Чого він насправді бажає

Як тільки двері зачинилися Дерай відчув, як його так знайомо притискають до дерев'яної поверхні. Тіло Луціуса притиснулося до нього, в той час, як руки чоловіка дбайливо притримували його голову і спину. 

 

Дерай злегка насуплено глянув на нього, роздумуючи, як помститися за пережитий переляк. 

 

— Ти хіба не залишився з Адамом і Георгом внизу? Що ти тут робиш? 

 

— Вирішив якнайшвидше повернутися до тебе. – усміхнувшись, промовив Луціус і уважно подивився на обличчя коханого. — Тепер ти дійсно загнаний у кут. 

 

Дерай відразу ж пирхнув, надавивши спиною на руки іншого. 

 

— Насправді це не я загнаний у кут, а ти. Що ти можеш мені зробити без своїх рук?! 

 

Луціус дзвінко розсміявся, нічого не відповівши. Його погляд ні на мить не змінився. 

 

Здавалося, після такого зухвальства, він міг повністю розкрити свій потенціал, тим самим довівши, що йому не обов'язково потрібно було мати вільні руки аби комусь зашкодити. 

 

Але перед ним стояв Дерай. Той, хто знав всі його ходи у бойових мистецтвах і магії наперед. Той, хто міг би йому спокійно протистояти. Той, кого більше хотілось пригорнути до себе, аніж йому зашкодити. 

 

Ця невеличка павза дала йому можливість роздивитися обличчя іншого. Розчервонілі щоки, блискучі очі і такі жадані вуста. Луціусу здавалося, що він божеволіє. Йому хотілося вічно тримати Дерая у своїх обіймах. 

 

— Я знаю тебе. Тож май на увазі, якщо ти все ж вздумаєш мене зрадити, я в той же момент відділю твою симпатичну голову від тіла, – після хвилини роздумів, раптово промовив Дерай і злегка доторкнувся до шиї іншого, провівши по ній нігтем великого пальця. 

 

«Ти ж маєш розуміти, що я зараз серйозно!» 

 

Проте, реакція на цей вчинок відрізнялася від тієї, яку він очікував. Луціус перестав сміятися, ніжно торкнувся його руки і притиснув її ближче, від чого Дерай несвідомо обхопив його шию своєю долонею.

 

Його голова опинилася в кількох сантиметрах від іншого, а вуста ледь не торкалися губ Дерая. 

 

Поглянувши у його очі, Луціус спокусливо промовив:

 

— О, тож тобі справді так сильно подобається моя голова? Якщо ти так її хочеш, я можу кожного ранку прокидатися, а кожної ночі засинати поруч з тобою, щоб ти частіше її бачив. 

 

— Змінюєш тему? – насупився Дерай, проте його погляд опустився на спокусливі вуста, які знову розпливлися в усмішці.

 

— Хех. – Луціус різко став серйознішим, — Якщо ти так хочеш увіритися, що я не зраджу тебе у найнепідходящий момент, можеш просто дати мені якийсь бонус. Не потрібно всіх цих ігор. 

 

— Бонус? – брова Дерая злегка припіднялася, — Нарешті ти показав своє обличчя. Тож чого ти насправді хочеш? Невже бажаєш стати наступним королем демонів?

 

Луціус пирхнув.

 

— Я найкращий кандидат на це місце. Хоча ти і так це знаєш. Тож це не те, чого я зараз бажаю.

 

— Тоді що? Ти хочеш гарантію, що ми не вб'ємо тебе відразу після того, як покінчимо з королем?

 

Луціус знову пирхнув.

 

— Це не смішно! 

 

Сам того не усвідомлюючи, Дерай надув губи, через що ті злегка торкнулися губ Луціуса. Усвідомивши, що тільки що трапилося, чоловік зашарівся, панікуючи.

 

— Я... я... не планував цього робити... я...

 

Дерай замовк, відчувши як рука Луціуса напружилася, проте чоловік продовжував мовчати. Його очі зачаровано дивились на вуста навпроти.

 

— Може щось скажеш?

 

— Я хочу тебе поцілувати... – припіднявши свій погляд, промовив Луціус. Його адамове яблуко злегка опустилося, а потім піднялося, коли чоловік ковтнув. — Чи можу я тебе поцілувати? 

 

Цього разу була очікувана реакція, проте Дерай не надто радів цьому факту. Хоча вони ці кілька діб видавали з себе недопару, але вони ні разу не цілувалися. Востаннє їхні вуста спліталися в унісон тієї останньої ночі. 

 

Десь в глибині душі Дерай жадав цього поцілунку, але він також не хотів знову застрягати у цьому болоті під назвою «бажання відчути себе бажаним і неповторним». Він боявся, що цього разу дійсно потоне. 

 

Побачивши вагання на обличчі Дерая, Луціус насупився, але все ж вирішив відступити. 

 

— Я не примушуватиму тебе. – чоловік спокійно випростався і звільнився від рук Дерая, відійшовши у бік. — Пробач, схоже твоя липова смерть і на така довгоочікувана нова зустріч, зробили мене занадто жадібним і безсоромним. 

 

— Ти завжди таким був. 

