Неочікувана зустріч зі старим ворогом

Все, що мені потрібно – ти!

Все, чого я хочу – ти!

Все, чого мені бракувало весь цей час – ти!

Тож я зроблю все можливе, щоб ти більше не зникав з мого життя.

***

Дерай просто хотів втекти, можливо, навіть взагалі зникнути. Йому здавалося, що це єдиний можливий варіант у даній ситуації. Він міцно стиснув кинжал, що залишався його вірним супутником у кожній вилазці, і приготувався давати дьору чим подалі від цієї групи осіб.

 

Спершу він планував очистити розум, адже його товариші по зброї стали неймовірно гамірними, наче якесь голодне стадо худоби зранку, але ця вилазка привела його до тих, кому краще не показуватися на очі.

 

«Краще їм поки не знати, що я насправді вижив у тій битві. Особливо йому...»

 

Дерай злегка стиснув цупку тканину, яка прикривала жахливий шрам на грудях, і розвернувся у півоберта. Він навіть затримав дихання, щоб випадково не здати себе з потрохами.

 

Але в цей момент він почув характерний хрусть, який могла видати лише та сама суха гілка, яку, по закону жанру, йому не вдалося оминути.

 

«Важко бути непомітним, коли ти те ще клишоноге створіння.»

 

Навколо запанувала тиша. Вона була настільки гнітючою, що Дерай сам того не усвідомлюючи, пришвидшив крок, ледь не переходячи у біг, намагаючись не оглядатись назад.

 

«Краще тікати. І в інший напрямок від нашого табору.»

 

Чоловік чкурнув у порослі хащі. Хоча він досі чув лише свої кроки, на підсвідомому рівні, йому здавалося, що за ним уже слідкують.

 

Можливо, це була дуже погана ідея. Все ж з групою у нього було більше шансів на виживання у теоретичному бою, ніж на самоті. Але його товариші ніколи не стикалися з таким могутнім ворогом. Якщо вони помруть, це залишиться на його совісті. 

 

«Якщо мене впіймають одного, можливо мені вдасться щось придумати...»

 

Дерай підійшов до однієї достатньо крутої стежки, проте навколо не було інших шляхів, а повертати назад було дуже ризиковано. Тож, чоловік акуратно ступив на неї, намагаючись втриматися і не полетіти вниз.

 

Але, як тільки Дерай зробив крок, хтось схопив його за зап'ястя і потягнув назад. Його спина торкнулася теплого тіла, в той час, як біля вуха пролунав надзвичайно знайомий голос:

 

— Тож я не помилився і це справді ти. Я от все думав, куди ти прямуєш. А ти вирішив вкотре спробувати померти. Хм. Як жорстоко з твого боку знову робити мене вдівцем.

 

— Для цього нам спершу потрібно обвінчатися. – смикнувши свою тремтячу руку, пробурмотів Дерай. 

 

Його золотаві очі форми фенікса зустрілися з парою чорних, як сама пітьма, очей дракона, які цього разу не ховалися за холодною маскою. 

 

Проте, як би він не смикався, його не відпускали. Чоловік позаду засміявся, почувши як інший огризається у своїй звичній манері, і підхопив його на руки. 

 

— Ми б уже давно були обвінчані, якби ти не вирішив погеройствувати, а потім інсценувати свою смерть...

 

— Не мели дурниць.

 

Хто б міг подумати, що із всіх приближених до короля, цього разу йому трапиться саме він. Луціус, який був його одвічним ворогом. Ще змалечку ці двоє боролися за першість і, коли обидва потрапили на службу до короля демонів, своєю завзятістю, вони швидко змогли здобути собі славу.

 

У них завжди були складні стосунки. Можна було навіть сказати, що вони в якійсь мірі ненавидять один одного, проте це не завадило їм покохатися кілька разів. 

 

Вперше це трапилося під дією сильного афродизіаку, якого підсипали Луціусу. Того дня вони були на спільній місії з кількома іншими магами. І коли тодішній Луціус випив келих із зачарованим вином, він настільки збожеволів, що ледь не знищив все довкола. На щастя, Дерай був поруч і зміг його відтягнути наверх. Уже у кімнаті, притиснувши юнака до дверей, Луціус вперше поцілував його, після чого у них відбулася близькість. 

 

А потім ще одна і ще. Здавалося, що вони повністю захопилися один одним, але їхнє ставлення поза цим контекстом ще довго було не змінним.

