Післямова.

Нещодавно я написав невелику статтю на тему вигаданого терміну «комплекс літа», яка мала вражаюче значний вплив. В цьому світі існують люди, які відчувають, що «жодного разу не прожили повноцінного літа», а кожного разу, як бачать щось, що нагадує їм цю пору року, то впадають у меланхолійний настрій через прогалину між їхніми літами і тим «повноцінним». Я окреслив цей тренд для зручності «комплексом літа»; однак термін «повноцінне літо», який я використав, ненароком і смутно зачепив серця деяких людей. Я вважаю, що таку велику реакцію можна пояснити тим, що мова йшла про «повноцінне літо», і такого не було б, якби йшлося про «повноцінну весну», «повноцінну осінь» чи «повноцінну зиму».

Повноцінне літо. Ніхто не вчить, яким воно є, але воно існує у розумі, як спогад з минулого життя, як первісний краєвид, котрий несе в собі якусь ностальгію. Чим ясніше є бачення повноцінного літа, чим більше ви про нього знаєте, і чим більше відрізняються ваші літа від того бачення, тим сильнішим є комплекс літа. Ба більше, шукайте його, скільки хочете, проте повноцінне літо існує лише у вашій голові. Розкрию секрет: «повноцінне літо» це комбінація численних «якби я тільки», про які ви думали впродовж життя. А якщо спробуєте відтворити таке літо, ну, це гра, в якій ви програли вже на самому початку. Для порівняння: це наче закохатися у дівчину, яку ви бачили лише уві снах. Страждати через «правильність», котрої насправді не існує, доволі дивно. Проте яким би дурним не було це бачення, якщо ви бодай раз подумаєте «цікаво, чи є ще хтось, хто прожив подібне літо?», тоді воно миттєво набуває такої ж цінності, як і реальність.

«Повноцінне літо» існує і в моїй голові теж, воно все продовжувало влаштовувати там сум’яття відколи мені було десь 14 років. Можливо те, що я пишу зараз історію про літо, я таким чином намагаюся принаймні відтворити «повноцінне літо» в чистих рамках історії. Щойно ви зможете дати відповідні назви своїм почуттям, це може трохи покращити вам настрій. Розповідаючи про своє літо відповідними словами, я вірю, що так хоч трохи полегшую цей тягар.

— Суґару Міакі