У трактирі було темно. Це тому, що світ був темним, принаймні на цю мить. На небі висіли два місяці, один світло-блакитний, інший блідо-зелений. Але їхнє м’яке світло затьмарювалося мінливим шаром хмар над головою. 

Однак, попри пізню годину, одна постать неспокійно рухалася по кімнаті. Молода жінка. Її кроки залишали слід у пилюці, коли вона йшла. Вона ходила від стіни до стіни, щось бурмочучи собі під ніс. Потім вона перечепилася через стілець.

— Ой.

Ерін з огидою змахнула пил зі своїх штанів і футболки. Що ж, тепер її одяг був офіційно брудним. Частини її футболки були обгорілими до чорноти, а джинси порізані ножами Гоблінів. Але зараз це було неважливо.

— Я щойно підвищила рівень?

Ерін втупилася в стелю зі своєї позиції. Вона могла б встати, але це вимагало б зусиль. Крім того, Ерін була голодна, втомлена і розгублена. Лежачи на підлозі, вона почувалася краще. Навіть якщо пил потрапляв їй у волосся.

Зазвичай це було б огидно, але в цей момент...

— Серйозно? Я підвищила рівень? Це що, гра?

Повільно Ерін підтягнулася і присіла навпочіпки. Потім вона опустила голову на руки.

— Ні. Не може бути. Але ж... Дракон і Гобліни, а тепер ще й рівні... це ж інший світ, так? Такий, як Підземелля Та Дракони? Або… або відеогра?

Вона випросталася і встала. Здавалося, що світ обертається навколо неї. Здоровий глузд? Кому він потрібен? Нікому. Просто дайте їй кілька вогнедишних Драконів і дозвольте їй підвищувати рівень, прибираючи столи. Так, це мало сенс.

— Так, так. Підсумуємо. Я в іншому світі, який насправді є відеогрою. І в цьому світі є монстри, і я можу підвищувати рівень, роблячи різні речі. Я навіть отримую вміння, і коли я це роблю, в моїй голові з’являється голос — ні, скоріше думка, яка говорить мені, що я виконала завдання.

Вона кивнула сама собі.

— Так. Має сенс...

Її голос обірвався. Ерін опустила голову, а потім знову підняла її вгору.

— Якби ж, чорт забирай!

Ерін закричала і пнула стілець з такою силою, що він злетів у повітря. Стілець приземлився з величезним гуркотом, що було приємно чути. Менш приємною було нозі Ерін, яка вдарилася об стілець так сильно, що пошкодила всі пальці на ногах.

Закричавши від болю і трохи пострибавши, Ерін сіла за один зі столиків і трохи поплакала. Не те щоб вона любила плакати або робила це багато (зазвичай). Просто в той момент це допомогло.

Після приблизно десяти хвилин плачу Ерін нарешті почала давити сльози. Вона відчула себе краще, але швидко зіткнулася з іншою проблемою, коли пішла витерти сльози й соплі та згадала, що поруч немає серветок. Тож вона скористалася ганчіркою.

Мокрою, огидною ганчіркою. Але це було краще, ніж її футболка. Після цього Ерін сиділа, ні на що не дивлячись, бо її оточувала темрява.

— Я втомилася.

Це було останнє, що сказала Ерін перед тим, як заснути. Цього разу ніхто її не переривав.

 

——

 

Наступний день вдарив Ерін по обличчю. Вона застогнала і сіла, голова боліла. Шию вивернуло, і вона боліла від того, що лежала на підлозі. Вона проспала б ще довше, якби не сонце та її живіт.

Покульгавши, Ерін подивилася на яскраве денне світло, що проникало крізь одне вікно. Вона потрясла кулаком по сонячному отвору в стіні й закліпала очима.

— Ось чому винайшли штори, знаєш.

Вікно не відповідало. Ерін зітхнула. Вона вже розмовляла з предметами. І це було чудово! Вона часто проклинала своїх невидимих супротивників, коли грала в шахи на комп’ютері. Або розмовляла з шаховими фігурами. Вона б зрозуміла, що з’їхала з глузду, якби вікно почало говорити у відповідь.

