— Раю, Лу, ви там? – почувся дзвінкий голос Георга.
Чоловіки переглянулися і одночасно кивнули, ніби безмовно уточнюючи і узгоджуючи свої дії. Після цього, Дерай вигукнув:
— Ми вже виходимо.
Насправді йому хотілося закритися і таки випитати у Луціуса усе, що так турбувало останні кілька хвилин їхньої розмови, але його чекали для уточнення дій і це нині було набагато важливіше.
— Ми вже думали, що ви там зайнялися неприс… – почав весело Георг, коли двері відчинилися, але Лей швидко його перебив.
— Внизу зібралося кілька гостей.
— Отже, настав час дізнатися, чи отримаємо ми соратника чи ні. – усміхнувся Дерай. — Адам, найідеальніший варіант для цього плану!
— Невже він ідеальніший за мене? – з напускним сумом запитав Луціус, притискаючись до його боку і пускаючи одиноку сльозу.
— Звичайно. Він принаймні не пускає сльози, роздумуючи чи він кращий у своїй справі, чи ні. – спокійно відповів Дерай, злегка відштовхуючи чоловіка і роблячи крок вперед до трійці навпроти них.
— Тому що я і так знаю відповідь, – усміхнувся Луціус.
— Ага.
Зрозумівши, що вони знову потрапили в капкан розмови без будь-якого сенсу, Дерай глянув на Станта, злегка кивнувши йому.
— Ходімо вниз. Напевно всі вже хочуть їсти. – усміхнувся Стант і взявши Георга та Лея під руку, розвернувся і рушив вперед.
Дерай послідував за ними.
— Я б міг навіть почати ревнувати, якби не знав, що єдиний у твоєму серці, – самозакохано промовив Луціус, наблизившись впритул до коханого. Його рука ніжно пройшлася вилицях, аж до підборіддя. Лишень пришвидшений крок іншого, ніби його ошпарили окропом, не дозволив пустотливим рукам опуститися нижче. Проте ця реакція пробуджувала у чоловікові інстинкт не якогось примітивного хижака, а крилатого ящера. Дракона, який пильно спостерігав за своїм найбільшим скарбом.
Внизу, як і попереджав Лей, з'явилося кілька нових облич. Хоча обідній час вже давно закінчився, але ще було досить далеко до вечора, коли збиралися цілі орави примарних лицарів і простолюду.
Адам швидко знайшовся на своєму звичному місці. Молодий чоловік з яскравою усмішкою розмовляв з групою чоловіків.
— Перепрошую, вільних кімнат більше немає і найближчий час для заселення через 3 дні, – невимушено промовив Адам з усмішкою на обличчі.
— Що ти верзеш? Не знаєш, хто ми? – нахабно промовив чоловік, який був найближче до власника закладу.
Його компанія загуділа, чи то погоджуючись зі своїм співгрупником, чи то обурюючись свавіллю молодика навпроти них.
Проте це ніяк не вплинуло на Адама. Він лише ширше усміхнувся і промовив:
— Будь ласка, не влаштовуйте сцен. Боюся, мій заклад не витримає бійки.
— Та як ти смієш! – майже гарчав чоловік, тягнучись до його шиї.
Атмосфера навколо стала неймовірно напруженою. Здавалося всі і кожен уважно спостерігали за сутичкою. Було настільки тихо, що якби хтось впустив голку, її дзвін почули б і на другому поверсі.
— Гей, що ти коїш? – раптово пролунав голос Георга, який, не думаючи, кинувся рятувати нового знайомого.
Лей, який був найближче до нього, одразу ж зреагував, намагаючись схопити того за руку. Проте все було марно. Його сили не вистачило, щоб втримати войовниче налаштованого молодика.
— От дурбецало, – сердито бурмотів Лей, крокуючи до Георга, який уже зчепився з групою людей.
Луціус злегка присвиснув.
— Давненько тут подібного не було.
— Адам розсердиться, – похитав головою Дерай.
— Варто допомогти, – зітхнув Стант.
