R

Біг — особлива річ. І це одна з небагатьох речей, про які я можу говорити в будь-якому світі. Для мене біг настільки ж близький до життя, як і все, що я роблю. Я вивчала його, практикувала і зробила його своїм. Я не можу претендувати на щось інше.

Але якщо біг чистий, то життя — ні. Моє тіло не чисте, якщо на те пішло.

Кумедна річ. Очевидно, рекордний тридцятимильний маратон (48, 28 км) на моїй максимальній швидкості має наслідки, особливо на нозі, яка щойно загоїлася. Досить сказати, що коли Роги Гаммерада наздогнали мене, їм довелося дозволити мені їхати на возі більшу частину шляху назад до Селуму.

Лежати посеред поля під час повного фізичного відключення насправді досить розслаблює. Я так втомилася, що навіть не думала про те, що станеться, якщо мене* знайде монстр.

 

*Не те щоб про це важко було подумати. Очевидно, найпоширеніший тип монстрів між Людськими містами та Ліскором — Гобліни або різноманітні види птахів. Мені кажуть, що було б набагато краще, якби птахи почали їсти мене живцем, ніж страждати від того, що Гобліни-чоловіки роблять з жінками. Наступного разу, коли я побачу одного з тих виродків, я начищу йому морду.

 

Так чи інакше, мені просто пощастило, що один з членів їхньої команди, Гант, мав відповідне Вміння стеження або щось подібне. Роги досить швидко з’ясували, що сталося, коли я перестала рухатися. Знову ж таки, бігти маратон на легкій їжі — не найкраща ідея. Я пробувала бігти ультрамаратони, і ключовим моментом тут є не швидкість і навіть не стільки тренування. Все, що ви маєте робити — це розслабитися і їсти всю дистанцію. Я так розважаюся.

На чому я зупинилася? Ах, так. На бігу. Бігати — це просто, але не все інше в житті. Навіть робота, пов’язана з бігом, занадто складна.

Приклад цьому — я все ще стою біля Гільдії Бігунів, а не заходжу всередину. Я дійсно не хочу мати справу з людьми всередині, або з будь-ким зараз. Насправді єдине, що тримає мене в здоровому глузді це те, що моїй нозі краще.

Моїй нозі краще. Три слова, але для мене це найбільша різниця у світі. Від думки, що я більше ніколи не зможу бігати, до того, що я можу бігти, куди б я не відправилася?

Життя прекрасне.

…Якщо, звичайно, ти не безробітна волоцюга без грошей, яка змушена позичати в інших людей, щоб вижити. Тато завжди попереджав мене, що це станеться, якщо я не виправлюся*.

 

*Звісно, для нього це означало б піти в політику, щоб цілувати дупи та брехати 24/7, щоб він міг піти стрибнути зі скелі.

 

Я буквально без гроша в кишені. Якби не Роги Гаммерада, я б навіть не спав у заїжджому дворі останні кілька днів, не кажучи вже про їжу. Причина цього подвійна. Перша — і знову ж таки, це моя провина — мені треба було відпочити від дурного маратону, який я почала одразу після того, як вилікувала ногу. Навіть із зіллям все одно потрібна була певна реабілітація. Минуло два дні, перш ніж Черія сказала, що я в порядку.

А інша причина?

Люди.

Кожна голова в Гільдії Бігунів повернулася, коли я відчинила двері. Так само швидко більшість Бігунів відвертаються.* Схоже, тут половина звичайних Міських Бігунів, плюс кілька людей, яких я впізнала.

 

*Це теж чудово. Це говорить про те, що вони явно чекали когось, когось, крім мене, але я тут, і їм доводиться миритися зі мною, в основному, вдаючи, що мене не існує. Боги. Ось чому я ненавиджу дивитися на людські обличчя.

 

Фалс розмовляє з Ґарією біля столу рецепції. Обидва помічають мене, але Фалс продовжує говорити, а Ґарія надто захоплена, щоб перебити його. А з кутка кімнати за Фалсом зі своєю компанією спостерігає ще одна чарівна особа, яка викликає інтерес.

Персуа.

Персуа, Персуа, Персуа. О, як впали сильні світу цього. Якби я не знала, що мені розповіла Магнолія, я б все одно зрозуміла, що щось не так.

Вона все ще там, і Торіска сидить поруч з нею, Клодейл може бути десь поруч, але вони виглядають так, ніби щойно побували на похороні. Підлабузників Персуа тут немає — всі Вуличні Бігуни зазвичай відсутні — і вона виглядала такою розлюченою, що готова розплакатися.

Або переїхати когось возом. Але знаєте що? Вона більше не Міська Бігунка. Насправді я наважуся припустити, що Торіска, яка виглядала так, ніби її зараз знудить лише згнітилася від жахливого виразу з відпущеною щелепою коли я входжу.

Schadenfreude — німецьке слово, що означає насолоду від страждань когось іншого — зараз моє улюблене заняття.

Коли Персуа бачить мене, я думаю, що вона може втратити свідомість. Її обличчя не надто яскраве, але з нього витікає все. Вона хитається, насправді хитається на своєму сидінні, потім починає вставати. Але Торіска хапає її, і вона вагається, бо я дивлюся на неї.

Один рух. Один розумний коментар. Підійди сюди, і я відправлю тебе ногою об стіну, Персуа.

Я піду за нею? Я ще не вирішила. Я хочу… і Персуа шукає двері, коли бачить вираз мого обличчя. Я вагаюся.

Мені ще треба дослідити, яке покарання за вбивство в цьому світі. Наразі я проходжу повз неї, просто насолоджуючись її поглядом, сповненим чистої ненависті.

Старого Майстра Гільдії вже немає, але я ніколи не знала його в обличчя. Його немає в Гільдії, тож я здебільшого зосереджуюся на стійці реєстрації.

Фалс і Ґарія стоять переді мною в черзі, поки жінка на рецепції розбирається з дитиною, яка намагається здати посилку. Зазвичай я не люблю розмовляти з Фалсом, але сьогодні в мене найкращий настрій. До того ж їхня розмова звучить цікаво, тож я терплю Фалса досить довго, щоб дослухатися.

Ґарія виглядає дуже засмученою. Обидва Бігуни про щось говорять. А, точно, про той немаркований запит, який вона показала мені два тижні тому. Здається, минула ціла вічність.

— …Третій Бігун, якого ми вже втратили. Пестром.

— Що? Ні. Він був досвідченим Міським Бігуном… 19-го Рівня! Я… я бачила його минулого тижня. Я думала, ти казав, що ніхто не пішов…

— Я не знав, що він збирається. Він говорив про це, і я думав, що відрадив його від цього. Думаю, він хотів піти таємно. Ми б не дізналися, що сталося, якби цей [Вівчар] не знайшов його рюкзак. Чорт забирай. Гільдія повинна зняти цей запит.

Фалс хитає головою. Він виглядає щиро розлюченим і розчарованим, але я бачила, як люди носять ідеальні маски емоцій. Ґарія кусає губу.

— Але у нього був зачарований короткий меч. Він не був авантюристом, і я знаю, що це не високий рівень порівняно з Кур’єром, навіть наполовину…

Він різко вривається, більш схвильований, ніж я коли-небудь чула.

— Ніщо з цього не має значення на Високих Перевалах, Ґаріє. Там монстри… тобі потрібні бойові навички або шалено високий рівень… щось вище 30-го Рівня, щоб вибратися звідти неушкодженим. Я сказав про це Пестрому, коли він згадав про це, і він сказав мені… мабуть, він не сприйняв мене серйозно.

— Ти маєш щось з цим зробити, Фалсе. Винагорода зросла до вісімдесяти золотих. Вісімдесяти! Купка нових Вуличних Бігунів… вони знають, що це небезпечно. Але за такі гроші…

Фалс серйозно киває. Бігун, що стояв перед ним, закінчив, тож він підходить до стійки й звертається до рецепціоністки. Це не та, яку я знаю?

— Стеней, не дозволяй жодному Бігунові прийняти це відкрите прохання. Розкажи про це іншим Гільдіям. Будь-хто, хто спробує взяти запит на Високі Перевали, помре. Треба, щоб його зняли з дошки запитів.

Рецепціоністка — Стеней, та сама, що часто приймає мої замовлення — виглядає засмученою. Вона явно хоче допомогти Фалсу, і не помічає мене, коли відповідає.

