R

Кожна голова в Гільдії Бігунів повернулася, коли двері відчинилися. Це була умовна реакція; ті, хто біг, або швидко помічали речі, або були мертві.

На відміну від авантюристів, Бігуни не вбивали монстрів, але були й такі запити, які не були звичайним доставленням листів. Термінові роботи, небезпечні доручення — все це надходило туди, і, звісно, Бігуни, які відпочивали між виходами, сиділи за столиками та розмовляли, дивилися дошку оголошень, обмінювалися цікавими новинами, слухали гарячі плітки.

Все можна було продати з вигодою для себе, і хоча існувала така річ, як Довідник Бігуна, деякі Бігуни були менш чесними та відкривали посилку, щоб подивитися, чи варто її «втрачати».

Більшості з них можна було довіряти, і Гільдія Бігунів, як ця, у місті Ремендія, була більш відома, ніж саме місто. Зрештою, Бігуни подорожували всюди, тож будь-який Міський Бігун у регіоні — навіть Кур’єр — міг зайти у ці двері.

Сьогодні новачком була молода жінка. Знову ж таки, нічого незвичайного, але вона все одно вирізнялася з-поміж інших присутніх Бігунів. Її шкіра була світло-коричневою, а волосся — чорним, зібраним у хвіст, що спускався по спині. Вона виглядала… інакшою.

Мабуть, більшість здогадувалася, що вона Дратіанка, але вона виділялася серед натовпу зі світлішою шкірою і волоссям, що переливалося від вогненно-рудого до каштанового, а іноді й більш магічних кольорів.

Її ноги були босі, ще одне відхилення від норми. Ніхто не бігав босоніж. Тільки Кентавр міг бути настільки божевільним, а на всій півночі був лише один Кентавр, який був Бігуном. При зрості шість футів і один дюйм (1,85 м), молода жінка мала довгі-довгі ноги, але вони були людські, а не кінські.

Її очі були яскраво-зелені, як зелена бірюза, і танцювали від веселощів, коли вона була схвильована або щаслива. Коли вона була засмучена, вони звужувалися і ставали різко ворожими. Вона не часто виглядала щасливою, але за замовчуванням її вираз обличчя був напівнасуплений, порожній погляд, який явно говорив, що вона не хоче говорити.

Останньою помітною річчю є — або був — її одяг і дивний прямокутний предмет і пристрій, який іноді можна було побачити прикріпленим до її вух. Це була найдивніша річ, яскраво-червоний шматок нитки, який виглядав магічно. Те ж саме з її одягом, який був яскраво пофарбований і виглядав дорого — поки вона не купила звичайні легінси й просту сіру туніку, щоб бігати в ній. Вона знизала плечима рюкзака, який носила на одному плечі, і озирнулася, коли двері зачинилися.

Рьока підійшла до стійки з одного боку кімнати, ігноруючи оцінювальні погляди, які вона отримувала. Вона почекала, поки жінка-реєстратор за стійкою не підвела очі. На жінці була уніформа, зелений жилет поверх білої спідньої сорочки, що робило її схожою на офіційну обслугу. Якою вона і була. Вона навіть мала капелюх з логотипом Гільдії Бігунів та гербом місцевого міста.

Момент перевірки пройшов спокійно, попри оцінку самої Рьоки. Вона була однією з них і не становила загрози. Не те щоб на вас тут мали нападати, але плітки були єдиною річчю, яка була швидшою за Бігунів. А для того, щоб розірвати рутинне життя маленьких містечок чи міст у цій місцевості, треба було потрапити до Гільдії Авантюристів, щоб побачити, як хтось береться вбити монстра чи проникнути в підземелля, до Гільдії Магів, щоб почути плітки чи події з інших куточків світу, передані заклинаннями [Повідомлення], або до Гільдії Бігунів, де цінним речам, а іноді й листам, що мали великий вплив на події, довіряли людей, які перебували в ній.

Можна було визначити, хто належав до Гільдії Бігунів, бо вони майже завжди були в легкому одязі, призначеному для тривалих подорожей. Вони виглядали підтягнутими — більшу частину дня проводили на тренуваннях — і були своєрідною унікальною підгрупою майже будь-якого поселення.

Бігуни. Їх можна було впізнати за зовнішнім виглядом, так само як і цю всюдисущу будівлю — відкриту, пласку, з невеликим другим поверхом, відведеним під офіси та управлінську роботу або приватні кімнати для зустрічей.

Гільдію Бігунів можна було знайти в кожному місті Ізрілу. Нижній поверх був місцем, де все робилося, і там домінували кілька прилавків вздовж одного боку кімнати, а з іншого боку — щось на кшталт бару та місця для зустрічей.

Відповідно, колись це була таверна, і вона досі нею є. Бігуни, яких вирізняло зношене взуття, легкий одяг і, як правило, спортивна статура, сиділи або стояли групами, коли не сиділи за столами.

Рьока ледве поглянула двічі на інших Бігунів і не привіталася ні з ким на ім’я, але жінка за столом явно знала її.