Почувши ці слова Луціус активно захитав головою.
— Так, так! Це хороший варіант!..
Стант відразу ж рушив уперед, навіть не дослухавши слів Луціуса. Збоку здавалося, що він взагалі на них не зважав, тихо обдумуючи свої дії.
— Хах. Який же він холодний, – злегка пирхнув Луціус. — Що Адам взагалі зміг у ньому побачити, крім симпатичного личка?!
— Хах. Тільки не кажи, що ви це все спланували? – примружившись, прошепотів Дерай.
Луціус лиш знизав плечима:
— Це була умова Адама.
Дерай злегка закотив очі, у думках лаючи двох ідіотів, які не вміють нормально, без маніпуляцій і хитрощів, отримувати необхідні відповіді або ж домовлятися.
Але це було настільки очевидно, що йому навіть хотілося засмітися.
Він навіть знайшов глибоко у своїй пам'яті спогад багаторічної давнини, коли Адам так само випробовувах їх, щоб зрозуміти, чи варті вони його довіри. Тоді, вони ледь не видали себе, але на щастя, чоловік або зробив вигляд, що він не зрозумів хто вони, або ж йому було дійсно байдуже, тож прийняв їхні липові образи і потоваришував з ними.
— Він дійсно собі не зраджує.
— А що. Стант рудий і високий.
— Цілком у його смаку.
— Якщо у них закрутиться роман, ми зможемо не переживати про підтримку, чи не так?!
— Та, Адам не дасть вбити нового коханця, поки сам не вижме з нього всі соки.
Луціус голосно розреготався. Його дзвінкий сміх привернув увагу всіх, хто знаходився неподалік. Навіть група людей, яка зійшлася у бійці, завмерла.
Адам кинув короткий погляд на галасливу пару, лишень злегка похитавши головою. Але він виглядав задоволеним, стискаючи клаптик одягу на боку чоловіка, який прикривав його собою. Здавалося, він отримав відповідь, на яку чекав.
На його вустах з'явилася кровожерлива посмішка, а очі почорніли, нагадуючи чорне беззоряне небо.
Таким було єство цього чоловіка.
Таким було єство кожного, хто був хоча б якось пов'язаний з королем демонів.
Група чоловіків, які кілька хвилин тому з усією завзятістю билися з Георгом і Леєм, мляво впали додолу.
— Ах, – перелякано зойкнув Адам, демонстративно обхопивши руками стан Станта.
Чоловік не пручався, що давало хитрому темному магу можливість ще ближче притиснутися до нього, поки Адам пускав «сльози страху», злегка трясучись усім тілом.
Усі бачили переляканого молодика із занадто емоційною реакцією, проте Дерай і Луціус бачили ту злегка вигнуту дугу, яку інший навіть не планував приховувати.
— Учень перевершив свого вчителя. – задоволено усміхався Луціус.
— Маніпуляції на мене уж точно не подіють. – пирхаючи, Дерай жорстоко вщипнув його за бік. Здавалося, цією дією він хотів повернути того до тями, але все знову пішло не за планом.
— Тому я і обрав інший шлях, – злегка вигнувши свої губи у ласкавій усмішці, Луціус припідняв руку Дерая і торкнувся ними блідої кисті. Споглядаючи з-під злегка опущених вій, він кілька разів поцілував руку коханого, а потім відпустив її. — Я покорю тебе своєю щирістю.
— Ти не вчися на помилках, – відступаючи на крок, промовив Дерай. — А я не хочу знову повторювати.
— Я справді кохаю тебе, – раптово промовив Луціус.
Раптове зізнання ввело у шок не лишень Дерая, який проковтнув усі цинічні і саркастичні слова, які так і хотіли вирватися у відповідь, а й всіх інших.
Коли одна вистава дійшла до свого завершення, глядачі перевели свої погляди у їхній бік, спостерігаючи за ними, в очікуванні ще однієї.
І яким би набундючиним не був Дерай, він все ж вирішив дати їм цю виставу. Треба ж якось набирати собі балів прихильності від одного мудака, який любить спостерігати за іншими.
