У трактирі було темно. Це тому, що світ був темним, принаймні на цю мить. На небі висіли два місяці, один світло-блакитний, інший блідо-зелений. Але їхнє м’яке світло затьмарювалося мінливим шаром хмар над головою.
Однак, попри пізню годину, одна постать неспокійно рухалася по кімнаті. Молода жінка. Її кроки залишали слід у пилюці, коли вона йшла. Вона ходила від стіни до стіни, щось бурмочучи собі під ніс. Потім вона перечепилася через стілець.
— Ой.
Ерін з огидою змахнула пил зі своїх штанів і футболки. Що ж, тепер її одяг був офіційно брудним. Частини її футболки були обгорілими до чорноти, а джинси порізані ножами Гоблінів. Але зараз це було неважливо.
— Я щойно підвищила рівень?
Ерін втупилася в стелю зі своєї позиції. Вона могла б встати, але це вимагало б зусиль. Крім того, Ерін була голодна, втомлена і розгублена. Лежачи на підлозі, вона почувалася краще. Навіть якщо пил потрапляв їй у волосся.
Зазвичай це було б огидно, але в цей момент...
— Серйозно? Я підвищила рівень? Це що, гра?
Повільно Ерін підтягнулася і присіла навпочіпки. Потім вона опустила голову на руки.
— Ні. Не може бути. Але ж... Дракон і Гобліни, а тепер ще й рівні... це ж інший світ, так? Такий, як Підземелля Та Дракони? Або… або відеогра?
Вона випросталася і встала. Здавалося, що світ обертається навколо неї. Здоровий глузд? Кому він потрібен? Нікому. Просто дайте їй кілька вогнедишних Драконів і дозвольте їй підвищувати рівень, прибираючи столи. Так, це мало сенс.
— Так, так. Підсумуємо. Я в іншому світі, який насправді є відеогрою. І в цьому світі є монстри, і я можу підвищувати рівень, роблячи різні речі. Я навіть отримую вміння, і коли я це роблю, в моїй голові з’являється голос — ні, скоріше думка, яка говорить мені, що я виконала завдання.
Вона кивнула сама собі.
— Так. Має сенс...
Її голос обірвався. Ерін опустила голову, а потім знову підняла її вгору.
— Якби ж, чорт забирай!
Ерін закричала і пнула стілець з такою силою, що він злетів у повітря. Стілець приземлився з величезним гуркотом, що було приємно чути. Менш приємною було нозі Ерін, яка вдарилася об стілець так сильно, що пошкодила всі пальці на ногах.
Закричавши від болю і трохи пострибавши, Ерін сіла за один зі столиків і трохи поплакала. Не те щоб вона любила плакати або робила це багато (зазвичай). Просто в той момент це допомогло.
Після приблизно десяти хвилин плачу Ерін нарешті почала давити сльози. Вона відчула себе краще, але швидко зіткнулася з іншою проблемою, коли пішла витерти сльози й соплі та згадала, що поруч немає серветок. Тож вона скористалася ганчіркою.
Мокрою, огидною ганчіркою. Але це було краще, ніж її футболка. Після цього Ерін сиділа, ні на що не дивлячись, бо її оточувала темрява.
— Я втомилася.
Це було останнє, що сказала Ерін перед тим, як заснути. Цього разу ніхто її не переривав.
——
Наступний день вдарив Ерін по обличчю. Вона застогнала і сіла, голова боліла. Шию вивернуло, і вона боліла від того, що лежала на підлозі. Вона проспала б ще довше, якби не сонце та її живіт.
Покульгавши, Ерін подивилася на яскраве денне світло, що проникало крізь одне вікно. Вона потрясла кулаком по сонячному отвору в стіні й закліпала очима.
— Ось чому винайшли штори, знаєш.
Вікно не відповідало. Ерін зітхнула. Вона вже розмовляла з предметами. І це було чудово! Вона часто проклинала своїх невидимих супротивників, коли грала в шахи на комп’ютері. Або розмовляла з шаховими фігурами. Вона б зрозуміла, що з’їхала з глузду, якби вікно почало говорити у відповідь.
Вікна. У цих не було ні скла, ні штор. Це були квадратні отвори в стіні, але вони мали віконниці. Шкода, що Ерін вибрала одне з відчинених вікон, щоб подрімати під ним.
Недовго думаючи, Ерін підняла руки до голови й повернулася назад, вкрита брудом і пилом. О, так. Вона спала на підлозі. На брудній підлозі, з якої зник весь пил.
Ерін сіла на стілець і заховала обличчя в долонях. Через деякий час її шлунок забурчав голосніше.
— Зрозуміла. Повідомлення отримано.
Стогнучи, молода жінка врешті-решт підвелася. Вона постояла, відчуваючи, як її тіло протестує проти природного закону гравітації, і сіла. Так їй стало легше, але потім її шлунок заперечив. Голод і виснаження боролися, і голод переміг.
Ерін встала, знаючи, що треба шукати їжу. У трактирі нічого не було; вона не обтяжувала себе перевіркою решти шаф, бо навіщо? Будь-яка їжа, що лежала тут відтоді, як трактир покинули, напевно, вже була живою та мала ноги.
Залишалося тільки те, що було ззовні. Але Ерін завагалася, коли поклала руку на двері трактиру.
Монстри.
Вона затремтіла. Спогад про вчорашній день повернувся, свіжий і яскравий, і її руки почали тремтіти. Її обпечена рука спалахнула болем, а порізи на ногах свербіли й жалили. Ерін заплющила очі та перевела подих. Так, монстри. Але...
— Я помру тут, якщо не знайду що-небудь поїсти.
Тож вона відчинила двері. Не хоробрість змусила її це зробити, а лише бажання вижити.
День був таким яскравим, що Ерін на мить осліпла. Вона вийшла надвір, прикриваючи очі. А потім зупинилася. Тому що її раптово осяяла думка. Щось, що вона усвідомила, але раніше не брала до серця.
— Це справді інший світ, чи не так?
Не Гобліни переконали її в цьому. І навіть не Дракон. Це можна було уявити, навіть якщо опіки та порізи все ще пульсували. Люди постійно уявляли собі прибульців. Але чого не можна було уявити, або, як думала Ерін, навіть вигадати, так це цього:
Хмари були занадто великими. Ерін Солстіс подивилася в небо і зрозуміла, що це були не просто хмари. Небо було надто великим.
Сонячне світло виходило з-за неймовірного гірського хребта, який вона бачила, і навіть зараз йому доводилося пробиватися крізь хмари, що оточували ці невидимі вершини. Небо було таким блакитним, що їй боліло в душі, такі прекрасні кольори змушували її відчувати, що це був день, який варто запам’ятати. Проте, коли вона закинула голову назад, то побачила хмари, навіть крихітних пташок, що кружляли в повітрі, яких вона ледве могла розгледіти.
Але хмари були занадто великими. Ерін не могла цього пояснити, бо знала, що хмари і так величезні. Вона годинами лежала на спині, дивлячись на те, як одна з них мала таку велику глибину, наче плавучий острів у небі.
