Місце, з якого ти покликала

Не встиг я і кліпнути, як проминув час і настав останній день парі — тридцять перше серпня.

З самого ранку падав дощ. «Доречна погана погода для мого останнього дня», подумав я, виглядаючи у вікно. Прогноз погоди повідомляв, що дощ буде йти весь день по всій країні. В новинах показали натовп людей з парасольками на перехресті в місті та зачитали приблизну кількість опадів у кожній області.

Ми з Хаджікано відмовилися виходити на вулицю і провели день, провалявшись у кімнаті, споглядаючи дощ з ґанку і дивлячись репортажі про катастрофи по телевізору. Саме від думки, що сьогодні останній день, нам не хотілося робити нічого особливого, а просто насолоджуватися мізерним, проте певним щастям.

Ввечері, коли ми слухали запис на програвачі, знайденому в шафі, Хаджікано підкралася і обійняла мене зі спини. Вона простягнула руки до моїх грудей, тримаючи ними ножа для фруктів.

— Гей, Нінохаро. Я справді насолоджувалася цими десятьма днями, — мовила вона. — Це було наче сном. Коли я лягала в ліжко вночі і вимикала світло, то все продовжувала думати: «можливо, невдало спробувавши себе вбити, я знепритомніла, а тепер мені сниться цей сон». Я хвилювалася, що наступного разу, як прокинуся, то опинюся в лікарні сама-самісінька. Але коли я прокидалася вранці і відсувала ширму, завжди бачила тебе... І я настільки була щаслива знати, що все це не було сном, що ледве від цього не розплакалася.

Тут Хаджікано на мить зупинилася.

— Тож, будь ласка… — благаюче сказала вона, вкладаючи ніж мені в долоню.

Я відмовився від нього, через що вона надулася.

— Грубо.

Я забрав ніж з її рук і відніс назад на кухню. Коли я повернувся до шафи, то побачив, що Хаджікано лягла на підлогу поруч із нею.

Вона підняла на мене погляд і спитала:

— Тобі не подобається вид крові?

— Не знаю, — ухилився я.

— Я не проти бути задушеною.

— Я подумаю над цим.

— Так я зможу відчувати твоє тепло до самого кінця.

— Здається, ти вже і так достатньо відчувала його за останні декілька днів.

— Зовсім ні. І справа не в кількості.

— Жадібність, га.

— Така от я. Ти тільки зрозумів? — усміхнулася вона.

Тільки тоді я нарешті помітив, що під її оком більше не було плачучої родимки. Я підійшов ближче до неї, щоб розгледіти її обличчя і впевнитися, що не помилився.

Значить та родимка все ж не була справжньою. Хаджікано весь цей час прагнула моєї допомоги, подаючи сей знак страждання, який сама і вигадала в початковій школі.

— Що не так? — спитала Хаджікано, кліпаючи.

Я завагався, не знаючи, як відповісти, але після декількох вдихів і видихів сказав лише:

— Нічого, просто дещо здалося.

Зараз я був Нінохарою Юєю. Було б дивно згадати плачучу родимку. Це було в юрисдикції Фукамачі Йосуке — а він більше ніколи не з’являвся перед Хаджікано.

Через те, що я так зблизька на неї дивився, Хаджікано закрила очі, наче чогось очікуючи. Я відкинув її чубчик і злегка дав щигля. Вона відкрила очі і незадоволено відвернулася. Це була настільки дитяча реакція, що по моєму лицю розповзлася усмішка.

Після вечері я визирнув назовні, побачивши, що дощ вже став мрякою. Ми повідомили Йоші, яка читала вечірню газету в своєму кріслі для відпочинку, що йдемо і вийшли з будинку. Коли я взяв парасольку з вішалки, Хаджікано зупинила мою руку і похитала головою. Так вона казала, що однієї достатньо.

Ми притиснулися плечима під однією парасолькою та повільно попрямували до пляжу, який знаходився в двадцяти хвилинах від будинку. До того часу, як ми побачили сяйво невеличкого маяка, дощ повністю скінчився. Ми присіли на краю берега, слухаючи шум хвиль.

— Нінохаро, — мовила вона. — Якщо чесно, мені потрібно за дещо вибачитися.

— Про що ти?

Вона зробила глибокий вдих, перш ніж відповіла.

— Минулої ночі я закінчила читати свій щоденник.

Я приголомшено зазирнув їй в лице.

