Пісня Русалоньки.

Ввечері двадцять сьомого серпня ми з Хаджікано попрямували до місця, де проводився літній фестиваль Мінаґіси. Вона вдягнула юкату, яку надівала лише раз три роки тому, а я дешевий джінбей¹, котрий купив неподалік. Ми йшли тьмяними сільськими дорогами вниз, наші сабо² відлунювали у гомоні хіґураші. Завдяки глибокій блакиті юкати біла шкіра Хаджікано виділялася більше, ніж будь-коли.

Чим ближче ми підходили до фестивалю, тим дужче чули, як барабани тайко³ стрясали землю, як звучали флейти і шьо⁴, з гучномовців лунали направляючі в потрібні місця голоси, і як гомонів натовп. Біля місцевої початкової школи, котру призначили для паркування, вишикивувався довгий ряд з машин, а прямо попереду ми побачили громадську площу.

Як тільки ми на неї ступили, у повітря злетів невеликий феєрверк, що оголосив про початок фестивалю. Всі навкруги вмить завмерли і подивилися у небо, споглядаючи білий дим, котрий зостався по спалаху. І після цього місцевість наповнилася оплесками.

В центрі площі знаходився поміст, зі стовпа радіально розходилися мотузки, з яких звисали ліхтарі. Вздовж довгих сторін площі стояли впритул одне до одного стенди, одна з коротких сторін служила входом, а на іншій була встановлена гігантська сцена. Перед нею вже сиділо декілька десятків чи сотень людей, а на самій сцені керівник фестивалю оголошував вітальну промову.

Я відкрив програмку, яку мені дали на вході, і пройшовся поглядом по запланованому на сьогодні. Як і очікувалося, читання «Русалки Аґохами» і співання «Пісні Русалоньки» досі в списку. Певно вони знайшли заміну. Я подумав, що це нормально. В кутку програмки була розміщена світлина цьогорічної Міс Мінаґіси. Вона, безумовно, була гарною жінкою, але виглядала надто жвавою як на роль русалки — звісно, можливо я так подумав тільки тому, що знав — ця роль призначалася Чіґусі.

Ми купили усуякі⁵ і якісобу в стендах та пішли до сцени. Там ми побачили вступний виступ дітей, гурт духових інструментів зі середньої школи, як волонтери танцювали буйо і міньо, як професіонал виконував трюки з обертаннями. Година пролетіла вмить. Коли почалася лотерея, ми покинули свої місця, протиснулися крізь натовп, присіли на клумбу біля стоянки і спостерігали за гомоном фестивалю здалеку.

Коли невдовзі Міс Мінаґіса повинна була почати читання, я відчув щось холодне на тильній стороні долоні. Спочатку я подумав, що мені здалося, але побачивши, як Хаджікано дивиться в небо, зрозумів, що не єдиний це відчув. Не минуло й хвилини, як почало дощити. Не сильно, але достатньо, щоб змокнути, якщо не звертати на це уваги. Всі знайшли укриття в палатках чи в громадському центрі, або побігли на стоянку; люди вмить кинулися з площі. Голос з гучномовця негайно оголосив, що сценічні шоу скасовано.

Ми з Хаджікано сховалися від дощу під навісом громадського центру. Через рідкі краплі сяйво ліхтарів і стендів розмилося, забарвлюючи площу в темно-червоний. Дівчата бігли геть, тримаючи над головами килими, літні люди жалісно йшли під парасольками, дітлахи стрибали навкруги, не турбуючись про дощ, торговці спішно збирали свої стенди — поки я розсіяно за цим спостерігав, раптом почув голос.

Пісня Русалоньки.

Я чув її не зі сцени, а поруч із собою.

Я зазирнув Хаджікано у вічі. Вона сором’язливо усміхнулася і перестала співати.

— Не схоже, що дощ скоро скінчиться, — мовила вона, щоб приховати ніяковість.

— Все добре, продовжуй, — сказав я.

Вона кивнула, так і зробивши.

Її голос розтанув у повітрі, повному дощу.

Це втретє, коли я чув, як вона співає «Пісню Русалоньки».

Другий раз був місяць тому на даху готелю.

А перший шість років тому в покинутому святилищі на горі.

***

Тоді я досі звав Хаджікано «президенткою класу».

