62.
Слова Дзян Ліна цілий день тримали Сю Джов в стані солодкої ейфорії — навіть коли йшов по бетонній доріжці, здавалося, ніби ступає по хмаринках із цукрової вати.
Навіть однокласники почали помічати, що його «аура привида» розсіялася, хоча Сю і далі ходив із опущеними очима та блідим обличчям, у голові його вже неслася безкінечна череда радощів.
Ледве дотерпівши до кінця уроків, він, мов блискавка, злетів нагору, відчинив двері, схопив кота, зробив оберти в стилі Томаса на сто вісімдесят і це все одним махом.
Здається, це всенародне свято — кіт ледь не підскочив від переляку.
—Термінова новина! Неймовірна подія! — Сю нарешті перестав стримуватися, зарився обличчям у кота, як у виграний джекпот, і з захватом вигукнув:
— Дзян Лін сказав, що не ненавидить мене!
63.
Кіт, чия шерсть до того виглядала охайно та гладенько, після таких емоцій Сю стала наче після бурі.
Він сердито вперся лапою в обличчя хлопця, відштовхуючи його подалі, не давши продовжити свою «вальсуючу виставу».
— Вибач, вибач, вибач! — злякано промовив Сю і акуратно посадив кота на стіл.
Схопив маленький гребінець і почав ретельно вичісувати шерсть коту.
Його обличчя не приховувало усмішки — щоки злегка порожевіли, очі засяяли.
Кіт махнув хвостом і коротко «мяукнув» — вважай, пробачено.
Потім трусонув вушками і, здається, погодився слухати далі.
64.
Сю легенько тицьнув у кота пальцем:
— Він сьогодні їв разом зі мною!
Кіт байдуже проігнорував.
Сю підніс його до обличчя:
— Ми були дуже близько, лише стіл між нами!
Кіт зневажливо хмикнув і махнув хвостом.
Сю засміявся, не втримався — знову зарився лицем у помаранчеву шерсть:
— Все, пропав я… Здається, він мені ще більше подобається… Дуже подобається!
Кіт, який щойно збирався знову наїжачитись, раптом заспокоївся. І навіть обережно притулився головою до щоки Сю.
«…Мяу.»
65.
Після півгодинного монологу про те, як сильно йому подобається Дзян Лін, Сю зробив ковток води й замовк.
Вони з котом зручно вмостилися в куточку дивана, а м’яке жовтувате світло торшера лягло на них мов плед.
Весела атмосфера поступово вщухла.
Сю зітхнув і ніжно пригорнув кота:
— Якби я був трішки сміливішим…
— Якби міг говорити з людьми так легко, як інші.
— Якби не нервував і не панікував у розмовах.
— Якби міг бути таким же яскравим, популярним і харизматичним, як Дзян Лін...
Можливо, тоді вони могли б стати ближчими.
Він поклав кота собі на груди, глянув йому в очі:
— Такий, як я — хіба може подобатися людям?
Кіт мовчав. В його великих зелених очах можна було побачити відображення хлопця.
А тоді — тихеньке «мяу» і легке торкання головою до долоні.
— Гаразд… — посміхнувся Сю.
Сум поступово розтанув у м’якому пухнастому дотику.
«Хоча б котам я подобаюся.»
66.
Настав день осінньої екскурсії.
Вранці уроків не було, щоб учні могли підготуватись.
Сю Джов ніколи не приймав участі в таких заходах і не знав, що потрібно брати з собою. Тому встав рано і почав готувати бенто.
Його батьки завжди були у відрядженнях, тож він змалку навчився готувати.
Зробив хрусткі водорості, підсмажив рибу, скрутив суші.
Нарізав цілу коробку фруктів, спік мигдальні кекси й масляне печиво.
Він навіть акуратно розклав печиво в маленькі пакуночки — раптом доведеться поділитись.
67.
Кіт, зачувши запахи, почав тинятися по кухні, час від часу підглядаючи за тим, як хлопець готує.
Підкрався до шматочка суші з лососем, та щойно наблизився — Сю його зловив і відсунув, строго сказавши:
— Там васабі. Тобі не можна!
Кіт розсердився, зашипів і наїжачився, мов куля з голками.
Сю розсміявся, присів і почав його гладити:
— Добре, зараз зварю тобі кашу з лососем. Як тобі?
Кіт миттєво заспокоївся й сів у позі шляхетного лорда:
«Мяу.»
68.