— Чому ти це зробила?.. Хіба ти не вирішила полишити спроби згадати?

— Вибач.

Вона схилила голову і стиснула край спідниці.

— Що ж, і що там було? — спитав я.

Хаджікано завагалася з відповіддю на це питання, на довгий час замовкнувши.

Я змусив себе не переводити погляд на воду, терпляче чекаючи, поки вона почне говорити.

І нарешті вона порушила тишу.

— Нінохара. Прямо зараз ти безнадійно мені подобаєшся. Але перед тим, як я втратила спогади, все, схоже, було не так. Принаймні до тієї миті, як вона кинулася в море, Хаджікано Юі кохала Фукамачі Йосуке.

Її слова перевернули мій світ догори дригом.

Я широко відкрив рота.

Вона продовжила.

— Згідно з щоденником я намагалася себе вбити ще всередині липня. В святилищі-парку біля моєї старшої школи я спробувала повіситися. Врятував мене саме Йосуке.

Потім Хаджікано вказала собі під око.

— Ти помітив, що моя плачуча родимка була несправжньою?

Я мовчки кивнув.

— Це знак, про який знають лише Хаджікано Юі і Фукамачі Йосуке. Наче якийсь знак страждання. Коли комусь боляче, але складно чесно попросити про допомогу, то треба намалювати родимку під оком, щоб не говорячи сповістити про це. Ось що ми вирішили.

Вона піднесла руку до ока і пальцем провела лінію від нього вниз по щоці, наче показувала, як тече сльоза.

— Навіть після того, як ми пішли до різних середніх шкіл, я малювала родимку під оком, коли хотіла отримати допомогу, наче вона була талісманом на удачу. Я зберегла цю звичку навіть після того, як втратила пам’ять; навіть не розуміючи, чому це роблю, я кожен день малювала родимку маркером, коли вилізала з ванни чи вмивала лице. Тому коли я перейшла до старшої школи і знайшла ім’я Фукамачі Йосуке в списку класу, то відчула себе на сьомому небі... «Ах, Йосуке дійсно прийшов мене врятувати».

— Але, — перервав я. — Але Фукамачі казав, що тоді та Хаджікано, здається, ненавиділа його.

— Правильно. Не те щоб я ненавиділа його, але це правда, що я намагалася тримати дистанцію, — відказала Хаджікано. — Тому що після того жахливого випадку я не могла дивитися йому в очі. І хотіла, щоб Йосуке пам’ятав мене лише такою, якою я була в початковій школі. Я не хотіла, щоб наші спогади про ті часи зблідли від того, що він побачив мене в такому ганебному нинішньому стані. На краще чи на гірше, Йосуке потрапив у нещасний випадок під час весняних канікул, тому розпочав школу трьома місяцями пізніше... Тому до тоді я могла триматися від нього якомога далі.

Вона глянула на мене, щоб побачити мою реакцію, а потім знову подивилася прямо вдалечінь.

— Коли я зустріла Йосуке знову місяцями пізніше, то дійсно здивувалася. Родима пляма, що вкривала праву сторону його обличчя, начисто щезла. Побачивши його, я подумала: «я не хочу бути для нього тягарем». Якби він знав про жалюгідність мого життя, старанний Йосуке точно б полишив все, щоб прийти мені на допомогу. Я не хотіла так втручатися в його життя, коли він був вільним від упередження щодо плями. Тому я опиралася, коли він простягнув мені руку, і продовжувала від нього відсторонюватися.

— Думаю, Фукамачі був би радий це знати, — мовив я.

Хаджікано всміхнулася.

— Проте скільки б я не віддалялася, Йосуке продовжував прямувати за мною. Він навіть ясно дав знати, що любить мене. Я намагалася кожного разу відверто його відштовхувати, але… чесно кажучи, я була такою щасливою, що не знала, що з собою робити. Від думки, що він досі думав так про мене, мені ставало так радісно, що кружилася голова. Але мені здавалося, що я буду дурити його, якщо відповім взаємністю, тому стримувалася. І відчувала, що зараз для Йосуке точно є більш підходяща дівчина, ніж я.

— Але, зрештою, ви почали разом споглядати зорі, — додав я.

— Я така безвольна, — сказала Хаджікано, насміхаючись з себе. — Кінець кінцем я піддалася спокусі і почала ходити з Йосуке дивитися на зорі кожну ніч, виправдовуючись перед самою собою: «я скоро себе вб’ю, хіба не можна трішки помріяти наприкінці?»

