Біп—
Біп—
Біп—
Невідомо, звідки саме лунав монотонний звук приладу. Однак він був не єдиним у кімнаті.
Тудум.
Тудум.
Тудум.
Звук був дуже схожим на людське серцебиття, проте не був справжнім, оскільки він заполонив усю кімнату. У чотирьох кутках приміщення, здавалося, були пристрої відтворення звуку.
Цієї ж миті почулися кроки з кінця кімнати. Це були двоє людей, що розмовляли, поки йшли і, здається, щось записували.
Через деякий час почувся короткий діалог.
– Зона 4 в нормі.
– Зона 6 в нормі.
– Розвиток номера 113 припинився.
– Продовжуйте спостереження.
– Розвиток клітин у номера 334 аномальний. Він має бути знищений.
– Номер 334 був трансплантований зарано.
– Вибору не було, останній звіт не затвердили. Начальство вирішило протистояти високому рівню захворюваності за допомогою високого рівня народжуваності.
– Аномальна кількість ембріонів постійно зростала ці останні два роки. Це взагалі не розумне рішення. Ембріон має лишатися в тілі матері щонайменше місяць для забезпечення успішного розвитку.
– Материнські періоди зародку занадто короткі. Якщо цей час занадто подовжити, то народжуваність буде недостатньою.
– Чому це так складно?
– Поглянь на це зі світлого боку: загальна кількість дітей збільшується.
Кроки віддалилися, і згодом лише це серцебиття досі лунало кімнатою. Світло в приміщенні було тьмяним та мʼяким. Це було безпечне гніздо або ж величезний порожнистий орган. Потужне серцебиття ніби служило своєрідним доказом існування життя.
Ань Дже повільно виліз із труби, почуваючи себе трохи некомфортно. Здавалося, що у цьому місці присутні дивні хвилі, що впливали на його тіло. Та на щастя, після того, як він побачив планування людських кімнат, до нього нарешті повернулося відчуття простору. Він мав вийти назовні будівлі.
Багаторазово кружляючи в трубах, він знайшов безліч вентиляційних отворів, і всі вони вели до однієї маленької кімнати за іншою. Схоже, що для людей досі був час сну, оскільки в кожній кімнаті було по одній сплячій людині. Він ніяк не міг вилізти з-під ліжок і поглянути, проте міг чути слабкі звуки дихання – дихання дітей. Вікна були щільно зачинені, а нагорі в кімнатах сяяло червоне світло відеокамер. У нього не було шансів вибратися з такої кімнати.
Лише через ще дуже тривалий час Ань Дже вдалося знайти вентиляційний отвір на стелі коридору.
Він обережно виповз, розпластавши своє тіло на стелі, і почав рухатися коридором. Камери були спрямовані вниз, тому вони не могли охопити стелю.
Планування кожного поверху в Едемському саду було схожим. Він упізнав, що це має бути коридор, що використовували для виконання домашніх справ, сховищ з інструментами для прибирання, предметами побуту, їжею та припасами.
Ань Дже був трохи схвильований. Судячи з малюнку, на три чверті шляху по коридору мали б бути двері, що ведуть на балкон середнього розміру. Зазвичай його використовували для сушіння речей, а іноді там курив персонал.
Дуже скоро Ань Дже знайшов двері. Витягнувши свої гіфи, він просочився крізь щілину в дверях.
Небо надворі було світлим – несподівано вже настав день.
Та перш ніж Ань Дже встиг добре подумати, його увага була повністю відвернута.
На просторому балконі, над бетонною огорожею стояла дуже маленька біла постать. Вона була повернута спиною до Ань Дже, поки дивилася на вулицю. Вона повільно розвела руки, а її тіло нахилилося вперед – вона от-от мала впасти.
Матеріалізувалася його людська подоба, і він зробив кілька кроків уперед, хапаючи дівчинку за плече і стягуючи її з паркану назад на підлогу.
– Ти...
Дівчинка повернулася.