 

— Хоча знаєш, я щиро здивований. Якби не твоя аура, яку я вивчив як свої п'ять пальців, я б фіг взнав, що це ти, і певно вже вбив би тебе. Але це справді ти. От тільки що ти тут забув і навіщо інсценував свою смерть? – продовжуючи нести іншого, розпитував Луціус.

 

— Не вважаєш, що у тебе занадто дивна реакція? – у відповідь запитав Дерай. 

 

Він злегка насупився, з насторогою вдивляючись у таке знайоме обличчя. Давно вони вже не були так близько один до одного.

 

— Ні.

 

— Ти дійсно дивний. Хіба король не оголосив мене зрадником? – похмуро зиркнувши, промовив Дерай.

 

Але у відповідь йому прозвучало байдуже:

 

— Ну і що?

 

«Що? Що це за відповідь?» – пронеслолося у голові Дерая, поки його вуста жили своїм життям.

 

— І що? Ти з глузду з'їхав?

 

— Ага. Одразу після твоєї «смерті» шифер остаточно злетів з даху, а з ним і мій глузд. – засміявся Луціус, злегка нахиливши, як уявний шифер, свою прекрасну ношу на руках. 

 

— Ти не змінився, – зітхнув Дерай і подивився вгору на Луціуса, який не дивлячись на свої дії, невпинно рухався з ним на руках, пробираючись якимись новими і набагато чистішими стежками. 

 

— Все такий же красивий? – злегка підморгуючи, промовив Луціус і уважно глянув на нього.

 

— Все такий же балакучий і з дурними жартами. – пирхнув Дерай.

 

— Проте я один такий неповторний у твоєму житті. 

 

Дзвінкий сміх заполонив усе довкола.

 

— З цим не спорю. – кивнувши, промовив Дерай, водночас думаючи: «От тому, я і не хотів показуватися тобі на очі.»

 

Продовжуючи усміхатися, Луціус злегка схилив голову, торкаючись щокою маківки голови Дерая.

 

— Я ж ще вкрай не збожеволів? Ти ж мені не маришся? – раптово прошепотів він.

 

— А я часто тобі марюся? – пирхнув Дерай, але ніяк не відсторонився, дозволяючи іншому торкатися себе.

 

— Дуже, – самовпевнено кивнув Луціус, знову випроставшись, а потім стишено продовжив: — Я бачив тебе ледь не кожної ночі. І завжди ти поставав в якомусь новому образі. То ти плакав, то усміхався і розповідав щось веселе, а інколи просто мовчки дивився на мене. Одного разу, ти з'явився переді мною і почав жалітися на якогось вишкребка Георга, який відмовляється тобі наливати. Ти тоді був такий милий...

 

Дерай зашарівся. Хто б міг подумати, що його сили спрацюють аж так проти нього і кожного разу, коли він думатиме про цього самовдоволеного демона, його астральне тіло з'являтиметься прямо перед ним. 

 

«І як тепер виходити з цієї ситуації? А я ж планував не показуватися цьому лису на очі...»

 

— Який же ти милий, так і хочеться розцілувати. – засміявся Луціус.

 

— А ти дивний, – знову пирхнув Дерай. — Перед тобою з'явився чоловік, який мусив померти кілька років тому, ще й не просто чоловік, а ворог твого лорда, а ти от так спокійно закидаєш його компліментами. Хочеш притупити мої відчуття, щоб потім вбити?

 

Луціус злегка нахмурився, клацнув язиком і промовив тоном, просякнутим невдоволенням.

 

— Ти так часто згадуєш про короля, що я починаю ревнувати.

 

Дерай скривився, наче з'їв щось неймовірно кисле. Проте замість повернення до початкової теми, від нього мимоволі вирвалися досить зухвалі слова:

 

— Знайшов до кого ревнувати, той вишкребок навіть з кінчиком твого волосся не зрівняється.

 

Чоловік пирхнув від такої раптової відповіді.

 

— Якщо мій коханий так каже, то так воно і є.

 

— Видихни. А то так надувся, що і луснути можеш від гордості.

 

Луціус знову засміявся. Цей дзвінкий сміх був настільки заразний, що Дерай мимоволі і сам усміхнувся.

 

Він давно уже не усміхався так щиро. Раніше йому доводилося вдавати, що він сміється з жартів інших, або просто робити привітне обличчя, щоб заманити на свою сторону більше людей. Але та фальшива усмішка ніколи не зрівняється з цією. 