— А потім ти зустріла мене і Чіґусу.

— Так. Чесно, спочатку мені не сподобалося, що потрібно було відмовитися від свого часу наодинці з Йосуке. Але як тільки ми поговорили, я зрозуміла, що ви з Чіґусою справді хороші люди, тож я швидко почала тобі симпатизувати. Тільки здається Чіґуса була зацікавлена Йосуке, тому я завжди була на взводі, спостерігаючи за ними. Звісно, цього я не показувала. Чіґуса була гарною, майже без ніяких недоліків, чесною людиною, тож я подумала, що вона невдовзі забере у мене Йосуке.

Хаджікано подивилася в нічне небо і зітхнула.

— Це дивно, хіба ні. Лише нещодавно я намагалася тримати Йосуке на відстані, а тепер не можу не шкодувати, знаючи, що його міг забрати хтось інший. Хоча мені і слід було підтримати їхні стосунки. Тим не менш, окрім цього, наші дні разом дійсно були чудесними… Всі ви троє трималися на комфортній дистанції, могли відвернутися, але дозволяли тримати вас за руку, тому я могла спокійно розслабитися.

— Якщо все так, тоді чому ти стрибнула в море?

Вона схилила голову і схвильовано всміхнулася.

— Я не могла пробачити собі за те, що насолоджуюся життям. Це здавалося неправильним: та, хто покинула двох дівчат помирати, проживає чудову молодість. І все ж я продовжувала все більше і більше прагнути щастя. Особливо бажала, щоб Йосуке повернувся до мене від Чіґуси. Я почала ненавидіти все це в собі, тому і стрибнула в море.

На цьому її історія, схоже, закінчувалася. Хаджікано зазирнула мені в лице, очікуючи відповіді на все це.

Як тільки настала моя черга, я спитав:

— Ти досі любиш Фукамачі?

— Так, — кивнула вона, не вагаючись. — Я досі люблю Йосуке. Я втратила пам’ять, але прочитавши свій щоденник, усвідомила це ясно. «А-а, я дійсно люблю цю людину». Але ця «любов» така сама як приязнь до родини та сестер і братів. І інакша від «кохання», яке я відчуваю до тебе, Нінохаро. Тому що вперше я насправді закохалася у мить, коли ти навістив мене у лікарні та обійняв.

І з цим Хаджікано пригорнулася до мене і обійняла.

Хоча сам я не знав, як маю почуватися.

В якомусь сенсі все, що я робив донині, було абсолютно невірним.

В якомусь сенсі все, що я робив донині, анітрохи не було неправильним.

Якось так, напевно.

***

Але на цьому історія не закінчилася.

Тієї ночі я зустрів відьму.

***

Коли я прокинувся, то в першу чергу перевірив час. Схоже, що я заснув. Хаджікано лежала на моєму плечі і спала, слабко дихаючи. Мій годинник показував 11:56 ночі.

І хоча парі закінчиться менше ніж через п’ять хвилин, я був настільки спокійним, що самому мені це здалося дивним. Можливо за ці десять днів я відчув стільки щастя, що вистачило б на все життя. Тому нічого було квапитися. Я не міг рішуче сказати, що зробив все, чого хотів, але просити більшого за це було б розкішшю. Оскільки це було моїм життям, його можна назвати прожитим.

Я був радий, що Хаджікано спала. Якщо я зникну перед її пробудженням, то їй не прийдеться переживати цей вирішальний момент. Як кіт втікає від свого господаря перед смертю, так і я краще тихо помру, поки Хаджікано цього не бачить.

Я вп’явся поглядом в секундну стрілку на годиннику. Червона стрілка безжально підганяла сьогоднішній день до завтрашнього, секундою за секундою. Якщо так продовжу, то, схоже, буду змагатися у витрішки з числами, а тому зняв з руки годинник і жбурнув його в море. Потім обережно, щоб не розбудити, поклав Хаджікано на землю і нишком підійшов до краю берега.

Час минав повільно. Менше ніж п’ять хвилин здавалися десятьма чи навіть двадцятьма. «Кажуть, що перед смертю підвищується активність мозку, наче все життя проноситься перед очима, тож можливо це щось на кшталт цього», спочатку подумав я.