Ань Дже завмер. Він бачив її раніше, лише два дні тому. Вона тікала з Едемського саду до дороги зовні, була зупинена Лу Феном і, зрештою, її забрав персонал Едемського саду. Він не переплутав би її ні з ким іншим.
Вона поглянула на Ань Дже. Цей погляд був майже позбавлений духу, без тої яскравості, то була в дітей з класу Ань Дже. На мить Ань Дже подумав, що ця дівчинка перед ним – нежива лялька. Він знав, що його теперішній зовнішній вигляд не був звичайним. Він був одягнений у сорочку, зроблену з міцелію. Можливо, на вигляд він був як людина, що вийшла на вулицю в простирадлі – але нормальні люди не виходять на вулицю в простирадлах.
Але дівчинка поводилася так, ніби нічого такого не побачила. Вона, здавалося, не задумувалася, що одяг в Ань Дже був трохи своєрідний чи що його поява була несподіваною. Здавалося, вона також не впізнала його. Можливо, вона взагалі не пам'ятала про його існування. Через три секунди вона ще раз повільно обернулася подивитися вдалечінь.
Зараз був ранній ранок. Полярне сяйво щойно зникло, і густий білий туман плив темно-сірим містом, хвилями здіймаючись до сіро-блакитного неба. З цього ракурсу половину поля зору затуляв циліндричний генератор магнітного поля, що стояв неподалік. Більший і вищий за всі інші будівлі, він був схожий на гору, острів у морі туману, або ж гвинтові сходи, що з'єднують небо та землю. Вуличні ліхтарі мерехтіли разом з ранковими зірками на небі, але вони затьмарювалися на фоні такої величезної споруди.
Дівчинка підвела голову й поглянула на нескінченне небо вгорі.
– Я не хочу стрибнути, – її голос був дуже молодим, але слова були чіткими. – Я хочу літати.
– Ти впадеш, – відповів їй Ань Дже.
– Я знаю, – сказала вона.
Її голос був спокійним, не підходящим дитині її віку. Налетів ранковий вітер, розвіюючи її білу сукенку та чорне волосся. Це була незвичайна делікатність і м'якість. У жінок та дівчат зовні не було такого. Дуссе мала такі риси, але в цій дівчині вони були ще більш помітні.
Ань Дже стояв позаду неї. Він щойно захистив людську дитину і водночас поплатився за це. Принаймні його існування було викрите для очей цієї дівчинки, і тепер він перебував у надзвичайній небезпеці, не маючи змоги виявити жодної слабкості.
– Чому ти тут? – спитав він.
– Інколи відеоспостереження на деякий час не працюватиме. Вони цього ще не зрозуміли, – пояснила дівчинка. – Я приходжу сюди поглянути на небо.
– Ти можеш дивитися на небо протягом вільного часу, – Ань Дже замислився. – У якому ти класі й на якому поверсі?
Він серйозно ставився до своїх обов'язків вчителя і не міг дозволити цій дитині залишатися в такому небезпечному місці.
– Я в Едемському саду, – відповіла вона.
– На якому поверсі та в якому ти класі Едему?
– Я не з класів на тих поверхах, – заявила вона. – Там лише хлопці.
– Дівчата також там є, – терпляче пояснив їй Ань Дже.
У класі було багато дівчат на кшталт Дзі Ша, хоча їхній зовнішній вигляд майже не відрізнявся від хлопців. Вони не одягали суконь чи не мали волосся до плечей, як у дівчинки перед ним.
– Ті дівчата не є дівчинками, – вона перевела на нього погляд. – Лише ті, що живуть на двадцятому й вище поверхах – справжні дівчата.
– Чому так? – запитав Ань Дже.
– Ти навіть цього не знаєш?
– Не знаю, – відповів Ань Дже.
Це була правда. Він справді дуже мало знав про цю людську базу.
Уперше на обличчі дівчинки з'явився якийсь вираз, відмінний від байдужості. Куточки її губ піднялися, маючи в собі ледь помітну гордість.