Літо 1988 року з одного боку було моїм найгіршим літом, а з іншого — найкращим. Як я одного разу згадував раніше, тим літом я став жертвою вегетативної атаксії, мене морозило так сильно, що приходилося залишатися під ковдрою посеред дня в липні. З кожним днем ставало все гірше, що, зрештою, почало заважати мені вести нормальне життя. Поїздка до університетської лікарні зайняла три години, навіть якщо їхати автобусами і потягами, де мене оглянули і поставили діагноз «результат стресу» (що і так було очевидним). Лікар сказав, що мені потрібні періодичні відвідування лікарні та тривале лікування. І ось так передчасно розпочалися мої літні канікули.

Се літо не було схоже на жодне, яке я знав. Була така велика різниця між тим, що я бачив і що відчував, все здавалося якимось менш реальним. Хоч я і отримав довгі канікули, та все одно не мав ніякого бажання виходити на вулицю і грати — якщо вдаватися в подробиці, то я навіть не міг зосередитися на читанні. Мені здається, що більшу частину часу я витратив на повторний перегляд відеозапису. Про що було те відео я забув. Тільки пам’ятаю, що це був якийсь старий іноземний фільм.

З тих пір, як я перестав приходити до школи, минув рівно тиждень. Я тоді, як зазвичай, дивився телевізор у своїй кімнаті, коли раптом почув стукіт у двері. Постукали дивно: не сильно, не слабко, низько, наче відбиваючи майже послідовний ритм. Я ніколи раніше не чув настільки ввічливого стуку. Я відразу зрозумів, що це була не моя мати.

— Хто там? — спитав я. Двері повільно відчинилися, у них з’явилася дівчинка в милій білій сукні. Вона зачинила двері без зайвого звуку, а потім повернулася до мене і схилила на мить голову.

— Президентко класу? — я сів, забуваючи про озноб. — Чому ти тут?

— Щоб тебе відвідати, — Хаджікано усміхнулася мені, поставила свій рюкзак і присіла біля футону. — А ще щоб принести тобі завдання, які ти пропустив.

Я хутко огледів стан своєї кімнати. Я позбувся звички її прибирати, оскільки за останні місяці ніхто з моїх друзів сюди не приходив, тож тут царив безлад. «Як би я тільки знав, що вона прийде, то прибрався б тут», почав я нарікати. Подивившись на себе, я тільки похмурнішав. Хаджікано виглядала як з голочки, вона могла прямо зараз іти на церемонію закінчення школи, проте я виглядав жалюгідно у не по фігурі куртці поверх зім’ятої піжами.

Я пірнув назад під ковдри, щоб втекти від її погляду.

— Тебе вчитель попросив?

— Ні, я сама запропонувала. Тому що мені було цікаво, як ти поживаєш, Йосуке.

Вона витягла з рюкзака чистенький файл, акуратно вийняла з нього складені аркуші формату B3, перевірила, що на них надруковано, і поклала їх на стіл. Потім знову присіла поруч зі мною і подивилася на мене, наче кажучи «а тепер». «Зараз почне задавати питання», подумав я. Чому не приходиш до школи? Чому закутаний в ковдри, хоча надворі літо? Що це за хвороба така? Чому ти нею захворів?

Але всупереч моїм очікуванням Хаджікано не спитала нічого. Вона витягла зошит, на якому було написане її ім’я та клас, відкрила його так, щоб я міг бачити, і почала розповідати відносно важливу інформацію з уроків минулого тижня.

«Який в цьому сенс», гадав я, але покірно її слухав. За кілька хвилин я вже був сильно поглинений тим, про що вона говорила. Жива людина розповідала мені нову інформацію. Саме такого стимулу я і потребував найбільше після того, як проводив цілі дні в кімнаті.

Коли Хаджікано закінчила, то сховала зошит в своєму рюкзаку, сказала:

— Я прийду знову, — і вийшла.

Як тільки вона пішла, у кімнату без стуку зайшла мама.

— Хіба це не мило, що вона тебе навістила. Тобі слід цінувати таких друзів, — задоволено мовила вона.

— Вона не друг, — я зітхнув. — Вона президентка класу, тож з усіма поводиться мило.

Я не казав це лише для того, щоб приховати ніяковість, як часто робили хлопці мого віку. Просто з огляду на наші тодішні з Хаджікано взаємини нас не можна було назвати «друзями». Коли ми перейшли до четвертого класу, її місце опинилося ближче до мого, тож ми стали більше розмовляти, але на цьому все; усе обмежувалося класною кімнатою, тому коли ми знову змінили місця на початку червня, так багато вже не розмовляли.