Але то дійсно були довгі чотири хвилини. Здавалося, що тривалість секунди збільшувалася з кожною пройденою. Чи може з кожною секундою завтра трохи віддалялося. Я навіть подумав, що таким чином ніколи не попаду в завтра. Ніби Ахіллес, що женеться за черепахою, яку ніколи так і не зміг спіймати.

І тоді я почув позаду себе кроки.

Я озирнувся, подумавши, що прокинулася Хаджікано, і коли я побачив людину, що там стояла, то ковтнув.

Найдивовижнішим було те, що, раптом зіткнувшись з правдою, котра мені відкрилася, я майже не збентежився. Ні, навіть не так. Як би складно не було в це повірити, судячи з моєї власної реакції, я, схоже, чекав на її появлення з самого початку і просто очікував, коли це станеться.

Можливо, колись давно, я обмірковував цю імовірність.

Дмухнув вітер, стрічка на уніформі старшої школи №1 Мінаґіса затріпотіла на її грудях.

— Минуло багато часу, Фукамачі, — мовила Чіґуса.

— Так. Давно не бачилися, Оґіуе, — відповів я, помахавши долонею.

Чіґуса присіла на краю берега і подивилася на мене.

— Можна мені сигаретку?

Я вийняв пачку з карману, витягнув звідти останню сигарету і передав її Чіґусі. Вона вклала її в рот, а я підніс запальничку до лиця дівчини. Чіґуса закашлялася від гіркого присмаку і нахмурилася.

— Вона і справді не дужа на смак, га.

Я встав поруч із Чіґусою, знову подивившись на її одяг. Помилки немає, вона — Оґіуе Чіґуса, яку я знав. Її голос, тіло, запах, поведінка — все було таким, яким я це пам’ятав.

Проте вона також була «жінкою по той бік слухавки», тією, хто запропонував мені парі.

— Не розмовляй надто голосно, — сказав я. — Я не хочу розбудити Хаджікано.

— Не переживай, вона не прокинеться до світанку, — впевнено мовила Чіґуса.

— Ти щось зробила із нею?

— Гм. Хтозна? — розпливчасто відказала вона. — Однак, Фукамачі, ти і справді зовсім не здивувався, побачивши мене. Вражаюче.

Коли я переконався, що Хаджікано спить, я заговорив до Чіґуси.

— Вони замінили Міс Мінаґісу.

— Так, я знаю, — вона кивнула. — Якою вона була?

— Я бачив лише її фото, але вона була гарною.

— Гм-м.

— Хоча особисто мені більше подобалася минула.

— Он воно як. Ура, — вона радісно підняла руки.

Я знову озирнувся, щоб переконатися, що Хаджікано не прокинулася.

А потім перейшов до справи.

— Є одна річ, яку я не розумію.

— Лише одна? І що це?

— Що сталося зі справжньою Оґіуе Чіґусою? Чи існувала взагалі дівчина на ім’я Оґіуе Чіґуса?

— Спокійно, — хутко відповіла Чіґуса, наче очікувала це питання. — Справжня Оґіуе Чіґуса, яку ти зустрів у лікарні, безпечно виписалася звідти через два місяці після тебе. Вона зараз в далекому містечку та з нею все добре. І, як ти і уявляв, Оґіуе Чіґуса, з якою ти возз’єднався в старшій школі, була не більш, ніж вигаданим персонажем, якого я зіграла... Такої дівчини з самого початку не існувало.

— Зрозуміло… Я радий це чути, — я глибоко кивнув. — Ну, перетвори мене на піну, втопи мене, чини, як забажаєш.

— Будь ласка, не спіши поперед батька в пекло. Зрештою, нам вдалося знову зустрітися.

Я знизав плечима. Навіть побачивши, як робився цей трюк, я досі не міг повірити, що ця Чіґуса і та жінка були однією людиною. Звісно, їхні голоси звучали по-різному. Але це не все. Для мене Чіґуса була символом невинності і безпечності, а жінка — символом злості і згубності. Я ніяк не міг поєднати цих двох в одну людину. Навіть якщо розумів, що це правда.

— Фукамачі, коли я почала здаватися тобі підозрілою? — спитала Чіґуса.

— Не знаю, — я похитав головою. — Але коли я допомагав тобі з читанням, це мене на щось наштовхнуло.

— Те, що мене обрали Міс Мінаґісою, справді чиста випадковість, — щиро засміялася Чіґуса. — Хіба не думаєш, що вийшло іронічно? Що з усього мені випала роль саме русалки.

