. «Тепер ми знову можемо бути близькими, як і раніше». І тільки Хаджікано так подумала, як Фунакоші зненацька сказала:

— Ми влаштували пожежу.

Хаджікано була ошелешена настільки, що не могла вимовити і слова. А ці двоє весело продовжили. Як минулої ночі вони пішли до будинку однокласниці, яка заправляла знущаннями, розлили навколо керосин і підпалили його. І як та не прийшла сьогодні до школи. На шляху додому вони пішли подивитися на будинок, який виявився повністю згорілим, а в кімнаті дівчини нікого не було.

— Що з нею сталося? — тремтячи, спитала Хаджікано.

— Вона не померла. На щастя чи жаль, — відповіла Фунакоші. — Але вона певно якийсь час не буде ходити до школи.

— Сьогодні в школі було так мирно, — сердечно мовила Айда. — Я ніколи і не здогадувалася, що все налагодиться, коли та щезне.

«Я вже більше не можу це підтримувати», подумала Хаджікано. Зберігаючи рішучість, вона почала закликати їх здатися. Адже якщо поліція стане опитувати їхніх однокласників, то швидко дізнаються про їхню неприязнь стосовно дівчини.

— Ви не можете недооцінювати майстерність розслідування сучасної поліції. Вони можуть навіть вже завтра вранці постукати у ваші двері. Хіба не буде розумніше самим здатися до того, як це станеться?

— Все добре, нас ніколи не викриють, — безпідставно заявила Фунакоші — явно ще і для того, щоб запевнити саму себе. — Допоки ми троє мовчатимемо.

— Я думала, що ти будеш святкувати з нами, Юі, — розчаровано протягнула Айда. — Але ти просто зруйнувала настрій.

— Гей, Юі, я довіряю тобі. Але навіть і так, дозволь мені дещо тобі сказати.

Фунакоші нахилилася і прошепотіла Хаджікано на вухо:

— Якщо ти нас зрадиш, то ми спалимо твій дім теж.

У цю мить Хаджікано нарешті усвідомила, що шляху назад немає. Вона вже не могла втекти від цієї ненависті, що її сковувала, в яку вона була втягнута. Не мала потрібного рішення. Тільки неприйнятне, і навіть ще більш неприйнятне.

Коли наступного дня Хаджікано прочитала газету, то ледве не впала на місці. Її обличчя зблідло вмить.

Як і сказали ті двоє, вони підпалили дім, але дівчина, яка заправляла знущаннями, вижила, відбувшись незначними ранами.

Однак її брат, що був немовлям, загинув.

Хаджікано відірвала сторінку зі статтею, запхала в сумку і пішла зустрітися з Фунакоші та Айдою. А ті, звісно, вже продивилися кожен міліметр газети, тому також знали, що вбили брата їхньої цілі, замість самої неї.

— Це все провина тієї дівчини, — повторювали вони, захищаючись, але їхні очі нічого не виражали, наче вони навіть самих себе не могли обдурити.

Поступово вони обидві зійшли з розуму. Вони щоденно боялися отримати дзвінок від поліції, завжди невпинно озиралися навкруги, опускали голови і хутко йшли геть, коли бачили поліцію, і здивовано здригалися, коли чули сирени поліцейських машин чи швидкої. Схоже, що вони не багато спали, тому що мали темні мішки під очима; а не в змозі нормально їсти, ставали все худішими кожного дня.

Вони бачили небезпеку в кожній тіні, а найбільше боялися зради Хаджікано. Через це вони іноді кликали її зустрітися та тричі повторювали свою погрозу: «якщо ти нас зрадиш, то ми спалимо твій дім теж».

— Ти все одно плануєш нас зрадити, хіба ні? — одного дня сказала Фунакоші. — Але ти продовжувала з нами погоджуватися, знаючи, що ми і мали це на увазі, тож ти практично співучасниця. Якщо нас арештують, ми потягнемо тебе за собою.

Не в змозі витримувати самозвинувачення і страх, вони почали вірити, що самогубство, думки про котре раніше висловлювалися лише сміху ради, є дійсним способом втечі.

