Стрілянина припинилася, і кілька людей піднялися по сходах разом із Сераном.
– Це ті, хто не був заражений?
– Так, – відповів Серан.
Доктор розпитав уцілілих про їхнє сьогоднішнє місцеперебування. Не було жодних проблем з їжею, водою та повітрям, адже все це рівномірно постачалося з Маяка. Навіть повітря надходило через вентиляційну систему. Якщо з будь-якою з цих трьох речей виникне проблема, весь Маяк паде. Однак у вцілілих було дещо спільне. За час, що минув після зникнення магнітного поля, жоден з них не перебував у тісному контакті з піддослідними. Дехто весь цей час був у кабінеті, сортуючи записи, а дехто пішов на інші поверхи для участі в нарадах і щойно повернувся, як і сам доктор Дзі.
І в усього зараженого персоналу теж було дещо спільне. Всі вони були людьми, які перебували в тісному контакті з ксеногенними; хоча це не обов'язково був повноцінний контакт, а радше просторова близькість з монстрами чи ксеногенними. Наприклад, асистент одного дослідника провів весь день у маленькому офісі, занурений у написання коду, адаптуючи певну модель даних, але його все одно вважали генетично інфікованим – і єдиною підозрілою річчю було те, що в лабораторії по інший бік стіни від нього вирощували двох рептилій-монстрів.
Серан звернувся за порадою до військових. З поверхом, на якому знаходився центр дослідження ксеногенних, як віссю, на трьох поверхах вище і нижче повинні були проводитися закриті перевірки, а всьому персоналу було заборонено туди заходити.
– Вода, їжа та повітря – усе може бути джерелом інфекції, – у зоні відпочинку Суду першої інстанції, доктор Дзі та Ань Дже ділили кімнату. Доктор розмовляв сам із собою, втупившись у білу стіну. – Якби ж тільки причина була в цьому, але це не так.
– Чи це радіація? – знову заговорив він. – Якщо кожен монстр був джерелом радіації від початку, радіація була дуже слабкою, тому лише серйозні поранення могли спричинити зараження. Пізніше інфекція проявлялася навіть через маленьку ранку, а згодом сила радіації поступово зросла... Тож допоки ти лишаєшся поруч з монстром, твої гени змінюватимуться через радіацію.
Ань Дже подумав, що його слова мали сенс, однак наступної миті доктор закрив обличчя руками і зробив глибокий вдих, подібно людині на межі зриву.
– Але наші прилади не можуть цього виявити.
Ань Дже здалося, що доктор от-от зійде з розуму. Уявивши себе на його місці, він збагнув, що саме довело того до божевілля.
Що стосується досліджень ксеногенних, то складність, небезпека чи затратність ресурсів тут були не головною проблемою. Дослідники страждали насамперед від того, що досі не можуть з певністю сказати, з чим саме мають справу. Вони були подібні до людини, яка йде в темряві, втративши останню милицю: вона знала, що обрив десь поруч, але не знала, коли саме нога втратить опору.
Він побачив, як доктор повільно підняв голову, його блакитні очі трохи розфокусувалися, а м'язи на обличчі затремтіли. Це було відчайдушне поєднання страху з жахом, ніби він зіткнувся з якоюсь масивною, страшною та невимовною істотою – перед ним була порожня біла стіна. Найстрашнішою ж річчю у світі була невідомість.
Ань Дже налив йому склянку води. Доктор випив її та вимушено усміхнувся.
– Дякую, – мовив він. – Не знаю, на скільки ще днів вистачить води на базі.
Доктор мав рацію. З ночі, коли зникло полярне сяйво, вся база увійшла в аварійний стан. Зовні були сонячний вітер і радіація, тож ніхто не міг покинути будівлі, але спека звідти просочувалася крізь товсті стіни. Температура у приміщенні досягла щонайменше 30 градусів Цельсія, і не було жодних методів контролю температури. Сухість була жахлива, а електрика використовувалася лише для підтримки роботи базового обладнання. Щодня о восьмій годині ранку та восьмій вечора база регулярно роздавала сухарі або пачку поживних таблеток, а також пляшку питної води.
Три дні потому пляшку води давали лише вранці.
А це були вежі-близнюки – місце, де розташовувався військовий командний центр і наукові дослідники. Іноді Ань Дже думав, що якщо ресурси веж-близнюків вже скоротилися до такої межі, то що ж було у звичайних житлових будинках зовні?
– У винищувачів 1109 шлях з Північної бази до Підземної займає дванадцять годин, і на зворотній політ потрібно стільки ж. Минуло сто двадцять годин, а ми досі не отримали жодних новин, – казав йому доктор, поки обчислював якісь складні формули на папері. – Підсвідомо я вірю в Лу Фена, проте зараз ми маємо готуватися до найгіршого.
Через п’ять днів скінчилися поживні таблетки.
Ліфти зупинилися. Ань Дже тихенько вислизнув з Суду першої інстанції, і коли він піднімався сходами, то зустрів щонайменше три пари, що цілувалися в різних кутках. Можливо, вони взагалі не були коханцями, але принаймні зараз їх було важко розділити.
Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого,
Бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох вони мене втішать!
Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя,
А я пробуватиму в домі Господньому довгі часи!*
*Рядки з Псалмів 23:4;6
На тринадцятому поверсі він пройшов повз конференц залу, де зібралися більше десятка офіцерів і дослідників та читали Біблію. Щонайменше у половини з них ніздрі були запхані серветками, адже висока температура і сухість легко призводили до носової кровотечі.
Насправді, висока температура і сухість були ще більш несприятливими для виживання гриба. У ці дні Ань Дже погано спав. Іноді йому здавалося, що його хитає вгору-вниз за течією долі, а іноді йому здавалося, що його розклали на сонці і ось-ось засушать. Було важко прокидатися, а ще він відчував сильний голод.
Втім, він міг почекати, адже це не мало значення. Лише цього ранку доктор сказав йому:
– Хоча ситуація все більше й більше погіршується, ти, здається, стаєш усе спокійнішим.
Ань Дже справді не боявся. Він був спокійним грибочком. Останні п'ять днів він тихенько перебував у вежах-близнюках, входив і виходив разом з доктором і Сераном, так що багато людей вже звикли до нього.
Він стежив за тьмяним червоним світлом, що вказувало на робочий стан камер спостереження, і нашорошив вуха, прислухаючись до кожного оголошення.
Лише вчора згасло світло.
А сьогодні вранці доктору повідомили, що всі дослідницькі роботи призупинені через нестачу електроенергії.
Ань Дже тихо зробив глибокий вдих, стоячи перед дверима лабораторії D1344. З того боку було тихо, навіть звуки машин, що працювали припинилися. Нарешті він дочекався, коли ті дослідники пішли.
Двері лабораторії були щільно зачинені, а датчик на дверях злегка блимав слабким світлом.
Він витягнув ID картку Лу Фена.