— Доброго ранку, міс Рьока.

[Рецепціоністка] привітно посміхнулася їй. Вона посміхалася рішуче, ніби знала, що може не отримати відповіді. Рьока кивнула у відповідь. Вона не посміхнулася.

— Привіт.

Пауза, така нескінченно мала, але помітна, і [Рецепціоністка] рушила вперед.

— Приємно бачити, що у вас все добре! Чи маєте якісь побажання? Доставлення Магнолії Райнгарт...?

Рьока знову кивнув.

— Три печатки. Я передав їй.

— Дуже добре. Я буду свідком вашої заяви.

Рецепціоністка терпляче чекала, поки Рьока записувала своє ім’я та перераховувала печатки, які вона принесла. Вона мала записати склад кожної печатки. Дві червоні печатки з твердої деревини та дорога срібно-сапфірова печатка.

За кожним столом сидів [Рецепціоніст], навчений чоловік чи жінка — усі тут Люди — який приймав Печатки Бігунів, роздавав монети або йшов у глибину, щоб дістати пачку листів, загорнутий предмет і дати Бігунові вказівки, куди йти.

На дальніх стінах висіли мапи з різними містами, і часто в пошарпаний папір встромляли шпильку, що зображала якусь природну або монструозну загрозу. [Бандитські] угруповання, якийсь ідіот [Мисливець], що залишив пастки без нагляду, і так далі. Поруч з цими мапами висіла остання приналежність Гільдій Бігунів і Авантюристів: дошка оголошень, зроблена з корка, на якій висіли замовлення на доставлення.

Але справжня паперова робота та узгодження інформації й товарів відбувалася за полірованим столом, а жінка дістала журнал і миттєво занотовувала кілька нотаток.

— Чудово. Вам пощастило забрати цю посилку для Леді Райнгарт. Сподіваюся, вона була задоволена?

— Так.

Рьока закінчила писати й підсунула папір та перо до рецепціоністки. Інша жінка усміхнулася, але вона поставила свій підпис у журналі. Вона продовжувала говорити, ніби намагаючись вичавити з себе довшу відповідь силою імпульсу.

— Більшість Бігунів борються за право доставити їй щось. Вона доплачує за швидкість і, звісно, щедро дає чайові. Ви всі виписані.

Рецепціоністка чекала на відповідь. Вона отримала мовчазний кивок.

— Дякую.

Рецепціоністка зітхнула. Хтось інший співчутливо подивився на неї, але тільки що. Чоловік [Рецепціоніст] зітхнув з полегшенням, що йому не довелося мати справу з похмурою новенькою на своєму робочому місці. З іншого боку, вона була ефективною, але він уже давно відмовився навіть від спроб завести світську бесіду.

Міська Бігунка відвернулася. Вона почала крокувати в дальній кінець кімнати — потім зупинилася. Неохоче озирнулася через плече. Потім вона повернулася назад.

Вуличний Бігун, знервований, чотирнадцятирічний, стояв у черзі за увагою жінки [Рецепціоністки], але він відступив, коли Міська Бігунка повернулася на своє місце. Секретарка завагалася.

— Щось ще, міс Гріффін?

— Так. Гобліни. Я натрапила на маленьке плем’я за межами Сілуму у високій траві. Гоб, кілька Гоблінів. У одного був лук. Вони накинулися на мене, але я відірвалася. Варта знає, але нехай розвісить оголошення.

Гобліни? Вуличний Бігун і кілька голів обернулися на цю банальну погрозу. Це привернуло увагу іншої [Рецепціоністки]. За мить жінка за стійкою розгорнула мапу і попросила Рьоку вказати на місцевість.

— Ви втекли із засідки Гоблінів? І Гоба? Ви впевнені, що це був Гоб?

— Він був вищий за мене, тож так. Мав меч, щит... пристойні обладунки.

— Це погано. Як вони підкралися до вас?

Рьока скривився так, ніби це була його особиста невдача.

— Вони лежали в траві. Підскочили та мало не зарізали мене. Я випередила їх. Не знаю, куди вони поділися.

Дехто з Бігунів оглянув Рьоку, коли вона вказала місце і відвернулася. Вона не виглядала виснаженою, як для людини, що пережила Гоблінську засідку. Навіть невелика група могла вбити Міського Бігуна, а вона втекла від них? Ніяких екстрених алхімічних предметів або навичок?

[Рецепціоністка] подивився схвально.

— Не дивно, що ви так швидко стали Міською Бігункою! Я повідомлю місцевим Бігунам, щоб вони були обережні.

— Ех. Вони не були такими швидкими.

Рьока знизала плечима і знову відступила. Вона попрямувала до великої дошки оголошень із запитами, не звертаючи уваги на погляди та гомін. Рьока вдивлялася в клаптики паперу і шукала щось цікаве.

Як і Гільдії Авантюристів, Гільдія Бігунів використовувала систему «хто перший прийшов — той і обслужив», коли справа доходила до роздачі замовлень на доставлення. Саме цю дошку Рьока уважно вивчала, ігноруючи погляди, що все ще впивалися в її потилицю. Вона звикла до них.

