Він може cпростити нам задачу

Увійшовши до таверни, чоловіки швидко почали роздивлятися навколо. 

 

Хоча будівля стояла на цьому місці уже десятки, а то й сотню, років, але вона зовсім не виглядала занедбаною. Навпаки, кожна частинка будівлі так і кричала про те, що власник доглядає за нею і часто оновлює необхідні речі. 

 

Хоча на першому поверсі, здавалося, було мало місця, адже столи, лавки та крісла займали майже увесь простір, проте атмосфера була порівняно затишною, ніж на вулиці передмістя. Можна було б навіть сказати, що ця таверна заслуговує на титул «ковтка холодної води у спекотній літній день», що було дуже близько до реальності. Все ж вони перебували майже у серці «зла», в якому ця таверна виглядала білою плямою на фоні чорної смоли. 

 

Коли вони підійшли до прилавку, з-за дверей біля нього визирнув молодий усміхнений чоловік. 

 

— Доброго дня, любі гості. Чого бажаєте? – протираючи швиденько стіл, промовив він. Після цього він злегка глянув на трьох людей попереду, які були укутані у чорні мантії, які прикривали майже все тіло, окрім облич, — Гм, я вас раніше не бачив. Вперше у нас? 

 

Поки інші мовчки перезиралися, Стант кивнув, а опісля звернувся до доброзичливо чоловіка. 

 

— Доброго дня, пане. Ми б хотіли переночувати тут. Також, якщо це можливо, ми б хотіли замовити обід, а також вечерю та сніданок на завтра. 

 

Молодий чоловік уважно глянув на його обличчя і усміхнувся ще ширше. 

 

— Звичайно, любий госте.

 

Промовляючи «любий», чоловік злегка підморгнув Станту, після чого нагнувся, дістав з-під прилавку невеличкий записник і почав говорити:

 

— У нас є кілька вільних одно– та двоспальних кімнат. Які вас цікавлять? 

 

У цей момент спокійний Луціус, який тримався позаду, припідняв руку і, злегка обійнявши Дерая, усміхнувся чоловіку за прилавком:

 

— Адаме, нам двоспальну, як і зазвичай. 

 

Нарешті чоловік повноцінно випрямився і заглянув за спини інших трьох, побачивши знайомі обличчя. 

 

— Які люди! – Адам, не стримуючи емоцій, похлопав долонями і сперся на прилавок, трішки потянувшись уперед. Здавалося, у його очах з'явився якийсь вогник. Його погляд снував то на Луціуса, то на Дерая, — Луцик-цуцик, ти знову тут! І Райчик з тобою. Невже небеса змилувалися і ви помирилися!? Райчику, цей довбень мені три роки очі мозолив своєю нещасною пикою! 

 

Дерай злегка засміявся, намагаючись приховати своє збентеження. 

 

— І я радий тебе бачити! 

 

Чоловік знову усміхнувся і швидко глянув на аркуші записника. 

 

— Ваша кімната вільна, тож заселяю вас негайно ж! 

 

Луціус задоволено усміхнувся, підморгнувши мовчазному Георгу. На щастя, вони встигли розповісти іншим, що в минулому часто бували у цьому місці, тож знайомі з власником, інакше це могло лише викликати більше непотрібних запитань. 

 

Проте побачивши поведінку свого вимушеного «коханого», Дерай ще сильніше насупився, простягнувши руку, щоб вщіпнути іншого. Коли його пальці торкнулися руки Луціуса, той переплів їхні пальці. 

 

У цей час Георг, який помітив, що Стант планує продовжити розмову з власником таверни, вирішив швидко сказати своє побажання. З почервонілим обличчям, наче юнак перетворився на щойно достиглий помідор, він, ледь не кричачи, сказав:

 

— Чи можна нам з Леєм окрему двомісну кімнату?!

 

— ? 

 

Усвідомивши всю ситуацію, Георг примружився. Його губи стиснулися у пряму лінію. Здавалося, юнак хотів провалитися крізь землю, проте його бажанню не судилося здійснитися. 