— Ми не можемо його зняти, Фалсе. Ти знаєш політику Гільдії. Навіть з новим Майстром Гільдії це все одно прохання.

Фалс киває. Він перехиляється через стійку і чарівно* посміхається до рецепціонстки*.

 

*Я припускаю, що це чарівна посмішка. Проблема в тому, що я бачила так багато чарівних посмішок, що саме цей тип чарівності викликає у мене бажання щось зламати кожного разу, коли я його бачу.

**Чому вони завжди жінки? А, точно. Фемінізм не помер у цьому світі; він, мабуть, ніколи не існував з самого початку. Якщо не вважати когось на кшталт Леді Магнолії, та вона, мабуть, рідкісний виняток через свій вплив і багатство. Чудово.

 

— Я знаю. Але ти могла б порадити іншим Бігунам не виконувати прохання, так? Повір, це врятує життя.

— Ми вже це робимо. Мені шкода Пестрома, справді шкода.

Рецепціоністка й Ґарія червоніють, коли Фалс посміхається, що ще більше мене дратує. Фалс обмірковує це.

— Тоді… що, якщо цей запит просто випадково був захований під іншими на всіх дошках оголошень в інших Гільдіях? Таке буває. Організація може бути поганою. Це ж не суперечить жодним правилам, чи не так?

Вона вагається, потім киває.

— Я можу запитати про це. Дозволь мені просто написати [Повідомлення]… Думаю, ти маєш рацію, Фалс.

— У такому разі ми з Ґарією скажемо іншим Бігунам, щоб вони поширили інформацію, і всі дізналися, що сталося з Пестромом. Дякую, Стеней, ти врятуєш життя. Буквально.

Фалс знову посміхається їй. Вона червоніє і починає возитися з пломбами на прилавку.

— Не треба лестощів, Фалс. У будь-якому разі, хіба у тебе немає багато роботи?

— У мене завжди є час, щоб поговорити з милою жінкою. Як діти? Ти…

Гаразд, цікаву дискусію я можу витримати, але флірту/балаканини я не терпітиму. Я не сильно відштовхую ліктем Фалса з дороги*, роблячи крок уперед.

 

*Я не знаю. Не знаю. Але, можливо, я трохи наступила йому на ногу.

 

— Привіт. Маєш для мене запити?

— Рьоко! Ти на ногах!

Вигук Ґарії такий гучний, що всі, хто не дивився на мене, здригаються, але вона підхоплює мене в найміцніші обійми.

— Ґаріє, постав мене на землю… Ґаріє!

На моє величезне роздратування, до неї приєднується Фалс. Це змушує Ґарію відпустити мене, але він стискає мене.

— Рьоко. Я так радий тебе бачити! Твої ноги зцілилися… це неймовірно! Це неможливо!

— Магнолія Райнгарт зробила все так, як сказала? Вона така щедра!

— Зовсім не схожа на решту своєї сім’ї, що б вони про неї не говорили.

Фалс погоджується. Мені доводиться покласти руку йому на плече і відвести його назад. Думаю, він намагається відчути мене.

— Ти закінчив?

Він кліпає, відступає, і спалахує до мене величезною посмішкою, на яку я не можу відповісти.

— Вибач, я такий радий, що з тобою все гаразд. Куди ти їздила? У Тенбо?

— Ні, Ліскор.

— Ліскор?

— Це довга історія. Мені допомогли деякі авантюристи, а не Цілителька Тенбо. Вони мене вилікували.

— Щ… справді? У Ліскорі є [Цілитель] високого рівня?

— Щось на кшталт того. У всякому разі, я щойно повернулася. Є якісь цікаві запити на виконання?

Ґарія все ще виглядає захопленою, і я маю визнати, що вона була там для мене.

— Рьоко, це так чудово. Ти маєш розповісти мені, що сталося! Випиймо… або підемо до мене додому! Я маю на увазі — ти здорова! І здогадайся, що сталося з Персуа і Майстром Гільдії?

Фалс вагається і дивиться на мене скоса, поки я намагаюся не посміхатися.

— О, так. Ти чула про це, Рьоко?

— Можливо. Персуа тепер Вулична Бігунка? О, це жахливо. Що сталося? Їй дісталися лише десерти? Чи хтось зрозумів, що їй і близько не дотягнути до рівня Міського Бігуна?

Краєм ока я бачу, як Персуа завмирає, а потім червоніє з кожним словом. Фалс кидає на мене обережний погляд, Ґарія виглядає захоплено-знервованою, але я бачу, як інші Міські Бігуни пирхають.

Так, усі знають, що це вона зробила, і її покарано.

— То ти знаєш, що сталося.

Фалс обережно дивиться на мене, і я дарую йому м’яку посмішку. Можливо, він знає, що Магнолія винна, але я її ні до чого не примушувала.

— Я чула це по дорозі сюди. Що, якісь проблеми? Ми, бігуни, повинні триматися разом, тож якщо Персуа потрібна якась порада — я впевнена, що зможу дати їй підказки.

— Ні, Рьоко. Гадаю, все в порядку, так?

Фалс дивиться на Ґарію та рецепціоністку за підтримкою, але отримує лише кивок від рецепціоністки. Ґарія хмуриться, і я відвертаюся від нього та його дріб’язкової політики.

Я кладу руки на стіл.

— Привіт. Я повернулася.

— Міс Рьоко! Приємно бачити вас на ногах.

Стеней посміхається, а я вагаюся. Ого. Це гарна вистава, якщо вона взагалі була. Я кашляю, збентежена.

— Дякую… ем, Стеней, так?

— Правильно! Чим я можу вам допомогти?

— Ее… контракти. Якісь великі для Міських Бігунів? Або особисто для мене?

Я чула, що популярні Міські Бігуни отримують спеціальні замовлення саме для них, що є ознакою того, що вони досягли успіху. Я здебільшого питаю про екстрені забіги для авантюристів, і мені цікаво, про що говорили Фалс і Ґарія.

Вісімдесят золотих монет? Це ж ціле багатство! Це якось пов’язано з…

— Взагалі-то, міс Гріффін, у нас є кілька відкритих контрактів для вас.

— Щ… справді?

Фалс і Ґарія миттєво обертаються. Я задоволено кліпаю, але потім хмурюся, коли Стеней зачитує їх.

— Вони всі за Леді Райнгарт, і ви в них вказана як єдина Бігунка. Якщо хочете, можеш поглянути.

— Я пас.

Стеней виглядає здивованою, а Фалс роззявив рота.

— Але міс Гріффін, це терміново і Гільдія…

— Я не хочу запитів від Магнолії Райнгарт. Щось ще для мене не від неї? Ні? Гаразд, тоді звичайне доставлення.

Я хитаю головою. Стеней намагається запропонувати мені контракти, які в неї є.

— Але міс Гріффін, це дуже, дуже прибуткова справа і не така вже й складна…

Але я не хочу говорити з Леді Райнгарт. Так, вона допомогла мені, але вона зробила мені одну з тих пропозицій, від яких я не могла відмовитися, і я відмовилася. Вона знає, що я з… іншого місця, і вона мене до смерті лякає, якщо чесно.

Вона небезпечна, і я не хочу з нею розмовляти, тому підходжу до коркової дошки з проханнями.

— Забудь про це. Я просто віднесу цю в Ремендію і…

— Міс Гріффін, мені дуже шкода, але Гільдія хоче, щоб ви взяли замовлення Магнолії. Перш ніж приймати інші.

Я зупиняюся, тримаючи в руці один зі шматків пергаменту. Там стоїть Стеней, і вона виглядає незручно, коли хитає головою, дивлячись на мене. Я намагаюся покласти прохання на прилавок. Вона не дивиться на нього.

— Про що ви говорите? Він відкритий. Я вільна. Запишіть мене.

— Я не можу, міс Гріффін. У Майстра Гільдії є накази, і в інших Гільдіях теж. Ось швидке доставлення для Леді Райнгарт. Цукор з півночі. Ви можете забрати його прямо в місті.

Вона простягає мені папірець, я дивлюся на нього. Потім повертаю його назад.

— Ні. Запишіть мене на…

Потім я бачу вираз її очей і розумію, що не переконаю її. Мій гарний настрій враз зникає. Я дивлюся на Ґарію, яка розгубилася, і на Фалса, який дивиться на мене так, ніби до чогось дійшов. А я?

Я щойно подивилася на Гільдію Бігунів, і вся моя доброзичливість до Магнолії зникає, коли я усвідомлюю, що щойно зіткнулася з іншою стороною її сили та впливу.

