Ерін прокинулася. Зазвичай це було важким випробуванням. Сьогодні, однак, це було досить легко. Тому що справжнє випробування буде пізніше.

Наприклад, одразу після сніданку. Ерін похмуро втупилася в три зморщені сині фрукти на своїй тарілці. Вона експериментально відкусила перший і прожувала. І жувала. І жувала.

— Гумовий.

Жувати фрукти було неймовірно важко. Шкірка на них була такою твердою, що Ерін здавалося, ніби вона їсть гуму. Не те щоб вона коли-небудь робила це з дитинства.

До того ж вони втратили свій смачний сік і на смак стали — ну, пласкими. У них не залишилося солодкості, і вони були зовсім, зовсім неапетитними, якщо зібрати всі ці якості воєдино. Але Ерін їла їх, головним чином тому, що їй більше не було чого їсти.

— Я в біді. Так, так. Дивно, що ці речі втрачають стільки смаку всього за кілька днів.

Не те щоб у неї закінчилися сині фрукти. Їх було вдосталь — ну, деякі з них все ще були готові до збору в саду. Але вони, як і вся їжа, були в обмеженій кількості. До того ж проблема була не в цьому. А в її гостях.

— Хто захоче їсти сині фрукти цілий день? Підніміть руку, якщо це звучить весело.

Ерін не підняла руку. Звісно, вони були смачні, і з них виходив гарний морс, але якщо розібратися, то це все одно були лише фрукти.

— А я хочу їжі. Справжньої їжі. Не фруктів. Я хочу хліба! Я хочу пасту! Я хочу піцу, і газованку, і салат, і морозиво — власне, забудь про морозиво. Я хочу м’яса. Або рибу, яка не кусається! Хочу суші, чизбургерів, картоплі фрі, тостів, вафель... пластівців...

Ерін притиснула руки до живота і намагалася не розплакатися.

— Навіть рамен швидкого приготування було б непогано. Хіба я багато прошу?

Так і було. Вона знала це. Але від однієї думки про їжу вона трохи розплакалася. Вона могла впоратися з Гоблінами. Вона могла впоратися з грубими [Некромантами] і відбитися від злих кам’яних крабів. Вона навіть могла впоратися з велетенськими рибами, які намагалися вчепитися в неї, коли вона приймала ванну. Але вона хотіла їжі.

— До того ж мені потрібно нагодувати гостей.

Ерін кивнула. Математика була простою. Відсутність їжі дорівнювала відсутності гостей, відсутність грошей дорівнювала голоду. Але маленька хиба в рівнянні полягала в тому, що для того, щоб отримати їжу, їй потрібно було витратити гроші. А вона не мала можливості це зробити.

— Якщо тільки я не піду до міста.

Це була думка. Вона не була впевнена, що це хороша думка, але це був єдиний доступний їй варіант. Місто. Ерін підійшла до вікна. Релк показав їй, де воно знаходиться...

— Там.

Ерін втупилася в маленькі будівлі вдалині. Воно здавалося далеким. Але тут все здавалося далеким. І в місті повинні бути речі. Наприклад, їжа. І одяг. І зубні щітки. І тарілки, і речі для її гостей? Однак це виглядало набагато далі, ніж двадцять хвилин шляху. Ерін уявляла собі, що подорож не позбавлена ризику, але якщо Релк і Клбкч зробили це... вона зважила свої варіанти.

— Це далеко. Але я мушу піти. Можливо? Так... ні. Ні? Так. Мені потрібна їжа. І я повинна нагодувати своїх гостей. Це мій обов’язок як трактирниці.

Вона зробила паузу і задумалася над останнім твердженням. Ерін впала на стілець і опустила голову на руки.

— Хіба я трактирниця? Це те, що цей світ робить зі мною?

Можливо. Ймовірно, це був клас [Трактирниці]. Втім, це був єдиний клас, який вона мала. Ерін просто сподівалася, що вона не змінилася, щоб відповідати цьому класу.

— У мене виросте величезний пивний живіт і я почну тягати бочки з елем. Це ж те, що роблять трактирники, чи не так?

Насправді вона не знала. Не схоже, що вона коли-небудь приділяла стільки уваги середньовічній історії, принаймні тій її частині, яка дійсно була історією.

— У легенді про короля Артура ніколи не згадували трактирників. Чи згадували?

Тут не було Гугла, щоб допомогти їй, тож Ерін покинула цей хід думок. Насправді вона відволіклася. Вона знала, що має зробити сьогодні.

— Йти до міста чи ні — ось у чому питання. Власне, немає ніякого питання. Треба йти до міста. Треба піти... за покупками.

Вона взагалі ненавиділа ходити по магазинах. А це? Це був би вирішальний шопінг, тому що якщо вона не отримає достатньо борошна, яєць і так далі, щоб продати своїм гостям — вона не зможе заробити більше грошей. А для цього їй потрібно було купувати більше речей. По суті, у неї була робота, і хоча вона могла деякий час прожити на синіх фруктах без грошей, вона не могла робити це вічно. Її зуби точно не могли.

І все ж. Ерін дуже, дуже не хотіла йти. Вона любила людей, справді любила. Але вона негативно реагувала на те, щоб покинути свій безпечний трактир та піти в далеке місто, ймовірно, повне гігантських ящірок і комах, які ходять на двох ногах.

Похмуро, вона дивилася на три сині фруктові серцевини на своїй тарілці. Вона вийшла на вулицю і відкинула їх якнайдалі. Від соку руки стали неприємно липкими, але вона нічого не могла з цим вдіяти.

— Гадаю, мені треба піти до струмка. Хто б міг подумати, що миття рук — така важка праця?

Ерін пробурчала, витираючи руку об джинси. Потім вона зробила паузу. І подивилася вниз.

Її джинси були синіми. Синій фруктовий сік був синім. Але всупереч усьому, синя пляма все ще була досить помітною на її одязі. Точніше, сині плями від фруктів. І вони були не тільки на її штанах.

Сорочка Ерін була гарною, комерційною футболкою з чудовим логотипом компанії спереду та ззаду. Насправді вона не була до неї прив’язана, але вона ідеально підходила для того, щоб носити її, коли вона просто сиділа вдома. Це не був її вибір одягу.