Але ці... Ерін подивилася на хмару, що пливла над головою, і зрозуміла, що вона накрила однією величезною тінню всі лани, всю долину, в якій вона була, незліченні милі та трактир. Вона була так високо над головою, що вона не могла її розгледіти. Вона бачила літаки, що пролітали в небі, і була впевнена, що найвищі з них, які вона коли-небудь бачила, пролітали набагато нижче цієї єдиної хмари.
Вона була більшою за цілу рівнину. Вона була більшою за трактир, у тисячу разів, у десять тисяч, у сто тисяч разів. Ерін відвідала Чикаго, одне з найбільших міст Америки, і бачила його розлогим як з землі, так і з літака. Ви могли б розмістити там ціле місто, і у вас ще залишилося б місце.
У Ерін затремтіли коліна, коли вона подивилася на хмару розміром з острів, що пливла по небу. В одну секунду світ потемнів, і вона подумала, що цілий світ може бути там, нагорі, захований у цій прекрасній хмарі, сірій і білій, що розноситься по всьому світу.
Потім вона минула, і сонце осяяло її, зігріваючи шкіру, й Ерін зрозуміла, що вона жива. Вона озирнулася і знову почала дихати.
Інший світ.
——
Нарешті Ерін спустилася на землю і зрозуміла, що і на поверхні землі, і в небі відбуваються якісь хитрощі.
Наприклад, всі ці пагорби та долини? Тільки тепер вона зрозуміла, яку оптичну ілюзію вони створюють. З одного з найвищих пагорбів вона нарешті змогла визначити, наскільки важко було б побачити що-небудь знизу.
— Це все пагорби та долини! Не дивно, що я нічого не змогла знайти минулої ночі!
Якщо йти необережно, можна було втратити орієнтир і опинитися в долині завширшки в тисячі футів (1000 фт = 304,8 м). І все це було здебільшого одноманітним, лише кілька квітів та каміння порушували тиранію трави.
Однак, не зеленої. Ерін мусила повірити, що тут була осінь. У її світі її не було — наскільки вона знала, вона мала бути десь наприкінці липня, або найпізніше у серпні. Вона могла забути день. І місяць. Але луги не були такими зеленими, як вона очікувала — натомість трава подекуди повільно змінювала колір, переходячи від зеленого до помаранчевого, а подекуди навіть до фіолетового. Жовтий колір переходив у темно-червоний хвилястими візерунками, наче кольорові смуги, що з’являлися над ландшафтом.
Це було красиво і, мабуть, перше, що змусило Ерін посміхнутися в цьому світі. А ще це був орієнтир.
Рівнини тягнулися безперервно, а це означало, що можна було легко втратити орієнтир, де ти знаходишся. Але якби вона знала, що слідуючи за цією помаранчевою смугою, вона наблизиться до цього трактиру...
— Тільки б трава не змінила колір за ніч, можливо, у мене вийде. Схоже, вона стає фіолетово-помаранчево-жовтою і пролягає прямо біля трактиру. Тож я можу піти по ній назад! Йди по фіолетово-помаранчево-жовтій траві!
Вона засміялася з полегшенням. І не боялася забути цей конкретний візерунок кольорів. Навколо неї були дуже схожі смуги, але вона мала добру пам’ять. Тобто, вона могла забути, який сьогодні день і чи вдягнула шкарпетки, але не забувала те, що дійсно мало значення. Наприклад, шахові ходи. Або це, як вона сподівалася.
Потім Ерін зрозуміла, що може побачити щось ще зі своєї точки огляду.
Ерін зупинилася, коли почала розглядати дрібні деталі на горизонті. Далеко-далеко, між гірським хребтом і сонцем, що сходило, вона побачила те, що віддалено нагадувало будівлі. Ні, кам’яні стіни? Чи було там місто? Чи село? Чи... місто?
Неможливо було сказати з того місця, де вона стояла, але видовище дало Ерін надію, що вона не самотня у цьому світі. Однак сама думка про подорож у таку далечінь на порожній шлунок була неможливою, тож вона продовжувала дивитися. Наступне, що впало їй в око, змусило її серце закалатати від хвилювання.
— Це... дерева?
Ерін примружилася. Вдалині, в одній з долин, виднілася невелика сукупність дерев, що притулилися до землі. Це були дерева, чи не так? Ерін здавалося, що вони віддаляються, аж поки вона не усвідомила, що дивиться на них вниз зі своєї точки огляду.
Було сюрреалістично відчувати, що вона дивиться вниз на ліс, але це була єдина відповідь, яку вона могла придумати. Виглядало так, ніби на сході була невелика, умовно кажучи, долина, заповнена деревами. Здавалося, це було не дуже далеко, і якщо Ерін придивилася, то побачила на деревах маленькі цяточки жовтого і синього кольору. Плоди?
Існував лише один спосіб це з’ясувати. І вона почала йти в тому напрямку, її ноги та шлунок взяли гору над обережним мозком. Їй потрібна була їжа. Спускатися пологими пагорбами було неважко, і хоча підійматися назад було не так весело, принаймні Ерін могла робити все це звивистою ходою. Трава була м’якою під її черевиками, і вона добре трималася на ногах. Було... спокійно. Оманливо спокійно.
У глибині душі Ерін згадала про Гоблінів. Гаразд, можливо, це були не Гобліни, але ким ще вони могли бути? Це були дивні, деформовані діти, схожі на викривлені версії людей з гострими носами, гострими зубами, маленькими ножиками, і...
Гоблінами. І Ерін згадала, що вони знайшли її, коли вона тікала, заплакана і розгублена, від Дракона.
Вона майже розвернулася, але їй потрібна була їжа. Якщо станеться найгірше, Ерін вирішила, що зможе схопити кілька фруктів і побігти назад до заїжджого двору.
Такий був план. Це був план аж до того моменту, коли Ерін виявила, що йде повз величезну брилу.
У брилі не було нічого особливого, окрім того, що вона була більше схожа на валун, гігантський кам’яний насип, закруглений на вершині, як невеликий пагорб. Вона була вдвічі вищою за звичайну людину і такою ж довгою в поперечнику. Коротко кажучи, це був великий камінь.
Однак, якби Ерін замислилася над цим, то, можливо, здивувалася б, чому гігантський камінь знаходиться саме тут. Підозріло вільний від будь-яких інших дрібних каменів і набагато менш скелястий і зношений, ніж вона могла б очікувати. Місцями до нього прилип мох, але біля основи він, як не дивно, не мав жодного лишайнику. Але вона не замислювалася над такими дрібницями.
Ерін повністю проігнорувала камінь, лише зупинившись, щоб поміркувати, чи не забезпечить він їй ще кращий оглядовий пункт, якщо вона підійметься вгору. Але вона була голодна, тому пройшла повз нього. Це її врятувало.
Коли вона залишила великий валун позаду, Ерін відчула свист повітря і жахливо гучний тріск прямо біля свого вуха. Вона підстрибнула, розвернулася і закричала. Вона пірнула вперед, коли друга клішня ледь не відірвала їй голову.