Я маю їй щось передати? Я дивлюся на [Рецепціоністку] і розумію, що вона говорить правду.

Я повністю усвідомлюю, що мій гаманець порожній. То ось у чому полягає її гра? У неї повинна бути вся Гільдія — чи вся мережа Гільдій під її пальцем? І якщо так, то як мені заробити на неї?

— Міс Гріффін? Це не важко зробити. Лише одне швидке доставлення, і я впевнена, що нам дозволять дати вам стільки, скільки ви захочете.

Я дивлюся на Стеней. Повільно опускаю погляд на прохання, призначене для мене, і бачу Магнолію, яка чекає на мене біля своїх дверей. Щоб запросити мене зайти. Ніхто не підштовхує мене до цього. Магнолія ніколи ні до чого мене не примушувала… але тиск? Я відчуваю це всім тілом, і знаєте що?

Ненавиджу, коли на мене тиснуть. Тому я відсуваю аркуш і відходжу назад. Замість усмішки, я насуплююся, коли відходжу від столу.

— Так, я впевнена. Забудь про це. Спробую в іншій Гільдії.

 

⸻⸻

 

Гільдія Бігунів Селума була саме тією, в якій я була. До інших міст недалеко —  ну, це для того, щоб бігати безкоштовно, але якщо ви розлючені, але все одно любите бігати, як я, то не так вже й далеко, щоб розлютити [Леді].

Звісно, вона, напевно, має владу змусити Окр та Ремендію не слухати, тож наступного дня я піду до Уельсу. Виявляється, що «немає грошей» не покриває кілька срібних монет у моєму рюкзаку. Їх вистачить на паршиву кімнату, і якщо я буду їсти зі свого несвіжого пайка, то це буде сніданок, обід і вечеря.

Уельс дуже далеко від Ремендії та Окру. П’ятдесят миль (80, 47 км). Вона не може…

[Рецепціоністка] за стійкою знає мене ще до того, як я потрапляю до Гільдії, і він змушує інших Міських Бігунів відступити та пропонує мені єдине прохання, яке у нього є — віднести купу листів Магнолії…

У кожній Гільдії, до якої я звертаюся, одне й те саме. Я навіть намагаюся вдавати, що я не Рьока, але важко змінити колір шкіри та зріст. Кожна [Рецепціоністка] дає одну й ту саму відповідь, і я збираюся вбити все.

Ніяких замовлень. Ніяких доставлянь ат ніякої оплати. Таке повідомлення я отримую щодня відтоді, як повернулася. Я зверталася до Гільдій Бігунів у трьох сусідніх містах, і всі вони роблять те саме.

Насправді вони навіть роблять так, що я не можу діяти за спиною Гільдії та виконувати неофіційну роботу. Хтось — і я впевнений, що це Магнолія — вирішив змусити Гільдію Бігунів виконувати кожен запит, щойно він надходить. Навіть якщо це означає, що їм доведеться цілодобово працювати з кожним другим Бігуном, щоб виконати його.

Коли я повернуся до Селуму, я просто подивлюся, як довго вони зможуть так триматись. Половина Вуличних і Міських Бігунів тут практично не стоять на ногах, але вони все ще бігають. І, схоже, вони покликали на допомогу кращих Міських Бігунів, таких як Фалс.

Коротко кажучи, мене не пускають, доки я не піддамся на їхні вимоги. Чого я не зроблю. Те, чого вони насправді хочуть, не так вже й складно.

Але я цього не зроблю. Я не піддаюся на залякування і тиску колег. А від невинних поглядів рецепціоністки на мене хочеться вибити з неї світло.

До біса це. Настав час стати неприємностей.

 

⸻⸻

 

Коли Рьока Гріффін повернулася до Гільдії Бігунів, Стеней все ще була на зміні. Цього разу Ґарія поспівчувала їй.

Вона була милою жінкою і дуже засмутилася, коли Персуа вийшла сухою з води. Але Рьока була настільки розлючена, що це було написано на її обличчі.

Ґарія розуміла чому і була просто рада, що Персуа сьогодні тут не було. Очевидно, вона все ще бігала як Вулична Бігунка — і була розлючена, але вона, Клодейл і Торіска були в біді, і всі це знали.

Проблема була в тому, що Рьока, схоже, теж була в біді. Вона тупотіла до прилавка і виглядала голодною та втомленою. Ґарія запропонувала їй залишитися на фермі її батьків, вони жили неподалік Селума, але Рьока сказала, що їй не потрібна милостиня.

Ґарія спостерігала за Рьокою і відчувала неприємності. Вона не володіла особливими здібностями на кшталт [Відчуття Небезпеки], але їй це й не було потрібно. Вона знала Рьоку не просто як подругу, а як метеоролог знає погоду. І якби Рьока була штормом, то була б тим ураганом, що розбиває кораблі, з блискавками та градом для повноти картини.

Висока босонога дівчина перехилилася через стійку і пильно подивилася на рецепціоністку. Ґарія поспівчувала старшій жінці. Стеней була милою і доброзичливою до всіх — вона просто виконувала свою роботу, навіть якщо сама Ґарія з цим не погоджувалася. Це була не її провина.

З іншого боку, Ґарія нікому не побажала б Рьоку, коли була такою розлюченою. Хіба що Персуа. Яскраво-зелені очі Рьоки спалахнули роздратуванням.

— Минуло вже чотири дні.

Рьока перехилився через стійку і подивився на змарнілу рецепціоністку.

— І ви кажете мені, що немає запитів? Окрім, звісно, Магнолії.

Стеней відкрила рота, завагалася і благальним поглядом обвела кімнату. А хто там має бути, крім…

Цього разу Ґаріа замислився, чи не сказав йому хтось, щоб він був тут. Бо так сталося, що він прибіг на десять хвилин раніше за Рьоку, і це попри те, що за останні чотири дні він прийняв сім замовлень. Він виглядав таким же втомленим, як і всі інші, але Фалс ступив крок уперед і посміхнувся до Рьоки так, що серце Ґарії забилося швидше. Рьока перевела погляд на нього.

— Ми не хочемо стояти у тебе на шляху, Рьоко…

— Та невже? Тоді перестаньте приймати всі замовлення на доставлення.

Фалс почухав потилицю і знову ніяково посміхнувся.

— Ми з радістю. Справді. Але, Рьоко, було б краще, якби ти спершу виконала одне із замовлень Магнолії.

Рьока знала чому, але вона не була в настрої бути корисною. Вона схрестила руки на грудях.

— Чому?

Ще одна посмішка, трохи напружена.

— Леді Магнолія відмовляється приймати будь-які інші прохання, поки ти не доставиш щось особисто. Це шкодить Бігунам у кожному місті навколо.

— Ну і що? Просто зроби доставлення сам. Вона прийме його, якщо я нічого не привезу.

— Ми б хотіли, справді хотіли б, Рьоко. Але Леді Магнолія… ніхто не може вказувати їй, що робити, Рьоко. Поглянь на її запити, гаразд? Це буде не так вже й важко.

З того, що Ґарія знала про Рьоку, легкі доставляння були б для неї ще менш привабливими. Але коли Стеней простягнула один із запитів, Рьока незадоволено втупилася в нього. Вона скривила губи, читаючи одне за одним замовлення.

— Гострий перець? Капуста? Вона може купити це на будь-якому ринку.

— Але вона хоче Бігуна. Саме тебе.

— Тож поки вона його не отримає, я не отримаю жодної іншої роботи, так? І я маю попросити її, щоб вона дозволила іншим Бігунам задовольнити її запити, так?

— Ми б так не сказали.

— О?

Фалс, здавалося, ретельно підбирав слова.

— Якби ти… запропонувала Леді Магнолії, щоб вона відкрила свої запити на доставлення для кожного Бігуна, все було б… простіше.

— Звісно. І вам усім заплатять, щоб усі були задоволені?

Рьока відвернулася від Фалса та обвела поглядом Гільдію. Вуличні Бігуни та Міські Бігуни незліченну кількість разів повертали її погляд. Всі вони мовчки спостерігали за Рьокою, і не з дружніми виразами обличчя.

— Тож до того часу ви всі продовжуватимете приймати запити.

Фалс скрушно знизав плечима, наче його впіймали на розіграші.

— Ми просто виконуємо свою роботу, Рьоко. Але ти маєш рацію. Ми працюємо разом, Бігуни та Гільдія.