...І це було добре, бо Ерін розплакалася б, якби завдала такої ж шкоди футболці, яка їй дуже подобалася. Вона подивилася вниз на сині плями, що вкривали її футболку. Вона ткнула пальцем у розриви та порізи на рукавах і сліди від опіків на одному боці. Вона підняла сорочку, понюхала раз і захлинулася.

Вперше Ерін доторкнулася до свого волосся. Вона підняла руку і понюхала своє дихання. Вона подумала про те, коли востаннє чистила зуби. Потім вона спробувала відключити свій розум.

— Що ж, з цим покінчено. Я їду до міста.

 

——

 

Ерін йшла по траві. Їй хотілося б, щоб тут була гарна дорога, але чомусь ніхто не потурбувався прокласти дорогу через порожню пустку. Зрештою, вона знову замислилася, навіщо комусь будувати трактир у цій глушині.

Можливо, раніше тут було більше людей. А може, це був просто ідіот, який думав, що вривається на незайнятий ринок. Так чи інакше, Ерін була вдячна за трактир.

— Але чому він має бути так далеко від усього?

Ерін пішла вниз по схилу. Принаймні, це було добре. Трактир був розташований на схилі. Не на крутому пагорбі, а на дуже довгому схилі, який поступово спускався вниз, чим далі вона йшла. Це було приємно, поки Ерін не озирнулася назад і не зрозуміла, що скоро їй знову доведеться підійматися нагору.

— Ого, який великий пагорб.

Вона трохи подивилася і продовжила йти. Релк і Клбкч називали шлях до міста прогулянкою, яка тривала близько двадцяти хвилин.

— Вони мені збрехали.

А може, вони просто йшли дуже швидко. Ерін дійсно могла бачити місто, яке Клбкч назвав Ліскором, вдалині. Воно все ще було маленьким, але якщо врахувати, наскільки близьким воно здавалося зараз порівняно з минулим, помножити швидкість на швидкість її ніг і енергію, поділену на бажання продовжувати йти...

— Тридцять хвилин. Ні, мабуть, годину. Так, це звучить приблизно так.

Ерін зітхнула. Але фізичні вправи були для неї корисними, так? Вони загартовували характер. Чи щось таке.

— Отже, що мені потрібно?

Вона швидко перевірила свої речі. Її монети були надійно запаковані на дні однієї кишені. Вони були важкі. Вона була вдягнута, що було важливо, і виглядала як... ну, як безхатченко. Але у неї були гроші. Тож що вона мала купити на них?

— Гм. Одяг. Точно. І мило. І зубну щітку, якщо вони мають зубні щітки. І зубну пасту... якої у них, напевно, немає. Але хоч щось. І, звичайно, мені потрібна їжа, більше мила, рушники, засіб для прання — більше мила і гребінець.

Ерін пройшла ще кілька футів.

— І меч. Мені потрібен меч. І щит? І обладунки? І, ем, анти-Гоблінський спрей? О, і книги! Тонни книг. Карти, книги з історії... можна мені почитати що-небудь з цього? Ну, Релк і Клбкч говорять англійською. Це теж дивно. І мені потрібні бинти, голка, хтось, хто навчить мене шити...

Ерін помацала кишеню. Монети дзвеніли. Їй хотілося, щоб вони дзвеніли більше.

— І мені потрібно пограбувати банк.

Гаразд. Ерін простежила за своїми думками.

— Що найнеобхідніше?

Вона порахувала на пальцях.

— Одяг. Їжа. Зубна щітка. Зубна паста. І лампа.

Вона клацнула пальцями.

— Так. Лампа! І меч.

Вона знову помацала кишеню і почула не стільки дзенькіт, скільки шматочки металу, що терлися один об одного.

— ...Лише лампа.

 

——

 

— Рівна трава, рівна трава, все, що я бачу, це рівна трава.

Ерін співала на ходу. Вона не була впевнена, чи була мелодія, але принаймні спів складав їй компанію.

— Коні їдять траву, повз я пройду, тому я швидко піду до містечка. А то помру з голоду! А як буду там, то з’їм десять груш і — гей, це що, Гоблін?

Ерін раптово повернула голову, і маленька голівка пригнулася донизу. Вона примружилася. Так, це точно був Гоблін. Він ховався на невеликому пагорбі ліворуч від неї, але вона знала, що він все ще там. Спостерігає за нею.

Так. За нею стежили. Ерін не знала, що з цим робити. Вона озирнулася, і ще дві голови зникли, коли їхні власники пірнули в укриття. Не схоже було, що вони намагалися влаштувати засідку, просто йшли за нею.

— Хм.

Ерін нахилилася та обшукала траву. Зрештою, вона знайшла те, що шукала. Вона почекала, поки один з Гоблінів вирішить, що вона забула про них, і знову висуне голову. Тоді вона обернулася і крикнула.

— Кишш!

Ерін жбурнула камінь. Він пролетів повз голову Гобліна. І пагорба. Але зелена фігура зрозуміла натяк і миттю зникла. Ерін зітхнула.

— Чудово. Вони як таргани. Злі, гігантські, зелені таргани. З зубами. І гострими ножами. І червоними очима.

Вона замислилася, що їй робити. Потім вона подумала про те, що вона може зробити.

Ерін продовжувала йти.

Чим далі вона йшла, тим більше розросталося місто. Їй здавалося, що в якийсь момент воно має припинити збільшуватися, але незабаром в її полі зору з’явилися будівлі. Це не були хмарочоси, але вони були вищими, ніж, на її думку, мають бути середньовічні будівлі. Але до міста було ще далеко. Тож вона йшла.

І за нею спостерігали. Численні пари очей дивилися на молоду жінку, коли вона йшла по траві. Вони спостерігали за нею, шукаючи ознак слабкості, речей, які можна було б використати. За нею спостерігали. Іноді вона оберталася і кидала камінь.

 

——

 

Коли Ерін підійшла до міської брами, вона деякий час дивилася вгору.

— Яка велика стіна.

