Не важливо кохає, чи ні

— Що? 

 

У цей момент навіть Дерай не зміг стримати свого здивування. Луціус усміхнувся і звернувся до нього.

 

— Так, на диво я зміг прислужитися йому і став слугою. 

 

Дерай сіпнувся. 

 

«Ти не міг придумати чогось кращого?» – вщипнувши іншого, подумав чоловік.

 

— Якщо ти його слуга і ти не знав, що Рай живий, то що ти робив у тому лісі? – відійшовши від шоку, запитав Лей.

 

Георг і Стант мовчки вирячилися на Луціуса. Їм обом було дуже цікаво дізнатися подробиці.

 

— Тому що господар припустив, що вбивці примарного генерала можуть бути причиною нещодавніх заворушень і, склавши всі випадки докупи, він вирахував ваші можливі маршрути. Мене та інших  слуг відправили перевірити і, при змозі, знешкодити противників. Господар же направився до місця, де востаннє зв'язувалися з генералом.

 

Дерай злегка глянув на Георга та інших. Дорогою сюди, вони зустріли в кількох поселеннях примарних лицарів. І хоча вони зазвичай не залишали ніяких по собі слідів, проте, хто б міг подумати, що в кінцевому підсумку всіх їхніх примарних жертв не тільки помітять, але ще й вирахують маршрут, яким вони рухатимуться.

 

«Ймовірніше за все, це через Бестія. Якби ми не натрапили на цього виродка, ми б без пригод дісталися до палацу.»

 

Дерай ще більше насупився, краєм вуха почувши продовження діалогу.

 

— …Тож, я відправив своєму господарю листа, написавши, що не знайшов нічого підозрілого і відправляюся назад. – усміхаючись, промовив Луціус. — А тоді, уже послідував за Раєм. Наступні події ви вже знаєте.

 

— Хм, ти був настільки впевнений, що це він? – якось стурбовано запитав Георг.

 

Луціус злегка засміявся.

 

— За мої двадцять п’ять років, я зустрічав лише одного золотоокого красеня, який, коли йому запропонували парі з випивкою, не лише перепив свого опонента, а й після цього не виходив з кімнати два дні, – чоловік подивився на Дерая, ніжно усміхаючись. Він злегка доторкнувся до його обличчя, провівши по щоці, і продовжив: — А коли в лісі почув його лайку, я переконався у своїй здогадці.

 

— О, Рай справді дивовижний. Інколи мені здається, що у нього якийсь імунітет до алкоголю. – засміявся Георг.

 

Дерай насупився:

 

— Ну що ти таке кажеш… Просто невеличка особливість мого тіла.

 

В цей момент він відчув, як кінчики знайомих пальців провели по його руці. Дерай глянув на задоволений вираз обличчя Луціуса і з усієї сили ущипнув його.

 

«Я досі пам'ятаю, як ти ставив наді мною експерименти. Саме через це я виробив імунітет до всіляких отрут!»

 

— Тож, ти впевнений, що не поведеш за нами хвоста? – з недовірою промовив Лей. 

 

— Слуги Безсердечного монстра півночі кардинально відрізняються від примарних лицарів, – піднявши палець, промовив Луціус. — Усі ми боремося за першість в очах нашого господаря.

 

— Тож, інші можуть продовжувати шукати? – задумливо продовжив Геогр.

 

— Проте, це виглядає ще підозрішіше! – заперечував Лей.

 

— Я завжди і у всьому був достатньо старанним, Рай не дасть про це збрехати, тому я зазвичай раніше за всіх відправлявся на місії і також виконував їх на відміно. 

 

Здавалося, що йому ніхто не повірив. Навіть Дерай спершу з сумнівом поглянув на Луціуса. Проте, пригадавши наскільки часто той мозолив йому у минулому очі, чоловік криво усміхнувся.

 

— Раю?

 

Всі здивовано дивилися на нього. 

 

Дерай не міг не здригнутися, і, запустивши трішки серйозності на обличчя, він впевнено промовив:

 

— Як уже було сказано, хоча ми з Лу і не бачилися довгий час, проте нас всіх об’єднує однакова мета. «І хоча я не знаю, що у нього на думці, і коли він вирішить нас зрадити,». Тому, чому б нам не скористатися цим подарунком долі «проте, я все одно можу його використати» і не перемогти короля демонів «і з його допомогою знищити того виродка!»?!