Вікна. У цих не було ні скла, ні штор. Це були квадратні отвори в стіні, але вони мали віконниці. Шкода, що Ерін вибрала одне з відчинених вікон, щоб подрімати під ним.

Недовго думаючи, Ерін підняла руки до голови й повернулася назад, вкрита брудом і пилом. О, так. Вона спала на підлозі. На брудній підлозі, з якої зник весь пил.

Ерін сіла на стілець і заховала обличчя в долонях. Через деякий час її шлунок забурчав голосніше.

— Зрозуміла. Повідомлення отримано.

Стогнучи, молода жінка врешті-решт підвелася. Вона постояла, відчуваючи, як її тіло протестує проти природного закону гравітації, і сіла. Так їй стало легше, але потім її шлунок заперечив. Голод і виснаження боролися, і голод переміг.

Ерін встала, знаючи, що треба шукати їжу. У трактирі нічого не було; вона не обтяжувала себе перевіркою решти шаф, бо навіщо? Будь-яка їжа, що лежала тут відтоді, як трактир покинули, напевно, вже була живою та мала ноги.

Залишалося тільки те, що було ззовні. Але Ерін завагалася, коли поклала руку на двері трактиру.

Монстри.

Вона затремтіла. Спогад про вчорашній день повернувся, свіжий і яскравий, і її руки почали тремтіти. Її обпечена рука спалахнула болем, а порізи на ногах свербіли й жалили. Ерін заплющила очі та перевела подих. Так, монстри. Але...

— Я помру тут, якщо не знайду що-небудь поїсти.

Тож вона відчинила двері. Не хоробрість змусила її це зробити, а лише бажання вижити.

День був таким яскравим, що Ерін на мить осліпла. Вона вийшла надвір, прикриваючи очі. А потім зупинилася. Тому що її раптово осяяла думка. Щось, що вона усвідомила, але раніше не брала до серця.

— Це справді інший світ, чи не так?

Не Гобліни переконали її в цьому. І навіть не Дракон. Це можна було уявити, навіть якщо опіки та порізи все ще пульсували. Люди постійно уявляли собі прибульців. Але чого не можна було уявити, або, як думала Ерін, навіть вигадати, так це цього:

Хмари були занадто великими. Ерін Солстіс подивилася в небо і зрозуміла, що це були не просто хмари. Небо було надто великим.

Сонячне світло виходило з-за неймовірного гірського хребта, який вона бачила, і навіть зараз йому доводилося пробиватися крізь хмари, що оточували ці невидимі вершини. Небо було таким блакитним, що їй боліло в душі, такі прекрасні кольори змушували її відчувати, що це був день, який варто запам’ятати. Проте, коли вона закинула голову назад, то побачила хмари, навіть крихітних пташок, що кружляли в повітрі, яких вона ледве могла розгледіти.

Але хмари були занадто великими. Ерін не могла цього пояснити, бо знала, що хмари і так величезні. Вона годинами лежала на спині, дивлячись на те, як одна з них мала таку велику глибину, наче плавучий острів у небі.

Але ці... Ерін подивилася на хмару, що пливла над головою, і зрозуміла, що вона накрила однією величезною тінню всі лани, всю долину, в якій вона була, незліченні милі та трактир. Вона була так високо над головою, що вона не могла її розгледіти. Вона бачила літаки, що пролітали в небі, і була впевнена, що найвищі з них, які вона коли-небудь бачила, пролітали набагато нижче цієї єдиної хмари.

Вона була більшою за цілу рівнину. Вона була більшою за трактир, у тисячу разів, у десять тисяч, у сто тисяч разів. Ерін відвідала Чикаго, одне з найбільших міст Америки, і бачила його розлогим як з землі, так і з літака. Ви могли б розмістити там ціле місто, і у вас ще залишилося б місце.

У Ерін затремтіли коліна, коли вона подивилася на хмару розміром з острів, що пливла по небу. В одну секунду світ потемнів, і вона подумала, що цілий світ може бути там, нагорі, захований у цій прекрасній хмарі, сірій і білій, що розноситься по всьому світу.

Потім вона минула, і сонце осяяло її, зігріваючи шкіру, й Ерін зрозуміла, що вона жива. Вона озирнулася і знову почала дихати.

Інший світ.