Це було велике применшення. Стіна була високою. І це було високо навіть за стандартами стін. Вона була майже сорок футів (12,2 м) заввишки, про що Ерін не могла знати, що це цілком нормально для навісного муру. Вона також не могла знати, що він був сорок футів (12,2 м) заввишки. Вона просто думала, що стіна велика.

Але що було незвичайним у цій стіні, і що Ерін помітила, так це те, як була побудована брама. Це була не залізна решітка зі зручними отворами, щоб стріляти та тикати у ворогів, а двоє суцільних металевих дверей. Ерін здивувалася, чому, адже ворота виглядали міцними і їх важко було зрушити з місця. Так і було, і не без причини. Але вона дізналася неї набагато пізніше.

Ерін підійшла до воріт. На той момент там більше ніхто не проходив, тому вона відчувала себе дуже самотньою і маленькою, коли підходила до них. Вона зупинилася, коли побачила охоронця.

Він був великий. Він був у броні. Він також був Дрейком, і у нього була жовта луска, а не зелена. Блідо-жовта, тому він нагадав Ерін попкорн. У нього також був вигнутий меч, і тому вона з трепетом наблизилася до нього.

— ...Привіт.

Дрейк кинув погляд на Ерін, а потім знову втупився в далечінь. Він тримав списа при боці й металеву пряжку на лівій руці. Оскільки він не збирався забити її до смерті, Ерін вирішила, що це непоганий початок.

— Ем. Гарна погода, чи не так?

Охоронець знову подивився на неї. І знову не відповів.

— ...Так. Просто я тут новенька. І я Людина. Приємно познайомитися. Мене звуть Ерін. Я знаю ще одного хлопця, який працює з вами. Релк? І Клб... Клб... хлопець-комаха? Ну, так. Вони мене знають. Я їм не загроза. І я бачила, як тут недавно бігали Гобліни. Зараз їх тут немає, але я подумала, що вам варто знати.

Дрейк виразно зітхнув. І голосно.

— Заходь, Людино. Будь-хто може увійти до міста. Ворота зачиняються на заході сонця.

— Гаразд. Дякую. Ее, гарного дня!

Ерін посміхнулася. Він не посміхнувся у відповідь.

— Я просто піду. Прямо зараз.

Вона пройшла повз охоронця. Коли вона проходила через залізні ворота, вона почула, як він бурмоче собі під ніс.

— Людини.

Посмішка Ерін трохи застигла на її обличчі, але вона продовжувала йти, ніби нічого не чула. Всі були сварливими, коли їм доводилося стояти та мати справу з неприємними туристами. До того ж він був просто охоронцем. Вона пройшла крізь дивовижну браму в місто. А потім їй довелося зупинитися.

Тому що вона увійшла в Ліскор. Місто Дрейків і Антиніїв, і навіть більше видів, яких вона ще не зустрічала, але бачила, як вони ходили та кружляли навколо. Щонайменше трьох вона бачила, всі вони змішалися і жили своїм життям. А тепер входить...

Одна Людина.

 

——

 

Дрейк на східній брамі все ще позіхав, коли молода жінка завагалася, а потім пішла вперед, до міста Ліскор.

На його ділянці муру теж майже не було [Гвардійців]; відвідувачі приходили з півночі, а взимку — набагато частіше з півдня. Навіть на західних підступах було кілька ферм, але єдиними людьми, які туди входили або виходили, були [Торговці] або [Мисливці].

Один з них зупинився за три десятки кроків від воріт. Ерін Солстіс зупинилася на місці, бо там була...

Була гієна.

Ні, людина-собака.

Ні, гієна-людина-собака. Її першим інстинктом було зупинитися, тому що вона нагадала їй перевертня, скажену тварину — але набагато більшу, ніж навіть найбільші вовки з її світу. Він схилився над половиною оленячої туші, червоною від крові, і Ерін озирнулася назад у пошуках Дрейка з жовтою лускою...

Аж поки не почула голос.

— ...племенами й хутряними вузлами. Всі воші в Ізрілі! Всі воші в Ізрілі й... й Раскґарі на цій дурній бруківці!

Це був чоловічий голос, гаркітливий і злий. Потім Ерін побачила, що людина явно спіткнулася. Кров з туші пояснювалася тим, що вона вислизнула з чиєїсь руки. Вони підводилися, і коли вона побачила їхні обличчя... Страхи Ерін щодо тварини виявилися безпідставними.

У пухнастого були темно-карі очі, зі слабкими зіницями, що майже губилися в глибокому каштановому кольорі. Все тіло з голови до п’ят було вкрите таким же каштановим хутром, що колихалося при кожному русі. Ерін зрозуміла, що на фігурі були лише шкуряні легінси, а на правій руці не було нічого, окрім дивної нарукавної пов’язки.

Вона зрозуміла, що це одна з тих речей, які носять лучники — нарукавник. Він йшов разом з луком на спині та сагайдаком на боці. Коли вони випросталися, звалюючи оленя на спину, Ерін зрозуміла ще кілька речей.

Вони були схожі на гієну, а не на собаку. У їхніх вухах було щось... більш пухнасте, а морди були більш кутастими, ніж у більшості собак. Гуманоїдний елемент, який робив їх ще більш виразними, ніж собачі морди.

Другий? Ця... ця особа була зростом шість футів сім дюймів (2 м). Він здіймався над Ерін, а м’язи у нього були такі, що дозволяли йому нести половину оленя.

Ерін витріщилася на оленя, тому що вона знала оленів зі свого рідного штату Мічиган. Це був великий, можливо, самець? Але роги... світилися. Вони були дубово-коричневого кольору біля коронки, але на кінчиках ставали вишнево-червоними, і весь ріг мав слабке яскраве сяйво.

Гієна-людина нарешті помітила Ерін, коли вони стояли зі стогоном. Вони помітно перезирнулися, а потім винувато подивилися на кров на вулиці.

— Вибачте, міс. Я вам заважав?

Важко було собі таке уявити — вулиця була добрих два десятки кроків з кожного боку, і в цьому конкретному місці не було нікого іншого. Тротуару не було, але бруківка була здебільшого рівною... за винятком одного місця, де одна бруківка зрадницьки випирала вгору.

Ерін миттєво відступила, розмахуючи руками.

— О, ні! Перепрошую, ем... що я не допомогла? Вибачте, що ви впали?