— Я не люблю, коли на мене тиснуть. Хто б це не був.

Фалс поклав руку на плече Рьоки, від чого другий Бігун миттєво напружився. Він блиснув їй підбадьорливою посмішкою, від якої у Ґарії аж шлунок перевернулося.

— Рьоко, я повністю з тобою згоден. Але, будь ласка, поглянь на це з точки зору решти Бігунів.

Він показав жестом на інших Бігунів.

— Ми — команда. Звісно, ми не всі ладнаємо між собою, але якби кожен Бігун був сам за себе, це був би безлад. Ми працюємо разом, виконуючи складні завдання, і ділимося здобутками, щоб усі були у виграші.

Він легенько постукав себе в груди.

— Ми — Бігуни. Ми можемо брати високі ціни, але ми робимо свою роботу! І якщо комусь це не подобається, то це тому, що вони не розуміють, наскільки важкою є наша робота. Ми ризикуємо життям і здоров’ям, щоб допомогти іншим.

Інші Бігуни в кімнаті підхопили промову Фалса. Вони перешіптувалися, коли він продовжував.

— Отже, якщо ми будемо працювати разом, якщо ми будемо підтримувати один одного — ми виживемо. Сотні Бігунів гинуть щороку, але тутешні Гільдії втрачають найменше Бігунів щороку. Ми не приймаємо небезпечних замовлень і об’єднуємося, якщо хтось із нас у небезпеці. Звісно, ми заробляємо не так багато, як інші Бігуни, але ми знаємо, що можемо розраховувати один на одного.

Рьока витріщилася на Фалса, а інші Бігуни в кімнаті зааплодували. Потім, спокійно і розважливо, вона схопила його за зап’ястя і відірвала його руку від свого плеча.

— Гарна промова. Але ти повний лайна.

Ґарія перестала посміхатися. Настрій у кімнаті за секунду завмер. Рьока дивилася на інших Бігунів, не зводячи з них очей. Вона озирнулася на Фалса, який дивився на неї з невпевненістю. Потім похитала головою.

— Ти хочеш поговорити про Бігунів і проповідувати, що треба поводитися чемно і триматися разом? Гаразд. Але не втягуйте мене у свою маленьку вечірку.

Вона вказала великим пальцем на свої груди.

— Я босонога бігунка. Якби я дбала про те, що думають люди, я б взагалі не бігала. Бігуни бігають. Ми доставляємо речі. Це робота, а не покликання.

Вона знову озирнулася, і цього разу на мить перехопила погляд Ґарії.

— Мені байдуже, подобаюся я вам чи ні. Все, що я тут роблю — це доставляю речі й отримую за це гроші. Мені не потрібні дурні прохання Магнолії. Якщо ви хочете заслужити її прихильність, розбирайтеся з цим, а мене не вплутуйте. Ви повинні хотіти, щоб я з нею не працювала. Думаєте, я намагаюся бути її особливим, персональним бігуном?

Фалс безпорадно розвів руками.

— Ми б хотіли вірити тобі, Рьоко, але…

— Ви думаєте, що я брешу?

Різкі нотки в голосі Рьоки змусили Фалса завагатися. Вона зробила крок вперед, а він — назад.

— Я не брешу. І я ненавиджу брехунів. Коли ти даєш обіцянку, ти її виконуєш. Коли ти говориш, ти дивишся комусь в очі й маєш на увазі кожне слово. Коли я кажу, що зроблю щось, я маю це на увазі. Якщо ти хочеш робити доставлення Магнолії, то бери кляті замовлення. Мені начхати на вашу політику.

Вона штовхнула Фалса в груди досить сильно, щоб змусити його зробити ще один крок назад.

— Але якщо ти станеш у мене на шляху, я наб’ю тобі пику.

Фалс відкрив рота, але цього разу Ґарія схопила його і відтягнула вбік. Рьока розвернулася та обвела поглядом кімнату. Ніхто з інших Бігунів не бажав зустрічатися з нею поглядом, але відчуття, яке вони випромінювали…

Вона підійшла до дошки прохань і втупилася в неї поглядом. На ній висіла незліченна кількість прохань, і жодне з них не стосувалося її.

Вона знала, що немає сенсу виконувати жодне з прохань. Навіть якби вона взяла одне з них, його «дивовижним чином» уже забрав би інший Бігун. Або відмовляться визнати її зусилля, або просто не віддадуть те, що вона мала доставити. Навіть якби вона доставила товар, гроші були б уже внесені до Гільдії, і їх не видали б, поки Магнолія не скаже про це.

Але… у неї з’явилася думка. Чи не було такого доставлення, яке обіцяла оплату одразу після того, як вона дістанеться до людини? Таке, яке жоден Бігун не зміг би взяти. А мав би.

Повільно вона досліджувала дошку, знімаючи запити та кидаючи їх на підлогу. Рецепціоністка виглядала засмученою, але Рьока не дозволила їй заперечувати. Вона шукала щось… ага, як і просив Фалс. Прямо на дні.

Рьока відсунула кілька запитів і вибрала один внизу. Вона принесла його назад до стійки та передала рецепціоністці.

— Ось цей. Я візьму запит на Високі Перевали.

— Що?

Стеней кліпнула на Рьоку. Вона заїкнулася.

— Цей… але ви не можете…

— Це погана ідея, Рьоко.

Фалс обережно відсторонився від Ґарії та знову став перед Рьокою. Його обличчя було стурбоване.

— Високі Перевали — не місце для Бігунів і навіть для більшості авантюристів. Той, хто подав цей запит, не знає, що робить. Ти не повиненна його виконувати.

— Чому ні? Мені більше нічого робити.

Рьока вихопила папірець у Фалса. Потім вона посміхнулася.

— Хіба що ти хочеш це зробити? Я піду за тобою, щоб переконатися, що ти це зробиш.

Рьока зловтішно посміхнулася до Фалса. Він помітно відсахнувся, і вона кивнула.

— Я так і думала. Я виконаю прохання.

— Ти помреш!

Ґарія увірвалася в розмову. Вона почервоніла, коли всі погляди звернулися на неї, але відчайдушно продовжувала.

— Рьоко, Фалс має рацію. Це дуже серйозно. Просто виконай одне з прохань Магнолії! Високі Перевали…

— Я виживу. І я виконаю прохання, навіть якщо це буде небезпечно — не тільки заради грошей. Мабуть, це все, про що думають Бігуни.

Рьока відштовхнула Фалса і пройшла повз Ґарію. Вона підійшла до дверей і зупинилася, оскільки ще одна не зовсім перегородив їй шлях. Персуа.

У неї більше не було своєї команди, лише Торіска та Клодейл. Обидвоє витріщилися на Рьоку, але відсахнулися, коли рука Рьоки стиснулася в кулак.

— Персуа. Що ти тут робиш? Не влаштовуй сцен.

Фалс застережливо підвищив голос, і Персуа кинула на нього вбивчий погляд, але навіть [Рецепціоністка] витріщилася на неї. Вона була червонолиця, розлючена приниженням і, як подумала Рьока, так само як і Рьока, була розлючена на це.

Обидві випромінювали іскри ненависті, дивлячись одна на одну, але Персуа лише демонстративно закинула голову, ігноруючи попередження Фалса. Рьока загарчала.

— Ти теж спробуєш мене зупинити? Привіт, Персуа. Я б хотіла, щоб ти спробувала.

Вона подивилася на Торіску, і дівчина відсахнулася, тримаючи руку на ножі, але Рьока була готова вдарити. Погляд Персуа ясно говорив, що вона не бажає нічого кращого, ніж зупинити Рьоку, дуже боляче, якщо це можливо… але вона стояла позаду Клодейля. Вона закинула голову так, ніби її волосся було батогом, яким вона хотіла вдарити Рьоку, і посміхнулася до неї.

— Мені не потрібно нічого робити. Ти все одно загинеш на Високих Перевалах.

— Невже?

Тон Персуа просочився отрутою, коли вона втупилася в прохання, яке тримала Рьока. Презирливо.

— Як ти думаєш, чому ніхто з досвідчених Бігунів не приймає такі прохання? Ми досить розумні, щоб не ризикувати життям. Ми працюємо разом, не те що ти. Ти помреш на самоті, бо ти дурепа.

Рьока кивнула.

— Мабуть, ти маєш рацію.

Персуа здивовано моргнула. Фалс і Ґарія разом з іншими Бігунами витріщилися на Рьоку. Рьока кивнув і знову оглянув кімнату.