— Так. Дійсно іронічно, — погодився я. — Гей, Оґіуе. Чи можу я ще дещо спитати?

— Значить ти досі будеш кликати мене цим іменем, — усміхнулася Чіґуса. — Що таке?

— Ти змусила мене пройти через всі ці ірраціональні події з якоїсь глибшої причини, ніж щоб просто мені дошкулити?

— Так, все вірно, — вона повільно кивнула. — Я хотіла, щоб цього разу у «Русалоньки» був щасливий кінець.

— Зрозуміло…

З мого рота вирвався сухий смішок.

— Однак, здається, цього не вийшло.

І тоді Чіґуса схилила голову в бік.

— Що ти маєш на увазі?..

— Я про те, що тут не може бути щасливого кінця.

Після неабиякої довгої паузи Чіґуса раптом приклала руки до рота і розсміялася.

— Ти такий розумний, Фукамачі, але все одно такий повільний, коли справа доходить до найважливішого.

— Що смішного? — спитав я, образившись.

Чіґуса глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, та витерла сльози від сміху з щік.

Я зовсім не міг зрозуміти, про що говорила Чіґуса.

Вона встала, випрямившись, і церемоніально оголосила.

— Мої вітання, Фукамачі. Ти переміг у парі.

Як я раніше пояснював, Русалка Аґохами була наче поєднанням легенди про Яобікуні з префектури Фукуі та «Русалоньки» Ганса Крістіана Андерсена. Історія починається з того, що одна дівчина, котра жила в маленькому рибальському поселенні Аґохама, з’їдає плоть русалки, яку спіймав її батько-рибалка, не знаючи, що то насправді було, а потім стає безсмертною, також цього не усвідомлюючи.

Це сталося давним-давно.

Впродовж декількох років, відколи вона з’їла плоть русалки, жодна людина так і не помітила змін у її тілі. У її віці зупинення росту було цілком нормальним, тож навіть вона ніколи не допустила думки, що стала безсмертною.

Десятиліттям потому всі були приголомшені її дивним тілом. Якщо порівнювати з іншими дівчатами її віку, то вона виглядала надто молодо. Біла шкіра та блискуче волосся, прямо як у п’ятнадцятирічної чи шістнадцятирічної дівчини. І не тільки це. Відколи вона з’їла плоть русалки, то отримала деякий шарм, який складно було описати; здавалося навіть, що вона трохи сяяла. Тому само собою зрозуміло, що молодики поселення зачарувалися нею.

Однак коли проминуло декілька десятиліть, а в інших людей її віку вже посивіло волосся, той факт, що вона досі ніяк не змінилася, почав здаватися дійсно дивним мешканцям поселення. Вона зовсім ледве-ледве змінилася. Це вже не можна було назвати «жвавістю». Чи справді вона була людиною?

Так минуло ще більше десятиліть. На той час більшість друзів дівчини вже померли. І хоча минуло вже стільки часу, її тіло ніяк не дорослішало. Вона спостерігала за смертями незліченної кількості людей, а її серце кожного разу виснажувалося. Коли помер її останній друг, дівчина вирішила покинути поселення, в якому народилася.

Дівчина стала буддистською жрицею і блукала країною в гонитві за смертю. У своїй довгій подорожі вона набула буддистських сил, які почала використовувати для зцілення хворих і допомоги бідним. Але так і не знайшла способу звільнитися від свого вічного життя. Коли проминуло надзвичайно багато днів, вона вже була не в змозі пригадати навіть власного імені. І коли дівчина забула причину своєї подорожі, то за збігом обставин прибула у рідне поселення.

До цього моменту ви будете праві, якщо скажете, що між Русалкою Аґохами і Яобікуні немає справжньої різниці… Якщо точніше, то легенда про Яобікуні існує також і в інших місцях, окрім Фукуі. В залежності від префектури відрізнялася і героїня: вона могла бути донькою заможного пана чи могла отримати плоть русалки від загадкового чоловіка, але у всіх них безсмертна дівчина ставала буддистською жрицею, подорожувала країною і поверталася додому.