Чоловік подивився на неї порожнім поглядом, а потім вишкірив усі свої зуби. Ерін застигла, а фігура виглядала розгубленою. Вона закрила рот і вигнула губи догори.

— Е-е... вибачте, міс Людина. Ми не часто бачимо тут таких, як ви, так? [Торговець], мандрівник? Не треба вибачатися. [Ширші Плечі] тільки означають, що я можу нести оленя назад! Половину оленя, принаймні. Якби у мене був мішок, достатній для цілого оленя, еге ж? Я б не змушував людей допомагати мені підіймати одного з них!

Вони розсміялися і поплескали по дивній сумці, що висіла біля їхнього пояса. Посмішка Ерін стала ще більш відчайдушною.

— Так? Ні?

Чоловік витріщився на Ерін допитливим поглядом. Трохи крові капнуло їм на плече, відволікаючи їх, і вони знову прокляли.

— Племена й нещастя. Вибачте, міс. Обережно з кров’ю. Якщо той [Гвардієць] запитає... вдайте, що ви мене не бачили. Я маю доставити це до [М’ясників], поки Кислотні Мухи не налетіли.

— Це…

Це було так захопливо, але фігура вже віддалялася, і Ерін, ошелешена, мусила на секунду перевести подих. І на той момент вона зрозуміла, що це було місто не лише людей-мурах і Дрейків.

Ерін пройшла першою вулицею, а потім почала бачити натовпи. Насправді... той пухнастик був одним з тисяч. Сотні, які вона могла бачити в будь-який момент, що змусило її припустити, що це місто є домом для щонайменше десятків тисяч людей.

Дрейки — так Релк назвав свій народ. Не ящірки — Дрейки. Вони мали луску всіх кольорів, майже завжди одного кольору, максимум з вкрапленнями інших кольорів, як ластовиння. Але більшість мала лише один домінантний колір луски.

Більшість були зелені або сині, але Ерін бачила Дрейка з помаранчевою лускою, який розмовляв з іншим, який сміявся і... пліткував? Так виглядало, коли вона тримала кіготь перед ротом і голосно шепотіла з групою, що сиділа за столом. Вона мала яскраво-жовту луску і... таке собі вбрання шинкарки.

Середньовічна сукня. Але зроблене в сучасному стилі, якщо це має сенс. З чистішої та набагато якіснішої тканини, ніж Ерін очікувала від справжнього середньовіччя. Як у когось на ярмарку епохи Відродження, насправді. Але...

Чим більше Ерін роздивлялася різні типи одягу, тим більше вона розуміла, що це не можна порівняти з її світом. Барвники були менш яскравими, а відсутність машинного друку означала, що тут не було логотипів, але було багато тонкої вишивки. Вона побачила знак міста у вигляді значка на формі Дрейка, що проходив повз, і зрозуміла, що це емблема, через делікатну золоту нитку, що оточувала місто з мечем і сокирою, що нависали над ним.

На сорочці іншої гієни було вишите нитками срібне ікло. Відсутність барвників також призвела до того, що вбрання навколо неї виглядало більш природно. Замість неоново-зеленого, найяскравішими кольорами були тонка червона сорочка на одному з хутряних чоловіків, або звичайна біла бавовна на дуже легкій сукні під тонким, блідо-блакитним зовнішнім шаром.

Люди тут носили одяг настільки яскравий і барвистий, що з першого погляду можна було й не помітити, наскільки він відрізняється. Футболка та джинси Ерін все ще були дивними, але не унікальними. Якщо вже на те пішло, то саме те, що вона була людиною, виділяло її з-поміж інших.

Тому що ці народи були людьми, навіть якщо вони не були Людьми. Вони йшли на роботу, розмовляли, уникаючи хлопця з половиною оленячої туші на плечі — Дрейків і волохатих людей.

Ніяких Людей. І ніяких людей-мурашок, яких Ерін не бачила на цій переповненій вулиці. Дрейки, здавалося, були більшістю, але була сильна меншість... кого?

Ерін не знала, як їх назвати, але вони були високими, чи не так? Дрейки були приблизно Людського зросту, але пухнасті народи в середньому були вищими. І більші. Були чоловічі та жіночі особини — Ейрін могла розрізнити, попри хутро. І жіночі, як правило, мали як мінімум нагрудні пов’язки.

Багато хто з фуррі носив легкий одяг. Буквально лише кілт або якісь надзвичайно вільні штани. А... тога? Дійсно, тога, так! Мабуть, було спекотно, всупереч прохолодній погоді, для тих, хто мав стільки хутра.

На відміну від них, Дрейки також мали тоги та досить вільний одяг, але деякі були одягнені з ніг до голови. Як Дрейк з яскраво-жовтою лускою, що шепочеться з людьми в кафе на відкритому повітрі?

У неї на таці стояла тарілка з напоями та кілька мисок, але вона зупинилася, щоб пошептатися з групою інших Дрейків.

— ...знову розійшлися. Яструб не може утримати дівчину довше місяця, Кур’єром і золотом чи ні. Це його одержимість овочами.

— Ти впевнена, що це не він… він, Драссі?

— О, тихіше. Він нормальний. Він більший Дрейк, ніж ти. Я просто кажу...

Офіціантка, чи хто вона там, винувато підстрибнула, коли розлючений Дрейк з чорною лускою — окрім сіро-білої навколо голови — вийшов, підвищивши голос. На ньому був халат, і він виглядав керівником. Насправді Ерін зрозуміла, що стала свідком звичайного видовища з її світу.

— Драссі! Це вже одинадцятий раз на цьому тижні! Я казав тобі знову і знову, припини пліткувати. Мені байдуже, який у тебе клас — досить. Ти приязна, але ти також звільнена.

— Що? Але я можу працювати старанніше! Ну ж бо, містере Дреллс...

Дрейк протестувала, поки її друзі кашляли та намагалися не бути присутніми при цьому. Ерін витріщила очі, побачивши, як на її очах хтось втрачає прибуткову роботу — і якщо це не зробило це місто рідним, то вона не знала, що зробить його рідним.

