Навіть такий грибочок як він знав, що ці слова не були хорошими. Однак Ань Дже ніяк не міг їх спростувати.
Він пройшов через ці двері. Охоронці на вахті спостерігали за тим, що відбувається, маючи розлючений вигляд, але вони боялися заговорити.
Він зрозумів їх. Хоч і військовий ранг Арбітра не був найвищим, але в питаннях вбивства він мав найбільше повноважень. Ніхто не бажав перейти дорогу Лу Фену.
Ань Дже також не хотів. Тому, він мовив:
– Дякую, полковнику.
– Немає потреби, – відказав Лу Фен. – Попроси відгул у другій половині дня.
– ...Га?
Лу Фен, здавалося, незворушно підняв повіки.
– Підеш зі мною до Маяка.
– Для чого?
– Ти потрібен доктору Дзі для чогось, – пояснив Лу Фен.
Ань Дже трохи сумнівався у правдивості цього речення. Чого б це доктор Дзі шукав його?
На якусь мить він запідозрив, що це було виправдання Лу Фена, щоб заарештувати його й привести до Маяка, однак він відчував, що його виступ сьогодні вранці був бездоганним. Навіть Серан взяв на себе ініціативу говорити за нього.
Тоді він раптом усвідомив, що в очах Серана він також не здавався дуже розумним.
Але навіть якщо він не був розумною людиною, він був розсудливим грибочком, і піти до Маяка було саме тим, чого він бажав.
– Добре, – промовив він.
Лу Фен невиразно гмикнув, розвернувся і пішов.
***
Коли дітей тренував військовий інструктор, Ань Дже сидів на лавці поруч із ними. Його кликали, якщо інструктору потрібна була допомога на кшталт засікання часу або підрахунку балів.
Робити було нічого, а в кабінеті не було жодної книжки, яка б його зацікавила, тож він міг взяти лише посібник з експлуатації різних видів зброї.
Колін сів не з ним, а на іншу лавку поряд. У нього з'явився новий друг – хлопець років двадцяти, вчитель мови та літератури з сусіднього класу.
Сторінка книги, яку він читав, детально описувала великий винищувач під назвою «PL1109». Це був шедевр людської технології з часів хаосу магнітного поля, який мав висококласні захист від радіації, двигун і мотори, та незалежну круїзну систему, яка не мала собі рівних на всій базі, для точного визначення шляху за відсутності магнітних полів.
Звучало чудово, але Ань Дже все одно це не дуже цікавило, і оскільки він не спав цілу ніч, то навіть почав потроху дрімати.
Праворуч від нього Колін привітався з учителем мови. Вони обмінялися іменами і почали розмовляти, зміст їхньої розмови долинав до вух Ань Дже.
– Тобі подобається Головне місто? – спитав Колін.
Ань Дже чітко усвідомлював, що Колін збирався знову проповідувати.
– Чого б воно мені не подобалось? – відповів хлопець. – Головне місто подарувало нам стабільні життя.
Він також здавався балакучою людиною. Щойно він закінчив це речення, то продовжив наступним:
– Ми живемо в Головному місті вже місяць. Що ти про нього думаєш?
– Воно мені не подобається, – відказав Колін.
– Чому? – здивувався хлопець. – Тобі не потрібно бути найманцем і виходити назовні, щоб викинути своє життя на вітер – це щось, про що ми раніше не наважувалися навіть подумати. Щодня я дякую своїй матері за те, що змусила мене закінчити три освітні курси. Хоча в основному вона хотіла, щоб я закінчив вивчення мови та економіки, щоб у майбутньому скласти іспит на роботу в станцію постачання, щоб мені не довелося заробляти на життя в зовнішньому світі.
Колін якусь мить мовчав, перш ніж спитати:
– А як щодо твоєї матері?
– Загинула в зовнішньому світі. Вони не виховували мене багато років, коли мій батько не повернувся, а згодом і вона теж.
– Вибач, – мовив Колін.
– Усе гаразд, – усміхнувся хлопець. – Я вже звик. Як щодо тебе?
– Мою маму вбив Арбітр, а батько... його залишили в Окрузі 6, коли ми їхали до Головного міста.
– Мені шкода, – також сказав хлопець.
Але обмін досвідом, здавалося швидко зблизив їх. Після короткої мовчанки хлопець поглянув на дітей на тренувальному майданчику, закинув руки за голову й зітхнув.
– Я так довго жив у Зовнішньому місті, що забув, що всі ми в дитинстві виїхали з Головного.
– А я пам’ятаю дуже чітко, – заявив Колін. – Я хотів бути біологом, коли мені було п’ять чи шість років. Мої оцінки теж були хороші, проте мені не вдалося залишитись у Головному місті.
– У дитинстві, я хотів бути військовим офіцером, – пробурмотів хлопець. – Зрештою, я впав під час фінального оцінювання і армія не захотіла мене.
– Доля мінлива.