Легенда про Яобікуні закінчується тим, що дівчина зрештою помирає після повернення додому. Але в «Русалці Аґохами» саме там по-справжньому розпочинається історія. Вернувшись в рідне рибальське поселення через століття, дівчина, змучена життям, повним смертей інших, обірвала зв’язки з людьми і вирішила жити в морі. Однак, коли вона бачила людей, що потрапляли в біду, то не могла не протягнути їм руку допомоги. Тож поки вона переправляла потерпілих від кораблетрощи на берег та рятувала потонулих, їй стали поклонятися в поселенні як богині моря.

Однієї ночі дівчина врятувала молодого рибалку, що тонув у штормі. Він ледве був при тямі, але подякував дівчині і міцно стиснув їй руку. Через цей випадок вона закохалася у рибалку, який був молодшим за неї на декілька століть. Кожного разу, як він виходив рибалити, її серце починало швидше битися. У ці миті вона знову наче ставала шістнадцятирічною дівчиною.

Одного дня, декілька років потому, до дівчини припливла молода русалка, котра сказала, що шукає допомоги у її сил. Дівчина вислухала її, дізнавшись, що русалка закохалася у людського парубка. Вона сказала, що пожертвує усім, лише б стати людиною та жити з ним. Подумавши про молодого рибалку, дівчина пройнялася співчуттям до русалчиного тяжкого становища, а тому перетворила її хвоста на людські ноги. Не знаючи, що парубок, якого кохала русалка, і молодий рибалка, котрого кохала вона, були однією і тією самою людиною.

Коли вони розходилися, русалка мовила:

— Про що я думаю, закохатися серед усіх саме в рибалку? Хоча саме рибалкою була вбита моя матір…

І через це у дівчини виникла думка. «А якщо, можливо, її «матір’ю, котру вбив рибалка» була та русалка, яку спіймав мій батько? Невже тоді я з’їла плоть її матері?»

Коли дівчина дізналася, що коханням русалки був той молодий рибалка, то пошкодувала про свій вчинок. Але не могла втрутитися. «Я з’їла плоть її матері, тому зобов’язана захистити її щастя. Це найменше, що я можу зробити, щоб спокутувати свою провину».

І ось так молодий рибалка і русалка одружилися. Вони проживали щасливе життя. Здавалося, що незадоволенню там немає місця. Проте стався іронічний поворот долі. Одного дня русалка більше не змогла приховувати всю правду про себе від свого чоловіка, а тому розповіла, що колись була русалкою, а не людиною. Це поклало початок трагедії. Рибалка втратив своїх батьків у штормі, коли ще був юнаком, а тоді мешканці поселення вірили, що шторми викликав спів русалок. І через це він глибоко їх ненавидів.

Дізнавшись, що його дружина була русалкою, рибалка впав у відчай і скинувся у бурхливе море. Русалка стрибнула за ним, щоб врятувати, але, втративши свого хвоста, не мала сил, щоб навіть утримувати його, не говорячи про триматися самій. До того часу, як безсмертна дівчина квапливо примчалася до них на порятунок, вони вже давно потонули. Дівчина побивалася горем, а після вирішила жити на самоті на дні моря.

Таким був фінал історії Русалки Аґохами.

Проте Чіґуса дещо додала.

— Потім минуло декілька століть, і дівчина, коли знову виходила з моря після деякого часу, врятувала тонучого хлопчика. Той хлопчик, який чимось був схожий на молодого рибалку, маючи щось на думці, приходив опісля на пляж майже кожного дня, і зрештою почав тяжкістю осідати у серці дівчини. Хлопчик закохався у іншу дівчинку, але відчуваючи, що не є для неї підходящим партнером, зберіг ці почуття у серці. «Я хочу йому допомогти», подумала дівчина. «Цього разу все спрацює. Ніяких помилок, як тоді. Я зроблю так, щоб кохання цього хлопчика вдалося якнайкраще».

***

— Я переміг?

Чіґуса кивнула.

— Так, все вірно. Ти подолав усі можливі труднощі, дивовижним чином добившись взаємного кохання з Хаджікано. Хоча сам ти схоже досі цього не зрозумів.

— Про що ти? — мовив я, несвідомо підвищуючи голос. — Це не може бути правдою, хіба ні? Тобто, Хаджікано…

Чіґуса перервала мене.

— До Хаджікано не настільки повільно доходить, як ти думаєш. Вона давно зрозуміла, що ти Фукамачі Йосуке, який прикривається іменем Нінохари Юї.

Я надто здивувався, щоб вимовити бодай слово.