Місто. Тепер, коли вона перестала витріщатися на людей, Ерін зрозуміла, що це місто було... ну, кам’яним. Вулиці? Кам’яні. Стіни? З каменю. Не бетон чи асфальт, а бруківка, скріплена якоюсь версією цементу. Без жодних облицювань зі штучного каменю. Справжній, дійсно обтесаний камінь, який іноді мав сліди від долота.

Це нагадало їй одне з тих європейських міст, старіших. Багато будинків були дерев’яними, і більшість з них мали щонайменше два поверхи. Був навіть тротуар, але, звісно, без машин. Не було також світлофорів чи сучасної електроніки.

Ерін побачила відчинені віконниці, кілька людей на відкритих балконах поливали горщики з квітами, хтось розвішував одяг сушитися — але, на щастя, ніхто не викидав горщики на вулицю.

Насправді вона зрозуміла, що вулиця має не лише тротуар, але й дуже знайомі отвори в... каналізацію? Вулиця виглядала досить чистою, а Ерін була настільки зайнята розгляданням, що не почула, як на неї кричала розлючена людина, аж поки не підняла голову і не побачила віз, що котився їй назустріч.

— Геть з дороги, ідіотко!

Ерін з тривожним писком побігла вбік. Водій воза, інший Дрейк, загальмував пару поні, які дивилися на Ерін майже звинувачувально, коли Дрейк — жінка? — зуміла зупинити свій транспортний засіб.

— Ти сліпа? Залишайся на тротуарі! Я мало не переїхала тебе!

— Вибачте!

Ерін озвалася, коли люди обернулися, щоб подивитися на неї. Звільнена [Офіціантка] пожвавішала, щойно побачивши Ерін.

— Людина? Ми не бачили жодного з них... Цікаво, чи не прибув сюди інший торговий караван?

[Водій] не звернув на це уваги. Вона вказала на величезний віз, і Ерін зрозуміла, що це були найрізноманітніші транспортні засоби. Від візків до гігантських возів, більших за автомобілі, навантажених товарами.

— Вибачте? Вибачте? Коли це колесо переїде твою ногу, жодне цілюще зілля у світі не поверне її назад. Думаєш, я хочу, щоб це було на моїй совісті?

— В-вибачте. Я просто не помітила...

Дрейк спохмурніла, але вона махнула віжками, рушаючи далі.

— Я не маю на це часу. Мені треба встигнути на доставлення. Тротуар! Скористайся ним!

Ерін бігала врозтіч з усіма. Пригнічена, Ерін поспішила на узбіччя вулиці — і знову потрапила в халепу. Тому що вона хотіла зупинитися і подивитися, а це було багатолюдне місто. Сотні людей снували навколо, і вони не дуже любили тих, хто стояв на місці. Або Людей взагалі, як здавалося.

Ерін зупинилася перед великою будівлею з написом на верхівці. Красива, широка вивіска... яку вона не могла прочитати.

Мова тут була іншою. Так само як і інші слова на вивісці. Там було написано... ну, вона поняття не мала, але там було два слова і щось схоже на апостроф. Але справжньою підказкою було те, що виглядало як кришталева куля і чарівна паличка з частинками, що світяться. Якийсь символ. Магія? Тоді Ерін знову потрапила в халепу з місцевими жителями.

— Вибачте, міс. Ви чекаєте в черзі за...?

— В один бік, Людино! Припини загороджувати дорогу!

Вона зістрибнула з дороги, і кілька нетерплячих громадян попрямували до будівлі, яка мала жвавий рух туди й назад. Ерін озирнулася. Кожна голова обернулася, щоб подивитися на неї, і вона знову почула той самий рефрен.

— Людини.

— Вибачте... ем... що це за будівля? Я не вмію читати...

Ерін перевела погляд з людини на людину, і один з них зупинився, щоб заговорити з нею. Це була доброзичлива жовто-луската Дрейк, яка після звільнення з роботи похнюпилася, низько опустивши голову. Але ця новина змусила її посмішку повернутися з жадібною помстою.

— Що, Гільдія Магів? Ви не вмієте читати, міс Людино? Точно, ви ж не читаєте тексти Дрейків. Ви шукаєте Гільдію Магів? Гільдію Бігунів? Гільдію Авантюристів? Трактир, щоб зупинитися? Стайню? Може, Варту? Я — Драссі.

Слова обрушилися на Ерін, як бурхлива хвиля. Молода жінка підняла руки.

— Ні! Я маю на увазі, я просто роздивляюся навколо. Приємно познайомитися... Я просто шукаю... магазин!

Дрейк подарувала їй яскраву посмішку. З надто великими зубами. Вона вишкірила всі свої гострі, як голки, зуби, і Ерін ковтнула.

— Який саме магазин?

— Ем... я... просто роздивляюсь, дякую!

Ерін втекла, відчуваючи збентеження і незручність. Дрейк подряпав їй шию, коли Ерін поспішала геть.

Якби вона продовжувала рухатися, то могла б стати частиною натовпу. Через деякий час Ерін вже менше хвилювалася. Вона пішла вулицею і стала частиною міського руху. Це дозволило їй спостерігати.

Це місто величезне! Принаймні, вона так думала. Народу було так багато, що їй стало цікаво, скільки ж їх тут живе. Десятки тисяч? Сотні, напевно. І всі вони були упаковані в стіни, а не розкидані.

Отже, тут не було справжніх передмість, лише житлові вулиці з чотириповерховими будинками поруч із крамницями або над ними. Ерін знову побачила хлопця, який убив того дивного оленя, який здавав свою жертву [М’ясникові]. Йому було дуже важко.

— Ти щойно дав мені Блисколеня. Половину.

— Так. І що?

Чоловік склав руки, коли Дрейк дошкуляв йому.

— Де друга половина? Ти не зняв шкуру спочатку? Ти зіпсував шкуру — і на цій частині бруд! Ти тягнув його назад?

Інша фігура загарчала.

— Я впустив його одного разу, ясно? Нічого страшного, ні! А щодо розрізання навпіл — мені здалося, що я бачив неподалік гніздо Щитового Павука. Вони б за лічені хвилини розправилися зі мною. Зі шкурою все гаразд. З того, що тут, можна зробити чоботи. Скільки за все це?