– Тоді ти не знаєш і Трояндовий маніфест.
– Що це? – поцікавився Ань Дже.
Дівчина розвернулася і лягла на перила. В небі повільно сходило сонце.
– Тоді ти також не знаєш про бактеріальну інфекцію, чи не так?
– Я знаю, – відповів Ань Дже. Він дійсно знав про катастрофу, що колись призвела до загибелі девʼяноста відсотків людей цієї планети.
– Тільки люди з дуже хорошими генами могли вижити, – мовила вона.
– Мгм.
Людські методи лікування не мали ефекту проти сильних бактерій-мутантів, тож вони могли уникнути зараження, лише покладаючись на вроджений імунітет. Якщо генам людини судилося протистояти цій хворобі – вона мала змогу вижити.
– Згодом, коли ці люди вижили, вони виявили, що у світі народилося дуже мало живих дітей, – вона простягнула руку розчесати волосся і зробила паузу, ніби намагаючись впорядкувати свої слова. Лише тоді вона промовила: – Після зараження жінки, які вижили, мали дефекти плодючості. Лише кілька з них мали відносно невеликі порушення, що дозволяло їм безпечно народжувати.
Ань Дже мовчав. Дівчинка зморщила носа й продовжила.
– Науковці даватимуть їм генетичний тест. Якщо їхній результат 60 балів або нижче, то вони остаточно втратили здатність розмножуватися. Якщо ж балів більше за 60, було можливим народити нормальну дитину. Згодом був Трояндовий маніфест. Ти хлопець, тож маніфест для тебе не має значення.
– Що таке Трояндовий маніфест?
– Ми щойно вивчили його, – сказала вона. – Хочеш почути?
– Гаразд.
Її тон був спокійним, коли вона віддекламувала:
– 23 137 жінок усіх чотирьох людських баз із результатом плодючості 60 і вище проголосували за прийняття наступного маніфесту з нульовою кількістю відмов: «Я добровільно присвячую себе долі людства, приймаю генетичні експерименти та всі форми допоміжної репродукції, прагнучи все життя до продовження людського роду.
– Ось як воно є, – сказала вона. – Саме тому я на двадцятому поверсі, а ви всі нижче. Тепер ти знаєш.
– Дякую тобі, – відповів їй Ань Дже. – І все ж, тобі варто бути обережною і не приходити до таких небезпечних місць.
– Я не стрибатиму, – відказала вона. – Я приходжу сюди щотижня. Хіба ти не прийшов також?
Вона знову поглянула на Ань Дже і повторила:
– Я хотіла побачити небо, тому й прийшла сюди. Чому прийшов ти?
– Я не можу знайти зворотній шлях, – відповів Ань Дже.
– Я знаю шлях. У мене є таємний прохід.
Ань Дже трохи задумався.
– У мене також немає одягу.
– Я також знаю де пральня, – сказала вона.
– Можеш розповісти мені, де вона? – попросив Ань Дже.
Проте вона не відповіла прямо. Замість цього, вона поцікавилася:
– Ти учень з нижніх поверхів?
– Я вчитель.
– Пообіцяй мені одну річ, – її очі здавалися більш енергійними, поки вона говорила до Ань Дже. – Пообіцяй мені дещо, і я знайду для тебе одяг і виведу через таємний прохід.
– Що пообіцяти?
– Знайди хлопчика на ім’я Сі Нань на шостому поверсі і скажи йому, що мені ввели маячок, тож я не можу більше вийти погратися з ним, – мовила вона. – Наступного тижня в цей же час прийди сюди знову й розповіси мені, що він сказав.
Ань Дже мовчав. Дівчинка поглянула на нього та спитала:
– Ти не зможеш це зробити?
– Я... – Ань Дже зустрівся з нею очима. Вона кліпнула, і лише в цю мить вона мала вигляд звичайної дитини.