Я чесно був щасливим, що Хаджікано приходила відвідувати мене, поки я хворів, та глибоко вдячним за її перекази уроків, які я пропустив, але думка, що вона імовірно робила це зі співчуття, вводила мене у відчай. Ну бо справді: вона була «президенткою класу», яка «була милою» до «бідолашного однокласника». Звісно, що вона бачила в мені лише слабака, якого хотілося пожаліти.

Наступного дня, і після нього, Хаджікано стукала в двері десь в однаковий час. А потім ретельно зачитувала інформацію з уроків, які проводилися того дня. Я думав, що її добре бажання це робити можна значною мірою інтерпретувати як виконання обов’язків президентки класу. Проте вона все продовжувала часто навідуватися до моєї кімнати, щоб зробити для мене все, що в її силах, і тому якась частина мене не могла не зачаруватися цим. Гадаю, як би не моя віра в те, що її доброта йшла лише від співчуття, то я б точно повністю піддався її чарам за лічені дні.

У той час я вже мав яке-не-яке уявлення про кохання, котре легко можна було назвати дивним, враховуючи, що я був четвертокласником. Як би все сталося місяцем чи двома раніше, то мені імовіно перехопило б дух, але я не був би в змозі цього зрозуміти. Однак почавши вважати свою родиму пляму жахливою, я став надзвичайно інтроспективним⁶. Коли мав час, то подумки проходився по всьому, що до того приймав як само собою зрозуміле, вивчав все заново, надавав цьому відповідні назви і засовував туди, де воно і перебувало. Кохання якраз і було одним з того, що я знайшов під час цієї переоцінки.

Кожного разу, як Хаджікано закінчувала зачитувати сьогоднішні уроки і йшла, я почувався жахливо жалюгідним. Великою проблемою було те, що вона, на що і розраховувала, дуже сильно мене заспокоїла. Хоч вона і поводилася зі мною мило зі співчуття, моє серце на законних підставах тремтіло від її усмішки і найдрібніших дій, і я не міг не почуватися нещасним через це. Бажаючи, щоб вона думала, що я можу все швидко розуміти, я таємно готувався по підручнику, а ще схвильовано прибирав кімнату десь у той час, коли закінчувалися уроки в школі — і мені було так соромно за ці свої дії. Я вирішив грати дурника поруч з Хаджікано, щоб принаймні якось цьому протистояти. Щоб не почуватися надто самотнім, коли вона кінець кінцем перестане приходити.

«Будь ласка, не змушуй мене дивно мріяти», думав я. «Все одно мені це не світить, тому не змушуй. Припини грати з людьми під приводом сумлінності». Але Хаджікано не знала про ці думки, тож невинно тримала мою руку і усміхалася, кажучи «твої руки приємні і холодні, Йосуке», а потім лягала поруч зі мною, щоб детально пояснити діаграми, нарисовані в її зошиті. А мене знобило все куди сильніше.

 

Тринадцятого липня відбувалося загальношкільне прибирання всього корпусу. Я весь день чув, як надворі галасували діти. Не схоже, що сьогодні будуть якісь уроки, тож я подумав, що Хаджікано не прийде вчити мене чомусь. Але о четвертій вечора я почав метушитися, а тоді, як і зазвичай, пролунав спочатку дзвінок, а потім і стукіт у мої двері.

Того дня Хаджікано була вдягнута в кроєний верх з білої тканини і ніжну світло-зелену спідницю. На прибирання потрібно було приходити в спортивному одязі, тож я подумав, що вона напевно сходила додому перевдягнутися у щось чисте.

— Що таке? — спитав я. — Сьогодні ж не було ніяких уроків, хіба ні?

— Ні. Але я прийшла, — жартівливо усміхнулася Хаджікано.

— Для чого?

— Просто прийшла провідати.

Хаджікано, як і зазвичай, присіла біля мого ліжка, усміхаючись і нічого конкретно не роблячи. Я не зміг цього витримати, тому перевернувся в ліжку на інший бік.

— Знаєш, що тобі не потрібно приходити і в такий день?

— Гадаю, це стало звичкою. А ще я переживаю за тебе, Йосуке.

Вірю, що був дуже щасливий почути ці слова. І тому я покарав себе за свій захват, видавши дещо колюче.

Я повернувся назад і сказав Хаджікано:

— Брехуха. Тобі просто подобається, що ти так мило поводишся зі мною.

Я думав, що вона почне прямо це заперечувати.

Я думав, що вона навіть не зверне на це уваги.

Думав, що вона просто засміється і скаже: «Йосуке, ти дурник».

Але Хаджікано не сказала нічого.

Вона міцно стиснула вуста і вп’ялася поглядом в мої очі. Маючи такий вираз обличчя, наче в неї повільно вганяли голку.

