– Пробачте, Мадам, я просто трохи хвилююся за Сі Наня, – прошепотіла Лілі.
– Є щось, що ти не можеш мені сказати? – Мадам Лу потягнулася до дівчинки. Вона в свою чергу слухняно залишила Ань Дже і дозволила жінці взяти себе за руку.
Коли вони зустрілися минулого разу в Маяку, Мадам Лу була в масці, тож Ань Дже міг побачити лише її очі. Цього разу він нарешті міг добре роздивитися риси обличчя жінки: м'які, з вигнутими бровами; її тонкі губи були злегка стиснуті, коли не утворювали усмішки, що надавало ніжним рисам твердого, героїчного вигляду. Вони з Лу Феном не схожі.
Та незрозумілим чином Ань Дже відчув, що її риси обличчя мали деякі схожості з Лілі. Якщо люди всієї бази виросли з ембріонів Едемського саду, а всі ембріони походили від жінок Едему, тоді Лілі дійсно могла бути донькою Мадам Лу.
У такому разі поведінка Лілі, коли та побачила Мадам Лу, була зрозумілою. Зрештою, вона була дитиною цієї жінки, а не його. У цьому світі лише спора ніколи не покине його добровільно.
Ань Дже поглянув на Мадам Лу. Він не знав, що вона з ним зробить.
Він лише почув її запитання:
– Він твій друг? Ти прийшла сюди, щоб знайти його?
Лілі зустрілася поглядом з Ань Дже, після чого її хитрі очі звернулися до Мадам Лу.
– Він не хоче повертатися. Чи можу я запросити його як гостя? – мовила вона, і додала: – Ми можемо запросити Ань Дже на вечерю. У них там жахлива їжа.
Ань Дже знав, що маленька дівчинка намагалася допомогти йому сховатися від людей, які шукали його внизу, але на згоду Мадам Лу все ж не сподівався. Зрештою, надто вже дивною була його поява.
Проте на його подив, Мадам Лу відповіла:
– Гаразд.
– Овва, Мадам, ви сьогодні така хороша, – зойкнула Лілі.
Мадам Лу опустила голову й погладила дівчинку по волоссю.
– Я завжди дуже любила тебе.
Лілі ласкаво потерлася об руку жінки.
– І я вас люблю.
Тож, Ань Дже привели на двадцять другий поверх Едемського саду, де панувала умиротворена атмосфера. У коридорі грала приємна музика, а білі стіни вкривали зображення квітів, метеликів, бджіл, хмаринок чи Діви Марії. Порівняно до обстановки назовні, це місце було наче відокремленим від решти світу.
У просторих коридорах Ань Дже зустрічав й інших жінок, одягнених у довгі білі сукні, з темним або каштановим волоссям і безтурботними обличчями; побачивши Мадам Лу, вони привітно кивали їй.
У кабінці загальної їдальні Ань Дже отримав свій обід. Це було підсолоджене молоко, половина смаженої курки і тарілка овочевого кукурудзяного супу.
Після трапези Мадам Лу мовила:
– Час уже відпустити твого друга.
Лілі надулася.
– Дозвольте йому залишитися трохи довше.
– Тоді ходімо зі мною поливати квіти, – задовольнила її прохання жінка.
Лілі взяла Ань Дже за руку і повела його білосніжною залою до іншої круглої кімнати. Першим, що привернуло його увагу, стали яскраві червоні та зелені кольори. У центрі кімнати буяв квітник розміром у кілька квадратних метрів, пишно засаджений яскраво-червоними трояндами.
– Мій коханий мав звичку приносити мені насіння із зовнішнього світу, – розповіла Ань Дже Мадам Лу. – Згодом Лу Фен почав робити так само. Пригадую, бачила тебе поруч з ним в Маяку.
Ань Дже кивнув.
– Він рідко підпускає до себе когось іншого, – Мадам Лу взяла з підставки сріблясту лійку.
Раптом в полі зору Ань Дже щось блимнуло. Він підсвідомо повернув голову: у цій кімнаті був також телевізор. Ніхто не натискав на пульт. Він увімкнувся автоматично.
– Це повідомлення від Відділу надзвичайних ситуацій, – ведучий говорив набагато швидше, ніж зазвичай. Водночас на екрані з’явилося фото Ань Дже. – Термінове затримання підозрюваного. Якщо є свідки, прохання негайно надати інформацію про його місцеперебування.