— Як завжди. Ти береш верхню половину, тому що роги коштують грошей для [алхіміків]. Не зважай на те, що кишки йдуть на ковбасу чи інші органи, такі як печінка, і — перестань на мене гарчати. Я знаю, Щитові Павуки. Чорт забирай. Гаразд. Дай мені перевірити якість м’яса. Мені потрібно кілька хвилин. І принеси відро води та вмийся. Ти привертаєш Кислотних Мух.

Крамниця м’ясаря. Чи це був [М’ясник]? Ерін бачила більше таких дивних скорописних написів на вітринах магазинів, корисних вивісках... вона здогадувалася, що цим містом буде легко орієнтуватися. Якби вона вміла читати.

Дивно, але всі говорили однаково. Хутряний хлопець трохи розкотисто вимовляв «р» і гарчав, так само як Дрейки подовжували звуки «с» і «л», але розмовляли вони бездоганною англійською.

Що стосується м’ясної крамниці, то Ерін витріщилася на скляну вітрину. Вони мали скло! Це була перше скло, яке вона бачила, і це її здивувало, тому що вона не очікувала побачити нічого такого в тому, що вона вважала середньовічним світом, до того, як вони отримали доступ до нього в масовому порядку. Зачекай, хіба в церквах тоді не було скла? Річ у тому, що вона не очікувала побачити його в широкому вжитку.

Але скло було видно в кількох будівлях, і чим більше вона придивлялася, тим більше вона його помічала. Воно не було всюдисущим, але це було вікно тут, пара окулярів там — і одна величезна будівля, в яку входило і виходило багато людей, мала зображення палички та кришталевої кулі над фасадом.

А потім вона вийшла на відкриту площу, і в неї відкрився рот. Там були лави, навіть парк з деревами та дитячий майданчик! У цьому місті! Насправді на одному кінці цієї площі височіла виразно урядова будівля. Вона мала великі колони, відкритий фасад, де було менше руху, але дуже знайомий на вигляд знак. Той самий, що був на бейджі Релка.

— Це, мабуть, міська рада чи щось таке. А місце з паличкою — це була магічна крамниця... вони навчають магії? Вони продають палички? Ого. Вау. І мені просто потрібно знайти... звичайну крамницю.

Вона все ще була приголомшена, але Ерін змогла перевести подих на площі, де ніхто не гарчав на неї, щоб вона продовжувала рухатися. Вона зробила один вдих, потім другий, потім намагалася не задихатися.

— Гаразд. Гаразд. Я вже губилася раніше. Я зможу це зробити.

Насправді вона вже губилася у великому місті. Ключовим моментом було помітити, куди йде пішохідний рух. Ерін здогадалася, що це вело до місць, де люди робили покупки або... щось робили. Вона продовжувала монолог; багато людей стояли навколо або дивилися, як граються діти. Знову ж таки, Ерін не бачила маленьких людей-мурах, як Клбкч.

— Що мені робити, якщо я дуже загублюся? Запам’ятай назву вулиці. Хвиляста лінія... запам’ятала. А якщо я не зможу її згадати або знайти дорогу назад? Амстердам, шаховий турнір. Почнеш плакати та питати, де мама... Ні, зачекай, я вже старша. Ее, ее...

Вона почула гучне сопіння збоку. Ерін обернулася, і за три десятки кроків від неї ще одна пухнаста істота затуляла собі рота. Вони сміялися — над нею.

— Вибачте! Ми підслухали, так?

Вони були дуетом, чоловік і жінка, які спостерігали за маленьким хлопчиком, що бігав навкарачки. Він був або голий, або в хутрі, що не мало значення. Ерін почервоніла, коли зрозуміла, що батьки... почули її? Вона поспішила до найбільш людної вулиці. Просто спробуй розчинитися.

...Через п’ять хвилин ходьби Ерін зрозуміла, що знову заблукала. Вона з надією втупилася в чергову будівлю з таким же широким фасадом. Потім озирнулася. Вона зазирнула у вікно і побачила когось, ще одного Дрейка, який бездіяльно сидів за дерев’яним прилавком, підперши голову підборіддям. Ерін глибоко вдихнула.

Потім вона зайшла всередину.

 

——

 

— Ем, це — крамниця?

Кожна голова в Гільдії Авантюристів у Ліскорі обернулася на цей голос. Посивілі воїни Дрейки, вкриті шрамами від голови до хвоста, нелюдськи високі пухнасті люди, більшість з яких носили луки, і кілька людей, схожих на магів, у мантіях і з посохами, оцінювали промовця, який щойно увійшов до будівлі.

Маленька Людина. Можливо, жінка. Вона невпевнено зупинилася в ту мить, коли помітила всі ці обладунки.

На відміну від тих, що були зовні, люди в цій будівлі не були цивільними. Цивільні не брязкали, коли рухалися чи сідали. Ці люди, авантюристи, носили обладунки навіть вранці, і вони не носили кинджалів чи коротких мечів, але мали бойові сокири, пристебнуті до спини, а довгі луки спиралися на стіни.

Фігури за столами або навколо інформаційних щитів оцінювали Ерін протягом секунди, від якої завмирало серце, а потім їхні погляди відводилися вбік, не цікавлячись нею. Через кілька секунд серце Ерін знову почало битися. Вона вирішила, що це точно не той магазин, який вона шукала. Вона майже розвернулася і знову побігла, коли почула голос.

— Ааа, привіт? Ми можемо вам допомогти.

Голос покликав Ерін крізь тихе дзюрчання. Вона побачила зелено-лусокату Дрейка, луска якої була світлою, як трава під сонячними променями, і яка махала їй рукою з-за прилавка. Вона виглядала злегка знудженою, але дивилася на Ерін з меншою негайною ворожістю, ніж більшість людей у цьому чужому місті.

Вона була набагато меншою і мала тонші кінцівки, ніж Релк. Ерін здогадалася, що це жінка, за голосом. Сукня також була великою підказкою: світло-блакитна, вона струменіла, як вода, з двома бретелями на плечах, що забезпечували підтримку.

Нерішуче Ерін підійшла до стійки. Секретарка посміхнулася до неї вузькими губами. Вона уважно оглянула Ерін вздовж і впоперек, а потім заговорила пропрацьованою, хоч і втомленою, балаканиною.