До чого вона не звикла, так це до гучного, веселого голосу, що прорізав тишу.

— Гей, Рьоко!

Молода жінка напружилася. Її голова смикнулася до дверей, але було вже пізно. Інша дівчина прямувала до неї. Вона була нижча за Рьоку, але ширша. Не від жиру, скоріше, вона виглядала міцною. Настільки міцною, що її рюкзак був утричі більший за Рьоки, і навіть без повноцінної сумки вона регулярно перевозила руду та важкі вантажі для Купецької Гільдії.

Ґарія Стронґгарт ляснула Рьоку по плечу. Ліве око вищої дівчини сіпнулося, але Ґарія не помітила.

— Ти щойно закінчила доставляння в Сілум? Як швидко! Зазвичай я перекушую на ринках. Там вранці роблять чудові булочки з корицею, але ти, мабуть, вже поїла, так?

Вища дівчина подивилася на Ґарію і недбало кивнула їй головою. Ґарія удала, що вивчає босі ноги Рьоки; у неї було хороше, поношене взуття, найближче, що є в цьому світі до кросівок без пластику. Зручні, з формованої шкіри, нефарбовані, але відполіровані до блиску від тривалого носіння.

— Мм.

— І ти зробила це босоніж? Я думала, що інші просто жартували наді мною, коли казали, що ти всюди бігаєш без взуття.

Рьока нечутно зітхнула.

— Я всюди бігаю без взуття.

— Чому? Занадто дешево для них?

Ґарія засміялася. Рьока не засміялася. У її голосі з’явився елемент напруженого терпіння, який Ґарія помітила.

— Я просто повільніша у взутті, ось і все.

Як і [Рецепціоністка], Ґарія намагалася. Вона посміхнулася та обмацала одну кишеню.

— О, то це щось із класу? Це має сенс. Але хіба клас [Босоногого Бігуна] кращий за клас [Посланця]?"

Рьока знизала плечима. Під конкретними запитами на дошці оголошень були списки кожної Гільдії Бігунів і кількість листів або посилок, що чекали на них. Рьока трохи порахувала, скільки вона зможе нести. Можна було заплатити за доставлення в інше місто, і той, хто її забере, отримає меншу винагороду, але це була надійна робота.

Постійне мовчання та явна незацікавленість у розмові вищої дівчини не бентежило Ґарію, принаймні зовні. Привітна дівчина продовжувала тиснути на Рьоку, розпитуючи про дорогу, про те, які небезпеки їй траплялися, і так далі. Якщо їй щастило, вона отримувала односкладові відповіді. Але сьогодні Ґарія мала секретну зброю.

— Як щодо палички налі, Рьоко? Мій тато — [Фермер], я тобі казала, пам’ятаєш? Він намагався вирощувати їх на своїй фермі, але більшість з них погано росла. Вони супер солодкі. Хочеш трохи?

Вона витягла з кишені тонке бліде стебло чогось і запропонувала Рьоці відкусити. Інша дівчина завагалася, дивлячись на незвичну їжу, але підняла руку.

— Я пас.

Ґарія виглядала розчарованою і відкусила шматочок. Її очі миттєво розширилися від припливу цукру. Вона проґавила розчарований погляд Рьоки. Міська Бігунка зрушила з місця, і одна нога безшумно штовхнула іншу.

Рьока повернулася до вивчення замовлень. Більшість з них були типовими замовленнями на доставляння. На жаль, всі вони були розкидані так, що важко було б виконати більше кількох, не пробігши вдвічі більшу відстань.

Її увагу привернув клаптик паперу, що ховався за двома іншими замовленнями. Рьока витягла його і вивчила. Потім вона показала його Ґарії.

— Яка винагорода за це?

Ґарія подивилася на папірець і похитала головою.

— А, це? Це одне з прохань старого зразка. Ти отримуватимеш їх час від часу. Хтось надсилає [Повідомлення], що хоче доставити товар і обіцяє оплату. Але ми не знаємо, скільки вони готові заплатити та кому вони хочуть доставити посилку. Принаймні, це підтверджено.

— Підтверджено?

— Це означає, що ми можемо принаймні довести, що вони не [Бандити]. А це від кого? Ох. Не приймай цей запит.

— Чому ні?

Ґарія миттєво визначила місце доставляння і натиснула на нього.

— Це для Високих Перевалів. Я знаю, що ти не місцева, але ти знаєш Високі Перевали?

Вона вказала на одне з вікон і величезний гірський хребет на півдні. Рьока бачила його; ніхто не міг його не помітити. Ґарія продовжила, виглядаючи урочисто.

— Дуже жахливе місце. Там загинуло більше Бігунів, ніж... ну, це погано. Тонни монстрів живуть навколо. Загроза Золотого Рангу. Або... Іменний Ранг. Навіть Кур’єр не став би робити це легковажно. Скільки вони хочуть?