— Ми нічого поганого не зробили. Якщо поліція нас арештує і розкриє, то краще ми помремо, — говорили вони.

А Хаджікано само собою була включена у цю групу самовбивць.

Айда підійшла до Хаджікано.

— Якщо втечеш, у нас напоготові є записка, в якій йдеться: «Хаджікано Юі погрожувала нам, щоб ми підпалили той будинок; ми себе вбили, тому що не могли жити з нашим гріхом.»

Бігти було нікуди. «Слід було піти від них якомога раніше, як тільки я відчула, що щось не так», плакала Хаджікано. «Вони давали мені на це час. Якби я хотіла, то могла навіть зупинити їхню лють до того, як все переросло в це».

«Ні, не тільки це — можливо саме з цим наміром вони мене втягнули. Вони дозволили до себе приєднатися, тому що хотіли, щоб я зупинила їхні дикі думки. А я була надто налякана втратити людей, з якими могла поділитися переживаннями. Тож я не тільки не зупинила їх, а долила масла у вогонь».

«Все прийшло до цього через слабкість мого серця».

І тоді настав той день. Дванадцятого липня, 1993 року, Хаджікано покликали до зруйнованої будівлі глибоко в горах. Відчинивши тяжкі металеві двері, вона знайшла Фунакоші та Айду сидячих у кутку кімнати, освітленої квадратом світла, що лилося з вікна.

Біля їхніх ніг стояли пляшки саке і каністри. Коли Хаджікано їх побачила, то затремтіла. Каністри безсумнівно були наповнені бензином. А алкоголь тут був напевно для того, щоб вони напилися і трохи менше відчували страх перед смертю. Ці двоє вирішили сьогодні тут померти — чи троє, включаючи її саму.

Хаджікано наполегливо намагалася змінити їхнє рішення. Що доброго з цього вийде? Ще можна оговтатися, можна почати заново, спокутувавши свої злочини. Оскільки і вона була причетна до підпалу, то вони всі можуть здатися. Впадати у відчай надто рано.

Але, звісно, вони навіть не послухали. Вони недбало вилили бензин собі на голови, наче гарячу воду — а ще додатково вилили на ті частини тіла, через які почувалися неповноцінними — і наказали Хаджікано зробити те саме. Вона відмовилася, тому Фунакоші схопила її, а Айда облила її бензином.

Хаджікано скинула з себе руки Фунакоші і спробувала втекти, але тут був лише єдиний вхід, який ті двоє загородили собою. Фунакоші підійшла із запальничкою, Айда теж наблизилася, не даючи Хаджікано відійти. Схоже насолоджуючись тим, як боязко вона відступала, ці двоє загнали Хаджікано до кутку кімнати.

Я уявив, що тоді, можливо, їхня рішучість ще не була твердою. Гадаю, Фунакоші ймовірно поклала палець на колесо лише для погрози. Що вона насправді прокрутила колесо випадково — палець зісковзнув — а у хвилюванні миті можливо забула, що покрита бензином.

А той спалахнув як маленькі феєрверки. Тіло Фунакоші за ліченні секунди охопило полум’я. Миттю потому пролунав вереск, наче рик чудовиська. Не було зрозуміло, закричала то Фунакоші чи Айда.

Поки тіло Фунакоші горіло, вона трималася руками за горло і бігала навкруги, шукаючи порятунку. Ноги Айди підкосилися, а коли Фунакоші досягла її, полум’я вмить перекинулося на тіло Айди. Цього разу заверещала точно вона.

Хаджікано рефлекторно побігла. Крик Айди позаду неї стих за секунди. Вибравшись з руїн, Хаджікано побігла настільки швидко, наскільки могла, подумавши: «Неважливо, якою спритною буду, до найближчого будинку з двадцять хвилин. Тут і громадських телефонів ж немає?» Вона почала перебирати спогади, але знала, що принаймні по дорозі сюди не бачила жодного. У всякому разі, вона хутко спустилася з гори. Не можна і хвилини марнувати. Не можна і секунди.

