Мовчання часто означає зіткнення зі складним рішенням.
Рятувати чи ні.
– Чи можливо ще зв’язатися з Підземною базою? – чийсь голос розбив тишу.
– Більше немає відповідей.
– Нарада у конференц залі №1 завершилася. З наявними ресурсами, якщо гарантувати виживання всього міста, ми можемо протриматися від трьох до десяти днів.
– А якщо таких гарантій немає?
– Якщо постачати ресурси лише до веж-близнюків та Едемського саду, то протримаємося від п’ятнадцяти до тридцяти днів без урахування кліматичних факторів.
– За екстремальних обставин, якщо основний персонал буде переведений до підземного притулку в Едемі, то можна розглядати можливість довгострокового виживання.
– Отже, дрібка надії все ще існує.
Ще одна хвилина тиші.
Зрештою, хтось запитав:
– Ми рятуємо їх чи ні?
Генерал-лейтенант роззирнувся в приміщенні. Почувши оголошення про скликання нарад, Ань Дже знав, що кімната була повна офіцерів найвищого рангу з командного центру, кадрового відділу та операційного центру. На відміну від персоналу логістики й міської оборони, які зустрічалися в першому конференц залі, вони всі мали йти на передову.
Навіть Ань Дже розумів, наскільки небезпечними лінії фронту будуть цього разу. Що могло змусити найкраще споряджену людську базу опинитися в такому стані, що вона навіть не здатна підтримувати штучний магнітний полюс?
Можливо, коли прибуде підкріплення, місто вже буде мертвим. Можливо, навіть не долетівши до місця призначення, військові літаки розіб’ються під час шторму і впадуть на землю чи в Тихий океан. Або, можливо, використавши свої власні запаси зброї для допомоги Підземній базі, при наступній колективній атаці ксеногенних на Північну базу вони не зможуть чинити опір.
Серед довгої тиші Ань Дже почув, як поруч із ним заговорив Лу Фен.
– Я піду.
Генерал-лейтенант тривалий час дивився на нього.
– Ти найкращий кандидат, – відповів він.
Ань Дже поглянув на Лу Фена. Він знав, чому генерал-лейтенант назвав його найкращим.
Монстри вже сильно відрізнялися в різних регіонах одного континенту. Північна та Підземна бази розділені цілим Тихим океаном, тому звички монстрів та методи боротьби з ними можуть бути абсолютно невідомими.
Хто ж зможе найкраще адаптуватися до цього невідомого?
Хтось, хто часто ходив до Безодні. Монстри там безладні й несамовиті, з практично всіма видами мутацій.
Згодом заговорив інший офіцер:
– Я добре керую масштабними спільними операціями. Подаю заявку на участь.
– Капітан AR137, – запропонував Лу Фен. – Диспетчере, спитайте, чи піде він добровольцем.
– Пан Габбард погодився.
Нараду оголосили закритою, і вже на виході генерал-лейтенант звернувся до Лу Фена.
– Хто візьме на себе роботу Суду першої інстанції?
– Мій ад’ютант.
– Він з цим впорається?
– Так.
Коли вони вийшли, до них підійшов Серан. Суд першої інстанції працював у цій самій будівлі.
– Полковнику, – звернувся він тихим голосом.
Лу Фен дав йому однозначну відповідь.
У тьмяному світлі очі Серана трохи почервоніли. Лу Фен пішов, оскільки він мав ще багато чого підготувати.
Серан змусив Ань Дже залишитися відпочити в офісі Суду. На півдорозі Ань Дже вигадав привід вийти та піднявся на тринадцятий поверх. Вхід до D1344 досі був освітлений, а всередині чулися розмови дослідників. Вони сказали, що часу обмаль, і саме тому мають використати кожну мить для завершення всіх досліджень. Ань Дже опустив голову. Як гриб, його тіло було надто тендітним та м’яким, тож він не міг діяти необачно. Він повернувся до вестибюлю на першому поверсі.
У вестибюлі туди-сюди снували люди, до нього підійшов Серан. Нічого не кажучи, Ань Дже тихенько спостерігав за всім. Натовп, що жваво рухався, безперервне програвання оголошень, миготливе світло і перебої з електропостачанням... Усе це сталося так швидко. Доля людства була такою ж мінливою, як полярне сяйво в небі.
Об одинадцятій годині вечора центр оснащення повідомив, що їхні завдання виконані.
Опівночі відділ логістики повідомив, що їхні завдання виконані.
О першій ночі технічне обслуговування літака PL1109 було завершено та підготовлено групу винищувачів.
Здалеку чувся приглушений гуркіт. Наземному командуванню потрібне було ширше поле огляду, тому ізоляційні стіни піднялися, і звідти вирвалося палюче випромінювання разом із поривами вітру. Усі відступили до безпечної зони в глибині головної зали. Вдалині засвітилася низка вогнів, і Ань Дже намагався поглянути в тому напрямку. Вогні на крилах і носах окреслили масивні контури винищувачів. Три винищувачі PL1109 разом з цілою льотною формацією плавно пролетіли над ними.
PL1109 – Ань Дже знав про нього. Шедевр людської науки та технологій. Він мав корпус, який блокував будь-яку радіацію, і незалежну навігаційну систему, яка не потребувала орієнтації на магнітне поле. Люди вже давно передбачали й готувалися до настання епохи Катастрофи, просто ніхто не знав, якими саме будуть наслідки цих прогнозів та приготувань.