Істота, що ховалася під каменем, підняла його з землі та кинулася навздогін за Ерін, коли та побігла геть. Вона кинула лише один погляд через плече, але цього було достатньо. Вона побігла ще швидше.
Дві великі, довгі клешні з темно-коричневого хітину висунулися з-під каменю, коли краб-монстр поповз до неї. Він підняв гігантський порожнистий панцир настільки, що Ерін змогла побачити незліченну кількість крихітних краб’ячих лапок, які розривали землю, коли він рухався по землі.
Це був краб, але він був неправильний. З’явилися два довгих, вигнутих стебла очей — і гігантські клішні, що клацали, намагаючись розірвати її на шматки. А ще, він був вищий за шкільний автобус, хоча й не такий широкий.
Ерін не кричала, коли бігла. Вона не могла витрачати дихання даремно. Все повітря в її тілі було спрямоване на те, щоб бігти так швидко, як вона могла, коли вона мчала вниз по схилу.
Щось величезне пролетіло повз спину Ерін, але вона відчула подих вітру, коли воно пролетіло повз неї. Вона прискорилася ще більше, але здавалося, що це було прямо за її спиною. Гігантський краб теж видавав звук, коли біг за нею, гучне клацання, схоже на постріли, що лунали поруч з головою Ерін.
Тому вона побігла швидше. Їй здавалося, що кожної наступної секунди вона помре, але вона зрозуміла, що гучні звуки переслідування стихають. Зрештою, клацання припинилося, і Ерін зрозуміла, що не чує нічого позаду себе. Вона зупинилася і, обернувшись, побачила скелю з багатьма ногами, яка повільно рухалася назад через рівнину.
— Що за... святий... краб?
Ерін могла тільки задихатися і хапатися за боки. Їй здавалося, що її ноги ось-ось відваляться, а легені ось-ось розірвуться. У неї також паморочилося в голові, але вона дуже не хотіла сідати.
Замість цього вона змусила себе продовжувати йти. Було боляче. Усе боліло. Але вона все ще була жива, з крабами чи без крабів.
Ерін спробувала посміхнутися. Ноги боліли, але врешті-решт вона повернула собі контроль над диханням. І що ще краще, вона була на місці призначення.
— Це… це дерево?
Ерін роззявила рота, дивлячись на дивні рослини перед собою. Це, мабуть, були дерева. Вони мали кору, листя і плоди. Але в кожному аспекті вони були трохи неправильними.
Дерево перед нею було неймовірно тонким. Воно було близько десяти футів (3,04 м) заввишки, що не дуже багато для дерева, але стовбур був тонший за неї саму! А гілки були такі ж тонкі, як руки Ерін, і звужувалися до тонких кінчиків, які все ще тримали листя і, вочевидь, не ламалися на вітрі.
Листя теж було величезним. Велике, зелене листя, більше схоже на пальмове, ніж Ерін могла б очікувати. Однак вони мали класичну форму листя, не як у клена, і здавалися товстими.
З огляду на такі дерева, Ерін очікувала б знайти купу гілок від добрячого вітру та дощу минулої ночі. Вона звикла бачити повалені гілки з дерев у своєму районі після великих злив, але, на свій невиразний подив, вона майже не побачила на землі ні листя, ні гілок. Чи плодів.
— Дивно. Сіра кора, зелене листя, сині плоди. Хто упустив відро з фарбою на цю штуку? І чому воно таке... міцне?
Вона підійшла, щоб відламати низько навислу гілку, але виявила, що ледве може зігнути тонку гілку, навіть якщо навалиться на неї всією своєю вагою.
Дерева були настільки міцними, наскільки це можливо! Що цікавило Ерін більше, ніж естетика, так це їстівність плодів. І їхня доступність.
Більшість синіх плодів на кожному з дерев були скупчені навколо верхніх гілок. Нижче були жовті плоди, але оскільки вони були меншими, то, ймовірно, також були недозрілими. Нерішуче Ерін схопилася за гілку і, кілька разів випробувавши на ній свою вагу, спробувала підтягнутися.
— Я… ненавиджу… підтягування!
Її руки тремтіли, коли вона намагалася відірватися від землі. Через кілька секунд Ерін дістала підборіддям до гілки, але не далі. Ще через секунду їй довелося відпустити.
Ерін приземлилася на землю і втупилася в спокусливі блакитні плоди, що лежали зовсім поруч. Якби вона не була такою голодною і втомленою... вона, мабуть, ніколи не змогла б піднятися так високо.
— Це так я помру? З голоду, бо не можу підтягнутися?
Ні. Це було безглуздо. Але чим більше Ерін думала про це...
— Ні. Ні!
Ерін підстрибнула і з відчаю зуміла підтягнутися на першу гілку на половину висоти. Але її руки відмовили, і вона впала на спину з ударом, який вибив з неї повітря.
— Ти... дурне дерево!
Розпачливі крики Ерін відлунювали в маленькій долині. Вона знову спробувала вхопитися за гілку, але вже не могла навіть підтягнутися. Вона закричала від розпачу, вхопилася за своє брудне волосся, а потім вдарила ногою по дереву.
Все дерево злегка здригнулося від сили удару Ерін. Листя затремтіло, а сині плоди ворухнулися…
І один з них впав на землю.
Ерін втупилася в круглий, трохи розмитий блакитний плід. Потім вона подивилася на дерево. Не кажучи ні слова, вона схопила плід. Потім вичікувально озирнулася.
— Хіба не повинно бути якогось оголошення?
Ніякої відповіді. Ерін знову вдарила ногою по дереву і зірвала ще один плід.
— [Таємничий синій фрукт знайдено!] Дун дун дун дун!
Трохи почекавши, Ерін опустила голову на руки, щоб приховати свій рум’янець.
— ...Я ненавиджу цей світ.
——
Він прокинувся від крику, який був надзвичайно сором’язливим. Коли він неминуче мав зустріти свій кінець, Дракон вирішив піти з гідністю, що відповідає його природі.
Він навіть склав промову (потім забув, куди її поклав). Кричати на очах у авантюриста чи героя — не те, як він хотів би померти.
Але нічого не міг вдіяти. Вигляд когось, що з’явився перед ним? На секунду він розплющив очі та подумав, що бачить сон або... спогад.
Потім Дракон зрозумів, що молода жінка справді існує, і вона увійшла до його печери, не наклавши жодного з сотень — буквально сотень — захисних заклинань, які повинні були попередити його або виграти йому хвилину часу.
Звісно, наступної миті в його вухах загули сотні сигналів тривоги, що його лігво скомпрометоване, і він ось-ось помре.
Тож так, він закричав. Можливо, видихнув трохи полум’я від шоку; якби він справді контролював свої здібності, перше, що він зробив би, це випустив би чистий Драконячий Вогонь у будь-якого непроханого гостя в неясній надії, що це спрацює.
І це часто спрацьовувало. Однак у цьому випадку це було більше схоже на... видих найблагороднішого з газів від несподіванки. Крихітний язичок полум’я, який явно не був спрямований на молоду жінку, оскільки він намагався відповзти в безпечне місце й одночасно полетіти, водночас активуючи своє заклинання екстреної телепортації. Потім він врізався в стіну, а коли оговтався, її вже не було.