— Ваша нещодавня довга розмова була своєрідним зізнанням. Вона тобі прямо в лице сказала, що завжди тебе любила, а зараз кохає навіть більше, — Чіґуса знизала плечима. — Ти справді цього не помітив?

Ноги підігнулися, і я впав прямо на місці. Чіґуса пирхнула через мою реакцію.

— Для неї теж було зручно залишатися обдуреною. Вона вагалася визнавати свою любов до Фукамачі, але якщо це був «Фукамачі Йосуке як Нінохара Юя», то вона могла розділити ці почуття, не відчуваючи від них тяжкість.

Я подумки пробіг по миттям з Хаджікано за останні декілька днів.

Того разу… і того разу… і того-того разу…

Хаджікано знала, ким я був насправді, і все одно приймала мою любов?

Я ліг на спину і накрив рукою лице.

— Я був дурнем.

— Так, скоріше за все, — погодилася Чіґуса.

— Тож, по суті, все було сплановано для мене з самого початку?

— Все вірно.

Я відняв руку.

— Тоді чому треба було діяти такими обхідними методами? Якщо ти просто хотіла, щоб моє кохання вдалося, який сенс був у тому, щоб прибрати мою родиму пляму, щоб з’явитися переді мною як Оґіуе Чіґуса?

— Я хотіла, щоб ви двоє пережили всі можливі труднощі. Прибирання родимої плями, твоєї головної зброї, завдяки котрій ти здобув симпатію Хаджікано; запозичення зовнішності Оґіуе Чіґуси, щоб струснути твої почуття; створення ситуації, коли порятунку не отримати ніяк, окрім як вбити Хаджікано — я хотіла, щоб ви довели, що обидва можете все це подолати.

— Я зрозумів… — мовив я. — Якщо подумати, в письмі, яке ти надіслала, згадувався «спосіб, як вижити нам обом». Це було пасткою?

— Так. Хаджікано розпізнала, ким ти був насправді, тому що постійно бачила тебе впродовж десяти днів. Якби ти повірив письму і обрав пошуки «жінки по той бік слухавки», то у вас би було обмаль часу, щоб побути разом, а вона, скоріше за все, не встигла б до сьогодні зрозуміти, ким ти насправді був.

Я вже почав це приймати, як з’явився новий привід для сумніву.

— Але одного разу ти з’єднала телефони, щоб створити для нас з Хаджікано можливість поговорити, вірно? Чому ти це зробила? Просто з примхи?

Чіґуса почухала щоку зі стурбованим поглядом.

— Того я точно ніяк не очікувала. Я не припускала, що ти спробуєш обпалити собі лице. Тобто, в цьому не було ніякого сенсу. Я була вражена, але водночас і захоплена. Я побачила, що ти дійсно б зайшов настільки далеко заради Хаджікано. На відміну від цієї нерозсудливості, я дозволила тобі поговорити з нею по телефону всього десять хвилин. До речі, у тебе є з собою попільничка?..

— Ні. Поклади його сюди.

Я подав їй порожню пачку. Дівчина усміхнулася, поклала недопалок сигарети собі на долоню, а потім простягнула його мені. Миттю потому недопалок перетворився на білу камелію. На відміну від моїх магічних трюків в цьому імовірно не було ніякого секрету. Із зухвалим поглядом вона передала мені квітку. Я підніс її до носу; вона мала слабкий солодкавий запах.

— Трохи шкода Нінохару, — сказав я, дивлячись на квітку. — Йому схоже дійсно подобалася Оґіуе.

— Невже? — Чіґуса переплела долоні, широко розплющивши очі. — Але не переживай. До світанку не залишиться жодної людини, яка мене пам’ятатиме.

— І я не виключення?

— Вірно. Хіба ти не радий?

Я не хотів відповідати на це питання, відчуваючи, що відверто пошкодую незалежно від того буду чесним чи ні.

— Я весь цей час тебе дурила, хіба ні? — спокійно мовила Чіґуса. — Я грала вигадану «Оґіуе Чіґусу», усміхалася, думаючи: «якщо поведу себе так, то це точно сколихне рішучість Фукамачі». Можеш не стримувати свого гніву.

— Так, так і повинно бути… — я підняв погляд від камелії, піднявся і повернувся до Чіґуси. — Але навіть так мені подобалося проводити з тобою час. І я думаю, що можливо ти теж не ненавиділа час, проведений зі мною. Чи не так?