— Я теж. – кидаючись на шию Луціуса, він злегка вкусив його за плече і прошепотів: — Ницо спершу казати про щирість, а потім раптово бити під дих.
— Своїми діями ти так і кричиш про свою небайдужість до мене, – самовдоволено промовив Луціус, ніжно пригортаючи Дерая у свої обійми. — Не злись, ти хотів чесності, тож я тобі її і дав.
— Запхни вже цю чесність в одне місце.
— Жорстоко. Але я все одно тебе кохаю.
Луціус ніжно обійняв Дерая, притискаючи його до себе. Здавалося, що він у будь-який момент просто підхопить його на руки і втече подалі від чужих очей. А всі інші очі окрім дерайових, були для нього чужими.
Він знав його справжнього. Бачив сутність Дерая за шаром цих гострющих колючок. Тому, щоб не казав йому інший, він просто усміхався.
А ще йому подобалися ці обійми.
«Чому він вічно так різко вибиває землю у мене з-під ніг? Невже він і справді мене кохає? Ах. Чому я продовжую про це думати? Чому мені не байдуже?!» – у голові Дерая панував безлад.
Дераю не подобалось те, наскільки він почав розслаблятися поруч з цим небезпечним чоловіком. Наскільки легко Луціус знову увійшов у його життя. Наскільки часто він почав про нього думати.
Але найбільше Дерая дратувало те, що він не хотів відштовхувати Луціуса. Так, інколи поведінка іншого вибішувала його настільки, що він хотів не тільки щипати його за найболючіші точки, а просто взяти і закрити цього негідника десь, щоб не бачити. А ще краще закритися з ним і заткнути його таким звичним і приємним для них обох способом.
Від однієї думки про це, глибоко у його середині спалахнуло тепло. Ні, це був жар. Нестерпний жар, який не покидав його, якби він не намагався втихомиритися поруч з цим чоловіком.
— Хах. Такий милий. – злегка прошепотів Луціус прямо на вухо Дераю.
— Агов, закохані, годі вже обійматися, – раптово промовив Адам.
Молодик дивився на них своїм звичним поглядом, у якому так і читалося побажання, щоб ці двоє пішли милуватися у свою кімнату.
— Заздри мовчки, – пробурмотів Луціус, повністю відсторонюючись від Дерая і прямуючи до накритого стола, який на диво залишився цілим після попередньої бійки. Проте, не підійшовши до нього, він схопив чоловіків на підлозі за шиворот і посунув їх на вихід. — Я спершу приберу це сміття. Починайте без мене.
Адам злегка захихотів:
— Дяки, Луцик-цуцик.
— Тобі напевно уже набагато краще, якщо можеш так сміятися, – спокійно промовив Стант, вивільняючись від рук Адама. Його кроки були повільними, проте твердими. Здавалося, що у чоловіка щось було на думці, проте він нічого так і не озвучив. Сівши за стіл, Стант злегка усміхнувся до інших. — Думаю, нам спершу варто поїсти. Все ж у нас була важка дорога. А попереду нас чекає ще важче завдання.
Лей та Георг, які кілька хвилин тому билися, виглядали абсолютно неушкодженими. Переглянувшись, вони пішли до столу. Дерай послідував їхньому прикладу. Проходячи повз Адама, він не міг не прошепотіти:
— Повеселився?
Адам злегка кивнув, вигнувши кутики губ у загадкову усмішку.
— Так.
Дерай зітхнув. Сівши поруч з іншими, він краєм ока почав поглядати на відвідувачів, які мали б повернутися до своїх справ, однак замість цього чомусь витріщатися на їхній столик. Хоча чому чомусь? Причина була цілком зрозуміла.
— Ваші дії привернули занадто багато уваги, – похитав він головою.
Стант відразу ж кивнув, додаючи:
— Це було дуже нерозумно. Нам варто було вирішити цей конфлікт іншим шляхом.