— Доброго дня, міс. Чим ми можемо вам сьогодні допомогти? У вас є винагорода чи завдання на публікацію? Чи ви реєструєтесь?

— Реєструюсь? Завдання? О ні, я тут не за... ні за чим. Я просто подумав, що це може бути магазин, тому я...

— О, розумію! Не хвилюйтеся, міс Людина. Ви просто не в тому місці, але я можу дати вам вказівки, якщо хочете.

Адміністратор знову посміхнулася. І оскільки вона не виглядала ворожою чи роздратованою, цього разу Ерін посміхнулася у відповідь.

— Ой, вибачте. Ем, де я знаходжусь?

Дрейк хихикнула, ніби це не було очевидно.

— Це Гільдія Авантюристів. Вони вам не підказують на це?

Вона кивнула на озброєних людей, що розважалися навколо. Ерін моргнула, і її очі широко розплющилися.

— Гільдія Авантюристів?

— Хіба у вашому місті не було такої?

Дрейк підняла брови з відвертим невір’ям. Ерін з новим інтересом роззирнулася по кімнаті. Тепер, коли її не пронизували тисячі відблисків, вона могла як слід роздивитися будівлю. Це було велике приміщення, і спочатку Ерін подумала, що потрапила в трактир. Або бар. Але тепер, коли вона знала, на що дивиться, слова секретарки за стійкою мали сенс.

— Н… я ніколи не була в такому місці раніше.

Вона подумала, що сказала дурницю, але Дрейк знову широко посміхнулася, заспокоюючи її.

— Це цілком нормально. Не всім потрібна Гільдія Авантюристів. Сподіваюся, більшості ніколи не знадобиться. Якщо ви ніколи не потребували жодних послуг, дозвольте мені дати вам основне пояснення. Тут ви можете повідомити Гільдії про небезпечних монстрів у вашій місцевості, розмістити завдання та запропонувати винагороду, або, якщо ви сама авантюристка, ви можете переглянути завдання або отримати свою винагороду.

Секретарка вказала на велику дерев’яну дошку, прибиту до стіни. На ній було чимало пергаменту, приклеєного до дерева, а навколо неї зібралося кілька великих і кремезних авантюристів, які розмовляли між собою.

— Ого.

Ерін вивчала авантюристів. Всі вони були одягнені в обладунки, хоча якість і кількість їх варіювалася від особи до особи. Більшість Дрейків, здавалося, задовольнялися лише нарукавниками або рідкісними шоломами без особливого нагрудного обладунку, але кілька великих волохатих собак-гієн були в кольчугах, а в одному випадку — у справжніх пластинчастих обладунках.

Це, звісно, було не все. Деякі авантюристи взагалі не носили ніяких обладунків. Але всі вони були озброєні. Ерін помітила кількох Дрейків, одягнених у легкі шати й з палицями або кинджалами за поясами. Один навіть виглядав так, ніби на ньому були обладунки з якогось темного, блискучого матеріалу. Це не виглядало зручно, але вони точно виглядали готовими до бою. Ерін прошепотіла, побачивши, як один з Дрейків клацнув кігтем і випустив кілька іскор, на радість своїм супутникам.

— Справжні маги. Це так круто.

— ...Міс? Вибачте, міс?

Ерін озирнулася. Вона зрозуміла, що секретарка вже деякий час намагається привернути її увагу.

— О, мені дуже шкода. Що ви там говорили?

— Ви мандрівниця, міс? Чи може... авантюристка? Ви тут, щоб зареєструватися?

Погляд, яким жінка-Дрейк подивилася на неї, говорив про те, що це малоймовірно. Але вона була дуже доброзичливою, і Ерін спробувала пояснити.

— О, ні. Я, е-е, трактирниця. Напевно. А може, мандрівник? Насправді я тут новенька.

Секретарка виглядала зацікавленою. Вона трохи підвелася і зробила інший акцент на занятті, ніж Ерін.

— [Трактирниця], так? Ви відкриваєте тут бізнес? Люди майже ніколи не переїжджають до Ліскору. До речі, я Селіс. Треба було сказати це з самого початку. Прошу вибачення.

Селіс подала Ерін руку. Це був такий Людський жест, що Ерін мусила посміхнутися, коли вона потиснула їй руку. Було дивно торкатися прохолодної луски, але не неприємно. Вона майже хвилювалася за кігті, але навіть не відчула уколу, коли Селіс відповіла їй посмішкою, знову ж таки, без зубів.

— Я Ерін. Ерін Солстіс. І ні, я не працюю тут. Я живу за містом. У трактирі, далеко. Напевно. Я прийшла сюди, бо мені треба було за покупками. Дуже.

Вона показала на свій подертий і заплямований одяг. Селіс повільно кивнула.

— Ну, я не можу вийти з-за столу, але я можу дати вам деякі вказівки. Не дивно, що ви заблукали — ви ж не можете прочитати жодного знаку, чи не так? Ваші люди зазвичай тримаються півночі; Естельм — найдальше, куди більшість з них добирається. Що привело вас так далеко? О, і що ви шукаєте?

— Ем. Заклинання телепортації перенесло мене сюди? І мені потрібна їжа. Борошно, олія, масло, сіль... і таке інше. І мені потрібен одяг. Багато одягу. І зубна паста!

Селіс подивилася на Ерін довшим поглядом, ніби намагаючись зрозуміти, жартує вона чи ні. За мить вона відповіла.

— Що ж, якщо ви шукаєте їжу та загальні товари, спробуйте зайти на ринок через дві вулиці звідси. Щоб дістатися до нього, просто поверніть ліворуч, коли будете виходити звідси, а потім поверніть праворуч, і ви будете там в найкоротші терміни. Там також має бути якийсь одяг, але я не впевнена, чи є там щось для Людей. Яке закляття телепортації це зробило? Ви маєте на увазі телепортацію людей? Щось пішло не так? Це був би величезний скандал. У будь-якому випадку, на ринку буде все, що вам потрібно.