Коли вона нарешті знайшла телефон, минуло п’ятнадцять хвилин. Хаджікано набрала 119 тремтячими руками. Вона сказала, що побачила якийсь дивний дим, що йшов від гір, злякалася, коли почула крики, і назвала точне місцезнаходження зруйнованої будівлі, але завершила дзвінок, не відчувши полегшення. Як тільки вона поклала слухавку, то впала на місці. Над її головою продовжував дзеленчати громадський телефон — напевно пожежна частина намагалася додзвонитися.

***

Коли я відняв очі від щоденнику, то зустрівся поглядом з Хаджікано, яка сиділа на футоні та дивилася на мене. Вона слабко всміхалася і, схоже, не звинувачувала мене в тому, що я прочитав її щоденник без дозволу. Можливо вона з самого початку поклала його біля ліжка, бажаючи, щоб я прочитав.

— Розчарований, так? — Хаджікано опустила погляд. — Хаджікано Юі — ні, я залишила двох дівчат помирати, потім стерла цей спогад і спробувала втекти від ваги цього гріха. Так все здається…

— Хіба тут написано саме так? — я схилив голову в бік. — Як на мене, то це історія про нещасну дівчину, яка, на нещастя, виявилася втягнутою у злочини інших.

— Якщо все, що тут написано, правда, тоді, можливо, це реальна точка зору. Але немає ніякої гарантії, що я не спотворила факти свого минулого, щоб мені стало легше.

Хаджікано піднялася, склала футон, повернулася до мене спиною, зробивши маленьку розтяжку, а потім спитала, не озираючись:

— Ти все ще будеш залишатися зі мною і сьогодні?..

— Однозначно, — відповів я. — Я б залишився, навіть як би ти відмовилася. Знаєш, мені потрібно займатися своєю роботою доглядача.

— Так, значить залишаєшся…

Хаджікано полегшено усміхнулася.

 

У той день, від ранку до вечора, Хаджікано була розсіяною. Вона повільно реагувала на все мною сказане, а на запитання давала відповіді невпопад. Більшість часу вона мляво дивилася вдалечінь, але іноді здригалася і радісно поводилася, однак потім швидко від цього втомлювалася та знову ставала поступливою. Ці знаки вказували на небезпеку. Я уважно за нею спостерігав, щоб у неї не виникло ніяких ідей, щоб я міг хутко зреагувати, якщо вона все ж таки на щось наважиться.

Половина дня минула без якихось подій. Після вечері ми пішли до лазні та змили піт, накопичений за день. «Схоже, що сьогодні все скінчиться без нещасного випадку», я полегшено зітхнув. Але це припущення було наївним. Ситуація вже наближалася до раптової кульмінації.

Хаджікано чекала ззовні, а як тільки побачила мене, то спитала:

— Можемо піти в обхід?

Я запитав, куди ми підемо, але вона на це не відповіла, тільки сказала:

— Я хочу тобі дещо показати, — таємничо мені всміхнувшись.

Куди вона планувала мене відвести? Тобто, в цьому місті не так вже і багато місць, куди б можна було піти. Враховуючи напрямок, я передбачив, що йде вона до моря.

Я виявився правим. Хаджікано попрямувала прямо до моря і зупинилася за складом у кутку причалу. Від пориву вітру рукава її синього комбінезону замайоріли. Блідо-блакитний місяць відображався на мирній поверхні води.

Хаджікано повернулася до мене обличчям, витягла щось закутане в рушник зі своєї сумки, потім розгорнула і передала мені. Малий ніж. Декорована ручка подекуди подряпана, а лезо вкрите темними плямами. І все ж воно було таким гострим, наче його тільки-но загострили.

— Що це? — спитав я.

— Я захопила його раніше, — стисло відповіла Хаджікано. — Як думаєш, де?

— Не знаю.

— Справді?

— На мою думку, єдине місце, де б ти могла його взяти, це смітник.

— У телефонній будці, — мовила вона. — І, Нінохаро, зараз ти мене вб’єш ним.

Побачивши моє збентеження, Хаджікано посміхнулася.

— Вибач, що граю дурочку, Нінохаро. Правду кажучи, я вже знаю, що твоє життя скінчиться тридцять першого серпня, що єдиний спосіб тобі врятуватися це вбити мене.

Хаджікано розпливалася переді мною. Я настільки був розгублений, що не міг сконцентруватися.