— Хм. Тут сказано, що ціна «буде узгоджена». Але вони пропонують двадцять золотих просто за візит...

Ґарія засміялася.

— Двадцять золотих? Це ціле багатство для Міських Бігунів — і занадто мало, щоб ризикувати заради Високих Перевалів! Це, мабуть, жарт. Там ніхто не живе. Ось...

Вона вирвала лист з рук Рьоки та прикріпила його назад під інші запити, де йому й належало бути.

— Можливо, якщо ми знайдемо відомого Кур’єра, як Трітел, Місячний Вершник, він подивиться, але в іншому випадку, я впевнена, що це жарт. Це все одно, що попросити когось відвідати місяць.

Вираз обличчя Рьоки не змінився, коли її очі перебігли до похованого запиту, але вона кивнула. Потім вона подивилася в інше місце. Ґарія вибрала інший запит і показала його Рьоці.

— Як щодо того, щоб ми з тобою доставили руду в Пелінґор? Це буде довга дорога, але вони пропонують золоту монету за доставляння сьогодні! До того ж дороги дуже безпечні. Що скажеш?

Інша дівчина вивчила оголошення і подивилася на пакунки, що чекали біля однієї стіни. Цінні вантажі часто зберігали в задніх кімнатах... але зразки руди, що прямували до Пелінґора, були досить легкими, щоб не вимагати воза чи каравану від Купецької Гільдії, найповільнішого способу транспортування.

Ледь досить легкі. Кожен, мабуть, важив п’ятдесят фунтів (22,680 кг). Більше? Вони були наповнені вщерть і були такими ж важкими, як і виглядали.

— Я пас.

— Знову?

Ґарія виглядала розчарованою. Рьока ніяково знизав плечима.

— Я не вмію бігати в групах. Або з такою великою вагою.

— Ну, якщо ти впевнена. Але нам варто якось побігати разом. Як щодо того, щоб за кілька днів пробігти Терновою Дорогою і доставити спеції до Селерсу і Ремендії?

Вираз обличчя Рьоки знову не змінився, але вона подивилася в стелю, обдумуючи прохання Гарії.

— Гаразд.

Ґарія променіла і ляснула Рьоку по спині. Знову око іншої дівчини сіпнулося.

— Чудово! Я дам тобі знати, коли це станеться.

— Звісно.

Рьока взяла аркуш паперу, коли Ґарія відвернулася. Але тут двері відчинилися, і вона почула, як Ґарія покликала її. Цього разу її плечі згорбилися, і вона покірно заплющила очі.

— Фалс!

До гільдії увійшло більше Бігунів. Їхній прихід зустріли з набагато більшим ентузіазмом та енергією, ніж прихід Рьоки. Кілька інших Бігунів посунулися, коли троє людей, що увійшли, підійшли до приймальної стійки та запропонували їй срібні печатки.

Ґарія приєдналася до групи навколо Бігунів і посміхнулася до найвищого з них. Це був білявий, засмаглий Бігун з довгими ногами, у червоній сорочці та довгих сірих рожевих лосинах, які були кращої якості, ніж в інших Бігунів навколо нього.

Він мав вражаючий вигляд, який свідчив про те, що він не боявся бути поміченим на відстані, як Бігун. На доказ того, що він здатен захистити себе, він також носив два кинджали на поясі. Жоден з них не був зачарований, але він не раз використовував їх, щоб захистити себе. Він навіть убив Крелера і зажадав винагороду, коли той напав на нього, принаймні так ходили місцеві чутки.

— Фалсе, як справи?

Фалс посміхнувся до Ґарії та обмінявся з нею поплескуваннями по плечу. Він показав на двох інших Бігунів, що супроводжували його, молодого чоловіка та жінку.

— Ми щойно добігли до групи авантюристів біля старих руїн. Альбез? Вони купили купу зілля та припасів. І дали гарні чайові, тож ми збираємося відсвяткувати.

Ґарія заздрісно зітхнула.

— А на тобі жодної подряпини.

— Ми не настільки дурні, щоб наближатися до монстрів. Я бачив кілька нежиті, але ми трималися подалі від них.

Фалс розсміявся, і інші Бігуни засміялися разом з ним.

— То що ж ти тут робиш? Збираєшся прийняти ще одне завдання?

Він похитав головою.

— Ні. Я надто втомився для цього. Ні, я просто хотів поговорити з нашим новим Бігуном.

Він підійшов до Рьоки. Інші Бігуни, що скупчилися навколо нього, розбіглися, залишивши лише двох його друзів і Ґарію.

— Рьоко, як справи?

Інша дівчина закінчила вибирати два запити. Вона підвела очі від пакування посилок у рюкзак.

— Добре.

Фалс зачекав, але це було все. Ґарія незручно посунулася, а двоє інших Бігунів витріщилися на Рьоку. Вона безвиразно подивилася на них у відповідь. Однак Фалс сприйняв цю паузу спокійно.