— Якщо я зроблю все по-твоєму, то, мабуть, доживу до пенсії. І, можливо, навіть зароблю багато грошей, хто знає? І якщо я цілуватиму твою дупу досить довго, можливо, я тобі навіть сподобаюся. Якби я була такою, як усі ви, я б ніколи не погодилася на це прохання.

Вона зробила паузу. Потім вона втупилася прямо на Фалса, коли вимовляла наступну репліку.

— Шкода, що я не боягузка.

Рьока розвернулася і вийшла з гільдії, навіть коли приголомшена тиша перетворилася на крики люті.

 

⸻⸻

 

Я спалюю мости, як дихаю. Це талант. Я робила це все своє життя, і я думаю, що деякі речі просто не можна змінити. Я і мій великий язик. Мене вигнали з однієї школи за те, що я сказала директору, що насправді про нього думаю, а з іншої…

Вони розлючені. Я чую їхні крики, коли відчиняю двері. Але я все ще посміхаюся, коли виходжу з будівлі.

Єдине, що має значення. Єдине, за що я чіпляюся навіть у найтемніші дні. І ця річ — чесність.

Я та, ким я є. Я та, хто я є. І я не змінюся ні для кого, окрім себе. У країнах і культурах діють свої закони. Суспільство штовхає і підштовхує. У кожного свій порядок денний, і жоден мотив не є чесним.

Але я не буду кланятися нікому, особливо дрібним тиранам і брехунам на кшталт Фалса. Тому я посміхаюся, навіть коли розриваю зв’язки. Можливо, після цього мені доведеться піти в інше місце. Власне, не «можливо». Напевно, доведеться йти, інакше цього разу мені зламають обидві ноги.

Наскільки далеко простягається вплив цієї групи Бігунів? Ну, куди б я не пішла, вони, напевно, підуть за мною з чутками та брехнею. І так буде скрізь, куди б я не пішла.

Яка паскудна, маленька група людей. Але який чудовий світ. Якщо мені буде потрібно, я побіжу на самісінький його край, щоб знайти місце, де я зможу бути вільною.

Якби тільки всі не були такими дріб’язковими. Ну, а ті, хто не такі, схожі на Фалса, і він по-своєму нікчемний. Але один з них…

— Рьоко.

От лайно. Ґарія — єдина людина в цій групі, яка варта уваги. У її випадку, вона, мабуть, варта невеликої гори солі. Принаймні, пагорба.

Вона біжить, щоб наздогнати мене. Частина мене хоче просто продовжувати йти та втратити її, але навіть я не настільки дурна, щоб зробити це. До того ж вона мені так допомогла, що я в боргу перед нею.

Ґарія вагається, сповільнюючи крок, щоб не відставати від мене. Я чекаю, що вона буде захищати інших Бігунів, але те, що вона каже далі, мене дивує.

— Я буду тримати їх подалі від тебе, якщо зможу. Але вони злі. Дуже, дуже злі.

Хм. Але, можливо, мені слід було цього очікувати? Ґарія — дівчина, що стоїть на своєму. Тому вона мені й подобається.

— Вони розлютилися, бо я сказала їм, що думаю про їхній маленький культ?

Ґарія вагається.

— Я не згодна з усім, що сказав Фалс, Рьоко, але думаю, що в чомусь він має рацію. Я думаю, що ти теж маєш рацію. Але ти особлива. Ти можеш здійснювати доставлення сама, але декому з нас потрібно працювати разом. Без того, що робить Гільдія, ми б страждали набагато частіше.

— То ми працюємо разом і тягнемо на дно всіх, хто з нами не згоден, так?

— Я не казала, що це ідеально.

— Мислення зграї. А Фалс думає, що він все знає. Ми собаки чи боги?

Я думала, що це було розумно. А може, це була дурість. Ой. Погляд Ґарії змушує мене відчувати себе повною ідіоткою.

— Ми ні ті, ні інші. Ми просто люди, Рьоко. І вони не ідеальні, я знаю. Але ми не можемо всі бути такими, як ти. Деяким з нас доводиться працювати разом, щоб вижити.

…Чорт забирай. Стає боляче.

— Я хотіла би вміти бігати, як ти. Але я не можу. Я надто повільна — можу носити лише дуже важкі речі, а не швидкі замовлення. Якби не те, як працює Гільдія, я б не змогла бігати.

— …Я знаю. Але я не буду відповідати перед ними.

Ґарія киває, а потім помітно напружується. Починається її подача.

— А ти не могла… не могла б просто поговорити з Магнолією? Невже так важко буде просто попросити її…?

У певному сенсі? Ні. У деякому сенсі…

— У певному сенсі, ні. Але в деякому сенсі, так. Я не буду цього робити в будь-якому випадку.

— Я знала, що ти це скажеш. Я казала Фалсу, що ти так скажеш.

От виродок. Він попросив Ґарію переслідувати мене. Цей маніпулятивний…

— Коли ти збираєшся йти?

— Зараз. Фалс та інші Бігуни, мабуть, спробують зупинити мене, якщо я не піду. Я знаю, що Персуа спробує.

— Гаразд, гаразд.

Раптом Ґарія схопила мене у ведмежі обійми. І вона… сильна. Серйозно, я думаю, що вона збирається зламати мені ребро. Але потім вона відштовхує мене.

— Іди. Я спробую їх трохи відволікти. І не вмирай, добре?

Вона розвертається і тікає. Повільно, як для Міської Бігунки. Її постава дійсно досить погана. Але у неї є серце, і це робить її найкращою Бігункою з усіх, на мою думку.

Гаразд. Гаразд, це було… несподівано чи приємно? І те, і інше. І трохи принизливо. Але так і є. Мені треба йти.

Перевірка тіла. Я ціла та неушкоджена. Плюс, оскільки я ще не здійснював жодних доставлянь, скажімо, що готовність щонайменше на 92%. Чудово.

З іншого боку, мотивація — 60%. Непогано, непогано*. Хотілося б більше, але, хоча я щаслива від того, що можу бігати, здивування вже минуло.

 

*Зазвичай я вважаю, що хороший біг — це коли я маю десь 80%. На таких пробіжках я потрапляю в зону і перевершую свої найкращі результати. Очевидно, що я можу бігти дуже швидко, навіть коли не мотивована, але є чітка різниця між мною, коли я почуваюся добре і коли почуваюся погано. Я можу змусити Рьоку з мотивацією 40% з’їсти мою пилюку та обігнати її, якщо я буду на 90% мотивації.

 

Зазвичай цього достатньо для будь-якого виду бігу. Я могла б пробігти такий маратон, але, як усі казали, ці Високі Перевали відрізняються від інших. Я трохи почитав про них у місцевій літературі та…

Так, я можу загинути. Тому мені потрібно трохи підготуватися перед тим, як я піду, і швидко. На щастя, я в Селумі, і ще більше на щастя, що якийсь Мінотавр і купа авантюристів полюбляють відвідувати трактир, де я зупинилася.

Я прискорюю крок, прямуючи до трактиру. Ґарія, можливо, зможе сповільнити інших Бігунів, але я дуже сумніваюся, що вона виграє мені більше хвилини. Я зроблю піт-стоп біля трактиру й вирушу далі.

Мені все одно треба поспішати. Вже полудень, а до Високих Перевалів досить далеко, тож треба поспішати. Я пройду приблизно половину шляху, тому мені потрібні запаси. А Роги Гаммерада — єдині люди, які зараз можуть мені щось позичити. Окрім Магнолії. Вона може йти до біса разом з іншими Бігунами.

Чорт забирай. Ненавиджу безгрошів’я.

 

⸻⸻

 

Затримки.

Рьока намагалася не зціпити зуби. Вона ненавиділа затримки. Але пояснення вимагали часу, особливо коли ті, кому вона намагалася пояснити, не дуже швидко розуміли.

Ґеріал знову підморгнув Рьоці. Він, Черія та чоловік-маг з Рогів Гаммерада саме обідали, коли їх знайшла Рьока.

— Дозволь мені прояснити ситуацію. Ти збираєшся на небезпечне доставлення, і тобі потрібна наша допомога. І… ти хочеш, щоб ми забрали твої речі?

Рьока кивнула.

— Мене не буде щонайменше день, а інші Бігуни, мабуть, рознесуть мою кімнату, поки мене не буде.

— Навіщо їм це робити?

