Хоч це грішно, та все ж милостиво.
На стінах сполучного коридору між офісом Суду першої інстанції та тренувальною зоною височів напис «Інтереси людства понад усе» на одному боці та вищезгадане речення на іншому.
Під цим реченням був ряд сріблястих фоторамок. Перша рамка була порожня, однак друга вже містила чорно-біле фото офіцера приблизно тридцяти років з привабливими зовнішніми рисами. Він був одягнений в уніформу Арбітра, а на стіні під рамкою було вигравірувано його дати народження і смерті. Він помер сім років тому у віці тридцяти шести років.
Наступна рамка теж була з чорно-білим фото і датами народження й смерті. Ань Дже пройшов далі. Наступне фото та його дати були схожі. Роки, в яких вони жили, поступово заглиблювались у минуле. Так, Ань Дже зрозумів, що ці фото були для вшанування пам’яті попередніх Арбітрів. А порожня фоторамка в самому кінці, без сумнівів, залишалась для Лу Фена.
Думаючи про це, кроки Ань Дже сповільнилися; невимовний тягар тиснув йому на серце. Якщо це можливо, він сподівався, що фотографію Лу Фена не повісять так скоро. Так само, як цієї ночі, коли Лу Фен сів у літак, він сподівався, що ця людина може залишитися тут, у безпечному місці.
І все ж, Лу Фен зробив свій власний вибір.
Ань Дже продовжував йти слідом за Сераном по коридору, та в кінці фотогалереї постало дивне видовище.
На світло-сірій стіні виділялась прямокутна ділянка розміром з фоторамку. У чотирьох кутах цієї ділянки були дірки від цвяхів. Здавалося, на цьому місці колись теж була рамка, але її зняли. А під нею місце, де колись було викарбувано ім'я та дати народження і смерті, також було зішкребене – від них залишилося лише кілька плямистих слідів. Ань Дже спробував їх розібрати, але побачив лише рядок літер, що починався з великої літери «П».
Побачивши, що він зупинився тут, Серан пояснив:
– Кажуть, це був перший Арбітр і людина, що запропонувала Закон про суддів і створила систему випробувань.
– Його фото зняли? – запитав Ань Дже.
– Так. – відповів Серан. – Зрештою, він поставив під сумнів раціональність суддівської системи і зрадив базу.
Ань Дже кивнув. Людські думки було важко збагнути. Він не розпитував далі.
Серан відвів його до кімнати відпочинку. Геомагнітне поле зникло, і все було в хаосі. У Відділі логістики та Відділі надзвичайних ситуацій, ймовірно, був великий переполох, а інші мешканці бази були в паніці і могли лише спати й чекати, поки військові організовують притулок.
Нагорі доносились численні кроки. У сусідній кімнаті Серан з кимось розмовляв – схоже, організовував подальшу роботу Суду першої інстанції.
У темній кімнаті, звідки не було видно зовнішнього світу, Ань Дже чув лише калатання свого серця. Незрозумілим чином його охопило дивне передчуття. Він підняв голову й подивився в глибину темряви. Це передчуття було складно описати: здавалося, він відчув якусь величезну хвилю. Він, Серан, уся людська база і все в цьому світі були лише крихітними частинками цієї невимовної хвилі, що тремтіла й змінювалася, породжуючи дрібні брижі. У дитячому підручнику зустрічався такий вислів, як «потік долі», і Ань Дже вважав його дуже доречним. Єдине, що не вписувалося – це те, що хвиля, здавалося, існувала по всьому світу і не була порожньою метафорою чи вигадкою.
У цю мить задзвонив його комунікатор. Це був дзвінок від доктора.
– Лу Фен полетів. Де ти? – спитав його доктор.
Ань Дже чесно розповів йому.
– Поки ти в безпеці, – відповів той. – Я щойно закінчив екстрену нараду Маяку, тож зараз повертаюся до лабораторії, аби перепочити за ніч. Ти також добре відпочинь.
– Добре, – відповів Ань Дже.
Здавалося, доктор піднімався сходами. Лише через деякий час він знову заговорив:
– Я розмірковував про поведінку Сі Наня цього ранку. Він попередив Лілі, щоб вона повернулася до Едемського саду. Чи міг він передбачити зникнення магнітного поля? Різні істоти мають різні органи чуття, і можливо, деякі з них чутливі до магнітних полів.
– Можливо, – сказав Ань Дже. Трохи подумавши, він додав: – Однак воно так далеко.
Звісно, він знав, що кожен вид відрізняється від інших. У Безодні деякі монстри мали надзвичайно гострий слух, а деякі могли вловити запах здобичі за тисячі кілометрів. Але якщо вони мали на увазі, що Сі Нань відчув вторгнення ксеногенних на Підземну базу на іншому кінці земної кулі від Північної бази, то це здається трохи безглуздим, адже ксеногенні не мають технологій довгохвильового зв'язку.
Доктор не відповів йому. З іншого боку долинало лише нерівне дихання, і Ань Дже подумав, що він, мабуть, йшов кудись.
Однак за три хвилини доктор так і не відповів. Було чути лише прискорене дихання. Від цього звуку, що доносився у темряві, Ань Дже відчув незрозумілу тривогу.