 

Луціус замовк і застиг на місці. Здавалося, наче він побачив щось рідкісне та дивовижне. В якийсь момент Дераю навіть здалося, що чоловік взагалі не дихає.

 

Дерай швидко підніс свою руку до обличчя Луціуса і насупився, злегка постукавши іншого по щоці.

 

— Я серйозно! Повертайся до реальності і почни дихати, або ж постав мене на ноги. Я не хочу полетіли разом з тобою на землю.

 

Луціус здригнувся, почувши слова Дерая. Його руки злегка напружилися, після чого знову пригорнули іншого до себе. Він нагадував величезного чорного дракона, який не хотів прощатися зі своїм скарбом.

 

— Колись тобі все одно доведеться поставити мене на ноги, – пирхнув Дерай.

 

— Колись – це не зараз! – самовдоволено промовив Луціус, знову рушаючи вперед.

 

На мить запанувала тиша. Здавалося, що кожен з них поринув у свої думи.

 

Але не довго судилося їй панувати.

 

— Гей! Раю, ти де? – залунав клич одного з товаришів Дерая.

 

«Вони помітили мою відсутність і вирішили відправитися на пошуки?» 

 

— Це один із тих людей? – якось надто спокійно запитав Луціус.

 

— Навіть не думай вбивати. – одразу промовив Дерай, стиснувши чорну тканину, якою було огорнуте гнучке тіло, що продовжувало його нести.

 

— Він тобі важливий? – кивнув у напрямку голосу Луціус.

 

— Він частина мого плану.

 

— І все?

 

— А що? Якби був кимось більшим, ти пішов би силами мірятися? – пирхнув Дерай, закотивши очі. 

 

Почувши його слова, Луціус на мить задумався, а потім похитав головою:

 

— Ти не одобрюєш такі методи, тож ні. Мені просто стало цікаво наскільки вони тобі важливі. 

 

— Як прямолінійно. 

 

Луціус мовчки вдивлявся в його обличчя, ніби очікуючи продовження відповіді, проте Дерай мовчав. Чоловік прислухався до навколишнього середовища, напруживши своє тіло до стану струни на якомусь музичному інструменті. Здавалося, він спершу не сприйняв слова іншого всерйоз, тож майже відразу перепитав:

 

— Ти точно не допустиш смерті жодного з них?

 

— Поки вони тобі потрібні.

 

Його слова глибоко вразили Дерая, тож він сам того не усвідомлюючи, спантеличено перепитав:

 

— Тобі щось потрібно від мене?

 

Луціус злегка засміявся і промовив своїм глибоким спокусливим голосом: 

 

— Г-м-м-м. Ти.

 

Дерай відчув, як його обличчя потеплішало, і негайно прикрився рукою. Чому у цього поганця такий спокусливий голос? 

 

Настільки спокусливий, що лишень почувши цю одну фразу, йому закортіло схопити іншого за пасмо його довжелезного розпатланого волосся і пристрасно поцілувати, забувши про всіх навколо.

 

«Прийди до тями, негайно прийди до тями!» – кричав внутрішній голос Дерая, поки той намагався заспокоїти своє пришвидшене серцебиття.

 

Проте, в цей час він зрозумів, що чує не лишень своє серце. Торкаючись плечем грудей Луціуса, він відчував як шалено калатає серце іншого. Настільки шалено, що здавалося, що воно от от проб’ється через грудну клітку і просто вилетить. 

 

Сама думка про це настільки розсмішила Дерая, що він пирхнув, тим самим порушивши затяжну тишу.

 

— Невже моє бажання настільки смішне? – злегка здивовано запитав Луціус.

 

— О, ні. – все ще сміявся Дерай, — Просто я уявив дещо смішне.

 

— Розкажеш? – нахиливши голову, промовив Луціус. Його чорні очі, здавалося, зблиснули і ще більше потеплішали. 

 

— Твоє серце так швидко б’ється, що мені спало на думку, що з такими темпами, воно просто вискочить назовні і тоді твій титул Безсердечного монстра півночі набуде зовсім нового значення. Але це ще пів причини. Я уявив розмову при якій ти це скажеш… – чоловік знову розреготався, проковтнувши продовження.

 

Луціус вишкірився і після долучився до реготу Дерая.

 

— Твоя правда, це дійсно буде досить потішною сценою. От тільки я не забуду додати, що моє серце на зберіганні у самого Крижаного демона, тож з ним точно все у порядку.

 

— …

 

Дерай подавився сміхом. Чоловік злегка закашлявся, витираючи очі від непроханих сліз, а потім поплескав рукою по плечах Луціуса.