 

— Ну, оскільки ми тепер отримали такого дивовижного соратника, чом би нам і справді не спростити собі життя?! – спокійно промовив Стант, щойно Дерай закінчив свій монолог.

 

І хоча Лей досі залишався не задоволеним розвитком подій, проте він не заперечував словам свого старшого. Його губи стиснулися, а брови залишалися насупленими. 

 

Георг, який був зовсім поруч, несвідомо доторкнувся до рук Лея, які стиснулися у кулаки, намагаючись його підбадьорити. Проте він відразу ж усвідомив скоєне. В той момент, коли чоловік уже підготувався відчути на собі всю велич прочухана коханого, Георг відчув як руки Лея злегка розслабилися.

 

З невірою в очах і шоком всередині, Георг підняв свій погляд, зустрівшись з поглядом іншого. Хоча в очах Лея все ще залишався відтінок люті, проте в них було ще щось. Щось, чого він ніколи не помічав, через свій страх бути відкинутим.

 

— В такому випадку, – відвернувшись, промовив почервонівший Георг, — нумо завтра ще раз обговоримо наш план.

 

Закінчивши, він швидко чкурнув на своє місце і, притиснувши руку до грудей, заплющив очі. 

 

Лей злегка насупився, проте ніяк не прокоментував поведінку товариша, лишень його, до того розслаблені, руки знову стиснулися. Коли погляд чоловіка повернувся до інших, він протяжно зітхнув і схилив голову у напрямку Луціуса і Дерая.

 

— Стант має рацію. Прошу вибачення за мою поведінку і також прошу мене зрозуміти. – Лей припідняв голову, спокійно зустрічаючись з поглядом Луціуса, — Сподіваюся, що нам вдасться зустріти перемогу разом.

 

Дерай стиснув його руку, нагадуючи про обіцянку іншого.

 

Луціус яскраво усміхнувся, нагадуючи найяскравіше сонечко:

 

— Також на це сподіваюся.

 

— В такому випадку, прислухаймося до поради Георга і нумо спати, – лягаючи промовив Стант: — Всім мирної ночі.

 

— Солодких снів! – почулося від Георга.

 

— На добраніч, – промовив Лей.

 

— Спокійної ночі, – відказав Дерай і також приліг.

 

— Спокійної ночі, – повторив за ним, наче якесь зіпсоване радіо, Луціус.

 

Коли всі нарешті повлягалися, Луціус глянув на пряму напружену спину перед собою і похитав головою. Упродовж багатьох років Дерай майже не дозволяв собі до кінця розслабитися з ним. Чим би вони не займалися, як би їм добре не було один з одним, він завжди був обережний з ним. Навіть зараз, підставивши свою спину, ніби демонструючи повну довіру, чоловік також не приховував, що у цієї довіри є межі, і що він в будь-який момент готовий почати з ним бійку.

 

Проте така поведінка викликала у Луціуса лишень бажання пригорнути Дерая ближче до себе. 

 

— Чи можна тебе обійняти? – тихенько прошепотів Луціус, не приховуючи своєї усмішки.

 

— Щось тебе раніше не надто цікавила моя думка. – пробурмотів Дерай.

 

— Раніше ти в будь-який момент міг мені врізати. Зараз же ми лягаємо спати, і я хотів би, щоб ти виспався, тому і питаю. 

 

— Пфф. – Дерай обернувся до нього. Хоча його тіло все ще було напружене, проте він здавався спокійним. — Ти можеш в будь-який момент до мене доторкнутися. 

 

«Хіба у мене є вибір? Ти ж сам сказав, що все, що тобі від мене потрібно це моє тіло…»

 

Луціус тихенько засміявся. 

 

— Не смішно, – не втримавшись, пробурмотів Дерай.

 

Чоловік уже збирався обернутися, щоб почати втихомирювати цього грайливого лиса, який своїми діями міг заважати іншим спокійно заснути, проте в цей момент його талії торкнулися теплі руки, після чого він відчув, як його пригортають до такого ж теплого тіла. Ці обійми вже були для нього знайомими. Здавалося, ніби Луціус тримає в рук дорогоцінний кришталь, який через недбале ставлення може легко розбитися. 

