Чи варто мені йому довіряти?

— Тож, ви розлучилися три роки тому через Шелеську війну і відтоді не бачилися? – тихо перепитував Геогр, сидячи на колоді поламаного дерева та тримаючи у руках тарілку з гарячою грибною юшкою.

 

Луціус злегка зітхнув, нахиливши голову.

 

— Мг. Обставини тоді склалися так, що нас розділили, і Рай потрапив у сам вир подій, а я навіть не знав про це. Коли я прибув на місце, уже нічого не залишилося. Лишень пуста випалена земля. 

 

— Ох. Але ти все одно не опустив руки і вірив у те, що він живий? 

 

— Скажем так, я жив на межі двох «або». Проте глибоко у серці я не міг прийняти думки, що його більше немає. – Луціус злегка доторкнувся руки Дерая, який спокійно доїдав свою порцію. 

 

Десь годину тому, вони нарешті зупинилися і вирішили зробити привал. Швидко розібравши обов'язки, чоловіки почали розбивати табір. 

 

Хоча Луціус і Дерай на деякий час змогли залишитися наодинці, проте неподалік то сидячий, то ходячий Геогр, який поглядав у їхню сторону, не давав Дераю можливості вивідати у Луціуса більше інформації. Єдине, що йому вдалося внятно почути від нього, так це те, що чоловік, помітивши його в лісі, наказав не чекати на себе і відразу ж відправив інших послідовників до замку, сказавши, що у нього з’явилися справи. І оскільки він не відчуває їхньої присутності і весь шлях сюди прикривав Дерая та інших своєю аурою, вони спокійно змогли дістатися до цього місця.

 

— Ох, це так…

 

— Заспокойся! – спокійно промовив Лей, коли Георг ледь не перекинув тарілку, жестикулючи при розмові. Він злегка глянув у напрямку Дерая і Луціуса, але промовчав, стиснувши губи.

 

Геогр насупився і продовжив їсти, поглядаючи то на одного, то на іншого нещодавно воз’єднаного коханця. Хоча час від часу його погляд злегка ковзав по постаті свого вічно невдоволеного друга.

 

«Як же незручно…» – подумалося Дераю.

 

Відчуваючи дискомфорт від постійних поглядів у свою сторону, чоловік не міг не зажати помститися причині своїх страждань. Тож, злегка опустивши руку до талії Луціуса, Дерай з усієї сили ущипнув його. 

 

Проте Луціус лишень усміхнувся, і потягнувся до його порожньої тарілки.

 

— Не хочеш добавки?

 

— Хочу, – роздратовано і з певною досадою відповів Дерай, проте віддав йому свою тарілку.

 

Через кілька хвилин у його руках лежала до країв заповнена тарілка грибного супу.

 

— Лу, а як ти навчився готувати? – доїдаючи свою порцію, промовив Стант. Здавалося чоловік хотів розвіяти похмуру атмосферу, яка запанувала у групі, тому запитав перше, що спало йому на думку, — Ти раніше працював на кухні?

 

— Та ні. Просто Рай обожнює гриби і тому я вирішив навчитися готувати різні страви з ними, щоб балувати його у майбутньому, коли він погодиться зі мною одружитися.

 

Почувши відповідь Луціуса, Дерай подавився і відразу ж почав кашляти.

 

Луціус схилився до нього, погладжуючи по спині. На його подив інший не почав його бити по руках чи відсуватися в сторону, а, навпаки, несвідомо притиснувся ближче. Він нагадував маленьке кошеня, яке нарешті, після багатьох днів спроб, пішло до рук. Хоча чоловік розумів, що з цим кошеням краще не бавитися, а то можна було б залишитися і без рук, і без внутрішніх органів.

 

Навколо знову запанувала тиша. Кожен відреагував по своєму: Дерай продовжував відкашлюватися, Стант задумливо поглядав у напрямку вогнища, Лей злегка поглядав у напрямку Геогра, а Георг…

 

— Ти дійсно роздумуєш над тим, щоб одружитися з Раєм? – схвильовано запитав Георг, злегка підскочивши з місця. 

 

— Так, а що в цьому такого?! 

 

Луціус все ще легенько погладжував Дерая по спині, хоча той уже заспокоївся і випрямився, ласкаво усміхаючись.

 

Георг відразу замахав руками.

 

— Та ні, нічого. Просто я вперше зустрічаю настільки відкриту подібну пару. Зазвичай все не… Ой. – схаменувся чоловік, проте його думку і так було легко зрозуміти.

