Епілог.

Так і закінчилося моє шістнадцятирічне літо. У вересні спека, що стояла лише декілька днів тому, здавалася вже поганим жартом, і осінь в Мінаґісі настала вмить ока.

Хаджікано знову почала ходити до старшої школи №1 Мінаґіса, а тому ми поверталися разом додому, як робили це в початковій школі. Імовірно мине якийсь час, перш ніж її спогади відновляться, проте вона, схоже, насолоджувалася можливістю спробувати так багато речей наново. Іноді вона кликала мене «Нінохарою», а потім вибачливо на мене дивилася.

Хаджікано більше не рисувала плачучих родимок. Натомість, коли ставалося щось хороше, вона малювала родимку на щоці.

— Що це за родимка? — спитав я.

— Усміхнена, — відповіла вона. — Це знак, що я дійсно щаслива, і хочу, щоб ти про це знав, Йосуке.

— А, зрозуміло.

Я взяв у неї маркер і нарисував схожу родимку на своїй щоці.

Схоже, що Хаджікано знадобиться деякий час, щоб звикнути до класу 1-3. Але вона нікуди не поспішала. Вона ретельно вивчала все по черзі та обирала, як їй поводитися, спочатку серйозно все обмірковуючи, що для неї все те значило.

Пізніше мій однокласник Наґахора почав залицятися до Хаджікано. Можливо йому досі було самотньо через відсутність Чіґуси, навіть якщо він і втратив про неї спогади. Кожного разу, як він розмовляв з Хаджікано, вона робила схвильоване лице і озиралася на мене, шукаючи допомоги, але не схоже, що вона відчувала до нього неприязнь. Одного разу, коли його не було поруч, вона мовила:

— Я втомлююся від розмов з ним, але він хороша людина.

Я погодився з цією думкою.

Після літніх канікул я перевірив записи старшої школи №1 Мінаґіса, але всі згадки про Оґіуе Чіґусу з них зникли. З самого початку в цій школі не існувало такої учениці. Жодний однокласник її не пам’ятав. Я спитав у Хаджікано, але такий же феномен стався і з її щоденником. Всі згадки про Чіґусу звідусіль зникли, а спогади перемінилися так, що видавалися правильними, хоча в них і більше не було неї. Декілька днів потому я сам навістив будинок Чіґуси, однак в тому місці нічого не знаходилося, окрім купи бур’янів.

Я продовжував розслідування різноманітними способами, але схоже зараз я був єдиним, хто пам’ятав про Оґіуе Чіґусу зі старшої школи №1 Мінаґіса. Не сумніваюся, що вона з якимось наміром не стерла себе лише з моїх спогадів. Яким би не був той намір, я був цьому радий.

О, точно, одного дня я побачив, як Хаджікано гуляла з Аєю. Їм обом було ніяково, але їхні сестринські стосунки здавалися сприятливими. Коли я приходив до них додому, Ая іноді вітала мене у піжамі. Їй терпець уривався дізнатися, як просуваються стосунки між мною та Хаджікано, але я розпливчасто відповідав і натомість питав, як у неї справи з Масафумі. Схоже він так і залишився для неї всього лише хлопцем на побігеньках.

— Він не поганий хлопець, але… — Ая зупинилася. — Я не можу сказати, наскільки він серйозно до цього ставиться, тож складно зрозуміти, як відповісти.

«Треба буде ненароком це згадати при нашій наступній з ним зустрічі», подумав я.

Останнім часом я все більше зависав з Нінохарою. Не для того, щоб бешкетувати, як в середній школі, а змагатися за сік, граючи в бейсбол в центрі, чи ходити до боулінгу в місті, спостерігаючи за іграми інших людей і вгадуючи переможця. Просто марно проводили час разом.

В середині жовтня я відправився подивитися, як поживала справжня Оґіуе Чіґуса. Вона виглядала і поводилася дивно, зовсім інакше від жінки по той бік слухавки, а ще, на краще чи на гірше, була звичайною дівчиною свого віку. Ми проговорили десь з годину, але на тому все. Однак так вийшло, що зі мною пішов Нінохара, який нею зацікавився, тож вочевидь вони продовжили підтримувати зв’язок. «Доля іноді буває дивною», подумав я.

Час від часу ми з Хаджікано досі запрошували Нінохару подивитися на зорі. Оскільки в них зникли спогади про Чіґусу, ворожість Нінохари до Хаджікано здається вщухла. А нещодавно було вирішено знести готель Масукава, через що стало складно в нього потрапляти. Тому пізніше ми обійшли місто, щоб знайти навіть краще місце для споглядання зірок.

Я досі несвідомо напружувався, коли проходив повз громадських телефонів. Можливо, прямо як тієї ночі, телефон раптово задзеленчить, таємнича жінка вірно вгадає секрети мого серця та запропонує парі. І все ж, якщо я знову отримаю від неї дзвінок, я імовірно не погоджуся на парі. Хоча я можливо б продовжив розмову, просто бажаючи чути її голос.

 

А, і ще дещо.

Нещодавно мені подзвонила сестра Ядомури. Та дівчина, яка шукала привидів у лісі.

Коли я зняв слухавку, вона так схвильовано заговорила, що я навіть крізь телефон відчув її радість.

— Пане. Я… Я знайшла привида.

Я запитав, про що вона взагалі говорить, але вона відповіла:

— Я збережу це в таємниці від вас, — і поклала слухавку.

Я збираюся скоро до неї навідатися, щоб почути її історію.