Через декілька секунд Хаджікано прийшла до тями, кліпнула, а потім спробувала усміхнутися. Але вийшло в неї ніяково.

Вона з незрозумілим виразом обличчям пробурмотіла:

— Це було дійсно боляче…

А потім повільно піднялася, відвернулася від мене і вийшла з кімнати, не попрощавшись.

Спочатку я майже не відчував ніякої провини. Навіть почувався гордим, що зачепив Хаджікано за живе і змусив її втекти. Але з часом туман у грудях став густішим. Він поступово накрив усю кімнату, мучачи моє серце і зсередини, і ззовні.

Можливо я скоїв жахливу помилку?

Якщо Хаджікано і справді використовувала мене заради власного задоволення, тоді вона, неважливо, що б я сказав, могла спокійно це проігнорувати чи спростувати. Лицеміри зазвичай знаходять спосіб помститися, коли їхню добру волю ставлять під сумнів. Вони добре знають, як свято поводитися і продовжувати приховувати свої справжні наміри. Ось як все відбувається. Особливо якщо лицемір розумний.

Але Хаджікано, схоже, стало боляче від того, що я її в цьому звинуватив.

Чи було це доказом того, що вона бачила мене, як рівного?

Вона почувалася зрадженою, тому що виказувала співчуття не як лицемірка, а від чистого серця?

Якщо справа в цьому, значить я жахливо повівся з Хаджікано, яка стільки всього для мене зробила.

Я весь вечір переймався цим, лежачи на футоні.

Мені потрібно перед нею вибачитися…

Наступного ранку моє серце в цьому остаточно переконалося.

Я відчував, що не зможу добре донести свої почуття по телефону. Коли пролунав дзвоник на обід, я стягнув зі столу дафлкот⁷ і вдягнув його поверх товстого светра. Все тіло пахло засобом від комах. В кармані пальто завалялися серветки і цукерка з минулої зими.

Минуло багато часу з тих пір, як я самостійно виходив на вулицю. А якщо не брати до уваги «самостійно», то бував я назовні тиждень тому. Поки я так довго знаходився в темній кімнаті, блакить неба і зелень дерев, яскравість сонця і запах трави, дзижчання цикад і спів пташок — все це стало здаватися мені більш насиченим і гучним, ніж я пам’ятав. «Невже світ завжди був таким стимулюючим місцем?» подумав я розгублено. Я закутався в пальто, наче захищаючись, натягнув низько капюшон і встав на доріжку, що вела до школи.

Я навмисно вийшов з будинку у дивний час, щоб уникнути бути поміченим, наскільки це можливо. Я вчинив вірно; на дорозі до школи не було жодного школяра, окрім мене. Я молився мати змогу дійти до школи, нікого не побачивши.

Я пройшов повз численну кількість дорослих, котрі з сумнівом проводжали мене поглядами, але на щастя я дістався школи, не зустрівши нікого свого віку. Я подивився на годинникову вежу; зараз якраз час обіду.

Після того, як мене досить довго тут не було, школа почала здаватися трохи більш офіційною, ніж зазвичай. Я схилив голову і хутко попрямував до своєї класної кімнати. Там я зазирнув у відкриті двері, проте Хаджікано всередині не побачив. Тому неохоче увійшов у кімнату і запитав деяких дівчат, які теревенили в кутку, де та знаходилася. Підозріло оглядаючи моє вбрання, вони все ж сказали, що Хаджікано сьогодні не було, тому що вона не дуже добре себе почувала.

Розчарований, я вийшов із класної кімнати. І лише тоді нарешті помітив наявність декілька десятків фотографій, вивішених на дошці оголошень у холі. До цього я схиляв голову, тож зовсім їх не побачив.

На першому фото, на яке я подивився, була зображена Хаджікано. Це була неймовірно добре знята фотографія, тому я зупинився і якийсь час на неї витріщався.

Схоже, що вони були зняті на перегонах, класній події, що відбувалася у травні. Кожна була пронумерована, тож можна було написати номер фотографії, яку хотілося, на конверті, щоб її придбати. Якщо припустити, то це імовірно зроблено для батьків, які приходили на вчительські збори.