 

— Ну, тоді вони загострили ці прекраснючі риси мого характеру, – жартома промовив Луціус, споглядаючи на почервоніле обличчя Дерая. Його рука мимоволі здригнулася, ніби живучи своїм власним життям, в якому їй можна було торкатися улюбленого об'єкта, але він розумів, що зараз не час на подібні пустощі. Не тоді, коли вони нарешті по-справжньому залишилися у двох. 

 

У цей момент йому хотілося багато чого запитати, але з вуст зірвалося одне єдине запитання:

 

— Як твоя рана? 

 

Хоча останні кілька днів він не акцентував на цьому уваги, але Луціус ледь не у перший день помітив нерівність на шкірі свого коханого. Як не як, він досі пам'ятав кожну деталь цього прекрасного тіла. 

 

— Вже давним-давно не болить. – без будь-яких зайвих запитань чи ухилянь відповів Дерай. — Той, хто її зробив також уже мертвий… Лишилось лишень пана «я радо заохочу вас до насильства» прибрати і моє моральне становище також покращиться. 

 

Луціус усміхнувся і раптово запитав:

 

— Бажаєш його голову на таці? 

 

— І кишки на палиці. 

 

— Кровожерливість тобі до лиця. 

 

Луціус розреготався. Почути подібні слова від колись надзвичайно відданого слуги короля демонів, було дуже незвично, але й дуже забавно. 

 

Дерай зиркнув на такого гучного Луціуса і сам усміхнувся. 

 

Здавалося, у цей момент він нарешті відчув себе у своїй тарілці, наче він знову повернувся у минуле, в якому вони були найближчими ворогами, які знали один про одного майже все. 

 

Він не хотів цього визнавати, але він і справді сумував за тим часом. Усвідомлення цього повернуло Дерая до тями.

 

Ще занадто багато запитань на які він не отримав відповіді і занадто мало часу. Він не знав, в який момент їх можуть розділити або оточити інші, але йому потрібно було зрозуміти, чи справді Луціус на його боці, навіть, якщо має свої потаємні причини, чи ні, і чи зможе він у випадку другого переманити його до себе.

 

Йому здавалося, що він достатньо знає іншого, щоб зрозуміти істину.

 

— Чому ти вирішив допомогти нам? 

 

— А у мене обов’язково має бути причина? Може я просто добрий самарянин, якому захотілося покращити свою карму? – продовжуючи усміхатися, промовив Луціус. Підперши своє підборіддя, він уважно оглянув обличчя Дерая, яке так і кричало про те, що той не повірив жодному слову одного підступного лиса, проте це тільки більше його розвеселило, тож він не думаючи ляпнув: — Навіть з такою недовірою на личику, ти наймиліший з усіх, кого я коли небудь бачив!

 

Проте Дерай змовчав. Якби йому не хотілося крикнути чогось прямо в обличчя цьому пихатому інкубу, який посмів його зваблювати своєю непристойно привабливою усмішкою, він вирішив не провокувати його і не звертати з наміченої теми.

 

— Я справді так думаю, – уже спокійніше, але з такою ж широкою усмішкою, промовив Луціус. — Ти найдосконаліший скаб, який тільки можна жадати…

 

— Я не річ. – зітхнув Дерай. Усе ж йому не вдалося довго мовчати. — Не скарб, і не приз. Я жива людина і тільки я можу вирішувати свою долю, не хтось інший. 

 

Луціус на мить замовк, а потім тихо промовив:

 

— Який милий.

 

Око Дерая почало сіпатися. В цей момент йому хотілося врізати по симпатичному личику іншого, але це не принесло б йому великого задоволення. Краще вщипнути його і спостерігати, як на його шкірі поступово з’явиться почервоніння. Його руки засвербіли, але Дерай стримав своє тіло і не дозволив дурній звичці відволікти їх обох.

 

Гаразд. Якщо той так хоче, він зіграє з ним гру, щоб дізнатися правду.

 

— То ти дійсно вважаєш мене милим?

 

— Гм? Так. – ліниво відповів Луціус, присідаючи на ліжко. Його погляд прикипів до постаті іншого, ніби хижак, який спостерігає за жертвою. Хоча Дерая важко було назвати слабким і він точно не підходив на роль жертви, принаймні знаючі його персону люди ніколи б не зробили такої фатальної помилки. 

 

— Тоді чому ти не хочеш такому милому мені нормально відповісти на запитання? 

 

— Тому що мені також потрібні відповіді. Боюсь, якщо розповім тобі все, ти просто або злукавиш, або не відповісти на мої питання. 

 

— Ха. Уже не віриш на слово своєму коханому?! 

 

— Навпаки, я більше боюся, що мій коханий, як завжди, мовчатиме, тримаючи все у собі. 

 

Дерай насуплено похитав головою. 

 

— І що ти хочеш знати? Хоча ні, зачекай, – він швидко підійшов до Луціуса, прихопивши з собою крісло, і сів навпроти нього. — Тоді зробімо так. Питання взамін на питання. Одне я тобі, одне ти мені. І так по черзі. 

 

— Домовилися. 

 

— А тепер клятва на крові. 