— Чому ти… — почав я питання, а потім зненацька усвідомив. — Тобі це сказала жінка по телефону?

Вона повільно кивнула.

— Я була здивована, коли вперше отримала дзвінок. Я тинялася на самоті вночі, як раптом задзвонив громадський телефон. Мені стало цікаво, тож я відповіла, а жінка по той бік слухавки без якогось представлення сказала: «Схоже, що твої спогади не повертаються, Хаджікано Юі». Це сталося всього два дні тому. Звісно, я була так налякана, що відразу поклала слухавку, а тому більше нічого не почула.

Хаджікано підкидувала і крутила ніж у руці, оглядаючи його під різними кутами. Скоріш за все не через те, що хотіла зблизька подивитися на ніж, а тому що не хотіла дивитися мені у вічі.

«Та жінка схоже дійсно не дуже задоволена тим, як я зухвало насолоджуюся своїм часом з Хаджікано», подумав я. Вона хотіла встати у мене на шляху так сильно, що все перекрутила — до цього вона не вступала в контакт ні з ким, окрім тих, хто брав участь у парі.

— Але коли вона знову зателефонувала наступної ночі, я могла куди спокійніше її вислухати. Та жінка знала усе, що могла знати лише я, і навіть більш детально, ніж я сама. Вона навіть знала деталі того, коли Фунакоші і Айда померли, про що я не писала у своєму щоденнику. Я запитала в неї, чому вона все це знає, проте вона просто розсміялася. Я подумала, що мені все це чується. Я вже втратила пам’ять, тож таке порушення не було б надто дивним.

Хаджікано приклала вказівний палець до голови і самотньо всміхнулася.

— Але після того, як дзвінок завершився, ця подія почала здаватися якимось відкриттям. Не так важливо, чи була та жінка справжньою людиною, чи просто вигаданою, створеною моєю підсвідомістю. Я почала думати, що вона намагалася мені розповісти дещо важливе, що це повідомлення було надзвичайно значимим для мене. Будь-то моя уява чи реальність.

Декілька секунд вона мовчала, наче підтверджуючи значущість своїх слів. А потім продовжила.

— А зовсім нещодавно, коли я вийшла з ванни і чекала на тебе, по той бік вулиці задзвонив телефон. «Кажучи правду, Нінохарі Юї, з яким ви зараз живете під одним дахом, залишилося жити лічені дні». «Він може залишатися поруч з вами лише до тридцять першого серпня тільки тому, що в той день він помре». «І причина цьому полягає ні в кому іншому, як у вас, Хаджікано». Дивно, але я навіть не здивувалася… Я змогла прийняти цю ірраціональну заяву. «А-а-а, звісно», подумала я. «Значить те, що Чіґуса і Йосуке пішли, теж не є випадковістю». Я не знала причини, але можливо людям, які покладалися на мене, судилося бути нещасливими.

Хаджікано відняла погляд від ножа, зазирнувши в моє лице, а потім хутко знову схилила голову.

— Після довгого мовчання, наче очікуючи, коли я впаду у відчай, жінка продовжила. «Це не значить, що не існує способу врятувати Нінохару. Будь ласка, подивіться під книгу у будці». Я так і зробила, а на поличці, де лежала книга, знаходився і цей ніж. Як тільки я взяла його, жінка сказала: «Змусь Нінохару проштрикнути тебе цим ножем. Це єдиний спосіб врятувати йому життя». А тоді вона поклала слухавку.

Коли Хаджікано закінчила, то підійшла до мене і простягнула ніж.

— Не думаю, що хтось запідозрить тебе, якщо зробиш це зараз, — сказала вона. — Усі в моїй родині знають, що я пробувала покінчити життя самогубством, а моя сестра і бабуся підтвердять, що ти піклувався про мене. Усі повинні повірити, що я втекла, поки ти приймав ванну.

Вона взяла мою руку, поклала в неї ніж, а потім накрила його моїми пальцями.