Тіло Ань Дже злегка напружилося. Спокій тривалістю в годину здавався йому лише ілюзією, а світ назовні все ще залишався для нього стовненим небезпек. Він поглянув на Мадам Лу.
Вона прошепотіла:
– Не бійся.
Поведінка Мадам Лу завжди дивувала Ань Дже. Спершу йому здавалося, що вона була палкою прихильницею правил бази, але, тепер, схоже, це не так.
– Ви... – пробурмотів Ань Дже.
– Я не допоможу тобі втекти, але й не кину напризволяще, – Мадам Лу усміхнулася.
– Чому? – запитав Ань Дже.
– У них знайдеться безліч причин когось заарештувати, – Мадам Лу відвела погляд від екрану й опустила голову, поливаючи свій трояндовий кущ. Кришталеві краплі води скочувалися по краях багряних пелюсток, опісля зриваючись з темно-зеленого листя на землю. – Наприклад, більш ніж сорок років тому вони схопили мою матір.
Ань Дже не знав, що Мадам хотіла сказати, але, здавалося, вона бажала розповісти історію. Він зустрів уже багато людей, які хотіли розповісти йому історію, немов у кожному серці ховалось якесь незабутнє минуле.
Тож він лише тихенько слухав, поки їх оточував аромат троянд. Лілі зірвала один з бутонів, обдерла пелюстки з чашечки й затиснула їх у руці, а потім підкинула в повітря. Пелюстки падали подібно дощу, осипаючи її волосся й тіло, а одна з них опустилася на волосся Мадам Лу.
– На чотирьох людських базах, 23,371 жінка прийняла наступну декларацію з нульовою кількістю відмов: «Я добровільно присвячую себе долі людства, приймаю генетичні експерименти та всі форми допоміжної репродукції, прагнучи все життя до продовження людського роду», – Мадам Лу дуже м’яким тоном повторила Трояндову декларацію, яку Ань Дже почув з вуст Лілі. Щоправда її тон здавався нижчим за дзвінкий, веселий голос дівчинки.
– З цієї декларації вилучили одне речення, одну умову, – мовила жінка. – Прийняття генетичних експериментів і прийняття всіх форм допоміжних репродуктивних технологій за умови дотримання основних прав людини. Крім того, ініціатори декларації погодилися з тим, що жінки підпорядковуватимуться жінкам.
Її пальці торкнулися м’яких країв троянд.
– Однак це було майже сто років тому*. У той час, здавалося, все ще мало надію. Доля людства була викладена перед нами. Допоки ми тримаємося, все обертатиметься на краще... Якби я тоді була однією з цих двадцяти трьох тисяч жінок, то погодилася би без вагань. Кожен чимось жертвує, тож я готова зробити все, що в моїх силах, задля людського блага.
*В оригіналі й анлейті сказано сімдесят років, однак є нюанс. Ближче до кінця роману ми можемо дізнатися точну дату основних подій історії, а також з урахуванням хроніки в другому томі анлейту, решта важливих дат так само відома. І все б нічого, якби не виявилося, що різниця між ними не сімдесят, а сто років. Ваша перекладачка має підозри, що авторка змінювала хронологію вже в процесі написання, через що сталася невідповідність. Цей нюанс ми вирішили адаптувати під загальну хроніку, аби не плутатися в подальшому.
– У ті часи технологія вирощування ембріонів у пробірці ще не була достатньо розвиненою, тому плід мав залишатися в організмі матері щонайменше сім місяців. База сподівалася, що заради підвищення популяції їхня матка не буде відпочивати більше п'ятнадцяти днів, – Мадам Лу підняла погляд на сталеву стелю. – Завдання дітонародження було надто важким. Усе життя жінок було зруйноване, вони в’яли на очах. Вони хотіли, щоб база пом’якшила свої вимоги, але ніхто не погодився.
– Жінки, які добровільно підписали Трояндову декларацію, та дівчатка, народжені пізніше, сприйняли відданість цій декларації як належне. До того ж наша потреба в населенні була надто великою. Так думали Маяк і військові, так думали більшість мешканців Головного та Зовнішнього міст і навіть жінки, що керували іншими жінками.