Провідний розвідник? Можливо, жертовна приманка. Дракон знав, що якщо його вороги хитрують, то за мить йому кінець.
Хто це був? Той некромант? Один з його роду? [Лицар?] Випадковий [Герой]?
Він поняття не мав. Але Дракон не гаяв часу на роздуми. Він активував своє закляття телепорту і за мить зник зі свого лігва.
Принаймні, він це пам’ятав. Його запасне сховище було набагато менш зручним і, можливо, набагато небезпечнішим — для більшості людей. Але коли його багатство, його скарбниця скарбів посипалася навколо нього, Дракон озирнувся і зрозумів, що його не переслідують.
Не те щоб він не провів наступні два дні, перевіряючи кожен магічний канал і укріплюючи свою нову печеру. Йому не вдалося зімкнути очей. Гірше того, вона перехопила його екстрене [Повідомлення] і за допомогою заклинання надіслала йому десяток запитань, питаючи, чи все з ним гаразд і що сталося.
— Просто збіг обставин? Нещасний випадок? Я не знаю, і я не отримав нічого, за що можна було б зачепитися. Хто б це не був, вони пішли. Я-я буду обережним.
Дракон огризнувся і продовжив перевіряти ознаки переслідування. Але коли їх не було видно, навіть через два тижні, йому довелося замислитися, чи не було це нещасним випадком.
Нещасний випадок, який заніс когось у його печеру? Може, якісь магічні... заворушення в Академії? Траплялися й більш дивні речі. Коли він прокручував свої спогади, вона здавалася здивованою не менше за нього.
Звісно, він не став нічого випробовувати на міцність і продовжував укріплювати та звикати до своєї нової схованки. Він ненавидів це місце, сусідів і складнощі для тих, хто приходив до нього, але тут, можливо, було б безпечніше.
— Принаймні, від дивних молодих жінок, що з’являються нізвідки. Вона, мабуть, стала жертвою я-якоїсь випадковості. Можливо, вона була [Азартним Гравцем] абощо. Інакше я був би або мертвий, або вже зв’язався б з тими, хто це був. Це не можуть бути Демони; вони далеко не підступні. Хто ж тоді? Якби це був Кварас, я був би мертвий. Джинні пахнуть магією. І залишається... моя рідня, яка не зробила б цього.
Його брови зморщилися, коли він намагався зрозуміти це. Він справді не мав жодного уявлення. Що ж, він продовжуватиме перевіряти, і якщо не відчує ніякого переслідування, то зможе списати це на випадковий причинно-наслідковий зв’язок подій.
Крім того, він зрозумів, що в усій цій катастрофі є один маленький, маленький промінчик світла. Вторгнення в його лігво розбудило його, і він боявся, що не зможе заснути ще цілий рік. Але поки він не засне, він може трохи попрацювати по господарству.
Похмурий Дракон переглянув свої нотатки.
— Знову цей час? Вже двісті років? Мабуть, так і буде. Це ввічливо.
Він зробив велике обличчя і позіхнув. Неприємно, але існувала така річ, як манери. Похмурий, він попрямував до найближчого міста, яке зміг знайти, і домовився про деякі речі. Потім він повернувся назад.
Наприкінці третього дня він уже дрімав. Він був втомлений. А такі зобов’язання, які в нього залишилися в житті? Їх було дуже мало. Єдине, що в нього залишилося — гордість. Гордість, очікування, коли з’явиться остання молода жінка, чи хто вона там була. У нього була промова... десь...
І кілька соціальних зобов’язань, які треба було виконати. Це було все. Дракон знову заснув.
Далі
Том 1. Розділ 2
Плід у її руках був синього кольору, ймовірно, фрукт, і досить великий. Ерін раніше бачила в магазинах гігантські яблука, дивно дорогі, втричі більші за своїх менших родичів. Це було приблизно такого ж розміру, як і синій плід. Її шлунок забурчав від одного лише погляду на нього. Ерін піднесла фрукт до рота, а потім завагалася. — ...Я помру Це було гарне запитання. Ерін вивчила плід у своїй руці. Вона обережно понюхала його. Пахло ледь відчутно... солодко. Вона натиснула на нього. Ніжний. Напевно, соковитий. Потім вона лизнула його зовні. — Фу! Волохатий! Можливо, було б краще почистити його все ж таки. Можливо, це було якесь інопланетне чудовисько, і якщо вона його вкусить, то з’їсть повний рот кишок і крові. Ця думка змусила Ерін на кілька секунд завагатися, перш ніж вона почала зчищати шкірку. — Це як персик. Не монстр, не монстр... Ерін зняла зовнішній шар блакитного фрукта і виявила, що внутрішня частина фрукта була пурпурно-блакитного кольору. Сік стікав на землю і пахнув... У шлунку Ерін забурчало, але вона знайшла ще дещо, що привернуло її увагу. — Це найбільша насінина, яку я коли-небудь бачила. Тут більше насіння, ніж плодів! Ерін підняла серцевину синього фрукта, яка дійсно виявилася насіниною, що становила дві третини розміру самого синього фрукта. Шкірка була фіолетово-коричневого кольору, але Ерін відчула, що всередині щось хлюпає, коли вона потрясла її. — Гаразд, час подивитися, що всередині. Для цього їй знадобиться камінь. Ерін переклала насінину в іншу руку і підвелася. Вона обережно стиснула насінину. Тріск. Тріск. Крихка. Коричнева шкаралупа розкололася і висипала на штани Ерін і на землю місиво з м’якого насіння і коричневого соку. Вона мовчки дивилася на це безладдя, поки в ніс не вдарив різкий запах — неймовірно сильний хімічний запах, схожий на антифриз або якийсь засіб для чищення. Повільно Ерін встала і змахнула насіннєву блювоту з одягу. Однак це не допомогло позбутися запаху. Тоді вона зібрала шматочки серцевини насіння і щосили жбурнула їх в одне з дерев. — Я ненавиджу цей світ! —— Через деякий час її шлунок знову забурчав, коли запах насіннєвого стручка розвіявся у ранковому повітрі. Нерішуче Ерін схопила другий синій плід і піднесла його до губ. Вона подбала про те, щоб не забруднити руки нутрощами насінини, і не збиралася їсти перший плід. Вона не дуже добре зналася на травах, не розумілася на хороших і поганих фруктах, але запах нутрощів насінини переконав Ерін, що пробувати нерозумно. З іншого боку, власне плід ... Цього разу вона відкусила зовнішню шкірку і пожувала. Текстура була неприємно гумовою і важкою для жування, але, на щастя, їстівною. І що було більше... Чистий, солодкуватий смак, який потрапив до рота Ерін, нагадав їй про чорницю. Тільки синій плід був трохи жорсткішим, тож, можливо, це була полуниця? Полуниця, яку хтось посипав цукром і яка мала смак чорниці. Коротко кажучи... — Ого. Це смакує дуже добре! Це зауваження Ерін зробила після того, як з’їла ще вісім синіх плодів, всі у швидкій