1.
Вересневе повітря ще тримало в собі залишки літньої спеки, особливо опівдні, коли навіть шкільне листя звивалося від сонячного пекла. У їдальні, забитій до останнього місця, було на кілька градусів душніше, ніж надворі. Учні, замучені тим, що школа вимкнула кондиціонери «як у середньовіччі», витягали шиї, шукаючи вільний столик.
— Гей, там же одна людина сидить! - хтось штовхнув сусіда, але, придивившись, завагався. - Чекайте… Краще ні. Це ж Сю Джов.
Група, що вже рушила до куточка, раптом зупинилася, немов наштовхнувшись на невидиму стіну.
2.
Сю Джов носив це ім'я, наче в насмішку всьому світу: навіть якщо «Джов» означало «день», у нього не було ні сонячної енергії, ні тепла. Натомість він нагадував істоту, що виповзає з нори лише вночі.
Надмірно велика шкільна форма підкреслювала його кістлявість. Бліда шкіра, немов не бачила сонця роками, контрастувала з чорним, занадто довгим для хлопця волоссям. Чубчиком він завжди ховав очі, опускаючи голову так низько, що впізнати можна було лише стиснуті губи та гострий підборіддя.
Якби Сю Джов з’явився в аніме, його б обводили синьо-чорною тінню, а на задньому плані грала б похмура мелодія.
Інстинкт самозбереження працював безвідмовно: серед жвавих, сміливих одноліток він виглядав чужаком. Тому Сю завжди був самотній - на уроках, на обіді, після школи.
Рідкісні сміливці, що намагалися заговорити, отримували лише погляд, сповнений байдужості, та односкладові відповіді. Згодом про нього почали шепотіти: «Дивак», «Тихий привид», «Краще не чіпати».
3.
Ті, хто шукав вільні місця, нарешті пощастило знайти столик неподалік від Сю Джов. Обідаючи, вони обговорювали його, час від часу кидаючи крадькома погляди. Але сам Сю, наче відокремлений від світу шаром скла, ретельно «воював» з червоними креветками в соусі.
Він з надмірною уважністю відокремлював панцир, немов розпаковував гранату. З його уст майже злетіло:
«Чорт забирай» - проковтнув він беззвучно.
Ці креветки що, в бронежилетах народилися? Чому панцир приліплений, наче клеєм? І навіщо їх варили дві секунди - ні смаку, ні структури. Здається, куховарки спеціально мучили їх у маслі, наче відправляли на страту. «Може, вони думають, що олія - це акваріум?»
Якби його внутрішній монолог трансформувався у субтитри, весь простір навколо був би засипаний саркастичними коментарями.
Сю Джов відсунув тарілку з креветками й перейшов до тушкованої зелениці, паралельно обмірковуючи майбутній осінній похід.
4.
Осінній похід був традицією школи №1 з моменту її заснування. На лінійці в понеділок завуч палко розповідав про «корисне значення спільних виходів» та «гармонію з природою».
Сю Джов не збирався йти.
Справа не в бажанні «стати кращим» - просто правила вимагали формувати команди по чотири особи. А в нього не було навіть одного друга.
Приєднатися до групи означало б:
- Звернутися до незнайомців
- Представитися
- Посміхатися
Він уявив це - і відчув, як дихати стає важко.
«Як ящірка на розпеченому піску», - подумав він, ковтаючи зелень. Шанси, що хтось запросить його, були рівні ймовірності з’їсти ці прокляті креветки.
Раптом над ним нависла тінь.
Піднявши голову, Сю побачив хлопця з тілом борця сумо та поглядом розлюченого буйвола. Той упер руки в боки:
— Гей, ти! Ідеш у похід з нами!
5.
Сю Джов: «...?»
«Креветки наслали мені видіння?»
6.
Лі Дзі міг би запросити цього привида хіба що під тортурами. Але їм катастрофічно не вистачало четвертого. З'ївши дві порції анісових пампушок, він вирішив «знизити планку».
— Ти зрозумів? - Лі Дзі хлопнув папером по столу, поглядаючи на намальований на зап’ясті годинник з логотипом Ferrari. - Підписуйся швидше, у мене справи!
Сю Джов подивився на документ - «Заявка на участь у поході».
«Це... запрошення? Нагадує погрози. Але якщо відмовитись - доведеться їсти ці креветки ще й наступного тижня».
Він підписався.
— Добре - сказав Сю, намагаючись бути ввічливим. - А ви... хто?
7.
Очі Лі Дзі на мить стали схожими на блюдца.
— Ти не знаєш, хто я?! - його голос заглушив галас їдальні. - Подивись на мої м’язи! На обличчя! Якщо я не кіноактор, то хто?!
8.
Сю Джов уважно оглянув «кіноактора». «Схожий на мультяшного кабана-супергероя».
Він визнав свою провину: важка прозопагнозія (невміння розпізнавати обличчя) плюс однакові шкільні форми перетворювали людей на клонів.
Коли Лі Дзі нарешті назвався, Сю повторював його ім’я, наче заклинання, продовжуючи копатися в креветках.
9.
Лі Дзі вже зібрався йти геть, коли згадав про деталі:
— Зустрічаємось післязавтра біля західного супермаркету!
Сю Джов підвів голову від тарілки:
...А ви хто?
10.
Лі Дзі: «???»
Лі Дзі: «!!!»
11.
«Проклята недуга», - Сю Джов стиснув кулак. Він вирішив «звільнити» креветки, відправивши їх у смітник.
Раптом його слух підхопив знайоме ім’я:
— Гей, це ж Дзян Лін біля входу?
Сю Джов підвів голову. У дверях стояла фігура, яку він міг намалювати з закритими очима.
Шум їдальні згас. У вухах залунали удари серця.
«Не всіх я не впізнаю», - подумав він, дивлячись на хлопця, що залишив слід у його пам’яті глибше, ніж татуювання.
П.п: Ці номерки стиль автора, поки не знаю чи є в них якийсь сенс.