 

Хоча стосунки між ними були саме такими. Один неправильний крок чи дія міг призвести до розлуки. Луціус, як і Дерай, прекрасно знав це. 

 

«Він такий теплий.» – подумки прокоментував Дерай. 

 

Оскільки Луціус притиснувся до нього своїм тілом, Дерай знову міг відчувати його тепло, а також пришвидшене серцебиття. 

 

«Чому його серце знову так шалено б’ється?» 

 

«З такими темпами, я скоро почну припускати, що він щиро у мене закоханий…»

 

У його голові вирувало багато запитань, проте всі вони були недоречними у даній ситуації.

 

«А-а-а-а. Візьми себе в руки! – внутрішньо кричав Дерай, відчуваючи, як його серце починає так само шалено калатати, а щоки червоніти. — Зараз не час і не місце думати про це.»

 

Хоча в минулому у них був своєрідний інтимний зв’язок протягом кількох років і Луціус вічно з ним жартома фліртував, проте все завжди закінчувалося на сексі та пристрасних поцілунках. Дерай не міг пригадати нічого крім цього. 

 

Вони завжди мали своєрідні стосунки. Жарти, підколи, сварки, спаринги, місії – це все було частиною їхнього спільного минулого, проте такі обійми він відчував лишень раз за весь той час.

 

В ту ніч, перед Шелеською битвою. 

 

Це була остання їхня ніч. 

 

Дерай досі пам'ятав, як прийшов до кімнати Луціуса. Як зачинив двері, і, нічого не відповівши на запитання іншого, просто скинув свою маску і поцілував його. У той момент йому не хотілося розмовляти. Він був розлючений і розгублений. Йому потрібно було заспокоїтися і він знайшов спокій в обіймах свого найбільшого ворога. Наступний ранок вони зустріли в обіймах один одного, проте після цього Дерай просто зник. 

 

«Його обійми того ранку були такими ж.» 

 

Як і весь цей час. Він уже не вперше помітив, що кожен дотик Луціуса, здавалося, містив у собі ніжність, а кожне слово – було наче просякнуте щирістю. Ніби він і справді…

 

«…уже багато років закоханий у мене…»

 

Проте за роки своєї служби королю, Дерай зрозумів: навіть найближчі люди можуть тебе зрадити і людські серця мінливі. Сьогодні ця людина може кохати тебе, а завтра вона встромить тобі ніж у серце.

 

Тож, яка різниця кохає його Луціус чи ні? Важливіше те, на чиєму чоловік боці і чи можна йому довіряти.

 

Ці думки заспокоїли його. Хоча серце Дерая продовжувало шалено калатати, проте чоловік уже не зважав на це. Його почуття, а також реакція тіла були йому зрозумілі. Проте він вирішив дослухатися до здорового глузду.

 

З цими думками Дерай заснув.

 

Тихе сопіння повернуло усмішку Луціуса. Він розслабився і нарешті зручно вмостився, давши коханому більше волі. Відразу ж після цього він відчув, як тіло, яке нерухомо лежало весь цей час спиною до нього, ворухнулося і обернулося. Тепла рука перекинулася через його талію, тонкий ніс торкнувся його ключиці, а струнка нога лягла на його стегно.

 

Луціус безшумно засміявся, проте ніяк не намагався виправити пози іншого. 

 

Його погляд полинув у далину. В цей момент біля нього постала темна постать в обладунках. 

 

Це був примарний лицар. 

 

— Охороняйте периметр і вбивайте кожного, хто наважиться напастити на нас. – безмовно промовив Луціус.

 

Лицар кивнув і так само швидко зник.

 

Навколо стало неймовірно тихо і Луціус нарешті зміг заплющити очі, а пізніше поринути у сон.

 

***

 

Наступного ранку група швидко зібрала свої речі і знову вирушила в дорогу.

 

Шлях був не надто складним, тож за півдня веселих розповідей Геогра, суворо-спантеличених поглядів Лея, спокійного мовчання Станта та міні перепалок двох «закоханих голубків» Дерая та Луціуса, вони нарешті дісталися до передмістя столиці королівства.

 

Це був передостанній пункт призначення у плані четвірки. Тож, цього вечора, вони мали узгодити всі пункти плану.