Рьока знизала плечима.

— Якщо Персуа хоч трохи схожа на інших дівчат, яких я знала, це буде однією з перших речей, які вона зробить. Добре, що в мене немає взуття, щоб вона не могла набити його скріпками.

Ґеріал знову нетямуще моргнув на Рьоку. Але Черія кивнула.

— Ми охоронятимемо твої речі. Бігуни не наважаться вдертися до Гільдії Авантюристів, а у нас є власне сховище. Але як щодо допомоги? Ми могли б провести тебе до околиць Перевалів, але Калруза тут немає, а нас замало. І, чесно кажучи, навіть у найкращому стані ми не зможемо зайти далеко в Перевали.

— Мені не потрібен супровід. Мені просто потрібні припаси. Лікувальні зілля, їжа — я б сам купила, але у мене немає грошей. Я поверну вам — вдвічі більше, ніж позичила.

Ґеріал і Черія перезирнулися. Він кивнув. Вона нахилилася під стіл і відкрила дорожню сумку.

— Ось тут у мене є цілющі зілля. І кілька сухих пайків. Вистачить на чотири приймання їжі.

— Цього достатньо.

— Тоді бери.

Черія витягла зі своєї торбинки кілька різнокольорових зіллячок і простягнула їх Рьоці.

— Вони все одно кращої якості, ніж ті, що ти купиш на ринку. І вони тобі знадобляться.

Рьока завагалася.

— Ти впевнена? Я можу купити…

— Я думала, що ти без грошей, Рьоко. Ми досі не підписали жодного контракту, а Калруз ще не повернулася. Візьми зілля, Рьоко. Якщо все, що я чула про Високі Перевали — правда, вони тобі знадобляться.

Вона мала рацію. Рьока кивнула і мовчки почала складати зілля у свій рюкзак. Вони були різних відтінків червоного та жовтого, і Рьока прикріпила їх до зовнішньої сторони рюкзака, щоб можна було швидко дістатися до них.

Жовті зілля здоров’я не подобалися Рьоці, але, мабуть, для більшості зілля колір не мав особливого значення. Будь-хто міг кинути в пляшку харчовий барвник і зробити зілля будь-якого кольору. Вона вважала, що має бути вдячна за те, що цілющі зілля не виглядають як блювота. На смак вони були схожі на блювоту, але це вже зовсім інша справа.

Рьока обережно поставила свій рюкзак на підлогу поруч з рюкзаком Черії.

— Дякую. Справді.

Ґеріал насупився, занепокоєний.

— Я все ще не певен, що згоден з цим. Ти впевнена, що тобі це потрібно? Якщо Гільдія Бігунів завдає тобі стільки клопоту, чому б не пошукати роботу деінде?

Рьока похитала головою.

— Я прийняла замовлення на доставлення. Винагорода — вісімдесят золотих монет.

Всі троє авантюристів засвистіли.

— До того ж, якщо я виконаю це замовлення, то зможу знайти роботу, навіть якщо мене не пускатимуть. Мені просто потрібні гроші.

— Ми можемо позичити тобі…

— Ні.

Рьока підвелася.

— Я візьму свої речі.

Ґеріал безпорадно дивився на неї, коли вона йшла нагору до своєї кімнати. Чоловік-маг поплескав його по плечу.

— Непогана спроба. Але вона налаштована рішуче, еге ж?

— Я ніколи не знав, що Гільдія Бігунів така.

Черія похитала головою.

— Це однаково в кожній гільдії. Наша нічим не відрізняється.

— Але…

— Повір мені, Ґеріале. Якщо ти придивишся уважніше, то побачиш, що одні й ті ж речі повторюються знову і знову. Люди такі ж самі.

Обидва чоловіки скоса поглянули на Черію, але більше не промовили жодного слова. Вони витріщилися на сходи, мовчазні в загальному галасі трактиру. Вони не помітили, як дівчина, яку Рьока неточно описала б як блідолицю, підкралася до рюкзаків, що лежали на землі, і швидко переклала їхній вміст між ними.

За кілька хвилин Рьока з гуркотом спускалася сходами, ледь не збивши з ніг буфетницю. В руках у неї були всі її речі, які вона впустила на стіл, ледь не всипавши їх на їжу авантюристів. Лише швидкий рух зап’ястя Черії змусив миски й тарілки відлетіти на інший стіл.

— Ось.

У Рьоки було небагато. Лише деякий одяг, магічні бинти та кілька книжок, які зацікавили Черію. Вона передала все це Ґеріалу, не звертаючи уваги на його рум’янець, коли він брався за її спідню білизну і щось схоже на спортивний бюстгальтер. Потім вона зупинилася і витягла з кишені останню річ.

— Потурбуйся про це. Він дуже крихкий.

Ґеріал подивився на прямокутник металу та пластику у своїх руках. Він ніколи не бачив нічого подібного — насправді, гладенький корпус iPhone був йому абсолютно, тривожно чужим.

Черія перехилилася через стіл, раптом зачарована. Вона та інший маг здивовано витріщилися на айфон,

— Що це?

— Пристрій. Я поясню, коли повернуся.

Ґеріал тримав його на відстані витягнутої руки.

— Він буде… щось робитиме?

Рьока похитала головою, майже з сумом. Вона з жалем торкнулася порожнього дисплея.

— Він зламався. Просто поводьтеся з ним обережно — не кладіть на нього нічого важкого і не кидайте.

— Якщо він зламався, хіба ти не можеш його полагодити?

Рьока посміхнувся так, ніби Ґеріал розповів дуже смішний жарт.

— Жоден коваль чи ремісник у світі не зможе його полагодити. Повір мені.

— Тоді як щодо магії?

— Що?

Чоловік-маг знизав плечима. Він відсунув тарілки вбік і взяв зі столу ледь сяйнисту паличку.

— Ви дозволите мені спробувати заклинання?

Рьока завагалася. Вона явно розривалася, але потім кивнула. Дуже повільно Ґеріал передав iPhone магу. Той оглянув його, делікатно проводячи пальцями по сенсорному екрану.

— Яка вишукана майстерність. Я не можу виявити жодних дефектів, але, можливо, проблема криється всередині? Втім, якщо це не магічне творіння…

— Це не так.

— Тоді це повинно спрацювати. [Ремонт].

Маг змахнув чарівною паличкою у формі півмісяця, а потім постукав по iPhone. Кінчик палички спалахнув зеленим кольором, коли він торкнувся корпусу…

А потім екран iPhone замерехтів.

Черія ахнула, але реакція Ґеріала була ще більш драматичною. Він від несподіванки відкинувся на стільці та впав на землю. Рьока просто витріщилася. Вона дивилася і дивилася на iPhone.

— Готово.

Маг посміхнувся і передав Рьоці її iPhone. Він зачаровано дивився на яскраво освітлений екран, а потім на обличчя Рьоки. Вона просто дивилася на iPhone у своїй руці. Дивилася і дивилася. Але потім вона доторкнулася до екрана й провела по ньому рукою.

Дисплей змінився. Черія та маг були вражені вдвічі більше, можливо, тому, що вони не відчували ніякої магії в iPhone, всупереч тому, що відбувалося, але Рьока лише зітхнула. Вона звернулася до мага.

— Вибач, я так і не дізналася твого імені. Чи, може, я забула. Як тебе звати?

Він моргнув, а потім посміхнувся.

— Состром Рідез, до ваших послуг, міс Рьока Гріффін.

— Состром.

Рьока взяла його руку і потиснула її. Вона подивилася йому в очі.

— Я у великому боргу перед тобою.

Состром злегка почервонів. Йому було близько тридцяти чи трохи більше двадцяти, але, на жаль, він був лисим, окрім брів. Він насунув на голову гостроверхий капелюх.

— Нічого страшного, справді. Просто закляття…

— Не просто закляття.

Рьока посміхнулася йому. У тьмяному освітленні готелю сяйво iPhone осяяло її обличчя.

— Не просто заклинання. Колись тобі доведеться навчити мене цього. Якщо я і вмітиму чаклувати, то лише для того, щоб накласти його. А зараз — ці виродки навіть не зрозуміють, що їх вдарило.

Вона повернулася і вийшла з корчми. Три Роги Гаммерада обмінялися поглядами, а потім піднялися і пішли за нею. Вони не могли сказати, що саме, але щось змінилося в Рьоці за мить після того, як Состром полагодив її телефон.

Вона здавалася іншою.

Вона була іншою.