послідовності. Насіннєві коробочки вона залишила недоторканими на землі, але з радістю з’їла зовнішню шкірку, об’ївши ціле дерево, перш ніж нарешті наїлася досхочу. Стогнучи від задоволення, вона сперлася спиною до дерева. Їй було добре. Липко і смердюче, правда, але добре. День був ясний і теплий, і з повним шлунком і м’якою травою під ногами у неї в голові була лише одна думка. Вбиральня. Можливо, це було щось у фруктах, що спровокувало її, а можливо, це просто давно назріло. Так чи інакше, Ерін раптом гостро усвідомила, що на неї тисне певна потреба. Ерін зітхнула і підвелася. — Природа кличе. Ненавиджу природу. Вона зайшла за найближче дерево, а потім обійшла його. Тут було небагато... укриття, але їй справді треба було йти. — Ну, від чого я взагалі ховаюся? Ерін на мить замислилася, а потім навмисно обійшла навколо стовбура, поки сонце не зникло з поля зору. Це змусило її відчути себе краще. Через кілька секунд Ерін відчула себе бадьорою і щасливою. Її шлунок був повний, інші частини тіла були порожні, а головне — вона була жива. — Як же мені тепер пробратися назад повз цього крабового скеле-монстра? Шлунок Ерін неприємно скрутило від цієї думки, а серце почало калатати в грудях. Але коли вона дивилася на незліченну кількість насіннєвих коробочок на землі, її осяяла ідея. —— Чим більше Ерін дивилася на великий, дволикий камінь, тим більше він здавався їй недоречним. Якби вона була здатна думати, попри голод, вона б здивувалася, як такий великий камінь дістався до пасовищ, не бувши розмитим стихією. Що ж, ця дурна крабоподібна істота явно була одним із хижаків у цьому світі. І воно було швидким. Ерін не хотілося знову тікати, тож вона дуже сподівалася, що цей її план спрацює. Чи були у крабів носи? Мабуть, ні, але вона дуже сподівалася, що вони все ще можуть відчувати запахи. Повільно Ерін пішла вперед. Камінь залишався нерухомим. Що ж, це було чудово. Ерін підняла невеликий камінь і жбурнула його в скелю. Він відскочив. Вона зачекала. Скеля не зрушилася ні на дюйм. Ерін взяла інший, більший камінь і кинула його в скелю. Вона не була хорошим стрільцем, тому камінь відскочив убік. Знову не було ніякої реакції. — Це... це той самий камінь? Ерін озирнулася. Ніяких інших підозрілих великих каменів в полі зору не було. Але воно нічого не робило. — Підійти ближче... ні, це безглуздо. Вона знову подивилася на скелю. Ну, якщо він не збирався рухатися... Ерін відвернулася. Вона кружляла навколо. Далеко навколо. Вона почала йти геть. Клац. Це був такий маленький звук. Але він змусив її завмерти, а потім обернутися. Ерін зловила кам’яного краба, який непомітно підповз до неї. Всього за кілька секунд він подолав майже двадцять футів (6,09 м). Вона з жахом дивилася, як він здіймався вгору. Клацклацклацклацклацклацклац... Скелястий краб почав швидкісний біг до неї. Дві величезні клешні та пара темних очей знову вигнулися з-під скелі. Ерін відступила, розвернулася, щоб бігти, і згадала, що у неї в іншій руці. Вона швидко прицілилася і кинула насіннєву коробочку, яку тримала в руці. В яблучко. Ядро насіння вдарило кам’яного краба прямо в антену і вибухнуло зливою м’якотілої рідини. Навіть на такій відстані Ерін могла відчути токсичні запахи, що розносилися вітром. Якщо чесно, Ерін не знала, чого вона очікувала. Можливо, болю чи шоку від кам’яного краба. Вона добряче прибила його до антени, і була впевнена, що це має бути боляче. Але все ж таки, не схоже, що насіннєві ядра були такими важкими. Вона очікувала, що краб відсахнеться і, в кращому випадку, злякається запаху. Але вона не очікувала, що краб сказиться і почне розбивати себе однією з клешень. Він панічно, несамовито зішкрябував місце, куди потрапила насінина, не звертаючи уваги на те, що завдає шкоди власній антені. Водночас кам’яний краб видавав жахливі звуки. Він звучав як найгучніший цвіркун у світі, тільки набагато глибше і відлунював з-під кам’янистого панцира, в який був вдягнений краб. Цього було достатньо, щоб змусити Ерін повернутися назад, поки вона не опинилася серед дерев, і краба стало ледь видно. Навіть після того, як вона відійшла далеко, вона все ще могла бачити, як краб витанцьовує нещасний танець, намагаючись зішкребти уламки насіннєвого стручка. — Ха. Ерін почухала голову. — Що ж, добре знати, що вони ненавидять фрукти. До речі, про фрукти... Ерін вирішила назбирати ще більше смачних синіх плодів. Насправді стільки, скільки вона могла нести. Синій тепер був кольором сніданку, обіду та вечері, і вона тільки шкодувала, що у неї не було більше рук. Чи могла б вона якось зробити кошик...? З трави? Вона копнула ногою жмут трави. — ...Це дурна ідея. А як щодо її футболки чи штанів? Але це було трохи... ну, там не було нікого, хто міг би її побачити, окрім кам’яних крабів, чи не так? Навіть якщо так. — Погано, що я не стрікер[1], га? [1] (сленгове слово) —людина, яка бігає оголеною по громадському місцю, щоб привернути увагу або висловити рішуче несхвалення чогось. Ерін звернулася з цим коментарем до сусідньої травинки. Трава нічого не сказала у відповідь. Зітхнувши, Ерін пішла геть. Вона повільно піднялася на невеликий пагорб і знову подивилася вниз на фруктовий сад. Вона також побачила кількох невисоких зелених істот, які з’явилися за її відсутності. Вони били ногами по деревах і збирали сині плоди, що падали на землю. Звісно, вони одразу ж впізнали її, але ошелешена Людина ще раз добре їх роздивилася. Вони були невисокі, не більше чотирьох футів (1,22 м) на зріст, можливо, навіть менше. Майже як діти, хоча їхні голови були занадто великими. Це було через їхні зуби. Але вони були одягнені в подерті набедрені пов’язки, бурчали та штовхали один одного. Ерін побачила загострені вуха, струпи від ран, що гоїлися, а коли один з них підняв голову, побачив її й завмер — вона побачила два багряні очі, що світилися. Кілька секунд вони не бачили її. Потім один з них підняв голову і побачив Людину з відвислою щелепою, яка дивилася в їхній бік. Він видав пронизливий звук, а інші озирнулися. — Г-гобліни? Найближча істота зробила крок до неї. Він виглядав нешкідливим. До певної миті. Потім він вишкірив свої неймовірно гострі зуби та витягнув ніж. Його друзі зробили те ж саме. Вони кинулися на молоду жінку. Молода жінка, зі свого боку, ще дві секунди дивилася в жаху, а потім показала один палець. Вона відкрила рот і закричала. — Гобліііііііііни! Зеленошкірі монстри зупинилися і дивилися, як молода жінка закричала і кинулася навтьоки, біжучи на максимальній швидкості. Але вони вперто переслідували її, незалежно від шаленої швидкості, з якою вона бігла. Гобліни навчилися полювати на інші види та знали, що люди легко панікують і швидко втомлюються. Вони впіймають її, щойно вона сповільнить крок. ...