 

——

 

Нарешті Ерін спустилася на землю і зрозуміла, що і на поверхні землі, і в небі відбуваються якісь хитрощі.

Наприклад, всі ці пагорби та долини? Тільки тепер вона зрозуміла, яку оптичну ілюзію вони створюють. З одного з найвищих пагорбів вона нарешті змогла визначити, наскільки важко було б побачити що-небудь знизу.

— Це все пагорби та долини! Не дивно, що я нічого не змогла знайти минулої ночі!

Якщо йти необережно, можна було втратити орієнтир і опинитися в долині завширшки в тисячі футів (1000 фт = 304,8 м). І все це було здебільшого одноманітним, лише кілька квітів та каміння порушували тиранію трави.

Однак, не зеленої. Ерін мусила повірити, що тут була осінь. У її світі її не було — наскільки вона знала, вона мала бути десь наприкінці липня, або найпізніше у серпні. Вона могла забути день. І місяць. Але луги не були такими зеленими, як вона очікувала — натомість трава подекуди повільно змінювала колір, переходячи від зеленого до помаранчевого, а подекуди навіть до фіолетового. Жовтий колір переходив у темно-червоний хвилястими візерунками, наче кольорові смуги, що з’являлися над ландшафтом.

Це було красиво і, мабуть, перше, що змусило Ерін посміхнутися в цьому світі. А ще це був орієнтир.

Рівнини тягнулися безперервно, а це означало, що можна було легко втратити орієнтир, де ти знаходишся. Але якби вона знала, що слідуючи за цією помаранчевою смугою, вона наблизиться до цього трактиру...

— Тільки б трава не змінила колір за ніч, можливо, у мене вийде. Схоже, вона стає фіолетово-помаранчево-жовтою і пролягає прямо біля трактиру. Тож я можу піти по ній назад! Йди по фіолетово-помаранчево-жовтій траві!

Вона засміялася з полегшенням. І не боялася забути цей конкретний візерунок кольорів. Навколо неї були дуже схожі смуги, але вона мала добру пам’ять. Тобто, вона могла забути, який сьогодні день і чи вдягнула шкарпетки, але не забувала те, що дійсно мало значення. Наприклад, шахові ходи. Або це, як вона сподівалася.

Потім Ерін зрозуміла, що може побачити щось ще зі своєї точки огляду.

Ерін зупинилася, коли почала розглядати дрібні деталі на горизонті. Далеко-далеко, між гірським хребтом і сонцем, що сходило, вона побачила те, що віддалено нагадувало будівлі. Ні, кам’яні стіни? Чи було там місто? Чи село? Чи... місто?

Неможливо було сказати з того місця, де вона стояла, але видовище дало Ерін надію, що вона не самотня у цьому світі. Однак сама думка про подорож у таку далечінь на порожній шлунок була неможливою, тож вона продовжувала дивитися. Наступне, що впало їй в око, змусило її серце закалатати від хвилювання.

— Це... дерева?

Ерін примружилася. Вдалині, в одній з долин, виднілася невелика сукупність дерев, що притулилися до землі. Це були дерева, чи не так? Ерін здавалося, що вони віддаляються, аж поки вона не усвідомила, що дивиться на них вниз зі своєї точки огляду.

Було сюрреалістично відчувати, що вона дивиться вниз на ліс, але це була єдина відповідь, яку вона могла придумати. Виглядало так, ніби на сході була невелика, умовно кажучи, долина, заповнена деревами. Здавалося, це було не дуже далеко, і якщо Ерін придивилася, то побачила на деревах маленькі цяточки жовтого і синього кольору. Плоди?

Існував лише один спосіб це з’ясувати. І вона почала йти в тому напрямку, її ноги та шлунок взяли гору над обережним мозком. Їй потрібна була їжа. Спускатися пологими пагорбами було неважко, і хоча підійматися назад було не так весело, принаймні Ерін могла робити все це звивистою ходою. Трава була м’якою під її черевиками, і вона добре трималася на ногах. Було... спокійно. Оманливо спокійно.

У глибині душі Ерін згадала про Гоблінів. Гаразд, можливо, це були не Гобліни, але ким ще вони могли бути? Це були дивні, деформовані діти, схожі на викривлені версії людей з гострими носами, гострими зубами, маленькими ножиками, і...