 

⸻⸻

 

iPhone теплий у моїй руці. Він світиться, і це змушує решту світу здаватися іншим. Яскраві кольори цього світу дуже, дуже відрізняються від штучних кольорів на дисплеї. Обидва вони по-своєму яскраві.

Його полагодили. Повністю, абсолютно. Індикатор заряду показує 100% у верхній частині екрана. Це найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь бачила, за винятком моєї зціленої ноги. І його полагодили.

Я майже не відчуваю свого тіла, коли виходжу на вулицю. Таке відчуття, ніби я пливу у власному світі. Ногу — вилікували. iPhone — полагодили. Це все, що мені потрібно.

Настав час. Час зробити те, що я завжди хотіла зробити.

Я виходжу на середину вулиці. Повз мене не проїжджає жодного візка, а пішоходи здебільшого обідають. Інші ігнорують мене. Дехто витріщається на мій iPhone, але я просто ще одна Бігунка. І мені це подобається.

За винятком того, що за мною завжди хтось спостерігає. Черія, Ґеріал і Состром вийшли з трактиру, щоб поспостерігати за мною, але я бачу кількох Вуличних Бігунів, які невимушено відпочивають на протилежному боці вулиці. Готові переслідувати й перехоплювати? Скоріш за все.

Звісно, я більше нікого не бачу, але відчуваю колючку на потилиці. Цікаво, чи леді Магнолія наймає асасинів, чи її покоївки мають різноманітні набори вмінь? А може, це хтось інший. Хто знає? Кого це хвилює?

Смерть. Ось що всі кажуть мені про Високі Перевали. І вони мають рацію. Це, мабуть, найнебезпечніше місце в цій частині континенту. Навіть якщо це не вірна смерть, це більше, ніж будь-яка розсудлива людина хотіла б

Але я ненормальна. Я не є нормальною людиною. Страх і захоплення зараз порівну живуть у моєму серці. Я хочу їх побачити. Люди кажуть мені, що щось смертельне і небезпечне? Я хочу побачити це на власні очі.

До того ж, як щодо того, що цей світ нормальний? А цей світ нормальний? Відколи я прибула сюди, я повільно складала реальний вигляд цієї божевільної планети. З тутешніх місць можна подумати, що вона безпечна, така собі середньовічна культура, яка завдяки магії технологічно просунулася на кілька сотень років уперед. Але це не так. Я знаю, що це не так.

У цьому світі неприборкані дикі ліси загрожують зруйнувати крихкий мир цивілізації. Хоча мислездатні раси цього світу численні й володіють технологіями та магією, їхня влада нетривка. Коли нежить зростає чисельно або істоти, що живуть на далеких краях землі, наважуються вийти назовні, країни згорають у вогні.

Книги, які я купила, розповідають мені інші речі, ніж люди. А все тому, що книги написані людьми, а люди досить дурні. Люди знають лише те, що хочуть знати. Люди, які пишуть книги, вважають своїм обов’язком знати якомога більше.

Мир і застій. Війна, яка не змінюється. Цей континент охоплений нею. Людські нації воюють проти не-Людей на півдні, щороку посилаючи армії битися і вмирати на Кривавих Полях. Чи благородна війна, щоб воювати лише в одному місці? Ні. Але ціна справжньої війни, коли падають міста, наразі занадто висока для обох сторін. Тож це довга війна на виснаження та зміну альянсів. Тим часом природний ландшафт і напади монстрів є достатньою проблемою для міст-держав у будь-якому випадку.

Але цей континент мирний. Порівняно з іншими.

На північному сході, далеко за морями, вічну війну з племенами монстрів і демонів веде Занепалий Король. Його континент бачив війну протягом п’яти тисяч років, і його народ — один з останніх не поглинутих. Нації посилають свої армії йому на підтримку, але його народ ніколи не знав миру. Його герої та солдати — одні з найкращих і найбідніших. Він веде щоденну війну, яку програє протягом багатьох років.

На півдні світу лежить континент під назвою Чандрар. Найбільша пустеля у світі заповнює центр цього суходолу, і там ніхто не живе; всі країни й королівства оточують цю зону смерті, борючись за вологу і землю на придатних для життя просторах.

На Чандрарі більше мертвих народів, ніж на будь-якому іншому континенті. Бідність там теж повсюдно присутня, але нації все одно б’ються за те, що залишилося, як голодні собаки. Колись вони були єдиним цілим, але королівство, яке об’єднувало інший континент, розпалося, і тепер усім стало погано. Класична історія.

Колись один воєначальник, не схожий на інших, зумів завоювати цілий континент і саме просувався до цього, коли його імперія раптово розвалилася. Жодна книга не пояснювала, чому це сталося. Цей король не помер, і не був, очевидно, поранений. Але він відмовився від своїх мрій про завоювання світу. Тепер він сидить у своєму розваленому королівстві, а інші країни розбирають на частини його колись велику імперію. Король Руйнування спить.

Континент на північ від цього заповнений людьми. Терандрія. Вони підкорили свої землі та створили мирний континент, або принаймні континент з меншою кількістю монстрів. Але, попри це, вони воюють між собою у нескінченній битві за панування. Їхні королівські родини зберігають у своїх сховищах могутні артефакти, але бояться використовувати їх у разі взаємного знищення. Це звучить як купа королівств інбредних, розсварених між собою [Королів] і [Королев]. Європа, по суті.

Інші народи. Я читала про них. У західних океанах знаходиться останній континент, джунглі на півдні, рівнини, а потім тундра на півночі. Види, що там є — дивні, але Балерос охоплений нескінченними конфліктами на низькому рівні, які породили цілу культуру компаній [Найманців]. Чотири найбільші компанії практично керують усім континентом, і багато нетрі Балеросу залишаються недослідженими.

Існує ще кілька великих держав, наприклад, архіпелаг «Драт», яким править, як ви вже здогадалися, [Імператор]. Мало націй не мають монарха. Навіть на батьківщині Калруза, в Домі Міноса, на іншому архіпелазі, є Король Мінотавр.

Мабуть, вони борються проти якоїсь вічної загрози, як і Занепале Королівство Рір. Якогось заклятого ворога світу достатньо, щоб тримати майже мільйон Мінотаврів у постійному стані війни та миру. Ну, мільйон — це число, про яке говориться в книзі, яку я читала, але вона була написана на основі інформації десятирічної давнини. Але Імперія Міноса має власну дивну культуру, про яку Люди та інші раси чомусь не хочуть знати.

Більше континентів, більше островів і місць, про які в моїх книжках були лише натяки, які колись існували або змінилися, але які я хочу відвідати понад усе.

Крижаний арктичний шельф з льодовиками, вищими за хмарочоси на півночі Терандрії. «Кінець світу», Останній Приплив, який знищив безліч кораблів і забрав незліченну кількість дослідників і армій, щоб більше ніколи не повернутися.

Легендарний острів, де збираються маги, щоб вивчати заклинання, і де кожен може вільно навчатися, Вістрам, Академія Магів. Навіть континенти, що колись стояли, а тепер поховані в океані, міста людей, які живуть під водою, Втоплені Народи.

Це легенди та чудеса, які формують цей світ. І ось я тут, в одному з найнудніших місць в одній з найбезпечніших частин світу, і люди попереджають мене про Високі Перевали так, ніби вони небезпечні? Попри всі заворушення, це епоха миру. Всі жахливі битви давно минули.

Боги померли, і ніхто не каже мені, ким були ці боги та звідки вони знають, що вони померли. Оскільки я знала, де їх шукати, я знайшла натяки на Ельфів, але в жодній книзі народів і країн їхня раса ніде не згадується. Вони давно померли, і Напівельфи — єдиний вид, який продовжує їхню спадщину. Дворфи ховаються в самому серці гір, які роблять Гімалаї схожими на передгір’я.

Епоха великих воєн, міфів і легенд закінчилася. Магія триває, але ті, хто нею володіє, зникли. Нації б’ються у запеклих війнах, але баланс сил зберігається. Для цієї епохи є позначка: Світ, що Знемагає, так він називається. У книзі стверджується, що його так назвали Ґнолли. Чи Ґнолли вирішують, як називається кожна епоха? Мені подобається назва.

Це не час героїв. І мене це влаштовує. Я не герой. Але я хочу побачити те, що залишилося. Хочу побачити, які дива ще таяться в цьому світі. Бо я впевнена: їх легіон.