 

— Зазвичай, чоловіки закохані один в одного приховують це від інших? І хто ж може дозволити їм обвінчатися? – якось занадто спокійно перепитав Луціус.

 

— Я не хотів вас образити… Вибачте. Просто… – він на мить затамував подих, — Ви дійсно маєте дуже гарний вигляд один з одним і я щиро триматиму за вас кулачки.

 

Під кінець Георг стиснув кулаки і, усміхаючись, почав злегка ними трясти від хвилювання.

 

— Не думав, що серед людей можна знайти подібних екземплярів. – Луціус усміхнувся, — Проте я радий, що зміг побачити виняток на власні очі. 

 

Дерай штовхнув його у бік. Йому не подобалося, що Луціус продовжував говорити про їх нібито довготривалі стосунки. Особливо коли цього всього насправді ніколи не було.

 

«Ми лише спали один з одним і час-від-часу я допомагав йому заспокоїтися…»

 

Хоча Луціус здавався досить спокійним чоловіком, але насправді він більше нагадував діючий вулкан, який може в будь-який момент вивергнутися. В його тілі вирувала незбагненно сильна пітьма. Настільки сильна, що чоловіку довелося навчитися прибокувати її і приховувати свою ауру.

 

Дерай дізнався про це випадково, коли під час одної місії Луціусу різко знесло дах. Пітьма чорним полум’ям почала поглинати все навколо. А сам Луціус, здавалося, втратив зв’язок з реальністю.

 

Коли його очі повністю почорніли, Дерай, не роздумуючи, кинувся вперед. На його подив, поки інших людей навколо повністю поглинало полум’я, його шлях залишався чистим. 

 

Він досі не до кінця розумів, як йому тоді вдалося допомогти. Але коли він з усієї сили врізався у Луціуса і відлетів з ним у сторону, чоловік різко притис його до себе і поцілував. Після цього тиск та чорне полум'я зникли, а аура чоловіка повернулася до звичної стриманої норми.

 

Проте той поцілунок... На мить йому здалося, наче Луціус хотів поглинути його магію, але замість цього він сам це зробив.

 

Це був незвичний досвід. Проте йому сподобалося. Не дивно, що після цього, у них відбулася надзвичайно пристрасна ніч.

 

Уже наступного разу, коли ледь не трапилася подібна ситуація, Дерай відразу, тільки побачивши, що в того чорніють очі, схопив Луціуса за руку і, відвівши в сторону, притиснув його до стіни та пристрасно поцілував. Результат був таким же. 

 

Проте не дивлячись на спільний секрет, який робив їхню взаємодію ще інтимнішою, ніж вона була, вони ніколи про це не говорили. Ні першого разу, ні другого, ні третього, ні десятого. Дерай не питав, а Луціус не розповідав.

 

Дерай злегка глянув у напрямку Луціуса, все ще роздумуючи над цим спогадом, проте його погляд затримався на вустах іншого.

 

«Схаменися. Не час піддаватися спокусі, – похитавши головою, подумав Дерай і глянув на самовдоволене обличчя чоловіка поруч з собою, — Йому тільки дай можливість і я тиждень ходити не зможу.»

 

— Думаю, варто почати готуватися до сну, – пробурмотів Лей, відкладаючи свою тарілку до наповненого водою казанка. — Георгу, цього разу посуд за тобою. 

 

— Добре, – усміхнувся і кивнув головою Георг, а потім, злегка почервонівши, додав: — Я завжди радий тобі допомогти.

 

Лей лишень кивнув, ніби не зважаючи на його слова, і попрямував за Стантом. В цей час Дерай закінчив вечеряти і планував віддати свій посуд Георгу, який продовжував дивитися в напрямку двох своїх компаньйонів, проте тарілку перехопив Луціус.

 

— Йому і так вистачить роботи, тож цей помию я. 

 

Чоловік взяв їхні тарілки і швидко почав обмивати.

 

— Тобі ж подобається той Лей, чи не так? – раптом пролунав його спокійний голос.

 

Дерай здригнувся, сердито глянувши на Луціуса. Проте, він намагався не видавати своїх почуттів.

 

Георг, який до того безперервно дивився в сторону, побачив дії Луціуса і швидко кинувся до нього.

 

— Та я і сам міг. Навіщо ж ти…

 

— Тож я маю рацію? – засміявся Луціус.

 

Чоловік навпроти нього завмер. Деякий час, він мовчав, злегка протираючи посуд. 