Також він нарешті зрозумів, чому дороги на базі були такими рівними, твердими й широкими. Військова база була тісно з’єднана з центром міста; всюди – величезні буферні зони, асфальт, злітно-посадкові смуги... Люди сотню років тому віддали все, що мали, на їхнє будівництво. І зробили це не заради краси чи впорядкованості, а тому, що Головне місто бази завжди мало бути готовим до можливої війни.
Відчинилися інші ворота, і звідти вийшли кілька офіцерів у чорному бойовому обмундируванні.
Серед натовпу людей Ань Дже миттєво впізнав Лу Фена. Його постать була імпозантною: пряма постава, охайний вигляд, підтягнуте тіло. На відміну від піднесеної витонченості й холодного офіціозу уніформи Суду першої інстанції, хоча вони й мали схожість, бойова форма виглядала більш буденно, що, втім, лише підкреслювало його огидну натуру.
Однак сьогодні Ань Дже вже не хотів кликати його покидьком. Лу Фен був дуже хорошою людиною.
Лу Фен підійшов до нього, перекинувши через руку пальто своєї оригінальної уніформи, яке прийняв Серан.
– Слухайся Серана. Не тікай нікуди, – сказав Лу Фен, дивлячись на Ань Дже. Тоді мовив Серану: – Приглянь за ним.
Звичайно, це були дуже прості слова, однак Ань Дже відчув у них погрозу, наче він буде покараний за втечу. Насупившись, він поглянув на цього чоловіка.
Лу Фен простягнув руку й скуйовдив волосся Ань Дже. У його погляді не було звичного холоду чи зловісності. Навпаки – Ань Дже навіть подумав, що в тих очах з’явилася ледь помітна ніжність.
Він вирішив відправитися до Підземної бази на іншому краю світу. Ань Дже відчув, що мав щось сказати, на кшталт прохання залишатися в безпеці або подбати про себе... Щось таке.
Він відкрив рота, та згодом подумав, що полковник, вірогідно, звик до такого життя. Здавалося, що він міг подбати про все, тому й у словах не було потреби. Зрештою, Ань Дже лише сказав:
– ...Я приготував грибний суп сьогодні.
Неважливо, наскільки хорошим був термос: якщо залишити його на такий тривалий час, суп не буде таким смачним, як коли він гарячий.
В очах Лу Фена з’явилася легка усмішка.
– Дякую. Щойно я повернувся, зроби його знову для мене.
Ці очі такого ж кольору, як мерехтіння світлячків у найглибших частинах джунглів, дивилися на Ань Дже.
Здавалося, він злегка нахилився. На мить Ань Дже відчув, що Лу Фен хоче наблизитися до нього, але це відчуття було швидкоплинним.
– Можливо, я не зможу повернутися, – голос Лу Фена був злегка хрипким. – Бережи себе.
Ань Дже ствердно гмикнув у відповідь. Він спостерігав, як Лу Фен розвернувся й не оглядаючись пішов до імпровізованого посадкового містка.
Скільки разів він уже дивився, як постать Лу Фена віддаляється? Він не пригадував. Він не знав, чому ця людина завжди могла без упину рухатися вперед. Він міг застрелити своїх земляків без жодних вагань і водночас пожертвувати своїм життям будь-якої миті.
Ззовні разом із сильним вітром піднялася піщана буря, летючий пил і гравій під покровом ночі були схожі на нескінченний нічний туман. У цій безмежній темряві та місячному світлі загуділи двигуни, і винищувач PL1109 плавно піднявся в повітря.
Його розправлені крила нагадували величезного птаха. У полі зору Ань Дже він летів усе далі й вище, стаючи все меншим і перетворюючись на чорну цятку, яку було важко розгледіти, перш ніж нарешті зникнути в блискучому Чумацькому Шляху, простягненому по всьому небу.
Почувся віддалений гуркіт, схожий на звуковий бум, коли винищувачі знову розігналися.
Ань Дже вже не міг їх відшукати.
Усі дивилися на безкрайнє нічне небо. У залі запанувала шаноблива тиша, і лише через деякий час люди розійшлися.
Ань Дже досі стояв там, коли позаду нього почулися тихі кроки. Це був Серан.
– Іноді я замислююся: чому полковник обрав мене як свого наступника? Які риси та настанови, на його думку, повинен мати Арбітр? – мовив Серан. – Тепер я гадаю, що це протилежне до думки багатьох. Це не байдужість, а милосердя.
– Інтереси людства понад усе. Це про доброту не до однієї людини, а до долі всього людства. Ось що є джерелом його непохитних переконань, – голос Серана був м’яким і трохи хрипким. – Я щиро сподіваюся, що людям через сотню років не доведеться зіткнутися з усім тим, з чим стикаємося зараз ми, якщо у той час люди все ще існуватимуть.
Ань Дже нічого не відповів. Він підвів голову й вдивлявся у зоряне нічне небо, безмежне блискуче море.
Серан накинув на нього військове пальто.
– Щойно полярне сяйво засяє знову, полковник повернеться.
Прим. пер.: коли я читала цей розділ вперше, я не ревіла так, як зараз. Тепер боюся уявити що буде далі…
Прим. ред.: мдам-с… *мовчки перевіряє запаси заспокійливого і серветок*