Світ, який я бачила досі — міста і люди тут — такі дріб’язкові. Вони дбають лише про свою маленьку боротьбу і про те, що думають один про одного. Магнолія, попри всю свою хитрість, є маленькою землевласницею в крихітній частині світу. І це чудово.

Найгірше, що коли-небудь траплялося з моїм світом — глобалізація. Коли ми досягли краю землі, ми втратили свою допитливість, своє прагнення розвиватися. Але я відчуваю це. Воно кличе мене.

Пригода. Чиста і проста.

Я бачу, як інші Гінці дивляться на мене. Але мені на них начхати. iPhone теплий в моїй руці.

Я торкаюся екрана, і він загоряється. Ґеріал та інші Роги Гаммерада знову ахають, і навіть Черія виглядає враженою. Але для мене це все одно, що дивитися на старого друга.

Старого друга. iPhone 4, якщо бути точною. Чорний, гладенький. Раніше на ньому було повно подряпин і вм’ятин там, де я його впустила, але тепер пластик сяє в денному світлі. Виглядає так, ніби його щойно дістали з коробки.

Провести, щоб розблокувати. Без пароля. Напевно, варто поставити, про всяк випадок. Якщо я загублю свій iPhone, я заслуговую на те, щоб його зламали. Не те щоб там було багато. Кілька книг, збережені файли, порожній список контактів, базові програми, такі як Safari, яка тут ні до чого… лише одна річ займає майже всі 32 ГБ на моєму телефоні.

Музика.

Вона вся тут. Тисячі пісень, деякі чудові, деякі посередні. Але кожна пісня, яка мені коли-небудь подобалася і яку я коли-небудь купувала — або частіше завантажувала нелегально — є тут. Усе тут.

Я нічого не можу з собою вдіяти. Я починаю сміятися. Сміх чистого, радісного порятунку магії. Вона дала мені все, чого я коли-небудь хотіла. Крила, а тепер ще й музику. З нею, з цим…

Я вільна.

 

⸻⸻

 

Рьока втупилася у свій iPnone, а потім почала сміятися. Для неї це було радісно. Але для всіх інших…

Ґеріал і Состром відійшли від Рьоки, а інші люди на вулиці кинули на неї один погляд, а потім поспішили піти геть. Черія могла лише здивовано посміхнутися.

— Який зловісний сміх.

Можливо, це почула Рьока, бо зупинилася. Вона потягнулася до кишені та витягла два навушники. На превеликий подив усіх присутніх, вона вставила їх у свій iPhone, а потім у вуха. Потім вона розвернулася і почала бігти.

Вуличні Бігуни покинули свої позиції та почали слідувати за нею, але пробіжка Рьоки в одну мить перетворилася на швидкий біг. Вона зникла з поля зору навіть тоді, коли Роги Гаммерада спостерігали за нею.

— Як ти думаєш, що це був за пристрій? Чи схоже воно на щось, що ти бачила в Академії Вістрам, Черіє?

Черія підняла брову на Сострома.

— Не маю жодного уявлення. Крім того, в цій штуці не було ніякої магії. Як дивно. Але я розумію, чому Магнолія так зачарована Рьокою і…

Тут Черію осяяла думка. Вона потягнулася до пакунка, який принесла з собою, тепер набитого одягом Рьоки, і почала ритися в ньому руками.

— І…

Черія зблідла, коли перевірила свої пакунки та витягла синє зілля.

— О, ні. Як це могло статися? Присягаюся, я перевірила, щоб переконатися…

— Що? Що це?

Вона повернулася до Ґеріала і Сострома і показала їм зілля, яке тримала в руках.

— Цілющі зілля, які я дала їй —  наполовину були зіллям мани.

Вони в жаху витріщилися на неї. Але навіть коли вони обернулися, щоб закричати, Рьока була вже далеко. Вона бігла. І вона все одно не могла їх почути.

Музика ось-ось мала розпочатися.

 

⸻⸻

 

Рьока відчувала, як інші Вуличні Бігуни намагаються не відставати від неї, коли вона мчала вулицями, ухиляючись від прокльонів пішоходів і тримаючись подалі від возів, фургонів чи більших транспортних засобів. Бруківка була напрочуд гладенькою під її ногами.

Хм. Вуличні Бігуни не відставали. Цього й слід було очікувати, адже Рьоці доводилося ухилятися від багатьох речей, задля блага. Але вони не були розумними. Вони не знали, як переносити свою вагу, щоб отримати найкращу віддачу від кожного кроку, і як швидко проходити повороти. Вони були просто талановитими аматорами або, в більшості випадків, просто аматорами.

Рьока дійшла до воріт і відчула, що за нею біжать інші Бігуни. Міські Бігуни. Вони були швидшими. Їй стало цікаво, чи не намагається Персуа наздогнати їх у натовпі. Що ж, вони могли підготувати будь-яку пастку, але їм доведеться спершу зловити її. Вона вже бігла швидше, ніж зазвичай, але настав час.

Вона ледве стримувала хвилювання, що палало в грудях. Час. Після стількох років одна лише думка про нього викликала у неї мурашки по шкірі. Рьока побігла, не випускаючи iPhone з рук. Вона пробіглася по екранах, вибрала додаток Музика. Потім — це було вгорі екрана, пара перехрещених стрілок.

Вона натиснула кнопку.

Перемішати.

 

⸻⸻

 

Я бігала забіги, маратони, одного разу навіть ультрамаратон. Я бігала під снігом, дощем, градом, під громом і блискавкою і навіть під ураганами. Але так я ніколи не бігала.

Мотивація. Після довгого часу бігу в тиші, щойно я почула перші акорди гітари, мої ноги підхопилися на ноги.

«Sweet Home Alabama» гримить у моїх вухах, коли я мчу за місто. Слова Lynyrd Skynyrd лунають у моїх вухах, коли я набираю швидкість, розкидаючи Бігунів направо і наліво. Це не найкраща музика для бігу, але далеко не найгірша. Та й не пісня зараз має таке значення. Просто музика.

Біг. Музика. Музика для бігу. Найкраще, що коли-небудь було винайдено в історії людства. Вона забирає біль від бігу і переносить мене прямо в зону. Я можу бігти босоніж по цвяхах і…

Це жахлива ідея. Але я, напевно, могла б ухилятися від дорожнього руху і бігти шестихвилинну милю (1609 м) вічно, слухаючи музику. Як так виходить, що це може відірвати вас від бігу і водночас ще більше зосередити мій розум на бігу? Я не знаю.

Це просто музика.

“Sweet home Alabama, where the skies are so blue”. Я завжди хотіла поїхати в Алабаму, щоб просто бігати та слухати цю пісню.

Рух. Переді мною купа Бігунів. Фалс та кілька високорівневих Міських Бігунів. Вони хочуть мене наздогнати й мчать так швидко, як тільки можуть. Можливо, це навичка чи Вміння, але вони настільки швидкі, що можуть мене наздогнати.

У будь-який інший день.

Мені навіть не доводиться дивитися вниз. Я запам’ятала точне розташування кнопок на моєму iPhone, так що мої пальці можуть одразу знайти наступну кнопку. Не те щоб я не любила хорошу кантрі-рок пісню, але якщо я збираюся відірватися на повну, мені потрібна швидша музика. Бог шаффлів творить свою магію. І тоді я чую це.

Ох. Так, чорт забирай. Я можу сказати, коли дзвенить перший дзвінок, яка це пісня. «I Will Not Bow» гурту Breaking Benjamin. Потім вриваються гітара і барабани, і все зникає. Я біжу так, як ніколи раніше не бігала.

Я встигаю побачити приголомшене обличчя Фалса, перш ніж проношуся повз нього та інших Міських Бігунів. Вони навіть не встигають обернутися, щоб побачити мене. Пейзаж розпливається і зникає під моїми ногами. Я біжу так само швидко, як і тоді, коли мені вилікували ногу. Швидше, ніж тоді. Швидше.

Я — хеві-метал. Я — смерть і рок. Я біжу, і біг стає мною. Мене не зупинити.

Вокаліст кричить мені у вуха, а я біжу далі. Високі Перевали чекають. Таємниче замовлення на доставлення, смертоносні монстри та таємниці. З кожним кроком я залишаю позаду інтриги, розлючених Бігунів і дрібні чвари. Вперед, тільки вперед. Я біжу з музикою, що забирає біль світу, і біжу, щоб смерть не наздогнала.

Нарешті.

Я вільна.