— Так, а все тому, що дехто у нас борець за справедливість навіть тоді, коли цього, можливо, і не треба, – хитав головою Лей, однак його рука злегка стискала передпліччя винуватця, чи то щоб втихомирити Георга, чи то, щоб підбадьорити його.
— Але ж ви також до цього долучилися, – ображено гукнув Георг. — Та й, взагалі, як можна дозволяти собі таку поведінку?!
— Хах. Подібне є нормою у цих краях. – спокійно промовив Дерай. — Все ж ми неподалік від логова самого короля демонів, тож і люди тут живуть відповідні. Не варто обманюватися їхнім зовнішнім виглядом або поведін…
— От не можу зрозуміти, ти зараз про мене чи більше про себе? – прозвучав веселий голос Адама. Чоловік підійшов із величезною тацею на руках і миттєво поставив її на стіл. — Трапезу можна розпочинати.
— Присядеш біля нас? – відразу ж запитав Георг.
— О, це дуже мило, але боюся, що можу вам зіпсувати апетит чи настрій. Ох, я ще не повернувся до норми після пережитого, тож не впевнений, що зможу стримувати свої емоції, – Адам злегка глянув на Станта, який насупився від його слів. Відчуваючи задоволення, він швидко додав: — Однак, я можу підійти трішки пізніше, коли закінчу деякі справи і заспокоюсь. Смачного.
Не давши їм навіть можливості щось сказати, Адам швидко розвернувся і пішов у напрямку прилавка.
— Здається замість вдячності, нам пропонують споглядати норов, – тихо процідив Лей. Глянувши на Дерая, він дещо роздратовано додав: — Хіба Георг і Лу не сказали йому, що ми хочемо про дещо поговорити?! Тут і дурень зрозуміє, що він просто втік.
Дерай злегка зітхнув.
У цей час Георг, який якусь мить дивився у пустоту, пробурмотів:
— Він засмучений.
— Хто? – до столика врешті повернувся Луціус. Однак він, навіть не дочекавшись відповіді, усміхнувся і промовив: — Якщо мова про Дама, то не варто турбуватися. Цей чоловік позавдає трохи клопоту, однак все одно погодиться.
Сказавши це, він спокійно вмостився поруч з Дераєм, починаючи накладати йому у тарілку різні закуски.
— Звідки така впевненість? Може, він на стороні ворога і навпаки нас погубить. – відізвався Лей, стискаючи кулаки.
— Він має свої особисті рахунки з королем демонів.
— Особисті рахунки?
— Мг. Король за стільки років багато кому підгадив і зашкодив, тож легше знайти тих, у кого на нього зуб, ніж, – хто щиро ним захоплюється. Навіть у цьому приміщенні, може, бути кілька можливих союзників, які радо виступлять проти нього.
— Але поки ми не можемо цього дізнатися, – відізвався Дерай, беручи у руку ложку.
— Так, – насупився Луціус, споглядаючи кудись у бік, а потім кивнув.
— До речі, – знову після невеликих роздумів промовив Георг і уважно подивився на них, — Я якось з тим всім не помітив ваших обновок. Вони дуже гарні! Лу, ти вирішив зробити Раю подарунок? В честь вашого возз'єднання? Коли ти встиг?...
Не дивлячись на потік запитань Георга, Луціус лиш усміхнувся і коротко промовив:
— Я подарував цю сережку Раю під час свого освідчення…
Почувши це, Дерай подавився і почав кашляти.
«Гей, най це буде знаком нашого кохання, – прозвучали у його голові слова Луціуса з того дня, коли той подарував йому сережку. — Сонце і Місяць, яка ідеальна пара. Хе-хе, ми теж ідеальна пара. Може… Нумо одружимося?»
Тоді він вкотре не сприйняв його слова у серйоз. Все ж, ці сережки несли інший сенс, вони були пов'язані, що допомагало Луціусу не збожеволіти, а його чорному полум'ю залишатись під контролем. Сам Дерай також був у плюсі, бо отримав артефакт з нескінченним запасом сильної магії, яка зберігалася і могла використовуватися, підсилюючи його власну.