– Поглянь на позитивну сторону. Наш інтелект був недостатнім, тому навіть якби ми залишилися, це було б болісно для нас, – зітхнув хлопець. – Можливо, залишитись в Головному місці не обов’язково значить бути щасливим. Я чув, що хтось хотів сортувати та вивчати людські архіви, але через його надзвичайні математичні здібності, він міг лише до кінця свого життя лишатися в Маяку й вираховувати траєкторії балістики. Подумай над цим. Ти хотів бути біологом, проте база вирішила, що ти більше підходиш для професії лінгвіста та змусила перекладати документи. Як же болісно це було б. Якби це я був на твоєму місці, я би раптово помер.
– Саме тому мені й не подобається база, – відказав Колін. – Це холоднокровна та безжальна машина.
– Тобі треба думати про себе, як про маленьку деталь. Гвинтик у великому механізмі. Твої гени – це твій номер моделі, що визначає, у якому секторі ти працюєш.
Колін ледь всміхнувся.
– Ти дуже кумедний.
– Ті з нас, хто вивчав мову, досить добре вміють знаходити аналогії, – відповів хлопець.
– Однак люди – не деталі. Під гаслом робити все заради інтересів людства, база натомість постійно втрачає свою людяність.
– А що ще ми можемо зробити? Ми не можемо просто висмоктувати з бази, а повинні нести якусь цінність, – хлопець підвівся й поглянув на дітей перед ним.
– Я справді люблю дітей, – сказав хлопець, раптово й дуже щасливо усміхнувшись. – Я дійсно люблю цю роботу. Можливо, одного дня серед дітей, яких я навчатиму, буде незрівнянний геній, що здатний врятувати цілий світ.
– У такому випадку я повинен серйозно готуватися до уроків, – згодом промовив він сам до себе.
Підперши рукою підборіддя, Ань Дже зацікавлено дивився на нього, перш ніж знову перевести погляд на Коліна.
Колін більше не розмовляв. Ань Дже подумав, що цього разу йому не вдалося знайти собі товариша.
У Зовнішньому місті Колін піднімав плакат з написом «Опирайтеся тиранії Арбітра». Який плакат він би підняв у Головному місті? Ань Дже вважав, що це буде щось на кшталт «Проти класифікації людей» або «Ми хочемо свободи».
Його думки ставали все більш хаотичними, коли він засинав. Намагаючись зосередитись на ілюстрованому посібнику для військових, він поспіхом перегорнув розділ про винищувач і поглянув на секцію зброї. Звичайні, ядерні та водневі бомби різних еквівалентів могли легко розірвати гриб на шматки. Однак він зовсім не боявся. Люди відрізнялися від створінь у Безодні. Вони існували за правилами, тому поки він дотримувався їх, він міг жити.
Якось так він провів ранок. У полудень діти закінчили тренування. Дехто з дітей отримав удари, а дехто вважав, що тренування було занадто складним. Вони не пішли їсти, натомість оточивши його на лавці, скиглячи.
Поки Ань Дже обережно накладав пластир дитині, він заспокоював коротковолосу дівчинку поруч, яка вважала, що тренування було надто складним.
– Тримайся. Після проходження навчання ти можеш стати офіцером.
– А мене не можуть просто усунути? – запитала дівчинка.
– Ні, – відповів їй Ань Дже.
Він вважав, що навіть якщо дівчинка не залишиться в Головному місті, вона має добре тренуватися. Інакше, коли вони виростуть – якщо на той момент Зовнішнє місто відновить роботу – ніхто не всиновить дітей зі слабкою фізичною підготовкою, жодна команда найманців не захоче взяти їх. І якщо вони не зможуть потрапити до міської управи або на пункт постачання, то їм лишатиметься тільки піти на третій підземний поверх, незалежно від їхньої статі.
Пробувши там місяць, він знав, що людям звідти було несолодко.
– Ви всі повинні старанно тренуватися, – промовив він.
– Однак нам буде потрібно тренуватися щодня навіть після того, як ми станемо офіцерами, – скаржилася дівчинка, обіймаючи його за руку.
Ань Дже погладив її волосся і ненадовго задумався.
– Ну, в них гарна уніформа.
Хлопчик зиркнув на солдатів на тренувальному майданчику і заявив:
– Неймовірно потворна.
– Їхні військові звання недостатньо високі, – чесно говорив до нього Ань Дже. – Уніформа стане кращою, щойно ви досягнете… Щойно досягнете звання полковника, чи близько того.
– Справді? – спитала дитина.
– Чи буде вона такою ж гарною, як у того чоловіка? – замислилася інша дитина.
– Кого? – спитав Ань Дже.
Дитина вказала позаду нього.
Ань Дже озирнувся.
За два-три метри звідси певний полковник у чорній уніформі притулився до телефонного стовпа. Він був так близько, та діти несподівано не боялися його.
Можливо, це тому, що зараз Лу Фен дивився прямо на Ань Дже зі злегка піднятими бровами, в його виразі обличчя був натяк на радість.
Ань Дже:
– ...
Те, що він щойно сказав, вірогідно почули.