Врешті решт, Ань Дже відповів:
– У мене може не бути такої можливості.
– Ти можеш знайти його. Він просто на шостому поверсі.
Ань Дже нічого не сказав.
Але здавалося, що вона стала трохи тривожною. Коли вона відчинила двері балкону, то промовила:
– Я принесу тобі одяг.
Перш ніж Ань Дже встиг її зупинити, її біла сукня зникла за дверима.
Якщо Сі Нань, про якого вона згадувала, був тим Сі Нанем, якого знав Ань Дже, то цей хлопчик був уже не в Едемському саду, а радше в Маяку. Однак він не знав, як вона відреагує, якщо справді розповість їй цю новину. Він знав, що людські емоції завдадуть їй болю.
Тому навіть після того, як дівчина повернулася, потягнула його темним порожнім коридором і нарешті зупинившись біля маленьких наполовину відчинених дверей у купі сміття, він все ще не придумав, як відповісти.
– Якщо зможеш пролізти, то ти зможеш спуститися на перший поверх, – вона вказала на двері.
Двері були наполовину відчинені. Власне кажучи, через те, що вони були довго занедбані, то вже не були ідеально закриті, а скоріше розхитані. Однак іржавий металевий засув все ще висів на одному боці дверей, один бік його був вмурований у стіну, так що відчинялися вони лише настільки, щоб дитина могла прослизнути боком.
– Я спробую, – відповів Ань Дже.
Він підійшов до дверей і злегка нахилився.
Тут неможливо було пройти дорослій людині, але, зрештою, він був грибом. Його тіло під покровом одягу частково перетворилося на міцелій. Втративши обмеження людського скелету, він дуже легко пройшов крізь двері.
– Твоє тіло таке м’якеньке, – здивувалася дівчинка.
– Я теж маю одне прохання. Чи можеш ти не розповідати нікому, що я був тут? – попросив Ань Дже.
– Якщо ти прийдеш сюди наступного тижня…
Її голос різко обірвався.
– Лілі? – почувся жіночий голос.
– Ти знову тут, – у голосі були нотки докоряння.
Ань Дже відхилився вбік і почув, як Лілі сказала:
– Пробачте, Мадам.
– Цього разу я знайшла тебе, – жінка, яку назвали "Мадам", говорила лагідно. – Якщо б це були вони, тебе б знову замкнули.
– Я не хочу цього знову, – відповіла Лілі.
За цим діалогом почулися кроки, коли вони, здавалося, йшли геть. Ань Дже подивився в тому напрямку крізь щілину й побачив, що жінка в довгій білій сукні тримала Лілі за руку, поки їхні постаті поступово віддалялися тьмяним коридором.
Лілі не закінчила фразу, але він знав, що вона хотіла сказати. Схоже, він уклав угоду з Лілі. Наступного тижня він має прийти сюди знову й переказати їй Сі Наневу відповідь.
Заклопотаний, він роззирнувся довкола – всюди було темно, і до нього долетів запах вогкості. Він тьмяно бачив, що стіни вкриті плямами сірувато-зеленої плісняви, а земля вкрита світло-сірим порошкоподібним сміттям, що впало. Це були вузькі й круті сходи. Більше того, ними, очевидно, не користувалися бог зна скільки років.
Ань Дже знайшов поручні сходів і потроху спускався вниз. Тут не було вікон і було темніше, ніж уночі. Це місце було не набагато кращим за труби.
Кожний поверх мав двадцять кроків. Ань Дже йшов, рахуючи поверхи. Коли він спустився на шостий поверх, у дверях сходової клітки була щілина приблизно такого ж розміру, як на двадцятому. Він вийшов і потрапив до підсобного приміщення шостого поверху.
Його осяяло яскраве світло. Одяг, що дала йому Лілі, був стандартною формою персоналу Едемського саду, а білосніжна сорочка нічим не відрізнялася від його попереднього одягу. Він вийшов і подивився на настінний годинник у коридорі. Була сьома година. Якщо він мав їхати на тренувальну базу з Едему… то вже запізнювався.