Гоблінами. І Ерін згадала, що вони знайшли її, коли вона тікала, заплакана і розгублена, від Дракона.

Вона майже розвернулася, але їй потрібна була їжа. Якщо станеться найгірше, Ерін вирішила, що зможе схопити кілька фруктів і побігти назад до заїжджого двору.

Такий був план. Це був план аж до того моменту, коли Ерін виявила, що йде повз величезну брилу.

У брилі не було нічого особливого, окрім того, що вона була більше схожа на валун, гігантський кам’яний насип, закруглений на вершині, як невеликий пагорб. Вона була вдвічі вищою за звичайну людину і такою ж довгою в поперечнику. Коротко кажучи, це був великий камінь.

Однак, якби Ерін замислилася над цим, то, можливо, здивувалася б, чому гігантський камінь знаходиться саме тут. Підозріло вільний від будь-яких інших дрібних каменів і набагато менш скелястий і зношений, ніж вона могла б очікувати. Місцями до нього прилип мох, але біля основи він, як не дивно, не мав жодного лишайнику. Але вона не замислювалася над такими дрібницями.

Ерін повністю проігнорувала камінь, лише зупинившись, щоб поміркувати, чи не забезпечить він їй ще кращий оглядовий пункт, якщо вона підійметься вгору. Але вона була голодна, тому пройшла повз нього. Це її врятувало.

Коли вона залишила великий валун позаду, Ерін відчула свист повітря і жахливо гучний тріск прямо біля свого вуха. Вона підстрибнула, розвернулася і закричала. Вона пірнула вперед, коли друга клішня ледь не відірвала їй голову.

Істота, що ховалася під каменем, підняла його з землі та кинулася навздогін за Ерін, коли та побігла геть. Вона кинула лише один погляд через плече, але цього було достатньо. Вона побігла ще швидше.

Дві великі, довгі клешні з темно-коричневого хітину висунулися з-під каменю, коли краб-монстр поповз до неї. Він підняв гігантський порожнистий панцир настільки, що Ерін змогла побачити незліченну кількість крихітних краб’ячих лапок, які розривали землю, коли він рухався по землі.

Це був краб, але він був неправильний. З’явилися два довгих, вигнутих стебла очей — і гігантські клішні, що клацали, намагаючись розірвати її на шматки. А ще, він був вищий за шкільний автобус, хоча й не такий широкий.

Ерін не кричала, коли бігла. Вона не могла витрачати дихання даремно. Все повітря в її тілі було спрямоване на те, щоб бігти так швидко, як вона могла, коли вона мчала вниз по схилу.

Щось величезне пролетіло повз спину Ерін, але вона відчула подих вітру, коли воно пролетіло повз неї. Вона прискорилася ще більше, але здавалося, що це було прямо за її спиною. Гігантський краб теж видавав звук, коли біг за нею, гучне клацання, схоже на постріли, що лунали поруч з головою Ерін.

Тому вона побігла швидше. Їй здавалося, що кожної наступної секунди вона помре, але вона зрозуміла, що гучні звуки переслідування стихають. Зрештою, клацання припинилося, і Ерін зрозуміла, що не чує нічого позаду себе. Вона зупинилася і, обернувшись, побачила скелю з багатьма ногами, яка повільно рухалася назад через рівнину.

— Що за... святий... краб?

Ерін могла тільки задихатися і хапатися за боки. Їй здавалося, що її ноги ось-ось відваляться, а легені ось-ось розірвуться. У неї також паморочилося в голові, але вона дуже не хотіла сідати.

Замість цього вона змусила себе продовжувати йти. Було боляче. Усе боліло. Але вона все ще була жива, з крабами чи без крабів.

Ерін спробувала посміхнутися. Ноги боліли, але врешті-решт вона повернула собі контроль над диханням. І що ще краще, вона була на місці призначення.

— Це… це дерево?

Ерін роззявила рота, дивлячись на дивні рослини перед собою. Це, мабуть, були дерева. Вони мали кору, листя і плоди. Але в кожному аспекті вони були трохи неправильними.