Я пошукав фотографії з Хаджікано, продивившись їх по порядку. Фотограф імовірно намагався зняти якомога більше учнів, не виділяючи когось конкретного, але Хаджікано явно з’являлася на них куди частіше за інших. Зрештою, фотографи несвідомо ставили в кадр те, що створить гарну картину. Я завжди про це думав, коли дивився телевізор. Наприклад, коли рекламують школу, то фотографії показують в пріоритетній ієрархії: починається все передусім «з миловидної дитинки», потім показують «файненьку дівчинку», а тоді «серйозне дитя, яке збирається відповісти на питання». А те, що викличе у глядачів дискомфорт, розумно прибирається з кадру.

Поки я продовжував видивлятися, чи були там фото, які показували Хаджікано крупним планом, то ненавмисно знайшов фотографію самого себе. Це було надто неочікувано. Я був не готовий, взагалі не очікував побачити жодної подібної.

Думаючи про це зараз, то те фото було дивом, яке випадково зняли. Не в тому сенсі, що воно вийшло добрим, звісно. Маю на увазі, що то було дивним чином жахливе фото. Наче відразливе морське чудовисько, котре живе у глибинах.

Неважливо, якими гарними є люди, іноді і такі фотографії виходять. Особливо коли знімають обличчя під час швидкого руху; жодна красива людина не є ідеально красивою в усіх можливих миттях. Іноді ви отримуєте фото, на яких виглядаєте на десять чи двадцять років старше, або наче важите на дев’ять чи вісімнадцять кілограмів більше. А щодо мене, то моя родима пляма, котра є руйнівною рисою, посприяла тому, що це фото вийшло найгіршим з усіх можливих. Зазвичай фотограф б усунув подібну фотографію, але може вона потрапила сюди помилково.

Молоді дівчата можуть безглуздо будувати образ самих себе, спираючись на дивовижно вдало зроблене фото. Я ж зненацька почав сприймати себе по-іншому завдяки цій дивовижно жахливій фотографії.

А-а-а, то ось як моє лице виглядає для інших.

Я подивився на фото Хаджікано, потім на своє. І запитав себе: «думаєш ви двоє підходите одне одному? Думаєш ти можеш на рівних розмовляти з нею? Думаєш маєш право її кохати? Відповідь на все це одна: ні».

Ноги затремтіли, наче піді мною раптом розверзлася земля. Рівновагу втримати вдалося, але мене кинуло в такий сильний озноб, який я до цього ще не відчував. Я весь тремтів, ледве міг нормально дихати.

Відчуваючи збентеженість, я щодуху побіг додому, калачиком скрутився на футоні і чекав, поки перестану тремтіти. Моє серце гупало так, наче от-от проб’є груди; схоже, що я народився настільки слабким, наскільки взагалі можливо. Згодом тіло нарешті перестало тремтіти, я виліз із ліжка, сходив у темну кухню за водою і повернувся до футона.

«Скільки ще я так буду жити?» подумав я, зарившись лицем у подушку. Навіть якщо цей озноб пройде, то основна проблема моєї родимої плями нікуди не зникне. Не зміниться і те, що мені доведеться ховатися від поглядів людей.

«Будь ласка, хто-небудь, приберіть цю родиму пляму», молився я. Але я не знав, кому молився. Якщо комусь вдасться виконати моє бажання, то мені все одно, хто це: бог, відьма, русалка — неважливо.

І тоді я згадав про покинуте святилище.

Це були просто пусті плітки, які я обговорював колись з одним своїм однокласником. Невеличке покинуте святилище наверху маленької гори в околицях міста. Якщо піти туди вночі і загадати бажання опівночі, тоді з’явиться бог святилища і виконає його — безглузда чутка. Схоже, що вона невідомо звідки прийшла, але те саме стверджували навіть учні з інших шкіл. Та і декілька молодих учителів чули про це, коли були дітьми. Тож чутка про покинуте святилище завжди цікавила дітей Мінаґіси як безглузда, але неповністю-заперечна-таємниця.

Тим не менш, щоб четвертокласник щиро повірив у фентезійну історію про бога покинутого святилища, що виконує бажання… це складно уявити. Але через те, що я провів тривалий час у кімнаті, мій зір затьмарився, голова затуманилася через хворобу, а будучи щойно збитим у глибини відчаю, я був готовий хапатися за кожну соломинку. Тому ті плітки стали для мене відкриттям.

Якийсь час я розмірковував про цю чутку, лежачи на футоні. Десь через годину я сів, поклав гаманець у карман пальто і вийшов з дому. На годиннику була четверта вечора.

 

Щоб дістатися святилища, мені потрібно було скористатися автобусом. На щастя, я знав на яку зупинку треба йти. Я запам’ятав, поки ми з мамою їздили на автобусі до лікарні у місті, проїжджаючи якраз ту гору, на якій знаходилося святилище.