Ань Дже поспішно спустився вниз і прискорив крок до дверей. Яскраво-червоне гасло «Інтереси людства понад усе» в холі особливо привертала увагу на білосніжній стіні. Навколо ходив персонал у білій уніформі, а вдалині чулися голоси дітей. Усе відрізнялося від інтерʼєру тихих і замкнутих труб.
Ань Дже почувався так, ніби переродився.
Відчинилися скляні двері вестибюлю, і він зіткнувся з кимось лоб в лоб.
Ань Дже:
– ......
Лу Фен.
Позаду й трохи збоку від нього був Серан.
Він побачив, як звузилися очі Лу Фена, і відчув певну небезпеку від цієї дії. Як і очікувалось, Лу Фен похмуро спитав:
– Чому ти тут?
Зіткнувшись з цією людиною, міцелій Ань Дже був готовий вибухнути.
Він не мав бути зараз в Едемі. Він мав бути на тренувальній базі з Коліном.
– Я... – він підняв погляд на Лу Фена.
Ці холодні зелені очі втупилися в нього, наче промовляючи: «Можеш починати розповідати свої нісенітниці вже зараз».
– ...Я переплутав місця, – відповів Ань Дже.
Він справді пішов не туди й повністю загубився в підземеллі всього міста. Якби він не прийшов випадково до Едемського саду чи не знайшов той балкон вчасно, він міг би так і залишатися в пастці в тому місці, втратити свою людську особистість і ніколи більше не вийти звідти.
І...
І з того моменту цей покидьок Лу Фен ніколи не був би з ним повʼязаний.
Ань Дже злегка опустив очі. Чомусь він несподівано відчув, що нинішній полковник не такий ненависний, як раніше.
Тоді він почув, як Серан лагідно промовив:
– Сьогодні ти мав би поїхати працювати на тренувальну базу. Ти забув, що в тебе змінилося місце?
Ань Дже нічого не казав. Сонце піднялося позаду штучного магнітного полюса вдалині, і золоте світло засяяло на срібній пряжці уніформи Лу Фена.
Його голос був трохи хрипким.
– Більше того, ти запізнишся.
Лу Фен промовчав, але він також не ускладнив ситуацію для Ань Дже. Ань Дже відчув, що, виходячи з того, що Лу Фен знав про його IQ, аргументація Серана була досить переконливою. Він посунувся вбік, намагаючись проминути Лу Фена і покинути це місце.
Раптом поруч із ним почувся голос Лу Фена.
– Я підвезу тебе.
Лу Фен їхав дуже стабільно й швидко, щонайменше у два рази швидше за маршрутний автобус. Щойно він зупинився на вході тренувальної бази, дисплей всередині машини показував лише 7:25 – п’ять хвилин раніше, ніж Ань Дже мав бути на роботі. Він не спізнився.
Лише коли Ань Дже вийшов з машини Лу Фена, то відчув, що всі ті люди, які теж йшли на тренувальну базу на роботу, дивилися на нього.
У будь-якому випадку, це був не перший раз, коли люди витріщалися на нього. Ань Дже попрямував до турнікету, що зчитував картки на вході. Люди приходили один за одним, проводячи своїми ID картками, щоб пройти через турнікет.
Ань Дже спинився. Він дещо усвідомив.
Позаду почувся звук кроків. Він озирнувся й побачив Лу Фена, що стояв дуже близько ззаду, дивлячись на нього з піднятими бровами.
– ...Я також забув свою картку, – пробурмотів Ань Дже.
Він почув, як Лу Фен мʼяко клацнув язиком.
Довгі пальці витягнули синю ID картку й приклали її до сенсора. Пролунав дзенькіт, і турнікет відчинилися.
Лу Фен використав власну ID картку, щоб відчинити для нього ворота.
У той же час голос полковника, з легким відтінком презирства, долинув до його вух.
– Такий дурник.