— Добре, добре. Я хотів запитати, чи не потрібна тобі порада, адже ти новачок. Зазвичай більшість Бігунів починають як Вуличні Бігуни. Але ти так вразила Майстра Гільдії, що за два тижні стала Міською Бігункою. Тільки так, інакше ти витіснила б решту Вуличних Бігунів з бізнесу!

Рьока знизав плечима. І знову Фалс порушив мовчанку, перш ніж вона стала надто обтяжливою.

— Що ж, я помітив, що ти прийняла прохання Магнолії сьогодні вранці. Гарна робота, чи не так?

— На дорозі було кілька Гоблінів.

— Так, так.

Фалс почухав голову і незручно посунувся. Рьока закінчила зав’язувати рюкзак і закинула його на плечі. Вона вичікувально подивилася на нього.

— Річ у тім, що це справді хороше доставлення. За нього добре платять, воно безпечне — ну, майже безпечне — і Бігунам подобається Магнолія. Вона дає хороші чайові й ділиться своїми доставляннями.

Ґарія посміхнулася.

— Одного разу вона дала мені кілька ласощів, які привезла з-за кордону. Це були заморожені шматочки фруктів і цукру. Смак був дивовижний.

Фалс свідомо кивнув.

— Саме так. Ми всі її любимо. Я знаю, що вона хотіла, щоб хтось доставив їй той блакитний напій, який вона так любить. Вона не ділилася з тобою?

Рьока похитала головою.

— Я була не зацікавлена.

Цього разу на неї точно дивилися всі Бігуни в межах чутності. Фалс знову зрушив з місця. Він підняв руку, озирнувся навколо, миролюбно посміхаючись, і зробив крок ближче до Рьоки. Вона, відповідно, відступила, але інші Бігуни відвернулися, коли Фалс заговорив трохи серйозніше.

— Гаразд, що ж, буде краще, якщо наступного разу ти дозволиш іншому Бігуну прийняти запит. Не те що ти не маєш на це права — просто ми хотіли б поділитися запитом. Дай іншим можливість не хвилюватися, гаразд?

Він усміхнувся їй, але вона не відповіла. Ґарія нервово дивилася на Рьоку. Рьока невиразно подивився на Фалса, а потім кивнула.

— Зрозуміла.

Двоє інших Бігунів, що супроводжували Фалса, підхопилися на ноги. Вони дивилися на Рьоку з набагато більшою ворожістю, ніж Фалс і Ґарія. Зі свого боку, Фалс кивнув і подарував Рьоці ще одну дружню посмішку.

— Просто, щоб ти знала. Щасти тобі у забігу! Вип’ємо наступного разу, добре?

Фалс та інші Бігуни пішли геть. Рьока дивилася їм услід. Її обличчя не видавало жодних емоцій, але Ґарія побачила, як вона підняла руку і смикнула за одне вухо. Вона зробила роздратований вираз обличчя — аж поки не помітила, що Ґарія дивиться на неї. Тоді вона поспішно розвернулася і попрямувала до дверей. Вона озирнулася на Ґарію і кивнула.

— Побачимось.

 

——

 

Як звали рецепціоністку? Досі не можу запам’ятати. Здається, починалося на «С». Чи на «Й»? Ні. Я впевнений, що на «С».

Так чи інакше, принаймні з цим покінчено. І тепер я можу піти з міста, подалі від набридливих людей*.

Я відчуваю себе набагато краще, коли вибігаю з міської брами. Біг мене заспокоює. А мені потрібно трохи заспокоїтися після того, як довелося мати справу з ідіотами**.

 

*Всіх

**Майже всі.

 

Гаразд, гаразд, заспокойся. Я прискорюю крок, коли вибігаю з міської брами. Люди витріщаються. Не те щоб це мало якесь значення, але я не хочу витрачати свою енергію, біжучи надто швидко зараз.

Пункт призначення: Уельс. До нього близько тридцяти миль (48,28 км), що робить його одним з найвіддаленіших міст, куди можна дістатися. Я дістануся туди за кілька годин, а потім пробіжуся до його сусіда, Окр. Чи як воно там називається. Але на ніч я залишуся в Уельсі, оскільки він більший і має кращі готелі.

В Уельсі є Гільдія Бігунів. Вони є майже в кожному великому місті, тому я можу отримувати більше запитів, куди б я не пішов. Це зручно, і це означає, що мені не доведеться повертатися сюди й мати справу з набридливими місцевими Бігунами.

З іншого боку, всі вони також здійснюють доставляння з міста в місто, тож рано чи пізно я з ними стикаюся. Це неприємно.

Ну, Ґарія не зануда. Вона просто занадто приязна. Але вона найкраща з них. Решта Міських Бігунів можуть іти до біса. Особливо Фалс.

Міські Бігуни. З того, що я знаю про цих Бігунів, вони схожі на листонош. Неважливо. Але можна розділити їх приблизно на три категорії. Вуличні Бігуни, Міські Бігуни та Кур’єри.