— О, це чудово. Дуже вам дякую. Щодо того, як я сюди потрапила — не знаю, чи це був нещасний випадок, чи я — мабуть, телепортація! Але... Зараз я просто намагаюся звести кінці з кінцями. Значить, ринок через дві вулиці вниз, наліво і направо...?

Ерін вже забула дорогу. Селіс повторив їх, а потім промовив те, що сказала Ерін. «Мабуть, телепортація?»

Ерін була надто схвильована, щоб помітити. Вона досить легко запам’ятовувала більшість потрібних їй речей, але коли нервувала, все вислизало з пам’яті. Вона шкодувала, що у неї не було з собою смартфона або Гугл Мапс. Мапи були б марними, оскільки вона ніколи не вчилася їх читати.

— Я також шукаю місце, де можна дістати деякі інші припаси. Не думаю, що ви знаєте, де...

Велика волохата рука схопила Ерін за плече і потягнула її до себе.

— Га?

Ерін дивилася на стіну каштанового волосся. Вона була впевнена, що хвилину тому її там не було. Вона подивилася вгору.

На неї дивилася морда гієни. Точніше, обличчя гієни на гуманоїдному тілі, вкритому хутром. Це був один із авантюристів у гільдії, і він... він — не виглядав щасливим.

Але він нічого не говорив. Швидше, він насувався. Ерін зрозуміла це по його поставі, по тому, як він стояв, і по тому, як вона відчула себе мурашкою. Вона не знала, чому він злився на неї. Можливо, він просто хотів до когось причепитися. Вона відкрила рота і спробувала проявити дипломатію.

— Ем. Привіт. А ти — ти людина-вовк?

Це було явно не те що треба було сказати. Розлючений вираз на обличчі волохатого хлопця-гієни тільки погіршився. Він загарчав на неї гуркітливим голосом, який звучав як... ну, як, на думку Ерін, звучав би голос собаки, якби вона вміла говорити.

— Я схожий на Звіролюда Вовка?

— Н-ні?

Ерін відступила на крок назад і виявила, що прилавок знаходиться прямо за нею. Вона озирнулася через плече і побачила, що Селіс стурбовано дивиться на неї, але секретарка не прийшла їй на допомогу.

Не-перевертень нахилився і загарчав їй в обличчя.

— Я — Ґнолл.

Його дихання було жахливим. Ерін відчула слабкість у колінах від одного його запаху.

— Так. Мені дуже шкода, що так сталося. Гм. Я можу вам допомогти?

— Ти стоїш на моєму шляху. Це для авантюристів.

— Точно. Вибачте. Вибачте за це.

Ерін відійшла вбік, щоб він міг підійти до Селіс. Але він не рушив з місця. Замість цього він просто ще трохи подивився. Ще кілька секунд такого погляду змусили Ерін заїкнутися.

— Ти, ти ще чогось хочеш?

Ґнолл скрутив свою шию і хруснув нею. Звук був схожий на вибух петарди й до смерті налякав Ерін.

— Я не люблю Людей. Вони смердять. Ти смердиш, як сміття. Прогірклою олією, полум’ям та іншими речами, від яких мене вивертає. І Гоблінами, і пилом, і цвіллю.

Ерін знову відійшла, але розлючений Ґнолл просто пішов за нею. Вона знала, що зараз за нею спостерігають інші авантюристи у кімнаті. Але, як і Селіс, вони, здавалося, були задоволені тим, що спостерігали за знущаннями з людей, не роблячи жодного кроку.

— С-справді? Я нічого не відчуваю.

— Це тому, що Людини нічого не відчувають.

Коментар пролунав з-за спини Ерін, але вона була надто налякана, щоб обернутися. Хоча голос був схожий на гарчання, тож вона була впевнена, що це був інший Ґнолл.

— Так. Ну. Вибачте за це.

Ерін спробувала обійти Ґнолла, але він перегородив їй шлях.

— Я не хочу, щоб тут були Людини. Тобі тут не місце.

— Зачекайте. Вона просто загубилася.

Нарешті, Селіс прийшла на допомогу Ерін. Самиця Дрейка перехилилася через прилавок і покликала Ґнолла. Тепер Ерін зрозуміла, що у нього був пакет з чимось, що капало. З нього стирчала довга, схожа на ногу жука, він був весь у зеленій крові — і трохи червоній — і виглядав втомленим і розлюченим.

— Якщо у вас є впольовані — Щитові Павуки — я оброблю їх зараз. Але ця людина просто запитувала дорогу. Ви не можете просто так вигнати того, хто...

Він подивився на неї та загарчав. Селіс здригнулася і замовкла.

Через кімнату Ерін побачила, що Дрейки в кімнаті заворушилися. Один з них тихо зашипів.

Ґнолл витріщився на Дрейків, і вони витріщилися у відповідь. Одна з його рук смикнулася до меча на боці, але він не зробив жодного руху, щоб вихопити його. Проте напруга була такою сильною, що Ерін була впевнена, якщо Ґнолл або Дрейк ворухнеться, кімната вибухне.

Ерін думала, чи не втекти їй, коли Ґнолл перервав змагання у поглядах і розвернувся до неї.

— Ти. Ти смердиш тут брудом і нечистотами. Я відчуваю запах речей, в яких ти вивалялась. Ти не милася — мертві боги. Я весь в кишках Щитового Павука, а ти смердиш ще гірше! Прийми ванну, перш ніж повертатися сюди.

Він встромив один гострий кіготь у заплямовану сорочку Ерін. Вона нервово відскочила від довгих брудних нігтів.

— О. Так. Мені дуже шкода. Просто я була сама по собі, і у мене не було змінного одягу, тож...

Ґнолл нахилився вперед. Ерін побачила окремі вуса, що стирчали з його морди. Вона відчула запах його прогірклого дихання. Але головну увагу вона зосередила на його нерівних зубах.

— Іди геть.

Ерін завагалася. Вона кинула один погляд на Селіс, але секретарка не зустрілася з нею поглядом.

Ґнолл загарчав, і Ерін відступила. Він погнав її до дверей, а коли вона вийшла, грюкнув ними за нею. Останнє, що вона побачила, була Селіс, яка винувато махала їй рукою.

Це була перша будівля, з якої Ерін вигнали під час її візиту до міста. Але не остання. Зовсім ні.