 

— Годі на нього тиснути! – не втримавшись, нарешті промовив Дерай. — Він не зобов'язаний відпов…

 

— Це так очевидно? – стишено прошепотів Георг.

 

— Твої погляди очевидні. Особливо коли ти ще й червонієш, дивлячись на нього. 

 

— Он як…

 

— От тільки чому ти не зізнаєшся? – задавався питанням Луціус, — Мені здається, що той чоловік також небайдужий до тебе. 

 

— З чого ти взяв? 

 

— Його погляд також багато говорить…

 

«Як і те, що я тобі розповів..» – насупився Дерай.

 

Деякий час тому, саме тоді, коли вони опинилися разом, він сказав Луціусу, що тому не потрібно вишкірятися на молодого життєрадісного юнака, адже той уже кілька років безнадійно закоханий у їхнього товариша.

 

І ось, цей геній, схоже, вирішив зіграти у сваху і звести їх. А все тому, що пообіцяв поки нікого не вбивати.

 

Дерай торкнувся чола, тихо зітхнувши, і знову глянув на двох чоловіків.

 

Луціус злегка кивав головою:

 

— Я часто звертався до цих схем на наших з Раєм початках, тож можеш спробувати. Хтозна, авось пощастить!

 

— Дуже дякую! – злегка червоніючи та киваючи, відповів Георг, а після швидко піднявся і пішов у напрямку Лея та Станта.

 

— Що ти йому вже нарадив? 

 

— Зараз побачиш.

 

Дерай глянув у тому ж напрямку, в якому пішов молодий чоловік. Георг підійшов до своїх товаришів і, протираючи голову, почав щось говорити Лею. І хоча інший був зі своїм звичним байдужим виразом, проте він не лаявся і навіть кивнув у відповідь, подаючи тому частку хворосту зі своїх рук. 

 

— Цікава картина, – зітхнув Дерай. — Тож ти порадив йому допомогти Лею.

 

— Я порадив йому приділити коханому час і показати, що він готовий розділити з ним навіть дрібнички. – обійнявши Дерая, прошепотів йому на вухо Луціус, злегка торкаючись мочки вустами.

 

— О, великий спокусник в справі. І на скількох жертвах ти випробував цей метод підкорення сердець? – поглядаючи на нього краєм ока, саркастично запитав Дерай.

 

— Лишень на одній.

 

— І хто ж цей нещасний? 

 

Луціус серйозно на нього глянув.

 

— Ти.

 

Дерай витріщився на нього, не знаючи, що відповісти на таку… очікувану відповідь? Він серйозно задумався. Раніше, хоча Луціус і був дещо приставучим, але він ніколи настільки довго і настільки відверто не фліртував з ним. Навіть не так. Не дивлячись на те, що сам Дерай весь цей час скептично ставився до слів свого одвічного ворога, який завжди був на своїй хвилі, йому ніколи не здавалося, що вони не були щирими. Чомусь ці дурні жарти виглядали так правдоподібно, особливо з легким рум’янцем, який з’являвся на вухах Луціуса, коли той все це говорив. І його рухи. Вони не здавалися якимись продуманими чи вимушеними. Це були легкі доторки, наче той тримав щось неймовірно крихке і дорогоцінне, щось, що може легко зламатися або зникнути.

 

«Він ніколи не був таким. Навпаки, він завжди жив одним днем і нічим не дорожив. А наш зв’язок був лише потіхою та однією з чисельних перемог.»

 

А його погляди… Чому в них Дерай бачив не таку добре знайому хіть, а якусь незрозумілу суміш емоцій? 

 

«Чи варто мені довіряти цим очам? І чи не зрадить мене його жорстока натура, коли я все ж довірюся йому?»

 

Ці питання не покидали голови Дерая. 

 

В цей час до них нарешті підійшли троє інших. 

 

Поки Дерай намагався розібратися між почуттям комфорту і здоровим глуздом, який так і кричав, що ніхто в цьому світі не буде просто так проявляти свою симпатію до ворога королівства, раптом у його свідомості з’явилася цікава думка.

 

«А що, якщо Луціус також хоче позбутися короля? Поки ми говорили, цей лис весь час був байдужий до того, що я буцімто зашкодив Дейлу. Тож, якщо він не шпигун, ми можемо допомогти одне одному без всього цього фарсу.»

 

Дерай злегка глянув на Луціуса, який жваво розкладав забраний у чоловіків хворост.