 

— Ну, я-я-я ма-аю… на ув-вазі… 

 

Проте Адам не став чекати, поки інший придумає відмазку. Він широко усміхнувся і знову зробив запис у записнику. 

 

— Як забажаєте, дорогий госте. – обернувшись, власник таверни глянув на Станта, задумливо оглядаючи видніючі риси обличчя чоловіка навпроти, — Любий госте, а тобі односпальну кімнату чи твоя пара ще не підійшла?

 

Стант похитав головою. 

 

— Односпальна підійде. 

 

У цей момент Лей, який до того мовчки стояв і спостерігав за дійством, пильно глянув на Георга. Проте ні відмови, ні інших коментарів від нього так і не пролунало. В якийсь момент він просто кивнув своїм думкам і перевів погляд на інших. 

 

— У такому випадку зачекайте хвильку, – молодий власник таверни усміхнувся ще ширше, дістаючи з-під прилавка ключі, після чого почав їх перебирати у пошуках необхідних. Коли у його долонях нарешті опинилося три заповітні ключі, він швидко глянув на групу людей і промовив, — Ваші кімнати знаходяться на другому поверсі майже одна біля одної. А тепер перейдемо до правил і просьб. Меблі попрошу не трощити, з вікна не стрибати заради розваги, а також по ночах, днях і вечорах не шуміти. Уточню, магічна звукоізоляція у нас досить хороша, але для цього потрібно добре позачиняти двері та вікна. Проте, якщо вам заманеться попересовувати меблі чи щось на подобі цього, – на цьому моменті він підморгнув їм, — це буде добре чути для ваших сусідів. Якщо вам знадобиться помитися, звертайтесь до мене, я доставлю вам купіль, а також воду і магічні камені, які її нагріють. О, і сніданок та вечеря входять у вартість проживання. За обід зазвичай оплачують окремо, бо як бачте, – Адам вказав на майже порожнє приміщення, — зазвичай у обідній час у нас мало гостей, тож ми і багато не готуємо. Проте, якщо хочете пообідати зараз, ми можемо щось швиденько підготувати. Також стосовно вашого проживання. На скільки днів ви плануєте заселятися? 

 

— Десь на три дні. 

 

Адам задумливо кивнув, наче роздумуючи над геніальним планом, а потім повернув на своє обличчя усмішку.

 

— У такому випадку, виходить 10 золотих монет за два дні. За кожного по одній монеті за день. – молодий власник таверни знову глянув на Дерая та Луціуса, і весело підморгнув їм, — Проте, оскільки з вами ці двоє, третій день за рахунок закладу разом із безплатними обідами. 

 

Запала тиша. 

 

— Як щедро з твого боку, Дам-Даме. Я заплачу за всіх. – захихотів Луціус, поклавши на прилавок десять золотих момент. 

 

Адам злегка насупився, почувши звертання друга, проте майже відразу повернув усмішку на своє обличчя. 

 

— Луцик-цуцик сьогодні такий щедрий. Хизуєшся перед Райчиком? 

 

— Звичайно ж. – не став приховувати Луціус. 

 

— Який ж ти милий. 

 

«Вони знову за своє.»

 

Дивлячись на двох чоловіків, які вели свій звичний мовний поєдинок, Дерай не міг не усміхнутися. 

 

У цей момент у нього було відчуття, наче він знову повернувся на три роки назад, до часу, коли він був легендарним тіньовим генералом, який нишком вислизав з палацу, щоб погуляти околицями міста. 

 

Дурай досі пам'ятав, як випадково натрапив на цю корму, а потім, випивши їхнє фірмове вино, став постійним відвідувачем цього закладу. Пізніше, він навіть порадив його знайомим. 

 

І скільки ж разів він разом з Луціусом потайки зустрічались тут, аби випити алкоголю, або ж попестити тіла один одного. 

 

Навіть той самий перший раз, який стався через дурну помилку і переріс у роман, трапився тут. 

 

«Це місце справді можна назвати нашим другим домом.»