Минуло двадцять хвилин з тих пір, як я прийшов на зупинку, і автобус нарешті під’їхав. В ньому сиділа лише стара пара. Коли вони зійшли двома зупинками пізніше, я залишився єдиним пасажиром.

Очікуючи, поки автобус під’їде до потрібного мені місця, я присів на край дальнього сидіння, дивлячись на одноманітні поля, що пролітали повз. Схоже, що дорога була в поганому стані, тому що автобус часто неприємно підстрибував. Водій настільки тихо щось бурмотів, що я зовсім його не чув. Здавалося, що минуло вже дві і навіть три години, хоча з моменту моєї посадки не пройшло і тридцяти хвилин. Іноді, коли бачив незнайомі будинки, я починав хвилюватися, що сів не на той автобус. Але коли помітив гору із святилищем, то полегшено натиснув на кнопку висадки.

Коли я поклав квиток і плату за проїзд у ящик, водій сумнівно на мене подивився.

— Ти один, хлопче?

Я постарався недбало відповісти.

— Так. Насправді моя бабуся повинна була прийти сюди, щоб забрати мене… — я глянув на зупинку і навмисно зітхнув. — Схоже, що її досі немає. Можливо забула?

— З тобою все буде добре? — стурбовано спитав водій, який виглядав десь на п’ятдесят років.

— Все добре. Дім бабусі недалеко.

Водій розуміюче кивнув.

— Добре. Бережи себе.

Коли автобус поїхав, я натягнув капюшон пальта на очі і почав іти до святилища. Невдовзі я наткнувся на знак, що сповіщав про вхід до гори. Згідно з ним її висота становила всього триста метрів.

Я почав іти наверх. Асфальтована дорога швидко скінчилася, змінившись на викладену з гравію і настільки вузьку, що по ній ледве могла пройти одна людина. Гілля дерев, котрі росли обабіч доріжки, стирчало у всі сторони, ускладнюючи просування, а деякі повалені дерева перегороджували саму доріжку. На них росла пліснява і незнайомі червоно-зелені гриби, тож, перелізаючи, я намагався бути обережним, щоб до них не доторкнутися.

Коли я пройшов половину шляху, то зненацька задощило. Листя дерев слугувало парасольками, тож незважаючи на його гучність, на мене впало не так багато крапель. Але невдовзі дощ посилився, тому на мене почало падати більше — ще й вилилася зверху та вода, котру раніше утримувало листя.

Зайшовши так далеко, я неохоче хотів визнавати, що краще зараз повернути назад, тому побіг далі наверх. Однак доріжка виявилася куди набагато довшою, ніж я очікував. Тоді я помилково вважав, що шляхи в горах ведуть прямо від низини до вершини. До того часу, як я дістався торій біля входу до святилища, мій вовняний дафлкот був удвічі важчим від води, котрою він встиг просякнути.

Я відчинив погано вставлені двері обома руками і прослизнув до головної будівлі святилища. Як тільки я присів на підлогу і розслабився, мене негайно пробив озноб. Я стягнув з себе намокле пальто, притулився до стіни і підібгав коліна до грудей, тремтячи. Неможливо у такому стані чекати на дванадцяту. Але спуститися зараз з гори і очікувати на зупинці наступного автобусу можна було прирівняти до самогубства.

Звуки змішалися, я чув не тільки, як барабанять краплі по даху, але як капає то тут, то там всередині будівлі. Схоже, що протікав дах. Вода, капаючи зі стелі, поступово заливала підлогу, забирала тепло мого тіла. Через холодну підлогу і власну безпорадність я лише сильніше затремтів. Зуби клацали, кінцівки оніміли, я почувався так, наче замерзну до смерті, хоча надворі стояв липень.

«Не потрібно було сюди приходити», пошкодував я. Але вже було запізно. Я нікому не сказав, куди збираюся. Ніхто не прийде на допомогу. Водій автобусу імовірно думав, що я зараз вдома у бабусі сиджу за приємною дружньою вечерею. Якби це було правдою, було б чудово.

 

Минуло напевно десь три чи чотири години. Я зрозумів, що звук дощу став тихішим. Я чув, як падають краплі з одного листочка на інший ніби відлуння, але можливо сам дощ вже вщухнув. Всередині було темним-темно, настільки, що я не міг бачити власних рук.

Витривалість була на дні. Я почувався так, наче не був здатен зробити і кроку. Я був таким слабким, що ледве міг пригадати, ким був чи навіщо сюди прийшов. Відчував лише озноб і як тремтить власне тіло.