— Все добре, тобі не потрібно спостерігати за моєю смертю до самого кінця. Просто встроми його мені в груди і скинь мене у море, Нінохаро. Не думай, що вбиваєш мене, аби врятувати себе. Будь ласка, думай, що так ти рятуєш мене. Якщо я продовжу жити, то, впевнена, знову повторю ту ж саму помилку… Тож покінчи з моїм життям власною рукою, перш ніж це станеться.

Хаджікано злегка вклонилася, на мить усміхаючись.

Я підняв ніж, котрий вона вклала в мою руку, і вп’явся поглядом у детальний дизайн, який нагадав мені бризки хвиль.

Викинути ніж у море буде просто. Але кінець кінцем це лише стане тимчасовою відстрочкою. Схоже, що просто відмовившись від її вимог, я так її не переконаю.

Тримаючи ніж, я підступив до Хаджікано. Вона на мить здригнулася, а потім закрила очі, наче готова до будь-чого.

Я підніс ніж до її грудей, просунув вздовж коміра, щоб наставити лезо прямо на серце. Мені здалося, що я наче міг відчути його биття через ніж. Хаджікано проковтнула. Після тривалої паузи, я повільно здвинув ніж на груди. Її обличчя скривилося від різкого болю.

Коли я прибрав ніж, там з’явився легкий поріз довжиною в три сантиметра. Кров негайно ж проступила, фарбуючи тканину її комбінезону. Я пройшовся пальцем вздовж рани, щоб витерти кров. Тіло Хаджікано напружилося від болю, що виникла від доторку до рани.

Я покрив праву сторону свого обличчя витертою кров’ю.

Це наче чудовий талісман на удачу.

— Що ти робиш? — спитала Хаджікано зі широко розплющеними очима.

— В «Русалоньці» Андерсена, — почав я, — якби тепла кров із грудей принца впала їй на ноги, то через це б вони перетворилися знову на хвіст русалки. Але в моєму випадку, гадаю, цієї кількості крові достатньо.

Хаджікано схилила голову в бік.

— Я не розумію, що ти говориш, Нінохаро.

— Вірно. Тобі і не потрібно. Це просто як талісман на удачу.

Сильно замахнувшись, я жбурнув ніж у відкрите море. Невдовзі я почув віддалений плеск.

— А тепер ходімо додому, треба попіклуватися про рану.

Хаджікано пусто витріщилася туди, куди впав ніж, а потім злегка зітхнула.

— Це нічого не дасть… — пробурмотіла вона.

— Подивимося. Ми ще цього не знаємо.

— Знаєш, я впевнена, що доведу справу до кінця, як тільки мій наглядач щезне.

— Ні. Я цього не дозволю.

— Тобі і не треба. Тому що до того часу ти вже будеш мертвий.

Хаджікано так стрімко підійшла, наче раптом врізалася в мене. Від її волосся йшов солодкавий запах. Її тіло вкрилося холодним потом.

Вона плакала, стишивши голос. Моя сорочка спереду намокла від її сліз. Поки вона плакала, я продовжував гладити її по спині.

— Навіть якщо збрешеш, можеш мені дещо пообіцяти? — прошепотів я їй на вухо. — Навіть якщо я піду, продовжуй жити.

— Я не можу.

— Не потрібно на повному серйозі клястися. Мені достатньо і брехні.

— Тоді я і збрешу, але обіцяю…

Хаджікано віднялася від моїх грудей, подивившись угору, і простягнула мізинчик правої руки.

І ми лише на словах поклялися.

 

Йдучи назад, ми багато разів чули, як дзеленчить громадський телефон. Як тільки один переставав дзвонити, в іншому місці починав розриватися другий. Іноді ми чули дзвінок у тих місцях, в яких, здавалося, телефонів бути не могло. Кожного такого разу Хаджікано міцніше стискала мою долоню.

— Гей, Нінохаро.

— Що?

— Якщо зміниш думку, вбий мене будь-якої миті.

— Добре. Якщо зміню думку.

— Я не проти бути вбитою тобою.

— Я розумію.

— Справді?

— Так, розумію.

— Я була б щаслива, як би наприкінці ти мене поцілував.

— Добре. Якщо кінець настане.

— Чудово. Не можу дочекатися.

Ми невинно прямували додому під зловісне дзеленчання телефонів, що луною віддавалося вночі.