Якщо вона взагалі сповільниться. —— Був вечір. Сонце кидало довгі тіні на рівнину. Все було тихо. Окрім крику кам’яного краба, який бив себе по голові, та крику людини, у світі не було жодного звуку. Все було спокійно. Через луги промчала одна-єдина постать. Вона бігла так швидко, як тільки могла. За нею бігла група приземкуватих істот. Був майже обідній час. Ерін Солстіс, 20 років. Молода жінка з Гранд Репідс, штат Мічиган, з повсякденним інтересом до відеоігор і глибокою одержимістю стратегічними іграми. Серед її захоплень — сноутюбінг, перегляд відео на YouTube, шахи, сьоґі, ґо тощо. Вона мріє одного дня стати професійним коментатором настільних ігор. Наразі... Рятується втечею. Знову. —— Ерін знайшла струмок, що стікав з пагорба за кількасот футів (100 футів = 30,48 м) від трактиру. Його розташування та відносний розмір означали, що це було ідеальне місце для неї, щоб набрати води або навіть вмитися, якщо виникне така потреба. З огляду на все, це була ідилічна знахідка, що стала несподіваним відкриттям. Вона зробила три кроки, стрибнула, одним стрибком перетнула струмок і кинулася навтьоки. Струмок продовжував текти, а вона стрімко залишала його позаду. Ерін жодного разу не озирнулася, хоча в горлі у неї палало. Її все ще переслідували. Гобліни. Вони кишіли за нею, пробираючись через потік, попри сильну течію. І хоча вони були маленькими, їхні тіла були жилавими, а брудні руки м’язистими. І всі вони мали при собі зброю. Зазвичай вони носили кинджали або короткі мечі, але в одного з них Ерін помітила щось схоже на тесак для м’яса. Вона була надто зайнята бігом, щоб добре роздивитися, але якщо вони були схожі на тих, кого вона зустріла вчора, то зброя була іржавою, заплямованою засохлою кров’ю і кіркою, і гострою. У поєднанні з обличчями Гоблінів це робило їх жахливими. Звичайні Гобліни мали б виглядати потворно, але не небезпечно. У відеоіграх Ерін завжди бачила їх як невисоких, схожих на людей істот з дзьобатими носами, загостреними вухами й потворними обличчями. Але ці Гобліни... Загострені вуха? Є. Потворне обличчя? Є. Їхні носи не були надто гострими, але вони точно були морквою порівняно з картоплею, коли мова йшла про носи. Але що дійсно налякало Ерін, так це їхні зуби. У них було два ряди зубів. Як в акул. У них були криваво-червоні очі, як у монстрів з нічних кошмарів. Сяйнисті червоні очі. І вони кричали, коли гналися за нею. Це не було схоже на звичайний крик. Ерін звикла чути крики, але вони виходили тільки від Людей. Звук, який видавали Гобліни, був не безперервним, а якимось хвилеподібним шумом, який, здавалося, ставав голоснішим, чим довше вони кричали. Ієієієієієієієієієієієієієі... Від цього крику Ерін пробив холодний піт, і вона ще швидше бігти, щоб скоріше підійнятися на пагорб. Вона опинилася в одній з долин, але знала, що прямує прямо до трактиру. Їй просто треба було дістатися туди та, та... Там її вб’ють. Ерін дійде до трактиру, вони оточать його, увірвуться туди та розірвуть її на шматки. Але який інший вибір у неї був? Жодного. Вона не могла тікати вічно. Ерін вже відчувала, що хтось встромляє їй у бік ніж, і вона хапала ротом повітря. Вона не була спортсменкою. Єдина причина, чому вона все ще випереджала Гоблінів, полягала в тому, що вони були низькорослими. Вона також здогадувалася, що вони дають їй змогу витратити всю свою енергію, перш ніж наблизитися для вбивства. Ерін вибігла на гребінь пагорба, спіткнулася, спіймала себе на тому, що побачила темно-коричневі стіни трактиру всього за сотню футів (30,48 м) від себе. Вона кинулася до них, вклавши всю свою енергію у відчайдушний спринт. Голоси Гоблінів трохи стихли, коли вона увірвалася у двері трактиру і зачинила їх. Але вона знала, що до них залишилися лічені хвилини, тож Ерін підвелася, попри біль у грудях і ногах. На дверях був металевий прут, який можна було відсунути, щоб їх не можна було відчинити. Ерін так і зробила, а потім озирнулася. Вікна. У загальній кімнаті було так багато вікон. — О, ти маєш бути... Вона не стала витрачати час на решту речення. Ерін підбігла до одного вікна і грюкнула дерев’яними віконницями. Потім намацала клямку. Це був дешевий шматок металу, але він міг дати їй кілька секунд. Ерін забігала по кімнаті, намагаючись зачинити вікна, а крики Гоблінів ставали все гучнішими та гучнішими. Вона зачинила останнє вікно і з полегшенням зітхнула. Потім вона згадала, що у трактирі був другий поверх. Таємнича темрява другого поверху, яка налякала Ерін минулої ночі, навіть не сповільнила її кроків, коли вона кинулася вгору по сходах. Вона забігала в кожну кімнату і вибігала з неї так швидко, як тільки могла, зачиняючи вікна. Хоча деякі з віконниць піддалися гниттю, всі віконниці були в основному цілими. Вона б принаймні почула, якби їх виламали. Ерін вбігла в кімнату в кінці коридору і зупинилася, побачивши скелет на останньому ліжку. Але навіть це не дуже її сповільнило, і вона зачинила вікна якраз вчасно, щоб почути, як Гобліни почали грюкати у двері внизу. Так вони не потрапили всередину. Але коли Ерін спускалася сходами, вона почула, як одна з віконниць розбилася. А потім ще одна. Перший Гоблін протиснувся через вікно, поки Ерін стояла, як скам’яніла. Другий і третій були одразу за ним. Ерін позадкувала. Перший Гоблін кинувся на неї, а його побратими розбіглися за ним. Їх було п’ятеро — ні, семеро. Її ноги тремтіли. Ерін спробувала перевернути стіл, але Гоблін був занадто швидким. Він кинувся вперед, і вона з ледь чутним криком впала назад. Він засміявся і стрибнув за нею, розмахуючи ножем. Ерін відкотилася назад і відчула пекучий поріз на нозі. Вона схопилася на ноги й подивилася вниз. Кров. Вона стікала по нозі з порізу двома хвилястими лініями. Вона озирнулася на Гобліна і побачила його усміхнене обличчя. Це було схоже на вискал. Або посмішку. Або вираз обличчя, насправді. Але для Ерін це було те саме обличчя. Таке