— Вдаряєш по болючому… — сказала Чіґуса, намагаючись приховати свої емоції, а потім сильно ткнулася лобом у мої груди. — Ти дійсно погана людина, Фукамачі.

— Ми в цьому в одному човні, — відповів я.

Чіґуса підняла обличчя і сумно всміхнулася.

— Спочатку я підійшла до тебе лише для того, щоб виконати свою роль: перевірити твою відданість. Але коли минула половина місяця, як я почала грати Оґіуе Чіґусу, то зрозуміла, що дуже насолоджуюся цією роллю. Мене поглинула вигадана людина, яку я ж і створила. Я так вжилася в неї, що навіть іноді забувала, ким була. У той час, який я провела з тобою, Фукамачі, я дійсно була «Оґіуе Чіґусою», забувши про все своє минуле. Але, що ж… Це не вперше, коли мені розбивають серце. Мене таким не можна ранити.

Вона віднялася від моїх грудей, встала на край берега спиною до мене, подивилася у нічне небо, а потім озирнулася.

— Я відкрию тобі останній секрет зі своїх хитрощів. Про родиму пляму, яку я прибрала з твого обличчя, Фукамачі. Якщо чесно, вона з самого початку сама б зникла з часом. Я лише трошки його пришвидшила. Практично нічого не зробила.

Я на мить замислився, а потім похитав головою.

— Це «невелике пришвидшення» було дійсно важливим. Якби в мене досі була родима пляма, коли ми з Хаджікано возз’єдналися, то, гадаю, наші з нею стосунки стали б співзалежними і згубними. Тому дякую.

— Нема за що, — Чіґуса всміхнулася, закривши очі. — А тепер, Фукамачі… Навіть коли я піду, будь ласка, не розслабляйся. Тобі залишилося зробити дещо наостанок.

— Дещо наостанок?

Чіґуса щось прошепотіла. Коли я нахилився, щоб розібрати її слова, вона встала навшпиньки і м’яко доторкнулася губами до моєї щоки.

Задоволено усміхнувшись, Чіґуса, побачивши моє здивування, зістрибнула з краю берега у воду. Я рефлекторно спробував схопити її за руку, але не встиг. Миттю потому я побачив, як вона приземлилася на воду. Не в неї, а на. Ніби над водою знаходилася сантиметрова підлога, дівчина безшумно крокувала по її поверхні. Я стояв здивований, проводжаючи її поглядом.

Пройшовши десь з десять метрів, вона озирнулася.

— Прощавай, Фукамачі. В мене ніколи раніше не було такого веселого літа. Я більше ні про що не шкодую, тож нарешті можу закінчити своє життя.

І прямо після того дмухнув порив вітру, настільки сильний, що я не зміг не заплющити очі.

Коли вітер вщухнув, а я знову відкрив очі, Чіґуса вже зникла.

***

Обрій пофарбувався помаранчевим, я побачив на межі з темно-синім небом слабке жовто-зелене сяйво. Гуділи ранкові хіґураші, цвірінькали горобці, поступово ставали виднішими обриси речей. Білі проміні сонця намалювали рубіж вздовж моря, що виблискувало від ранкового сонця, перпендикулярно до обрію. Ранок тишком нагрів землю, а вітер, який я довго відчував на своїй шкірі, затих.

Хаджікано, спавши на моїх колінах, розплющила очі. Вона усміхнулася, коли побачила моє лице.

— Добре. Ти досі тут, — вона сіла і міцно до мене притулилася, потершись щокою об мою, щоб впевнитися, що я дійсно був тут.

— Гей, Хаджікано. Схоже, що я все ж таки поки не помру.

— Справді?..

— Справді. Гадаю, я можу тут залишитися.

— До коли?

— До будь-коли.

— Завжди?

— Так, завжди.

— Ти не брешеш?

— Ні. Я більше не буду брехати тобі, Хаджікано. Тому і тобі більше не треба поводитися так, ніби мені вдалося тебе надурити.

Після декількох секунд тиші я відчув, як раптом запашіло її тіло в моїх руках.

— Йосуке? — несміливо спитала Хаджікано.

— Так, — кивнув я. — Більше не Нінохара.

Хаджікано підняла голову і зблизька зазирнула мені в лице.

— З поверненням, Йосуке.

— Так. Я повернувся.

Продовжуючи мене обіймати, Хаджікано сором’язливо усміхнулася і заплющила очі.

А я виконав «дещо наостанок», котрому мене навчила Чіґуса.