– Докторе? – гукнув Ань Дже.
Все одно жодної відповіді.
Ань Дже насупився. У цю ж мить він почув, як доктор з іншого боку швидко промовив:
– Передай Серану телефон.
Ань Дже хутко вийшов із зони відпочинку. Серан узяв комунікатор і, гукнувши «Докторе», глибоко нахмурився й поспіхом сказав:
– Я зараз буду.
Потім він поспішно вхопив зі стола пістолет, покликав кількох чоловіків і вийшов!
Ань Дже подивився в напрямку, в якому вони пішли, і вирішив йти за ними. Але їхня швидкість була надто великою, а його власна – надто повільною, тому він відставав на крок.
Коли він опинився в коридорі, де розташовувалася лабораторія доктора, то почув постріл, за яким одразу ж пролунав звук падіння тіла на землю.
Доктор стояв посеред коридору, і Ань Дже підійшов до нього.
– Я... Я здалеку побачив, що його хода була не дуже правильною, – доктор задихався, зіниці його трохи розширилися, а обличчя зблідло – справжній образ людини, що пережила сильне потрясіння. Ань Дже поглянув уперед і побачив, як Серан відкладає пістолет. Чоловік, що впав на землю, був асистентом доктора. Ще сьогодні вдень ця людина працювала з доктором, допомагаючи тому неодноразово перевіряти відеозапис Сі Наня.
Серан звернувся до доктора:
– Зараження підтверджено. Чи було це експериментальним впливом?
Зараження?
Ань Дже негайно подумав про єдине джерело інфекції в цьому місці – Сі Наня.
– Неможливо, – відрізав доктор. – Він не мав повноважень відчиняти скляну перегородку, тому не міг контактувати з ксеногенним.
– Я зайду й подивлюся, – сказав Серан.
– Не треба, – доктор різко підвищив голос. – Не йди туди.
Серан спинився і поглянув на доктора.
– Пам’ятаєш як я колись сказав, що одного дня ми будемо заражені навіть без контакту з ксеногенними? – голос доктора затремтів. – Це занадто ненормально... Ми повинні готуватися до найгіршого.
Серан насупився.
– І як ви доведете свою точку зору?
– Це ніяк не доведеш, – доктор похитав головою. – Однак ви всі також знаєте, що після ін'єкції інтерстиціальної рідини* монстра у хвіст піддослідної тварини, генетичні зміни можна спостерігати водночас і в її голові. Інтерстиціальна рідина не брала участі в циркуляції в організмі, та гени по всьому тілу тварини вже зазнали змін. Якщо навіть таке може статися, то чому інфікування не може відбутися без контакту з монстром?
*Рідина, що знаходиться між клітин, тканин та органів в організмі, або міжклітинна/міжтканинна рідина.
З цими словами його пройняв озноб.
– Серане, – голос доктора повністю охрип, – п-поверх нижче повний ксеногенних зразків, і зараз там щонайменше сотня персоналу.
Вираз обличчя Серана був важким.
– Зараз же спущуся туди.
– Бережи себе. У межах ефективного радіусу дії, чим далі ти триматимешся від усього живого там, тим краще.
Він не сказав ксеногенні чи люди, а радше «усього живого».
Серан кивнув. Швидкими рухами вони рушили вниз по сходах.
У тихому коридорі залишилися тільки Ань Дже і доктор.
Ніби вичерпавши свої сили, чоловік притулився до крижаної стіни, і Ань Дже підтримав його.
Доктор раптом порушив тишу.
– Ти не боїшся?
Ань Дже похитав головою. Доктор поглянув на нього.
– Здається, що в тобі є щось... чого не мають люди цієї епохи.
Не кажучи нічого, Ань Дже тихенько слухав його.
Його погляд надовго затримався на Ань Дже, а потім він тихо зітхнув, губи злегка затремтіли, ніби він отримав якесь надзвичайне осяяння.
– Ти такий невинний... ніби сторонній спостерігач, – мовив він. – Усі живуть у страху, однак ти дуже спокійний, чим виділяєшся серед інших.
З цими словами він, здавалося, усміхнувся.
– Я розумію, чому Лу Фену подобається бути з тобою.
Ань Дже поглянув на доктора. На його молодому обличчі проступала ледь помітна сонливість. Він здавався трохи втомленим.
– Чи є щось, з чим я можу вам допомогти? – спитав Ань Дже.
– Дякую, – доктор подивився йому в очі, і в кінці його речення відчувався легкий злам голосу. – Просто... живи в безпеці, цього достатньо.
Ань Дже задумався над цим і згодом відповів:
– Я постараюся.
Більше він нічого не сказав. У коридорі відлунювали слова доктора, коли той розмовляв сам із собою.
– Без фізичного контакту і без передачі по повітрю. Чи дійсно таке може статися?
Ніхто не відповів йому.
Однак знизу долинув чіткий звук пострілу.
Потім був другий.
Третій.
Звуки не припинялися, тривалий час відлунюючи у будівлі.
Один постріл за іншим теоретичні рамки, які люди використовували для пояснення цього світу, були розбиті вщент.
Рука доктора стиснула руку Ань Дже, і його пальці тремтіли.
– ...Чому?