 

Навіть кімната, яку вони сьогодні забронювали, була тією, яку вони використовувати при кожній своїй зустрічі. 

 

— Годі. 

 

Як би Дераю не подобалося за цим спостерігати, але у них були важливі справи. Тому він швидко підскочив до Луціуса і, схопивши ключі, подякував Адаму, запропонувавши іншим перевдягнутися і відпочити, поки готуватиметься їжа. 

 

— Я ненадовго затримаюся тут, – усміхнувся Луціус, погладжуючи Дерая по голові. 

 

«Тобі це взагалі не здається підозрілим?» – читалося в погляді іншого, проте запитання не отримало відповіді. 

 

У цей скрутний час, руку своєї допомоги простягнув Геогра, який у мить підійшов ще ближче до прилавка і ледь не вцепився у дерев'яну поверхю. 

 

— Я також ненадовго затримаюся. Ви не проти? – перепитав він у двох інших. 

 

Адам дружелюбно усміхнувся:

 

— Буду радий ближче познайомитися, дорогий госте. 

 

— Звіть мене просто Георг. 

 

— Без проблем, тоді прошу звертатись до мене – Адам. 

 

— Добре. 

 

Поки двоє чоловіків обмінювалися люб’язностями, Дерай ще раз глянув на Луціуса, непомітно злегка погрожуючи йому кулаком, і розвернувся, щоб піти до кімнати. Речей цього пройдисвіда, він вирішив із собою не брати. Та і не було сенсу. Ті, що йому необхідні, ймовірніше за все, вже у кімнаті. Не спроста, вони весь той час залишались саме там. Все ж навіть після його зникнення три роки тому і дотепер це місце завжди було відчинене лише для них двох. Дерай знав про це, бо не раз, з'являючись перед Луціусом, бачив таке знайоме оформлення і пейзаж за вікном. 

 

Коли Дерай віддав ключа Станту та Лею, останній підійшов до Геогра і забрав його сумку, понісши її сходами до відведеної їм кімнати. Всі ці дії супроводжувалися на диво спокійним виразом обличчя. 

 

Дерай також не став чекати і вирушив у напрямку своєї кімнати. Його кроки були настільки природними, що, здавалося, наче, якщо він заплющить очі, чоловік все одно дійде до заповідних дверей. 

 

Поринувши у вирій думок, Дерай не відразу зрозумів, що до нього звертаються. 

 

— Агов, Раю? – уже втретє повторив Стант. 

 

— Га? – Дерай різко обернувся, глянувши на двох чоловіків позаду, — Перепрошую, я прослухав. 

 

— Ох, таке відчуття, наче ти сьогодні не з нами, а десь думками далеко за морями. – похитав головою Лей. 

 

— Прошу пробачення, я… 

 

— Не потрібно. Ми розуміємо. – спокійно промовив Стант, споглядаючи на закляклого Дерая. — Я лише питав, чи ти досі впевнений, що нам варто залучати цього юнака до нашого плану? Хоча ти розказував про його вміння, він виглядає дещо слабкуватим. 

 

— Так, але як ти сам казав: «Не варто недооцінювати інших тільки тому, що вони схожі на лагідних овечок». – промовив Дерай, зітхаючи. — Я не сумніваюся ні в його силі і спроможностях, ні в його бажані помститися. 

 

— Тоді добре, – кивнув Стант. 

 

Поглянувши на двері, чоловіки зрозуміли, що дійшли до першої точки. Тож швидко домовившись про час їхньої наступної зустрічі, Стант увійшов всередину. 

 

Дерай і Лей залишились наодинці. Запанувала незручна тиша. Здавалося, якщо якщо зараз впаде голка, дзенькіт можна буде почути з одного кутка до іншого. 

 

Коли Дерай думав віджартуватися і піти, Лей зробив крок уперед. 

 

— Раю, якщо ти не проти, не міг би ти виділити час, щоб зі мною поговорити? 

 

У його голосі не було звичних сталевих чи саркастичний ноток. Це був голос втомленого юнака, який пережив занадто багато на свій вік. 