ж, як у людини. Насмішкувате. Впевнене. Таке обличчя буває у молодих чоловіків... Він лизнув кров з ножа. Обличчя Ерін застигло. Страх, що вирував у ній, в одну мить перетворився на гнів. Гоблін не зауважив цього і побіг за нею, все ще посміхаючись. Нога Ерін вистрелила вгору. Вона не пнула. Це був просто блискавичний постріл прямо між ніг. Вона могла заприсягтися, що чула, як щось хруснуло. Обличчя Гобліна, яке до того було сповнене зловтіхи, застигло. Він зблід, видав пронизливий зойк і звалився. Інші Гобліни в шоку витріщилися на свого друга. Ерін теж витріщилася в шоку, але їй вистачило розуму схопити стілець, перш ніж вони встигли відреагувати. Вона погрозливо підняла його. — Ну що? Давай! Ерін замахнулася стільцем, як палицею. Гобліни пригнулися під ним і рушили на неї, низько замахуючись. Влучний удар леза розсік Ерін ногу, і вона скрикнула від болю. Миттєво вона підняла стілець над головою і вдарила ним точно по Гобліну. У фільмах стілець розламується, і Ерін залишається з уламками в руках. В реальності від удару в неї попекло руки, але стілець навіть не скрипнув. Гоблін, з іншого боку, сильно закричав. Його товариші відступили, коли Ерін підняла стілець для нового замаху. Її нога сильно кровоточила з порізу, але в цей момент вона була більше розлючена, ніж налякана. До того ж у неї був стілець. У них були лише ножі. Насправді у неї був не один стілець. — З’їж це! Ерін жбурнула стілець в одного Гобліна і поцілила його по голові, коли той пригнувся. Він теж впав, а тим часом Ерін схопила інший стілець. Вона використала його як щит, вдаривши ніжками найближчого Гобліна і змусивши його відступити. Зіткнувшись з несподіваною загрозою, інші розділилися і спробували обступити Ерін. Вона, відповідно, намагалася їм цього не дозволити. Але, попри те, що вони були напрочуд крихкими, били вони швидко й сильно. Незабаром четверо Гоблінів, що залишилися, оточили Ерін, зазираючи під столи, витріщаючись на неї з-за вільних стільців. — Назад! Ерін знову жбурнула свій стілець і знову промахнулася. Але коли Гобліни пригнулися, вона розвернулася і побігла до сходів. У неї були довші ноги, але вони теж були швидкими та побігли за нею, коли вона перестрибала по дві сходинки. Найшвидший Гоблін наступав їй на п’яти, регочучи тим дивним сміхом, коли штрикав по задній частині її ніг. Ерін проігнорувала кровотечу і вилетіла на верхню сходинку, а Гоблін опинився одразу за нею. Він злісно засміявся. І зупинився, коли зрозумів, що на вершині сходів залишилися тільки він і Людська жінка. Він подивився вгору. Велика Людська жінка стиснула кулак. —— Четвертий Гоблін розбився на сходах, його обличчя перетворилося на криваве місиво. Останні три Гобліни подивилися на молоду жінку, що стояла над ними, і завагалися. Але вона була здобиччю. Здобич не чинить опору! Один з них кинув ніж. Спочатку він влучив Ерін у живіт, але кидок був настільки слабким, що ледве зачепив її шкіру. Вона проігнорувала його і стрибнула вниз по сходах. Вхопившись двома руками за поручні, Ерін змахнула ногами вгору. Вона не була гімнасткою, але лють дала їй мить спортивного натхнення. Обидві її ноги врізалися в обличчя Гобліна, що кидався з ножем. Він закричав і схопився за розбитий ніс, з якого текла кров. Двоє його друзів побігли назад, коли Ерін приземлилася на підлогу. Кровоточивий Гоблін замахнувся ножем на Ерін. Вона дала йому ляпаса. Тріск. Це був добрячий ляпас, такий, від якого рука Ерін заніміла. Гоблін впав, приголомшений, і його рука випустила ніж. Ерін витріщилася на нього. Потім, перш ніж двоє інших Гоблінів змогли поворухнутися, вона схопила його. А коли вона підвелася, на її обличчі був зовсім інший вираз. Решта Гоблінів подивилися на неї. Їх було не тільки двоє, не зовсім. Їхні друзі не були нокаутовані, лише поранені. Вони вже підводилися, стискаючи свої забиті голови й тіла. Однак... Людська жінка стояла перед ними з ножем у руці. Вона вже не виглядала такою переляканою, як раніше. Насправді вона виглядала досить розлюченою. Це було недобре. Вона здавалася раптово більшою, і Гобліни гостро усвідомлювали, що вона щойно побила дві третини їхньої кількості за лічені секунди. І в неї був ніж. Гобліни витріщилися на Ерін. Вона дивилася у відповідь. Тепер вони всі прокинулися і випросталися, але, схоже, не збиралися нападати. Насправді вони здавалися трохи знервованими. Ерін витріщилася на них. Вони дивилися на неї. Її очі почали сльозитися, але вона не наважувалася моргнути. Але вона повинна була щось зробити, так? — Буу! Гобліни закричали й побігли. Вони вивалилися з розбитих вікон і побігли, наче за ними гналися демони. Ерін ще довго стояла на місці з напівпіднятими руками. Зрештою, вона опустила їх. Вона хотіла почухати голову, але мало не виколола собі око ножем. Обережно поклавши ніж на стіл, Ерін сіла на найближчий стілець. Її ноги втратили будь-яку силу. — Ха. Хаха. Ерін кашлянула, а потім знову засміялася. — Хахаха. У неї боліли груди. Руки боліли. Ноги боліли. Насправді все її тіло боліло. Вона відчувала, що вмирає. Але. — Я навіть не можу зараз нормально сміятися. Хахахахахаха... ха? І тоді вона засміялася. Вона почала сміятися, сидячи спиною до столу, стікаючи кров’ю на брудну підлогу трактиру. Вона сміялася і сміялася, поки на її очах не з’явилися сльози. Заплющивши очі, вона посміхнулася. Потім вона зачепила свої порізи та перестала посміхатися. Але вона все ще спала. [Трактирниця 4-го рівня!] — ...