Дерево перед нею було неймовірно тонким. Воно було близько десяти футів (3,04 м) заввишки, що не дуже багато для дерева, але стовбур був тонший за неї саму! А гілки були такі ж тонкі, як руки Ерін, і звужувалися до тонких кінчиків, які все ще тримали листя і, вочевидь, не ламалися на вітрі.

Листя теж було величезним. Велике, зелене листя, більше схоже на пальмове, ніж Ерін могла б очікувати. Однак вони мали класичну форму листя, не як у клена, і здавалися товстими.

З огляду на такі дерева, Ерін очікувала б знайти купу гілок від добрячого вітру та дощу минулої ночі. Вона звикла бачити повалені гілки з дерев у своєму районі після великих злив, але, на свій невиразний подив, вона майже не побачила на землі ні листя, ні гілок. Чи плодів.

— Дивно. Сіра кора, зелене листя, сині плоди. Хто упустив відро з фарбою на цю штуку? І чому воно таке... міцне?

Вона підійшла, щоб відламати низько навислу гілку, але виявила, що ледве може зігнути тонку гілку, навіть якщо навалиться на неї всією своєю вагою.

Дерева були настільки міцними, наскільки це можливо! Що цікавило Ерін більше, ніж естетика, так це їстівність плодів. І їхня доступність.

Більшість синіх плодів на кожному з дерев були скупчені навколо верхніх гілок. Нижче були жовті плоди, але оскільки вони були меншими, то, ймовірно, також були недозрілими. Нерішуче Ерін схопилася за гілку і, кілька разів випробувавши на ній свою вагу, спробувала підтягнутися.

— Я… ненавиджу… підтягування!

Її руки тремтіли, коли вона намагалася відірватися від землі. Через кілька секунд Ерін дістала підборіддям до гілки, але не далі. Ще через секунду їй довелося відпустити.

Ерін приземлилася на землю і втупилася в спокусливі блакитні плоди, що лежали зовсім поруч. Якби вона не була такою голодною і втомленою... вона, мабуть, ніколи не змогла б піднятися так високо.

— Це так я помру? З голоду, бо не можу підтягнутися?

Ні. Це було безглуздо. Але чим більше Ерін думала про це...

— Ні. Ні!

Ерін підстрибнула і з відчаю зуміла підтягнутися на першу гілку на половину висоти. Але її руки відмовили, і вона впала на спину з ударом, який вибив з неї повітря.

— Ти... дурне дерево!

Розпачливі крики Ерін відлунювали в маленькій долині. Вона знову спробувала вхопитися за гілку, але вже не могла навіть підтягнутися. Вона закричала від розпачу, вхопилася за своє брудне волосся, а потім вдарила ногою по дереву.

Все дерево злегка здригнулося від сили удару Ерін. Листя затремтіло, а сині плоди ворухнулися…

І один з них впав на землю.

Ерін втупилася в круглий, трохи розмитий блакитний плід. Потім вона подивилася на дерево. Не кажучи ні слова, вона схопила плід. Потім вичікувально озирнулася.

— Хіба не повинно бути якогось оголошення?

Ніякої відповіді. Ерін знову вдарила ногою по дереву і зірвала ще один плід.

— [Таємничий синій фрукт знайдено!] Дун дун дун дун!

Трохи почекавши, Ерін опустила голову на руки, щоб приховати свій рум’янець.

— ...Я ненавиджу цей світ.

 

——

 

Він прокинувся від крику, який був надзвичайно сором’язливим. Коли він неминуче мав зустріти свій кінець, Дракон вирішив піти з гідністю, що відповідає його природі.

Він навіть склав промову (потім забув, куди її поклав). Кричати на очах у авантюриста чи героя — не те, як він хотів би померти.

Але нічого не міг вдіяти. Вигляд когось, що з’явився перед ним? На секунду він розплющив очі та подумав, що бачить сон або... спогад.

Потім Дракон зрозумів, що молода жінка справді існує, і вона увійшла до його печери, не наклавши жодного з сотень — буквально сотень — захисних заклинань, які повинні були попередити його або виграти йому хвилину часу.

Звісно, наступної миті в його вухах загули сотні сигналів тривоги, що його лігво скомпрометоване, і він ось-ось помре.