 

— О, схоже мій коханий не довіряє моєму слову. 

 

— Я просто знаю, як дехто вміло вміє приховувати деталі. 

 

Луціус пирхнув, проте у його руці відразу ж з'явився кинджал витканий зі самої пітьми. Порізавши свою долоню, він зі серйозним виразом обличчя глянув на Дерая і промовив:

 

— Цих трьох років було достатньо, щоб зрозуміти, що я насправді бажаю. Але як же мені позбутися твоєї не довіри? 

 

Дерай забрав у нього кинджал і зробив такий же поріз, відповівши:

 

— Це твоє перше запитання? – після кивка Луціуса, він додав, — Яке марнотрацтво. Ти не думав про те, щоб просто стати чесним і говорити мені правду?! 

 

— А хіба ж я хоч раз злукавив?! – усміхаючись, промовив Луціус. В його голосі почали звучати спокусливі нотки. 

 

Дерай відвернувся. 

 

— Хах. Ти тільки й вмієш мене дражнити.

 

«І спокушати!» 

 

— Раю, – злегка гукнув Луціус, проте помітивши, що інший лише кивнув, він припіднявся і підійшов ближче до крісла, обійнявши його. — Я дійсно багато чого зрозумів за ці роки розлуки. І я щирий з тобою. 

 

— Тоді скажи мені правду. – Дерай зітхнув. У його голові вирувало багацько запитань, але він розумів, що з кожною хвилиною їхній час скорочується. В будь-який момент їх можуть перервати, а чи зможе він поговорити з ним потім, було невідомо. Також їм все ще потрібно було обговорити план, а після цього розпочнеться підготовка, тож вони можуть не бачитися деякий час. — Ти прийшов до мене із прихованими мотивами. І я не хочу копати дуже глибоко, проте я все ж хочу знати відповідь на своє запитання. Ти вирішив допомогти нам, тому що і сам хочеш вбити короля демонів?

 

Луціус задоволено усміхнувся. Здавалося саме такого формулювання запитання він чекав увесь цей час.

 

— Правильно, кохання моє. Він винен мені один боржок. А я люблю забирати з процентами. Тепер твоя черга відповідати. Чому ти вирішив врятувати Армеля?

 

— Тож ти і про це уже знаєш?! – Дерай невдоволено зітхнув, — Я заборгував йому за одну послугу, тож відплатив порятунком його власної шкури. Коли ти насправді дізнався, що я живий? 

 

— Хах. Я вже казав, що десь тижнів два тому побачив тебе в одній корчмі. Я був непевний, тож послідував за вашою групою. В результаті ти сам прийшов до моїх рук. Вони знають про твої сили? 

 

— Ні. – Дерай похитав головою. — Я лише трохи користувався магією при них.

 

У цей момент запала тиша. Кожен із них роздумував над тим, що запитати ще, проте питань було настільки багато, що складно було обрати. 

 

— Що саме сталося у той день? – раптово промовив Луціус. 

 

— Армель зрадив мене і король відправив свого пса по мою голову, – так само спокійно відповів Дерай. — Що ж поробиш, якщо цій наволочі так колола очі моя присутність у замку. Хах, найобразливіше те, що того дня мав скластись останній пазл мого плану, але той дятел випередив мене. 

 

Хоча чоловік не вдавався у деталі, але по обличчю іншого було зрозуміло, що він зрозумів сенс. Або ж, можливо, Луціс склав у своїй голові останні деталі головоломки і зміг побачити картину загалом. 

 

— Тож, ти справді готував повстання і був частиною групи червоних магів? 

 

— Хах, так. 

 

— Он як. 

 

— Тебе більше нічого не цікавить? – проте Дерай не став чекати, поки Луціус відповість. — Тоді тепер моя черга. Що з твоєю пітьмою? Як тобі вдалося весь цей час приховувати її? Пам'ятаю раніше вона завжди виходила з-під контролю. 

 

Луціус мовчав. Замість відповіді він дістав з-під сорочки невеличкий мішечок і простягнув його Дераю. 

 

Взявши мішечок у руки, Дерай злегка задумався, поглядаючи на чоловіка біля себе. Після хвилини роздумів, він зрештою зітхнув і розкрив його, заглянувши у середину. 

 

— Неможливо… – пробурмотіли його вуста. 

 

На його долоню впали парні сережки. Одна була срібною у формі сонця із чорним блискучим каменем по центру, який був витканий із самої пітьми, а друга – золота, наче перші промені сонця, які показуються з-за горизонту на світанку, у формі місця з пустотою в середині. 

 

— Я всього лише бажаю дати тобі те, чого ти так хочеш, – спокійно промовив Луціус, беручи золоту сережки в руки і впихаючи її в отвір на правому вусі Дерая. — Я сумував за тобою. 

 

Дерай продовжував безмовно дивитися на нього, поки Луціус такими ж швидкими рухами одягнув сережку з сонцем на своє ліве вухо. 

 

Не зручну тишу раптово порушив примарний лицар, який з'явився з тіні. 

 

— Члени групи почали виходити з кімнат, – вклонившись, швидко промовив лицар і зник. 

 

У цей момент у двері постукали.