 

«У нас різниця всього в кілька років, проте інколи він мені здається набагато дорослішим за Луціуса…» – протай пронеслося у думках Дерая. 

 

— Звичайно, – від Дерая почулося лише тихе протяжне зітхання. 

 

«Лей із самого початку зрозумів, що з Луціусом щось не так. Він достатньо кмітливий і уважний… Чи не підозрює він нас у якісь змові?»

 

Змова звичайно була, проте не проти трьох чоловіків, які пройшли стільки шляху разом з колишнім примарним генералом. Крім того вона швидше була ілюзорною. 

 

Та й скільки б не пройшло часу, Дераю все одно було складно повірити, що такий відданий королю педант, як Луціус, справді може зрадити свого покровителя. Проте, він вирішив, що раз той хоче побути деякий час на його боці, то він використає його на повну.

 

— Тоді може зазирнеш до нашої кімнати? Думаю, тут буде дещо незручно говорити. – озираючись довкола, промовляв Лей. 

 

— Ну, куди ж я дінуся?!

 

Дерай похитав головою і увійшов слідом за Леєм у кімнату. Довкола панувала тиша.

 

«А кімнати тут справді не сильно відрізняються одна від одної.» – Оглядаючись на два ліжка, шафу та стіл зі стільцями, підсумував Дерай. 

 

Єдина різниця між їхніми кімнатами полягала у тому, що кімната у яку заселили Дерая і Луціуса була дещо «обжилою». 

 

Лей швидко поклав речі на одне з ліжок і запропонував Дераю сісти за стіл біля вікна. 

 

— Пробач, що так раптово покликав тебе поговорити. – сідаючи, промовив Лей. — Просто нам вперше за стільки часу вдалось побути наодинці. 

 

— Розумію. – киваючи, відповів Дерай, уважно споглядаючи на чоловіка навпроти. Свої речі він поклав прямо біля стола, торкаючись їх ногою. — Ти хотів поговорити про Лу? 

 

— Так, – з серйозним обличчям кивнув Лей, а тоді спокійно, наче підбираючи кожне слово, продовжив: — Я розумію, що у тебе можуть бути почуття до нього, проте ти впевнений, що йому можна довіряти настільки, щоб довірити наш план? Ти вибачай, але він занадто підозрілий. Що як він шпигун короля демонів? 

 

— Такий варіант не виключений. – зітхнув Дерай. 

 

«Думаєш, я про це не думав? Той лис цілком здатний на таке.»

 

— Тоді чому б його просто не позбутися? 

 

— Не варіант. 

 

— Чому? 

 

— Ти ж сам це розумієш. Він може спростити нам задачу. – Дерай злегка постукав по столу. — Лею, я цілком упевнений, що ми здатні перемогти короля демонів, але якщо це можливо, то краще зробити це без зайвого кровопролиття та жертв. Стант думає так само. З Лу та Адамом нам вдасться пройти першу та другу лінії охорони без будь-яких зусиль. Навіть, якщо це гіпотетично. 

 

— Проте…

 

— Хіба ти не хотів, щоб Георг не наражав себе на небезпеку? Хіба навіть з усіма тими сумнівами це не вартує того?! 

 

— Ти ж зараз просто намагаєшся змінити тему. – похитав головою Лей. — Не завжди найлегше на перший погляд рішення – найкраще. Можуть знайтися свої нюанси. І це вартуватиме чийогось життя. Тому я і вирішив з тобою поговорити. Ах-х-х. Раю, ми вже знайомі три роки, ти досі думаєш, що я тобі ворог? 

 

Дерай здригнувся. 

 

— Чому ти так кажеш? 

 

— Я ж не сліпий, Раю. Я бачу, що ти сторонишся нас. Наче чогось боїшся. 

 

«Ага, того, що ви дізнаєтеся про мій справжній план.»

 

Дерай відчув, як на його руку опустилася рука Лея. 