Однак у день Шелеської битви, перед тим, як Дерая поглинуло гаряче полум'я, сережку з його вуха жорстоко вирвали. Вона стала трофеєм Бестія, який хотів вислужитися перед королем.
Рана у вусі давно зажила, в основному завдяки магії Станта, і він навіть носив деякий час іншу сережку, однак загубив її у день зустрічі з Луціусом.
На його спину опустилася тепла рука, ніжно погладжуючи по ній. Інша рука простягнула йому келих з напоєм.
— Як ти? – запитав Луціус, навіть не приховуючи свого хвилювання.
— Живий, – жартома відповів Дерай, відпиваючи напій. Він ніяк не міг перевести свого погляду від келиха, ніби причарований. Хоча точніше напружений.
— Це добре, – тихо прошепотів Луціус. Його рука продовжувала ніжно гладити по спині іншого. В якийсь момент чоловік навіть нахилився, спершись на плече Дерая.
За столом на мить запанувала тиша. Здавалося кожен роздумував про щось своє.
— Годі вже, – не стримався Лей, поглядаючи на інших. — Нам варто обговорити план і поговорити з тим чоловіком. А вже тоді нехай кожен розбирається у своїх почуттях і стосунках.
— Твоя правда, – кивнув Стант.
Дерай також кивнув. Лишень Георг та Луціус злегка преглянулись і якось дивно усміхнулися одне одному. Здавалося, вони мали свої погляди стосовно даного питання.
— Тож, першочерговим кроком у нас – потрапити у стіни замку. Це ми можемо зробити за допомогою вашого Адама, – злегка кинув погляд на парочку Лей. — Однак, якщо він відмовиться?...
— Ми пройдемо по катакомбах, – впевнено промовив Луціус. — Оскільки нинішні катакомби також частково є катівнями, неподалік від замку є невеликий тунель, через який проводять смертників. Однак, останні так роки два-три, король демонів хизується публічними стратами, тож цим тунелем не користуються. А оскільки про нього знають одиниці, там немає охорони.
— Гм, це дійсно гарний варіант, – задумливо усміхнувся Дерай. Принаймні цей варіант був кращим і безпечнішим за його. — Можна ним скористатися навіть при допомозі Адама. Просто розділимося на дві групи.
— Одна зайде через катакомби, а інша через ту тріщину у боковій стіні.
— Так. Якщо не помиляюся, там були зарості, тож нам вдасться застати охорону зненацька. – Дерай задумливо задьоргав за рукав Луціуса, ніби просячи підтвердження.
Той не став чекати, лишень одними губами усміхнувшись:
— Це так.
— Але чи вдасться нам самим там пройти? – подав голос Георг.
— О, не переживай. У тих заростях є протоптана стежина. Нею користуються усі бажаючі непомітно зникнути за межі замку. – Луціус усміхнувся, наче задоволений кіт, і обійняв Дерая за талію, притискаючись ще ближче, — Хех, саме нею ми кожного разу з Райчиком і тікали на свої побачення.
— Отже, про неї відомо іншим? – різко запитав Лей з удаваним спокоєм.
— Так, однак, якщо йти після опівночі там точно нікого не буде. Інші будуть або тут, – Луціус багатозначні обвів поглядом простір біля Лея, — або на своїх постах. Біля катакомб у такий час також ніхто не вартує.
— Однак вартові можуть робити обхід по стінах, а ті інші швидко повернутися. – зауважив Дерай.
— Так, тому доведеться добиратися навпомацки і дуже тихо. Хоча вже далі цей спосіб не спрацює.
— Що тоді ти пропонуєш? – спокійно промовив Стант.
— Будь-яким способом доєднати до нашої місії Адама. З його силою нам точно вдасться обеззброїти велику кількість примарних лицарів.
— Оу, і для чого це вам? – промовив усміхнений голос позаду, — Ану, Луцику-цуцику, розкривай карти. Мені цікаво заради чого ти так просив мене доєднатися до вашої компанії за трапезою.