 

«Не знаю, що у нього твориться в голові і які його справжні мотиви, але його допомога знатно б спростила задачу.»

 

— Гм? – Луціус злегка озирнувся, нарешті відволікшись на погляд, який довгий час впивався у його спину. Його губи вигнулися у спокусливу усмішку. Прилігши на нещодавно викладений хворост, він похлопав на місце біля себе і промовив: — Можна лягати.

 

— Справжнісінький лис, – пробурмотів Дерай, проте підійшов до іншого. — Не думаєш, що нам тут буде трішки замало місця?

 

Коли він хотів продовжити, задоволений вираз іншого дав і без того, зрозумілі відповіді.

 

Дерай зітхнув, махнувши рукою, наче так і просив, щоб той не вимовляв нічого і голос, а потім присів біля Луціуса.

 

— Граєш з вогнем, – безмовно промовив Дерай, стиснувши кулаки.

 

На відміну від насупленого коханого, Луціус усміхнувся на всі зуби, злегка привставши. Його руки з легкістю обхопили талію Дерая, після чого чоловік притиснувся до його спини, спершись своїм підборіддям на плече іншого. 

 

— Я завжди все ставив на кін, задля отримання бажаного. – прошепотів Луціус. 

 

Дерай стиснув губи. Його голова несвідомо нахилилася назад, спираючись на тіло Луціуса. 

 

— Я вже втомився…

 

У цей час вони почули голос Георга.

 

— Але ж у нас завжди було так! Як можна так різко змінювати стратегію?

 

— Ми про це вже говорили. – втомлено відповів Стант, проте це не заспокоїло засмученого юнака.

 

— Що сталося? – обернувшись, запитав Дерай.

 

— Ох, пробачте, що потривожили. Ми вирішили перед сном знову обговорити деякі деталі плану, але дійшли певної полярності думок. – спокійно промовив Стант, поглядаючи то на Дерая, то на Луціуса.

 

— Що саме не так? – знову запитав Дерай.

 

— Вони пропонують мені залишитися в тилу, поки Лей розбиратиметься з примарними лицарями, – поскаржився Георг. — Я проти цього. 

 

— Ми це вже обговорювали. Нам потрібно пройти цей етап в тиші, ти ж створюєш багато шуму, – нарешті заговорив Лей. — Крім того, ти вже забув, що сталося минулого разу, коли ми билися з тіньовими лицарями? Якщо ні, то я нагадаю. Ти ледь не розтрощив пів міста, ще й сам постраждав.

 

— Це все через того примарного генерала, – не відставав від нього Геогр. — Крім того, мені таки вдалося його подолати. 

 

— І що? Це лише простий генерал! Проте, якщо ти рознесеш півзамку, на нас чекатиме грізніший противник. Ти хочеш прикликати самого Безсердечного монстра півночі? 

 

Дерай несвідомо стиснув руку Луціуса.

 

— Нам варто зупинитися і відпочити. Поговоримо про це завтра… – намагався втихомирити гамір Стант.

 

— Станте, це потрібно вирішити сьогодні, – стиснувши кулаки, промовив Лей. — На кону наші життя. 

 

— От тому, я і бажаю піти з тобою! – наполягав на своєму Георг, — Минулого разу обставини були іншими, тож все вийшло таким чином. Проте ми показали наскільки ми класна команда. Крім того, з тилом розбереться і Стант. 

 

— Ох, яка ж ти тяжка людина. Краще дійсно лягти спати. – потираючи обличчя, бубонів Лей. Проте він більше нічого не сказав, лишень обернувся і поправив плащ, яким вкривався.

 

Стант похитав головою, побачивши, що Георг хоче ще щось сказати. Та, здавалося, що той не хотів закінчувати розмову на такій ноті. Юнак підійшов до товариша. 

 

— Я не залишу тебе одного в такій небезпеці. Я стану надійним щитом для твоєї спини на полі бою. Тому, будь ласка, дай мені шанс. 

 

Лей мовчав.

 

— Ти впевнений, що зможеш контролювати себе? – запитав у юнака Стант. 

 

— Так. Я прикладу всі свої сили, щоб все пройшло успішно. – зебетав Георг. — І навіть якщо з’явиться Безсердечний монстр півночі, я…

 

— Він не з’явиться. – раптом промовив до того мовчазний Луціус, перериваючи Геогра.

 

— Що ти маєш на увазі? – здивовано перепитував Георг. — Чому ти такий впевнений, що права рука короля Демонів не з’явиться, коли життю його володаря загрожуватиме небезпека?