 

— Знаєш…

 

У цей момент неподілік від них почулися кроки. 

 

— Га? Ти це чув?

 

— Мгг. Може Рай там? 

 

— Треба перевірити, тільки тихіше.

 

Хоча чоловіки намагалися говорити шепотом, але навколо було настільки тихо, ніби весь ліс завмер на секунду, щоб дати двом старим коханцям спокійно поговорити, що їх було чітко чути з віддаля.

 

Дерай стиснув плечі плечі Луціуса, поворохнувши ногами. Він нічого не говорив, проте і слів не потрібно було. Луціус насупився. Хоча чоловік робив це нехотя, але він швидко опустив іншого на ноги, злегка притиснувши до себе.

 

— Навіть не думай тікати, нам ще багато про що потрібно поговорити. І поки ми не поговоримо, я не планую тебе відпускати далі ніж на крок. 

 

— Навіть в кущики зі мною ходитимеш?

 

— Що я там не бачив.

 

— Ну, що правда. – вкотре пирхнув Дерай, проте на його обличчі не було ні відчаю, ні досади.

 

Ці кілька хвилин стали найприємнішими спогадами за останні три роки відсутності в житті один одного. В минулому, вони самі по-собі були б щасливими, адже поруч не волочилося б ніяке галасливе і надокучливе чорноволосе диво, проте виявилося навпаки. Хто б міг подумати, що він почне тужити за ним. Хто б міг подумати, що йому не вистачатиме його обіймів і таких безглуздих розмов. Можливо саме тому, він підсвідомо почав з’являтися перед іншим. Хоч на хвилину, йому потрібно було хоча б на хвилину побачити його, щоб не зійти з розуму.

 

Спершу, коли він був ще надто кволим після поранення, його тримало лишень одне бажання – помста. Проте, якщо пліч-о-пліч з ним стоятиме Луціус, це буде лишень питанням часу, коли в його руках опиняться голови кривдників.

 

Поки він роздумував, тихо схилившись на Луціуса, неподалік з’явилися знайомі обличчя. Чоловіки вийшли з-за зарослого чагарника. Їхні обличчя де-не-де були подряпані. По обличчі одного з них також текла кров. Схоже цей першопроходець зазнав на собі все щастя лідерства.

 

— Раю, он ти де. – крикнув той самий першопроходець, чий голос ще кілька хвилин тому почули Дерай та Луціус.

 

— Ммм. Хто це? – перешіптувалися двоє позаду.

 

— Як мило звучить. – пробурмотів Луціус, а потім вишкірився,— Треба було уже давним давно почати називати тебе Райчиком.

 

— Заціпся, – пробурмотів Дерай, а потім підійшов до чоловіків. — Перепрошую, що змусив хвилюватися. Я тут зі знайомим випадково зіткнувся. 

 

На щастя, чоловіки, хоча і насупилися, але були достатньо сильними щоб протистояти аурі Луціуса. Або точніше, тій крихті, яка залишилася після її придушення власником.

 

Луціус натягнув одну із своїх найчарівніших усмішок і підійшов ближче, обійнявши Дерая за талію.

 

— Дуже приємно познайомитися. Я коханий Рая. 

 

Поки всі четверо закам'яніло спостерігали за діями чоловіка, Луціус злегка схилився, ввічливо промовивши:

 

— Дуже дякую, що дбали про нього весь цей час. Завдяки вам ми нарешті змогли зустрітися після стількох років розлуки.

 

Дерай, на щастя, першим відійшов від шоку. Йому хотілося схопити цього підступного чоловіка за руку і відвести чим подалі, а потім провести годину лекцію про його поведінку. Проте замість цього він «випадково» наступив на його ліву ногу і виразно почервонів.

 

Дерай глянув на своїх товаришів, потім на Луціуса і злегка опустив голову, ніби намагаючись приховати свій вираз обличчя. 

 

— Я не планував від вас приховувати… – злегка тремтячи, промовив Дерай, а потім притиснувся до Луціуса, ховаючи своє обличчя в його плечах, і тихо продовжив: — Це справді була неочікувана зустріч для нас двох. Я думав, що він мертвий, тож нічого вам не говорив. 

 

Луціус самовдоволено усміхнувся, а потім притиснув його ближче:

 

— Як же я міг так просто здатися, знаючи, що був шанс, що ти виживеш. 

 

Дерай показово шмиргнув носом і із заплаканим обличчям обернувся до своїх товаришів.