 

— Я мушу визнати, що я довго жив з упередженням стосовно тебе. І я не хочу приховувати, що навіть зараз я не завжди упевнений у правильності твоїх рішень. – Лей сперся на крісло, у цей момент він виглядав звичайною втомленою людиною, — Але я намагатимусь тебе підтримувати і вірити, як це роблять Стант і Георг. Тому, – у цей момент голос Лея став крижаним, — і ти будь відвертим і щирим з нами. Ми команда. І у нас спільна мета. 

 

Лей підкреслив останні два слова, ніби тим самим нагадуючи Дераю нещодавно кинуту фразу. 

 

— …Кажеш так, наче я не був з вами відвертим?! – сміючись, промовив Дерай, поглядаючи у вікно. 

 

«Невже він настільки мене підозрює?» 

 

Але Лей не посміявся разом з ним. Він продовжував серйозно спостерігати за виразом обличчя іншого. 

 

Між ними запанувала затяжна тиша. 

 

«От і що мені робити?» – роздумував Дерай, але хорошої ідеї, яка б нічого не зіпсувала, не з'являлося. — «Хоч бери і кажи правду.»

 

Наче прекрасно знаючи про що той думає, Лей нарешті відмер, і, привсташи, промовив:

 

— Я не прошу тебе розповідати всі деталі і виливати душу. Ти маєш право на приватність, як і всі ми… Просто ця вічна недомовка вже вибішує. 

 

— Ти хоч сам розумієш наскільки собі протирічиш? – несвідомо пробурмотів Дерай, насупивши брови. 

 

— Знаю. – Лей взявся за чоло. Молодик злегка відвернувся від Дерая, спираючись на крісло спиною. — Я намаюся знайти ці кляті точки зіткнення, щоб ти не подумав, що я намагаюся якось контролювати тебе чи щось на подобі цього… 

 

«Га? Щось його несе…»

 

Знову запанувала незручна тиша. 

 

— До речі, що між вами з Георгом? – ляпнув перше, що прийшло на думку, Дерай, намагаючись змінити тему. 

 

Лей знову зітхнув. 

 

— А що між нами? Я просто не хочу, щоб той дурник знову щось накоїв і заодно поранився. 

 

Дерай нахабно усміхнувся, наче рибалка, який побачив, як рухається поплавок, і задумливо протягнув. 

 

— Он як. Тож всі ті погляди, реакції та дії були виключно через те, що Георг тобі наче брат, якого потрібно опікувати? 

 

— До чого ці питання? Я ж не питаю про твої стосунки з Лу чи тим Адамом. 

 

— Тому що ви мої друзі і я бачу, що між вами щось коїться. Щось, що можна вважати… 

 

— Годі. Ти зараз нагадуєш свого Лу. – Лей різко перервав слова іншого. Хоча він був явно розсерджений, але його кінчики вух видавали його збентеження. 

 

— Пробач. – Дерай зітхнув. 

 

«Як би мені не було цікаво, він справді має рацію. Я не маю права ритися у їхньому особистому житті.»

 

Привставши, Дерай знову глянув на Лея. 

 

Хоча цей тендітний юнак і не міг би протистояти його істинній силі, але він був достатньо кмітливим, щоб його поважати. І Дерай справді його поважав. 

 

— Уже пройшло багато часу. Якщо ти не проти, я піду першим. 

 

— Добре. – кивнув Лей. — Побачимося під час трапези. 

 

— Звичайно. 

 

Дерай швидко хитнув головою і вийшов з кімнати. 

 

Його серце нестримно калатало у грудній клітці, намагаючись прорватися назовні і втекти. 

 

Він мав би бути спокійним, але складно зберігати спокій, коли ти так близько до своєї мети. Тим більше, коли ти можеш втратити шанс будь-якої миті. 

 

Його думки поринули у хаос, осмислюючи крупинки розмови, яка відбулася всього хвилину тому. 

 

Тим часом його рука схопилася за дерев'яну ручку, злегка відкриваючи такі знайомі двері. 

 

Коли Дерай нарешті ступив крок у середину, його руку схопили і все тіло затягнули у темряву кімнати.