 

Луціус яскраво усміхнувся, наче тільки-но поївший молочка кіт, і, досі ніжно обіймаючи Дерая, відповів: 

 

— Тому що король відіслав його під приводом знайти одного зникнувшого генерала. І судячи з вашої розмови, він повернеться ще не скоро, бо генерал мертвий.

 

В цей момент Дерай нарешті усвідомив, що їхній план дав тріщину. Тому, навіть не роздумуючи, він запитав:

 

— Який саме генерал зник?

 

Луціус усміхнувся ще ширше і повільно промовив:

 

— Божевільний рафінувальник отрут.

 

«Тож це був він.»

 

Кілька днів тому в одному поселені вони зіткнулися з купою примарних лицарів. Спершу, їм здавалося, що ця сутичка закінчиться досить швидко, але на диво, цього разу доєднався один із примарних генералів.

 

Оскільки Дерай намагався сильно не виділятися, він лиш мигцем побачив обриси постаті генерала, який кинувся у бій, проте не міг почути голосу, який заглушала примарна маска, тож не відразу зрозумів з ким вони билися.

 

У короля Демонів Дейла було 4 генерали – неймовірно талановитих і відданих йому магів, які стали кошмаром мирного населення й інших королівств. І кожен з цих магів мав своє прізвисько, яким його величали у народі: Безсердечний монстр півночі, він же Луціус, Кривавий кошмар півдня, він же Вейлард, Повелительниця руйнацій сходу, вона ж Маріса, та Крижаний демон, він же Дерай. Проте після Шелеської війни, роль четвертого зайняв колишній особистий охоронець короля – Бестій, він же Божевільний рафінувальник отрут.

 

«Тепер зрозуміло, чому його тіло так швидко перетворилося на пил, коли ми намагалися зняти маску. Я думав, що він до цього причетний, але хто б міг подумати, що це буквально виявиться він.»

 

Кожен з генералів носив маску, яка прикривала пітьмою не лишень обриси облич, але й змінювала їм зачіску на згусток пітьми, що тягнувся до п'яток. Тому часто, якщо маг не вимовляв ні слова і не використовував своєї вродженої магії, було важко зрозуміти, хто саме перед тобою.

 

Проте завжди існувало виключення із правил. І цим виключенням був Луціус, який чомусь завжди міг відрізнити Дерая від інших.

 

— Ти хочеш сказати, що нам вдалося вбити самого рафінувальника отрут? – невірячи, промовив Георг.

 

— Він був найслабшим у порівнянні з іншими генералами, тим більше в порівнянні зі своїм попередником, – зухвало промовив Луціус. — Десь на рівні найсильніших примарних лицарів, але не вище.

 

— Тож, нам просто пощастило. – зітхнувши, промовив Стант.

 

— Та яке пощастило. Ви що не чули? Король відправив Безсердечного монстра Півночі на пошуки того генерала. – нарешті почувся голос Лея. Чоловік схрестив руки, поглядаючи на Луціуса і Дерая. — Але найбільше з цієї всієї ситуації мені цікаво звідки ти це все знаєш? Хто ти взагалі такий?

 

Запанувала тиша.

 

Стант, який був найстаршим серед них всіх, похитав головою, ніби натякаючи, що ще не час для таких розмов і вже давно пора б спати. 

 

Георг, який уже здавалося подружився з новим товаришем, промовив:

 

— Яка різниця хто він, якщо він на нашому боці?

 

Проте Лей, який залишався голосом розуму в кожній ситуації, заперечував:

 

— Навіть якщо так, краще знати його особистість, щоб потім не було сюрпризів.

 

Чоловік знову глянув на них.

 

Поки Луціус не ляпнув чогось зайвого у своєму репертуарі, Дерай вирішив взяти справу у свої руки.

 

— Пробачте. Я думав, що це не надто важливо, оскільки ми вже вирішили його долучити до нашого товариства, але, схоже, що помилявся, – він схилив голову. — Ми з Лу, разом працювали в палаці короля Демонів. Я уже говорив, що думав, що він помер, але схоже, що натомість ми обоє вижили і продовжили працювати над нашим планом. 

 

— О, он як. А ким саме ти працюєш, Лу? – одразу ж запитав Георг.

 

Усі погляди знову зосередилися на двох коханцях. 

 

Луціус усміхнувся, поглядаючи то на чоловіків, то на Дерая, і повільно відповів:

 

— Я один зі слуг Безсердечного монстра півночі.