Її тон був настільки лагідним, що, здавалося, викликав емоційний резонанс. Тихенько прислухаючись, Ань Дже побачив, як Лілі теж нерухомо сиділа на краю квітника.
– Аби відстояти базові права людини, вони організували рух протесту. Більше сорока років тому моя мати була ініціаторкою цього руху, навіть попри те, що вона була однією з перших ініціаторок Трояндової декларації, – Мадам Лу всміхнулася. – Однак усі зображення та письмова інформація були знищені, а я була надто юною, щоб багато чого пам’ятати. Пам'ятаю лише, що однієї ночі до нас увірвалися солдати з Центру єдиного фронту. Мати замкнула мене в кімнаті, а потім пролунав постріл... Я бачила, як під дверима в мою кімнату просочувалась кров. А потім мене відправили в Едемський сад.
– Вони нарешті зрозуміли, що єдиний найефективніший спосіб – це міцно тримати репродуктивні ресурси у своїх руках, тому вилучили те речення з декларації. Нове покоління дівчат зібрали і виховали в Едемському саду, де їм лише розповідали про їхні обов'язки і нічого більше. Таким чином, базі не доводилося турбуватися про зниження рівня народжуваності, і жодна дівчина не страждала від втрати своїх людських прав через безперервні пологи.
Вона дивилася на стіни навколо себе, але це виглядало так, ніби вона дивилася крізь них на цілу людську базу.
– Мені боляче через це, але я також знаю, що мій біль – лише незначна частина. У цьому місці щосекунди гинуть люди. Єдиний спосіб для людей вижити в цю епоху – перетворитися на єдиний організм. Люди з різними обов’язками уособлюють органи цього організму. Маяк – це мозок, військові – пазурі та ікла, жителі Зовнішнього міста – плоть і кров, будівлі та стіни – шкіра, а Едем – утроба.
Ань Дже поглянув на неї і вона, ніби прочитавши його погляд, мовила:
– Я ніколи не ображалася на це місце.
Вона нахилилася і взяла на руки Лілі, яка сховала голову в плече жінки.
– Я просто не можу збагнути одного… – сказала вона, проводячи пальцями по волоссю Лілі. – Ми чинимо опір монстрам і ксеногенним, протистоїмо забрудненню людських генів чужорідними задля збереження унікальної людської сили волі та уникнення того, щоб нами керували звірині інстинкти... Однак щоб досягти цієї мети, все, що ми робили, йшло врозріз з нормами людяності. І той організм, частиною якого ми є – все, що він робить, на кшталт збирання ресурсів, зміцнення себе й розмноження, лишень відображає звірину натуру. Люди насправді нічим не відрізняються від монстрів зовнішнього світу; просто через гнучкість нашого мозку ми обманюємо самих себе. Людина – лише один з видів звичайної тварини. Вона народжується, як і все живе, і так само помирає.
Очі Мадам Лу, здавалось, заскляніли.
– Людська цивілізація така ж нікчемна, як і її технології.
Не кажучи більше нічого, вона підняла голову й довго вдивлялась у стелю. Ань Дже побачив, як її долоня натиснула на темну ручку і злегка повернула її.
Радіаційностійкі металеві панелі розчахнулися на стелі. Це був верхній поверх Едемського саду, а за склом розкинулося нескінченне небо. Уночі сонячні вітри тимчасово припинялися, і тихі сутінки опустилися разом Чумацьким Шляхом.
– Одного дня все налагодиться, – прошепотів Ань Дже.
Можливо, колись дійсно настане день, коли суддям не доведеться вбивати своїх земляків, солдатам не доведеться гинути на полі бою, а дівчата Едему знову стануть вільними.
– Уже ні, – сказала Мадам Лу. – Наближається час, коли цей світ буде повністю зруйновано.
– Лілі, – звернулася вона до маленької дівчинки на руках, – ти хочеш літати?
Ань Дже поглянув на її ніжний профіль, і після цих слів його раптом пронизав озноб.
Лише голос Лілі був чітким, коли вона обхопила руками шию Мадам Лу і запитала:
– А я можу? Як Сі Нань?
– Так.
У цю мить Ань Дже нарешті зрозумів наміри Сі Наня дозволити Лілі повернутися до Едемського саду.
Вони були діаметрально протилежні їхнім тодішнім підозрам.
Повернися до Едему... не тому, що він був безпечним.