Вуличні Бігуни охоплюють окремі міста і не виходять за їхні межі. Вони беруться за найбезпечнішу, найлегшу роботу та отримують найменше грошей. Крім того, здається, що вони не дуже високо стоять у соціальній ієрархії Гільдії Бігунів. Вони наймолодші або найстарші, і це все, що я знаю.

Думаю, я належу до Міських Бігунів. Вони… ми бігаємо з міста в місто і здійснюємо доставляння в загальному районі. Міський Бігун може бігати кілька днів, якщо йому потрібно зробити дуже довге доставляння, але він не віддалиться від своєї «території»*. Вони беруться за більш небезпечні завдання, але знову ж таки, вони не авантюристи, тому вони переважно тікають від неприємностей і намагаються зробити доставляння якомога швидше.

 

*Територія. Ми що, собаки? Але, мабуть, саме так, з усіма цими маленькими групами та міжусобицями, які, здається, роблять Бігуни. У кожній Гільдії Бігунів панує плутанина політики та дружби.

 

Ще є Кур’єри. Я особисто не зустрічала жодного, але чув, що вони є еквівалентом міжміської пошти. Вони можуть поїхати з одного кінця континенту на інший або навіть через море, якщо цього вимагає їхнє доставлення. Вони швидкі, ефективні та, очевидно, коштують неймовірних грошей, щоб їх найняти. Але вони також повинні бути справжніми професіоналами своєї справи.

Я хочу бути одною з них. Хоча б тому, що у них немає кліки та вони самі встановлюють свої правила.

Ґарія розповіла мені, що кожен з них щонайменше 30-го рівня, і всі вони мають рівні в інших класах, тож їх нелегко підстерегти в засідці. І це...

Я озираюся на ходу. Я біжу однією з головних доріг, але вона зараз порожня. Все ж, я збігаю з дороги в низьку траву. Тут я не зможу бігти набагато повільніше. Я чекаю, поки відбіжу подалі від дороги, перш ніж кричу.

— Це так безглуздо!

Ну, це не дуже схоже на крик. Важко кричати та дихати одночасно, і дуже незручно розмовляти з самим собою. Хто так робить? Так чи інакше, я все ще не відійшла від цього.

Рівні. Це одна з найдивніших речей у цьому світі, і це дивний світ. Це як гра, але це не гра. Принаймні, тут немає ніякого злого повелителя демонів чи кінця світу, і я не герой з іншої планети, покликаний захищати це місце від зла.

Я дівчина з Каліфорнії. Я мала б бути першокурсницею в коледжі в Нью-Йорку, і я бігала босоніж по доріжці у свій перший день, коли опинилася тут. Один момент я пробігаю коло, а наступного — опинилася в цьому божевільному місці зі своїм iPhone, гаманцем і годинником. Хтось може назвати це долею або фатумом. Я вважаю, що це була помилка.

Я не герой, але це місце точно схоже на відеогру. Або, якщо не вдасться, на фентезійну книгу. Щось із Володаря перснів Толкіна, за винятком того, що в містах, які я відвідала, немає ні Ельфів, ні Дворфів. Насправді у них навіть не так багато Людей зі шкірою темнішою за засмагу. Я практично аутсайдерка, бо виглядаю як азіатка. Не те щоб це було найоднорідніше місце на світі*, але я все одно виділяюся.

 

*На щастя. Але здається, що цей континент є еквівалентом Європи? Європа з натяками на глобалізацію, але мені сказали, що я більше «впишуся» на іншому континенті. На Персуа, як і передбачалося.

 

Повернімося до дороги. Гадаю, не варто відходити від неї надто далеко. Ненавиджу ухилятися від возів і слухати, як кожен зустрічний ідіот кричить на мене про мої босі ноги. Але це краще, ніж Гобліни, гадаю.

Ледь-ледь.

Так чи інакше, про що я думала? О, так. Це дурний світ. Дуже дурний, а найгірше те, що він такий самий, як і той, який я залишила.

Фалс. Він натякав — ні, він казав мені, щоб я більше не бралася за хороші замовлення на доставлення. І судячи з натовпу там, вони всі думають так само. Вони призначили його «попередити» мене? Звісно, що так.

Політика. Ніхто не забирає всі хороші замовлення, інакше ми ускладнимо вам життя, так? А цей Фалс — це їхній... хто? Він популярний, я знаю.

Я зціплюю зуби. Мені він не подобається. Він завжди дає мені поради, зазвичай про те, що я повинна чи не повинна робити. І оскільки він старший Бігун, у нього є певний пріоритет з доставляннями та всім іншим. Ненавиджу стикатися з ним у гільдіях.

Вже. Минуло лише два тижні з невеликим*, але я вже звикла до цього світу, принаймні трохи. Звикнути можна до чого завгодно. Але мені ніколи не подобалося соціальне сходження, і мені здається, що половина життя Бігуна полягає саме в цьому.

 

*Невже пройшло так багато часу? А здається... набагато довше.