Залишки лосося Сю подрібнив, додав моркву й горошок, трохи козячого молока і поставив варитися.
Аромати м’яса та молока швидко наповнили кухню.
Кіт сидів біля плити, не зводячи очей із каструлі.
Спочатку Сю планував годувати його кормом, але тоді нічого підходящого вдома не було, тому ввечері приготував йому плов із яловичиною та без солі.
Кіт накинувся, ніби не їв тиждень.
Та наступного дня, коли з’явився справжній котячий корм, той гордо відвернувся.
— Чого не їси? Учора ж тобі сподобалось! — Сю переживав, гуглив, намагався підсовувати миску.
Кіт сердито «блюнув», стрибнув на стіл, лапкою постукав по вчорашній мисці.
— Ти хочеш... мою їжу?
Кіт, нарешті, з виглядом переможця кивнув:
«Мяу!»
69.
Сю заліз в інтернет, почав шукати рецепти та зробив курячу кашу.
Кіт уплітав із насолодою.
Це було вперше, коли Сю готував для когось іншого і цей «хтось» оцінив старання.
Його внутрішнє задоволення розквітло, і з того моменту він вирішив: стане шеф-кухарем для свого кота. Найкраща котяча кухня — тільки вдома!
70.
Кашу з лососем подав у мисці, почекав поки охолоне і поставив перед котом.
Кіт, який уже дрімав від нетерпіння, одразу підскочив і жадібно почав їсти.
Хоча миска була трохи зависока, кіт уперся й продовжував їсти саме з неї.
Сю спершу хотів її замінити, але той і чути не хотів. Ну що ж, хай буде по-котячому.
71.
Поки кіт їв, Сю пакував речі на екскурсію.
Печиво зібране у прозорі пакуночки з бантиками, усе виглядало апетитно.
Але думка про спілкування з однокласниками знову змусила його тремтіти.
Йому страшно, а раптом ніхто не захоче брати його печиво?
— Може, й не варто його брати… — звернувся він до кота. — Я ж ні з ким не дружу…
Кіт глянув на нього й лизнув лапу.
72.
Він згадав, що хлопця, з яким мав бути в парі, звали Лі Дзі.
Вони домовились зустрітись біля супермаркету.
Сю ішов туди, навантажений пакунками, й хвилювався як йому знайти серед натовпу людину, яку бачив лише раз?
73.
— Ти де так довго?
Лі Дзі нетерпляче махав рукою. Поруч із ним стояли ще двоє — худенький хлопець і ще один у товстелезних окулярах.
Лі Дзі напнув на себе сонцезахисні окуляри, сів на пластиковий стілець біля входу, взяв у рот цукерку (яку видав за сигарету) й поважно сказав:
— Ти запізнився. Я людина зайнята!
Сю: «………»
Точно не нормальний.
Хлопець на прізвисько Мао Ао представив себе й іншого:
— Це Джан Байцянь. Як і ти — прийшов до "великого боса" за натхненням.
Сю: «…А?»
Яке натхнення? Яка відданість? Що тут відбувається?
74.
До відправки ще 20 хвилин. Усі веселі, роблять фото, спілкуються.
Форму дозволили не вдягати, тож Сю полегшено зітхнув, бо міг впізнавати своїх по одягу.
Він рідко дивиться людям в очі, та цього разу наважився, аби запам’ятати обличчя…
Лі Дзі це сприйняв неправильно:
— Хочеш? Не соромся, я тут всіх пригощаю!
Мао Ао одразу подав коробку з «сигаретами» — Сю уже хотів відмовитись, але Джан Байцянь раптом взяв одну й засунув у рот.
«Що?! Цей книжковий черв’як?!»
Але глянувши уважніше… це були білі шоколадні батончики.
Сю закляк. Лі Дзі теж жував шоколадку.
75.
«…Що з цими людьми не так?»
Сю закотив очі й стиснув ремінці рюкзака.
«Може, ще не пізно — повернутися додому?..»
76.
З кам’яним обличчям (але всередині вибухаючи) Сю Джов розгриз шоколадку.
Солодкий смак розтікся по язику.
Коли він обернувся, шукаючи серветки, побачив…
Дзян Ліна. У білій сорочці.
Він йшов назустріч.
77.
Смак шоколаду лишився на губах.
Сю несвідомо проковтнув слину.
Його щоки знову порожевіли.
«…Може, все ж таки не така вже й погана ідея — піти на цю екскурсію.»