Я почув стукіт у двері. Він був знайомим, але я не міг усвідомити коли і де його чув. Трохи згодом відчинилися розсувні двері, і мене засліпило світло. Я ледве не перелякався, але коли побачив, що це заходить хтось із ліхтариком, то обм’як від полегшення.

— То ти був тут.

Голос належав дівчинці. І він теж звучав знайомо. Я підняв погляд, намагаючись її розгледіти, проте ліхтарик, яким вона на мене світила, був настільки яскравим, що я не міг тримати свої очі відкритими.

Вона закрила парасольку і струснула з неї воду, а потім підійшла до мене, нахилилася і направила ліхтарик на підлогу. І тоді я нарешті зміг побачити лице людини, яка за мною прийшла.

— Йосуке, — мовила Хаджікано. — Це я.

Я потер очі. Чому тут була Хаджікано? Звідки вона дізналася, що я тут? Ні, чому вона взагалі мене шукала? Хіба вона не пішла до школи через те, що захворіла? Вона сама піднялася на гору? Посеред ночі?

В мене навіть сил не залишилося, щоб задати ці питання. Побачивши, наскільки слабким я був, Хаджікано поклала свою долоню на моє плече і сказала:

— Почекай тут, я покличу на допомогу, — а потім зібралася піти з парасолькою і ліхтариком.

Я рефлекторно потягнувся за Хаджікано, трохи піднімаючись, і схопив її за руку. Зупинивши її, я напружив голос, цокаючи зубами.

— Холодно.

Хаджікано озирнулася, подивившись на мою руку, а потім на мить завагалася. Краще відпустити мене і покликати на допомогу чи залишитися поки зі мною?

Зрештою, вона обрала останнє. Поклавши парасольку і ліхтарик, вона стиснула мою долоню і присіла навпочіпки. Від полегшення, що вона вирішила залишитися, я впав назад.

— Тобі холодно? — спитала вона, щоб підтвердити.

Я кивнув, а вона поклала руки мені на спину і пригорнулася ближче.

— Не рухайся, — вона ніжно поплескала мене по спині. — Ти скоро зігрієшся.

Спершу її промокле тіло було дуже холодним. «Припини», думав я, «від тебе мені стане тільки холодніше». Але невдовзі цей холод потроху притупився, і я почав відчувати тепло, що йшло від її шкіри. Задерев’янілі від холоду м’язи розслабилися, а різноманітні тілесні функції поступово відновлювалися. Моє довгий час промерзле до кісток тіло нарешті відновило нормальну для людини температуру.

— Все добре, — продовжувала повторювати Хаджікано, поки мене зігрівала. — Все буде добре.

Щоразу, як вона говорила, я почувався все більш бадьорим. «Якщо вона каже, що все буде добре, то імовірно все так і буде», подумав я з усією щирістю.

Цікаво, як довго це продовжувалося.

Раптом я усвідомив, що моє тіло знову стало нормальним. Я відчував звичну для липневої ночі температуру. Шкіра була трохи холодною через мокрий одяг, але на тому все.

Схоже помітивши, що я перестав тремтіти, Хаджікано спитала:

— Тобі досі холодно?

Мені більше не було холодно. Я навіть вкрився потом. Але все ж я відповів:

— Лише трохи, — бо бажав хоча б трішки довше відчувати її тепло.

— А… Сподіваюся, що ти скоро зігрієшся.

Розпізнала вона в моїх словах брехню чи ні, Хаджікано все одно погладила мене по обличчю.

 

Коли я повністю зігрівся, то м’яко випустив її з обіймів.

— Президентко класу, — сказав я.

— Так?

— Вибач.

Лише почувши це одне слово, вона зрозуміла, що я намагався сказати.

— Не переймайся через це, — щасливо відказала вона. — Тобто, якщо чесно, я досі про це думаю. Ти справді образив мене, Йосуке. Це точно. Але я тебе пробачу.

— Дякую…

Хаджікано обома руками скуйовдила моє волосся.

— Гей, Йосуке. Я приходила до тебе щодня, бо хотіла, щоб ти повернувся до школи.

— Чому?

— А як ти думаєш? — вона схилила голову і усміхнулася. — Ем, Йосуке, може ти не усвідомлював, але мені подобається з тобою розмовляти. Я просто люблю тебе слухати, а ще, як ти слухаєш мене. Мені також подобається, коли ти знаходишся поруч, і ми нічого не говоримо. А коли ти йдеш, я почуваюся справді самотньою.