 

Ненавиджу Фалса. Я занадто часто з ним стикаюся. А тепер я маю бігти з Ґарією, тягнути масивний рюкзак тридцять миль (48,28 км) за жахливу платню. Чому я погодилася бігти з нею? Тому що було занадто важко сказати «ні».

Чорт забирай. Будь я проклята, будь проклята вона, і Фалс може... тут не вистачає прокльонів для нього. Ненавиджу все це. Просто дайте мені спокійно бігти.

Я біжу. Продовжую бігти. Я збільшую темп, і думки вилітають з голови. Так вже краще.

Речі приходять і йдуть, але принаймні я можу бігти. За іронією долі, в цьому світі я можу бігти ще більше, бо це тепер моя робота. Це єдина хороша річ у моєму становищі. Єдина хороша річ.

Ну, це і ще один маленький факт. Я посміхаюся, коли згадую про це, і водій екіпажу якось дивно дивиться на мене, коли я пробігаю повз нього.

У цьому світі повно Бігунів. І з ними все гаразд. Справді. Вони бігають далеко, а такі, як Ґарія, досить витривалі та сильні, щоб бігти з величезними мішками на спині досить довгий шлях. Але знаєш що? Може, справа в їхньому харчуванні. Або, можливо, вони не знають про правильну гідратацію, бігову форму, або...

Суть в тому, що з ними все гаразд. Але вони не мають нічого спільного з дівчиною, яка заробила стипендію для занять легкою атлетикою. Принаймні, ті, що нижчого рівня. А високорівневі зі здібностями?

Я ще не зустрічала нікого, хто міг би перемогти мене.

Я стартую, і милі течуть за мною, як дощ. Можливо, я не є соціальною бігункою, і мене навіть не люблять. Зовсім ні. Але я впевнена, що я одна з найшвидших.

 

——

 

Це довгий забіг. Але я закінчую його і входжу в Уельс, коли сонце забарвлює небо в помаранчевий колір. Дві доставки. Одна тут, інша в іншому місті. Окри? Неважливо.

Я про все дбаю, а потім здаю свої печатки в місцеву Гільдію Бігунів. Тут я отримую більше мовчазних поглядів, але це нічого. Зберігаю невиразне обличчя, здаю печатки і йду.

Зробивши це, я знаходжу трактир. Хм. Перший же, до якого я зайшла, пропонує ліжко та їжу за три срібні монети. Це дорого, але я сьогодні заробила понад тридцять срібняків. Я пригощуся.

Якщо у вас є мотивація і ви не помрете від удару Гобліна, що ховається в траві, Міський Бігун може непогано заробляти. Щоправда, значну частину мого заробітку склав той самий запит Магнолії, але я все одно заробляю більше, ніж більшість людей. Принаймні, я так вважаю.

Середньостатистичний робітник заробляє близько 3-4 срібних монет* на день. Але це копійки порівняно з тим, що можуть приносити торговці або власники крамниць. Навіть якщо відняти їхні щоденні витрати, вони, ймовірно, заробляють до двадцяти срібних монет щодня. І це дрібні гроші порівняно з тими, які можуть заробити авантюристи.

 

*Місцеві валюти відрізняються в різних містах і регіонах. Це все ще золото, срібло і мідь, але деякі номінали мають унікальну вагу і відсоток фактичного срібла або золота, використаного в кожній монеті. Тим, хто має справу з грошима, важливо знати, яка валюта, але всі вони приблизно однакові — срібні, золоті та мідні монети.

 

Знамениті авантюристи. Герої. Люди, які вміють різати, рубати та розривати речі на шматки. Я думаю про них, коли відмокаю в одній з громадських лазень. Відчуття чудові, але про що я... ой, так.

Авантюристи. Вони не зовсім схожі на кричущих персонажів з божевільними обладунками та гігантськими мечами, яких ви бачите у відеоіграх. В основному, вони схожі на середньовічних солдатів. Принаймні, низькорівневі. Знову ж таки, Ґарія каже, що високорівневі виглядають дійсно вражаюче, але я ще не зустрічала жодного з них.

І чому я думаю про авантюристів? І де рушник? І чи не коситься на мене той банщик?

А, точно. Через мої ноги. Гей, вони брудні, але, мабуть, менш брудні, ніж огидні частини тіла інших людей. Залишити чайові? Гадаю.

Повернемося до роздумів. Авантюристи? Так, вони як... голодні художники? Вони не заробляють багато на полюванні на монстрів, але ті, хто виживає після їхніх набігів на підземелля чи старі руїни, можуть за мить заробити неймовірні багатства. Гадаю, це приваблює людей, які думають, що вони виживуть. Не для мене, дякую. Я чула, що Гобліни роблять з людьми, і це найслабші монстри на світі.

Отже, якщо авантюристи — це ті, хто найбільше заробляє, то Бігуни — десь посередині. Це небезпечна робота, але не настільки небезпечна, як боротьба з монстрами.

Чому мене це хвилює? Ах, так, гроші. У мене їх достатньо.