 

— Це Лу, він, як і я, виріс на вулиці, а все через того підступного короля Демонів.

 

Луціус злегка припідняв брову, але відразу ж кивнув.

 

— У нас було досить важке дитинство, але, найголовніше, що ми були один в одного. Не знаю, ким би я зараз був, якби не він. Ви б знали, яким милим ураг…

 

Дерай ущипнув його за бік.

 

— Тебе трішки заносить.

 

— Це все через мої палкі почуття до тебе. – прощебетав Луціус і глянув на притихших чоловіків. — Я сподіваюся, що ви не почнете ставитися до мого Рая якось по іншому, тільки через те, що він відрізняється від вас. 

 

Чоловіки нарешті відмерли і один з них, а саме той самий першопроходець, швидко заговорив, розмахуючи руками в різні боки.

 

— Звичайно ні, він ж наш товариш! Як же ми можемо забути про все пройдене разом, лишень через таку дрібницю.

 

Луціус здавалося розслабився і усміхнувся якось щиріше. Чоловік не до кінця повірив словам цього незнайомця, проте помітивши реакцію Дерая, він вирішив, що поки не буде їх вбивати. Схоже його коханий не був до кінця з ними щирим, проте його реакція на слова цього товариша говорили багато. 

 

Він поклав свою руку на плече Дерая і злегка ворохнув нею, ніби відганяючи якихось мух. Проте це було настільки швидко, що ніхто і не звернув увагу, подумавши, що той так втішає свого коханого.

 

Дерай злегка усміхнувся, виліз з обіймів Луціуса і підійшов до них. 

 

— Дякую, хлопці.

 

Він злегка обійняв їх, після чого ті, глянувши на усміхнене обличчя Луціуса, злегка похлопали його по спині. Проте першопроходець, схоже, не зрозумів атмосфери, яка панувала навколо, і тому бездумно міцно обійняв друга. 

 

— Георгу, ти ж так його задушиш. – почулося від інших двох.

 

— Ох, вибач, вибач. – Георг злегка відступив від Дерая і почервонів. — Ми дуже хвилювалися, коли ти не повернувся.

 

Чоловіки кивнули у знак згоди зі словами товариша.

 

— Невже мене так довго не було?

 

— Проблема не в тому, що тебе довго не було. Цей ліс просочений темною маною, неподалік можуть бути слуги короля Демонів. – промовив чоловік неподалік від них. 

 

«Ти навіть не уявляєш наскільки вони близько…» – стурбовано подумав Дерай, проте інші інтерпретували його вираз обличчя по-своєму.

 

— Раю… – Георг знову думав підійти, проте його зупили.

 

Чоловік, який стояв так близько до них, схопив друга за пояс і відтягнув у сторону.

 

— Ну, Лею. – пробурмотів Геогр.

 

— Циц. Будь серйознішим. – промовив Лей і злегка глянув на Луціуса. — Раю, нам потрібно звідси якнайшвидше забиратися, поки цей дурбелик знову чогось не вчудив. 

 

— Та я тоді випадково… Скільки ще можна згадувати… – надув щоки Геогр.

 

— Лей має рацію. Ми вирішили вирушати далі, тож прийшли по тебе. – промовив третій чоловік, а потім злегка кашлянув у кулак, — Проте тепер по вас двох. Чи ви, пане Лу, не вирушите з нами?

 

— Як я можу? Тепер, коли я знову зустрів коханого, я так просто не відступлю. – категорично відповів Луціус, торкаючись плеча Дерая.

 

Обличчя Дерая злегка сіпнулося, проте він навпаки став виглядати спокійнішим. Злегка глянувши на Луціуса і проклявши свою надто везучу долю, яка вічно підкидає йому проблем на одне місце, чоловік усміхнувся і спокійно промовив:

 

— Тоді вирушаймо.

 

Чоловік кинув і простягнув його сумку Луціусу, який одночасно з ним простягнув свою. 

 

— Будьмо знайомі, Лу. Я Стант, а це Георг і Лей, – злегка прочистивши горло, вказував на інших двох і промовляв Стант. — Думаю спершу буде правильніше познайомитися.

 

— Ваша правда! Ще раз приємно з вами познайомитися, я Лу. – яскраво усміхнувся Луціус. 

 

— І нам! – прощебетав Георг, широко усміхнувшись у відповідь.

 

— Годі вже, – тицьнувши у бік друга, промовив Лей. — Ми гаємо дорогоцінний час. Ходімо вже.