Агов. А що сталося з рівнями 2 і 3? —— Останні з Гоблінських воїнів поспіхом тікали від грізних людей. Загалом їх було лише семеро, що навіть для їхнього крихітного племені навряд чи можна назвати загоном, що здійснює набіги. Навіть так — семеро Гоблінів проти однієї Людини без зброї? Вони повинні були вбити її. Те, що вони цього не зробили, було погано. Погано з багатьох причин, які міг би зрозуміти навіть найменша Гоблінка, що сиділа навпочіпки та здалеку спостерігала за трактиром. Вона та ще двоє інших були такі малі та юні, що навіть не були воїнами; її зброєю був кошик, і до погоні він був повний синіх фруктів. Смертельних, небезпечних синіх плодів, від яких можна було померти з піною з рота. Але вони були такі голодні, що Гобліни пішли на такий ризик. Вони були такі голодні, що з’їсти Людину — звучало добре. А тепер вони були голодні, ображені й збентежені. Гобліни гарчали, шкутильгаючи геть. Вони не розмовляли з найменшим Гобліном, тільки бурчали та тицяли, змушуючи менших брати свої кошики й повертатися за наявною їжею, яку вони могли б віднести назад до племені. Маленька Гоблінка ухилилася від удару того, хто тримав себе за промежину, і втікла. Вона не знала імені Пораненої Промежини, але тепер це було його прізвисько в її уяві. Гобліни не мали імен. Тільки їхній [Вождь] мав справжній титул, і він був найстрашнішим з усіх. Семеро Гоблінських воїнів були так розлючені своєю поразкою, що штовхали менших Гоблінів, аби ті поквапилися, поки вони не повернулися до дерев. Потім вони сіли, спробували втерти бруд або плюнути на свої рани та з величезним гарчанням вказали на дерева. Маленьким Гоблінам довелося штовхати дерева ногами й збирати плоди. Найменша була така голодна, що відкусила від солодкого синього плоду і знову отримала удар від одного зі старших Гоблінів. Він загарчав. Їй не можна тут їсти! Він жорстоко відштовхнув синій плід і жестом наказав поспішати. Гоблінські воїни озиралися навколо — нервуючи. Велетенське створіння, що ховалося під скелями, могло повернутися. Або щось інше, що прагне вбити Гоблінів. Що може бути... чим завгодно. Маленька Гоблінка принюхувалася, затуляючи голову, але хапала якомога більше стиглих фруктів. Потім їй довелося бігти з кошиком назад до свого племені. Їхнє плем’я було купою Гоблінів у печері. Вона була маленькою, такою вузькою, що доводилося підкочуватися під скельний отвір і повзти вперед, поки не стане достатньо високою, щоб стояти. Тут не було ніякого світла, окрім кількох тріщин у стелі, але маленька Гоблінка все одно чудово бачила. Тут було мокро після дощу та пахло гноєм. Але тут було безпечно від великих монстрів та інших речей. Навіть якщо [Вождь] іноді застрягав, ходячи туди-сюди, це місце було набагато безпечніше, ніж зовні. Маленька Гоблінка не мала жодного уявлення, коли плем’я прийшло сюди. І чому вони тут. Вона була лише... дитиною. Ніхто їй нічого не пояснював. Старші Гобліни здебільшого били її та змушували щось робити. Так їх вчили, але маленька Гоблінка думала, що їй сім паличок, три камінчики й два листочки. Вона рахувала. Але вона не знала чисел, більших за десять. Єдиним мудрим Гобліном, який міг навіть вимовляти слова і читати їх, був [Вождь]. Він знову розлютився. Він сидів, удвічі більший за всіх інших Гоблінів, гарчав на всіх навколо, очікуючи, поки димне вогнище розігріє трохи їжі. У найменшої Гоблінки в животі забурчало, коли вона побачила це. Мертвий олень. Вождь знайшов їжу! Усі Гобліни зголодніло дивилися на це, але [Вождь] їв першим. Тоді, маленька Гоблінка сподівалась, що будуть принаймні кістки, а можливо, і гаряче м’ясо. Фрукти поклали поруч з оленячою тушею, але [Вождь] загарчав і відкинув фрукти геть. Гоблінів змусили прибрати їх від дорогоцінного м’яса і прибрати дрібні погані речі. Маленька Гоблінка не знала, чому, лише знала, що це погано. Погана смерть. Вона хотіла... щоб хтось пояснив. Але тільки [Вождь] знав. Він навчив їх чисел. Тож він міг сказати їм, щоб вони взяли по десять синіх фруктів. Вчитися рахувати було дивовижно. Маленька Гоблінка рахувала зуби, мух, Гоблінів — доки [Вождь] не штовхнув її ногою в бруд. Але потім вона рахувала дні, коли не спала, і зрозуміла, що їх не більше десяти, а вона не спала більше ніж десять днів, так? Це була велика головоломка. Тож, щоб забути про голодне бурчання в животі, найменша Гоблінка без імені сіла на своє спальне місце і замислилася над своєю великою ідеєю. Вона рахувала листочки. Потім, коли у неї було десять листочків... вона поклала замість них камінь. І це означало десять листочків. А якщо у неї було десять каменів, це означало, що тепер це паличка. Парадоксально, але вона знову вирішила, що травинка більша за паличку в десять разів, хоча травинки менші за розміром, ніж палички. Інакше вона втратила б лік усім крихітним травинкам, які могли розлетітися навколо. Їй ще не потрібна була травинка, але вона з нетерпінням чекала на гарну фіолетову стеблинку, з якою можна було б рахувати. Так їй здалося, що вона побачила сім паличок, три камінчики й два сонячних листочки. Вона рахувала у зворотному напрямку, щоб зрозуміти це, але їй здавалося, що це має сенс. Коли вона народилася, дощі йшли дуже часто, і вони йшли регулярно. Принаймні, вже двічі, після того, як стало дуже холодно. Холодно. Маленька Гоблінка затремтіла. Це був би поганий час. Зараз було мокро, але могло стати ще мокріше. І вона була голодна. Вона озирнулася і побачила, що плем’я їсть. Вона підхопилася і побігла вперед, але там вже були лише недоїдки, тож вона наїлася досхочу кривавого м’яса і з’їла половину фрукта. Таким було життя маленької Гоблінки. Вона сиділа, слухаючи гарчання її [Вождя], відлуння її животика. Вона згорнулася калачиком, коли він зажадав дізнатися, чому його воїни були поранені. Вони не сказали йому. І інші Гобліни теж, бо [Вождь] дуже розлютився б, якби дізнався, що вони залишили в живих хоч одну людину. Тож він просто побив їх і змусив шукати більше їжі. Маленька Гоблінка сиділа там і краєм ока спостерігала за [Вождем]. Він сидів там, насупившись. Злий. Завжди злий. Але й інші Гобліни були такими ж. Злими. Або вони прокидалися, спали і їли. Вона не знала чому, але їм чогось не вистачало. Коли, зрідка, вони крали щось дуже гарне, наприклад, кольорову воду, [Вождь] радів, а потім сердився ще більше, або ж заспокоювався. І він робив те, чого не робив жоден інший Гоблін — розмовляв. Він казав, що Гоблінів має бути більше. Більша печера. І Гобліни слухали його, доки він не розганяв їх кулаком або однією зі своїх найсильніших зброї — сокирою з кістки. Він вперше заговорив на двох каменях і одній траві, коли маленька Гоблінка слухала Два слова. Вождь озирнувся і загарчав, витираючи кров і випльовуючи хутро з рота. — Потрібен [Шаман]. Але що це було, маленька Гоблінка не мала жодного уявлення. І він більше нічого не сказав, тож вона знову почала рахувати кроки до блакитних фруктових дерев з травою та камінням. Вона думала про дивну Людину у великій дерев’яній штуці. І їй було цікаво, чи означає це, що щось зміниться. Можливо, менше синіх фруктів, які можна буде їсти. Дерево аментус фруктовий (Блакитний фрукт) від Enuryn
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!