Тут вона зупинилася, вдихнула, а потім опустила голову і слабко мовила:

— Тож не зникай так. Я переживала, знаєш?

— Вибач.

Я зібрався з усіма силами лише для того, щоб це сказати.

 

Ми вийшли на вулицю, але там було так само темно, як і всередині будівлі. Дощ повністю вщухнув, небо очистилося і показався місяць, але схоже прямо зараз буде складно спуститися з гори. А навіть якщо ми і спустимося, автобус не приїде до наступного ранку. Зрештою, ми залишилися на ніч у покинутому святилищі.

Навіть зараз я чітко пам’ятаю ту мить. Як Хаджікано вчила мене купі назв зірок, сидячи на землі і вказуючи на нічне небо. Тоді я і половини не зрозумів з її пояснення, але щоразу, як вона називала одну з назв, що звучали майже як магічні заклинання, моє тіло наповнювалося дивним відчуттям.

— Якщо подумати, хіба ти не пішла до школи тому, що захворіла? — спитав я. — Ти добре почуваєшся?

— Все гаразд. Я збрехала, що мені стало погано. Насправді мені було просто сумно через твої слова.

— Винний. Пробач.

— Я пробачаю, — її очі звузилися від усмішки. — В будь-якому випадку, я байдикувала вдома, коли подзвонили твої батьки, питаючи, чи їхній син зараз у мене… Так я і дізналася, що ти вийшов з дому, щоб кудись піти.

— Але як ти зрозуміла, що я був тут?

— Пам’ятаєш, як ми з тобою розмовляли весною, а я одного разу згадала це святилище?

Я інстинктивно плеснув у долоні.

— Ох, так…

— Я подумала, що тобі не подобаються такі неправдиві історії, тож здивувалася, коли ти зацікавився чуткою про святилище. Це мене вразило. Коли я почула, що ти пішов, то раптом це пригадала, і тому подумала, що можливо…

— Що б ти робила, як би мене тут не було?

— Дочекалася б опівночі і загадала бажання: «Я сподіваюся, що з Йосуке все буде добре».

Коли вже більше нічого було сказати, Хаджікано встала і почала насвистувати пісню. Мелодія була меланхолійною, проте якоюсь ностальгічною. Пісня Русалоньки. Я ніколи раніше не чув, щоб вона сама співала, тому втратив дар мови від справжньої краси її співу. Її голос нагадав мені чисту, прохолодну воду на дні колодязя. Коли вона закінчила, я зааплодував, а вона розсміялася.

Після цього ми дивилися у нічне небо довгий час, не проронивши і слова.

— Давай повернемося всередину, — зрештою сказала Хаджікано.

І ми повернулися, лягли на підлогу, перекинулися декількома беззмістовними словами, а сяйво ліхтарика, який вона залишила увімкненим, поступово слабшало. Невдовзі його батарея сіла, і кімната наповнилася темрявою. Ми взяли одне одного за руки — не обов’язково виділяти, хто зробив це першим — і чекали настання ранку.

 

Після того дня мій світ набув зовсім нового значення. Донині він складався з «мене» і «всього іншого», а тепер почав складатися з «мене», «Хаджікано» і «всього іншого». І лише Хаджікано надала мені доказ того, що цей світ був місцем, у котрому варто жити.

Люди можуть се висміяти, вважаючи, що це щось схоже на фіксацію⁸. Ніби новонароджене пташеня думає, що перше ним побачене є його матір’ю. Хтось зі сторони може подумати, що я дурень, котрий навічно застряг у спогадах про дитинство. Але мені все одно, хто що каже. Я напевно буду щасливим рабом цих спогадів до самої смерті.

---

1 — чоловіча юката.

2 — дерев’яні сандалії.

3 — загальна назва для традиційних барабанів у Японії; дослівно «великий» чи «пузатий» барабан.

4 — традиційний японський духовий музичний інструмент, що складається зі 17 тонких бамбукових трубок, встановлених на чашоподібній металевій основі з мундштуком.

5 — вид страви на основі борошна, його можна готувати з різноманітними інгредієнтами, є легкою в приготуванні, тому вважається перекусом.

6 — інтроспекція — метод психологічного дослідження, що полягає в спостереженні дослідника за власними почуттями, думками тощо; самоспостереження.

7 — однобортне вовняне пальто з каптуром. Характерною деталлю є застібки у вигляді довгих петель та ґудзики-цурочки. Зазвичай сягає колін, хоча існують і довші і коротші моделі.

8 — стан, коли людина має надмірну прив'язаність до іншої людини або об'єкта.