Тож так, він закричав. Можливо, видихнув трохи полум’я від шоку; якби він справді контролював свої здібності, перше, що він зробив би, це випустив би чистий Драконячий Вогонь у будь-якого непроханого гостя в неясній надії, що це спрацює.

І це часто спрацьовувало. Однак у цьому випадку це було більше схоже на... видих найблагороднішого з газів від несподіванки. Крихітний язичок полум’я, який явно не був спрямований на молоду жінку, оскільки він намагався відповзти в безпечне місце й одночасно полетіти, водночас активуючи своє заклинання екстреної телепортації. Потім він врізався в стіну, а коли оговтався, її вже не було.

Провідний розвідник? Можливо, жертовна приманка. Дракон знав, що якщо його вороги хитрують, то за мить йому кінець.

Хто це був? Той некромант? Один з його роду? [Лицар?] Випадковий [Герой]?

Він поняття не мав. Але Дракон не гаяв часу на роздуми. Він активував своє закляття телепорту і за мить зник зі свого лігва.

Принаймні, він це пам’ятав. Його запасне сховище було набагато менш зручним і, можливо, набагато небезпечнішим — для більшості людей. Але коли його багатство, його скарбниця скарбів посипалася навколо нього, Дракон озирнувся і зрозумів, що його не переслідують.

Не те щоб він не провів наступні два дні, перевіряючи кожен магічний канал і укріплюючи свою нову печеру. Йому не вдалося зімкнути очей. Гірше того, вона перехопила його екстрене [Повідомлення] і за допомогою заклинання надіслала йому десяток запитань, питаючи, чи все з ним гаразд і що сталося.

— Просто збіг обставин? Нещасний випадок? Я не знаю, і я не отримав нічого, за що можна було б зачепитися. Хто б це не був, вони пішли. Я-я буду обережним.

Дракон огризнувся і продовжив перевіряти ознаки переслідування. Але коли їх не було видно, навіть через два тижні, йому довелося замислитися, чи не було це нещасним випадком.

Нещасний випадок, який заніс когось у його печеру? Може, якісь магічні... заворушення в Академії? Траплялися й більш дивні речі. Коли він прокручував свої спогади, вона здавалася здивованою не менше за нього.

Звісно, він не став нічого випробовувати на міцність і продовжував укріплювати та звикати до своєї нової схованки. Він ненавидів це місце, сусідів і складнощі для тих, хто приходив до нього, але тут, можливо, було б безпечніше.

— Принаймні, від дивних молодих жінок, що з’являються нізвідки. Вона, мабуть, стала жертвою я-якоїсь випадковості. Можливо, вона була [Азартним Гравцем] абощо. Інакше я був би або мертвий, або вже зв’язався б з тими, хто це був. Це не можуть бути Демони; вони далеко не підступні. Хто ж тоді? Якби це був Кварас, я був би мертвий. Джинні пахнуть магією. І залишається... моя рідня, яка не зробила б цього.

Його брови зморщилися, коли він намагався зрозуміти це. Він справді не мав жодного уявлення. Що ж, він продовжуватиме перевіряти, і якщо не відчує ніякого переслідування, то зможе списати це на випадковий причинно-наслідковий зв’язок подій.

Крім того, він зрозумів, що в усій цій катастрофі є один маленький, маленький промінчик світла. Вторгнення в його лігво розбудило його, і він боявся, що не зможе заснути ще цілий рік. Але поки він не засне, він може трохи попрацювати по господарству.

Похмурий Дракон переглянув свої нотатки.

— Знову цей час? Вже двісті років? Мабуть, так і буде. Це ввічливо.

Він зробив велике обличчя і позіхнув. Неприємно, але існувала така річ, як манери. Похмурий, він попрямував до найближчого міста, яке зміг знайти, і домовився про деякі речі. Потім він повернувся назад.

Наприкінці третього дня він уже дрімав. Він був втомлений. А такі зобов’язання, які в нього залишилися в житті? Їх було дуже мало. Єдине, що в нього залишилося — гордість. Гордість, очікування, коли з’явиться остання молода жінка, чи хто вона там була. У нього була промова... десь...

І кілька соціальних зобов’язань, які треба було виконати. Це було все. Дракон знову заснув.