Повертаємося до трактиру. Я втомилася, але мій розум все ще працює. Скільки годин пройшло? Мене все ще дратують ті ідіоти з Гільдії Бігунів. І Ґарія. Я більше роздратована, ніж зла на неї, але...

Вона так зачарована мною. Чому? Тому що я виглядаю як іноземка? Чи тому, що я бігаю босоніж? Гадаю, це не прийнято навіть у фантастичних світах. Принаймні, вона ввічлива.

Прокляття, я хотіла спробувати ту паличку налі. Але тоді довелося б купувати їй подарунок чи щось таке — краще не треба. Це була просто цукрова тростина? У цьому світі взагалі є цукор?

Повертаємося до трактиру. Час поїсти. Поїмо і подумаємо. Що будемо їсти? Курку. Я б з’їла курку з картопляним пюре. Це смачно, тим більше, що я голодна. Але зосередься. Той хлопець витріщився на мої груди? Так. Ненавиджу тебе, випадковий незнайомець.

Не звертай на нього уваги. Їж курку. Підлива на картоплю. Думай.

Повторимо ще раз. Пріоритети. Перше і найважливіше? Гроші на життя. Зараз я заробляю достатньо, щоб зняти кімнату в трактирі та поїсти, але я продовжую відкладати.

По-друге, мені потрібно більше інформації. Бібліотек тут немає, або принаймні вони не відкриті для публіки. Мені потрібні мапи, а ще мені потрібна книга про міста навколо. Історія, культура — мені потрібен місцевий. Не можна просити у них занадто багато, інакше вони щось запідозрять. Відклади це в довгий ящик.

Далі? Гм. Обладнання. Робота, яку я маю, практично єдина, яку я можу виконувати. Альтернативи? Я могла б бути писаркою... якби мій почерк був кращим. Але вміти писати більше, ніж своє ім’я, корисно. Шкода, що не дуже потрібне.

Зосередься. Спорядження. На ринках продаються магічні предмети. Небагато, і вони дорогі. Але у Бігунів є різні види зачарованих предметів. Я хочу такі. Але я все ще намагаюся заробити достатньо грошей, щоб купити хороше цілюще зілля на випадок надзвичайних ситуацій. Це має бути першочерговим завданням.

З їжею закінчено. Мені залишити тарілку чи...? Хм. Зараз подивимося. Схоже, вони залишають тарілки. І трактирник запише це на мій рахунок...? Так. Я заплачу завтра.

Піду до себе в кімнату, подалі від сторонніх очей і людей, які хочуть зі мною посидіти та випити. Я не проти випити*, але мені зараз не до самотніх чоловіків.

 

*Ну, якщо це алкоголь.

 

Цього разу моє ліжко дуже гарне. Ви точно отримаєте те, за що платите. Гадаю, відтепер я витрачатиму щонайменше дві срібні монети на свій трактир. Це дорого, але краще за погане ліжко.

Хм. Остання перевірка перед сном. Фалс? Ненавиджу його. Треба якось пробігтися з Ґарією. Покінчимо з цим. Використовую гроші для... цілющого зілля. А потім на спорядження. Точно.

Я знаю, що робити завтра. Першим ділом піду в Гільдію Бігунів і отримаю кілька хороших, високооплачуваних замовлень. Накопичу грошей, куплю цілюще зілля. Але щось інше не дає мені спокою, поки я лежу в ліжку з пером, що тиче в потилицю.

Ось у чому проблема. І вона велика. Я поняття не маю, що робити далі. Не «далі» в сенсі завтра, а «далі» в сенсі того, до чого я маю прагнути в майбутньому. Я можу заробити достатньо грошей, щоб прожити, але яка моя кінцева мета? Жити й померти тут? Чи повернутися додому? І як, чорт забирай*, я збираюся це зробити?

 

*Звідки ця цитата? Ні, зосередься. Зосередься.

 

Коли я бігаю, я можу не давати сумнівам плавати в моїй голові. Але коли я зупиняюся, коли я збираюся заснути, я відчуваю, як вони виповзають з глибини.

Невпевненість. Я досі не знаю, чому я тут, яка магія чи доля привела мене в це місце, і навіть що робити далі. Я заробляю гроші, зберігаю їх, але не знаю, що з ними робити. Я біжу і біжу, і колись натраплю на щось неприємне. Цей світ повний монстрів, і я не знаю, що робити.

Але зараз я не можу про це турбуватися. Мені треба поспати. Якщо я буду втомлена або просплю завтра, то пропущу хороші запити.

Закриваю очі. Час спати. У голові ще не вщухають перегони, але принаймні тіло вже втомилося. Я засинаю на своєму матраці. Чесно кажучи, він не надто відрізняється від того, що був у мене вдома. Можливо, більш грудкуватий і менш комфортний в цілому, але згодиться. І я так втомилася.

Прокляття. Я забула. Перед сном. Сконцентруйся. Заблокуй повідомлення…

 

[Клас Босоногого Бігуна отр…]

[Босонога Бігунка…]

[Вміння Бігу…]

[Вмі…]

 

Ненавиджу робити це щоночі.